патріярхальний мирянський рух

Тільки дещо про зорганізований патріярхальний мирянський рух

Звичайно тема широка, але обмежимось до основного, щоби мати хоч загальні контури даної формації. На останньому засіданні крайової управи Українського Патріярхального Товариства, перед з’їздом, що відбувся 22 травня у Нью-Йорку було висловлене бажання, щоби на форумі з’їзду були виголошені своєрідні експозе про зорганізований патріярхальний мирянський рух, себто як він народжувався, виростав і розвився на протязі біля 34 років. Це означало, висловлюючись латинською мовою говорити «про домо суа», себто про себе самих. Звичайно, це відкриє нам картину вчорашнього, сьогоднення нашої УКЦеркви у тому мирян в загальному, а зорганізованого патріярхального мирянського руху зокрена, а водночас це дасть нам можливість кинути проекції нашого релігійноцерковного життя.

Чи мало фактів з пройденого забулись, а пригадати собі їх дасть нам кращу можливість зрозуміти і оцінити наше сьогодення УКЦеркви не тільки у діяспорі, але й в Україні. Незаперечним є факт, що народження патріярхального мирянського руху було несподіваним, як несподіваною була поява у центрі вселенського християнства, Вічному Місті Римі вісімнадцять літнього в’язня більшовицьких гулагів Києво-Галицького Митрополита Блаженнішого Йосифа Сліпого.

На цьому місці треба сказати і наголосити, що зорганізований патріярхальний мирянський рух був і залишився унікальною формацією у житті не тільки української католицької, але у загальному Христової Церкви. Дехто може подумати, що це є перебільшенням, бо мовляв у першому його етапі діяльносте мав познаки ребеліянського характеру, так воно з боку могло виглядати, але в дійсності так не було. Унікальність патріярхального руху полягала у його незалежності, рішучості й чітко спрямованій діяльності.

Слід не забувати, що в той час відбувався Вселенський Собор Ватіканський II, який справді був зворотньою точкою у дальшому розвитку Христової Церкви. Ми не осмислили цих великих змін. Тут треба підкреслити, що ці зміни не порушили основ Христової Церкви, тільки змінили характер, сприймання і дії Церкви, як людської інституції, зближуючись до більш християнсько-людських прикмет – всепрощення і любови. Це є той шлях, що все більше і більше наближує до того євангельського, … щоб усі були одно. Треба сказати, що ще і сьогодні є чи мало людей не тільки серед українців, які не збагнули і не відчули цих змін. Тут я не маю на увазі усіх тих, що жили в орбіті комуністичного Радянського Союзу. У цих змінах слід бачити діялог й екуменізм і це починала Апостольська Столиця, себто вселенський центр Католицької Церкви. Своїми змінами Католицька Церква наблизилась до мирян, які в церкві становлять домінуючий відсоток. Католицька Церква перейшла у св. Літургіях на живі мови, а не як було до того часу – латинська мова. Наша УКЦерква перейшла на українську мову. Господь розуміє усі мови. Цю думку про зміни і їх значення для дальшого розвитку Церкви можна б продовжити, але це нам забрало б багато часу. При цьому бажаю звернути увагу, на дуже важливий факт, який стався на Вселенському Соборі Ватиканському II, що властиво стосується до нас вірних – мирян. Цей же Собор сказав, що миряни у Христовій Церкві мають не тільки обов’язки, але й права. Це слово права визначують сучасну ролю мирянина, яке їм дає легальну базу дій у Христовій Церкві.

Ця постанова Вселенського Собору Ватіканського II дала легальну базу для постання нашого зорганізованого патріярхального мирянського руху, отже тим самим для нашого Українського Патріярхального Товариства. На жаль, слід підкреслити, що цієї дійсносте не бажали прийняти більшість наших тодішних владик, хоч глава нашої УКЦеркви, яким був Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий не тільки прийняв, але і благословив. Унікальність, про яку була згадка у горі, зорганізованого мирянського патріярхального руху полягала в тому, що він був незалежним від церковної ієрархії, але діяв і діє для добра УКЦеркви. Якщо на хвилину подумаємо яка була в той час ситуація, то треба сказати, що колиб мирянський рух не був незалежним, то не міг був провести тієї праці, яку він провів.

Пригадаймо собі, як цей мирянський рух народжувавсь з дуже невинної, прямо благородної події, себто від збирання підписів під петицією — проханням до Святішого Отця Папи Римського Павла VI, щоби згідно з пропозицією Блаженнішого Йосифа, Митрополита Києво-Галицького, яку він висунув на форумі Вселенського Собору Ватиканського II, а соборові отці прийняли оплесками — піднести Києво-Галицьку Митрополію УКЦеркви до гідности патріярхату. Як нам відомо чомусь ця акція не сподобалась тодішному Митрополитові Амброзію Сенишину і він з цього приводу видав заяву у якій було написано, що митрополича канцелярія не давала нікому дозволу збирати підписи у церковних справах. На це логічно була протилежна реакція мирян, які обстоювали своє право, що кожний має право писати листи — прохання до папи, не питаючи дозволу у церковної ієрархії. Такі були початки мирянського руху за патріярхат Помісної УКЦеркви. Це була не багаточисленна група людей, а їх ініціяторами були проф. Микола Чубатий і ред. Василь Качмар.

Відпорошена і висунена Блаженнішим Йосифом ідея патріярхату УКЦеркви на Вселенському Соборі Ватиканському II стала атрактивною серед мирян УКЦеркви, які, не зважаючи на заяву митр. Сеншина, цю ідею піддержали. Ідея піднесення УКЦеркви до гідности Патріярхату виглядала не тільки атрактивною, але і можливою до здійснення. До речі можна б з певністю сказати, якщо б в той час на форумі Вселенського Собору Ватиканського II Блаженніший Йосиф попросив, щоб цю ідею соборові отці прийняли, то напевно були б прийняли, але залишено для вирішення папі. Ця ідея знайшла широке зацікавлення серед мирян, які включились в цю акцію за піднесення Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату. Миряни збагнули дух часу і вагомість проблеми. На жаль, під тим оглядом не було такого зрозуміння серед єпископату УКЦеркви. Це зокрема виявилось на IV Архиєпископському Синоді Помісної УКЦеркви, що відбувся від 28 вересня до 4 жовтня 1969 р. у Римі.

Варто підкреслити, що це був одинокий Синод УКЦеркви у якому, без права голосу, брали участь представники мирян, священиків і монаших чинів. Цей IV, Архиєпископський Синод був наріжним каменем у розвитку нашої Церкви, який прийняв патріярхальний устрій Помісної УКЦеркви і схвалив спільного листа до Папи Павла VI у справі піднесення УКЦеркви до гідности патріярхату. Синод відбувся безпосередньо після посвячення собору Св. Софії у Римі. У свяченнях Св. Софії взяв участь Папа Павло VI. Митрополит Амброзій Сенишин, який був на посвячені Св. Софії, не взяв участи у нарадах Синоду, відмовився підписати спільного листа до папи та прийняти Конституцію Патріярхального Устрою УКЦеркви. Це був перший вилім серед ієрархії Помісної УКЦеркви. Цей факт негативно відбився на дальший розвиток УКЦеркви, що насторожило мирян і священиків, і водночас мобілізувало їх до дії.

З приводу свячень собору Св. Софії до Риму приїхало багато священиків. У зв’язку з проголошенням відбуття Синоду, священики вирішили і відбули свої наради, на яких прийняли постанову продовжити діяльність матірного Товариства священиків в Україні ім. св. Андрея Первозванного. Все це проходило під кутом поширення й утвердження ідеї патріярхату УКЦеркви. Це був особливий час в історії нашої Помісної УКЦеркви. Миряни не тільки почали цікавитись, але активно діяти у релігійно-церковному житті. Формувався патріярхальний мирянський рух для того, щоб проводити активну працю, щоби нашій УКЦеркві було присвоєно патріярхальну гідність. Противники ідеї патріярхату УКЦеркви віщували патріярхальному мирянському рухові коротке життя, мовляв це солом’яний вогонь, що скоро спалахує і так же погасає. Ми бачимо, як грубо вони помилялись. Патріярхальний рух провів вагому працю, яка ще по сьогодні не одержала належної оцінки. Варто тільки нагадати, що патріярхальний рух поставав тоді, коли вже деякі наші установи й організації переставали існувати. Патріярхальний рух діяв активно у дуже складних обставинах. Спромігся на свій незалежний пресовий орган, яким є журнал «Патріярхат», що пробував нести і несе світло правди 32 роки і на протязі того часу здобув собі у діяспорі, як також в Україні право громадянства. До голосу журнал а прислухаються не тільки його прихильники, але противники і навіть вороги.

На жаль ситуація, у внутрі ієрархії, не кращала. Це зокрема унагляднилось з приводу святкування 10-річчя Філядельфійської Митрополії у 1969 p., на яке Митрополит Сенишин запросив префекта Східної Конгрегації кардинала де Фюстенберґа, а в той же час поминув главу Помісної УКЦеркви, Києво-Галицької Митрополії Блаженнішого Йосифа. В тій ситуації хтось мусів був сказати відповідне і рішуче слово. Це повинні були сказати у першу чергу тогочасні владики, бо ж ішла мова про світоча не тільки української, але вселенської Христової Церкви, 18-літнього каторжника. Ісповідника Віри, Блаженнішого Йосифа. Тим хтось був таки мирянський патріярхальний рух, який рішучо сказав, що так не повинно бути. Було зроблено всі заходи, щоб цю ситуацію направити, але постава Митрополита Сенишина була не уступчива. Підказували, щоби Митроп. Сенишин запросив на святкування главу УКЦеркви Блаженнішого Йосифа, але без успіху.

Для Патріярхального руху не залишилось іншої альтернативи, як публічно запротестувати проти такої постави філядельфійського митрополита. Вирішено, щоби в день святкувань під катедрою Непорочного Зачаття, при Френклінській вулиці у Філядельфії улаштувати демонстрацію. Така, згідно з пляном, демонстрація відбулась, на яку, понад всякі сподівання організаторів прибуло багато мирян з різних місцевостей, навіть з таких віддалених місць від Філядельфії, як Чікаґо, Детройт, Клівленд, Пітсбург, Вашінґтон Рочестер, Боффало, Нью-Йорк та різних місцевостей штату Нью-Джерзі, з готовими транспарентами, різного змісту на українській й англійській мовах. І так у грудневу сніжно-дощеву погоду 1969 p., під катедрою Непорочного Зачаття у Філядельфії зібрались тисячі демонстрантів, серед яких в основному були мужчини і жінки середнього віку, але були і старші, визначні діячі культури, як корифей українського театру Йосип Гірняк, монахиня Мати Марія (Должицька), ЧСВВ. Це ж було не мале зусилля, але всі вони прийшли щоби заступитись за права УКЦеркви і главу Блаженнішого Йосифа. Без найменьшого сумніву, це був багатомовний факт, якого не можна було не бачити і не відчувати його особливого значення.

До цієї вже і так напруженої ситуації Ватикан проголосив дві нові номінації на єпископів для Філядельфійської Митрополії, без відома й узгіднення глави УКЦеркви Блаженнішого Йосифа. Цими кандидатами були сьогодні вже покійний о. Іван Стах і теперішний єпископ Стемфордської Епархії о. Василь Лостен. Це знову ще більше піднесло температуру серед мирянства. Мирянські делегації відбули розмови з номінатами і просили, щоби свої номінації узгіднили з главою УКЦеркви Блаженнішим Йосифом і просили його благословення. З мирянських заходів нічого успішного не сталось і миряни знову були змушені під катедрою Непорочного Зачаття демонструвати не проти номінатів, але неправильного поступування, проти дій Ватикану, а в першу чергу проти Східної Когреґації і митроп. Сенишина.

Варто тут хоч одним словом згадати офіційного листа Папи Павла VI, що був відповіддю на спільного листа наших владик до папи, якого не підписав митроп. Сенишин. У листі папа писав, що не може здійснити прохання УКЦеркви, себто піднести УКЦеркву до гідности Патріярхату, хоч під цю пору, з історичних, душпастирських і духовних причин. Окремо підкреслювалось питання території. Мирянський рух зразу сказав, що це є тільки димові заслони, які не відповідають правді. З того часу пройшло 28 років і нічого не змінилось. І добре, що св. п. Блаженніший Йосиф рішився прийняти титул патріярха, що сталось у Святому Божому 1975 Році у базиліці св. Петра і на гробі ап. Петра у Римі. Патріярх Йосиф мав велике відчуття і візію, умів передбачати і ставити крапку над «і». Поставмо самі перед собою питання, чи ми, себто миряни священики і владики прийняли цей факт, що був довершений у 1975 р. у Римі? На жаль відповідь на це питання дуже сумна, у багатьох випадках ми виявились маніпулянтами і то на вищих церковних ешалонах. Знову ж з жалем слід сказати, що і сьогодні ні по цей, ні по той бік Океану майже нічого не змінилось. Хто ж у цьому винен? Ми дуже часто наші невдачі приписуємо воріженькам як не Москві, то Варшаві, а про Ватикан і не треба і згадувати. Не можна заперечити, що в цьому є певна доза правди. На жаль ми не ставимо питання до себе, а що і скільки ми зробили? Коли ж ідеться про Ватикан, то ж він не без гріха, а зокрема його остполітік, але треба Богу дякувати, що Ватикан є, бо без нього наша Церква була б ще біднішою. За своє місце під сонцем треба всюди боротись, навіть у такій Божій і людській інституції, якою є Церква.

Пригадаймо собі слова Патріярха Йосифа із його Завіщання, які і сьогодні є актуальними: «І вас мої возлюблені діти, благаю: ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви…» На іншому місці того ж самого завіщання пише: «Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я. Але наш патріярхат ми маємо…» Це глибоке охоплення, це ясна візія до якої треба нам все повертати.

Варто тут нагадати знаменні слова відомого прошака «Церква у Потребі» голляндця о. Веренфріда ван Страатена, який писав: «Ваш Патріярх сяє ясно. Він судить поган і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму Завіщанні, у цьому благородному, а разом з цим потрясаючому документі, що він вам залишив, як останній свій Заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що Українська Церква не була гідною такого Пастиря». Належало б послухати щирої поради о. Веренфріда і читати і перечитувати Завіщання Патріярха Йосифа, а зокрема особам тим на вищих ешалонах.

Сьогодні з перспективи пройденого часу можна б багато сказати, але на це немає тут місця. Можна б поставити, хоч риторичне, питання. Що сталось з Товариством священиків ім. св. Андрея Первозванного? Також варто б запитати, що сталось з Львівським Крилосом, який очолив був о. д-р Іван Хома, тепер Владика. Діяльність, чи точніше видима і активна присутність Львівського Крилосу виявилась під час похоронів св. п. Патріярха Йосифа у Римі. Якщо не помиляюсь, то ж і на цьому Львівський Крилос закінчив свою видиму діяльність. Правда зорганізований мирянський патріярхальний рух пов’язував великі пляни і надії з згаданим Крилосом. На жаль з цих сподівань нічого не вийшло. Шкода, що Товариство священиків і Львівський Крилос у руках яких були дуже важливі важилі у дальшому розвитку Помісної УКЦеркви перестали діяти. Здавалось, що життя УКЦеркви буде дальше проходити шляхом візії Патріярха Йосифа, на жаль так не сталось. Отже формація патріярхальної ідеї, патріярхального руху обмежилась, майже, до мирян, себто, популярно кажучи, патріярхального товариства.

На порозі третього тисячоліття треба так ієрархії УКЦеркви як священикам і мирянам ще і ще раз передумати і осмислити постанови і рішення Вселенського Собору Ватиканського II та взяти до уваги правильну візію Патріярха Йосифа і визначити ясний шлях УКЦеркви у трете тисячоліття.

Патріярх Йосиф у свойому Завіщанні писав: «3 глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря…» Парафразуючи вище сказане, на закінчення цих думок можна сказати — дякуємо Тобі Всевишній Господи і Пречиста Діво Марія, Мати і Заступниця, що нам кожному зокрема і всім разом допомогли вдержати патріярхальний мирянський рух на християнському і релігійно-церковному рівні і що ми не посоромили нашої УКЦеркви, українського народу, а гідно несли, здійснювали і здійснюють ідеї Патріярха Йосифа для добра росту і розвитку нашої Помісної УКЦеркви.

The role of the news media in the quest for a Ukrainian Catholic Patriarchate

A Commentary of “The Voice of the Ukrainian Community”

by Leonid Rudnytzky

Ever since the eminent theologian Fr. Wilhelm de Vries, S.J. stated at a symposium at Fordham University in New York that “patriarchates grew from below and were not founded by any decree from above” (Sees Archiepiscopal and Patriarchal Autonomy, Thomas Bird, ed. New York, 1972, p.15), the Ukrainian Catholic faithful recognized that it was up to them to have their Church crowned with a patriarchate. As a result, the officers of the Society for the Patriarchate in the Ukrainian Catholic Church, which, incidentally, sponsored the symposium, urged its members in a directive of July 27, 1972 (Nr. 4, #1.) to refer henceforth to His Beatitude Major Archbishop Josep Cardinal Slipyj as His Beatitude Patriarch Joseph I. This directive was subsequently repeated on April 19, 1972 (Nr. 10, #2.). This particular call of the Society was heeded not only by its members but by the faithful at large, numerous priests, and, as the recent reception of His Beatitude in the various American .cities bears out, also by the Ukrainian Catholic hierarchy. And thus the historic event came to pass: the Ukrainian people elected Joseph Cardinal Slipyj Patriarch by acclamation during his recent tour of the Ukrainian diaspora.

This unparalleled development has been rather accurately reflected in the world press which has covered the patriarchal quest ever since its inception. In this connection, it is interesting to note that the international press as a whole is much more attuned to the new reality in the Ukrainian Catholic Church than our own Ukrainian news media. Countless foreign newspapers and journals have carried in recent times reports on the patriarchal visitation and many of these refer to His

Beatitude as Patriarch. To mention all of them is a sheer impossibility. As a typical example, however, let us quote the influential German daily Westdeutsche Zeitunq of June 15, 1973, which carried several reports on His Beatitude’s stay in the city of Krefelds “The Prince of the Church (Cardinal Slipyj) was greeted in the city hall by Mayor Hauser…. In his welcoming speech Hauser thanked the Patriarch, who resides in Rome, for his visit to Krefeld, and spoke about the activities of the Studite sisters, the Ukrainian Catholic nuns, who have lived in Krefeld since 1958.”

The Italian press also published many articles and reports about the making of a Ukrainian Patriarch. Perhaps the most important among these is an extensive article by Fr. Alexis V. Floridi in the Giornale d’Italia of June 23, 1973. Its headline alone is quite revealing: “Ukrainian Cardinal Slipyj — Patriarch by Acclamation.”‘ In this article Fr. Floridi provides a brief historical background to the recent events and gives a detailed description of the reception accorded to His Beatitude in the cities of the United States, and particularly in New York, The really significant aspect of Fr. Floridi’s report, however, is the fact that he quotes all the Ukrainian hierarchs present at the banquet and stresses the fact that they unanimously hailed Cardinal Slipyj as Patriarch Joseph the First.

As a footnote here we might add that the American news media also faithfully reflected this most important factor in our quest, i.e., the unanimity of purpose of the Ukrainian people and their spiritual leaders. The NC News Service release of Tuesday, Jule 12, 1973, quoted Professor Thomas E. Bird of Queens College, who gave a cogent, detailed analysis of the present situation of the Ukrainian Catholic Church. “This wave of unanimity was not so evident among Ukrainian-rite Catholic bishops in the U.S. during Cardinal Slipyj’s tour in 1968, Bird said. During this tour, however, members of the Ukrainian-rite hierarchy have gone out of their way publicly to speak of him as ‘patriarch or Patriarch Joseph Iі and to address him as Your Beatitude, our patriarch.

These supporters have included Archbishop Ambrose Senyshyn of Philadelphia, Bishop Jaroslav Gabro of Chicago, and Bishop Schmondiuk of Stamford. During his first concelebrated liturgy at St. George’s Church here (in New York) on this current visit, Bishop Schmondiuk again referred to the cardinal in a commemoration as ‘Joseph I, our first patriarch’ and later Bishop Isidore Boretsky, Toronto, Can., intoned, ‘many year to our patriarch.'”

In view of the above, it is clear that the world press is quite accurately reporting the events that have come to pass in the recent past, and what is even more important, many of the reports seek the reality behind the things that transpired.

The journalists and reporters who write about His Beatitude and the patriarchal movement seem to sense that they are dealing with something unique, a spiritual happening which has no equal in the annals of the modern Church. Waltraut Fieck, a staff member of the German newspaper Rheinische Post, in an article entitled “The Dignity of the Office of an Age,” (June 15, 1973) in describing the Holy Liturgy celebrated by His Beatitude in Krefeld, noted this when she made the following comments: “The glittering television lights, the clicking and zooming of the cameras gave the event a strange flavor; the time of technology and mass-media captured — but only superficially— a mystery which can not be captured in word or picture. Anyone who saw the standing-room—only crowd had to realize the futility of such attempts.”

For us Ukrainians it is fortunate indeed, that the world press is recording these historic events properly and conscientiously for in doing so it bears witness to the unique mission of our Patriarch: the mission to give inalienable and indestructible dignity to the Catholic Church in a world of collapsing values.

And perhaps when everything is said and done, when all the Mailleuxs, the Casarolis, the Willibrands, and other proponents of the present Vatican Ostpolitik have had their say, what will remain from this age of political machination and cynical indifference is the incontestable claim of the Ukrainian Confessor of Faith made on behalf of all those who truly follow the teachings of Christ.

До проблеми новотворів, що мають сприяти за встановлення Патріярхату УКЦ

Кожне нове підкріплення, кожне нове звено у змаганні за патріярхальний устрій Української Католицької Церкви належить щиро привітати. Для такого ствердження не потрібно жадних пояснень. Проблема, за яку змагаємось є настільки широка, що вимагає зусиль не одиниць, але всієї української громади, а членів Української Католицької Церкви зокрема. Для справжної активної і щирої праці у мирянському зорганізованому русі за патріярхат є місце для всіх і тих, що вже на тому відтинку працюють від дев’яти років і для тих, які тількищо виявили охоту працювати. Ніхто нікого не відсував і немає права ні відсувати, ні відкидати від праці у змаганні за патріярхальний устрій — за патріярхат, бо ніхто не має на це монополю. Це загальна, не тільки українська католицька, але українська національна справа. Може декому здаватись, що таке ствердження не відповідає правді. Не вибираємось тут його аналізувати, але ті, що є іншої думки, як тільки трохи над цим вдумаються то напевно погодяться з нашим твердженням. Нам треба було зробити повище ствердження, бо деякі «ідеологи» від патріярхату на сторінках «Свободи» зробили закид у сторону Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, що мовляв воно (читай Товариство) взяло собі на ці справи монополь і не дозволяє до цих змагань приєднатись тим, що дотепер були неактивні. Звичайно, це тенденційний і злонамірений закид, який не має жадного обоснування і не відповідає правді. Зрозуміло, що новотвори з «благословенням», чи «без благословення» такі, як торонтонський Координаційний Комітет за здійснення патріярхату, який з ніким нічого не координував, чи чікаґська Краєва Рада Українських Організацій США за Патріярхат УКЦеркви, чи останній, найновіший новотвір, що виріс, як печериця за одну ніч МКО, що означає Міжкраєвий Координаційний Осередок за помісність і патріярхат УКЦеркви важко зарахувати до нових звен у змаганні зорганізованого мирянського руху за патріярхат, бо вони поставали й творились з претенсіями і посмаком керуючих надбудов. Крім цього вони творились й поставали не для скріплення акції за патріярхат, але з метою її послабити.

Відомо для всіх, тоді коли поставали новотвори на терені США активно діяло і дальше діє Т-во за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, що спирається на безпосередньому членстві мирян. Відомо також, що праця Т-ва багатьом, так деяким владикам, як і у свій час естаблішментові не подобалась. У зв’язку з тим роблено різні спроби, щоб працю Товариства якось зневтралізувати. В тому напрямі створено на партійній базі торонтонський Координаційний Комітет, який після далекосяглих і знеслих плянів скоро перестав не то щоб координувати, але й існувати. Щоб якось підкосити активну працю Т-ва за Патріярхальний Устрій зроблено чергову спробу і створено чікаґську Краєву Раду Українських Організацій США. Правда, тут бракувало одного «благословення», але всі інші були, себто від союзів, що церковними справами «не займаються», від УККА з головою церковної Комісії включно і від владик… Йшлось тільки про те, щоб вже нарешті в США здублювати Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, внести серед мирян заколот, непорозуміння і розкол. Фактично такий був посмак цілої чікаґської афери. Крім цього розчислялось на те, щоб Т-во втягнути у полеміку і в такий спосіб відтягнути від власної роботи. Всі ці спроби не принесли сподіваних плодів, але внесли заколот серед громади. Ті самі організатори не давали справи за програну і зробили ще раз вилазку у Торонті, де за одну ніченьку сотворили МКО.

Справді, сьогоднішний мирянин, чи звичайний споживач хліба мусить бути добре поінформований і обізнаний, щоб: міг правильно розібратись хто є що і за що, бо ж до речі у всіх трьох новотворах повторюються ті самі особи з невеликими відхиленнями: д-р Ю. Пелех, д-р В. Маркусь, д-р М. Кушпета, д-р Ю. Городиловський, мґр. Є. Мастикаш, ред. М. Денисюк й інші. Важко устійнити котрі з повище названих новотворів ще існують, а які завмерли, чи може всі існують з тим самим персональним складом? Між повище названими, видними діячами є особи з пером, що можуть все написати, повинні подати потрібні вияснення, щоб пересічний споживач хліба міг бути ознайомлений, як маються ці справи. До постання новотворів мирянин на терені США знав, що існує Т-во за Патріярхальний Устрій. Нажаль, після постання новотворів мирянин є розгублений.

Було б цікаво довідатись чому МКО з благородними цілями постав засекречено — потаємно не тільки від української громади, але й від керівних діячів мирянського руху? Цікаво, що така глобальна організація МКО постала за одну ніч і то у приватній хаті пані Ковальської? Цікаво було б довідатись, як це сталось, що ця глобального характеру конференція в пані Ковальської була під протекторатом Владики Ісидора і чому Владика так дуже турбувався, щоб вона (конференція) одержала обов’язково благословення від Патріярха Помісної УКЦеркви Блаженнішого Кир Йосифа? Кажуть, що на цій таємній нараді були заступлені всі мирянські організації. Було б цікаво знати, якщо це не є таємниця, які мирянські організації були заступлені?

Як довідуємось з достовірних джерел то їх Блаженству, Блаженнішому Кир Йосифові було сказано — Владико ходіть поблагословити нараду на якій заступлені мирянські клітини США і Канади. Мабуть злі язики поширюють вістку, що на конференції в пані Ковальської у Торонті були тільки ініціятори конференції з Чікаґа й Торонта. Правда, присутність д-ра М. Марунчака, що є головою Краєвої Ради Українських Організацій за Патріярхат у Канаді не можна зачислити, бо він був приїхав на з’їзд Українських Письменників «Слово» у Канаді і організація, яку він очолює не приступила до МКО.

Ми всі добре знаємо у якій ситуації знаходиться наша Церква. Нам у жадному разі не потрібна диференціяція, але поєднання наших сил. Ми знаємо добре, де в тій ситуації стоять наші Владики, які так в США, як і Канаді за малими виїмками діють одинаково. Різниця є тільки в тому, що мирянський рух в США поставив Владикам виразне питання, тоді коли в Канаді того не сталось, бо там немає міцного й незалежного мирянського руху. Якщо підкреслюємо — існує потреба поєднання наших сил то не маємо на увазі поєднання новотворів, бо ж у всіх трьох новотворах є ті самі люди і вони постали не для скріплення, але послаблення мирянського руху. Вони спричинились до замішання. Дехто може подумати, що наші твердження є безпідставні. Пригляньмось ближче.

1. Ініціяторам новотворів було відомо, що є організований мирянський рух і творити в тій ситуації ще щось паралельного, нову організацію, байдуже під якими вивісками не є для посилення справи за яку змагаємось, але навпаки — послаблення.

2. Тим самим ініціяторам також було відомо, що для краєвих Товариств за Патріярхальний Устрій УКЦеркви вже існує центральна надбудова під назвою Світове Т-во…, що постало за згодою й благословенням Блаженнішого Кир Йосифа і в той час творити другу паралельну надбудову не зроблено для скріплення, але навпаки — послаблення.

3. Ініціятори заявляли, що , мовляв, на церковному полі вже наладналось, що владики змінили свою настанову до організаційного завершення УКЦеркви патріярхатом, що в дійсности не відповідало правді. З якою ціллю це робилось? Чи це мало скріплювати мирянський рух? Зрештою саме життя дуже скоро виявило неправдивість повищих тверджень. Вважати це за тактичний крок, якось не підходить. Розчисляти, що в такий спосіб можна буде собі з’єднати прихильність владик є наївністю.

Хоч як важко оправдати кожний крок, що іде на здублювання зорганізованого мирянського руху то все ж таки можна б було якось і з тим миритись, якщо б вони були висунули хоч дійсну програму праці, а то і цього немає. Отже з ким і про що говорити, хіба бавитись в забаву «консолідації»! Це їх ціль. Так, тепер ініціятори новотворів наголошують — дивіться, ми пробуємо з ними говорити, договоритись, хочемо згоди — єдности, а вони не хотять з нами говорити. Наперід натворили, а тепер будемо договорюватись. Це є тільки вияви нашої вбогости. Ініціятори з Чікаґо стараються наводити лад, злагоду, єдність і т. д. в краєвому і міжнародному засягу, але чомусь неспроможні цього зробити в себе під носом. До сьогодні не могли договоритись з своїм Владикою і побудували ще одну церкву? Краще починайте від своєї парохії святих Ольги й Володимира і договоріться з парохією св. Миколая, а після того беріться і до глобальних розв’язок.

Лист до редакції

До
Хвальної Редакції журналу «За Патріярхат»
Філядельфія, Пенсилвенія.
Хвальна Редакціє!

Буду вам вдячний за надруковання цього листа в журналі «За Патріярхат». Це буде моя відповідь усім тим Шановним Паням і Панам, що звертаються до мене (телефоном і листами) із питаннями на актуальні теми нашого церковного, суспільного, політичного і громадського життя. А питання у них є такі:

Яка є дійсна ґенеза так званого «Міжкрайового Координаційного Осередку за Патріярхат і Помісність УКЦ», та яке його відношення до партійно-політичних сил?

Дехто думає, що цей осередок постав неначе «деус екс махіна». Але це не так. Передпородовий (інкубаційний) час був у нього довгий а панове із Чікаґо й Торонто вже від початку травня пильно і потайки монтували його так, щоб усіх заскочити й поставити перед доконаний факт. Батьком у цьому породі треба вважати партію, що «усіх визволяє». Політичним силам, не менше як владиці Ізидорові Борецькому й Митрополитові Максимові Германюкові, потрібний їхній «власний» мирянський рух, на СКВУ у Торонто, в листопаді 1973 року. Незалежний мирянський рух, із власною концепцією і власною головою їм до цього не придається.

Це правда, що Чікаґівський осередок є надзвичайно координаційно-динамічний. Колись, в наслідок цієї динаміки священикові кров з носа текла, а сьогодні вона, («динаміка»), вилізла на вершок патріярхальної піраміди, щоб «універсально» імпонувати, поучувати і навіть диктувати. Головними «акушерками» породу цього, як у Канаді так і в ЗСА, незаконного новородка, що прийшов на світ не у висліді нормального подружжя, а тим «другим» порядком, якого чесні громадяни соромляться, були «козаки-весельчаки» з бувшої «Координаційної Ради Укр. Організацій ЗСА і Канади за Патріярхат», маючи добру практику з минулого. Узаконила усе це вища партійна влада інструкцією ч. 12. Ролі неполітичного поважного і непартійного др. Пелеха пояснити не можу, але думаю, що не з власної волі він прикриває партійно-групові закуліси цієї досить сумної драми.

Чому Блаженніший Кир Йосиф І уділив своє благословення цьому осередкові, коли його праця у своїй основі є роз’єднуюча?

Наш Патріярх переписується з багатьма організаціями й людьми, і нікому не відмовляє свого архипастирського благословення, бо так належить найвищій духовній особі. Подібні благословення одержують інші організації, родини та особи. Одначе це є дуже неетично й неморально використовувати такі благословення для піддержки амбіцій і авторитетів серед українського суспільства тоді, коли цього не вдається осягнути нормальним громадським правопорядком, власною повагою, моральною силою та чесною, тихою відданою працею без пустої самореклями у пресі. Колись вже канцелярія їх Блаженства остерігала у пресі перед самовільним використовуванням його куртуазійних зворотів у листах, але це нічого не помогло. Зрештою — координувальники лиш деякі листи вживають для пописів перед наївною громадою, а решту з них старанно затаюють.

Яка була ціль поїздки Блаженнішого до Тайвану і Японії і які є позитиви з цієї поїздки для нашої Церкви в сучасну пору?

На це питання я можу оферувати лиш частину відповіді. Об’єктивно — кожна поїздка, де лиш можна придбати прихильників нашій Церкві, є корисна. Сумніваюся, чи ця специфічна поїздка поширила круг знайомств їх Блаженства поза тими, що він їх мав серед дипломатичних представництв у Ватикані. Але після закінчення його поїздки по світі я можу зробити два важливі підмічення, що стосуються квалітативної сторінки цього питання. Поїздка відбувалася по тій самій «путі», куди часто їздили партійно-політичні лідери в нецерковних справах, і це додає амуніції противникам і ворогам нашої Церкви. Большевики зі шкіри вилазять, щоб пов’язати нашу Церкву з політикою, бо цю останню легше громити. І друге — більша дипломатична активність у віддалених азійських краях, а менша на американському терені, що впало мені в очі, напевно не сталася без активної «помочі» противних нам чужих і своїх сил.

Чи правда, що Папа Павло Шостий приняв був покійного вже владику Ісповідника Віри Василя Величковського холодно?

Оскільки мені відомо — так. Передовсім Покійний Владика дуже довго чекав на авдієнцію з Папою. Коли ж вкінці діждався, і пішов у товаристві о. др. Хоми, то перед дверима замінили о. др. Хому отцем Миськовим, ревним служащим Східньої Конґреґації і проповідником Василіянської екземпції. Перекладач мусів бути «свій». Це правда також, що Папа поставився до Владики Ісповідника не зовсім тепло, як про це широко говорилося, та що це викликало певне розчарування у багатьох, бо чейже він був мучеником не тільки за саму нашу церкву, але й за вірність Апостольському Престолові. Одначе з обсервації видно, що Папа Павло Шостий є кращий дипломат і політик, як пастир, і тому більше у нього сентименту до тих, що мають силу, ніж до тих, що терплять за віру.

Мене задоволило те, що весь український нарід віддав Єпископові Мученикові найглибшу пошану. Мені байдуже, що про нього думають у Ватикані.

Що думаєте про номінацію Митрополита Амброзія Сенишина на члена Східньої Конгрегації

Думаю, що філядельфійський Митрополит приняв намінацію добровільно, бо з кандидатом завжди консультуються. Було б краще, щоб українські владики не приймали становищ у тих інституціях, де нехтують правами їхньої Церкви. Але таке ще у нас не було. Шкода, що Митрополит Амброзій попав туди в товаристві супер-льояльних, як о. Марусин, о. Химій, ЧСВВ, о. Ваврик, ЧСВВ, та що у певних ситуаціях йому одному тяжко буде оборонити своє становище й участь у Постійному Синоді. Подвійна льояльність тут дуже трудна. Одне Митрополит Амброзій матиме завжди на увазі, а це те, що воля тисячів його мирян, яку він під час недавних імпрез так тріюмфально приняв — ніколи вже не зміниться.

Читачі «Українського Життя» з Чікаґо бажають знати мої думки про виступи др. А. Білинського на патріярхальні теми.

В сучасну пору «патріярхальні експерти» родяться мов гриби по дощі й до цього комплету експертів зараховують др. Білинського. Мушу ствердити, що коли він писав пpo СРСР, право й економіку — то він знав про що пише, чого не можна сказати стосовно теми патріярхату. Його цинізму, оклевечування й намагання обезцінити мирянський рух не закриє ні позем його журналістичної ерудиції ані особистої культури. Він важко хворіє на партійну алергію, лиш не може трапити там, де вона (партійність) є. Його закид в сторону інж. Степана Процика є клеветою, бо Процик не підходить під його алергічні стандарти. Ця невтомна людина, з якою я більше як шість років разом працював, має свої здецидовані і тверді політичні погляди й асоціюється з групою таких як він, але це ніяк не було в конфлікті з його працею в товаристві й ніхто не може знайти доказу на його групову льояльність в товаристві. Тим більше пан Білинський в Мюнхені. У своєму протипатріярхальному засліпленні др. Білинський помилився в аргументах і особах.

Що думаєте про значення останньої канонічної візитації єпархій Патріярхом Кир Йосифом І?

Аранжування візитацій, в чиїх би руках воно не було, випало фатально. Плянувальники менш важними імпрезами й посвячуванням посвячених уже церков і речей вичерпували повністю час Блаженнішого, а при тому і його здоров’я. На важніші кроки ніхто не здобувся. Миряни і священики не мали можливості зустрічей, чого старанно проводирі допильнували. (За винятком партійної еліти, на що час знайшовся!). Було зроблено так, що не стало часу на зустріч Блаженнішого з українськими мистцями, які зібрані очікували його, щоб він особисто запізнався з їхніми успіхами і проблемами. Не було також часу на візиту в Голови Української Автокефальної Православної Церкви Високопреосвященного Митрополита Мстислава, на молитву у церкві-пам’ятнику, чи на цвинтарі, на якому поховані стільки визначних людей, президентів, владик, мистців, вояків і других добрих дітей нашого народу. На усе це не стало часу, бо був лиш поспіх, і поспіх. Через це і значення візитації не таке, як повинно бути.

Відчувалося брак одного відпоручника із канцелярії Блаженнішого для уточнення пляну поїздки, який не допустив би до неточностей і хаосу. А так, хоч Високопреосвященний Кир Йосиф Шмондюк заповів у Ню Йорку «нову еру», то уся поїздка Патріярха відбулася ще таки у «старій ері»…

Остання візитація Блаженнішого була передовсім його особистим тріюмфом. Весь народ, духовенство і владики визнали його морально і фактично патріярхом. І то дійсно весь народ. Навіть ці, що колись ганебно про нього писали, недоцінювали його післанництва — мусіли соромливо склонити в покорі свої голови й визнати його патріярхом. В той спосіб задемонстровано й Ватиканові нашу єдність і непохитність у наших змаганнях, що можна вважати пропозицією співіснування з ним на базі визнання прав нашої Церкви й волі її вірних та ієрархії. Кольоніяльне правління як у політичному світі так і в церковному віджило своє. Наша церква, а головно ієрархія, повинна діяти на новій базі, обдумано й відповідально. Від Синоду очікуємо дальших дій.

Здається, я покрив приділений мені простір. Наступні питання відповім у черговому числі журналу.

Др. Зиновій Ґіль

В поклоні Верховному

Присвячено зустрічі Блаженнішого в м. Рочестері, Н.Й.

Ваше Слово хай всюди могутньо звучить!
На весь світ нехай Правду в тріюмфі лунає!
В Слові Вашім нехай променіє та ціль,
До якої наш Нарід змагає!
Слово Правди і ціли не вмре!
Воно лине у слушну Хвилину
В обороні Народу. Бо вже
Час мовчання минув. І почину
Діл великих потрібно!
Без діл Не так легко мету досягати.
Мета наша – наш Київ, наш Львів,
Наша Церква, що нині розп’ята!
Наш Верховний, Він нас поведе
Уперед! І дороги тернисті
Він розчистить! І все, що є зле,
Словом Правди зітре, Словом знищить!
Господь скріпить на дусі Його Блаженство,
Як Мойсея кріпив у пустині.
Бо всевидяще око Його
Бачить добре, що діється нині:
Скаженіє безмірно новий фараон!
Він спокою не матиме доти –
Аж зруйнує нам Церкву!
І весь наш Народ розіпне, як Христа на Голготі!
О, наш Гостю, наш Батьку,
Вітаючи Вас тут у нас і по цілій вселенній,
Вірні Ваші, в поклоні до Вас,
Кличуть: Будьте Ви нашим Мойсеєм!
Не віддайте овець на поталу вовкам!
Навчіть нас непохитно змагати!
І за віру батьківську тверду
Навчіть нас і життя віддавати!
Многі літа в здоров’ї кріпкім
Жийте нам ще наш Батьку, наш Гостю!
Як зоря Вифлиємська, Ви шлях нам світіть
В справедливе і світле майбутнє!

8-го червня 1973 р.

З нагоди приїзду Патріярха Кир Йосифа І до Піттсбурґу (Пенсильвенія), Комітет привітання їх Блаженства видав обширний памфлет в англійській мові п.н. «Велкам то Піттсбурґ». Памфлет своїм матеріялом і редакцією вийшов поза засяг самої події дня — прийняття і привітання Патріярха, і він репрезентує обширніший матеріял про історію і долю нашої церкви, яким можна користуватися в майбутньому при кожній нагоді. Матеріял друкований по-англійському з огляду на вірних цього терену, які в більшості не володіють українською мовою. Він також через це став першорядним інформативним матеріялом для американської преси, що виявилось у численних статтях та ілюстраціях на сторінках газет цього великого індустріяльного міста.

Брошура містить на початку біографію Патріярха, а дальше історію знищення УКЦ на Україні, ілюстровану знимками арештованих і знищених владик. Матеріял про сучасні змагання до помісности прикрашений також багатими актуальними ілюстраціями. У памфлеті знаходиться також коротенький матеріял про початкові поселення українців на терені Піттсбурщини й відомості про численних там же закарпатців. При кінці брошури поміщено численний комітет прийняття й фундаторів цієї імпрези. Багаті пресові матеріяли, що появилися в цей час у піттсбурзькій пресі свідчить про те, як організовано і вдало цей комітет вив’язався із своїх завдань.

Місто Клівленд і околиця відчули й побачили динамічну активність Церковно-громадського Комітету з нагоди відвідин там Патріярха Кир Йосифа І. Цей комітет мав доволі широкий засяг якщо йдеться про охоплення усіх верств і усіх категорій громадянства й також коли говорити про його структуру, що складалася із одинадцяти ділових комісій. Виданий двома мовами клівленський памфлет містить подібний до піттсбурзького історичний та ілюстративний матеріял, але крім нього ще й офіційну кореспонденцію стейту й міської ради. Змістовно зібраний матеріял про заходи й успіхи десятирічної праці Патріярха на еміграції матиме вартість посібника для майбутніх подібних публікацій. В брошуру включені привітання від численних організацій міста Клівленд і багатьох індивідуальних родин і осіб. Окремо опубліковано жертводавців на «Церкву в Потребі», що дало громаді повний перегляд динамічної праці комітету. Надісланий до нашої редакції пресовий матеріял свідчить також про успіх в ділянці зовнішніх зв’язків і преси.

На час цих імпрез були проголошені і поширювані пропам’ятні марки та конверти для відзначення десятиліття від дня звільнення їх Блаженства з неволі, або як це надруковано на листівках: в «декаду оновлення, епохальних діл та динамічних змагань Мойсея й українських мирян за самобутність, єдність, помісність і патріярхат». Це видання приготовив невтомний діяч — пан Степан Кікта, а поодинокі проекти виконали: о. Ю. Мокрицький, О. Венгринович, В. Дорошенко й В. Каплун.

Привітальне слово Голови Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ д-ра Мирослава Навроцького, виголошене в дні приїзду Блаженнішого Кир Йосифа І до Філядельфії, дня 12 травня 1973 р.

ВАШЕ БЛАЖЕНСТВО!

Вітаю Вас в імені Крайової Управи Товариства за Патріярхат та в імені всіх синівсько відданих Вам мирян.

Вітаю Вас так — як вітали Вас в Австралії і в Канаді!

Вітаю Вас як Першого Патріярха Української Помісної Католицької Церкви!

Бо для нас і для історії нашої Церкви Ви Першим Патріярхом вже є — і чи це подобається комусь чи ні, Ним Ви на віки залишитесь!

Вітаю Вас теж як Того, супроти якого ми всі маємо несплатимий довг за те, що Ви своєю появою та своїми ділами сколихнули сонне плесо Української Спільноти в розсіянні та не допустили, щоб нашу многострадальну Церкву лукаві люди збудили в огні, обкрадену і позбавлену історичних прав — прав на розвій і на життя!

І тому, щоб не розстались ми — сказавши і вислухавши Великих Слів Велику Силу — я взиваю Всіх повстанням з місць чи піднесенням рук зложити мовчазний обіт та гідно і достойно заявити цілому світові, нашим ворогам і приятелям — від Риму до Москви, що Ваші, Ваше Блаженство ідеї, — Помісність і Патріярхат — стали для нас Заповітом, і що скоріше пекло ледом покриється як ми за Них змагатись перестанемо!

За Помісність — За Патріярхат!

Так нам Боже допоможи!
Так нам Боже допоможи!
Так нам Боже допоможи!

На славу Патріярха!

привіти — імпрези — видання

Невиголошене привітання Патріярхові від бувших студентів Богословської Академії у Львові

Ваше Блаженство, Патріярше і незабутній наш Отче Ректоре!

Серця мільйонів українців на всіх континентах світу переповнені сьогодні безмежною радістю, що Господь благодарив Вас здоров’ям і силою, щоб знову відвідати свою розпорошену паству.

Найбільшою радістю жевріють серця Ваших бувших студентів Богословії, для яких Ви стали символом і заповітом. Ми радіємо, гордимось і кріпимось Вами. Ваша невгнута постава супроти ворога в часі Вашого заслання це неперевершений приклад до наслідування усім, кому судилось терпіти й боротись за добро нашої Церкви й народу. Бо не блеск пурпур приніс Вам митрополичий сан, а бряск кайдан, тортури і страждання. Та Ви не ховались по амбасадах. Ви мужньо взяли хрест свій на рамена і понесли його в сусдальські дикі болота, разом з народом своїм. За те Вам вічна слава!

Ваша дальша діяльність на волі поставила Вас у ряди епохальних постатей нашого народу. Створення Українського Університету, боротьба за повні права і самобутність нашої Церкви, та домагання піднести Київо-Галицьку Митрополію до Патріярхату, це речі на які чекав народ століттями. І вже хоч би за ці три дії наша історія запише золотими буквами Ваше ім’я на своїх сторінках.

Господь охоронив Вас і прислав сюди, щоб Ви дальше боронили народ свій перед облудними силами, об’єднали його і привели до його обітованої землі. Ви не Мойсей, а Йосиф — наслідник нашого новозавітнього Мойсея Слуги Божого Митрополита Андрея. Ви прообраз Ісуса Навина, Наслідника Мойсея, котрому Господь зволив голосом труб розвалити мури Єрихону і випровадити народ свій до його обітованої землі.

Ваш могутній голос спротиву проти облуди і неправди розвалить мури сучасного Вавилону і впровадить нас до нашої обітованої землі — України.

«Вже йде цей світлий день побіди, вже б’ють літаври сурмлять труби,

Вкраїна зрушилась за Вашим почином зі сну»… А світла постать Ангела України, що райдугою веселки лучить нас через моря із рідним краєм, голосить:

«Народе глянь, на твому п’єдесталі стоїть уже звитязь, могутній, безстрашний і сильний»… Ми безнастанно говоримо світові нашу кривду і нашу правду. І ми радіємо що світ бачить кожне Ваше зусилля відновлення і закріплення наших прав. Віримо, що дальшим етапом цих Ваших зусиль буде наступний Собор з великими ідеями соборного Київо-Галицького Патріярхату.

На Многії Літа Архипастирю!

Звідомлення із наради членів управ відділів Крайового Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, що відбулася в суботу, 20 червня в Нью-Йорку

Голова Т-ва др. М. Навроцький відкрив наради, а о. В. Андрушків провів молитву. Однохвилинною мовчанкою вшановано пам’ять бл. п. Юрія Богуславця, голови відділу у Виппані, Ню Джерзі.

На початку нарад др. Я. Крив’як прочитав доповідь на тему «Вчора — сьогодні й завтра».

У доповіді др. Крив’як кинув кілька думок на десятьрічній період праці їх Блаженства й зупинився на останній візиті в Америці. Ствердив наявність тих самих перешкод у візиті, що були під час першої візити, а саме, надзвичайне роздрібнення програми, зосередження ефекту на внутрішній ринок, брак зовнішніх виступів Гостя перед журналістами, та зустрічей з визначними особами політичного світу в Америці.

Нові номінації до Сх. Конгрегації не дають кращих надій. Обличчя і тактика її змінилися, але цілі не змінились. Розчленування української території на три митрополії і запрошення владики Каткова (російського католика) до Москви вказує, що партнери діялогу працюють.

Вправді — і наші позиції скріпились. Рівень свідомости й рішучости громадян в церковних справах поширився і поглибився. Це виявилося під час останніх відвідин, коли миряни ентузіястично визнавали Верховного Архиєпископа своїм Патріярхом. Історія вчить, що низи окликували й визнавали своїх патріярхів, а щойно тоді папи принимали це до відома і затверджували. Такий процес повинен відбутися і в нас.

Реасумуючи свої погляди доповідач подав декілька напрямних для діяльности Т-ва:

— Скликати якнайширший з’їзд мирян.

— Заплянувати з’їзд в Римі.

— Поширити редакційний склад місячника «За Патріярхат» і негайно скріпити його фінансово.

— Покінчити з доривочними збірками на Фонд Верховного і створити сталий патріярший фонд.

— Оживити діялог з православними й закарпатцями.

— Урухомити паломництво до Жировицької Богоматері.

— Піддержати курси українознавства у Римі.

— Змагати до зорганізування одної центральної духовної семінарії в Римі.

— Оживити церковні братства при церквах.

Після реферату др. Навроцький з’ясував історію концференції в Торонто і створення на ній «Міжкрайового Координаційного Осередку Організацій за Патріярхат», зазначивши, що це одна із пекучих справ, яка мусить бути обговорена і вирішена. Він відчитав листа, яким ініціятори запрошували наше Т-во до участи, але так, що з огляду на час ніхто не міг їхати туди. Др. Марунчак, голова канадійської «Ради Організацій» протестував проти такого скликання нарад і не підписав постанов цієї конференції.

Вже після цієї конференції представники Т-ва говорили з Блаженнішим, який потвердив, що наше мирянське товариство не мусить підлягати політичним організаціям, а працювати як дотепер. 10-го червня 1973 був в Нью-Йорку др. Маркусь з наміром переконати нас, щоб ми включились до дії того новоствореного світового осередку.

В дискусії про Торонтську конференцію забирали голос такі дискутанти: Мазур, Бачинський, Навроцький, Осадца, Пушкар, Пасічняк, Квіт, Сидоряк, Куземський, Щербанюк, Труш, Ґіль, Процик.

Основні ствердження в цій справі були такі:

— конференція в Торонто підготовлялася без участи нашого т-ва.

— Його запрошено коли вже усе було підготоване. Запрошено його в такому короткому часі, що не було можливости до порозуміння з усіми членами Крайової Управи.

— Конференцію підготовили ці самі сили, що «координували» нас уже через п’ять років. Сучасна «координація» це підбудова політичних сил на недалекий СКВУ.

— На створенні «Міжкрайового Координаційного Осередку»… не було ні одної крайової мирянської організації.

— Створення нової координації — це виконання «Інструкції ч. 12».

— Ми організація понадпартійна , яка має чисто мирянський характер. Наша програма несумісна з програмами політичних організацій.

— Створення другого світового осередку не є виявом доброї мирянської волі, але хитрим політично обрахованим заскоченням.

Блаженніший вступив у нову фазу відношення до суспільства. Колись він стояв понад ним – стогодні він є з ним і він не може нікого від себе відсувати.

— Блаженніший не міг не дати їм благословення, бо це було б проти значення і ролі патріярха серед своїх вірних.

— Зустріч Блаженнішого з політичними лідерами у Вінніпегу, про яку ми нічого не знаємо, могла довести до якогось зговорення, чого доказом можуть бути вияви посиленої активности деяких політичних сил у справі патріярхального руху.

Основні напрямні в цій справі стверджено такі:

— В будуванні суперструктур до спілки з немирянськими політичними організаціями не брати участи.

— З конкретними рішеннями зачекати, доки «координація» не проявить себе у позитивній праці.

— Кожночасну пропозицію спільної конкретної дії з «координацією» приняти й не відмовлятися.

— Не зривати контакту й «не замикати дверей». При добрій волі обох сторін можна буде в деяких важливих акціях зорганізувати співпрацю.

На підставі думок і стверджень дискутантів Крайова Управа напише відповідь до Торонта, на руки др. Пелеха, на останнього листа, в якому ініціятори координаційного Комітету поновно запропонували Т-ву вступ до «координації» в ультимативній формі і з визначеною датою.

Після обідної перерви забрав слово др. Микола Барусевич, містоголова Ради Мирян, що після резиґнації проф. М. Лабуньки виконує обов’язки голови.

Він представив теперішню ситуацію та проблеми, які має зараз Рада Мирян. Пропонував щоб нині доокоптувати двох членів Управи цього дорадчого тіла Крайової Управи, щоб Рада Мирян могла вив’язатися зі своїх завдань.

Одначе др. Бачинський заперечив компетенцію нинішньої наради кооптувати чи добирати членів до Управи Ради Мирян. Це має право робити з’їзд Мирян.

На пропозицію др. Осінчука рішено підготовити та скликати ширший Мирянський З’їзд у вересні місяці.

Продискутовано справу Світового Товариства за Патріярхат, та стверджено конечність поправок у сфері співпраці, як теж конечність остаточного статутового оформлення цього тіла, яке в минулому провело піонерську роботу поза теренами ЗСА.

В організаційних справах забрав голос містоголова інж. С. Процик, який зробив ще декілька суттєвих стверджень і пропозицій. Він ствердив, що сьогодні відбувається процес встановлення патріярхату з долини — силами мирянства. В тому процесі нема вже невтральних і нема вилому, а є повна єдність, і тому від нашого Т-ва відпаде певна частина роботи на внутрішньому громадському відтинку. Цей самий процес прилюдно стверджують наші владики, але, мабуть, з передумовою папського визнання. Все ж таки, це є процес великої ваги, і ніяк не можна дозволити йому погаснути. Перед нами праця — здійснення патріярхальної системи внутрі, і затвердження її усіми силами перед зовнішнім світом.

В справі Торонто — Блаженніший не може бути з одними, а відхиляти других. Йому потрібні сьогодні усі. В нього усі повинні бути рівні. Від сьогодні відношення до Патріярха буде явне, а не приховане, і тому Т-ву слід негайно ці відносини поставити на новій базі.

Створення ще одної координації, тими самими людьми що й раніше, має лиш той новий аспект, що вона має благословення Блаженнішого. Треба сподіватися, що наші політичні сили зуміли підійти до Патріярха і запропонувати йому «очолення» ними всієї мирянської проробленої праці, в якій вони участи не брали і яку вони поборювали. Вони мали доволі часу на зустріч з Блаженнішим, коли практично Крайова Управа не мала під час цієї поїздки ні одної нагоди. Коли сьогодні дозволено проти всякої логіки політичним діячам будувати мирянські суперконструкції — наше Т-во мусітиме застановитися над своєю програмою, поширити її із вузько-патріярхальної на ширшу, суспільно-христіянську, і достосувати т-во до нових умов. Наше Т-во має твердий ґрунт і втертий випробуваний шлях, бо воно не працює лицемірством, підступом і крутійством.

На базі висказаних думок договорено, що Крайова Управа Т-ва і Управа Ради Мирян займуться разом технічною стороною організації З’їзду Мирян під кінець вересня цього року. Програмову Комісію З’їзду вибрано в такому складі: Процик, Осінчук, Ґіль, Крив’як, Піддубчишин.

Після короткого звіту скарбника Управи др. Бачинського і його апелю до Відділів, щоб сплачувати належний відсоток до каси Управи, наради закінчено молитвою, в 6 год. вечора.

На нараді були заступлені такі відділи: Філядельфія, Керкгонксон, Честер, Віллімантик, Вашінґтон, Ню-Йорк, Джерзі Сіті, Елізабет, Юнійон, Рочестер, Гемстед, Клівеленд, Пітсбурґ, Янґставн, Бріджпорт, Пассаїк і Юарк.

Ствердження Крайової Управи за Патріярхальний Устрій Української Помісної Католицької Церкви у ЗСА

На Нарадах Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, в дні 30-го червня ц.р. в Ню Йорку, на підставі думок і побажань висказаних присутніми представниками Відділів, уповноважнено і поручено Крайовій Управі Т-ва заняти становище до Торонтонської Конференції та створеного там «Міжкрайового Координаційного Осередку Організацій за Патріярхат».

Згідно з цим порученням Крайова Управа уважає за відповідне подати до відома слідуюче:

Приготування до торонтонської Конференції, що відбулася в днях 2 і 3 червня ц.р. почалися засекречено вже з початком травня ц.р.
Світове Товариство за Патріярхат, Крайове Товариство за Патріярхат у ЗСА та Крайова Рада Тов. за Патріярхат у Канаді були повідомлені про запляновані наради щойно кілька днів перед конференцією.
Товариство Оборони Традицій, Товариство Прихильників УКУ та інші католицькі, мирянські Т-ва, які належать до піонерів Патріяршого Руху, не тільки не були запрошені до співучасти в Конференції, але навіть про неї не знали.
Ініціятиву організації Конференції та засекречене плянування і приготування її програми перевели три організації:

а. Координаційний Комітет Громадських Організацій Канади і ЗСА за здійснення Патріярхату УКЦ.

б. Рада Українських Організацій ЗСА за Патріярхат УКЦ.

в. Рада Українських Організацій за Патріярхат УКЦ в Торонто.

До а). Координаційний Комітет був створений в 1970 році, виключно для координації деяких спільних дій «патріяршого руху» на терені ЗСА та Канади, з умовою попереднього взаїмного порозуміння та узгіднення таких акцій. Дня 29 квітня 1972 р. П’ятий Звичайний Загальний З’їзд Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦ у ЗСА ствердив, що від створення Координаційного Комітету його Президія постійно переступала межі своїх уповноважень, не діяла в дусі вимог мирянського руху, а то й переводила на терені ЗСА й Канади збори та акції без узгіднення їх з представниками Т-ва за Патріярхальний Устрій УПКЦ, впроваджуючи замішання та неоднократно діючи на шкоду мирянського руху в ЗСА. Координаційний Комітет не тільки не координував своїх дій з Т-вом за Патріярхат, але не координував їх теж з Крайовою Радою Українських Організацій за Патріярхальний Устрій УПКЦ в Канаді. Таке поступовання заперечувало основні ідеї і цілі, для яких цей Комітет був створений. Це автоматично здискваліфікувало його з ролі координаційного органу до ролі союзу двох міст «Торонто-Чікаґо». На підставі повищих стверджень З’їзду, Т-во за Патр. Устр. УПКЦ, з днем 1-го червня 1972 року відкликало своїх представників та перестало бути його членом.

До б) Рада Українських Організацій ЗСА була створена з виразною метою зневтралізувати дію Товариства за Патріярхальний Устрій на терені ЗСА та впровадити замішання і дезорієнтацію в ряди мирян. Знаменним є теж факт, що Рада по сьогодні не опублікувала дійсного складу своєго членства. А відомим є, що в ньому зайшли зміни, які Рада з оглядів престіжових промовчує.

До в) Рада Українських Організацій за Патріярхат УКЦ в Торонто є членом Крайової Ради Організацій за Патріярхат УКЦ в Канаді та на основі 33-го параграфу обов’язуючого її статуту не має права скликати міжкрайової конференції. Тому Голова Крайової Ради Укр. Opг. за Патріярхат УКЦ в Канаді відмовився підписати постанови торонтонської Конференції, а торонтонські «координатори» опісля навіть не повідомили його про другу конференцію, яка відбулася в Дітройті 15. VII. ц.р. Це не перешкаджає їм мильно інформувати українську спільноту, твердячи, що Крайова Рада Укр. Opг. за Патріярхат УКЦ в Канаді вже є членом Міжкрайового Координаційного Осередку. Повище згадане наводить сумнів на дію «в добрій волі» теперішних ініціяторів чи координаторів та виразно вказує на нову затію зневтралізувати невигідний багатьом незалежний мирянський рух. До цього, як і в минулому, вживається старих, метод «заскакування», «перебирання», «дупліковання» та «Координування доконаними фактами», як це постійно діялось і дальше діється на суспільно-політичному секторі. Є це повторенням знаної з минулого «п’ять перед дванадцятою» свіжо-посиленої погоні за «моральним капіталом» перед всякими зборами чи конгресами, а тепер перед ІІ-гим СКВУ в Торонто. Прикро вражає, що до цього вживається і надуживається авторитету нашої Ієрархії, покликуючись постійно на «благословення», «патронати» та публікуючи листи на сторінках преси.

Торонтонську Конференцію Крайова Управа Т-ва мусить уважати за зговорення політичних чинників з метою підпорядкування, контролювання та унапрямлювання мирянського руху так щоб:

«Справи церковні не відтягали людей і громаду від політики».
«Акцію за встановлення УК Патріярхату вела українська громадськість з допомогою Крайових Комітетів і Координаційного Комітету, що діють на громадський, а не на т.зв. мирянській базі. Це означає, що т.зв. Мирянські Комітети в Крайових Громадських Комітетах мають мати тільки один голос.» (Інструкція ОУН Ч. 12/71 — Церковні справи)

II.

1. Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви від часу своєго основання стоїть на принципах боротьби за існування нашої Церкви, оборони її помісности, завершення її устрою Київо-Галицьким Патріярхатом та беззастережної вірности ідеям їх Блаженства Кир Йосифа І.

2. Самостійність і незалежність від других сил, а зокрема політичних, є передумовою і найдогіднішою формою організації і дії так нашого Товариства — як і других споріднених мирянських організацій чи комітетів. Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ є самостійною і незалежною організацією, яка має у своїх ідеологічних заложеннях та у програмі виключно мирянські і церковні справи.

3. Громадські, професійні, комерційні, політичні і регіональні організації мають свої окремі статутові цілі. Груповий чи політичний характер таких організацій, а зокрема різноконфесійний склад їхнього членства не уповноважнює їх до вирішування внутрішних мирянських справ УКЦ.

4. Серед існуючих під цю пору обставин, контроля мирянського руху організаціями групового чи політичного характеру є недоцільна і шкідлива, не відповідає пекучим потребам Української Католицької Помісної Церкви на рідних землях та в діяспорі і могла б тільки послабити мирянський рух в боротьбі за існування та краще завтра Української Церкви.

5. Творення все нових та паралельних координаційних суперструктур є проявом намагання політичних чинників контролювати та унапрямлювати незалежний мирянський рух і тому Товариство за Патріярхальний Устрій не може стати співосновником чи членом такої організації.

6. Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій УПКЦ поновно заявляє готовість до співпраці на діловій і тільки на діловій базі — зі всіми, що змагаються за Київо-Галицький Патріярхат, розуміючи його всенаціональну важливість для збереження української субстанції в діяспорі і для оборони Церкви Матері на Рідних Землях.

За Крайову Управу
Товариства за Патріярхальний Устрій УПКЦ

Др. Мирослав Навроцький, (голова)
Др. Леонід Рудницький (секретар)
Філядельфія, 1. VIII. 1973

Меморандум до українського конгресового комітету Америки, Нью-Йорк

В резолюціях Одинадцятого Конгресу Українців Америки від дня 6 – 8 жовтня 1972 року, які опубліковано 7 лютого 1973 року, в сьомому розділі, в точці п’ятій написано, що Конгрес «з признанням відзначає всенародню акцію патріяршого руху, яку очолюють в ЗСА Рада Українських Організацій за Патріярхат Помісної У КЦеркви та Крайове Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, які особливо причиняються до підтримки владик у їх заходах завершення УКЦеркви патріархатом».

«З признанням» слід відзначити, що в своїх резолюціях УККА невірним інформуванням суспільства допустився до свідомого перекручення існуючих і відомих фактів.

УККА не має жодного права, документу, доказу чи свідчення про те, що Рада Українських Організацій за Патріярхат УКЦ і Крайове Товариство за Патріярхат УКЦ очолюють всенародню акцію патріяршого руху.

УККА, як «організація організацій», в більшості політично-групових, їхніх прибудівок, або ними опанованих – не має легальної ані фактичної підстави кумулювати два окремі незалежні товариства, втому товариство неполітичне й нечлена УККА, в одну спільну акцію, яка не існує.

УККА не має права рівняти партійно-політичні експозитури зі статутовою незалежною організацією церковно-мирянського характеру і накидати громаді штучну репрезентацію патріярхального руху.

УККА, як інструмент політичної дії групових сил цілево не відмежовує політично-групових акцій від церковно-мирянських, щоб останніми піднести морально престиж першим, без уваги на широке використання цього явища большевиками у наступі на УКЦеркву в краю і діяспорі.

УККА свідомо промовчує нелегальний і диверсійний характер створення т. зв. Ради в Чікаґо з претенсіями на терен існування Товариства за Патріярхат, і для цілей, для яких воно працює. Промовчує тому, що це діялось не без відома його керівництва.

В резолюції УККА вставлено облудне ствердження про нашу підтримку «владик у їхніх заходах…» Відомо ж, що ці владики, які послушно виконують накази Римської Курії, про нас пишуть як про мирян в лапках, опонують Верховному Архиєпископові в його нелегкій праці над збереженням єдности УКЦ – нашої підтримки не мають, і не будуть мати.

Промовчуванням Ґенези «Ради» й поспішним підрівнянням її до Крайового

Товариства за Патріярхат УККА дав доказ патронування «Раді» і обов’язку піклуватися нею.

УККА закриває перед громадянством дивну і незрозумілу подвійність його «патріярхальних заходів»: маючи власну «Церковну Комісію» він стояв за кулісами творення Чікаґівської «Ради», яку після створення негайно прийнято до УККА, в склад цієї ж «Церковної Комісії». Творцями Ради були виключно члени УККА. Цей замкнений в собі цикль акцій не має нічого спільного з громадським правопорядком і радше репрезентує неконтрольоване ніким гуляйполе для партійних вождів нижчої ранґи.

П’ята точка, сьомого розділу, резолюцій УККА, яка появилась без участи й відома Крайової Управи Товариства за Патріярхат, являється посяганням на працю й незалежність Товариства. Таке велось і раніше з форумів СКВУ, Координаційного Комітету та інших ініціятив партійно-політичного походження.

Назва «Одинадцятий Конгрес Українців Америки», якою тепер охрестили «Конґрес Українського Конгресового Комітету Америки» є необдумано претенсійна і має тоталітаристський посмак. Вона ображає українців – нечленів УККА. А між ними й членів нашого Товариства.

Це меморандум було здержанне від публікації на час готувань до зустрічі із їх Блаженством Кир Йосифом І і час його відвідин у ЗСА.

Рубрики

Свіжий номер

Ідентичність: яка і чия?

Час ставати сильнішими

патріярхальний мирянський рух

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку