подружжя

(Продовження з попереднього числа)

Подружжя внутрі і зовнішній світ

Ми все ще при обговоренні початку подружжя і його плянів. Безумовно, основне й найважливіше, щоб подружжя жило нормально й успішно, — це погодження у всіх основних справах між подругами. Нема причини, щоб одне чи друге вповні зрікалося себе і своїх поглядів чи цілей, які винесло із дотеперішнього життя. Йдеться про те, щоб ці погляди, у згоді та взаємній пошані, з’ясувати одне одному та вибрати спільно щонайдоцільніше. І встановити спосіб полагодження цих усіх справ; встановити взагалі стиль узгіднення і порозуміння, якщо будуть розбіжності. А вони завжди будуть траплятися, і на них треба бути приготованим. Тут добре й доцільно молодятам шукати собі успішних прикладів у старших, добрих подруж, в родині чи знайомих. Хоч повне наслідування далеко не безпечне. Задержуючи основні правила й вимоги, кожне подружжя в подробицях «саме собі закон» і розв’язує життєві проблеми, як цій власне парі найдогідніше. Існують подружжя, які розв’язують свої труднощі голосними нераз суперечками, бо їм краще «виладувати почуваня» та заспокоїтися, сказавши відкрито все,«що лежало на серці». Інші знов бояться, щоб у схвилюванні не сказати зайвого, прикрого слова другому, і тому воліють помовчати, на самоті розважити справу і повернутися в згоді до спільної, лагідної розмови. Одні і другі осягають свою мету, одним і другим так найкраще. Треба лише власне це «найкраще» знайти.

Це, зрозуміло, приклад, один із дуже численних.

Але й небезпеки тут існують: вирівнюючи взаємними уступками та прощеннями різниці своїх поглядів, роблячи поступово спільною кожну справу, кожен прояв життя, подружжя дуже схильне замкнутися в собі, виключити із своєї уваги все, що діється поза їх чотирма стінами. Це правда, що не слід переносити труднощів заробіткового чи громадського життя у родинне гніздо. Воно бо повинно служити захистом та прибіжищем від усієї нечутливости зовнішнього світу. Але й замкненість, постійне лише звертання уваги одному на одного, — це теж одна із форм нездорового егоїзму. Анна Ліндберг, дружина світової слави летуна і особливо вдумливий знавець подружніх проблем, сказала дуже слушно: «Суть подружжя не в тому, щоб постійно дивитися одне на одного. Це доводить до сплитшіння і знудження. Суть подружжя в тому, щоб спільно, разом дивитися в одному напрямі».

Цих напрямів можна знайти, при добрій волі, дуже багато. Починаючи із основних, своєї спільної релігії та національних змагань. А далі всім, що діється навкруги нас: політикою, наукою, мистецтвом, насолодженням природою, добронамірними співрадощами і співчуттями з приятелями. Хоч зацікавлення життям людей може теж привести до непорозумінь та недоцільних втручань у чужі справи. Тому тут, як і всюди, необхідна немала второпність.

Родинний дім, який ми назвали недавно твердинею, не повинен бути одначе незмінним замкненим зверху і з середини. Добре й здорово відбувати прогульки, мандрівки, користати із культурних та розвагових можливостей свого оточення. А зокрема відвідувати людей та приймати їх у себе. Кожні подруги в нормальних обставинах мають вже своє власне середовище, з яким входять у подружжя. Це в першу чергу їх родини, ближчі та дальші, далі товариші й товаришки, співпрацівники із щоденної праці чи громадської діяльности. Чоловік збагачується товариством дружини і навпаки. Можливо, що відносини між всіми членами їх товариств перестануть бути такі, як були досі. Кажуть, що тільки особливо міцна дружба між товаришами чи товаришками здібна «пережити і подружжя». Тут дозволено вибирати, з ким наново починати жити ближче, з ким лише «на віддаль святочних привітів». Але важливе, щоб при тому не віддалити від себе когось, хто справді потребує і надалі уваги, допомоги, щоб своїм щастям не скривдити нікого.

Хоч «жінка покине батька й матір і піде за чоловіком», але ж батьки, брати й сестри, тітки, дядьки і всі інші члени родини таки залишаються їй рідними. І вона супроти них зобов’язана; так само зрештою і чоловік супроти своїх родичів. Постають нові родинні зв’язки, нераз дуже успішні, нераз дуже потрібні й творчі. Знаємо теж тестів, які «віддали б душу» за невістку, які в доброму зятеві віднаходять мрію про ненародженого чи померлого сина; шуринів чи братових, які стають найщирішими приятелями, вірними однодумцями.

Так, це може становити труднощі, невигоди, приносити обмеження одному й другому з супругів, головно коли доводиться встановляти чергу, «хто важливіший» та кому перше вгодити. Але тут багато чого залежить на добрій волі цих родин. Не лише молодята мусять навчитися тієї життєвої мудрости, що «найбільша радість — порадувати другого», але з ними повинні вчитися і всі їхні рідні. Попри такі гарні й будуючі відносини, які ми згадували, фолкльор і гумор різних народів — повні анекдотів та лукавих жартів про «злую свекруху», ледачу невістку і так без кінця.

Це тільки вказує, як уважно треба підходити до цих нових родинних зв’язків. І знову ж — нема тут готового припису. Але добре та згідне життя подругів настроює і їх найближче оточення на взаємну доброзичливість, приязнь, охоту ближче співжити. Ділити щастя і влегшувати труднощі і насолоджуватися новоздобутою взаємною добротою.

Отже правильно ведений, «відкритий» дім родини повинен бути доступний кожному, хто входить до нього з добрим наміром. Чи це рідний, чи знайомий, колишній чи новонабутий, чи навіть і чужа людина. «Гість в дім — Бог в дім» — найкраща в тому норма. Кожний, хто переступає поріг дому, має право на щиру гостинність. Не виставну, не понад спроможності господарів. Але на увагу й прихильність, на скромні хоч докази, що його шанують, приймають радо. Може в бурхливі часи війни була більша потреба в ділі милосердя «подорожнього в дім прийняти», дослівно спасти від голодової смерти чи ворожого переслідування — навіть ціною власного життя. В наших упорядкованих, мирних обставинах таке ледве чи буває. Але все ж доброта та щиросердечність подружніх почувань повинна променювати і на їх оточення і служити моральною і матеріяльною піддержкою кожному, хто її потребує. В тому зацікавленні другими, у спільних турботах не лише про себе, але й про других, міцніє та росте й ця безсумнівна вартість — спільнота подружжя.

Не лише для осіб, для сусідських і громадських справ дім повинен бути теж відкритий. Подружжя, яке спільно виробило собі погляди, тверді й здорові, на основні вартості життя чи проблем громади, стає теж і здоровим осередком спільної думки, громадської чи національної ідеї або особливих зацікавлень, релігійних, культурних, добродійних. Це місце зустрічей зацікавлених, це джерело порад та кузня починів і дій. Такими осередками бували на початку нашого століття доми Лисенків чи Старицьких у Києві чи славне приходство отця Волянського в гуцульській Криворівні, куди з’їздилися всі найвизначніші діячі українського життя і де, поправді, творилося і росло саме українство. У таких родинах напевно нічого не втрачає подружнє життя, а навпаки, воно багатіє і наповнюється змістом. А господарі тоді здобувають не лише повагу й добру славу, але примножують дані їм Богом таланти родинного щастя на добро ближнім своїм.

Може тут варто згадати хоч малим слівцем про відношення подружжя і до нижчих сотворінь. Всяке бо Боже створіння назвав був уже святий Франц із Ассізі «нашими молодшими братами й сестрами». Так збагачує хату, а з нею і родинне життя і пестунчик-кіт чи собачка, предмети опіки і джерело люблячого довір’я до своїх панів. Так вносять подих краси і запопадливо плекані квіти, навіть якщо нема спромоги насаджувати цілі городи поза хатою та милуватися проявом ласки Творця — цвітіння і дозрівання всього живого.

Це вже подробиця, але і пташки та білки повинні знати зимою, на чийому бальконі шукати поживи. Бо при добрій родині, при подвійно людському серці подругів безпечно й затишно всякому Божому сотворінню.

Дозвілля — розвага — свята

Розподіл часу в житті родини, щоб на все стало і щоб не пропустити чогось важливого, — це теж одна із немалих вмілостей. Добрий розподіл заощаджує чимало дорогого часу, дає змогу виконувати всі обов’язки, жити якнайповнішим життям. Та попри обов’язки ніколи не можна виключати із життєвої програми дозвілля. Воно необхідне, щоб не погнутися під тягарем праці, його так і назвали із старинного часу із традицій в манастирях та їх школах — «рекреацією» — відновленням сил. Отже, в подружжі воно теж не лише дозволене, але й дораджене. Вакації, кінці тижня, кожний вечір. І важливо лише, щоб було це дозвілля використане розумно й доцільно. На читання, концерти, театр, а коли вже на необхідну телевізію, то з розумним пляном та шукаючи справді мистецьких вистав, а не «що попаде». На спільні прогульки — прекрасний час на дружні розмови про дослівно все. На перебування, хоч короткий час, поза домом з його турботами, насолоджуючись природою чи вправляючи спільно різні спорти. Зрозуміло, і на товариське співжиття із всіми, кого ми згадували в попередньому розділі. Ще зокрема на відвідини родини, хоч і як далеко вона жила б.

Тут майже розуміється, що все це відбувається разом і збагачує подружжя спільними, гарними спогадами, які опісля зможуть прояснити не одну важку годину. Та не помилка — проводити дозвілля часом і окремо — жінці в гурті подруг, чоловікові — у своєму товаристві. На це ж навіть при церквах гуртуються чоловіки й жінки окремо. Згідно зі своїми зацікавленнями та уподобаннями. А тоді, як приємно зійтися знову, ділитися враженнями та так все ж збагачувати себе взаємно.

Не треба хіба згадувати, що дозвілля — не самоціль і не причина тільки шукати приємностей всякою ціною. Навіть понад свої фінансові можливості. І не менше, що треба тут виключати дорогі й беззмістовні гульні, газартні гри чи, як для чоловіків, полювання на невинну звірину лише задля власної приємности.

Дозвілля — не лише вільний час, але й можливість наповнити його корисним змістом, радісними переживаннями. І це завдання подругів — вносити в цей час якнайбільше доброго настрою, дотепу, винахідливости, прикрашувати його піснею, жартом, навіть незлобним «натяганням», насміхом одного з другого. Хто вміє дивитися сам на себе і на других з усмішкою, той зуміє сприйняти з веселого боку і не одну неприємну ситуацію та легше впоратися з нею. З такого постає цілий «родинний фолкльор», що є власністю тільки цієї родини, — із спогадів, дотепних висловів різних її членів, а то і з доморобних веселих віршиків та пісеньок. Вони це вислів багатства та справжньої спільноти родини, і що ширший той «фолкльор», — тим краще.

Дозвілля — це ж і свято, навпаки, ніж будні. Але в скарбниці родинного життя і в пам’яті таки повинні бути свята та свій власний спосіб їх відзначати врочисто. В першу чергу — свята церковного року. Українське Різдво, Водохреща, Великдень — такі повні прекрасних і змістовних обрядів, і з них можна черпати повними пригорщами.

Дістаємо ось сьогодні з України численні листи з описами, з яким ентузіязмом відкривають це все: вертеп, коляду, посівання наші земляки, яким це дозволено вперше. Нам же «все можна», але як часто в нас ці звичаї нидіють, некровляться, зводяться лише до зовнішніх виявів: коляда — до збірки фондів, навіть і без справжньої коляди; «маланка» до звичайної танцювальної забави, за взорами чужинних. А скільки чого заникає, як ось ворожіння в навечір’я св. Андрія, гагілки, купальські обряди. їх часто віднаходили творці культури в Україні, навіть у важкі «застійні» часи та плекали їх, власне, як вислів нашої самобутности. І до них, як до джерела народнього духа й традицій, варто повертатися.

Не треба хіба згадувати основного й необхідного, що кожне церковне свято — це в першу чергу нагода пізнати ще одну сторінку Божого промислу, віддати поклін святому чи події із історії нашого спасення, участю в Богослужбі й, по змозі, святих Тайнах. І так зрости: особисто і в спільноті.

Але бувають, і немаловажливі вони, окремі родинні свята. Свята кожного члена родини, як іменини — день святого його опікуна чи й уродини (хоч ці більше не в нашій традиції, а в нашому оточенні часто зведені до беззмістовних обрядів). Але пам’ятати про них доречно. Бо годиться вшанувати свого небесного опікуна — однойменника в його день. Непогано теж подякувати Богові за кожний прожитий рік, а з початком нового — побажати щастя й Божих ласк. Іменини й уродини, це власне особлива святкова нагода для всієї родини, нагода висловити свою окрему уважливість та любов. І знову так дуже треба вважати, щоб не звести цього родинного свята до бездушної форми. Подарунки, хоч і які дорогі, всього не скажуть. Зате сповняють вони своє призначення, коли їх, може, й не дуже коштовні, дібрати до бажань та зацікавлень обдарованого, наприклад книжку, яку він чи вона хотіла мати, чи якесь приладдя для майстрування чи спільну участь у якійсь змістовній розвазі.

Окреме свято подружжя — це роковини вінчання. Пам’ять про них, старання, щоб вийшли святково й залишили добру згадку, — це доказ другові чи подрузі, яким пропам’ятним та гарним спогадом залишився назавжди цей день та яке цінене й дороге йому її товариство й всі старання для нього; і, звичайно, взаємно. Найкраще, коли цей день відсвятковують подруги святою Літургією у своєму наміренні, з подякою Богові та упрошенням ласк. А не менше і з відновою подружніх обітів і застановою, як провадять вони своє подружжя, що осягнули і куди їм далі разом прямувати. На місці і хоч маленький вияв вдячности тим, хто причинився був до звеличання їх подружнього свята тоді, скількись-то років тому. Вдячність бо Богові чи й людям — це одна із найкращих чеснот.

Важливо згадати, що участь у всякого роду громадських і національних святкуваннях, це для подружжя — особливе свято і не лише обов’язок, а й радість та знак спільноти переконань. Зрештою і дійсність перед людьми і ще раз, та ще раз — засіб зближення, скріплення внутрішніх зв’язків подружжя.

Зрештою — важко нераз розрізнити поміж святами й буднями в житті родини. Святом може стати і звичайний скромний сніданок і обід, коли настрій радісний, повний взаємного зрозуміння і доброї волі. А можна знесвятити і найбільше свято, хоч які приготування до нього зроблено, згадкою про неприємні, дразливі справи чи однобокою надмірною вимогливістю на шкоду другому. Найбільше свято відбувається найглибше в душі людини.

(Далі буде)

Починаючи, з Божою поміччю, цей короткий розгляд, хочемо зразу застерегтися, що не зможе він дати вичерпних відповідей на всі питання і проблеми, які можуть виникнути в житті родини. Про це можна б писати об’ємисті томи, проводити широкі студії — і всеодно не дати відповіді на все. Отже, тут обмежимося тільки до переліку головних проблем, даючи відповідь на них хоч би лиш у загальних напрямних.

Хто глибше зацікавлений, тому радимо звернутися до знаменитої книжки Антоніни Горохович, «Батьки і діти», яка саме недавно появилася новим накладом, виданням Світової Координаційної Виховно-Освітньої Ради при Світовому Конгресі Вільних Українців. Ця ж Рада задумує опрацювати й видати власне таку ширшу працю, при участі багатьох авторів, «Книгу української родини». Та, покищо — це справа майбутнього.

З літератури, яку можемо щиро порадити, зокрема в ділянці виховання дітей, можна назвати: Іванни Петрів «За душу й долю дитини», І. Музички «Родина — перша школа», Володимира Мацькова «Наші діти і їх виховання», Григорія Ващенка «Український виховний ідеал», Ярослава Чумака «Українські діти — наше майбутнє». Хто зацікавлений цими справами, знайде відповідні джерела.

Ми ж подамо тут лиш думки про суть та ідейні основи родини, власне зокрема християнської та української.

Суть і призначення родини

«І сотворив Бог людину на свій образ. На Божий образ сотворив її, чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив їх Бог і сказав їм: будьте плідні і множтеся, і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі».

У цих словах, на початку Святого Письма, найточніше з’ясована вся суть і призначення родини. Це — чоловік та жінка, передбачені волею й промислом Творця, щоб жили разом та продовжували людський рід. «На Божий образ сотворив її», — підкреслює окремо, що людина не лише тілесна, зв’язана законами природи, але вона, в першу чергу, сотворіння духовне. Що продовжування роду — це вдержування видимої основи для плекання духовних вартостей. Воно вможливлює, впродовж усіх поколінь, поступове вдосконалення людини, зближення її до найвищого, Божого прообразу.

Родина — це й перша основна клітина всякого суспільного, громадського життя. Впродовж тисячоліть постійним збагаченням досвіду поколінь це життя розвивалося від родини, через щораз вищі форми: рід — плем’я, нарід до сучасної нації.

Тарас Шевченко правильно бачив у своїй творчій візії модель справедливої суспільносте, як «сім’ю вольну, нову», де «врага не буде супостата, а буде син і буде мати і будуть люди на землі».

Бо ж у понятті «родина» включені самі собою всі найкращі риси людини: чесність, щирість, довір’я, доброзичливість, ніжність, турбота про других, витривалість, всепрощення… Перелікові може й кінця не бути, а хто живе в родині, той добре знає, що без цих прикмет, у кожного члена родини зокрема, спільне життя було б просто неможливим, що в такому житті всі ці прикмети постійно ростуть та вдосконалюються.

Легко й приємно їх вичисляти, але куди важче, часом і неможливо слабій людині вдержатися в тих усіх чеснотах серед труднощів життя. А що Творець знає найкраще психологію свого творіння, людини, то нагородив Він її щедро за всі ці прикмети, за те, що приймає на себе родинні обов’язки та самозречення; нагородив теж вже і на землі. Нагородив родинним щастям, миром, почуттям радісного сповнення. Їх відчуває зразу кожний, переступивши поріг дому, де живе праведна родина.

Життя людини проходить кругами, які замикаються: народини, ріст, дозрівання, старість, смерть. Але ж ці круги пов’язані в ланцюг поколінь: батьки-діти-внуки. Часом ще й правнуки. Ці три-чотири покоління зустрічаються на землі в мандрівці до вічности. Але цього саме й досить, щоб забезпечити нерозривність та можливість передачі духовних ціннощів в роді. Звичайно, тільки тоді, коли люди свідомі свого післанництва своїх завдань.

Буває, що через якісь катаклізми, природні чи спричинені людьми, фізична основа, життєва нитка роду вривається. Наш нарід особливо часто переживав це — від Батия до Сталіна, в різних формах і завжди з незаступимою втратою. Але ж ще гірше, якщо фізично рід живе, але дозволяє зовнішнім обставинам знецінити свою провідну ідею. Коли нащадки втрачають почуття місії, яку несли і для якої нераз і жертвувалися предки. Оце справжня, бо добровільно спричинена, трагедія. І їй повинна свідомо протистояти кожна українська родина.

Фізичні основи подружжя

Навіть згідно із цитатою із Святого Письма, на яку ми покликалися, співжиття людей двох статей — це підстава подружжя. Без нього і сама Церква не визнає подружжя правним, навіть якщо уділила вже молодятам таїнственне благословення.

Фізичне співжиття — це й найдальше йдучий доказ взаємного довір’я й одвертости поміж подругами, як теж і повної відданости одного одному. Але силою первородного гріха — і при своїй вільній волі, людина має змогу перекривити, знецінити кожний дар Божий, обернути його із добра на причину упадку. Таки, мабуть, із ні одним даром із висот не поводилися люди впродовж своєї всієї історії так невміло, неуважно, а то й жорстоко, як саме із цим. А власне ж із тієї злуки, коли двоє стає «одним тілом і одною душею», походить і нове життя — доказ безмежної ласки Творця.

Відоме порівняння до зв’язку між Самим Спасителем і Церквою підносить подружжя до надземних висот. І в цьому світлі такими марними здаються всі представлення найінтимніших сторінок життя людини й родини, як чогось непристойного, низького, гідного лукавих насміхів.

Безперечно, це не тема до буденних, плитких розмов і пліток, бо кожне із супругів має святий обов’язок зберігати честь не лише свою, але й свого друга чи дружини. Бо ж, віддаючи все, — віддають в чистоті та щирості — і свою честь, свою особисту гідність. Від початку подружжя — вона спільна, її спільно треба оберігати перед зневагою несуттєвих подробиць, перед лихим оком і слухом.

Ми знаємо, що не так дивиться на ці справи модерний світ, в якому доводиться нам жити та й виховувати дітей. Основне його гасло — «свобода» — одобрює перед та позашлюбні зв’язки, як щось зовсім нормальне, і тільки турбується, як не допустити б до їх наслідків чи усувати їх. Подружжя ж вважають тут чимось зовсім не зв’язаним із цими справами, просто торговельним чи адміністраційним контрактом, який можна без труднощів, на бажання, розірвати.

Такі погляди вдаряють в саму суть подружжя, і треба на кожному кроці їм протидіяти, бо родина — установа Божа; хоч і получена із земним і тілесним, але власне й на те, щоб його підносити, одуховлювати. Фізичні зносини — це найвищий вияв любови, уважливости, пошани до другого такого самого сотворіння Божого, такої ж повної і повновартісної людини. Але не кожної, а вибраної й одинокої. З тією вибраною людиною все вільно, але це й накладає обов’язки супроти неї, передусім постійної вірности.

Нерозривність християнського подружжя

Отже християнське, а зокрема католицьке подружжя — нерозривне. Не лиш із погляду закону Божого, але й звичайної людської гідности. Коли воно вже заключене — всі старання, як супругів, так і їх оточення, повинні змагати до того, щоб його вдержати, щоб воно виконувало свої завдання, не зважаючи на всі труднощі й перешкоди. Вони будуть навіть у найкращих і найбільше «дібраних» подружжях. А в кожному ж подружжі живуть люди, обтяжені людськими недоліками, та ще й мусять ставити опір нераз справді важким обставинам та ударам долі.

Так, подружжя, яке має дати людині щастя, почуття сповнення і безпеки, може принести із собою нераз і дуже гіркі випробування. Пройти їх успішно — вимагає з обох сторін нераз немалої жертви, й то й жертви геройської, як, наприклад, при тривалій недузі, каліцтві чи загибелі одного із співдругів. Але ж жертви ці не даремні, навіть якщо у світському вимірі здаються неспівмірними. Вони пожинають у висліді плоди куди вартісніші — з етичного, релігійного погляду, ніж все те, чого довелося зректися, щоб вдержати подружжя.

В крайніх випадках Церква навіть дозволяє на правну сепарацію, яка, одначе, не звільняє від складеної присяги вірности. Зрештою, особливо сьогодні, в дуже ненормальних випадках, Церква виказує теж і зрозуміння для незвичайних обставин та уневажнює неможливі подружжя.

Роля чоловіка й жінки в подружжі

Волею і промислом Божим — чоловік та жінка різняться одне від одного рядом прикмет, не лише фізичних, але й духових. Що є честю і славою жінки, як ніжність, довготерпеливість — це в чоловіка не числиться аж такою великою чеснотою. А знов чоловіча рішучість та самовпевненість — не найкращі прикмети в жінки. Про це, зрештою, можна ще багато говорити, бо різні культури й епохи історії людства мали свої поняття про ідеали одного й другого.

В подружжі ж вони зустрічаються. Не лише у святкові хвилини піднесених почувань, але і в незручностях буденного, постійного співжиття. І зрештою — кожне вносить у подружжя себе самого і не може його повністю заперечувати.

Отже, проблема ролі чоловіка й жінки у подружжі — давня, як саме людство. Змінялася ця роля не раз. Ось у заранні свідомого життя нашого народу, у трипільській культурі жінка бувала головою не лише вужчої родини, але й цілого роду. І відповідно до того — як можемо це оцінити сьогодні — культура ця була мирна, невойовнича, зосереджена на праці та плеканні краси.

Але частіша і мабуть більш природня керівна роля в родині — для чоловіка. Зокрема в минулому столітті в європейській культурі та її заокеанських відгалуженнях чоловік був головою родини аж до Повної відповідальности; за форми її співжиття, за прожиток; але і з необмеженими правами. Жінку шанували, трохи не обожнювали за її красу, тендітність, «хоронили її навіть від подуву вітру», але ж не признавали їй ніяких інтелектуальних прикмет, ніяких прав як окремої людської індивідуальности.

Німецькі славні три «К.» — діти, кухня й моди — стільки діяльности дозволялося жінці. Норвежський письменник Генрік Ібсен на початку нашого століття дав у своїй драмі «Нора або дім ляльки» вислів думкам, які починали опановувати тодішнє суспільство, що жінці належиться рівне право із чоловіком вдома і в усіх громадських справах.

Чимало часу проминуло від того пролому. Жінка здобула собі право рівности в доступі до освіти, до громадського й політичного життя, а в родині до самостійних рішень про себе, дітей чи навіть про справи, які заторкують цілу родину. Нелегка була ця боротьба. І показала, як багато може жінка чи то в навіть найбільш вимагаючому званні, чи в громаді. Як знаємо, сьогодні ж ідуть і заходи для зрівняння її прав в деяких церквах, навіть у духовному служінні.

Але ж, звільнена із «дому ляльки», жінка вийшла у широкий світ, стала для чоловіків «тільки співробітником», і нераз у тому процесі затрачується пошана, яка їй належна. У колишньому Радянському Союзі ось розхвалювана «рівноправність жінки» доводила до того, що її безсовісно використовували на найважчих навіть фізичних роботах, на додаток до всіх тягарів домашньої господарки й виховання дітей.

Як нам дивитися на це питання? Святий Павло каже в листі до Ефесян: «Коріться одне одному у Христовому острасі… Жінки нехай коряться своїм чоловікам… Чоловіки, любіть своїх жінок…». Здавна відомо, що саме християнство знесло многоженство та піднесло людські права жінки як рівноправної дитини Божої. І всеобіймаюча розв’язка, яку саме подає св. Павло, — це взаємна любов. Із признанням взаємно кожному його вищостей та із зрозумінням його слабостей. В атмосфері взаємної любови проблема рівноправности стає предметом обговорення й узгіднення, не непорозумінь чи кривди. А різність прикмет робить друга чи подругу тим дорожчим одному для одного.

Наша народня мудрість має теж свою далекосяглу розв’язку цього питання: «Чоловік і жінка — це найкраща спілка». Із окремим признанням ролі жінки, яка «держить три угли в хаті».

І в сьогоднішньому нашому житті ми бачимо немало прекрасних подруж, де жінка високоосвічена, добрий і успішний професіоналіст чи громадський діяч, але це не порушує ні в чому родинного життя ні навіть не перешкоджає взірцевому вихованню дітей. Бувають такі світлі приклади, але різні люди здібні нести різні навантаження. Якщо жінці прийдеться вибирати між життям і успіхами в зовнішньому світі та сімейними обов’язками, зокрема супроти дітей, тоді ці обов’язки повинні стояти на першому місці. Вірна подруга й помічниця чоловіка, а зокрема запопадлива, розумна й любляча мати — це найдосконаліша з усіх професій жінки і ніяк не гірша від інших.