Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Петро Дідула

Мистецтво і релігія – єдині

(Із творчих марґінесів Сергія Проскурні)

Кор.: Співпрацею киянина Сергія Проскурні з львів’янами вже нікого не здивуєш. Зацікавило інше. Як це сталося, що непосидющий чоловік після двох «вивихів» взявся за підготовку такої потужної і не звичної, як для свого амплуа, імпрези, якою є з’їзд «Української Молоді Христові».

Зрештою, може я й не маю рації щодо «не звичности», ви ж, якщо мені не зраджує пам’ять, були режисером першого Собору Духовної України, ідею якого свого часу надихнув Олесь Бердник. Мав він також яскраве духовно-релігійне забарвлення. До речі, яку ви бачите різницю між цими двома подіями, тою, що була в Коломиї в 1990 році, й тою, що відбудеться у Львові цими днями.

С.П.: Внутрішньо я відчуваю себе опонентом Бердника. Не тому, що я не розділяю його поглядів, а тому, що, на мою думку, є категорії словесні, а є категорії дієві. Те, чим займається Бердник, є до говорення і навіть більше до думання, воно не є до дії. Церкву ж ми бачимо як діючу духовну інституцію. Це є процес, це є тривання. За Коломию я взявся лише тому, що хотів тим безкінечним говоренням протиставити в якійсь мірі реальну духовність мистецтва. У тих умовах у мене був шанс здійснити постановку «Іконостасу України» Віри Вовк. Тобто, як там, так і тут, у Львові, я користаюсь контекстом події для здійснення суто професійних мистецьких завдань.

Кор: Який із своїх творчих задумів ви здійснюєте цього разу на з’їзді УМХ?

С.П.: Тут я здійснюю свій давній задум — концептуальний концерт. Імпреза якого повинна відбутись в ніч з суботи на неділю.

Кор.: Ви, як режисер, переслідуєте цим концертом якусь ціль?

С.П.: Очевидно. З’їзд УМХ має, так би мовити, релігійну та мистецьку частину програми. Розмежовуючи ці дві речі, ми одноразово розуміємо, що засобами мистецькими можна створити таку атмосферу, яка сприятиме саме релігійним роздумам цієї молоді. Ціллю мистецької програми є насправді заклик до молоді: «Увіруйте».

Кор.: Молодь сьогодні швидше сприймає щось «проти», ніж «за».

С.П.: В такому разі ми виступаємо проти апостольства Томи Безвірного. До речі, біблійна історія про цього апостола і покладена в основу вистави «Вірую», прем’єра якої відбудеться в рамках з’їзду у Львівському оперному театрі.

Кор.: Вистава у вашій постановці.

П.: Ні, робить її Гриць Шумейко. Задіяні в ній Леся Бонковська, Олег Лишега, Віктор Морозов, Василь Жданкін, модернбалет «Акверіяс» Оксани Лань, а також хор «Євшан» під орудою Богдана Генгала.

Кор.: Ще кілька слів про імпрезу в парку «Знесіння». Чому ви вибрали саме це місце?

П.: Мій первісний задум — створити образ Оливної гори, на якій розпинають Україну, знайшов прекрасне втілення саме у цьому парку. Маємо там гору, на якій буде стояти сцена, маємо той страшний, гнітючий урбаністичний пейзаж, який як ніщо інше передає атмосферу української Ґолготи. Саме він і буде символізувати оте юдейське «розіпни». Присутні на цьому нічному концерті через ту духовну програму, яку ми підготували, повинні перейнятись тою страшною ситуацією, яку маємо сьогодні на Україні, і застановитись на необхідності глибокої віри. Бо лише у вірі бачимо можливість і сенс спасіння. Клятвою «Вірую», заритмованою Б.Стельмахом і покладеною на музику В. Саєнком, яку співають усі присутні на нічному концерті, імпреза завершується.

Кор.: Чи багато виконавців дало згоду взяти участь у цьому нічному концерті?

В.П.: Не тільки дали згоду. Цей концерт буде своєрідним підсумком творчої праці багатьох груп та солістів. Адже переважна більшість виконавців виступає із новою програмою. Це буде справді ніч прем’єр. Група «Кому вниз» покаже нову програму, в якій, крім двох текстів О. Олеся та Цибулька, всі інші співаються на слова Андрія Середи. І це композиції високодуховного змісту. Це нова програма Марії Бурмаки, Василя Жданкіна, Віктора Морозова. Це виступи «Клюбу шанувальників чаю», Тараса Чубая, «Пам’ятка архітектури» з акустичною програмою, Леоніда Репети, який виступає вже як соліст. Це прем’єра Івана Козаченка.

Розмову провадив
Петро Дідула

Лише вірою подолаємо наші труднощі

Настоятель манастиря Святого обручника Йосипа, голова оргкомітету з’їзду УMX, отець Йосип Мілян ділиться своїми думками з приводу очікуваної події.

Кор.: Отче, чого очікуєте від цього з’їзду?

о. Йосип: У 1973 році, коли я перебував у тоді ще нелегальному греко-католицькому манастирі, моя сусідка, до якої чутка про це в якийсь спосіб потрапила, докоряла мені в необдуманості такого кроку. Мовляв, Церкви нема і вже не буде, і марні всі сподівання. Хоча і вона, і її батьки були греко-католицького ісповідування. Вже тоді я зрозумів, що вирішення будь-якої справи, нехай найфантастичнішої, з точки зору можливости її виконання залежить не стільки від конкретних очевидних передумов, а більше від віри тих, які беруться цю справу виконувати. Чи могли ми в 1973 році бодай в штрихах бачити можливість позитивного вирішення нашого духовного поневолення. Очевидно, що ні. Але не сумніваюся, якби поборники віри хоч на мить засумнівалися у перспективності їхнього змагу, мабуть, не мали б ми сьогодні те, що зрештою маємо. А разом з тим, слово «віра» не є суто релігійного примінення. Я глибоко переконаний у тому, що справу відбудови України вирішуватиме сьогодні не стільки наявність економічного потенціялу і тих справді незчисленних природніх багатств, дарованих нашому народу Богом. Щоб сьогоднішня Україна стала справді тою Україною, якої прагнемо всім своїм серцем, нам треба запастись велетенським потенціялом віри у поборювану справу. Але віра у справах мирських — ілюзія, якщо немає справжньої віри у Всевишнього. Нема будинку без фундаменту. Через ті мистецькі та релігійні заходи, які плянуємо провести у рамках з’їзду УMX, маю надію, віра утвердиться у своєму домі — душах української молоді. Це свято, я думаю, стане якимось етапом утвердження у вірі. Бо лише вірою можемо подолати ті труднощі, дійти до того добра, якого прагне дитина, яка хоче бачити на наших теренах Господь.

Кор.: В чому полягає оригінальність програми, яку пропонуєте?

о. Йосип: Програму маємо справді цікаву. Це і вистава «Вірую» у Львівському оперному театрі, і релігійно-мистецька програма в парку «Знесіння» під загальною назвою «Екологія віри», це круглий стіл за участю представників молодіжних християнських рухів та конфесій. Все це пропонується для молоді, яка має різні стартові можливості в пляні духовному. Я думаю, що багато молоді прийде в парк «Знесіння» у суботу увечорі для того, щоб задовільнити виключно свої естетичні смаки, прийдуть, сказати б, з культурницьких міркувань. І через ту духовну програму, яку підготували зірки української естради, через євангельське слово священиків, через свідчення молодих монахів, а також мирян у їх відчуттях Бога ті тисячі й тисячі непристалих до берега Божого спасіня матимуть змогу задуматись, а в ідеальному випадку застановитись для самого себе, як йому поступати надалі, за якими критеріями жити. Дієвість такого впливу на молодь очевидна. Адже, з одної сторони, пропонуються ці ж естрадні виконавці, якими молодь здавна захоплюється, а, з другої сторони — їхнє мистецтво ставиться у контекст скрізної ідеї свята УМХ, яка виражена у кличі з’їзду біблійних максимів: «Блаженні ті, що не бачили, а увірували» (Йоан, 20, 29).

Кор.: Навіть вже з того, що ви сказали, можна дійти висновку, що з’їзд УМХ у Львові буде новою віхою в історії української Церкви та історії мирянського руху.

о. Йосип: Справді, це заперечити важко. Такий розвиток подій ініційовано молоддю, яка сьогодні чим далі, тим більше гуртується навколо Церкви. Справа в тому, що є багато людей, в основному серед молоді, які мають Церкву за щось однозначно консервативне, закомплексоване, чисто парадове — «святкова одежина». Знаю, що наслідком таких уявлень є те, що велике число молоді, яка справді вірить і чує себе твердо у контексті християнському, не ходить до церкви. Поборювати цей стереотип мислення — завдання не лише конкретних осіб серед мирян, але й нас, священиків української Церкви.

Розмову провадив Петро Дідула

Рік 1933

Дві стихії — смерть і життя, дві непогамовні стихії зійшлись лицем до лиця в тім страшнім, в етапнім для України 33-му році, як 1900 літ тому на землі Палестини смерть стала на захист життя, а життя, що відчуло на собі обов’язок праведної смерти, стало на стезю її оправдання. Різниця лише в тім, що в Палестині вибір помирати на хресті чи не був за Ісусом, на Україні смерть мільйонів наших земляків стала фактом доконаним, вибір був за живими. «Смертію смерть поправ»: праведною смертю мученика поправ свою смерть, доки на часі це для твого духа.

Ця дилема постала для мільйонів живих і ще не народжених українців. 1933 рік, над яким тяжів, тяжіє і ще довго тяжітиме дамокловим мечем випробування. Голод на великій Україні, період найбільшої ожорсточености польських шовіністів супроти українського патріотичного руху на Західній Україні (період пацифікації) і цього самого 1933 року у Львові відбувається величезна і за кількістю учасників і за розмахом духу акція.

Якщо відкинути всі формальності, якими звикло пояснюють причини виникнення ідей та речей, то можемо дійти висновку, що з’їзд Української молоді був насправді захисною акцією нації. Українець 33 р. був якраз тим, для якого питання вибору поміж двома агонізуючими бінарностями — залишатись собою чи сходити на манівці більш перспективних з огляду тогочасного обивателя контекстуальностей — стояло як ніколи руба. Залишатись на узбіччі подій, що йому споконвіку кортіло робити і що врешті-решт частіше всього робив, було не реально.

Якщо на Сході України розвиток подій вимагав цілий комплекс національних та соціяльних юдств, то на Заході наголошувалось лише на національному. Перестань бути собою, і все стане на свої місця, — говорило мало не кожне дерево. Відречись від непотрібних раритетів — мови та віри, і ти здобудеш бажані блага. У цій ситуації віра — головний рушій людської поведінки — не могла бути такою собі ніякою, ілюзією, що віра — це своєрідна звичка щонеділі перестояти Службу Божу у котрійсь із церков і ще раз на рік висповідатись.

Віра повинна була бути живою, недогматичною. Бо ж якщо у тій ситуації чоловік залишився певним, що залишившись на призначеному йому Богом шляху морального та духовного розвитку у конкретному створеному часом, соціюмом та фактором у національному просторі, означає це, що його віра подужала всі інші, хоч і підступні, та все ж надто дрібні натяки на «кращий Божий закон». Витончена та вивірена система тортур творить не менш витончену систему спокус, протистояти яким може лише людина, духовно міцна, віра якої жива та дієва. Чверть мільйона української молоді на початку травня 1933 року прийшли з довколішніх сіл та міст до Львова, щоб взяти участь у Акції, і це в той час, коли мало не кожного дня приходила звістка про те, що десь українців закатували, десь побили, посадовили в тюрму, скалічили, обікрали… Селами кружляла уперта чутка, що у Львові чекає на молодь смерть. І все ж свято непереможного духу відбулося. Українська молодь стала на захист своєї віри, мови, Церкви.

«Вчіться не боятися смерти», — любив повторювати Конфуцій. «Смертію смерть поправ», — читаємо в Євангелії. Смерть — етап, а не висновок. Христос, мабуть, міг би уникнути фізичної смерти на хресті, але цього не сталося. Гідна смерть спонукає до наслідування.

Могли канути в лету на віки безповоротньо мільйони життів наших братів та сестер, жертв сталінського терору, пропасти безслідно для пам’яти тих, хто прийшов, приходить і ще буде приходити на їх місце — на щастя, і цього не сталося і, надіюсь, не станеться ніколи. Свідченням цьому і був з’їзд «Українська Молодь Христові», що відбувся в 1933 році у Львові.

Тому, відроджуючи сьогодні традицію, започатковану нашими попередниками, нам доконче потрібно вияснити, принаймні для себе, яку мету ми переслідуємо. Якщо лише ту, щоб мати зайвий раз зібратись гуртом і задемонструвати свою спроможність гучно заспівати «Червону калину», то чи варто.

Чи варто розгрібати товщелезний слій історії, щоб взяти в конкретному часі мумію самої події для копіювання, а не її дух.

Молодь Христові – християнство молоді

Навряд чи віднайдемо у практиці нашого духовного життя справу, доведену до більшого абсурду, ніж те, що маємо з міжконфесійними стосунками у нас, на Західній Україні. Повна несумісність проголошуваного з амвонів миролюбія із тим, що часто спостерігаємо в реальності. Побиті голови, покалічені душі, ображені та пригнічені, із них тисячі-тисячі зневірених в удухотворюючу силу Церкви. Сьогодні стає очевидним, що одного лише розуміння суті проблеми і причини її виникнення мало, потрібно робити послідовні, а разом з тим вперті потуги, щоб справу зрушити з місця. Не очікувати, мирно склавши руки, поки справа зрушиться в сторону котроїсь із можливих передумов під організуючою чи навпаки нищівною силою часу, а натомість, активно творити ту ситуацію, в якій всі наші колишні неґації зможуть знайти для себе позитивне вирішення.

Буде це наслідком ініціятиви одиниць, які б своїм інтелектом та авторитетом зорганізували б в українській християнській Церкві всі кращі сили до спільних дій супроти «спокусника». Круглий стіл, що відбувся у Дзеркальній залі Львівського університету в рамках з’їзду УMX і був спробою віднайти тих молодих серед християнських подвижників, які б взяли на себе цю важку місію. Саме тому подія ця довгоочікувана та багатообіцяюча. До спільної розмови зійшлись представники різних конфесій та християнських організацій: греко-католики, римо-католики, православні, представники протестантських Церков. Зійшлись для вироблення спільної позиції у праці з молоддю. На тлі зростаючого бандитизму, наркоманії, проституції, а ще всезагального росту меркантилізації серед нашої молоді ця подія була таки справді необхідною. Адже знаємо, що практично кожною із відомих нам християнських організацій робиться велика робота на цьому терені: катехизаційна праця з дітьми у школах, робота з молоддю, яка повернулась з ув’язнення, а також з тими, котрі ще відбувають своє покарання в тюрмах, і т.д. Однак, через відсутність чіткої системи заходів, через відсутність координуючого центру вся ця робота часто зводиться до спорадичних, разових, без концепції впливу — добродійних акцій. В результаті чого при наявності доволі потужного, і кількісно і якісно, потенціялу людей, які і хочуть і можуть працювати з молоддю на добровільних засадах, маємо доволі незначні сходини. Зерно, яке знаходить добрий ґрунт для того, щоб вчасно заврожаїти в наших умовах, часто в один момент брутально затоптується новітніми виявами цивілізації. І сто разів не мають рації ті, що іменем Всевишнього заклинають своїх опонентів в тому, що ніяких результатів своєї праці ми і не повинні очікувати. Сизифів камінь — ось символ найвищої християнської покори, яка дасть можливість людині дістатись до вершин духовної зрілости.

Кожен практичний крок, а на релігійному ґрунті особливо, повинен бути сім раз зважений на тему можливих його наслідків. Саме тому багато із присутніх у Дзеркальній залі Університету результатом цього Круглого столу хотіли бачити створену постійно діючу раду чи координуючий центр, який би займався аналітикою, а на майбутнє — прогнозуванням різних впливів на релігійному ґрунті, а також який міг би рекомендувати тим чи іншим релігійним організаціям певний найбільше ефективний з її можливостями вид діяльности. На жаль, цього не сталося. Саме тому ситуація, коли ті ж протестанти-євангелісти ходять у сім’ї благополучних християн-католиків, чим, звичайно, не викликають великого захоплення, а проводарі останніх у побоюванні втратити контролю над своїми прихожанами, не упускають найменшої можливости з’ясувати своє неприхильне ставлення до протестантів-відщепенців, залишається і ще, мабуть, довго залишатиметься незмінною. А в оберти взаємних образ та пустослів’я втягуватимуться і православні, і представники інших віроісповідувань. Як результат, енергія, що мала б можливість втілитись у добрий вияв, зокрема у праці із неповнолітніми, стає у пригоді вияву емоцій та іншої, якщо можна так сказати, диявольщини.

Цей присуд не означає, що автор статті схильний вважати круглий стіл абсолютно безрезультатним. Вже те, що люди зійшлись, побачили одне одного і ще й зробили спробу поспілкуватись на задану тему — вартий того, щоб такі зустрічі організовувати. Прекрасно, що предметом розмови було вже не «притча во язице» — давайте миритись, бо ми всі християни та ще й українці, а близька для всіх і зрозуміла молодіжна проблематика. Ця конкретика в значній мірі чітко окреслила предмет розмови, що для людей, котрі так чи інакше заанґажовані у релігійній діяльності, а таких на подібних імпрезах збирається переважна більшість, є дуже важливо. Нове те, що в бесіді-дискусії брали участь не лише священики, монахи та монахині, але й миряни, представники християнських організацій. Наслідком круглого столу є щонайменше одне виконуване започатковану справу утвердження — бодай на підсвідомому рівні, бодай на рівні домови можемо говорити, що відбулося таке важливе для дальшого розвою розуміння, що без старань і праці всіх сторін результат праці від «найкругліших» та найдружелюбніших столів буде мінімальний. Прозвучало на круглому столі і кілька справді цікавих ідей, які вже хоч зараз можна втілювати вжиття. Особливої уваги заслуговує принаймні одна з них: силами християнських організацій, які часто-густо мають добрі зв’язки з закордоном, створити систему робочих місць, користуючись якою молоді люди могли б своїми силами залатвити свою тимчасову матеріяльну скруту. В цей спосіб можна було б запобігти наростаючій тенденції «прилипання» молоді до мафіозних структур.

Поряд з тим мушу сказати про те, що не дивує, але й не тішить. Впродовж дискусії не раз заторкувалась ідея галицького, але вже християнського месіянізму. Невчасно підкинута представником зі східньої України, вона швидко була підхоплена нашими «теоретиками» і мабуть єдина із всіх інших отримала в дискусії конкретне окреслення. Львів в устах виступаючих не раз трактувався як П’ємонт християнського життя на Україні, а тому його першочерговим завданням є агітувати за християнство на сході і півдні України. Тема була набрала такого розмаху, що почали вже було дискутувати, що купувати: два пароплави і поїзд чи два поїзди і пароплав з тим, щоб дати можливість львів’янам в найбільшій кількості і систематично виїжджати на «агітаційну роботу». Пропозиція встановиться остаточно лише тоді, коли питання про Крим раз і назавжди зніметься із порядку денного нашої Верховної Ради. Дбати про своїх братів за Збручем — справа, звичайно, добра. Варто лише задуматись, як дбати, щоб придбати а не відкинути, відцурати. Засилати агітаційні десанти, як це пропонувалося, чи, скажімо, зорганізувати на схід цю ж рок-оперу «Ісус Христос — суперстар», прем’єру якої ми мали можливість споглядати у дні з’їзду в Львівській опері, зафінансувати цю ж програму робочих місць і запропонувати користатись послугами молодим людям зі сходу і т.д. Словом задуматись — діяти кількістю чи якістю.

Петро Дідула

Авангард

L `Osserwattore Romano, La Civilta Cattolica, The Tablet, Catholic Herald, Znak та багато інших відомих журналів з історією у кілька десятків років чи навіть понад столітньою, з більш ніж стотисячними накладами, але й так само малі, з тисячним накладом, які виходять в одній єпархії чи одній парафії, впливають на хід історії загалом і хід історії окремих осіб. Але за тими всіма виданнями завжди стоїть конкретна потреба чи ідея і цілком реальні люди, віддані ідеї й охочі до праці задля задоволення потреб.

Півстоліття тому наша Церква, частково будучи в підпіллі, а частково на чужині, мала направду серйозні потреби: залишитися собою (не піддатися на зміни в обряді), не розділитися, говорити світові про переслідування вірних в СРСР, бути визнаною на рівні з іншими Східними Церквами, зрештою, зростати в духовному зростанні своїх вірних. Важко уявити, щоби цих цілей можна було досягти без таких інструментів, як засоби масової інформації, одним з яких став журнал «Патріярхат». Але він би не був можливим без людей, що зуміли побачити загрози, котрі постали перед громадою вірних, які були готові присвятити свій час і свої здібності серйозній боротьбі, які мали відчуття гідності власної і гідності своєї Церкви, аби могти без страху висловлювати власну думку папам, кардиналам, конгрегаціям, президентам… Цих людей насправді багато: сотні активістів і прихильників патріархальної ідеї, тих, що планували, і тих, що втілювали плани, тих, що просто купували примірник журналу, і тих, що визначали, що писати і що видавати, щоб цілей було досягнуто.

Власне про останніх – головних редакторів журналу – хочемо вам розповісти в цій невеликій історично-інформаційній довідці, а також подати географію видання. У цьому плані воно, можливо, дуже навіть особливе (а може, і єдине таке) тим, що почало виходити в Західній півкулі, а згодом перемістилося в Східну, мандруючи туди, де виникає найбільша потреба в друкованому слові, у цьому випадку – для вірних, котрі щойно вийшли з підпілля. Сьогодні журнал творять у Львові, але він об’єднує читачів та авторів з різних частин світу.

Трішки розширюючи рамки поданої нижче довідки, хочеться сказати, що насправді дуже цікаво відстежувати те, наскільки акценти, розставлені у виданні, залежать від головних редàкторів: у кожного свій почерк, свій характер, зрештою, навіть обкладинка іноді є відображенням естетичних смаків головного редактора. Так стається, коли люди цілковито поринають у працю, зливаються з нею, живуть тим, що роблять, і матеріалізують те, чим живуть.

Біографії людей, які стали першими редакторами «Патріярхату», які видавали журнал на поселеннях, як також членів редакційних колегій, дуже насичені, сповнені переломних важких моментів, але це теж люди, які не зламалися, люди, здатні забувати про себе на користь всієї громади, справжні борці. Та й ті, що перейняли естафету в Україні, не менш цікаві особистості. Хоч їхні життєві дороги щойно в зеніті, та все ж позначені особливим творчим підходом до творення журналу. Ширше говоритимуть про них вже майбутні покоління.

СТЕПАН ПРОЦИК (1967 – 1974 рр.)

Інженер-економіст, журналіст, видавець, громадський діяч. Народився 25 травня 1921 року в селі Кут-Товсте Скалатського повіту на Тернопільщині в родині Йосифа і Варвари (Бирич).

Молодим хлопцем влився у лави ОУН, щоби виборювати незалежність для рідної країни, через це потрапив у німецький полон. Був в’язнем концентраційних таборів Авшвіц-Біркенав, Мавтгавзен, Ебензе. Після закінчення війни та визволення з полону разом з іншими українцями оселився в Мюнхені. Тут закінчив Вищу економічну школу (1950 р. ), а впродовж 1952 – 1954 років був директором української друкарні «Ціцеро». Дописував до журналів «Український самостійник», «Сурма».

1955 року з дружиною Любою, дочкою Оксаною і сином Романом емігрував до США. Родина оселилась у Філадельфії. Тут Степан Процик продовжив освітні старання і в університеті Темпл здобув ступінь магістра бізнесової адміністрації. Працював фінансистом у Штабі головного командування армії в Александрії, штат Вірджинія.

Засновник і перший редактор журналу «За Патріярхат» (1967 – 1974 рр. ), після якого редагував «Незалежний бюлетень» (1974 – 1997 рр. ). Був активним учасником середовища Української головної визвольної ради, Світової ліги українських політв’язнів, Українсько-американської координаційної ради, очолював батьківський комітет товариства «Рідна школа» у Філадельфії, Українсько-єврейське товариство у Вашингтоні, Об’єднання українців у Вашингтоні та ін.

Помер 17 серпня 1997 року у Вестфільді, Н. Дж. Похований на цвинтарі святого Андрія (Савт-Бавнд-Брук).

ВАСИЛЬ ПАСІЧНЯК (1974 – 1977 рр.)

Журналіст, громадський і церковний діяч. Народився 25 листопада 1912 року в селі Струпків на Станіславівщині. Після закінчення школи вступив до Станіславівської духовної семінарії (1933 – 1936 рр. ), згодом вивчав журналістику у Варшавському університеті (1936 – 1939 рр. ).

Учасник Похідних груп ОУН, в складі яких у 1941 році прибув на Східну Україну, до Кіровограда. Тут редагував газету «Український голос», заснував радіо, театр і школи. Також виконував обов’язки референта пропаганди Кіровоградського обласного проводу.

Німці арештували його в окрузі Кіровоградщини і на початку вересня 1941 року відправили в тюрму на Лонцького у Львові, а звідти до Кракова. 20 липня 1942 року з краківської в’язниці Монтелюпіх 24 перших членів ОУН перевезли в Авшвіц. Був серед них і Василь Пасічняк.

Після звільнення з концтабору в 1945 році працював видавцем та відповідальним редактором газети «Українська трибуна», яка виходила в Мюнхені у 1946 – 1949 роках. У той же час став головою Ліги українських політв’язнів у Німеччині (1945 – 1949 рр. ) і президентом Центральної міжнародної унії політв’язнів (1945 р.), яка об’єднувала литовців, латишів, естонців, сербів, хорватів, білорусів, поляків.

З Німеччини 1949 року переїхав до США. Активний у Патріархальному русі з часу приїзду Патріарха Йосифа Сліпого, голова товариства «За Патріярхат помісної УКЦ» (1966 – 1968 рр. ), член управи Українського патріархального світового об’єднання. Помер 22 квітня 1995 року в місті Бернардсвіль, Н. Дж. Похований на цвинтарі святого Андрія (Савт-Бавнд-Брук).

МИХАЙЛО ТОПОРОВИЧ (співредактор у 1974 – 1977 рр. )

Правник, публіцист, громадський діяч. Народився 1 травня 1898 року в Чернихівцях на Тернопільщині у селянській сім’ї.

В 1910 – 1914 роках навчався в українській приватній гімназії у місті Збараж. Із вибухом українсько-польської війни в 1918 році вступив у ряди Української Галицької Армії. В УГА став хорунжим і служив там до часу ліквідації регулярного фронту в 1920 році.

Три роки студіював право в таємному Українському університеті у Львові. Згодом коротко вчився на філософському факультеті в Ґраці (Австрія).

З 1925 року продовжував правничі студії в Краківському університеті, які успішно закінчив у 1929-ому. Відбув однорічну практику (спочатку в окружному суді Золочева, а згодом у повітовому суді в Збаражі). У 1936 році склав адвокатський іспит і відкрив власну канцелярію.

Ще за студентських часів активно працював у Просвіті, виступав на громадсько-політичних вічах із доповідями, дописував до часописів. Польська поліція побачила його значний вплив на молодь та організаторські здібності, і 1934 року він потрапив до числа в’язнів Берези-Картузької.

Після приходу більшовиків у 1944 році виїхав з родиною на Захід. В 1945 – 1946 роках був керівником табору Карлсфельд біля Мюнхена. Там зорганізував шкільництво та всі потрібні таборові уряди. В травні 1946-го переїхав до Міттенвальда і почав працювати правним дорадником в таборі Лютензе.

Прибувши до США в 1948 році, оселився спочатку в Випані, де працював фізично. Згодом переїхав до Клівленда і там активно включився в українське громадське життя. Був членом комбатантських організацій спочатку в Ньюарку, а відтак у Клівленді. Діяльно працював у мирянському русі, виступаючи в обороні прав Української Католицької Церкви, її помісності та патріаршого устрою. В останніх десяти роках свого життя написав цілу низку цікавих і вагомих статей в обороні патріархату.

Упокоївся 3 серпня 1983 року в Клівленді, штат Огайо.

ЛЕОНІД РУДНИЦЬКИЙ (співредактор у 1974 – 1977 рр.)

Академік Національної академії наук України, германіст, франкознавець, професор і професор-гість українських та американських університетів, почесний доктор сімох університетів, журналіст, par excellent перекладач, громадський діяч. Народився 8 вересня 1935 року у Львові.

1944 року виїхав з батьками до Німеччини, а 1952-го разом із матір’ю емігрував до Філадельфії.

У 1958 році закінчив університет «Ля Саль» у Філадельфії, здобувши ступінь бакалавра за спеціальністю германістика й англістика. У 1960- ому здобув ступінь магістра з германістики в Пенсильванському університеті у Філадельфії.

У 1961 році студіював у Вільному університеті в Берліні, де займався проблемами порівняльної літератури.

1976 року викладав українську літературу в Гарвардському університеті. Цього ж року Патріарх Йосиф Сліпий призначив його директором філії УКУ у Філадельфії.

З липня 1996 року був деканом філософського факультету, з січня 1998-го – проректором, а з липня 1998- го – ректором УВУ.

Впродовж 1971 – 1992 років був редактором радіопрограм «Голос мирян» у Філадельфії та «Голос української діяспори», яка була призначена для України у 1984 – 1992 роках.

У 1992 – 2006 роках – президент Світової ради НТШ. У 1994 році обраний дійсним членом НАН України. Від 1989-го є головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка у США, а від 1991-го – президентом Світової ради наукових товариств ім. Т. Шевченка. Член Національної спілки письменників України.

Живе у Філадельфії.

МИКОЛА ГАЛІВ (1977 – 2002 рр.)

Журналіст, громадський діяч. Народився 29 червня 1924 року в селі Літиня (нині Дрогобицький район Львівської області).

Член ОУН з 1938 року. Організаційні псевда Дир, Коваль, Співак. За німецької окупації закінчив бухгалтерські курси та сільськогосподарську школу в Дрогобичі у 1941 – 1942 роках. Згодом був арештований гестапо за підпільну діяльність, сидів у берлінській тюрмі на Александерплац у 1943-ому, після чого був засланий німцями до табору примусової праці в околицях Берліна. Під час американської окупації Західної Німеччини в 1945 році навчався у таборовій гімназії в Авгсбурзі, середню освіту здобув у Регенсбурзі, згодом студіював на агрономічно-лісовому факультеті знаменитого навчально-дослідного закладу українства на чужині – Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) в Регенсбурзі. Студії закінчив у 1950 році дипломом інженера-лісівника. В УТГІ студіював і журналістику. Професорська рада дала йому звання доцента.

У повоєнні роки був обласним провідником Юнацтва закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) в Регенсбурзі та його околицях, де мешкало чимало українців. На початку 1950-их вивчав право в Українському вільному університеті (УВУ). Очолював канцелярію Української студіюючої молоді, був скарбником Української соціально-харитативної служби, працював у мюнхенському журналі «Фенікс», а в 1954-ому – в редакціях газет «Сучасна Україна» та «Українська літературна газета».

1956 року емігрував до США, де працював у різних інженерних фірмах. У 1977 – 2002 роках – головний редактор журналу «Патріярхат». Досі провідний та активний член Середовища УГВР, Українського патріархального товариства (Нью-Йорк). Активний член колись знаменитого Українсько-єврейського товариства, виявив себе раніше як член-засновник «Клубу круглого столу» в Нью-Йорку, став членом управи Фундації приятелів енциклопедії України та багатьох інших організацій і товариств світового українства. Від 1983 року – директор канцелярії НТШ у США.

Живе в Нью-Йорку.

ПЕТРО ДІДУЛА (2002 – 2009 рр.)

Експерт у галузі візуальних медіа, відеорежисер, журналіст. Народився 28 травня 1966 року у Львові в сім’ї письменника, перекладача, редактора Романа Дідули.

Вчився у відомій 8-ій школі (колись – німецька гімназія). Першу професійну освіту здобув у Львівському будівельному технікумі. Впродовж 1985 – 1987 років відбув службу в армії. Від самого заснування у 1987 році – член «Товариства Лева», в якому брав активну участь у різних акціях: відродження яворівської іграшки та гаварецької кераміки, впорядкування могил на Личаківському кладовищі, відродження українських народних звичаїв.

Вивчав філософію та богослов’я у щойно відновленій Львівській богословській академії (1994 – 1999 рр). Випускник першого набору ЛБА.

Закінчив факультет журналістики у Львівському національному університеті ім. І. Франка, де брав активну участь в студентському житті вишу.

Дописував до газет «Вірую» та «Арка». Працював над такими фільмами, як «Три історії Галичини», «Жінки Майдану», який нещодавно був представлений на Міжнародному фестивалі Woodstock у США.

Зараз працює прес-аташе у відділі інформації та маркетингу Українського католицького університету.