Перемишль

Заява священиків Перемишльсько-Варшавської Митрополії Греко-Католицької Церкви з приводу листа кардинала Анджело Содано від 4 березня 1998 року присвяченого деяким аспектам дисципліни і правового статусу Греко-Католицької Церкви в Польщі

Священики двох єпархій, які творять Перемишльсько-Варшавську Митрополію з радістю констатують, що протягом кількох останніх років завдяки змінам у зовнішній ситуації та турботі Римського Апостольського Престолу процес відродження Греко-католицької Церкви в Україні, в Польщі та в інших країнах проходить більш динамічно. З тим більшим здивуванням ми сприйняли лист кардинала Анджело Содано, Державного Секретаря Апостольського Престолу, від 4 березня 1998 року, переданого Апостольському Нунцієві в Польщі, а направленого ієрархам Греко-католицької Церкви в Польщі, в якому:

а) всупереч правді говориться про постійну традицію целібату греко-католицьких священиків в Польщі та узалежнюється рішення, які стосуються внутрішніх справ Греко-католицької Церкви обов’язковим узгодженням їх з латинською Конференцією Єпископату Польщі,

б) ставиться вимогу, щоб одружені священики з України, які на прохання ієрархії Греко-католицької Церкви розпочали працю в Польщі, без поважних причин припинили своє служіння в парафіях і повернулися, як тільки буде це можливе, в Україну.

в) як єдину можливу розв’язку кадрових труднощів пропонується. щоб ієрейське служіння греко-католикам перейняли латинські священослужителі целібату, які користуються правом відправляти в двох обрядах.

Слова про постійну традицію целібату греко-католицького духовенства в Польщі повністю позбавлені основ. Реакції на роблені в минулому спроби введення обов’язкового целєбату засвідчують про глибоке прив’язання до традиції свободи вибору стану, в якому рукополагається кандидатів до священства. Вчення II Ватиканського Собору та Кодекс Канонів Східніх Церков підтверджують і гарантують незмінність традиції в цьому питанні.

Зумовлення рішень, які стосуються внутрішніх справ Греко-католицької Церкви їх узгодженням з латинською Конференцією Єпископату не відповідає духові рішень Берестейської Унії і суперечить визначеному правом юридичному статусові митрополії Церкви свого права.

Вимогу відправити одружених священиків в Україну сприймаємо як акт, що перекреслює викликані турботою про добро Церкви рішення наших ієрархів, негуманний супроти самих священиків і бездушний щодо причетних парафіяльних громад.

Пропозиція замінити відправлених одружених священиків з України римо-католицькими священиками біритуалістами є проявом думання, яке зводить Церкву свого права, спільноту вірних, об’єднаних ієрархією за нормами права (ККСЦ 27), до завужено зрозумілого обряду. Священик однієї традиції силою речі ніколи не буде спроможний відповісти на всі потреби вірних іншої традиції. Історія засвідчує, що експерименти здійснені згідно з цією логікою завдавали зазвичай Східним Церквам непоправних втрат.

Надіємося, що непорозуміння яке сталося, буде терміново вирішене в дусі пошанування права і традиції Східних Церков, і що в майбутньому не буде вже ситуацій, які викликатимуть тривогу і заторкатимуть гідність греко-католиків.

Перемишль, 25.06.1998 р.

Суперечка про перемишльські святині

Польськомовна газета «Жицє Пшемиске», яка виходить в Перемишлі, за 10.12.1997 рік, надрукувала статтю п. Агнєшки Нємєц п.з. «Акт адаптації чи вирок знищення». В статті йде мова про спробу пристосування костела на потреби греко-католицької церкви.

Все почалося від візиту до Перемишля Папи римського Івана Павла II в 1991 році й доброї волі вселенського архієрея віддати українцям греко-католикам колишній їхній собор св. Івана Хрестителя в Перемишлі. Собор цей в 1946 році, після арешту перемишльського єп. Йосафата Коциловського і ліквідації Греко-католицької Церкви в Польщі, перебрали у своє посідання монахи Отці Кармеліти Босі. Від того часу українська катедра стала костелом римо-католицьким св. Тереси. Добрим намірам Папи Івана Павла II рішуче спротивилися монахи кармеліти з їхнім настоятелем о. Анджеєм Гутом, а також горстка засліплених фанатиків з т.зв. комітету оборони «Кармеля». Це заставило Вселенського Архієрея до прийняття може не зовсім добре передуманого рішення, щоб в заміну за колишній греко-католицький катедральний собор св. Івана Хрестителя дати на власність українцям греко-католикам єзуїтський гарнізоновий костел «Найсвятішого Серця Ісуса» в Перемишлі.

Проф. д-р Марек Квятковский — директор «Лазєнек Крулєвскіх» у Варшаві, в інтерв’ю для газети «Жицє Пшемискє» стверджує: «Передання цієї цінної святині уніятам було помилкою. Розумію, що тут ішлося про те, щоб заспокоїти незадоволення спричинені реконструкцією комплексу «Кармелітського».

І, справді, це була велика помилка, яка в результаті довела до потреби реконструкції двох святинь. Розпочали оо. Кармеліти Босі. Ставши «власниками» собору св. І. Хрестителя, почали постипенно реконструювати і міняти внутрішний вид святині. Викинено іконостас, ікони українських святих. Замазано староцерковні написи і всі сліди, які свідчили про святиню східного обряду. І все це для того, щоб з церкви зробити костел. Як наругу в нутрі колишньої церкви, а тепер костела на одній зі стін вмуровано таблицю у виді орла, на якому зображено карту Польщі в кордонах з перед 1939 року. Орел в пазурах лапи (західної) держить гітлерівську фашистівську сфастику, а на правому (східному) крилі орла вміщено перевернений державний герб України тризуб.

Українська амбасада в Польщі 28.08.1996 р. вистосувала обширного листа в тій справі до примаса Польщі кардинала Юзефа Ґлемпа, надіючись на те, що єп. Польщі засудить такі дії в римо-католицькому костелі. На жаль, так не сталося. Єпископат Польщі не засудив і не наказав зняти таку ганебну таблицю, яка напевно не має нічого спільного з християнством, ані не закликає до поширювання Христової Заповіді «Люби ближнього», а навпаки ширить незгоду і ненависть між двома нашими християнськими народами. В короткій відповіді ген. секретара єпископату Польщі єп. Тадеуша Пєронка з 05.09.1996 р. читаємо: «Уболіваємо над тим, що такі дії, на жаль, трапляються і то по обох сторонах, щоб згадати урочистості в Ярославі (вл. ком. мова про урочистості коронації ікони Ярославської Богоматері в церкві в Ярославі, в серпні 1996 року), під час яких співано патріотичні українські пісні». Коментар зайвий.

В часі реконструкції святині дочекалися викинення із своїх місць статуї св. Ольги і св. Володимира — символи хрещення Руси-України в 988 році. В 1996 р. на внесок оо. Кармелітів, при великій підтримці влад міста Перемишля, а особливо воєвідського консерватора пам’яток культури Марка Ґоштили змінено зовнішний вид святині руйнуючи копулу і замінивши її латинською сигнатуркою. Треба сказати, що копул цей був зарахований UNESCO до найцінніших світових пам’яток архітектури сакральних споруд. На жаль, копул цей зник раз на завжди з краєвиду Перемишля і з листи UNESCO, як світової архітектури, а української зокрема.

Надходили численні протести з різних кутків світу, від різних міжнародних інституцій, міжнародних організацій, професорів університетів Канади, мирян і багатьох тверезо думаючих людей, домагаючись зупинити варварську руйнацію унікального копула. Мовчав чомусь лише провід греко-кат. церкви в Польщі. Помимо тих протестів монахи оо. Кармеліти зі своїм настоятелем отцем А. Гутом на чолі й воєвідський консерватор пам’яток культури М. Ґоштила виявились невблагальними. Засліплені ненавистю і жадобою затерти всякі сліди українства і української культури в Перемишлі довели своє ганебне злочинне, сатанинське діло до завершення.

Тепер прийшла черга на греко-католиків, які хотіли б отриманий від Папи Івана Павла ІІ-го Ізуїтський костел хоч би частинно пристосувати до вимог церкви східного обряду. Особливо, що має вона бути архікатедрою для вірних греко-католиків в Польщі.

Зі статті п. Агнєшки Нємєц довідуємося, що парох цієї ж греко-католицької архикатедри о. д-р Євген Попович домагається отримати дозвіл на поставлення в бічних навах фасади святині статуй св. Ольги і св. Володимира, що їх викинули кармеліти з колишнього собору св. І. Хрестителя, усунення латинського напису на фризі фасади, замінити два хрести на вежах бувшого костела й побудувати дзвіницю-каплиці.

На жаль, жодна з тих вимог не є можливою до здійснення в очах воєвідського консерватора пам’яток в Перемишлі М. Гоштили і не тільки його, а й генерального консерватора пам’яток культури проф. д-ра Анджея Томашевського, до якого відкликався о. д-р Є. Попович, від постанови воєвідського консерватора в Перемишлі. Справа набрала розголосу, викликала дискусію. Посипалися неприхильні українцям твердження. Між іншим проф. д-р Єжи Ковальчик з Польської Академії Наук, пише у газеті «Жицє Пшемискє»: «Зміни адаптації не можуть відбуватися коштом історично-артистичної вартості пам’ятки культури».

Повстає питання чи зміни адаптаційні колишньої греко-католицької катедри св. Івана Хрестителя зі знищенням унікального копула включно, не відбулися коштом історично-артистичної вартости пам’ятки культури? Чому тоді шановний професор мовчав? Дальше проф. Є. Ковальчик твердить, що не можна дозволити на усунення латинського напису на костелі тому, що він «є історичним свідоцтвом первісного обряду римо-католицького цього костела». Чи Є. Ковальчик зможе вказати хоч би на один збережений напис кирилицею в колишньому греко-католицькому соборі св. І. Хрестителя, а сьогодні у костелі Отців Кармелітів? Чейже в тому соборі через півтора століття первісним обрядом був обряд греко-католицький.

Проф. Є. Ковальчик також цілковито погоджується з рішенням воєвідського консерватора М. Ґоштили відносно заборони побудови дзвіниці, стверджуючи, що дзвіниця була б «чужим втрентом в духу архітектури московської», а на кінець складає побажання, кажучи: «Треба бажати, щоб як найшвидше була побудована нова катедра для цього, тобто греко-католицького, обряду». Однак проф. Є. Ковальчик не подає розв’язки— хто і за чиї гроші повинен побудувати таку нову катедру?

Може треба продати дар Вселенського Архиєрея і в цей спосіб здобути фонди на будову. Може польський уряд повинен виділити кошт на будову, щоб в цей спосіб хоч би частинно відплатити за забрані у фонд держави не лише всі українські церкви, але й ціле церковне майно. А може, власне, інституція римо-католицького костела повинна побудувати катедру греко-католикам в Польщі. Був би це гарний жест за загарбані після II світової війни понад 250 українських церков, які є в їхніх руках, якими вони користуються не даючи в замін нічого. Треба тут сказати, що всі церкви, які належать тепер римо-католикам є їх власністю. Польська держава передала їм на власність з державного фонду майна. Натомість церкви, які з ласки дісталися українцям (найбільш знищені й осквернені), на жаль, не є юридично власністю української Церкви, а надалі є власністю державного майна. Українці є лише тимчасовими ужитковцями тих церков. А здавалося б, що це, власне, українці в першу чергу повинні бути спадкоємцями надбань своїх предків.

Тимчасом виходить, що українці є тут громадянами другої категорії. Вважаю, що право в Польщі повинно обов’язувати в однаковій мірі всіх її громадян і тому не можна понижувати національні меншини. По сьогоднішний день в Польщі діє декрет від 27 липня 1949 року, яким позбавлено українців господарств і всякого майна залишеного на рідних землях після насильної і брутальної депортації в рамах «Акції Вісла».

В дальшій частині статті «Акт адаптації чи вирок знищення» авторка покликається на ще одну опінію, а саме проф. д-ра Марка Квятковскєґо, який твердить: «Думаю, що генеральний консерватор і воєвідський консерватор пам’яток культури повинні категорично протиставитися надмірним змінам у виді архітектури поєзуїтцької святині».

Аналізуючи всі ці твердження важко повірити, що в нинішній Польщі, яка входить до NATO і в інші європейські структури так виглядає демократія, так виглядає забезпечення підставових прав людини і рівности супроти права всіх її громадян. Це, мабуть, якийсь феномен немислимий в жодній цивілізованій державі. А може сучасна Польща й костел римо-католицький свою політику відносно віруючих християн східнього обряду взоруються на політиці передвоєнної санаційної Польщі? Всі знаємо, що тільки в одному 1938 році й тільки на терені Холмщини і Підляшшя польський уряд зруйнував понад 120 православних церков.

Запитаймося, скільки церков після закінчення ІІ-ої світової війни, вже в мирний час, зруйновано й знесено з лиця землі на Лемківщині, Надсянні, Холмщині й Підляшші, на наших корінних землях, з яких нас в жорстокий і варварський спосіб вигнано в 1946-1947 роках? А скільки безцінних пам’яток церковної архітектури ще по сьогодні пропадає тому, що не є вони відповідно забезпечені?

Як приклад хай послужить факт, що несповна три місяці тому в селі Лєшно (Позьдяч) біля Перемишля, завалилася дзвіниця з 17 ст. Ця унікальна споруда була не тільки високо-мистецькою під оглядом архітектури, але також доказом майстерної праці тодішніх теслів. Була побудована без одного цв’яха. Того роду будівлі майже не зустрічається. Чомусь ані місцевий римо-католицький парох, який є власником церкви, біля якої стояла ця дзвіниця, ані воєвідський консерватор пам’яток не подбали про те, щоб забезпечити перед знищенням і зберегти цей скарб культури.

Не слід промовчати також і факт, що багато церков після того, як їх Польща взяла у свій державний фонд майна перетворено на різного роду магазини, склади мінеральних добрив, на стайні, а навіть на публічні туалети. Жоден консерватор пам’яток культури, жоден професорський авторитет, жоден достойник римо-католицького костела не став і не стає на захист тих осквернених, осиротілих, опущених і знищених святинь східного обряду будованих нашими предками на прославу того самого Бога.

Люди молилися в тих святинях до того Бога, до котрого моляться поляки. Ніхто також не став і не стає на захист соток церков загарбаних римо-католиками, в яких вони провадять або вже провели різного роду адаптаційні зміни, викидаючи іконостаси, цінні ікони, затираючи старо-церковні написи, змінюючи цілковито вид, достосовуючи церкви до вимог обряду римо-католицького, не дивлячись на те, чи відбувається це коштом історично-артистичних ціностей церковної архітектури, чи ні.

Хочеться однак бути оптимістом і вірити, що незадовго прийде той час, коли і в Польщі настане справжня демократія і будуть повністю забезпечені права людини, а уряди так римо-католицького костела, як і державні зрозуміють з одного боку значення екуменізму, який так гаряче пропагує Папа поляк Іван Павло II, а з другого боку добро польсько-українських відносин.

Анізія Путько-Стех

Інсталяція владики Івана Мартиняка у Перемишлі 13 квітня 1991 р.

Година 10:00, костел «Серця Ісуса».

Згідно з пляном, священики мали йти разом з процесією з костела «Серця Ісуса» до римо-католицької Катедри, де мала відбутися інсталяція. Владика Ординарій І. Мартиняк й ієрархія римо-католицького костела з Примасом Ґлемпом на чолі знаходився в будинку перемишльського біскупа Токарчука біля його катедри.

Сталося таке: о. Майкович та священики о. Дзюбина, о. Осипанко, о. Вудкевич, о. Гбур, о. Пирчак, о. В. Піпка, о. І. Піпка, о. Юліян Гойняк, о. Кузьмяк, о. Паньчак, о. Гутко, о. Муха, о. Михайлишин, о. Галушка, о. Ключник, о. Прах, о. Лайкош і інші вийшли з костела, а процесія з хрестом і біля 200 вірних відійшли в протилежну сторону до нашої Катедри і затрималися у підніжжя Катедри. Вище перед Катедрою входи забльоковані пікетуючими римо-католиками, біля 100-150 осіб.

Ситуація напружена. Наші співають релігійні пісні. Вище пікетуючі починають співати свої.

Отець Майкович виходить з костела і на сходах голосить драматичне слово. Закликує вірних йти з отцями до римо-католицької катедри, де відбудеться інсталяція. Те, що відійшла процесія, називає провокацією.

У напрямі римо-католицької Катедри пішли 4 хоругви о. Гбура з Гурова Ілав., хресті прапор, священики і частина вірних.

Переважаюча кількість людей залишилася на вулиці між двома, грецькою і римо-католицькою, катедрами.

Альтернативна процесія по якомусь часі підійшла вижче вліво до вул. Комісії Едукації Народовей і Баштовою, зійшла на площу, де колись у 1777 році мала стояти наша Соборна церква, і там біля незакінченої дзвіниці, призначеної зараз на міську вежу, співали релігійні пісні. Все це тривало біля 20 хвилин. Потім дальше процесія пішла вул. Францішанською, Я. Домбровскего, до вул. Снігуровського, біля єпископської палати і повернули вдруге перед нашу Катедру. І тим разом наші нижче, а поляки вище з чорними і біло-червоними прапорами та транспарантами із змістом, що Катедри ніколи не віддадуть.

З альтернативною процесією несено синьо-жовті прапори, 2 білі великі транспаранти (виконані студентами з Люблина) з обширними текстами, закликаючи римо-католиків до згоди, злагоди і любови, бо ж у Перемишлі наша Церква має 1000-літню історію і традицію, що єпископ український був задовго до єпископа римо-католицького, що українці будували свої храми і мають на них право, вимогу визнання правного статусу для нашої Церкви, вимогу зміни закону з 17 травня 1989 року і т.д.

В тому часі в римо-католицькій Катедрі почалася формальна інсталяція. По хвилині альтернативна процесія повернула і пішла до римо-католицької Катедри, але до Катедри не увійшли, а затрималися перед входом.

Перше вітальне слово українською мовою сказав о. Майкович, парох Перемишльської греко-католицької парафії. Він привітав нашого Владику, римо-католицьких біскупів з Примасом Ґлемпом на чолі і наших владик з закордону — митр. Максима Германюка з Канади, єп. Василя Лостена з США, єп. І. Курчабу і єп. Юліяна Вороновського зі Львова.

Привітав також представників влади, воєводу з дружиною, сенатора Мусяла (він був рішуче проти повернення нам катедри), не згадав про українського посла Володимира Мокрого, який був у той час назовні катедри. Вітав президента міста Львова Василя Шпіцера, Івана Геля, Калинців, яких зовсім не було (вл. Іван Мартиняк дав їм запрошення у Львові під час введення кард. М.-І.Любачівського у Святоюрський Храм), повітав Примаса Ґлемпа, митр, краківського Махарського, біскупа Токарчука, папського нунція Ковальчука і інших.

Висловив жаль, що інсталяція не відбулася у своїй Катедрі. Дальше вітальне слово взяв капітульний вікарій о. митр. Степан Дзюбина. Він говорив дуже гарно, виявляючи жаль і невдоволення, що римо-католики не звернули нам Катедри. Його нагороджено бурхливими оплесками.

Від імени Церковної Ради і вірних Перемишльської парафії слово сказав п. Михайло Гук, гарно, зворушливо наголошуючи також факт, що наш Владика відбуває інсталяцію не в своїй, а в чужій Катедрі.

Папську буллю призначення єп. Івана Мартиняка Ординарієм перемишльської єпархії прочитав біскуп Оршулів.

Біскуп Токарчук зовсім не забрав голосу і не перепросив нас за те, що інсталяція не може відбутися в нашій катедрі, не засудив пікетуючих, які не виконали волі Папи Івана-Павла II. Не вчинив цього також Примас Ґлемп. Їх мовчанка є акцептацією такого стану, який заіснував у Перемишлі.

Відчитано вітального листа від Маршалка Сенату п. Стельмаховського. Голова ОУП Юрій Рейт не забрав слова, як вияв свого невдоволення і протесту.

Проповідь виголосив Примас Ґлемп, який справи нашої катедри не торкнув. Говорив про любов і взаємне вибачення. Згадав про спільні святкування 1000-ліття Християнства в Україні у Ченстохові.

На закінчення Архиєрейської Служби Божої слово подяки склав новопризначений єпископ Ординарій І. Мартиняк. Він нав’язав до слів перемишльського біскупа Юзефа Пельчара, який майже 100 років тому сказав: «Запрошуючи на мою сакру Князя костела польського і Князя церкви руської з-над Сяну, хочу виразити ідею поєднання двох обрядів і тривалого зближення двох народів, щоб як води Висли і Сяну лучаться з собою і пливуть до моря, так два обряди у сталій гармонії зміряли б до єдности, якої вогнищем і опорою є Петрова Столиця». Згадав своїх попередників, владик нашої Церкви, наголошуючи на факті арешту останнього єп. Йосафата Коциловського і ліквідації греко-католицької єпархії. Подякував усім за участь в інсталяції, за поміч у її переведенні.

Святу Літургію співав чоловічий хор «Журавлі».

Після інсталяції один чоловік із західніх земель Польщі сказав: «Я щасливий, що міг бути у нашій катедрі», — показуючи на римо-католицьку катедру, де й відбувалась інсталяція. Очевидно, чоловікові пояснено, де наша Катедра, це зрозуміло. Люди, ідучи на інсталяцію, недостатньо були поінформовані через своїх отців парохів. А, може, й вони, парохи, не знали, яка ситуація їх зустріне в Перемишлі, а, може, приховувалося факт до останнього дня, що інсталяція відбудеться у римо-католицькій катедрі. Інший випадок — крокую з альтернативною процесією, і одна жінка з-за кордону і то західнього, запитує, а чому з нами не йдуть священики? Вона й не знала, що вже почалась інсталяція у римо-католицькій катедрі. Одне і друге є дуже сумне.

Народ довго не розходився по домах. Підходили до себе біля нашої катедри українці і поляки, виявили свої жалі одні й другі. Чому так сталося, що християни переслідують християн?

Одначе, у той день щось сталося. Щось великого, неймовірного, історичного, і від того дня почнеться новий етап у незнане для нашої Церкви у Польщі.

Доповнюючі інформації:

Зі Львова приїхало на інсталяцію біля 100 осіб. З ними був голова Товариства «Надсяння» п. Володимир Середа, дружина Івана Геля та можливо ще хтось зі значущих діячів.
3 о. Гбуром приїхало з околиць Гурова Ілав. три автокари людей. Був автокар з Ілави або з Суша. Були люди з Вроцлава, Щеціна, Гданська, Ольштина, Люблина, Кракова, Катовиць, Варшави і інших. Були люди з навколішніх сіл Перемишля від Сянока по Гребенне.
Біля 200 поліціянтів забезпечували спокій, порядок і рух. Працювала медична служба.

Незначні виняткові інциденти:

Група 5-6 мужчин, молодих, проходячи вулицею біля римо-католицької катедри, вигукували вулгаризми, коли транслювалася Служба Божа по гучномовцях.
Коли наша альтернативна процесія стояла у підніжжя нашої катедри і співала релігійні пісні, підійшов римо-католицький ксьондз з костела «Серця Ісуса» і голосив: «По цо тут стоїце, нє провокуйцє людзі, ідзіцє дол нашей катедри, бо там одбива се інґрес…». Жінки звернули йому увагу: «А оті пікетуючі, вони не є провокаторами, вони в порядку».
О. Гбур на початку пробував завернути процесію, яка йшла у напрямі нашої Катедри, а хтось мав йому сказати щось образливого. Згадав про цей інцидент вл. о. І. Мартиняк під час Служби Божої у неділю.
О год. 17:00 в домівці ОУП перемишляни зустрілися з американським консулом та його помічником. Він ставив питання, а перемишляни відповідали. Його цікавила можливість поворотів українців з західніх на рідні землі, українське шкільництво у Польщі тощо. Відповідали: М. Сидор, Ю. Рейт, М. Чех, С. Колосівський, В. Мокрий, Д. Богуш.

Записав: Михайло Козак, Перемишль, 21.04.1991 р.

Найдавніша в Україні єпископська Епархія

Сьогодні вже всім відомо, що найдавніша єпископська єпархія мала свій осідок на русько-українських землях саме в Перемишлі. Ще далеко до охрещення Руси-України св. Володимиром на наших західніх землях, а також на південно-східніх землях теперішньої Польщі, християнство було принесене свв. Кирилом і Методієм.

На Моравії був осідок митрополії, а в Перемишлі — осідок єпископства. Точних даних про розвиток того єпископства, ані про самих правлячих єпископів немає, як теж немає точних даних про заснування самого міста Перемишля. Лише на основі розпорошених згадок у різних хроніках можна робити певні здогади, які можна доповнити лише на основі археологічних дослідів, переведених на згаданих територіях.

Розкопки в Перемишлі, в Кракові, у Вісліци та в Сандомирі (Судомир) виразно вказують, що коли гнєзненські князі приймали з Німеччини католицизм, то в той час в південних районах країни християнство східнього обряду вже процвітало, а організація Церкви була завершена.

Перша історична згадка про Перемишль зустрічається в «Повісті временних літ» (Київський літопис Нестора) під датою 981 року. Нестор пише: «.. Пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їхні Перемишль, Червень та інші, які до цього дня є під Руссю…».

Друга важлива згадка є в польського літописця Яна Длугоша. Під датою 1071 р. він описує облогу Перемишля військом Болеслава Сміливого, при чому згадує сильні укріплення, високі оборонні вали з численними баштами та глибокі рови. Саме місто складалося із замку і міста-підзамча, торговельно-ремісничої дільниці. Як замок, так і підзамче були окремо ще укріплені. Проте, хто саме заселяв у ті часи Перемишль, немає певних відомостей.

Дискусії велися довгі часи й врешті більшість науковців погодилася, що це були білі хорвати, які заселяли землі обабіч Карпат. Характерне при тому, що вже в ті часи мусіла існувати якась державна влада на тих теренах. Бо розкопки вказують на ряд укріплених городів, звернених на захід від Перемишля вздовж лінії Вислока, а також вздовж лінії Дунайця, ряд укріплень, звернених проти Сходу, тобто значить проти Перемишля. Натомість розкопки вказують, що білі хорвати проти своїх північних сусідів — надбужанських дулібів ніяких подібних укріплень не мали, а розвиток культури з ними був спільний.

Наведені факти вказують, що Нестор зробив фатальну помилку, називаючи Червень і Перемишль городами ляхів. Бо історичні дані вказують, що в той час ті городи не були приналежні ані до мазовецького князя Мєшка, ані до краківського. Отже, тим самим або ляхами в той час звали найдалі на захід висунене плем’я східніх слов’ян, і тим самим назва ляхи в той час не покривалася із сучасним синонімом лях поляк. Отже, Нестор зробив фактичну географічну помилку. А тому, що Длугош ототожнив ляхів з поляками, то на цій основі сучасна польська історіографія, покликаючись на слова літописця Нестора, вважає Червень і Перемишль містами, приналежними до їх держави, які Володимир лише завоював у свій час.

Вже Грушевський вказав на помилку, зроблену Длугошем. Він довів, що плем’я ляхів, поруч з дулібами, уличами, тиверцями та білими хорватами було одним із східньо-слов’янських племен, які з часом об’єднались у могутню Київську державу. На підтвердження він наводить випадок, що трапився ще за князя Олега Віщого. Дуліби та білі хорвати брали участь в його поході на Візантію 907 року. Значить, вже в ті часи вони почували свою єдність з іншими східньо-слов’янськими племенами та свою залежність від Києва. Грушевський твердить, що плем’я ляхів замешкувало на правому боці Вісли між Вепром і Сяном.

Сама назва «Перемишль» не має свого історичного кореня. Існують різні теорії.

Одною з них є те, що коли в половині 9 сторіччя чехи, які унаслідили велико-моравське князівство, поширили шляхом завоювання свої володіння на теперішню Галичину та Волинь аж по Буг та Стир, то в той час саме город над Сяном, що лежав на їх шляху до підбитих земель, вони назвали в честь династії завойовників Перемислідів, тобто Перемишлем.

Стільки про первопочатки города Перемишль та про єпископство. Пізніша його доля вже відома з різних історичних джерел. Була вона трагічна, хоча мала чимало світлих сторінок. Перемишль дуже часто переходив з-під одної окупації під іншу, але завжди по певному часі зумів обтрястися від ворожих зазіхань і створив свої власні державні зав’язки.

Сам Длугош, описуючи облогу міста Болєславом Сміливим у 1060 році, пише: «… було то місто численних русичів. Опанувати перемишельський замок було важко, бо русини завзято його боронили. Ціле літо Болєслав облягав його й щойно восени опанував його в наслідок голоду й браку води…».

Отже, Длугош, який намагався представити історичні факти на користь Польщі, признає, що в той час у Перемишлі жили «русичі» та що там майже не було поляків.

Проте, найбільшого розквіту дочекався Перемишль за князювання Ростиславичів. Тому, що Київ був далеко, а зазіхання сусідів — чехів, угорців чи поляків були постійними, то Перемишль виявив тенденцію, щоб мати власного князя. І по смерті Ярополка прийшло до поділу західніх руських земель на три князівства. Рюрик осів в Перемишлі, Володар — у Звенигороді, а Василько — в Теребовлі.

Рюрик помер без нащадків, і тоді до Перемишля прийшов Володар. Він виявився дуже розумним і хоробрим князем. Він кількаразово допомагав у клопотах братові Василькові та ще й розгромив військо Святополка другого, який старався знищити Теребовельського князя Василька.

Коли ж Святополк удався за поміччю до угорського короля Коломана (свого зятя), то Володар розтрощив їх війська під Перемишлем, де згинуло коло 40,000 угорців.

Вмираючи, він залишив синові Ростиславу квітуче князівство. Столиця Перемишль, сильно укріплена, з білокам’яними церквами та пишними палатами бояр, робила на проїжджих дуже сильне враження. На замку, на майдані він здвигнув чудовий храм св. Івана Хрестителя, прикрашений в романському стилі, подібно, як в Крилосі. Як один, так і другий, були творивом західньоукраїнської школи, що поєднувала українсько-візантійський і романський стилі у гармонійну цілість.

Володар втішався пошаною в інших державах. Перемишль, як столиця знатного князівства з власною династією, викликав подив та захоплення купців та подорожніх. Старша дочка Володаря вийшла заміж за візантійського цісаря Олексія Комена, а молодша — за переяславського князя Романа, сина Володимира Мономаха. Володар помер у 1024 р.

Коли ж вмерли його син та сини його братів, то Володимирко переніс столицю об’єднаного галицького князівства до Галича.

Князь Володар був похований у катедральному храмі св. Івана Хрестителя в замку. Коли у 1412 році Владислав Ягайло зайняв Перемишль, то віддав цю катедру латинникам, що їх тоді вже наїхало багато. Перемишльський єпископ (Ілля), стративши катердру, переніс осідок єпископства до Самбора і до свого титулу «єпископ перемишльський» додав ще й «самбірський».

Зразу поляки викинули з катедри все внутрішнє устаткування з мощами похованих в ній знатних людей, в тому і князя Володаря. Але зовнішня архітектурна форма в українсько-візантійському стилі все ще муляла їм очі. Тому у 1470 році розібрали «руський собор» цілковито, а з каменя збудували першу на українських землях латинську катедру, яка до нині ще стоїть там, де її збудували.

На терені Перемишля та в його околицях знайдено багато старих пам’яток, які вказували на близьке споріднення з Києвом і Галичем, а пам’ятки релігійного культу на зв’язок з Візантією тієї частини нашої батьківщини. Але пануюча в тому часі польська наукова думка промовчувала оті невигідні для неї знахідки, бо їх метою було не лише спольонізувати дорешти ці землі, але навіть затерти всякі сліди пов’язання з Галичем, Києвом чи Візантією. Тільки новіші розкопки на Замковій Горі Я. Пастернака та поляка Жакі виявили підвалини, підлогу та поховання з часів перших князів, їхнього замку та романської ротунди, зовсім подібної до знайденої у Галичі.

Стільки про старовинний Перемишль та про єпископський осідок. Польське панування принесло занепад як самого міста, так і нашого культурного та релігійного життя на тих землях. Аж за австрійського панування починається повільне, але стале відродження як самого міста, так і нашого життя в ньому. В тих часах рушієм та оборонцем наших прав стає в першу чергу наша Церква та її єпископи. Та це вже до теми не належить.

Рубрики

Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Перемишль

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку