Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

підсумки

Українські Церкви в 2013 році

2013 рік завершився для Української держави таким чином, що писати про церковні події, які його супроводжували, нині вкрай важко. Всі більші чи менші інформаційні приводи 2013-го виглядають не такими яскравими, як події на Майдані наприкінці року. Сам Майдан, який починався в доволі секулярному ключі (теперішнє молоде покоління прохолодніше ставиться до віри і Церкви, ніж його дідусі, бабусі чи батьки), дуже швидко усвідомив потребу духовного. Недарма кажуть, що в окопах нема невіруючих. Всі ми вийдемо з цих подій дуже зміненими – як суспільство загалом, так і кожен зокрема – і щодо речей світських, і щодо речей духовних. На Майдані українські Церкви на мить забули про свої внутрішні проблеми та міжконфесійні відносини, показавши більш-менш стабільну єдність. Тільки з часом почали знову брати верх різні внутрішні проблеми, непорозуміння, давні образи і кривди. Власне їх у 2013 році не бракувало, як не бракувало і світлих сторінок в житті християн київської традиції.

Феномен УГКЦ

В українському християнському просторі роль УГКЦ вже давно стала унікальною. Нею й далі захоплюються, обурюються, хочуть брати приклад та ганять на чім світ стоїть. Це свідчить, що наша Церква жива і діяльна. Унікальність її полягає у тому, що вона помалу починає переходити той рівень, якого їй треба було сягнути для відновлення свого довоєнного потенціалу. І хоч не всі ділянки церковного життя були відновлені й удосконалені, загалом можна говорити про певний поступ. Звісно, нових проблем не бракує, але про це згодом.

Однією з найголовніших рис розвитку УГКЦ є її вдалі кроки у перетворенні своїх слабких сторін на сильні. Йдеться передовсім про те, що нашій Церкві завше закидали певну невизначену ідентичність – ні не Східна, ні не Західна. Не бракувало й внутрішніх чвар стосовно тих чи тих впливів і векторів розвитку. Зрештою, тотожність УГКЦ є тотожністю самої України, яка через незалежні від неї обставини розміщена на перетині Сходу і Заходу, Півдня і Півночі. Як стосовно держави, так і стосовно Української Греко-Католицької Церкви завжди звучали думки: те, що на перший погляд видається слабкістю або може спричинити конфлікти і розколи, за мудрого керівництва може стати багатством і шансом виходу на новий рівень. Те, що поки не вдається державі Україна, почало вдаватись Українській Греко-Католицькій Церкві. На противагу ексклюзивістським закликам «або-або» УГКЦ послідовно втілює програму «і-і», через що й далі зазнає критики з боку тих, хто вимагає від неї обрати одну зі сторін «водорозділу» між християнами Сходу і Заходу, але знаходить чимало симпатиків серед тих, хто відкритий на постконфесійне християнство. Говорячи менш абстрактною мовою, УГКЦ з кожним роком все ефективніше поєднує свою східну тотожність зі здобутками захід‑ ного християнства. Це стосується і душпастирських програм, і соціального служіння, і освітньої сфери, і суспільної активності, і книговидавництва, і міжрелігійного діалогу.

2013 рік став для УГКЦ особливим найперше тим, що в серпні у Києві, на лівому березі Дніпра, була освячена її головна святиня – патріарший собор Воскресіння Христо‑ вого. Храм, до якого вже всі ніби й звикли, оскільки його будівництво тривало більш ніж десять років, храм, у якому ще раніше відбулась інтронізація нового глави Церкви Патріарха Святослава, остаточно відчинив двері для людей. І хоч роботи з упорядкування-облаштування території та самої будівлі ще тривають, 18 серпня 2013 року вже стало однією з найвизначніших дат в історії УГКЦ. Участь в освяченні взяло кілька десятків тисяч паломників з цілого світу. Йому передував молебень на київських кручах біля пам’ятника хрестителю Київської держави святому рівноапостольному князю Володимиру. А наступного дня освятили і сам собор, який став символом єдності українських греко-католиків усього світу та знаком остаточного повернення Греко-Католицької Церкви до Києва після 380 років вигнання.

Обрання нового Єпископа Риму в 2013 році також не могло не вплинути на життя Української Греко-Католицької Церкви. Новообраний Папа Франциск, який, як виявилось, досить добре обізнаний з нашою Церквою, вселив велику надію на офіційне проголошення патріаршого статусу УГКЦ. Слід зазначити, що «патріархальний градус» в самій Україні тепер значно знизився, і пояснюється це тим, що де-факто Церква живе з майже абсолютним усвідомленням себе Патріархатом. Нагадування про офіційне проголошення статусу не зникають з газетних шпальт, але ке‑ рівництво УГКЦ постійно наголошує, що ця справа буде доведена до кінця. Надзвичайно промовистими в цьому контексті були слова Блаженнішого Святослава до Папи Франциска, сказані під час урочистого богослужіння в храмі святого Петра у Римі з нагоди 50-ліття перенесення мощей святого Йосафата до головного храму Католицької Церкви. Представляючи понтифіку присутніх у базиліці україн‑ ських єпископів, священиків, численних паломників, Патріарх УГКЦ звернувся до нього італійською: «Vostra Santità, vi presento la Chiesa Ucraina Greco-Cattolica, una Chiesa Patriarcale» («Ваша Святість, я представляю Вам Українську Греко-Католицьку Церкву, Патріаршу Церкву»). За свідченнями очевидців, таких слів не чекали навіть присутні там українські священики і паломники…

В 2013 році Українська ГрекоКатолицька Церква й далі впроваджувала у життя свої довгострокові ініціативи, головно програму «Жива парафія – місце зустрічі з Христом». Загалом більшість інформаційних повідомлень про внутрішнє життя нашої Церкви свідчать про щораз глибше її зосередження на якісному, а не на кількісному розвитку. Щораз гострішим стає питання існування церковних осередків вірних УГКЦ поза межами України. Проблеми асиміляції та місії, збереження і розвитку на теренах Західної Європи, Північної та Південної Америки найближчим часом вимагатимуть від УГКЦ ангажування ще більшої кількості інтелектуальних, творчих та організаційних ресурсів.

У 2013 році відбулась зустріч глави УГКЦ Святослава Шевчука і владики Бориса Ґудзяка з православним Патріархом Константинопольським Вартоломієм. Ця зустріч не привернула надто великої уваги, проте вона може стати добрим продовженням відносин між УГКЦ та головним престолом світового православ’я. І відносини ці можуть дати добрі плоди в католицько-православному діалозі.

Серед головних проблем Української Греко-Католицької Церкви, які стають щораз яскравішими на тлі суспільних трансформацій, є слабкий рівень місійного бачення Церкви серед духовенства і мирян, що в умовах поширення споживацької культури та різних секуляризаційних тенденцій може з часом призвести до значного спустіння храмів. Давня парадигма церковного життя, зосереджена навколо недільної літургії, прощ і ритуалів, вже не дає ефекту «закваски», не сприяє євангелізації українського соціуму.

І далі на роздоріжжі…

Напередодні 2013 року здавалося, що він може стати для українського православ’я точкою «ікс», яка відкриє нові можливості для виходу з патової ситуації, що триває з часів проголошення незалежності Української держави. І Митрополит Володимир, і Патріарх Філарет, і Митрополит Мефодій пропорційно (в міру статистики очолюваних ними структур) утримують баланс в українському православному світі. І якщо хоч один із них завтра відійде від справ чи й узагалі від земних діл, то православна карта України може зазнати змін.

Найслабша православна структура України – Українська Автокефальна Православна Церква вже кілька років перебуває в стані стагнації. Дві її єпархії, Львівська та Івано-Франківська, живуть повністю автономним життям, а Митрополита Мефодія визнають главою Церкви лише формально. Він абсолютно не здатен впливати на їх життя. Решта єпархій, штучно утворених і очолюваних молодими архиєреями (колишніми клириками УПЦ (КП)) майже не мають парафій, а їх єпископи, попри те що становлять більшість у Синоді, не можуть нічого протиставити митрополитам Львівському та Івано-Франківському, які керують реальними єпархіями. В Тернопільській єпархії, на яку раніше спирався предстоятель УАПЦ Мефодій, частина парафій уже приєдналась до УПЦ (КП), решта перебуває в невизначеному стані. Двоє колишніх єпископів УАПЦ Іван Швець і Адріан Кулик у 2013 році також перейшли до УПЦ (КП) з невеликою кількістю громад. Подальша доля УАПЦ виглядає не надто втішною: Церква не має освітньої бази і майже не розвивається. Єдиним чинником, який здатен оживити Українську Ав‑токефальну Церкву, є відновлення єдності з архиєпископом Харківським і Полтавським Ігорем Ісіченком. Цей харизматичний лідер, який за надважких умов зумів зорганізувати життя очолюваної ним єпархії, підтримати освітній рівень духовенства і виховання молодих священиків, може справді вдихнути життя у стагнуюче тіло УАПЦ. Недарма саме на нього звертають увагу молоді люди з УАПЦ, яким не байдужа її доля, зокрема представники Львівського крайового ставропігійного братства святого апостола Андрія.

Натомість Українська Православна Церква Київського Патріархату за останні роки значно зміцнила свої позиції. Її майбутнє не під загрозою. Структура, яка, здавалось, може розсипатись, щойно від справ відійде її предстоятель, показує ознаки стабільності. Багато хто каже, що в УПЦ (КП) значно підвищився освітній рівень духовенства порівняно з попереднім десятиліттям. Та головне, що вдалось зробити Патріархові Філарету, це вселити в своїх людей почуття власної гідності. І якщо раніше представники УПЦ (КП) були охоплені почуттям меншовартості відносно своїх співбратів з УПЦ (МП), то тепер Київський Патріархат – це структура, свідома своєї ваги в суспільстві та в право‑ славному світі (варто пригадати, що УПЦ (КП), будучи офіційно невизнаною у православному світі, має більше вірних, ніж декілька авто‑ кефальних Церков разом узятих). У 2013 році Помісний Собор УПЦ (КП) затвердив нову посаду патріаршого намісника, що напевне було зроблене для того, аби вберегти Церкву від внутрішніх криз у випадку відходу Патріарха Філарета і забезпечення безперервного управління Церквою. В разі смерті патріарха намісник до обрання нового предстоятеля візьме на себе керівництво УПЦ (КП). Такою ініціативою зацікавились навіть у Константинопольському Патріархаті, оскільки вона може відкрити шлях до унормування справ в українському православ’ї. А якщо УПЦ (КП) вдасться об’єднатись із УАПЦ (що вже зміцнить її позиції) та вміло провести перемовини із Константинополем, це може сприяти уконституюванню офіційно визнаної світовим православ’ям структури. Вочевидь, доведеться піти на певні поступки… Але за цим процесом не без симпатії спостерігають і в найбільшій православній спільноті України – УПЦ (МП).

Найвпливовіша Православна Церква України, якою керує Митрополит Володимир Сабодан, зараз перебуває в менш стабільному становищі. УПЦ (КП) не потрясають події на зразок тих, що мають місце в УПЦ (МП). Це пояснюється тим, що Київський Патріархат – це спільнота, базована на одних і тих же церковних цінностях та ідеях: автокефалії, самобутності українського народу тощо. А в УПЦ (МП) співіснують групи з часто протилежними поглядами на одні й ті ж речі. І допоки керівництво Церкви наполягатиме на тому, що вона посідає оптимальний для себе канонічний статус, проблеми самі по собі не вирішаться, а навпаки, вилізуть на поверхню. Спроби деяких груп впливу на тлі важкої хвороби предстоятеля взяти владу в свої руки супроводжуються внутрішніми конфліктами, іноді навіть із залученням абсолютно нецерковних чинників. Триває цькування секретаря Митрополита Володимира владики Олександра Драбинка, якого фактично усунули від впливу на життя Церкви. Наразі керуючому справами УПЦ (МП) митрополиту Антонію Паканичу вдається утримувати той баланс сил, який вибудував Митрополит Володимир, і його присутність в житті Церкви, навіть у інвалідному візку, є гарантією, що все буде більш-менш стабільно. Проте невідомо, що буде далі, оскільки особливі вимоги до майбутнього УПЦ (МП) ставить Московська Патріархія. Їй не до вподоби ті «самостійницькі» настрої, що визріли у Київській митрополії при Митрополитові Володимирі. Попри те УПЦ (МП) залишається Православною Церквою в Україні, яка має найкращі показники розвитку у сфері душпастирських ініціатив, видавничих проектах, інтернет-ресурсах, у роботі з молоддю тощо. До того ж вона володіє найкращою православною освітньою базою і ба‑ гатьма монастирями.

Конфлікти

2013 рік минув без особливих конфліктних ситуацій між Церквами київської традиції. Серед найбільш резонансних – подальші звинувачення греко-католиків з боку УПЦ (МП). Окрім постійних закидів щодо так званого прозелітизму, торік додались ще й звинувачення у втручанні в православні справи. Пов’язано це було з відповіддю глави УГКЦ Блаженнішого Святослава на лист Патріарха Філарета з приводу визнання хрещення у Київському Патріархаті. В Української Греко-Католицької Церкви немає підстав вважати недійним хрещення в УПЦ (КП). То давно відомо. Тож чи можна було очікувати від УГКЦ зради своїх власних богословських принципів? Питання риторичне… Подібна ситуація складається і довкола «прозелітизму». Багато років тому православний ігумен Веніамін Новик із Санкт-Петербурга казав, що в Московському Патріархаті не розрізняють поняття «місія» і «прозелітизм». Звідси й багато непорозумінь із католиками. Питання, чи може Церква не провадити місії, так само риторичне. Тим паче в країні, де атеїстична машина подекуди дощенту знищила зерно віри…

В цій статті я зосередився лише на Церквах, які дотримуються києво-візантійської християнської традиції, і оминув увагою ще одну традиційну Церкву – Латинську, яку так само, як і інші, неможливо не помітити в українському християнському просторі. Якщо коротко означити її діяльність, то вона майже повністю зосереджена на душпастирських справах. Ця Церк‑ва тільки тепер починає входити у розмови довкола питань київського християнства, частиною якого вона певною мірою також є. Та з часом її голос стане сильнішим.

Анатолій Бабинський, головний редактор журналу Патріярхат

2013-й: підсумки без підсумків

Підсумки 2013 року насправді не є підсумками, бо основні питання залишилися відкритими – Євромайдан стоїть у центрі Києва в оточенні височезних барикад, а тому це своєрідна каталогізація того,що відбулося. З відкритим закінченням. Як для суспільства, так і для Церков…

Рік масових акцій – від «Вставай, Україно!» через врадіївський бунт до Євромайдану

В 2011 році журнал Time назвав Людиною року безіменного протестувальника – це відгук на події Арабської весни і руху Occupy. В 2013 році це стало справедливим і щодо України: Людиною року в ній мав би стати український протестувальник.

Рік, що минув, увійде в історію України як рік масових акцій протесту. Наймасовішим з них став Євромайдан – народний спротив, що переріс із демонстрацій проти зміни курсу уряду щодо євроінтеграції та підписання Угоди про асоціацію з ЄС (документ мав бути підписаний під час Вільнюського саміту 28-29 листопада) у масові протести проти чинної влади.

Одним з найгучніших протестів 2013 року був виступ проти свавілля міліції в с. Врадіївка

Євромайдан називають найбільшим народним піднесенням, якого мало хто очікував, хоча протестні настрої були стабільно високими і в 2012, і в 2013 роках. До кінця листопада мало хто вірив, що на вулиці вийдуть мільйони людей. Євромайдан «готували» невдалі Податковий та Мовний майдани, локальні громадянські ініціативи, наприклад, кількатижневе утримування Гостинного двору – пам’ятки архітектури в Києві – проти незаконного будівництва (так звана «Гостинна Республiка»), акція опозиції «Вставай, Україно!», що розпочалася навесні, але не мала особливого успіху, врадіївський бунт (після жорстокого зґвалтування, вчиненого міліціонерами, жителі смт Врадіївка розпочали похід на Київ, метою якого була відправка міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка у відставку). Всі ці акції спротиву, часом не надто успішні, суперечливі, організовані дуже різними середовищами, стали своєрідною репетицією Євромайдану, який об’єднав їх усіх.

Хронологія подій відома: 21 листопада – рішення Кабміну про призупинення процесу підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, вихід перших протестувальників у Львові та Києві; 28-29 листопада – на Вільнюському саміті Україна нічого не підписує; ніч з п’ятниці на суботу, 30 листопада – силовий розгін молодих людей на майдані Незалежності, жорстоке побиття десятків мирних протестувальників, частина яких сховалася у Михайлівському соборі; 1 грудня – мільйонне віче на майдані Незалежності (з того часу віча відбуваються щонеділі), захоплення приміщення Київської міської державної адміністрації, блокування урядового кварталу; 10 – 11 грудня – зачистка урядового кварталу, спроба силової зачистки Майдану. Від середини грудня Майдан укріплений барикадами в межах, збережених після штурму 11 грудня, нових спроб розгону не було. Активісти проводять загальні віча і точкові акції, наприклад, навідуються до резиденції Президента України, будинків посадовців. Влада чинить тиск на окремих активістів. Жорстоко побили журналістку Тетяну Чорновол, відому завдяки розслідуванням економічних надуживань влади.

Створені Штаб національного спротиву, Всеукраїнське об’єднання «Майдан» та його локальні гілки. Під час написання матеріалу важко говорити про здобутки Євромайдану, адже поки що жодну з його вимог не виконали. Експерти кажуть, що 2014 рік буде для нас роком затяжної боротьби, адже вибори Президента мають відбутися 29 березня 2015-го. Хоча зміни можуть статися і раніше або ж, навпаки, відбудеться згортання свобод. Проте народне піднесення вже показало здатність українців до самоорганізації, мирного спротиву, об’єднання. Навіть незважаючи на політичні розбіжності, поки що в спільній боротьбі лідери, середовища і звичайні протестувальники тримаються разом. Українці вже укотре (після Помаранчевої революції) довели, що можуть виходити на вулиці заради цінностей і принципів. Зараз часто можна чути, що події Євромайдану увійдуть в історію України як визвольна боротьба 1991 – 201? років. Як було зазначено в одному з коментарів, у 1991 році Україна здобула незалежність і зараз утверджує свою свободу.

Події Євромайдану показали не лише вміння українців об’єднуватися, але й силу українських Церков, які майже монолітно (у середовищі Української Православної Церкви чути різні голоси, але деякі протестантські конфесії через різні причини є обережнішими у своїх висловлюваннях) виступили на підтримку народного руху. Варто зазначити, що спочатку українські Церкви не були надто заангажовані у події Євромайдану. Навіть лунали скарги священиків, що організатори народних віч у Киві та Львові не допускають їх до сцени, хоча багато хто з них брав участь у протестних акціях приватно. Перший тиждень Майдану більше нагадував ситуацію Болотної площі в Москві: протестували студенти, журналісти, представники середнього класу – переважно доволі секуляризовані. Хоча Блаженніший Святослав Шевчук підтримав подію з перших днів. «Хочу висловити свою солідарність з молоддю, з нашими громадянами, які справді не є байдужими до долі своєї країни і активно маніфестують свою громадянську позицію», – заявив він 24 листопада.

Але події 30 листопада дозволили (чи змусили) Церкви зайняти активнішу, іноді навіть виглядало, що провідну позицію. Найгостріше на собі це відчула Українська Православна Церква Київського Патріархату, Михайлівський собор якої дав прихисток сотням мітингувальників, які тікали від кийків «беркутівців» у ніч розгону Євромайдану, а його дзвони сповіщали про атаку на Майдан 11 грудня. Для багатьох став символічним той факт, що востаннє дзвони Михайлівського Золотоверхого так били тоді, коли на Київ напали татари, які стояли біля Лядських воріт (саме там зараз майдан Незалежності).

1 грудня на Майдані виступив Блаженніший Любомир Гузар, 4 грудня там поставили молитовну каплицю, а зранку 11 грудня на майдані Незалежності молилися владики Постійного Синоду УГКЦ.

Їх присутність була сприйнята багатьма як інституційна підтримка Майдану з боку УГКЦ, а тому, можливо, лише вона у перші дні 2014 року отримала лист-попередження від Міністерства культури України, якому формально підпорядковуються українські релігійні організації, про можливе припинення діяль‑ ності релігійних організацій на під‑ ставі їх активності на майдані Незалежності. Лист Мінкульту, оприлюднений главою УГКЦ, викликав величезне обурення не лише серед вірних, але й серед багатьох політиків, громадських лідерів, широких верств суспільства.

Вже на початку нового року конкретний вияв Церкви-захисниці отримала й Полтавсько-Харківська єпархія УАПЦ, очолювала владикою Ігорем Ісіченком. Саме її храм у Харкові став місцем зустрічі активістів зі всієї України (Форум Євромайданів), адже їм відмовляли в усіх залах міста, а попередньо замовлений виявився «замінованим». Цей храм зазнав атаки з боку противників Євромайдану. Штовханина перед дверима церкви… У одного з нападників пізніше знайшли ніж… Уже вкотре захист Церкви виявився захистом громадянських прав і свобод…

Євромайдан триває, а тому ще не вичерпані можливості заангажування Церков. Проте, як не раз заявляв Блаженніший Святослав, у трикутнику «влада – опозиція – громадянське суспільство» Церква однозначно й відкрито стала частиною останнього. Події, які відбулися в грудні 2013 року та в перші дні 2014-го це доводять, з’явилося відчуття, що ця роль посилюватиметься і ситуація вимагатиме від Церков ще сильніших громадянських позицій.

ЄС чи Митний союз?

Вибух народного спротиву після зміни євроінтеграційного курсу України, Євромайдан і спроби його силового розгону, дії силовиків, тиск на активістів та інші події грудня 2013 року докорінно змінили тональність та інтенсивність розмови. Увесь 2013 рік супроводжувався дискусією щодо можливого підписання Угоди про асоціацію України з ЄС, і українське релігійне середовище було частиною цієї суспільної дискусії. Питання можливої поступової євроінтеграції викликало в суспільстві глибшу розмову про цивілізаційний вибір між Сходом і Заходом, тобто між Митним союзом та ЄС. Символічною крапкою в цій дискусії з боку Церков стало звернення з приводу євроінтеграції представників Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, оприлюднене 30 вересня, яке підсумувало низку зустрічей українських релігійних лідерів та представників ЄС, що відбувалися в 2013 році. Цим документом релігійні діячі підтверджували свою підтримку європейського вибору України. «Зараз Україна стоїть перед вибором шляху свого подаль‑ шого розвитку. На нашу думку, майбутнє України природно обумовлене нашим історичним корінням – бути незалежною державою в колі вільних європейських народів», – йдеться у зверненні, підписаному всіма членами ВРЦІРО. На закиди про те, що, мовляв, ЄС становить загрозу християнським цінностям (дозвіл евтаназії та одностатевих шлюбів) представники Церков сказали, що Україна братиме у Європи тільки найкраще. «Цілком зрозміло, що сучасна об’єднана Європа має не лише здобутки. Чимало в ній того, що потребує змін або виправлення так само, як і наш власний український дім. Традиційні релігійні, культурні, сімейні та моральні цінності, на яких століттями ґрунтувалося життя народів Європи, – дорогоцінний скарб, який ми повинні цінувати, спільно берегти, захищати і примножувати. Знаємо, що в цій справі у Європі в нас є багато однодумців, з якими ми готові об’єднати зусилля!» – наголосили вони, проте з огляду на обставини на невизначений час ці плани відкладені.

Що стосується Митного союзу, то з критикою такого партнерства України відкрито виступили патріархи Святослав (УГКЦ) і Філарет (УПЦ (КП)): «…коли йдеться про Митний союз, то питання стоїть значно ширше. Мова не тільки про економічну інтеграцію, а входження України в євроазійський політичний, міжнаціональний і культурний простір. Тому українець мусить себе запитати: «Я усвідомлюю себе українцем чи азіатом?» Відповідно до відповіді й потрібно будувати історичну перспективу», – зазначив Блаженніший Святослав у інтерв’ю газеті «День» в січні минулого року. Через рік ситуація ще більше ускладнилася, що дало право Патріархові Філарету заявити: «В 2014 році найбільшою небезпекою для України стане входження у Митний союз. Яким чином цього не допустити? Як народ стоїть сьогодні на Майдані, так і повинен стояти до кінця. Він переможе. Якщо суспільство чогось не хоче, його силою довго не втримаєш».

1025-ліття Хрещення Русі

Розмовами про цивілізаційний вибір України були позначені й святкування 1025-ліття Хрещення Русі. Зрештою, це і був цивілізаційний вибір. Проте в коментарях щодо цих святкувань паралелі простежуються надто часто.

Економічне партнерство з Росією (Митний союз) для багатьох нерозривно пов’язане з концепцією цивілізаційною, яку прийнято називати «Русскім міром», репетицією та демонстрацією якого назвали святкування річниці Хрещення на державному рівні. В центрі цієї події опинилися Патріарх Кіріл і президент Росії Владімір Путін, а Предстоятель УПЦ Володимир і президент України Віктор Янукович як господарі були невиразними на їхньому тлі. Ще менше почувалися учасниками свята прості вірні, які через заходи безпеки, пов’язані з візитом почесних гостей, були змушені терпіти невигоди і були відсунуті аж на третій план.

Патріарх Філарет на противагу УПЦ влаштував «народне святкування», за яке отримав набагато кращі відгуки медіа і новий транш кредиту довіри з боку вірних.

УГКЦ вирішила не вступати у боротьбу патріархів. І хоча брала участь у державних торжествах (радикальніше налаштовані вважали, що цього не варто було робити), власні святкування об’єднала з іншою цивілізаційною подією – символічним поверненням до Києва та патріаршим собором Воскресіння Христового на лівому березі Дніпра як історичним символом та надією на майбутнє з місією на сході України.

Річниці Волинської трагедії та Голодомору

Минулий рік був позначений іншими важливими зверненнями до історичних подій, щоправда, не таких славних і однозначних. Маю на увазі сумну річницю Волинської трагедії, яку українці називають братовбивчою війною, а поляки різнею. Проте, як виявилося, основна лінія поділу в її сприйнятті не на українсько-польському кордоні. Невдалою виявилася спроба УГКЦ та РКЦ в Україні зробити спільну заяву з приводу трагічних подій часів Другої світової війни, анонсовану ще на початку минулого року. Був розроблений проект спільної заяви, основне послання якого зводилося до фрази «пробачаємо і просимо вибачення». Проте єпископатам не вдалося досягти погодження: римо-католики напо‑ лягали на формулі «перепрошуємо і просимо вибачення», чого не прийняли греко-католики. «Ми запропонували формулювання «ми прощаємо і просимо прощення», однак Архиєпископ Moкшицький не погодився з цим і запропонував формулювання «перепрошуємо і просимо вибачення». Результатом такого формулювання стало б одностороннє вибачення українців, незважаючи на те, що поляки також мають деякі провини перед нами», – пояснив Блаженніший Святослав. Тому Синод єпископів Києво-Га‑ лицького Верховного архиєпископ‑ ства УГКЦ оприлюднив свою позицію окремо – закликав українців і поляків пробачити одні одним Волинську трагедію, аби будувати відносини в дусі примирення.

Патріарх Філарет також закликав українців і поляків до взаємного прощення трагедії 1943 року. Важливим локальним міжконфесійним кроком стала спільна заява Волинської ради Церков, які досягли компромісу і написали спільне звернення. Голоси Церков і громадських лідерів були квазіофіційними, бо Віктор Янукович для вшанування жертв трагедії на Волинь не приїхав, хоча його польський колега Броніслав Коморовський там був…

Варто зазначити що польський єпископат РКЦ і єпископи УГКЦ написали спільну заяву, і Блаженніший Святослав під час панахиди в грекокатолицькій церкві отців-василіян у Варшаві вибачився від імені греко-католиків за злочини на Волині в 1943–1944 роках. З огляду на внутрішньоукраїнські труднощі з приводу спільних заяв справедливим залишається твердження, що, крім порозуміння та примирення із сусідами, ми гостро потребуємо примирення між собою. Річниця Волинської трагедії такою нагодою не стала…

Глава УГКЦ Святослав Шевчук та Голова єпископату Польщі архиєпископ Юзеф Міхалік зустрілись для підписання спільної заяви з приводу Волинської трагедії

Торік українці відзначали й іншу трагічну дату – 80-ліття Голодомору. Це, до речі, один із небагатьох чинників, який не ділить нас за релігійними і регіональними ознаками або політичними уподобаннями. Недарма історик Ярослав Грицак не раз казав: герої розділяють, а жертви об’єднують.

До вшанування жертв Голодомору приєднався і Папа Франциск. «Вітаю українську спільноту, яка спогадує 80-ту річницю Голодомору, «великого голоду», викликаного радянським режимом, який спричинив мільйони жертв», – сказав він під час урочистої меси на закінчення Року віри.

До речі, про Папу Франциска. Журнал Time назвав його Людиною року – 2013. Крім того, слова понтифіка зробили його причетним до подій в українському суспільстві. Уривок з апостольського листа Evangelie Gaudium є аргументом захисту Патріарха Святослава щодо участі священиків у Майдані: «Душпастир має мати «запах своїх овечок». Це означає, що він повинен увібрати життя людей, яким покликаний служити. Теперішній Папа, ще будучи простим священнослужителем Хорхе-Маріо Бергольйо у Аргентині, не раз служив месу в найбідніших кварталах Буенос-Айреса просто серед вулиці, щоби показати солідарність з народом.

Читаючи ці слова понтифіка, варто замислитися над тим, як повинен виглядати нині священик нашої Церкви, яким запахом має бути просякнутий, коли його вірні просякнуті запахом вогнів Майдану. Чи має право сьогодні Українська Церква відступити?..

Мар’яна Карапінка, Релігійно-Інформаційна Служба України

Церква і суспільство у 2012 році: вибори, FEMEN і футбол

Черговий «кінець світу», що викликав серед українців більше жартів, аніж страху, не настав. Тому спробуємо підбити підсумки того, яким був рік, що минув, для Церков і суспільства. Він був непростим через підготовку та проведення парламентських виборів, складну політичну ситуацію, ухвалення закону про мови, що ще більше розколов країну, був сповнений багатьох інших подій, на які Церкви змушені були реагувати.

Випробування виборами

Вибори (президентські, парламентські чи місцеві) – це завжди випробування для політикуму, суспільства, а також для українських Церков. Адже за даними багатьох соціологічних опитувань Церква є майже єдиним соціальним інститутом з позитивним балансом довіри українців, тому її голос підтримки надзвичайно цінний. Саме за цю довіру, а отже, і вплив, боролися політичні партії та окремі кандидати під час виборів до Верховної Ради України, що відбулися в жовтні.

Зважаючи на загальне розчарування та зниження громадянської активності, представники Церков одноголосно закликали українців прийти на вибори.

Глава УГКЦ Патріарх Святослав не раз виразно висловлювався щодо заборони священикам брати участь у передвиборчій агітації. Про невтручання в політику та виборчий процес заявили й глави інших українських Церков. Але на їхньому рівні зберігався нейтралітет. Як зазначив релігієзнавець В. Єленський, на перших осіб багатьох Церков під час виборчої кампанії чинили тиск, та вони поводились достойно.

Однак з огляду на те, що 225 депутатів обирали в мажоритарних округах, на місцях виникла запекла боротьба. Чимало кандидатів проявили незвичну передвиборчу щедрість. Пожертви на храми, на побудову та відновлення церков, каплиць, організація прощ для священиків – так намагалися підкупити виборців деякі з них. І саме тут ще раз виявилося слабке місце церковної структури, яка протягом років незалежності не виробила стратегії поведінки та чітких правил. Багато священнослужителів, приймаючи пожертви, ставали заручниками ситуації, адже, дякуючи за дар, агітували – свідомо чи несвідомо. Парафіяни гостро реагували на такі випадки агітації, інтернет ряснів обговореннями і відеодоказами. Саме це обурення вірних спонукало Патріарха Святослава під час одного з інтерв’ю доволі гостро відреагувати. «Це не може нас не турбувати. Коли я переглядав ролики, в яких священики показово за щось дякують певному кандидатові, то мені було соромно і за депутатів, котрі вдаються до таких дешевих трюків, і за духівництво, що на таке піддається. За це буде потрібно каятися і перепрошувати Господа Бога та наших виборців», – зазначив він у інтерв’ю каналу TVІ.

Але серйозних санкцій проти священиків, що відкрито агітували, не було: зокрема на Львівщині кільком оголосили «догану». Під час наступних виборів Церкви повинні розробити більш дієву схему поведінки, бо слабкість на місцях ослаблює довіру вірних в цілому. Наприклад, багато експертів зазначали, що кандидати, яких гаряче підтримували священики, не здобули перемоги.

Листи до Президента. Без відповіді

Доволі складним був 2012 рік і щодо державно-церковних відносин. Вони чимось нагадували танго: крок вперед, два назад. Хоча кроків назад з боку В. Януковича було більше. Все почалося із зустрічі членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій із Президентом України, заради якої вона скасувала свій візит до Брюсселя, де була запланована зустріч із головою Європейської Ради та іншими високопосадовцями. Під час цієї зустрічі В. Янукович говорив про Євро-2012, літаки, стан української економіки, реформи, про свої соціальні ініціативи, зовнішню політику держави, а також про справи релігійні. Гарант запевняв, що випадково зірвав візит церковників до Брюсселя. Ця зустріч виглядала підготовленою поспіхом і породила більше запитань, аніж дала відповідей. Багато експертів казали, вона виглядала як знущання і демонстрація влади, адже Президент не сказав нічого важливого чи значущого, що було б легітимною причиною перенесення давно запланованого візиту. Ця зустріч була відповіддю на клопотання глав Церков про помилування Юлії Тимошенко і Юрія Луценка. В. Янукович пояснив, що «Тимошенко ув’язнена законно» і пообіцяв розглянути це питання, проте і Тимошенко, і Луценко й далі перебувають за гратами.

Також безрезультатним був заклик Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до народних депутатів не вносити на розгляд парламенту законопроект «Про засади державної мовної політики», а також прохання до Президента України ветувати цей закон. Керівники конфесій просили «не підписувати вибухонебезпечний мовний законопроект №9073, накласти на нього вето і повернути до Верховної Ради для справжнього повноцінного розгляду та вироблення збалансованого рішення». Із закликами не ділити країну та не роздмухувати конфлікту зверталися і Блаженніший Любомир Гузар, і представники Українського католицького університету, і активісти ініціативи «Першого грудня», і багато інших, проте закон таки був підписаний та набув чинності 10 серпня 2012 року. Черговим кроком назад, з точки зору багатьох експертів, є промульгація закону №10221, який запроваджує резонансні зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Закон ускладнює реєстрацію релігійних організацій: тепер для того, щоб набути статусу юридичної особи, необхідно зареєструвати статут релігійної організації (в Мінкультури чи обласних держадміністраціях) та саму релігійну організацію в органах Укрдержреєстру. Це неузгоджені, заплутані процедури. Крім того, цей закон дає право контролю діяльності релігійних організацій прокуратурі, Міністерству культури, іншим міністерствам та відомствам, місцевим державним адміністраціям, повертаючи нас до радянського минулого, коли всі релігійні організації перебували під тотальним контролем.

Члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, Нарада представників християнських Церков України, а також правозахисники, громадські активісти та науковці закликали В. Януковича не підписувати змін до закону про свободу совісті, які не були узгоджені з релігійною спільнотою. Експерт Г. Друзенко назвав це підписання відвертим ляпасом, закликав Церкви долати «внутрішній сервілізм» і вчитися нав’язувати владі свій «розпорядок денний».

Єдиного часткового компромісу між Президентом і Церквами вдалося досягти у справі біометричних паспортів. Ці паспорти є вимогою Європейського Союзу і суттєво спрощують певні візові процедури. Проте Церкви виступили проти такого нововведення. З проханням ветувати закон про біометричні паспорти до Президента звернувся навіть Глава УПЦ (МП) Митрополит Володимир. Президент закону не ветував, але до нього були внесені зміни, суть яких полягала в тому, що вірні мають право відмовитися від внесення своєї інформації до безконтактного електронного носія.

Варто наголосити, що релігійні громади протестували проти ідеї запровадження біометричних паспортів не так із релігійних мотивів (печатка Антихриста), як із політичних. Відмова від цієї форми реєстрації є частиною політичного протесту і виявом недовіри до держави. Ці нотки звучали в більшості висловлювань представників Церков.

Моральні контроверсії

Питання абортів та гомосексуалізму, як правило, дуже дражливі для суспільства, незважаючи на рівень релігійності. І будь-які дискусії на ці теми переростають у баталії. Цього року українське суспільство зачепило з двох боків майже одночасно. Спочатку з’явилося звернення від імені єпископату Української Греко-Католицької Церкви та РимоКатолицької Церкви в Україні до Верховної Ради України із закликом змінити законодавство і заборонити в Україні аборти. Звернення це викликало обурення з боку деяких жіночих організацій, а також популізм деяких політиків. Приміром, депутат від БЮТ А. Шкіль у березні 2012-го зареєстрував законопроект, що забороняє аборт за бажанням жінки. Ця ініціатива була сприйнята неоднозначно, обговорення тривали протягом весни, а потім почалися парламентські перегони… Тепер Андрій Шкіль не є депутатом Верховної Ради, проте цей законопроект та ініціатива можуть стати козирем у руках політиків під час наступних політичних криз.

Закон про заборону пропаганди гомосексуалізму був ухвалений в першому читанні Верховною Радою України 17 жовтня. Норми цього закону передбачають запровадження кримінальної відповідальності за пропаганду гомосексуалізму. Ухвалення такого закону в християнському середовищі, особливо у протестантських церквах, було сприйняте як перемога. Однак деякі експерти зазначають, що закон, ухвалений за тиждень до виборів, міг бути й передвиборчою технологією, яка допомогла здобути голоси консервативно налаштованих виборців. Європейський Союз, багато міжнародних правозахисних організацій висловили негативне його сприйняття.

На даному етапі важко дати оцінку об’єднанню влади і Церков на основі консервативних цінностей. Церква завжди дотримуватиметься цих цінностей, бо це частина її навчання, а чи влада лише використовує Церкву, чи приймає її цінності, покаже час. Зараз в українському суспільстві такий тандем сприймається негативно.

Феномен FEMEN

Минулий рік запам’ятався Європі та Україні скандальними, епатажними акціями дівчат із FEMEN. Більшість із них мала навколорелігійний характер. Представниці руху доволі оригінально вирішили підтримати російський панк-гурт Pussy Riot, учасниць якого затримали після панк-молебню в храмі Христа-Спасителя у Москві. Варто сказати, що молебень цей мав політичний, а не релігійний підтекст, тому антирелігійні дії FEMEN сприймаються як безпідставний піар.

26 липня в аеропорту Києва під час візиту глави РПЦ Патріарха Кирила до України напівоголена активістка FEMEN з написом «Kill Kirill» на спині вигукувала: «Ізыди, сатана!» в бік Патріарха, за що отримала 15 діб арешту.

Pussy Riot, представниця руху FEMEN бензопилою спиляла Хрест, встановлений у Києві як знак пам’яті жертв політичних репресій. Абсолютно абсурдний жест, який викликав обурення не лише з боку Церков, але й людей, що не асоціюють себе із релігією.

Джерело: https://lb.ua/.

Міжнародну «славу» рухові при‑ несла акція в Парижі, де його ак‑ тивісток побили учасники демон‑ страції проти одностатевих шлюбів. Колоритні фото облетіли всі світові агенції.

Цікаво, що жодна з українських феміністичних організацій не пов’язує себе із FEMEN. Досі не відоме й дже‑ рело фінансування його акцій.

Футбол

Проявом позитиву для багатьох українців у 2012 році став Євро‑ пейський чемпіонат із футболу, що відбувся в Україні та Польщі. Цей місяць був важливим не так для політики, бізнесу чи спорту, як для міжнародного іміджу нашої дер‑ жави, який після піднесення в часі Помаранчевої революції ставав що‑ раз гіршим. Голландські, шведські та німецькі фани, які танцювали й спі‑ вали на вулицях українських міст, стали символом відкритості, яку протягом місяця досвідчили україн‑ ці. УГКЦ також долучилася до про‑ ведення Євро-2012, організувавши кілька «християнських фан-зон», що привернули увагу медіа.

Таким видався минулий рік, якщо дивитися на нього крізь при‑ зму Церкви та суспільства. А якщо сприймати все у житті як подарунок або урок, то він був радше низкою уроків, які і Церкви, і суспільство мали б вивчити.

Мар’яна Карапінка, Релігійно-Інформаційна Служба України

Україна міжконфесійна – 2012: між випробуваннями і недомовками

2012 рік аналізують з різних точок зору і з огляду на різні загальні чи конкретніші питання. З релігійної точки зору цей рік був насичений багатьма важливими подіями і процесами. В першу чергу йдеться про державно-конфесійні відносини і загрози, що виникли цього року для релігійної свободи в Україні з боку державних чинників. Як противагу цьому можна розглядати міжконфесійну співпрацю у взаємозахисті та відстоюванні суспільних інтересів. Міжконфесійні відносини в Україні склалися у трьох вимірах: 1-й – на рівні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та інших міжконфесійних рад; 2-й – на рівні стосунків між окремими Церквами; 3-й – на рівні міжконфесійних відносин у регіонах.

Міжконфесійні ради: перевірка на міцність

У останні два роки для ВРЦіРО (об’єднує 18 провідних християнських, юдейських і мусульманських Церков та релігійних організацій плюс Українське Біблійне товариство) настали часи випробувань. Років десять тому вона була під цілковитим контролем Адміністрації Президента, тож фактично нічого не вирішувала і ні на що не впливала. У відповідь почали створювати альтернативні ради. У «пост помаранчевий» період ВРЦіРО входить у час свого успішного розвитку і «нарощування м’язів». Вона чітко довела, що міжконфесійна співпраця у верхах в Україні можлива. Понад те, давала приклад іншим – як в Україні, і так і за кордоном, де немає великого досвіду функціонування таких рад.

У 2005 – 2009 рр. Рада не мала проблем у відносинах з різними державними високопосадовцями, активно входила у різні громадські приурядові ради. Члени Ради усвідомили, що спільними діями можна вибудувати адекватні державно-конфесійні відносини.

При Президентові В. Януковичі Раді довелося довший час переконувати, що глава держави не має уникати зустрічі з нею. Натомість гарант віддавав перевагу сепаратним відносинам з різними Церквами, найперше з Московським Патріархатом. Це руйнувало колегіальні підстави Ради і могло внести недовіру в її роботу. У 2012-му зустрічі Президента та його підлеглих із ВРЦіРО вже не були рідкістю, але нагадували розмову з глухим. Зі всіх вимог, висунутих членами Ради, фактично жодна не була ним почута (попри передвиборчі запевнення, що почує всіх!). І навіть при цьому на Банковій намагалися кинути кістку трьом із Церков – пообіцяли сприяння в їх майнових справах. Як кажуть, дадуть не дадуть, але черговий привід для непорозумінь у ВРЦіРО закинуто. Проте Рада виявила вищу мудрість і не сприйняла ці загравання влади з певними конфесіями як привід для внутрішніх сварок.

Протягом усього 2012 року ВРЦіРО не раз виявляла єдність у найважливіших справах. Хіба що мовне питання викликало суперечки, проте це не був конфлікт, а радше від‑ мінність у трактуванні цього скандального закону.

Стало неписаною нормою те, що представники різних конфесій висловлювали певні думки щодо тих чи тих суспільних питань, з якими погоджувались інші учасники Ради. Такими спікерами були переважно чільні особи УГКЦ, УПЦ (КП) і ЦХВЄУ. Звичайно, Раду не варто ідеалізувати. Від неї не раз чекали більш конкретних дій, зокрема у відносинах із владою чи захисті релігійної свободи. Так, Адміністрації Президента вдалося зірвати зустріч членів ВРЦіРО із європосадовцями у Брюсселі в березні 2012 року, запросивши їх на той самий день на зустріч із В. Януковичем. Церковні лідери могли сказати: вибачте, у нас інші плани на цей день, вони укладені кілька місяців тому. Проте в дилемі Брюссель – Банкова Рада все ж таки вибрала Банкову. А коли на початку 2012 року появилися так звані «антисектантські» матеріали в ЗМІ, скеровані проти певних протестантських організацій, ВРЦіРО промовчала. Зрештою, навіть самі протестантські достойники не зуміли висловити публічний протест проти цієї однозначної провокації.

На більш радикальні кроки була налаштована Нарада представників християнських Церков України (об’єднує 9 найактивніших Церков). Свого часу саме вона виконувала функції ВРЦіРО, коли та перебувала під контролем Адміністрації Президента. Така співпраця є більш тісною, одностайною, бо йдеться про спільний християнський світогляд. У 2012-му вони відстоювали позицію щодо пропаганди гомосексуальних стосунків та особливо наполегливо вимагали від Януковича не ухвалювати змін до базового закону про свободу совісті.

Серед інших рад виявляла активність Рада євангельських протестантських Церков України (до неї входять провідні протестантські Церкви), що займалася внутрішніми справами розбудови і видала декларацію «Про захист моральних і сімейних цінностей». Але наразі не відомо, чи має ця Рада якусь програму дій щодо запобігання появі нетолерантних публікацій у ЗМІ, скерованих у першу чергу проти протестантського середовища.

Таким чином, діяльність різного роду рад загалом дає позитивні результати. Але їх ефективність залежить від багатьох зовнішніх та внутрішніх чинників – насамперед від бажання членів працювати в дусі міжконфесійної толеранції та взаємодопомоги. Засади солідаризму чітко відповідають духу громадянського суспільства. Проте воно так і не змогло сформуватися в Україні настільки, щоби стати важелем впливу чи нормою буття. Що стосується релігійного середовища, то не раз сепаратні інтереси окремих Церков переважають над загальним благом і міжконфесійним порозумінням. І це позначається на владних та політичних чинниках.

Міжконфесійні стосунки: краще статус-кво, аби на гірше (не) вийшло

Про релігійне життя в Україні склався стереотип – різні конфесії мають між собою ворогувати. І на жаль, він часто має підґрунтя. Приміром, вже третє десятиліття не може вирішитися православний розкол, який саме в тому й полягає, що не існує нормального діалогу між сторонами конфлікту. У 2012 році не було зроблено жодного публічного кроку для міжправославного порозуміння. УПЦ (МП) була поглинута внутрішніми проблемами, на які часом із сарказмом, а часом і з острахом реагували в УПЦ (КП).

Та й у самій УПЦ (КП) виникали внутрішні непорозуміння, зокрема на Тернопільщині та Рівненщині, внаслідок чого в УАПЦ з’явився новий єпископ, священики і монахи – перебіжчики з УПЦ (КП). А негаразди в самій УАПЦ спонукають поодиноких священиків шукати «кращої долі» в УПЦ (КП).

Поміж тим, в різних місцях виникали конфлікти через храми – переважно між вірними УПЦ (КП) і УПЦ (МП). Останні в східних, північних і центральних районах здобувають підтримку певних політичних або владних сил, які не проти використати конфліктні ситуації, особливо перед виборами. Подекуди рейдерські атаки на храми набували широкого розголосу в ЗМІ і переважно саме в таких випадках атакувальна сторона залишалася з нічим. Ось це напевно були найхарактерніші риси міжправославних стосунків в Україні у 2012 році.

Як невеликий епілог до цих стосунків – похорон архиєрея УПЦ (КП) Євсевія (Політила), що розпочався у львівському храмі УПЦ (КП), а продовжився у храмі УАПЦ, в якому владика відслужив майже 30 років. На похороні прозвучала думка, що найкращим подарунком йому стало б об’єднання цих двох Церков. Але, як часто у нас буває, про це заходить мова тільки тоді, коли хтось помирає…

У 2012-му в інформаційному просторі з вуст речників УПЦ (МП) знову пролунали звинувачення УГКЦ в прозелітизмі, зокрема в центральних областях України. За тими звинуваченнями стояли конкретні приклади – в чому цей прозелітизм полягає (греко-католицькі священики називають себе «православними»). У відповідь з’явилися роз’яснення, чому греко-католики мають право так себе називати, та приклади, коли священики і громади УПЦ на заході приховують, що належать до Московського Патріархату. Було зрозуміло: це провокація, після якої намагалися чинити репресії проти громад УГКЦ на Поділлі та Київщині. Але вона була непродуманою, оскільки викликала в місцевих ЗМІ інтерес до діяльності УГКЦ, і матеріали ці були переважно не на користь інтересів УПЦ (МП).

Ще одну інформаційну провокацію вчинили в УПЦ (КП), коли звернулися до УГКЦ із офіційним запитом, чи вона визнає їхнє таїнство Хрещення. А позаяк досі не виникало публічних проблем щодо цього питання, то, зрозуміло, що відповідь на нього в УПЦ (КП) знали заздалегідь. Але цим самим вони хотіли показати, що Київський Патріархат не є в повній ізоляції і що це тільки проблема для МП. Не варто сподіватися, що УПЦ (МП) ствердну позицію УГКЦ, висловлену Патріархом Святославом щодо цього питання, сприйме як приклад для наслідування, проте в інформаційному просторі ця тема викликала чергову дискусію, хоча й без позитивних результатів.

Патріарх Святослав 2012 року знову висловив бажання порозумітися з Московським Патріархатом. Коментуючи декларацію примирення між польським та російським народами, підписану примасом Польщі та Патріархом Кирилом, Глава УГКЦ звернув увагу, що таким чином предстоятель РПЦ розпочав діалог із локальною Церквою, частиною Католицької. «Я б дуже хотів, щоб подібна річ відбулась також в Україні. Я про це вже не один раз заявляв. Нам би було дуже приємно, якщо б почався особистий діалог на рівні наших Церков, щоб Московський Патріарх визнав УГКЦ як свого співрозмовни‑ ка, бо до цього часу про нас говорять лише зі Святішим Отцем у Ватикані, майже завжди без нас», – сказав Глава УГКЦ. Звичайно, в самій Москві на це не було ніякої адекватної відповіді. Але в листопаді, під час днів пам’яті жертв Голодомору та комуністичних репресій, біля монумента цим жертвам зустрілися й обійнялися екс-Глава УГКЦ архиєпископ Любомир Гузар і Предстоятель УПЦ (МП) митрополит Володимир Сабодан. Світлина з цієї пам’ятної миті облетіла соціальні мережі та викликала численні схвалення. А коли Митрополит Володимир навесні хворів і перебував у лікарні, його відвідав нинішній Глава УГКЦ Патріарх Святослав. Отже, в УГКЦ засвідчили, що не бачать перешкод для порозуміння з УПЦ (МП).

Цього року не виникало публічних конфліктних ситуацій між УГКЦ і РКЦ. Навпаки, відбувалися спільні зустрічі, наради, реколекції, підписували спільні звернення. Але багато питань залишаються невирішеними, зокрема спірні майнові у Західній Україні, що відобразилося й на відносинах поза Галичиною. Були зафіксовані випадки, коли римо-католицькі священики відмовляли греко-католицьким громадам у звершенні богослужінь в костелах, мотивуючи це тим, що греко-католики не повертають в Галичині костели римо-католикам. На жаль, тут даються взнаки міжнаціональні відносини та історичні жалі.

Менш публічними або ж узагалі невідомими є міжконфесійні відносини у протестантському і юдейському середовищах. Можна стверджувати, що в протестантському середовищі позитивні відносини між різними напрямками існують в межах спільних заходів, соціальних програм, навчальних закладів тощо. А якщо виникають непорозуміння, то вони є радше проблемою росту, оскільки багато молодих євангельських об’єднань виникли на основі розколів давніших великих та часто мають особистісний характер.

Про відносини між юдейськими центрами майже неможливо знайти інформації. Проте юдейські організації намагаються не конфліктувати з іншими конфесіями, релігіями.

Натомість міжмусульманський конфлікт, зокрема в Криму, вже вийшов у публічний простір. Він полягає у боротьбі за сфери впливу між різними ісламськими течіями. Тривалий час в Україні між найстарішими духовними управліннями існував неписаний поділ територій впливу, але за останні кілька років він був порушений – у першу чергу через появу радикальних течій, на які спочатку не звертали серйозної уваги, але які розгорнули активну агентурну мережу в Криму і не тільки. А коли на противагу Духовному управлінню мусульман Криму створили альтернативний духовний центр, близький до Духовного управління мусульман України, конфлікт вийшов за межі півострова. Тому створена Рада мусульманських духовних управлінь уже від початку зіткнулася з труднощами.

Понад те, в Криму час до часу провокують ісламсько-християнський конфлікт, переважно у вигляді актів вандалізму на кладовищах. Лідери ДУМК стверджують, що ці провокації організовані ззовні, натякаючи на діяльність на півострові російських організацій. Їх же звинувачували в організації інших кон‑ фліктів за межами Криму.

Регіональна співпраця: приклад для наслідування

Місцевий, регіональний рівень міжконфесійних відносин так і не розвинувся до такого ступеня, щоби стати запоручником міжконфесійного миру і толеранції. Найбільше прикладів нетерпимості у міжконфесійних відносинах можна спостерігати саме на цьому рівні.

Спроби організації місцевих (обласних, міських, районних) міжконфесійних рад мали місце ще в 90-х роках. Активніше за це взявся президент В. Ющенко, проте його розпорядження щодо обласних духовних рад так і не було виконане. Лише в деяких містах та областях створили їх, і вони діють донині. Подекуди ці ради не уконстатуйовані у формальні об’єднання – діють як неформальні, можна сказати, клуби за інтересами. Напевно найбільш успішним таке об’єднання є в Одесі. На тлі загравання місцевої влади зі своїм однопартійцем митрополитом МП Агафангелом створилося середовище, в якому плідно співпрацюють багато різних конфесій. Єпископи РКЦ, УГКЦ і Німецької Євангельсько-Лютеранської Церкви разом вітають одеситів зі святами. Численні протестантські спільноти проводять разом із католиками розмаїті культурні та соціальні заходи. А пресвітеріанська школа діє на базі салезіянського молодіжного центру. Нерідко навіть місцева влада намагається долучитися до цього співтовариства та його акцій. Хоча це не гарантує ні захисту катедрального собору РКЦ в Одесі від рейдерських атак бізнесменів, ні виділення земельної ділянки під будівництво собору УГКЦ. Але в багатьох інших проектах, особливо соціальних, ця співпраця дає і відчуття громадянського суспільства, і впевненості, що разом різні громади становлять силу, з якою мусять рахуватися. Напевно цей одеський приклад міг би бути цікавим для багатьох інших регіонів і міст особливо тепер, коли експерти прогнозують зниження рівня релігійної свободи у 2013 році, посилення режимом контролю релігійного життя.

Замість епілогу

Попри дані соціологів, що в Україні понад 70% віруючих, рівень корупції, число абортів, кількість так званих соціальних хвороб свідчить про те, що справжніх вірян дуже мало. А тому Україна залишається територією, де слово Боже не потрапило в добрий ґрунт, а переважно в бур’ян чи на каміння. Тому всьому багатоконфесійному загалу пастирів і мирян є над чим і ким працювати. А це краще робити у співпраці та взаємодоповненні, аніж воювати і «мітити» території.

Тарас Антошевський, директор Релігійно-Інформаційної служби України