Петро Балей

(Про прозелітизм УАПЦеркви в Галичині)

(Закінчення з лютневого числа)

Все це повище самовиявлення митр. Іоана аж ніяк не кваліфікує його на миротворця в сучасній Галичині, а вже найбільше дискваліфікує його оця нетерпимість до всього неправославного, що така типічна для духа московського середньовічного православ’я, що його зберігає російська Церква по нинішній день. Перебиваючи на слові Марті Коломиєць про «традиції українських католицьких парафій», митр. Іоан вилущив своє розуміння традицій:

«Традицій Греко-католицької Церкви ніколи не було. До 1596 року ми знаходимо там тільки Православну Церкву і тільки тоді під польською окупацією насильно заведено Українську Греко-католицьку Церкву на тих землях. Ця Церква не була надбанням українського народу, а була здобутком Польщі і Риму. І це є якраз те, в чому тепер український народ починає розбиратися. Історія є історією; історії не можна змінити, переписати чи проповідувати якимсь іншим способом».

Богословові, вихованому в традиції московського православ’я, якого одним з подвижників був митрополит Макарій, духовний ментор молодого Івана Четвертого (Грозного), і в голову не прийде, що християнство було заведено як у Польщі, так і в Київській Русі Володимира Великого насильно,[1] що Англіканська Церква була накинена Англії Генриком VIII після насильної ліквідації там Католицької Церкви, а Лютеранська Церква в Швеції була заведена Ґуставом І Вазою у 1527 році (67 років перед Берестейською Унією) після насильної ліквідації католицизму. І чи може бути сумнів у тому, що симпатії сьогоднішнього владики УАПЦеркви були в 1946 році на боці Сталіна і московського патріярха, а не по боці Греко-католицької Церкви та її митрополита о. Йосифа Сліпого. І чи може бути сумнів у тому, що коли б необхідно було владиці Іоанові вибирати між Римом — який і в сотій частині не накоїв такого лиха нашому народові, як Москва — він вибрав би Москву! Ось як говорить чільний політичний діяч Рух-у Михайло Горинь про такого богослова:

«… Ти, чоловіче добрий, не бути тобі священиком, треба тебе з храму гнати, нічого ти не зрозумів, що в такий маєстатичний час ти піднімаєш на поверхню оці чвари примітивні… серед інтелігенції, яка думає вже державницькими категоріями».[2]

Напередодні XXI століття не знайдеш, Владико Іоане, католицького богослова ні в Англії, ні у Швеції, який відмовляв би там некатолицьким Церквам право на традиції в тих народів.

І врешті: чи потрібний в сьогоднішній розбурханій і підневільній Україні митрополит середньовічної духовости тоді, коли всесвітній собор католицьких єпископів виносить постанову, силою якої дозволяється католикам приймати св. Тайни в православних церквах; коли папа римський обіймається з константинопольським патріярхом і править Службу Божу в катедрі німецьких лютеранів?..[3]

III

З усіх відомих мені проповідників духовного оновлення й релігійного відродження в сьогоднішній Україні треба поставити Євгена Сверстюка. До нього хочеться мені звернутися словами Івана Франка, коли він вітав дебют Вол. Винниченка в українській літературі: «Звідки ж Ти в нас такий взявся?».

Його доповідь на Другому Конгресі РУХ-у п.н. «Роля Церкви у відродженні української держави»[4] повинна б бути друкована в усіх пресових органах в Україні і в діяспорі. Ось натуралістична картина української людини, української парафіяльної громади, українського суспільства, яким воно виникло з-під лютої заморозі комуністичного режиму:

«… Живемо в країні, де споконвічно все обмежувалось зміною декорацій і зміною гасел, де перманентно бушує холодна пожежа евфорії. Навіть при великому внутрішньому опорі нас несе в цьому напрямі… Стає страшно за активність людини, вихованої у безпринципному послуху властям і в цілковитій безвідповідальності за наслідки своїх дій. Гомо совєтікус пре гуртом, прагне бути зверху, більше заоживати (? — Ред.), більше урвати. Від кого нині урвати, люди добрі?..

… Серед розбурханого і каламутного моря егоїзму, розбрату, ворожнечі — вже не проти партапарату…, а один проти одного — навіть у межах спільних громад.

… Українська Автокефальна Православна Церква і Греко-католицька не мають нічого, а РПЦ нікому не збирається нічого повертати. Отже, кожна матиме те, що сама забере зусиллям — вірних»…

Отож розбрат і самознищування серед найбільше безкритичних і неосвічених людей, які на рівні свого парафіяльного життя здатні сприймати і вирішувати радше емоційно, ніж раціонально, розсудливо і політично доцільно в конкретному часі й обставинах. Цьому сприяє ще й той факт, що:

«Наше духовенство збідніло. В проповідях нема того, що підносить дух, а є тільки те, що розбурхує пристрасті. А на цьому рівні ще не починається благодать і мудрість. На тому рівні нема навіть простої розумної доцільносте».

І тому власне «під клерикальним покровом атеїзму спільні наші церковні коругви та спільний національний прапор раптом злиняли і втратили священний ореол. Бо люди зреклися морального максималізму нагірної проповіді……. А «Стара влада з дорогою душею приймає всіх, аби проти РУХ-у і проти католиків».

Все це симптомні факти, що їх спостерігає сьогодні пересічно інтелігентний турист з Америки. Проте від Сверстюка ми хотіли б довідатись про ті корінні причини цієї конфесійної аварії в Галичині, про яку ми до 19 серпня 1989 року ніде не читали й ніхто про це не говорив.

Далі Сверстюк закликає земляків обох конфесій до згоди, до практикування християнських чеснот, до… взаємної толеранції між конфесіями, яка стала вже буденною в цивілізованих країнах Заходу, але тут же і похапується:

«Але ми повинні пам’ятати, що Захід має не руїни, а впорядкований дім, що Захід не повертається до церкви, а давно має свої традиційні і трохи збуденілі церкви».

І додамо від себе: бо на Заході немає вже ні однісінької Церкви, яка була б ідеологічною частиною державної бюрократії — цілковито підпорядкованою політичному режимові; бо в країнах Заходу Церква в довготривалому процесі економічної та політичної емансипації суспільних станів з-під монаршого абсолютизму відограла дуже поважну ролю і стала у свій час настільки впливовою силою в західніх суспільствах, що держава мусіла вжити поважні засоби, щоб відділити Церкву від держави, тоді коли в умовах східніх імперій — білої і червоної — держава інкорпорувала церковну ієрархію як інструмент своєї контролі над підопічним суспільством.

Тут Сверстюк торкається цього преважливого питання, але не відважується назвати його кореня. Він близький до того кореня, коли говорить і про стару владу, і РПЦ, що все має і нічого не збирається віддавати, і коли згадує про розумну доцільність.

Дочитуючи щиро висловлені з почуттям глибокої стурбованости тими загрозливими симптомами заподіяного в Галичині роздору під гаслами духовно-релігійного оновлення, натрапляємо на таку вражаючу картинку в розписі Сверстюка: «На Покрову мене запросили на молебень і освячення могили стрільців УПА на батьківщині Франка (с. Сторона) — там полягло 19, переважно волиняки.

Після молебня аж три отці з принципіяльною пропагандою проти Української Автокефальної Православної Церкви, якої просто нема… бо єдина вірна — католицька. Це були такі вироблені пропагандистські піруети, такий тиск, що коли я сказав: «Належу до Української Автокефальної Православної Церкви», — це прозвучало, як бомба, і отці зникли».

Це оголена і достоменна — але тільки одна сторінка гіркої правди. В дописі до «Голосу з-над Буга» Оксани Оніпко — нас не менше прикро вражає і друга сторінка цієї самої правди:

«Віки існувала на наших теренах Греко-католицька Церква… В цій Церкві хрестилися і вінчалися наші діди і прадіди, наші батьки. І коли зараз частина людей привертається до неї — чому стаємо супротив? Лякаємо всіх засиллям Риму. Але ж храми з центром в Римі є в Канаді, США, Франції, Англії… Як бачимо, жодній з цих країн досі нічого злого не вдіяв Рим. Все голосніше заявляє про свої права Українська Автокефальна Православна Церква. Безперечно, їй бути, відновлюватися. Лише прикро, що частина душпастирів УАПЦ відкидає будь-яку іншу Церкву на наших землях і пробує свою оголосити найбільш національною. Дивує, що досі ніхто з них не кинувся, скажімо, в сусідню Волинь, де одноосібно владарює Руська Православна Церква, в якій навіть не чути української мови. Ось там би знадобилися високі національні почуття…»[5] (Підкреслення мої — П.Б.).

В чому ж справа? … Як бачимо, благородні душі по обох сторонах цієї релігійної аварії у «фантомній Галичині» страждають від реалізованих обставин, глибоко стривожені візією грядучої всенаціональної трагедії на ідеологічно-конфесійному грунті і щиро та без задньої думки прагнуть і закликають мирянські низи до толерантности на взір цивілізованих країн західніх демократій, до братерської згоди, до християнської любови і чеснот «нагірної проповіді». На словах — воно ж так просто і легко представляється, а в суті речі — наші митрополити, архиєреї, ідейні мрійники і просвітителі — всенаціональні сановники хотять, щоб той, вище розписаний Сверстюком, «гомо совєтікус» був розумніший від них у щоденному житті, голодному і беззахисному, під важким і всесильним ще чоботом ворожого режиму-інтриґанта; щоб він ту кістку незгоди, яку кинули йому верховні владики і просвітителі, ділив поміж себе справедливо, безпристрасно, а зневаги, заподіяні розфанатазованим сусідом, смиренно прощав, відмовившись від власного фанатизму. При тому, сам факт, що всі Церкви в обезвласненому суспільстві здані на жертвенність мирянина тої ж самої території, повинен був стати першочерговим усвідомлюючим економічним фактором: адже не тільки молитвою і християнською любов’ю живе кожний християнин — він мусить їсти, а його пастир вигідно жити. А це ж якраз оця вульгарна сторінка економічного життя, отого «безпринципного і безвідповідального гомініс совєтісі» приневолює його зарвати якнайбільше від свого сусіда. Адже кількість «зарваних» парафій даною конфесією стане економічною основою її майбутнього розвитку і впливу на суспільство. І чи ж може здорово думаюча людина мати надію, щоб на тій же самій території, обтяженій трьома окремими церковними ієрархіями, могли справді заіснувати між людьми «благодать і мудрість»?..

Також дисонансом прозвучало порівняння з уст Сверстюка заіснувалих сьогодні не дуже то похвальних відносин між найвищими архиєреями конкуруючих Церков, з повагою один до одного обидвох митрополитів 20-х років: митрополита Андрея і митрополита Василя. Аналогія цілком несумісна, бо відстоювали вони права своїх Церков і свого народу проти двох різних окупантів і на різних територіях українського народу: ані інтереси їхніх Церков, ані їхня душпастирська діяльність не схрещувались на жодному пункті, а через те — всі їхні зусилля скеровувались проти ворожих сил, а не на «виривання» один в одного парафіяльних приходів як джерел існування і «благоговіння» своїх клирів.

Та й дивує ще й те, що Сверстюк відмовляється добачати тут третю руку, що простягається від московського силового центру як церковного, так і політичного. Московські власті традиційно ворожо наставлені до всяких ідеологічних об’єднань, які хотіли б ухилитися з-під цензури автократичної влади — особливо коли такі об’єднання західнього походження і безпосередніх зв’язків із Заходом. Монопольність політичної автократичної влади і релігійний фанатизм московського православ’я — це незамінні фактори, що гарантують імперську політично-релігійну сукупність на територіях тих народів, що стали основою імперської могутности Росії, тобто росіян, українців і білорусів — не тільки на їх корінних землях, але й розселених на всій середній та північній Азії. Особливо вражає релігійний фанатизм офіційного московського православ’я, який ніколи не виявляв найменшої толеранції навіть супроти російських іновірців — православних старовірів. Навіть саможертвенний протест самоспалювання себе в своїх домах молитви не пом’якшував політики московських центрів супроти старовірів.

Католицька Церква східнього обряду в православній імперії російського народу — вона вже силою своєї канонічної структури й організаційного завершення висмикується з-під цензури автократичних центрів, бо її духовний та організаційний центр поза засягом політичної влади Москви. Погодившись раз на постійне існування і розвиток католицизму в межах імперії, автократична влада зобов’язана нормувати своє правне відношення до католицької ієрархії домовленням міжнароднього значення з Ватиканом, т.зв. конкордатом. Порушення конкордатних домовлень виносить конфлікт на форум міжнародніх форм співіснування, тоді коли супроти своїх автокефальних Церков національного характеру імперія забезпечує собі вільну руку під узагальнюючою формулою «питання внутрішньо-державного порядку».

Литовського католицизму Сталін не наважився ліквідувати офіційно засобами, що були примінені до Греко-католицької Церкви в Галичині. В Литві розраховувано на поступові демографічно-етнічні зміни у висліді послідовного переселювання автохтонного населення на азійські терени. В Галичині, покликуючись на аргументи, що їх сьогодні проповідує митр. Іоан, Сталін насильно ліквідував греко-католицьку ієрархію (як виключне «надбання Риму і Польщі») і ущасливив спролетаризовану галицьку волость московським православ’ям.

А проте, жорстоке насилля над душею 4-мільйонового населення не дало тих наслідків, що переслідування старовірів чи ліквідація ієрархії УАПЦеркви митр. Василя в 30-х роках. Греко-католицька Церква перетривала в катакомбних умовах понад 40 років — ієрархічно і серед мирян. Сучасне «смутне время» внеможливлює партії розправитися з відродженою Церквою сталінськими методами, тож вирішено гальмувати те відродження релігійним розколом і за одним махом послабити впливи західніх земель на Сході, ініціюючи в Галичині інтрафронт релігійний. Доконати цього персональними силами Православної Церкви в Галичині, вихолощеними з авторитетних людей серед національно свідомого населення було неможливо. І тут головну ролю мала відограти і відограла УАПЦерква в діяспорі, очолена авторитетною й загально шанованою особою митрополита Мстислава. Не може бути й сумніву, що порозуміння між ініціятивно висуненою особою митр. Іоана і митрополитом Мстиславом наступило ще перед скликанням Надзвичайного Собору в Бавнд-Бруку, рішенням якого була схвалена прозелітна політика УАПЦеркви в Галичині.

* * *

Колись то хтось із наших доморослих «єзуїтів» — в пошуках за найлегшим засобом визволення неньки-України — дійшов до переконання, що причиною всіх наших лихоліть є наша релігійна роздвоєність. Коли ж ще інший з тої ж породи усвідомив собі той факт, що четвертування наших земель, проститування неньки-України наступило й продовжувалося якраз тоді, коли в нас було православне одновір’я (віки ХІV-ХVІ), йому блиснула спасенна думка: НАМ БРАКУВАЛО свого власного патріярха в Києві!..

А що тубільний народ України завжди був похопний розв’язувати свої проблеми в ідеологічній площині, ці дві осяйні ідеї знайшли собі як стій цілу фалангу освічених і менше освічених, щирих і менше щирих апостолів. А що почуття національної сукупности, понад наші міжпровінційні упередження та політичної доцільности, завжди процвітало в нас тільки на словах і доходило до нашої свідомости заднім розумом, то й кидались ми — і далі кидаємось — не разом і спільно в один гуж, а навипередки визволяти Україну… І ось знову почався маратонський біг розз’єднаної національної дружини…

Наших братів — галицьких греко-католиків кмітливий Ватикан врятував від їхнього патріярхату в негожий час. (Чи справді врятував? — Ред.) Московський Центр (маю на думці політичний і духовний) із двох противних собі і в невчасну пору виринулих проблем для розв’язання вибрав менше немилу і естафету до мети донесла УАПЦерква. Нам партія дозволила відбути собор у Києві і проголосити митрополита зарубіжної УАПЦеркви, блаженнішого Мстислава, Патріярхом Київським і всієї України. Нам партія випозичила Св. Софійський Собор для величавого обряду інтронізації патріярха Мстислава за такою умовою, за якою зволила московському патріярхові Алєксієві провести хіротонію митр. Філарета на екзарха Київського і всієї України Православної Церкви під Московським патріярхом.

Як на країну незчисленних бюрократичних лябірінтів, все це сталося надзвичайно швидко, тихо і майже полюбовно. Мені сьогодні було б багато легше повірити, що ті здобутки ми досягли завдяки виключно нашим зусиллям, наполегливій праці, посвяті наших душпастирів і жертвенності мирян, і я набагато гордішим почував би себе, коли б Автокефальна Церква в Україні проголосила свою першу митрополію Волинсько-Буковинською; перші єпархії Володимиро-Волинською та Рівенською, а парафії, що постали б на Львівщині, підчинялися б організаційно і канонічно володимиро-волинському єпископові, тернопільські парафії — рівенському, а івано-франківські — владиці УАПЦеркви з осідком у Чернівцях.

Мене не покидає доскіплива думка, що архиєреї Церкви, до якої й належу, аж надто похопливо покористувались кривавою спадщиною Сталіна і надто наївно взяли собі до серця поширену на західніх землях ідею: «Один нарід, одна віра, одна держава». Ця ніби то єдина спасенна для нас аксіома не тільки що науково не доведена, вона скидається на ставлення коляски наперед коня. Немає в історії східніх Церков одного випадку, в якому автокефальна церква (а вони всі автокефальні) постала, утрималася і могла вести свою самостійну роботу без підтримки, а щонайменше — толеранції з боку світської (політичної) влади. А де є та влада в сьогоднішній Україні, яка могла б дати патріярхові Української Автокефальної Церкви свою підтримку, а імперсько-союзна — толеранцію?.. І на як довго?..

Не може бути й сумніву в тому, що ім’я Митрополита Мстислава лунало б в історії українського народу дзвінкіше й чистіше, коли б він у цю критичну пору довів був до тихого порозуміння з кардиналом Любачівським, а не до голосного єднання з адептом російського православ’я в Галичині.

[1] «Смерть Мешка ІІ, 1038 р. (сина Мєшка І, який охрестив княжий двір 966 р.) стала гаслом для поган, які дощентно знищили працю, доконану під час першої євангелізації Польщі…».

«Отто фон Бамберг… охрестив 20,000 поганів в 1125 p., які негайно вернулися до поганства» .(Проф. П’єр Давид, «Християнство в Польщі від свого почину до 1250 р.». Кембрідж Гістори оф Поланд, т. 1).

[2] Мих. Горинь: «Імперія валиться… наша свобода не за горами» (Укр. Вісті, ч. 47, стор. 4, 9 грудня 1990 p.).

[3] «Папа проголосив нові закони для Східніх Церков»: «Одним із доказів пристосування канонічних законів до рішень ІІ Ватиканського Собору є тепер дозвіл для католиків східніх обрядів причащатися у православних священиків і навпаки». («Свобода», ч. 221, стор. 1, 17 листопада 1990 p.).

[4] Дивись «Укр. Вісті», чч. 45, 46, 25 листопада і 2 грудня.

[5] «Укр. Вісті», ч. 48, 16 грудня 1990 p.: «І були б ваші сльози на очах в Ісуса».

(Про прозелітизм УАПЦеркви в Галичині)

Нижче друкуємо статтю на актуальні релігійно-церковні питання відомого політичного і громадського діяча д-ра Петра Балея. Автор статті також відомий як письменник, публіцист і дослідник. Йому належить новеля «Пан» і солідна праця на тему «Обезвласнене суспільство» (Марксизм, утопія у теорії і терор у практиці), що з’явилась в українській і англійській мовах. Крім цього с автором багатьох статтей на суспільно-політичні теми.

Слід підкреслити, що це с один з небагатьох православних українців, що мас відвагу відкрито сказати свою думку до новопосталих проблем на релігійно-церковному полі, зокрема у зв’язку з постанням Української Автокефальної Православної Церкви у Західній Україні. Справді застрашаючим є, що серед українських автокефалістів не тільки у Західній Україні, але й тут, у вільному світі, не видно і не знайшлося тверезої думки і справді християнського підходу до подій, які утворились в Україні. Слід підкреслити, що реакція слухачів під час виступу містоблюстителя Іоана Боднарчука літом 1990 р. на бенкеті у Бавнд-Бруку була застрашаюче болючою. Сильні вигуки і гучні оплески на вислови промовця, які були далекі від християнського духу і християнської любови, мають свою глибоку вимову. На жаль, ніхто ні під час бенкету, ні після бенкету не відмовився від такого небратнього підходу до своїх братів українців-католиків. Під тим оглядом автор статті П. Балей, що с членом Української Автокефальної Православної Церкви, становить виняток. Автор статті називає факти такими, якими вони були чи є, а не такими, як би декому бажалось їх бачити. Радимо нашим читачам запізнатись з думками та поглядами автора на сучасні релігійно-церковні питання, що постали в недавньому минулому.

Редакція

І

Говорячи щиро й одверто, багато українських людей у діяспорі непокоять релігійні чи радше міжконфесійні стосунки між виринувшою з підпільного існування Греко-католицькою Церквою і новоорганізованою Українською Автокефальною Православною Церквою в обличчі законно існуючої і московсько-політичним центром підтримуваної патріярхальної Російської Православної Церкви на терені Галичини, де 44 роки тому українське населення визнавало Греко-католицьку Церкву своєю єдиноправною релігійною організацією.

Не зважаючи на те, що Церква та була офіційно ліквідована радянською владою засобами фізичного насилля, велике число старшого покоління пам’ятає передвоєнні часи і засоби терору після 1946 року, а в молодшого покоління збереглася історична пам’ять про недавнє минуле.

В умовах суверенної і політично незалежної Української Республіки релігійно-організаційна діяльність відродженої на терені Галичини УАПЦеркви була б нормальним явищем прозелітсь­кої конкуренції під безсторонньою охороною законів про невтручання держави у релігійну діяльність Церков, навіть при співіснуванні Православної Церкви під московським патріярхатом. В існуючих же умовах радянської імперії ця Церква стоїть повністю на послугах імперського політичного безбожницького центру і користується запопадли­вою опікою комуністичної партії. Як суто політичний засіб контролі в руках імперського центру, який завжди трактував і буде трактувати московське православ’я — на територіях трьох європейських народів: білорусів, росіян і українців — як консолідаційний інструмент концепційної єдности трьох «русских народов», ієрархія московського православ’я залишається тільки одною з ланок імперської бюрократії.

Від проголошення Івана ІІІ себе царем «всієї Русі», а особливо від часів Івана ІV (Ґрозного), якому пощастило перетворити монархічний абсолютизм у деспотичний царський автократизм, московському православ’ю щораз більше нав’язувалася функція царської бюрократії. З уведенням реформ Петра І московська православна Церква стала вже цілком офіційно ідеологічною частиною царської бюрократії під «святішим синодом», очоленим царським світським бюрократом. Відродження Сталіним у системі комунізму й поліційного сексотизму, та Церква і в своїй патріярхальній структурі стала продовженням Петрової церковної політики під набагато цупкішою контролею органів державної безпеки в боротьбі з відосередочними тенденціями радянських республік.

Повна політизація Російської Патріярхальної Церкви ставить відроджені Церкви в Україні — греко-католицьку й автокефальну — перед необхідністю керуватися політичними аспектами у своїх прозелітських та організаційних діях у сучасну критичну і багатонадійну пору безкровної революції в Радянському Союзі. Не конфронтація відроджених Церков на одній території, а територіяльний розподіл їх діяльности, згідно із свіжими ще релігійними традиціями окремих областей, бо тільки така стратегія їхньої боротьби з російським православ’ям за усамостійнення гарантуватиме їхню перемогу в дружній співпраці та взаємному довір’ї як на ієрархічному рівні, так і на мирянському.

Ідея «перестройки» — під якою треба розуміти паперову демократизацію однопартійної системи, пом’якшення поліційного режиму, лібералізацію пашпортної системи та еміграційної політики для жидівського населення з наміром улегшення приватному капіталові Заходу інвестуватися в легку і продовольчу індустрію — ця ідея навіть не заторкнула силових позицій комуністичної партії: ні в поліційно-сексотському[1] секторі, ні в судейському, ні в економічному центрального плянування і державної власности всіх ресурсів та засобів продукції, ні в секторі цілого військового комплексу.

В такому безправному й беззахисному для себе положенні греко-католицька ієрархія висунула ревіндикаційні домагання на повернення їй їхніх церков і приходств з-перед 1946 р. В ці два табори нерівних під кожним поглядом сил врізується Українська Автокефальна Православна Церква третім фактором, також з претензіями на церковні будинки, бо ж 350 років тому вся Галичина була православна.

Як бачимо, під ідеологічним поглядом, претензії УАПЦеркви нічим не різняться від претензій Російської Церкви, а тільки під національним поглядом, що є спільним фактором із греко-католицькою, що повинно б у сучасну критичну пору для всієї України переважати над ідеологічно-канонічними факторами.

Коли під тиском економічно-політичним і голодівкових демонстрацій греко-католицького клиру під мурами Кремля Горбачов, після візити у Ватикані, погодився на легалізацію галицького католицизму, московський патріярхат, свідомий того, що мусить координувати свою церковну політику з політикою всесоюзного політичного центру, вирішив поступитися полем бою в користь Української Автокефальної Православної Церкви. В руках УАПЦеркви в Західній Україні опинилися «1500-1700»[2] церковних будинків і приходств. І в наш освічений і каторжний вік ми самотужки і за власним почином повторили на Галицькій землі схему ворогуючих релігійних таборів з ХVІІ віку — зараз по Берестейській Унії (1596 p.), тільки ролі переставилися: в ролі колишньої польської Римо-католицької Церкви виступила Російська Православна Церква; роля колишньої Православної Церкви припала Греко-католицькій Церкві, а ролю колишньої Уніятської Церкви взяла на себе УАПЦерква разом з недвозначною місією навернути галицьких католиків на православ’я.[3] Оце виразне наставлення УАПЦеркви навернути галицького автохтона на православ’я, бо це, мовляв, була віра галицьких предків з-перед 350 літ, викликає в автора цих рядків побоювання, що в сучасну критичну і многонадійну пору безкровної революції в Радянському Союзі ворожа рука намагається зробити з галицької волости «Північну Ірляндію». Ідеологічна-канонічна спорідненість УАПЦеркви з пануючою московською, до якої галицький автохтон має оправдану відразу, тим більше завогнює озлоблення греко-католицького населення, коли воно бачить, що в сучасній критичній для цілого народу ситуації Автокефальна Православна Церква взяла на себе невдячну ролю зозулиного яйця: сама щойно вилуплена, а вже витискає легітимне пискля з його гнізда.

Десь на початку 30-х років писав В’ячеслав Липинський, що Москва ледве чи захоче анектувати Галичину, бо це б внесло в Українську Радянську Республіку бакциль ірриденти — дуже небезпечний для імперії. Проте Сталін наважився зробити якраз це, а винахідлива Москва сьогодні намагається — не без успіху і не без нашої допомоги — цей бакциль невтралізувати випробуваною ще в історичній Польщі стратегією: «ПУСТИ РУСИНА НА РУСИНА». Поважна, хоч, може, і безнамірна, «заслуга» в цьому УАПЦеркви в діяспорі.

Маю на думці крайньо недоцільне під політичним поглядом рішення Надзвичайного собору УАПЦеркви в Бавнд-Бруку 2 лютого 1990 року, який:

«Нап’ятнував нерозважні кроки з боку деяких українських католиків проти віднови Української Автокефальної Православної Церкви в Галичині. Проте, наша позиція рівнозначна позиції, прийнятої інтернаціональними конференціями в питаннях, що відносяться до свободи совісти індивіда; ця позиція передбачає, що кожна людина в кожному місці і в кожному часі має право визнавати ту віру і належати до тієї Церкви, яка їй найбільше відповідає».

Мій коментар до цієї позиції:

1) Всяка, абстрактно найгуманніша і найсправедливіша позиція чи засада найбільш інтернаціонального поширення, якщо її практичне застосування насуває хоч би тінь розбрату в політично і мілітарно беззахисному суспільстві в критичному часі його визвольних змагань із набагато потужнішим ворогом, який не тільки зброєю, але й провокаціями є в стані вносити заколот і розколи в підопічному народі — така позиція перемінюється в конкретному застосуванні у безглузде доктринерство і наносить незчисленні шкоди заторкненому суспільству, а то й безповоротну катастрофу.

2) Такі позиції приймаються в західніх суспільствах з демократичними традиціями, в яких людські права громадянина користуються загальною пошаною і є під охороною незалежних судів. Ці позиції не можуть стосуватися ані не можуть бути практично реалізовані в державах політичного, економічного та ідеологічно-дискриманіційного насильства, де суди під політичною контролею однопартійної системи, яка в Україні по сьогоднішній день ще панує.

3) Ці ліберально-гуманні засади аж ніяк не відносяться до організованого насаджування нової конфесії в підневільному суспільстві, якого релігійна ідеологія останніх віків, церковна ієрархія та належне її майно не признається безбожницькою, автократичною державою і не охороняється перед самоволею урядових і приватних осіб. В таких умовах греко-католицькі громади із своїми 350-літніми традиціями своєї вужчої отчизни, яким відібрано і не повернено повних людських прав, а тим самим і позбавлено легітимних засобів боротися за свої права, мають природне й моральне право відстоювати свою віру і захищати свої церкви такими засобами, які залишаються в їх розпорядимості.

4) У надзвичайно критичному моменті затяжної боротьби українського народу за своє існування, як нація проти ворога, в руках якого й надалі залишаються потужні сили політичної й мілітарної природи, релігійні конфесії, як і політичні партії, не сміють марнотратити національну енергію для забезпечення своїх групових інтересів. Позиція, зайнята Собором у Бавнд-Бруку, вносить і благословляє тертя, озлоблення, а то й ворожнечу на парафіяльному рівні по селах, які недавно ще залишалися суцільними під греко-католицьким клиром. І тут не поможуть модні міжконфесійні конференції владик, ні оклепаний заклик до єдности, взаємної толеранції та християнської любови, бо на цьому парафіяльному рівні міжгромадська ворожнеча не сприймає раціональних розв’язок, бо вона рясніє на атавістично-емоційному фанатизмі по обидвох боках.

Ось зразки порядком прикладу:

Львівсько-Волинський митрополит УАПЦеркви на бенкеті в Бавнд-Бруку інформував: «Ми, мої дорогі, переживаємо зараз критичний момент. Нам (католики) церкви захвачують, окуповують. Приїжджають автобусами, мають всі знаряддя для інквізиції (значущий натяк! — П.Б.), розбивають двері, вирізують замки, викидають усе, що православне, з церкви. Ми дуже в той час переживаємо, дуже…».[4]

Отож ми, православні автокефалісти, причиняємося до того, що галицькі греко-католики, щоб увійти в свої власні церкви, мусять вживати сокири й пили.

«Молода Україна» від 19 вересня 1990 p.: «З 13 на 14 вересня хтось постукав у вікно до місцевого священика Гайдучка Ярослава Теодоровича… Ярослав Теодорович відчинив двері, а на нього накинувся дужий молодик у великих чорних рукавицях аж по лікті, який схопив його за шию і почав душити. На допомогу бандитові поспішили дружки і, як результат, дві ножеві рани на тілі священика. Але й цього виявилося замало — і злетіла вгору туристська сокирка… і пішов у хід дрючок: били, куди попало, все ж господар знайшов у собі останні сили, якось випхав цих гостей за двері і встиг замкнутися…».

Напрошується завваження: той щасливий священик у своєму минулому мусів пройти добру заправу в рукопашних боях, щоб голіруч упоратися з трьома напасниками. І хоч це цілком можливе, що напасниками могли бути провокатори з рядів сторожів громадського ладу й безпеки, але конфесійні стосунки в громаді так уклалися, що читач має добрі причини підозрівати причетних до Греко-католицької Церкви. А що це не є відірвані випадки, про те засвідчив В’ячеслав Чорновіл на Форумі Української Діяспори, організованім Об’єднанням Українців у Польщі, де він:

«Заторкнув також і церковне питання, заявляючи, що на тому відтинку ситуація є загрозлива. Ми радіємо відродженням УАПЦеркви, але там не все в порядку або там прийшли ненайкращі люди з Російської Православної Церкви і власне вони створюють проблеми в Галичині». (Підкреслення мої — П.Б.) «Свобода», 19 вересня 1990 р.

II

У віками випробуваній системі московського автократизму — доведеній до абсурду під більшовиками — до вищого ешелону як політичної, так і церковної бюрократії доходили одиниці, які перейшли докладну і всесторонню провірку відданосте режимові. Тож не дивно, що «з Російської Православної Церкви потрапили в УАПЦ не найкращі люди», а це й зобов’язує нас приглянутися тим людям за принципом: «Пізнають вас по ділах ваших».

За даними митрополитом Іоаном Марті Коломиєць (англомовний «Український Тижневик», неділя, 14 жовтня 1990 p.), митр. Іоан родився в родині Максима Боднарчука на Тернопільщині (місце не подане) у 1929 році — за польської окупації Галичини. Його батько, «широко відомий композитор і диригент, який подорожував на Заході, професійно виступаючи в США, у Канаді, Франції, Португалії, Еспанії та в Італії». Син Максима Василь Боднарчук із самого малку студіював музику під батьківським оком і вже у віці 5-річного хлопчика «співав Апостола», очевидно, біля батька на клиросі.

Переглянувши доступні мені енциклопедії, я не знайшов прізвища «широко відомого композитора і диригента» Максима Боднарчука. Також ніхто із компетентних знавців української музики не знав про Максима Боднарчука. А це ж неможлива річ, щоб такий славний музика невеличкої галицької области не звернув на себе уваги вчених людей під польською окупацією і після Другої світової війни, які визбирували і заносили в енциклопедії та в музичні монографії набагато менші величини і то тим більше, що за свідченням митр. Іоана, Максим Боднарчук провів «кілька літ студій у Чікаго». Значить, Максим Боднарчук міг бути музикально обдарованим талановитим дяком у неназваній місцевості Тернопільщини і, очевидно, міг на 5-літнього Василя робити враження «широко відомого композитора і диригента». Дивним здається нам тільки те, що цей образ батька залишився в пам’яті митрополита Іоана.

Далі Марта Коломиєць переповідає головні події з життя родини Боднарчуків, що її розказав митр. Іоан. Зараховані до соціяльно ворожого елементу в радянській системі, Боднарчуки були вивезені на «катрожні роботи» у Казахстан. Якщо це сталося під другою окупацією Галичини, скажімо — 1945 року, Василеві було десь 16 літ. Зваживши, що між роками 1939-1945 воєнні події утруднювали, а то й унеможливлювали нормальне навчання, молодий Василь міг закінчити початкову школу і ледви 2-3 роки середньої. В Казахстані він мусів би закінчити середню освіту, щоб по поверненні із заслання (не скоріше як 1954-55 pp.) вступати на університет. Йому було не менше як 26 років. Студії в університеті, в богословській семінарії і закінчення консерваторії — все те мусіло б забрати навіть винятково здібній молодій людині не менше як 6 років. Священиком РПЦеркви в Трускавці на Львівщині, Василь Боднарчук міг стати на 32 році життя, тобто 1961 року, а після 16-літнього служіння Російській Православній Церкві був хіротонізований на єпископа Житомирсько-Овруцької єпархії (1977 p.). Очевидно, всі ці дати з життя митр. Іоана — це вислід нашої калькуляції і, щоб їхню точність провірити, ми мусіли б мати більше детальні інформації від митр. Іоана. Все, що нас тут вражає, — це незвичайна кар’єра сина засланця в Радянському Союзі. Також може дивувати той факт, що верховного ієрарха УАПЦеркви, під час його «короткої візити у США у приватному характері», прослідити в Америці шлях свого покійного батька цікавило більше, ніж нав’язання братніх стосунків і молитовного поєднання із сусідньою українською Греко-православною Церквою в Канаді. Публічно в офіційному характері він виступає щойно в архиєрейській службі і на бенкеті в Бавнд-Бруку, де ми з його слів довідуємося про його кар’єру від (чину житомирського єпископа до сану митрополита галицько-волинського УАПЦеркви, про його працю на цьому пості і про його ставлення до Греко-католицької Церкви в Галичині.

Від першої появи імени житомирського єпископа Іоана в пресі нашої діяспори ми були інформовані, що єпископ Іоан «зрікся своєї позиції, а ієрархії Російської Православної Церкви, щоб узяти під свою духовну опіку вірних УАПЦеркви на соборі Української Автокефальної Православної Церкви, що відбувся у Львові 20 жовтня 1989 р.».

Тимчасом, за його власним свідченням, це не було «зреченням», тобто вихід з РПЦеркви з власної ініціятиви. Ось як сам він оповідає про свій вихід із РПЦеркви на бенкеті в його честь у Бавнд-Бруку 15 липня 1990 p.:

«У той час Господь так дав, що я не просився, а Синод московської Церкви дав мені вихід на пенсію. Так Богом направлено було, щоб я міг вільно приєднатися до отців Володимира Яреми й Івана Пашулі…» («Українські Вісті», 29 липня 1990 p., ч. 30).

Виходить, що Синод московської Церкви керувався Божим направленням, і якраз це мусить являтися нам дивним, бо ми не звикли бачити московський Синод ажі таким послушним велінню Божому. Також явищем надприроднім являється і той факт, що на території під юрисдикцією протегованої режимом російської патріярхальної ієрархії, на протязі несповна року в посіданні свіжооснованої УАПЦеркви опинилися «1500-1700» церковних будинків і приходств, і то якраз в тому часі, коли греко-католицький клир і вірні голодівкою під мурами Кремля домагалися права на своє існування на своїй рідній землі. Проте, в переконанні митр. Іоана, це не українці, вірні своїй Греко-католицькій Церкві, та її клир добиваються своїх прав, це «Ватикан знову пускає ті щупальця (!) на Україну… і знову хоче внести це закабалення, внести цю незгоду між українським народом і то бачимо — високі люди це роблять, бачимо, як внесено цей розлад тут-тут, в Канаді, в Америці, бачимо, як вноситься там. Тому ми повинні бути дуже обережні, бо ворог не дрімає…» (Підкреслення мої — П.Б. Там же).

Напрошується питання до Владики Іоана: а чиї це щупальця тримали і тримають українське православ’я на схід від Збруча? Чи ж не ті самі щупальця з корінням вирвали першу спробу нашої автокефалії митрополита Василя і сьогодні ставлять поліційний кордон між УАПЦерквою і Святою Софією — відвічним храмом нашого київського християнства? Чому відродження УАПЦеркви стало можливим 1989 року якраз там, де «щупальця Ватикану» через 300 років правили духовним життям, а не там, де щупальця Москви «милували й милують свою малоросійську посестру» і де владика Іоан наткнеться на справжній бетонний мур опору одновірної Церкви, тількищо перейменованої на Українську Православну Церкву, але старослов’янського мовлення з «руським проізглашенієм».

А чи відомо владиці Іоанові, що галицькі греко-католики — де б вони не жили, належать до тої ж самої Церкви, підлягають одній і тій же самій ієрархії, як на рідних землях, так і в діяспорі, і через те творять поважну силу в громадському, науковому і політичному житті української діяспори, а ми, православні, на континенті Північної Америки, поділені на три незалежні одна від одної ієрархії і крім того поважне ще число «свідомих українців» воліють молитися в церквах, підлеглих московському патріярхові. Чиї це «щупальця» діють тут між нами, що по сьогоднішній день дві українські ієрархії Православної Церкви — в Канаді і в США — існують необ’єднані: одна поминатиме київського патріярха, а друга константинопольського? Чому національно найсвідоміший і стійкий у своїй вірі галицький автохтон тривожить душу владики Іоана більше, ніж трагічна розз’єднаність православного люду, що й повинно би бути першою турботою і завданням митрополита УАПЦеркви? Чому це він — той автохтон — для православного владики є тим «недрімучим ворогом» козацького православ’я, якому владика відмовляє право признаватися до «козацького роду», бо він сьогодні є греко-католиком,[5] та ще й лякає його візією цілком неісторичного Гонти: «Я тебе вродив, я тебе знищу — галицький католику!».[6]

Яким моральним правом будь-котра православна ієрархія в Україні чи в діяспорі може брати на себе місію об’єднати із собою Греко-католицьку Церкву, коли окремі ієрархії українського православ’я в діяспорі —в цивілізованих і волелюбних країнах — не потрапили об’єднатися в ЄДИНЕ?.. І саме головне: якою історичною, а головним чином — політичною доцільністю керується ієрархія УАПЦеркви в сьогоднішній окраденій, напівденаціоналізованій, здеклясованій і беззахисній Україні!..

А чи відомо православному владиці, що католик Станислав Кричевський, полковник реєстрового козацтва, своєю геройською смертю врятував Хмельниччину 1648 року, а другий католик В’ячеслав (Вацлав) Липинський став найвидатнішим істориком і звеличником тої доби в нашій історії, та найгрунтовнішим теоретиком українського державництва з усіх відомих нам, що жили перед ним і після нього?.. Чому галицький греко-католик мав би «ставати на коліна» перед православним владикою і «просити прощення» — за що?.. Католицька Галичина склала такі ж самі криваві жертви за національну єдність і державність українського народу, як і центрально-східні землі, і відстояла свою мову і свою віру куди краще, як православна У країна. Чому Німеччині не шкодить той факт, що Баварія залишається католицькою, а Саксонія лютеранською?.. А не шкодить якраз тому, що конфесії ті на рівні вищої правлячої ієрархії розділені територіяльно.

Також прикро вражає, що владика митрополичого сану знижується до вульгарної інтерпретації історії, до загравання на сантиментально-безкритичнім патріотизмі, що межує з демагогією. Певна доза панегіризму при оказіях, де загальне піднесення й евфорія домагаються ораторської гіперболі, — в цьому випадку на адресу Патріярха Мстислава — є цілком на місці, але не треба перегинати палиці. Нераз приходилося нам зустрічатись із глузуванням православного мирянства на адресу наших греко-католиків за те, що називають папу римського «Святішим Отцем». Аж тут митр. Іоан величає Патріярха Мстислава просто святим. Отож і ми нарешті «габемус папам»!

(Далі буде)

 

[1] «Свобода», ч. 227, 28 листопада 1990 p., стор. 2: Народній Депутат, агент К.ҐБ, Депутат Саратовської обласної ради Григорій Ахтирко розповідає, як йому, 27-літньому, майор К.ГБ запропонував стати сексотом у квітні 1990 р. «Він (майор) знав не лише, де навчався Григорій, знав усі його незначні огріхи студентських і нестудентських років, знав про два родинні епізоди тощо. Відчуття було моторошне, — говорить Ахтирко, — ніби той чоловік бачить усе крізь роки і стіни…».

[2] Говорить митр. Іоан: «а) Останньо мене інформують, що ми маємо понад 1,000 священиків і понад 2,000 церков-приходів» («Юкр. Віклі», 14 жовтня 1990 p.),

б) У нас є коло 1500-1700 церков і приходів, в нас є 7 єпископів. Це велика ласка Божа. Але для того, щоб об’єднати ввесь український народ, діяспору і У країну, щоб було одне серце і одна душа, ми вирішили мати свого патріярха і свій вибір поставили на тоді блаженнішому митрополитові Мстиславові…» («Укр. Вісті», ч. 30, стор. 2, 29 липня 1990 р.)

[3] Митр. Іоан: Ми вважаємо, що ці люди (греко-католики) все таки прийдуть до нашої Церкви, стануть на коліна, попросять прощення, ми їх простимо і приймемо їх, щоб Господь радів. (Там же).

[4] Там же, стор. З

[5] Митр. Іоан: «а) А як ви (греко-католики) покажете, що ви козацького роду, коли ви козацької віри не признаєте?.. (Там же).

б) Але як ми можемо признаватись до козацького роду, коли ми не живемо в їхній вірі, вірі козаків, яку вони так завзято обороняли» («Віклі», ч. 41, стор. 14, 1 жовтня 1990 p.).

[6] Митр. Іоан: «Пригадаймо Ґонту, пригадаймо інших, які говорили: Я тебе вродив і я тебе знищу (український католику)». («Укр. Вісті», ч. 30, стор. 3).