Відомо лист Секретаря Стану Ватикану Кардинала Анджельо Содано у справі одружених священиків УКЦеркви у Польщі викликав серьйозне занепокоєння і певну реакцію серед мирян УКЦеркви в діяспорі й Україні. Ось заходами Ради Українських Громадських Організацій за Патріярхат Української Помісної Католицької Церкви в Монтреалі у цій справі документально опрацьовано «Меморандум». Цей документ, який друкуємо нижче для інформації наших читачів, був розісланий на адреси ватиканських чинників і всіх наших владик з супровідним листом з 19 листопада 1998 р.
МЕМОРАНДУМ
відносно жонатого епархіяльного священства
Перемишльської єпархії
У зв’язку з недавнім старанням усунути жонатих епархіяльних священиків з Перемишльської єпархії Української греко-католицької Церкви, уважаємо за доцільне піддати до загальної уваги наступні ствердження.
Безженне епархіяльне священство, у церковнім законодавстві і практиці, є питоменним явищем тільки помісних Церков латинської літургічної групи, а не Вселенської католицької Церкви, Латинські Церкви, хоч у модерні часи є поширені по всьому світі, однак вони є лиш одною з шести літургічних груп Вселенської Церкви. У Вселенській Церкві витворилися та існують такі групи: Александрійська, Антіохійська. Візантійська, Вірменська, Халдейська і Латинська. Тільки у Латинській групі Церков заведено, історично й юридично, безженне епархіяльне священство й дияконство.
а) Історично. Щойно в 4-ім, 5-ім і 6-ім столітті місцеві собори помісних Церков Еспанії і Франції почали заводити в себе безженне епархіяльне духовенство. Факт, що місцеві собори цих двох країн, мусіли постійно повертатися до проблеми безженного священства,[1] вказує, що навіть у тих крайньо західних Церквах безженне священство не приймалося легко. Тодішні Римські архиєреї, коли піддержували безженність священиків, то тільки в межах тих помісних Церков Еспанії і Франції,[2] а не цілої Вселенської Церкви.
б) Правно. Кодекс канонічного права (Codex iuris сапопісі) з 1983 року вимагає у каноні 1037 целібат — безженність священиків.
Це саме попередній Кодекс з 1917 року в 987 каноні. Однак оба ці Кодекси в першім своїм каноні виразно зазначують, що канони цих Кодексів відносяться тільки до Латинської Церкви. Натомість. Кодекс канонів Східних Церков з 1990 року в каноні 758, стверджує, що відносно одружених кандидатів до священства слід дотримуватись партикулярного права власної Церкви.[3]
Східні Церкви всіх п’яти східних літургічних груп, у своїй традиції і практиці, знають тільки безженне чернецтво і жонате епархіяльне священство. Третя не традиційна форма: безженне епархіяльне священство, заведено в модерних часах тільки в католицьких вітках деяких Східних Церков і то під впливом посторонніх чинників.
а) Історично. На Вселенськім Нікейськім соборі 325 року була спроба завести для духовенства всіх Церков новий закон обов’язкового целібату. Проти цього дуже енерґічно виступив Пафнутій, єпископ Александрійської Церкви. Від молодости жив він у чистоті монашої безженности. За віру витерпів переслідування аж до осліплення очей. Тож своїм великим духовним авторитетом Пафнутій зумів переконати Отців Собору, щоб цим новим законом через надмірну строгість не спричиниш Церкві шкоду?[4]
Турлянський собор 692 року, у 13 каноні, рішучо опрокинув латинську практику обов’язкового целібату священиків і дияконів. Собор заборонив відмовляти жонатим кандидатам священичих чи дияконських свячень, або вимагати від них целібату».[5]
б) У практиці. Східні Церкви, принаймні не католицькі, досі не допускають нежонатих кандидатів до свячень, якщо вони спершу не стануть ченцями, себто не зложать чернечі обіти. Це тільки в деяких католицьких Східних Церквах і щойно в останніх часах, появились безженні епархіяльні священики, себто целєбси не ченці.
Отці Берестейських синодів Київської Церкви (1590-1595), у своїх договореннях з Римським престолом, виразно застерігалися від заведення латинської практики безженного епархіяльного духовенства у Київську Церкву. Вимога збереження жонатого священства, висловлена в 9-ім артикулі основних Артикулів, на які потребуємо гарантії від панів Римлян перше заки приступимо до єдности з Римською Церквою,[6] є аподиктичною нарівні з усіми іншими артикулами. Відкинення цих Артикулів позбавляло би Київську делегацію мандату виступати в імені цілої Київської Церкви. Послідовно за цим, не мали би значення, ані Берестейські договорення, ані папські декрети «Великий Господь» (Magnus Dominus) і «Годиться Римському архиереєві» (Decet Romanum Pontificem) з 1595 і 1596 років.[7] У них папа Климент VIII, покликуючись на делегацію двох єпископів від цілої Київської Церкви, звертався до всієї ієрархії тої Церкви, включно з Перемишльським єпископом Михайлом Копистинським. Без належного мандату делегації всі ці документи, саме існування Київської католицької Церкви, тратило б юридичну й логічну основу. Тим то Римський престол ніколи не заперечував умовин Берестейських артикулів.
Далі впродовж трьох століть Києво-галицька (греко-)католицька Церква знала лише безженне чернецтво і жонате епархіяльне духовенство. Щойно під кінець минулого століття почала просовуватися, разом з іншими латинськими впливами, теж ідея безженного епархіяльного священства. На Львівськім соборі 1891 року була навіть спроба перевести рішення про обов’язковий целібат священиків. Успішно спротивився тому власне перемишльський Владика Юліян Пелеш як теж мирянство, репрезентоване львівським Ставропігійним братством. Так не прийшло до законного знесення 9-го Берестейського артикулу, зобов’язуючого цілу Києво-галицьку (греко-)католицьку Церкву.
Помимо цього деякі владики завели потім у своїх єпархіях без законного обґрунтування, без належного рішення Церкви, обов’язкову безженність священиків. Таке самочинне нарушення юридичної основи Берестейських документів заслуговує на строге осудження. Треба натомість вітати, коли в наші часи в тих же єпархіях повертається до старинної легальної традиції Східних Церков, до жонатого епархіяльного духовенства.
Перемишльська єпархія, найстарша єпархія Києво-галицької Церкви, завжди була й є інтегральною частиною тої ж Церкви. Політичні системи й зміни, як також пересування державних кордонів, не мають суттєвого значення для церковної структури та приналежности її поодиноких частин. Деякі помісні Східні Церкви, такі як Мелхітська, Вірменська чи Маронітська, мають свої складові єпархії у декількох країнах, а навіть на різних континентах. Помимо цього всі їх складові частини діють як одна цілість, підчинені одному своєму патріярхові і всі зобов’язані придержуватися цих самих законів.
У Берестейських документах і рішеннях Перемишльська єпархія виступала нарівні з іншими єпархіями як складова частина Київської Церкви, хоч ця єпархія була тоді в Польському королівстві, а деякі інші в Литовському великому князівстві. Так само потім, коли Київську Церкву ділили кордони між Польською, Російською й Австрійською імперіями, Перемишльська єпархія завжди була невід’ємною частиною Києво-галицької Церкви. Трактувати Перемишльську епархію, яку в наші часи поділив державний кордон між Польщею і Україною, так як «діяспорну» єпархію і примінювати до неї інші закони як до решти Києво-галицької Церкви є недопустиме. Це нагадувало б критерій: «діли й пануй».
Вимога, щоб жонаті священики залишили Перемишльську єпархію, практично дорівнює світській карі депортації чи баніції. На таку кару тоталітарні режими звичайно засуджують невигідних їм політичних противників. Дивно, що церковна влада хотіла би наложити таку політичну кару і то простим адміністраційним, а не судовим, порядком, на зовсім невинних душпастирів, яким не закинено жодної провини. При цьому заторкується державний порядок, бо приневолюється виїжджати до іншої держави. Невідомо, чи церковна влада подбала б при цім про розв’язання державних комплікацій.
Нав’язування Східним Церквам чужої латинської практики безженного епархіяльного священства, виправдується вимогою латинської ієрархії, щоб не згіршувати латинських вірних, коли вони зустрічаються з східним жонатим духовенством.
Дивний є аргумент згіршення законно жонатим східним священствам, коли в наші часи далеко більше згіршення дають неморальні вчинки латинського безженного духовенства. Світська преса постійно звітує про судові процеси, які розглядають моральні проступки латинських целєбсів. Так то до наших часів оправдується осторога Отця Вселенського собору Пафнуція, щоб через надмірну строгість не спричинити Церкві шкоду.
Ще дивнішим є, що права і традицію Східної Церкви мали б нарушити на вимогу чужої Латинської Церкви. Чи з такою самою легкістю нарушувалось би права й традицію якоїсь Латинської Церкви на вимогу іншої Церкви? Наприклад, чи хто відважився б міняти щось з традиції і прав амброзіянської Церкви Міляну на вимогу ієрархії Австрійської Церкви? Тим більше, чи сучасна латинська ієрархія в Україні піддалась би якимнебудь змінам на вимогу Східної Київської Церкви? Якщо би права та традиції Східних Церков не заслуговували на таку саму пошану як латинські, то це нагадувало б нетолерантне трактування автохтонного населення колоніяльними державами. Церква ж керується не мотивами колонізації, але Христовим принципом рівної пошани навіть найслабших.
Пропонується заступити прогнаних з Перемишльської єпархії жонатих священиків латинськими бі-ритуалістами, дво-обрядовими целєбсами. Це виказує незрозуміння обряду як помісної Церкви свого права, а звужує поняття обряду до літургічних церемоній. Другий Ватиканський Собор у своїх документах утотожнює термін обряд з поняттям помісної Церкви, себто індивідуальної Церкви свого права.[8] Послідовно за цим подібно подає Кодекс канонів Східних Церков, з 1990 року, у 28 каноні. Коментар декретів Ватиканського Собору, проф. Вільгельм де-Вріс, так висловлюється: «Термін «обряд» розуміється тут не лише в літургічнім значенні, але охоплює церковний правопорядок і також усю духовну спадщину. Група вірних, які сходяться в цих справах та об’єднані власною ієрархією, творять помісну Церкву, себто обряд: оба ці терміни треба тому уважати за синоніми».[9]
Ясно, що ніхто не може жити двома духовними спадщинами, однаково служити двом різним помісним Церквам, зокрема таким відмінним як Східна й Латинська. Живучи духом одної, він занедбає другу. Не східний душпастир латинської громади, навіть якщо вивчить літургічні церемонії Східної Церкви, однак не буде вповні «отцем» — духовним батьком у Східній Церкві. Він стане радше засобом абсорбації східної громади в свою латинську. Так то латинські бі-ритуалісти стануть додатковим спричинником занепаду Перемишльської єпархії, позбавленої свого духовенства. Довершать комуністичне лихоліття.
[1] Kirch, Conradus, Enchiridion fonlium historiae ecclesiasticae antiquae, nr. 339, 707, 868, 876, 963, 974.
[2] Denzinger, Henricus, Enchiridion symbolorum, nr. 52, 89,301.
[3] Додана клявзуля: вбо спеціальних приписів, уста¬новлених Апостольським Престолом, вказує на тенденцію ввести у Східні Церкви латинську практику целібату.
[4] Kirch, C., op. cit. nr. 851.
[5] Ibidem, nr. 1093, 1095.
[6] Archivum Secretum Vaticanum, A.A. Arm. I-XVІII 1859 fol. 1-7 Monumenta Ucrainae historica (coll. metr. Andreas Septyckyj), vol. IX-X, Romae 1971, nr.110, p. 157 fol.
[7] 7 ASV, Sec. Brev. 372, fol. 57-68; fol. 76-77. – MUN, vol. IX-X, nr. 124, pp. 182 ss.; nr. 145, pp. 217 ss.
[8] s Decretum de Ecclesiis Orientalibus Catholicis, De Ecclesiis Particularibus seu Ritibus, art. 2,10 et cet.
[9] De Vries, Wilhelm, S.J., II decreto conciliare sulle Chiese Orientali Cattoliche, La Cixilta Cattolica, 1965, p. 110.