Помісність УГКЦ

Non-Ukrainian scholars uphold right of Ukrainian Catholic Church to autonomous administration

At a seminar held on Saturday, July 15, 1972, at the Pope Auditorium of the Lincoln Center Campus of Fordham University, a national representation of the Ukrainian laity heard non-Ukrainian scholars uphold the right of their Particular Church to autonomous administration.

The central theme of the seminar was “Patriarchal and Major-Archiepiscopal Autonomy in the Catholic Church: Case Study the Ukrainian Church.”

This theme was developed by the following speakers:

1. Rev. Wilhelm de Vries, S.J., presented a paper on “The Origin of the Eastern Patriarchs and the Power of the Roman Pontiffs.”

Father de Vries is Professor of Theology and History and Dean of Faculty at the Pontifical Oriental Institute in Rome. During Vatican Council II he served as adviser to German Bishops on Eastern Questions. He is the author of many works.

2. Prof. John Madey’s paper dealt with the topic “The Rights Guarantee< to the Ukrainian Catholic Church at the Union at Brest.”

Professor Madey is author of numerous works on question relative to the Eastern Churches among them the book Le Patriarcat Ukrainien (Rome 1971). He is Consultant to the German Bishops’ Committee for Ecumenical Affairs. He is the President, Working Group “Meeting with the Eastern Churches.”

3. Rev. George A. Maloney, S.J., spoke on “The Present Canonical Status of the Ukrainian Catholic Church and Its Future.”

Father Maloney of Fordham University is affiliated with the Pope John XXIII Center and editor of Diakonia, author of Cosmic Christ; member, U.S. Bishop`s Commission for Roman Catholic-Orthodox Dialogue.

4. Rev. Ulysses Alexis Floridi, S.J., traced “The Role of Ukraine in Recent Soviet-Vatican Diplomacy.”

Rev. Floridi has given courses on “Soviet Regime and Russian Populism” at Fordham University (New York)j and on “Soviet Ethics” at Faculdale de Filosofia N.S. Medianeira in Sao Paulo, Brazil. He had a fellowship from the Research Intitute on Communist Affairs at Columbia University and there under the chairmanship of Professor Z. Brzezinski wrote a work on “Communism and Radicalism in Brazil.” He is a former staff member of the Italian Jesuit magazine La Civiltà Cattolica and he is a member of the Italian Association of Journalists. He is author of five books and great number of articles.

5. The Moderator was Professor Thomas E. Bird.

Professor Bird is Director of the Scholars Program at the City University of New York and member of the Roman Catholic Bishop`s Theological Commission for Orthodox Affairs. He is co-author of Aspects of Religion in the Soviet Union 1917-1967.

The audience heard Father de Vries say:

“It is important to insist on the fact that the patriarchates grew from below and were not founded by any decree from above, as for instance by a decree of an ecumenical council or of a pope. The origin of the partriarchates is to be sought in the prescriptive right or custom, which was simply ratified by the councils and recognized by the popes. The rights of the patriarchs were not given to them by the popes. Their position was not privileged with regard to Rome, but with regard to the bishops dependant on them. These bishops gave part of their rights to the patriarchs for the sake of better administration of the church. It would be false history to explain the patriarchs’ powers as privileges granted by Rome, to whom these powers per se belonged and who renounced them in favor of the patriarchs. We must avoid the anachronism of thinking that today’s centralized system existed when the patriarchates originated…

The popes were therefore of the view that the rights of the patriarchs had their foundation in prescriptive right and that this was canonized by the canons of the councils. They never claimed to have bestowed on the patriarchs of Alexandria or Antioch their position of preference as a privilege and as a share in the popes’ power. If this be so, the recognition of patriarchs by the pope, which occured in the first millenium, cannot be equivalent to an appointment to office. The election of the patriarch was communicated to Rome and likewise to the patriarchates of the East. Behind this custom was the idea of the necessity that the whole church and especially the highest bishop, that of Rome, accept the important measures of the individual churches…”

Of all the Eastern Churches in Union with Rome the Ukrainian Catholic Church is by far the largest. It constitutes 75% of all Eastern Catholics affiliated with the Holy See. Yet, despite its historical efforts to establish a patriarchal form of administration this has not been achieved. Political expediency on the part of the Vatican in relation to the temporal powers occupying Ukraine is an important factor in this situation. Professor Madey’s paper pointed out that a non-Ukrainian consulting the Annuario Pontificio would never get an accurate image of the Ukrainian Catholic Church because its various ecclesiastical units are listed in a manner conveying the impression that each is completely independent of each other. And, he askss “Is there one Ukrainian Catholic Church or are there several Ukrainian Churches or even ecclesiastical units of the Ukrainian Rite?”

Professor Madey then developed the legal basis on which Major-Archbishop Joseph and the entire Ukrainian hierarchy is acting — the rights of the Ukrainian Church at the time of the Union of Brest in 1596 and their reaffirmation by Vatican II.

He concluded: “The problem touching the Ukrainian Catholic Church is more or less also of other Catholic Eastern Churches. Her Faithful, clergy arid hierarchs should, therefore, continue their efforts towards a full restoration of her status.”

Discussing the present canonical status of the Ukrainian Catholic Church and looking towards its future, Father Maloney said:

“Far from being bridges to the Orthodox, the Uniates, due to the Vatican’s policy of depriving the Eastern Patriarchs and the Ukrainian Major-Archbishop of jurisdiction to rule their faithful wherever they may live, have become doormats to be stepped on and treated as very inferior Catholics. Even more, they have become truly a stumbling block and great obstacle to the Orthodox, Anglican, and Protestants within the circle of the Secretariat of State and the Secretariat for Promoting Christian Unity because of the Vatican’s attitude towards the Uniates. These all once were Orthodox to whom glowing promises of autonomy had once been preferred by the Vatican, but after re-union was effected, the ancient Oriental rights were suppressed.”

Speaking of tbe plans to re-codify Eastern Law by the new Commission appointed for this task (of which Major-Archbishop Joseph Slipyj is not a member), Father Maloney said:

“The very concept of imposing a uniform code of canon law upon all Eastern Churches is totally erroneous, goes directly against Vatican II’s Decree on the Eastern Churches and is the best way of trampling over the ancient rights enjoyed by these Churches before powerful popes began to usurp their Eastern heritage.”

He concluded:

“What does the future hold out for the Ukrainian Catholic Church? I can see three possibilities. It can continue to accept the role of being a doormat, to being stepped upon whenever a superior Roman Church wishes for ecclesiastical or political gains to itself. This requires no bravery; indeed, it is a cowardly type of Christianity that has failed utterly to see the Holy Spirit moving within the whole universal Church to insist that a plurality of liturgical, theological, and disciplinarian styles of the Catholic experience is not only a possibility but it is to be insisted upon by all members.

The other way open will be to hope breathlessly as a starving beggar stands outside of a wealthy man’s palace, hoping that he will drop into his outstretched had a coin to satisfy his hunger for today. We can forget about Ukrainian heritage, its degree of autonomy granted it by the Church in Brest and restored in Vatican II and hope that the new Commission for revising the Eastern Code of Canon Law will come up with something better than the last Eastern Code. If the prior Code failed so miserably because of latinizations, what hope should we entertain that this Commission will do its job better.

The last way open is one that continues the long road already well familiar to the majority of Ukrainians throughout the world, especially their heroic Major-Archbishop Slipyj. It is the way of standing up to fight for what the Holy Spirit inspires one to believe is right, cost what it may to one’s inconvenience or embarrassment. And it is so clear from the early history of the Ukrainian Catholic Church and now the Vatican Council II that a great share of that autonomy is willed by God in order not only that the Ukrainian Church continue to exist in the 21st century but that it continue to grow abundantly. Jesus Christ never wanted His Church merely to exist, to survice, but He demanded that it bring forth abundant fruit. I think He is clearly and loudly saying the same to Ukrainians everywhere today.”

Father Floridi made the point that more and more Catholics consider present Vatican diplomacy “useless and even harmful, or at least inconsistent…. The Vatican diplomats… a symbol of collusion with the powerful and a sign of insensibility toward the humble and oppressed.” He traced the evolution of the Soviet-Vatican dètente from the end of World War II to date stressing its deviation from the policies of Pope Pius XII with the sacrifice of the Ukrainian Catholic Church to achieve the “peaceful coexistence” promulgated by the Soviet Government and the Moscow patriarchate. He said:

“Unfortunately the “Russian experts” in Rome are helping the torturers and the assassins of the Ukrainian Catholic Church. On their recommendation and presentation Pope Paul praised publicly a controversial man like metropolitan Nikodim. They are giving credit to a Church that is “seriously ill” (Levitin-Krasnow), whole “entire administration, the appointment of priests and bishops (including even the sacreligious churchmen) is secretly managed by the Council for Religious Affairs. A church dictatorially ruled by atheists…” (Solzhenitsyn).

“An ecumenism built up through diplomatic channels, .outside of the people’s involvement, is proved to be doomed. The Council of Florence should not be forgotten. Not going too far in time, we should meditate what Levitin-Krasnow said: neither religion nor atheism can be imposed from above. That’s why we completely share the warning of those Catholic Ukrainians outside the Cathedral of Immaculate Conception in Philadelphia: “VATICAN-MOSKOW DIALOGUE MAY LEAD TO DISASTER!”

The seminar was opened by Dr. M. Nawrockyj of Philadelphia, president of the Society for a Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church. Miss Eva Piddubcheshen, the chairman of the Public Relations Department of this society, had introductory remarks. Prof. M. Labunka presented his personal notes related to distinguished speakers.

Proceedings from the Seminar held at Fordham University in New York on July 15, 1972, are being edited and will appear soon in the form of a brochure. The brochures will be available to everyone through the branches of our organization.

Released by:
Eva Piddubcheshen,
Chairman of Public Relations Department

Листи з України

Слава Ісусу Христу!

Шановна Дирекціє Ватиканської Радіовисильні!

Користаюся нагодою і пересилаю Вам декілька цих слів. Перш за все, складаю подяку за опрацьовування українських передач, з яких користаємо і які за останні два роки стали змістовнішими. Одночасно хочу висловити деякі завваги:

І. Ніяк не можу зрозуміти й погодитися з тим, що Ватиканською радіовисильнею можуть користуватися і вона служить тільки для тих отців на рідних землях, які не слухають Верховного Архиєпископа й іґнорують постанови його і цілого українського єпископату. Чому не допускаєте до відправи Літургії, робите як би дискримінацію, отців, що слухають Верховного Архиєпископа і вживають слово «православний». Невже в діяспорі українську церкву представляють тільки о. Мудрий і о. Ісидор? Чому о. Ісидор майже ковтає під час відправи Верховного Архиєпископа а своєго Архимандрита вимовляє по буквах? Чому не правлять св. Літургії тепер отці Селезіяни, чи отці Студити? Досить нерозумно виходить, що Ви взяли собі за правило, що прислухуєтеся тільки до голосу оо. Василіян з рідних земель, а побажання інших отців з рідних земель, які вірні у всьому Верховному Архиєпископові іґноруєте, хоч по кількості тих непослушних є менше /на щастя/ як послушних і льояльних. Неможливо брати опінію горстки за опінію цілости не спитавши ні ординарія ні оо. Львівської єпархії. Одно слово «православних» народ аж ніяк не гіршить і не відкидає від церкви. Наш народ так прив’язаний до церкви і обряду, що приймає деколи священиків-відступників, священиків з сумнівом чи взагалі мають свячення, священиків сумної поведінки й неморального життя. На все це між народом можна почути: священики за себе відповідають перед Богом, а ми не можемо виріктися церкви, яку наші діди кровавицею будували. /Розуміють тут саму будівлю/. Якщо народ гіршиться, то не словом «православний», а гіршать його наші отці Василіяни, які підбурюють народ, плетуть йому різні нісенітниці як: «це слово не на часі», «ми за це слово сиділи», «це робота самозванця Величковського», й інші нісенітниці. Замість вчити людей вічних правд, то такий славний і заслужений Чин Василіянський взяв собі за девіз поборювати Митрополита, єпископів і сіяти роздори в рідній хаті. Коли слухаємо ваші проповіді і авдиції про екуменізм, то мимоволі тиснеться питання: «навіщо говорите про екуменізм коли ви боїтесь одного слова «православний», а проповідуєте любов і з’єднання до «відлучених братів-українців». Досить дивно це виходить, коли ваші брати з російської секції вживають слово православний, православних царєй і царіц, тримаються синодального обряду відлучених братів, допускають їх до мікрофону, /о. Розянка з православної церкви у Лондоні/ і стремлять дійсно до своїх відлучених братів. А Ви копаєте прірву між українцями католиками й українцями православними. На II Ват. Соборі було сказано не утотожнювати католицизму з латинським обрядом.

ІІ. Росіянин присвячує три-чотири передачі про Слугу Божого Кир Андрея, /розуміється у своєму дусі/, а у Ваших передачах є місце для Кольбе, а нема місця для Кир Андрея. Чому? Він же Василіянин!

ІІІ. Багато говорите про екуменізм, але що з того, коли існує явна несправедливість між самими католиками. Чому поляки мають три передачі на день, коли там майже повна свобода релігії, відкриті усі костели, семінарії. Росіяни дві передачі на день хоч їх є пару десятків католиків і диктор повторює цю саму передачу два рази. То чому ж Ви дивитесь на цю несправедливість, мовчите і не добиваєтесь щоб ці брати во Христі католики поляки й росіяни відступили нам по одній передачі хоч тільки в неділі, і Ви не спішили б, не рвали б Літургії, маючи не одну годину, а півтори годин часу. Це був би дійсно практичний крок екуменізму і це не було б кривдою полякам ані росіянам і не пошкодило б їхньому католицизмові.

Прошу пробачення що пишу в різкому тоні, бо наболіло на душі. Ще раз прошу пропаґувати у передачах вірність католика Христові, Святійшому Отцеві, Верховному Архиєпископові, любов свого обряду і народу. В цьому прошу брати приклад від братів поляків. Одним словом прошу проповідувати вірність католицизмові, любов до нашого чудового східнього обряду і його чистоту.

Слава Ісусу Христу!

Отець з України.

* * *

Недавно знову одержала з України людина у Філядельфії, що близька до Редакції Радіогодини «Голос Мирян». /Лист в ориґіналі зберігається в її архіві/. Персональні справи й оцінки автора не дуже цікаві для нас і наших читачів. Але останній розділ листа цікавий і ми його наводимо:

«Говорили мені знайомі священики, що мали нагоду зустрічатися зі священиками-туристами з Америки й Канади. Священики-туристи заявили, що акції і авторитет Еміненції Сліпого впали зовсім в Америці й Канаді. Як причину – подали диктаторські аспірації, зарозумілість і гордість у Кардинала. Священики-туристи говорили, що Кардинал вже давно стратив довір’я серед української еміґрації. Я не хочу цьому вірити. Я буду Вам дуже вдячний, якщо Ви зможете мені про це дещо пояснити.»

Автор листа священик офіційної російської православної церкви в Україні. Ми хотіли б, щоб в душі своїй кожний наш читач дав всечеснішому отцеві в Галичині свою відповідь. Віримо, що вона, ця відповідь була б чеснішою за пропаганду отців-туристів в Радянському Союзі. Техніку поширювання дискредитуючих вісток про Верховного Архиєпископа в Америці й Канаді знаємо. Творяться вони і поширюються тут у формі пашквілів. Найщиріше цю геростратську антикардинальську кампанію ведуть ці ображені амбіції, яких, або не запросили колись за президіяльний стіл, або яким відмовили авдієнції. Отці із «заслуженого Чину» роздули свою кампанію тут і поспішили негайно запевнити народ в Україні, що тут вже усе буде в спокою і порядку, бо вже Кардинал, мовляв, стратив довір’я …

Як вже було відомо раніше, отцям Василіянам, з ласки Ватикану дозволено відвідувати Україну і Москву, відбувати зустрічі із московськими церковними чинниками, а при тому й виїжджати на провінцію, де вони можуть робити широку «інформативну роботу».

При тому слід дещо сказати про те, що усюди ми бачимо ворога, лиш не там, де він часто сидить. Наприклад знаємо, що слідкують там в Україні за кожним, не дозволять зустрічатися з рідними, не можна говорити про те що думаєш, але те чого большевикам треба, завжди занесеться в Україну і без перешкод буде поширюватися там отцями-туристами із нашого «заслуженого Чину».

Величезне організоване зусилля для рятунку, збереження і організаційного завершення нашої знедоленої Церкви, піднесення її важности на міжнародньому форумі, у світовій пресі, величезна мобілізація зусиль громади для добра Церкви, заготовлення і публікація оборонних матеріялів найкращих експертів східнього церковного права й історії — усе це стало можливе лиш за умов, коли ці великі ідеї очолила відповідна людина – Ісповідник Віри й Первоієрарх Кир Йосиф Сліпий. А що з того перевозять в Україну наші отці духовні з Америки з Канади й Европи?

Перевозять туди замість слова правди – фальшиву інформацію, дискредитацію Первоієрарха УКЦеркви і руїну нашої церкви. Везуть її саме там, де слова правди поневолена українська людина не чула вже десятки років.

Ми мали вже раніше нагоду, різними дорогами інформації виявити факти промовчування, пониження і оклевечування цього великого змагу ось тут у Америці. Ми показували, які сили діють на користь Ватикану і його сучасної політики. Сьогодні ми виявили як виглядає акція перенесення цієї руйнуючої політики в Україну, руками таки наших нерозумних отців духовних.

Який абсурд, що усі ці ворожі нашим ідеям сили живуть за наші фонди й користуються довір’ям української громади.

З верховним архиєпископом чи проти нього?

Дня 15 червня ц. р. створено в Чікаґо Крайову Раду Українських. Центральних Організацій за Патріярхат УКЦ. Гучні статті на сторінках преси а зокрема щоденника «Америка» навіяли серця непоінформованих надією, що це нарешті буде щось, що розв’яже всі існуючі проблеми нашої церкви та запевнить нам помісність і патріярхат.

В розгарі дискусій «проти» і «за» мало хто звернув увагу на принциповий моральний аспект народин цього новотвору, як також на сумну схожість подій, які заіснували на церковному полі нашої громади на весну 1971 р. У Філядельфії – а тими, які заіснували в Чікаґо на громадсько – партійно-парохіяльному полі тепер. – Так як тоді так і тепер в місяці червні /це було публичною таємницею цілого Чікаґо ще перед основуючими зборами/, знехтовано побажаннями і порадами нашого найвищого рідного церковного Авторитету.

– І можна б тільки застановитися чий вчинок був більшою провиною супроти цього ж авторитету. На вчинок національно більше або менше індиферентних, на американській землі роджених священиків, для яких єпископська мітра була метою і мрією, та які були під тиском своєго Митрополита і ворожої нам під цю пору Сх. Конґреґації, ще можна старатися знайти оправдання. Але хто і як може знайти оправдання на чікаґівську аферу, якої аранжери «свідомі укр. політичні емігранти» та інтелігенти-професіонали ради подразнених амбіцій та партійних /Конґрес УККА/ чи парохіяльних інтересів не завагались ні на хвилину знехтувати порадами нашого Архипастиря. А вже вершком гіпокризії а то й прямо ароґанції являється речення в заяві новонародженої «організації організацій», що Крайова Рада «включається в змаг за Патріярхат П.У.К.Ц. згідно з визначеними Верховним Блаженством ідеологічними заложеннями та запевняє повну відданість Верховному Блаженству».

– Ми повинні руководитись моральними принципами, мати респект для дійсного авторитету, довіряти йому та шанувати його у всіх галузях нашого збірного життя.

Почуття респекту й заява пошани чи відданости це є ґраніт, – сила, що цементує нас у нарід із свідомим визнанням одних ідеалів і одних цілей. Бо лиш вища мораль може зберегти нарід у час лихоліть, чи схоронити його цілим у час посилених атак ворога. Лиш моральна сила здібна протиставитися і відстояти нарід в добу вишуканих і науково спрепарованих методів ламання волі людини й збірноти. Повне прив’язання української спільноти до духових і моральних вартостей завдячуємо повному прив’язанню її, принайменше в минулому, до її церкви. Церкву ми звикли поважати як збір вартостей релігійних, коли йдеться про віру, і моральних, коли йдеться про відношення людини до людини, чи громади до громади. Але цієї ґранітної сили моралі тут не виказано, коли «Рада» промовчує її нельояльне ставлення до бажань Верховного Архиєпископа, а в оперті на місцевих владик старається створювати враження льояльности до усіх, чим тільки доказує, що за їхньою паперовою льояльністю снується акція проти волі і бажань Верховного Архиєпископа.

Вибравши першим об’єктом своєї праці фінанси Верховного Архиєпископа «Рада» створила комісію «Патріяршого Фонду», і випрацювала систему збірки грошей по парафіях. Отці парохи повинні що кварталу відсилати гроші до єпископа, а єпископ до Риму. Завданням комісії було б одержувати від збірщиків дублікати збіркових лист, і вести додаткову бухгальтерію цієї акції. Принципово, жадна людина з поза єпархії св. Миколая не може мати застережень до форми і процедури збірки фондів на потреби Верховного Архиєпископа, як це схвалить громада прийнятим на тому терені способом. Не заперечить цього й Верховний Архиєпископ. Одного певного позитиву слід очікувати з цієї акції, іменно, пожвавлення і збільшення збірки фондів для Верховного Архиєпископства. Коли ж того не буде, тоді пощо було реформи, високих назв, благословення єпископа й стільки шуму! А якщо треба, то чи не можна було реформувати збіркової акції без творення «Ради Центральних Організацій», коли йдеться майже про одних і тих самих людей?

Чи часом «Рада» не має своїх других цілей, а справу збірки фондів вживає як певної форми своєї легалізації?

Але факт, що чікаґівська «Рада» починає свою діяльність на збірковому полі, знова ж проти волі і порад Верховного Архиєпископа вказує на те, що маємо до діла з хитрою затією, якої дійсні аранжери скриваться поза плечима часто чесних і доброзичливих та однак наївних людей, яким невідома є безмежність людської підлоти та круті дороги золотоустих інтриґантів.

«Немає нічого тайного, що не стало б явним»

/Мр. 4,22/.

В журналі «За Патріярхат», ч. 4/15/ за грудень 1970 p., в «Коментарі до листа Кардинала Тіссерана» читаємо: «В українській еміграційній пресі появилося вже багато статей і коментарів на згаданий лист.»

Думаю, що ще один написати не пошкодить…, «щоб розкрити його дійсний зміст».

«Зміст і час написання листа вказують на те, що намірялось ним осягнути певні політичні цілі. /Підкреслення автора цього допису/.

«У листі Кардинала Тіссерана взагалі не бракує стверджень, що вказують на те, про що властиво йдеться.»

А щоб деяким нашим «спеціялістам» це дійшло до розуму «про що властиво йдеться», дозволю собі зацитувати ще одне речення з «За Патріярхат», а саме: «що через два десятки років Кардинал Тіссеран був відповідальний за долю нашої Церкви, як секретар Конґреґації для Сх. Церков…»

Прикро цитувати, що «за долю нашої Церкви» був відповідальний тільки Кардинал Тіссеран. Думаю, що не без вини і ми, що своєю наївністю, пасивністю й невідповідно встановленими важностями наших цілей погіршуємо долю церкви й українського народу. Але не місце тепер на самокритику. Наша ціль виявити українському громадянству 20-річну діяльність Кардинала Тіссерана, який дійсно буде колись відповідати за долю українського народу і Христової Церкви серед українського народу.

Залишаємо цитування з «За Патріярхат» і переходимо до цитування іншого журналу, «Осведомительного Бюллетеня» від січня 1951 р.

Перш за все познайомимо вельмишановних читачів з редакційною нотаткою журналу, щоб був ясним дивний заголовок нашої статті, а також, щоб декому просвітилося, що доля нашої Церкви вирішувалася Кардиналом Тіссераном вже 20 років тому, лиш ми про це не знали, бо нас не повідомили.

«Освідомлюючий Бюлетень» ставить собі за мету спомагати освідомленні наших священиків /католицьких священиків, що працюють, серед росіян/ і встановленні між ними зв’язку. Призначений він тільки і особисто для наших священиків і не підлягає, самозрозуміло, поширенні серед посторонніх і передачі бібліотекам.»

Переходимо до першої статті, яка називається «Отчет сьезда» – «Звіт з’їзду».

Що це за з’їзд? Де він відбувся? Коли він відбувся? Хто був присутній? Що на нім обговорювалося і що ухвалили?

Отже, по порядку: 1/ Це був з’їзд католицьких священиків, що працюють серед росіян. 2/ Відбувся він в Римі, в колегії «Руссікум». З/ Відбувся він в днях 22 – 27 листопада 1950 року. 4/ В з’їзді взяли участь 4 єпископи і біля 40 священиків, майже з цілого світу. Як подає «О.Б.», одна четверта всіх учасників були росіяни, решта – і то переважаюча більшість – єзуїти, декілька капуцинів, бенедиктинців та світських священиків.

Після чотироденних реколекцій і після молебня до Св. Духа згаданий з’їзд відкрив вступним словом сам Кардинал Тіссеран, який заявив, що з’їзд після 17-річної перерви уважається відкритим. Він запевнив присутніх з’їзду, що Конґреґація дуже цікавиться з’їздом і очікує від з’їзду висловів побажань і корисних вказівок, до яких Конґреґація поставиться з належною увагою, для покращання спільної праці.

І вже тоді, 20 років тому, Кардинал Тіссеран подав декілька значучих вказівок, а саме: «Нинішня праця серед емігрантів ніяким чином не повинна шкодити майбутній праці в Росії; що треба уникати всього, що може поглибити і розширити рів між Заходом і Сходом, і що конечно треба бути підготовленим до складної праці в Росії» / «О.Б.» ч.1, январь 1951 г./

Бо як подають надію оо. Василіяни в Україні, у своїм посланії, «можливо, що русский народ стане католиками», а ставши католиками «залишить уживати слово «православний», як лишній анахронізм». Що слова «православний» і «Православіє» не є жодний анахронізм, про це довідаємося пізніше. Наразі бачимо з вище наведеного, що праця засиплювання рова між Першим і Третім Римом почалася вже від давна і, як показують останні події, наближається вже до кінця. Як скінчиться ця праця, ще не знаємо, але маємо надію, що скоро побачимо. Але без сумніву бачимо, що Кардинал Тіссеран в цій праці відіграв одну з найважніших роль, тому не буде нам дивно, чому саме він та Кардинали Фюрстенберґ і Віллібрандс отримали від Москви відзначення орденом св. Володимира. Видно, що вони оба добре напрацювалися над засиплюванням рова.

Це наближення між Заходом і Сходом за рахунок українського народу нам нагадує горезвісну сцену з Нового Завіту, в якій Пилат посилав Ісуса Христа до Ірода.

Доля Христової Церкви в Україні подібна до долі Христа: «Від Каяфи до Пилата, від Пилата до Ірода, від Ірода до Пилата, від Пилата на Голготу». І це бачимо на власні очі, як повільним кроком Христова Церква українського народу наближається до Голготи і як лунають голоси: «Розпніть Її! Розпніть Її!», бо «згідно з нашими законами вона мусить вмерти»!

І в цей самий час, коли український народ двигає хрест на свою Голготу, щоб бути розп’ятим між Заходом і Сходом, Захід і Схід взаїмно до себе наближуються.

Як це наближення мало відбутися? Про це вже сказав у своїм рефераті Митрофорний прот. Гречішкін двадцять років тому на вище згаданому з’їзді в «Руссікум», а саме:

«Створювати серед православних напрямки, які ідеологічно наближали б його до католицизму; підтримувати православних в їх боротьбі за чистоту православія і за нероздільно пов’язані з нею католицькі принципи в лоні самої православної Церкви, заставити православних визнати себе католиками.

Ця праця – до католицизму через вірність православію – саме собою розуміється, стає подвійно відповідальною і вимагає від священиків дуже високих якостей, в змислі тактичности, знань, обережности і вміння.»

Тому не дивно, чому ця робота наближення покривається серпанком мовчанки і таємниць. Цих таємниць не можна називати нічим іншим, як тільки «позакулісовою діяльністю» представників двох Римів – Першого і Третього. Відносно Третього Риму, тут треба зазначити, що вже «від часів Філотея /ченця псковського Єлеазархового манастиря за часів великого князя московського Василія III/ аж до тепер розвивається конкретна програма реалізації теорії «Третього Риму» її адептами московського, під кличкою «російського» і «всеросійського імперіялізму». /Порівняй працю проф. В. Гришка, «Історично-правне підґрунтя теорії III Риму», Мюнхен, 1953/.

Щоб обґрунтувати наше твердження, що програма теорії III Риму і далі продовжується, порівнявмо для прикладу уривок з послання Філотея до дяка Мунехіна /3524- р./, яке звучить: “Усі християнські царства у свому кінці, згідно з книгами пророків, зіллються в єдине царство нашого государя, тобто в російське царство. Два Рими падають, третій стоїть, а четвертому не бути…”

В “О.Б.” продовжують говорити таке:

“Дальше Прот. Гречішкін настоює називати свою парафію православною, вселенською і, тільки в дужках, як пояснення, католицькою. Особливо і рішучо він настоює на взірцевім богослуженні. Для успішної праці служби повинні бути, на його думку, вершком досконалости щодо обряду і літургічного життя, а священики навіть своїм зовнішнім видом повинні бути “настоящими” /дійсними/ руськими “батюшками”, далзкі від всякої вдаваности і штучности.”

“Надзвичайно він строгий до священиків-чужинців, рахуючи їхню участь в літургічній діяльності фатальною помилкою, яка не -може принести нашій справі нічого крім шкоди.”

“Осуджуючи участь священиків чужинців в нашій літургічній діяльності, автор в заключенні висловлює припущення, що і в будучій Росії для них навряд чи знайдеться місце.”

В нас діється все навпаки, бо наші пастирі замість обстояти свої права і довести наш обряд до чистоти, а літургічне життя зробити вершком досконалости, їздять до Риму, “щоб дістати квазівки дальшого правління повіреним їм вірними” /як це подає о.С. Якимишин, ЧСВВ, у “Світлі” ч. 11/575/ за листопад 1970 р./

Деякі наші пастирі кплять з нашого обряду і засмічують його латинськими новотворами. Росіяни навпаки, дбають про чистоту свого обряду і в цій їхній цнотливості їм помагають латинники.

Послухаймо звіт о. Фьодора Вількока Т.І. про його працю в Шан- гаю, де він “змінив зовнішний вид храму, надавши йому більш руського вигляду, як він поліпшив відношення до руського духовенства і колонії, як він побудував там Колеґію для руських хлопців, як йому вдалося створити в ірляндських сестер школу для 200 дівчат, як він побудував для руських студентів гуртожиток в Шангайському університеті й багатьом роздобув стипендії, і як йому вдалося отримати від латинського єпископа для своєї церкви усі права парафії”.

Як бачимо, росіяни здобувають права самі й інші їм помагають. Росіян католиків є багато менше ніж нас, але вони мають свою цілеспрямованість* Для нас українців навіть Архиєпископський Синод не має прав, щоб рядити Українською Помісною Церквою, як висловився Кардинал Фюрстенберґ свого часу, ані опікуватися вірними українського обряду і дбати про виховання священиків. А навіть якщо і вдасться когось післати до університету закінчити студії, то зараз о. Ректор духовної семінарії запротестує перед о. Ректором університету, або скоренько біжить до найближчої Конґреґації. А ця скликує інші, і після закритих нарад строго засекречено висилають пораду усунути небажаних осіб з університету, як це сталося минулого року на Папському Університеті Папи Урбана в Римі. Там, за порадою трьох Римських Конґреґацій, усунули трьох українських студентів – докторантів. Трьох Великих проти трьох малих. Боротьба без пропорцій, однак, як заявив секретар згаданого університету, “студенти повинні тішитися тим, що не вони є згіршенням, що не можуть вчитися, але ті, що не дають вчитися”. З цього приводу пригадався жарт, як комар викликав бика на двобій. Бик по роздумі виклик прийняв і вигукнув: “Я на двобій готовий!” На це комар відповів: “Дякую за рішучість! Однак я тебе без бою вже переміг, бо коли ти, великий бицю прирівнявся до мене, маленького комаря, то я вже тебе переміг. Бувай здоров!.- і полетів геть. Студентам теж не лишається нічого іншого, як відлетіти геть і усвідомити собі, що ніхто їм не поможе, навіть сам Папа. Вони повинні надіятися на власні сили і на поміч Бога, який не дивиться ні на особи, ні на Конґреґації. На студентах повинні навчитися всі українці, що вже час зрозуміти, що тільки власними силами і при Божій помочі ми зможемо збудувати свою будуч- ність. Вже час перестати тужити за минулим. Будучність належить нам, як ми вчасно це зрозуміємо і до цього належно приготовимося.

В суботу 25 листопада, на вище згаданому з’їзді виголосив доповідь І. М. Посновой на тему: “Сотрудничество мирян co священниками в нашем апостольстве”, про яку редакторка “Католического Листка” заявила: “Взагалі треба сказати, що Католицька Церква в своїм духовенстві і мирянах ще не готова до воз’єднання. Потрібно б уложити про це меморандум до Святішого Отця”.

Не знати, чи цей меморандум був написаний, чи ні, але можна думати, що бу^ написаний і що мав вплив на горезвісну енцикліку” Папи Пія XII до народів Росії. Це було 20 років тому. Але й сьогодні Рим більше прислухається до голосу росіян ніж до голосу українців, поминувши те, що українці від давен-давна лучилися з католицьким світом тісними зв’язками. Рим канонічною мовчанкою промовчує всі наші засіку ги, мученицьке терпіння і смерть української католицької єрархії 26 років тому, а також мучеництво тисяч вірних в Україні, які своїм життям заплатили за вірність Апостольському Престолові, Христовій Євангелії, та за вірність Христу, а не людям на високих постах, які не є непомильні.

В неділю 26-го листопада було влаштоване прийняття в Руссікум, яке возвеличав своєю присутністю сам кардинал Тіссеран і який дуже жалував, що він не вміє “ґаваріть па-рускі”, хоч дуже бажав навчитися, а навіть “паєхать в Рассію”, але на превеликий жаль Перша Світова Війна цьому перешкодила і кардинал мусів “…захищати рідну землю потоптану ворогом. І бачучи тепер перед собою зібраних… руських католиків, він нехотячи ставить соб^ запит, чи не хотіло часом Боже Провидіння дати нарешті руському народові можливість наблизитися і злучитися з правдивою Церквою…”

Дозволю до останнього висловити свою думку: Не є ціллю творити Церкву задля Церкви і проповідувати цю Церкву як непомильну, досконалу, філянтропічну установу. Ціллю християн є пізнати живого Бога, Визнати Його за свого Небесного Отця і полюбити Його з^Його Сином- Христом за нас розп’ятим, щоб ми мали життя вічне, та Його Святим Духом, що нас освячує до життя вічного. Кожний християнин, який впізнав Бога і полюбив Його, як свого Отця, повинен виконувати волю Отця, а воля Отця є,_ч щоб усі спаслися. Тому кожний християнин повинен^проповідувати Христа розп’ятого-Спасителя людства та виконувати Його заповіді: “Любіть один одного так, як Я вас любив.”

Якщо сучасний світ, а християнство зокрема, переживає кризу, то лиш тому, що відкинено принципи Любови, Правди і Свободи, тобто принципи всепрощення, справедливості і пошани до кожної людини без огляду на її становище, бо Бог не дивиться на особу, а на її добрі діла.

А тепер пригляньмося до побажань з’їзду до Східньої Конґреґації, тобто до того, що з’їзд ухвалив і до чого Конґреґація поставилася з належною увагою

«Побажання з’їзду Католицького Духовенства, яке займається росіянами»:

З’їзд уважає за необхідне при праці серед російської еміґрації мати на увазі якнайкраще приготування майбутнього католицького апостольства в самій Росії.
З’їзд просить Свящ. Конґреґацію Східніх Церков порадити католикам, особливо духовенству, більш християнське відношення до росіян-православних.
Вислухавши вичерпну доповідь о. прот. Грічішкіна, з’їзд висловлює наступне:

Доповідь ця є гарна /чудова/ і цінна тим, що поручає в нашій апостольській місії серед росіян пристосовуватися до їхньої психології і національного відчуття /тонкощів/, а через це з’їзд усвідомляє вповні цінність національних принципів в релігійній праці, одночасно з’їзд з вдячністю приймає в сучасних умовах своєї початкової праці необхідну і цінну співпрацю священиків інших національностей. Ці священики, самозрозуміло, повинні добре володіти російською і слов’янськими мовами, знати і любити руско-слов’янський обряд і бути просякнутими його духом благочестя.

Всім є очевидний повільний але постійний поступ підготовлення чоловіків до майбутньої праці в Росії в особах білого і чорного духовенства, але також є надто побажана підтримка властей в підготовленні жіночого елементу до цієї праці в дусі східнього благочестя.

Диякони завжди відігравали важну ролю в руськім обряді і в парафіяльній праці. З’їзд звертає увагу Св. Східній Конґреґації на те, що до цього часу не були приняті заходи для їх підготовлення. Побажано є дозволити добрим мирянам, навіть одруженим, після зовсім недовгого підготовлення висвятити їх в диякони.

З’їзд звертає увагу Св. Східній Конґреґації на те, що новий Східній Кодекс уважає піддияконство як «імпедіментум діріменс» для заключення шлюбу. Так як в російській Церкві часто принято посвячувати в піддиякони юнаків-прислужників /і ця практика продовжується/, то при приняттю їх до католицизму і при мішаних подружжях можуть виникнути ускладнення. Чи не можна цю постанову нового кодексу не застосовувати до росіян?
З’їзд висловлює побажання уділити економічну підтримку тим, хто займається молоддю, як нпр. Інтернатові св. Георгія в Медоні.
З’їзд вважає надто важною справою організацію курсів для релігійного виховання співпрацівників з-поміж російських мирян.
Крім видавничої праці на периферіях пристосованих до місцевих потреб і можливостей, з’їзд признає безумовною необхідністю видавання центрального органу. За змістом він повинен бути доступний читачам середнього рівня, висловлювати католицькі думки і відзеркалювати життя Церкви, а з огляду на особливе зацікавлення російського читача, варто звернути увагу на технічну сторінку, щоб надати виданню притягаючого вигляду. Редактором пропонується о. Станіслава Тишкевича, а його співробітником о. Николая Бока. До адміністративної праці можна було б притягнути інших отців, а також мирян. Відносно фінансів, треба надіятися на передплатників, на добродіїв і на субсидію Св. Конґреґації. Осідком редакції повинен бути Рим, однак не виключається можливість, щоб журнал друкувався в іншім місці, нпр. в Парижі. На початках журнал буде виходити 6 разів в рік в розмірах двох друкованих аркушів /32 стор./.

В справах іншої видавничої діяльності зауважується дійсна потреба в наступних виданнях: а/ катихизис для дітей; б/ брошури, які повинні мати значення не тільки в цьому моменті, але і в майбутній праці в Росії, нпр. життя Церкви в її святих, не тільки західніх, але й східніх взагалі і російських зокрема.

В цілях однозгідної видавничої діяльности потрібний освідомляючий центр, який інформував би про видавничу діяльність на периферії. Таким центром міг би бути центральний орган.

Якщо б було не можливо видавати центральний орган в Европі, то пропонується видавати його в Північній Америці /під керівництвом о. Николая Бока, або когось іншого/.
З’їзд уважає, що є побажаним також, щоб уділити підтримку виданням І. М. Поснової: «Католический Листок» і «Жизнь с Богом».
До того часу, доки буде не можливо поставити на чолі всієї нашої праці одного відповідального провідника, наділеного юрисдикцією, зібрання просить Св. Східню Конґреґацію дозволити російським священикам мати свого постійного прокуратора в Римі, який був би добре обзнайомлений з працею нашого апостольства. Обов’язком прокуратора було б: клопотання перед Св. Престолом за справи священиків, підтримка зв’язку між священиками, видавання інформаційного бюлетеня, який є призначений виключно для наших священиків, переведення запитів поміж поодинокими священиками та повідомлення про це інших і т. п.
Отці, зібрані на з’їзді, висловлюють побажання мати в Конґреґації одного чоловіка, який знав би російську мову, цікавився б зблизька нашими проблемами з метою втримувати живий зв’язок з Св. Конґреґацією і вести частішу переписку.

14. Учасники з’їзду висловлюють просьбу Св. Східній Конґреґації подарувати Єрейський Молитвослов великого і малого формату всім учасникам і тим священикам, які не могли взяти участь у з’їзді, а також інші літургічні книги й видання, згідно з їх потребами.

15. Предсідники з’їзду є переконані, що цей з’їзд виказався дуже корисним і тому висловлює побажання, щоб такі з’їзди відбувалися частіше.

Побажання, які були висловлені з’їздом священиків, своєчасно були переслані до Св. Конґреґації Східніх Церков.

Двоє з цих побажань вже є в дорозі до реалізації: Видання журналу і місіонерські курси для мирян. Журнал буде видаватися як і перед тим в Брюкселі І. М. Посновою, але буде називатися не «Католическим Листком», а «Католическим Вестником», і буде не літографічний, а друкований. Він виходитиме 6 разів в рік в розмірах 32 сторінки. Головним редактором буде о. Станіслав Тишкевич.

Прокуратор ще не іменований і до його номінації у всіх справах, які входять в засяг його обов’язків, звертатися тимчасово до о. Ректора Руссікума.

З вище наведеного можна зробити висновок, що доля України вже давно є перерішена можновладцями цього світу. Те, що розпочав Петро І-ий, а Катерина ІІ-га і московські царі продовжували, продовжують інші вожді і вожденята до нині. Однак не повинні ми забувати, що людина міркує, але Бог кермує, тому варта нарешті взятися до науки і праці, щоб ми навчились так як треба, щоб мудрість в нас була своя, а не позичена в якогось там Вані, чи Джіованні. Навчитися мусимо, що тільки «в своїй хаті своя правда і сила і воля».

Але також мусимо собі усвідомити, що цієї хати ніхто нам не дасть ані не збудує. Мусимо подбати про матеріял і про майстрів самі.

На мою скромну думку нашими учителями були І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, В. Симоненко та багато інших, які вчили любити Правду і які за Правду терпіли, бо знали, що хто полюбить Правду, того Правда визволить.

«Обіймітесь брати мої, молю вас, благаю!»

Цей заклик одного з найбільших українських пророків основується на заповіді Спасителя роду людського Ісуса Христа: «Любіть один одного так, як я вас полюбив».

Тож нехай для нас законом стане заповідь Христа, а не погрози властьімущих цього світу, які намагаються бути властителями людського життя, тоді коли Джерелом Життя є Бог, перед Яким по нашій смерті станемо на суд. Тоді не буде оправдання, що я не знав, бо я був «кенедієн» чи «амерікен», як це можна нераз почути від наших не тільки світських, а навіть духовних провідників.

Не обвинувачуймо тільки наших ворогів, що вони завинили в нашому нещасті, хоч вони і є найбільш відповідальні за наш розбрат, бо добре випробували, що український народ найкраще нищити яничарами. Через це плекають спеціяльний рід яничарів, щоб доконувати свої пляни «діли і пануй!»

Тож не даймося спровокувати і не станьмо вбивцями своїх братів. Навчімося прощати один одному і співпрацюючи творити нову сім’ю, в якій могли б «помолитися на волі невольничі діти» сторозтерзаного українського народу.

МИКОЛА МИЛУСЬ є одним із тих студентів, якого Отці Василіяни викинули з Духовної Семинарії, а Східня Конґреґація і до сьогодні пильнує своїм бистрим оком, щоб його не висвятити на священика. Микола Милусь працював в бібліотеці Українського Католицького Університету в Римі, однак в місяці серпні 1971 року виїхав до Аргентини /де він належить і де перебуває його мати/, щоб остаточно дізнатися від Кир Андрія Сапеляка чи відбудуться свячення чи ні. Владика відмовляється. В часі, коли такий брак покликань і священиків, Отці Василіяни виганяють семинаристів, а наші владики, живучи в страху перед Східньою Конґреґацією, відмовляються висвячувати тих, яких не бажала Східня Конґреґація. Українське громадянство в Аргентині повинно зареаґувати і запитати владику Кир Андрія для якого народу і якої Церкви він є владикою і чому він відмовляється висвячувати молодця, який має всі дані бути побожним, патріотичним і високообразованим священиком.

«Автономія Патріярхів і верховних єпископів у Католицькій Церкві»

Семінар на актуальні теми сучасного становища й оборони прав помісности УКЦ, що відбувся у Фордгамському Університеті в Ню Йорку 15-го липня 1972 року.

Стараннями активної референтки зовнішних зв’язків та інформації нашого Т-ва пані Еви Піддубчишин 15-го липня цього року було влаштовано цей цікавий, актуальний і потрібний семінар. Цими трьома прикметниками можна без перебільшення назвати ню-йорську імпрезу тому, що добрі оборонні матеріяли для нашої церкви потрібні сьогодні більш як коли. І ми їх одержали саме в час нехтування й відмови нам старих і нових прав на помісність. Ми одержали їх від кваліфікованих авторів високого наукового рівня, від спеціялістів ділянок церковного права, історії і політики, а головно від людей об’єктивних, бо неукраїнців. Матеріял науковий, обґрунтований, без домішки емоцій, і тим його вартість не знизиться і в майбутньому, коли актуальна тепер ситуація мінятиметься в різних напрямах. Він буде виданий брошурою, по англійському, і завданням управ відділів нашого Т-ва буде поширення тих оборонних матеріялів поміж усіх родин, без різниці на вживання мови, а спеціяльно серед тих людей що з різних причин є ще досі не заінтересовані у життєвих справах їхньої церкви.

Зрозуміло, що ці матеріяли будуть поширені насамперед у зовнішному світі; чужа преса, чужі ієрархії церков, бібліотеки, архіви, університети, інститути, а опісля і на нашому внутрішньому форумі. Слід ствердити, що чужі видавництва й чужі вищі церковні достойники приймуть такі публікації охоче, відповідять на них листами, читають їх уважно і запізнаються основніше з проблемами нашого церковного життя. Це виявилося в минулому. А щоб не постав при тому якийсь непотрібний злосливий абсурд, приміром такий, що ми радо учимо усіх чужинців а про своє власне знання не дбаємо, тоді слід солідно попрацювати над тим, щоб семінаріяльні матеріяли були не тільки масово поширені серед наших родин, але щоб кожний мирянин читав їх, дискутував їх і засвоїв собі їх. Поки немає вигляду на кращу зміну в стосунку до нашого сучасного положення ані до долі нашої церкви, то тим більше кожний свідомий мирянин мусітиме озброїтися у знання з різних ділянок церковного життя і вміти ним орудувати, бо на них може майбутнє накласти ще більше праці і відповідальности. З невігласами сьогодні не рахуються. Поширення і використання усіх тих публікацій, що їх тепер Крайова Управа приготовляє і висилає до відділів це одна із основніших точок сучасної програми Т-ва.

Це не є таємниця, що влаштування такого семінара, спровадження доповідачів з Европи, гонорарі авторам, редагування і друк видання, і висилка його у світ даром – це великий кошт, й його хтось мусить покрити. Видавничий плян Т-ва вимагає понад 15 тисяч долярів, бо кожний чужий автор, коли він один із небагатьох спеціялістів у світі має свою, так сказати, ставку. При тому постає два гострі питання: перше – чи позбутися можливості оборони прав нашої церкви найкращими науковцями з цієї ділянки, а якщо ні, то друге – чим усю цю акцію оплатити. В зв’язку з тими питаннями пропонуємо уважним читачам прочитати відозву Крайової Управи Т-ва на 2 сторінці цього журналу і розпочати активний спосіб думання в її напрямі.

Управам відділів, активним мирянським діячам і членству, спеціяльно з Ню Йорку і його підміських околиць, з нагоди відбутого семінаря належить серйозніше упімнення. Хоч, на щастя, учасників з других околиць призбиралася сотня, то їхні місця на семінарі світили пусткою, а запрошені чужі науковці говорили доповіді до порожніх крісел, і це не одинокий вияв їхньої «активности». Тому належало б з цілою серйозністю очікувати, що така діяльність здобуде для нас таку помісність, яку одержала наша єпархія в Бразилії.

Семінар відкрив голова Т-ва др. М. Навроцький, вступне слово говорила пані Е. Піддубчишин, а модератором семінаря був др. Т. Бирд. Під час перерви слово про доповідачів виголосив проф. М. Лабунька.

Доповідачі і теми семінаря були такі:

Отець Проф. Вільгельм де Вріс: «Походження східніх патріярхів і влада римських Папів». Отець де Вріс, чина оо. Єзуїтів, професор теології й історії та декан Понтифікального Орієнтального Інституту в Римі. Підчас ІІ-го Ватиканського Собору був консультором німецького єпископату у східніх проблемах. Отець де Вріс є автором численних наукових праць.

Проф. Йоган Мадей: «Права УКЦ гарантовані Берестейською Унією». Проф. Мадей є дорадником німецького єпископського комітету для екуменічних проблем та президентом т-ва «Зустріч зі Східніми Церквами». Він є автором книжки «Кірхе цвішен Ост унд Вест» та «Лє патріярхат украінієн», як також много інших, в яких дав доказ своєї наукової об’єктивности та позитивного наставлення до справ УКЦ.

Отець Проф. Джордж Малоні: «Теперішній канонічний статус УКЦ і її майбутнє». Отець Малоні є членом Інституту Папи Івана XXIII, редактором «Діяконії», автором наукових праць і розвідок, як також членом Американської Єпископської Комісії для діялогу римо-католиків з православними.

Отець Алексій Фльоріді: «Роля України в останніх совєтсько-ватіканських дипломатичних відносинах». Отець Фльоріді викладав на Фордгам Університеті в Ню Йорку та на філософічному факультеті університету в Сан Павльо в Бразилії. Працював науково на Колюмбійському університеті. Колишній співробітник єзуїтського журналу «Ля сівіта католіка» та член італійської асоціяції журналістів. Отець Фльоріді є дуже добрим знавцем комуністичної системи, автором численних книжок і статей. Всі три Отці доповідувачі є членами ордену оо. Єзуїтів.

Звідомлення про семінар друкувала передовсім чужомовна преса: Catholic Herald, London, Eastern Churches Review, London, Religious News Service, New York, Catholic Free Press, Worchester, Mass., Eastern Catholic Life, Passaic, The Catholic Transcript, Hartford; Українська преса друкувала частинно вислані їй повідомлення про семінар, але своїх кореспондентів на семінарі не мав жадний український часопис. Українські католицькі часописи «Америка», «Шлях» та «Нова Зоря» не помістили висланих їм матеріялів, ні жадного слова про те, що такий семінар відбувся.

Звернення Крайової Управи до всіх Членів Т-ва та усіх людей доброї волі

Ідучи назустріч сучасних потреб боротьби за помісність і патріярхат УКЦ, Крайова Управа розвинула широку видавничу діяльність. Її завданням є сформулювати друкованим словом усі ті ідеї, що в минулих роках сколихнули нашою еміґрацийною спільнотою й своєю спонтанністю поклали перші основи для покликання до життя Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви.

На внутрішньому відтинку це конечне, щоб остаточно сконсолідувати нашу громаду в одній вірі й дії в користь рішучої оборони прав нашої Церкви.

На зовнішньому відтинку нам треба приєднати якнайбільше приятелів і прихильників для наших змагань за патріярхат УКЦ, дати науково опрацьовану документацію і рівночасно опрокинути ті твердження, що ними послуговуються противники помісности і патріярхату УКЦ.

Наша. мета ясна і недвозначна: Повна помісність УКЦ в злуці з Вселенською Католицькою Церквою, з усіми правами ґарантованими Берестейською Унією та приверненими Другим Вселенським Ватиканським Собором, та її завершення патріярхатом.

Ідея слушна – оперта всеціло на Божій і людській справедливості, згідна зі засадами канонічного права й приписами моралі взагалі. Вона захоплює всю нашу спільноту й робить її здібною до найбільшої жертвенности, бо в ній вона бачить відродження своїх стародавніх прав, випливаючих з рації її існування як помосту між Заходом і Сходом.

Ідея ця захоплює також чужинців, які в змаганнях українців за долю своєї Церкви, на тлі щораз більше зростаючої безрелігійности з одної сторони, а розполітиковання деяких кругів Ватикану з другої, добачають можливості великої місії УКЦ.

Крайова Управа докладає усіх старань, щоб правильно вибраний шлях дальше промощувати. В тій цілі видано книжочку «І благослови твою спадщину» Е. Піддубчишин, «Критика» на книжку Поспішіля-Лужницького, та теж запляновано також ряд видань стисло наукових і популярних. Все це однак пов’язане з поважними коштами, які винесуть кілька чи кільканацять тисяч долярів. Дотеперішні видання вичерпали й так дуже обмежені фонди Крайової Управи, яка ніяких дотацій не має, а одиноко здана на жертвенність Вш. Членства й усіх людей доброї волі.

Тому Крайова Управа змушена проголосити оцим зверненням добровільну збірку пожертв на видавничий фонд Т-ва, на протязі місяців жовтня і листопада ц.р.

Вш. Громадяни! Просимо відгукніться щедро й складайте свої пожертви на видавничий фонд Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦ.

За Крайову Управу:

д-р Леонід Рудницький, секретар

д-р Мирослав Навроцький, голова

д-р Володимир Бачинський, фінансовий референт

Документи:

Лист від представників мирян,
висланий до кожного присутнього в Римі
Владики Української Католицької Церкви

Рим, 30 жовтня, 1971 року.

Ваше Високопреосвященство!

Нижчепідписані представники мирян, зібрані на римських торжествах Української Помісної Католицької Церкви 30 – 31 жовтня, довідалися; про демарш до Українських: Владик Секретаріяту Стану їх Святости у справі заборони відбуття Архиєпископського Синоду.

В обличчі грізного стану й історичної відповідальности ієрархії за дальшу долю Української Церкви просимо і закликаємо Вас не піддатися цій незаконній пресії, постояти твердо за права самої ієрархії й цілої Церкви та, не зважаючи на це, відбути заплянований Архиєпископський Синод.

Відчуваємо, що без Синоду буде важко після повернення зустрічатися і співжити Владикам, священикам і провідним діячам зорганізованого мирянства із загалом наших вірних.

Цей тривожний апель доводимо до Вашого відома в почутті відповідальности за стан у нашій Церкві.

Віддані Вам у Христі,

др. Зиновій Ґіль, др. Роман Осінчук, інж. Степан Процик, проф. Мирослав Лабунька, проф. Василь Маркусь, др. Петро Біланюк, др. Леонид Рудницький, Любослава Шандра, Дарія Кузик, Ева Піддубчишин, др. Мирослав Навроцький, др. Романа Навроцька, др. Ярослав Крив’як, др. Ярослав Миндюк, др. Дарія Миндюк, др. Володимир Боцюрків, інж. Іван Фур, Юрій Карпінський

* * * * * * * * * * *

Пресові комунікати з Риму

Рим, 1 листопада 1971.

Після торжественного посвячення української церкви святих Сергія і Вакха та врочистого відзначення 375-тої річниці Берестейської і 225-тої річниці Ужгородської Уній з участю 15 українських Владик під проводом Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого, українські Владики почали тут учора ввечорі, 31 жовтня 1971 року, свої синодальні наради та просять Святішого Отця про апостольське благословення для їхніх праць.

Президія Синоду

Рим, 2 листопада 1971.

Українські Католицькі Владики, зібрані на своїх Синодальних Нарадах в Римі, – оцим заявляють, що вони діють під проводом Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа, згідно з рішенням Другого Ватиканського Собору, в любові пошані і відданості до Св. Отця.

Рим, 5 листопада 1971.

Після посвячення відновленої церкви Жировицької Богородиці і Святих Сергія і Вакха в Римі, дня 30 жовтня, та по відзначенні 375 річниці Берестейської і 325-річчя Ужгородської Уній, Архиєрейською Службою Божою усіх зібраних Владик і святочною Академією, розпочалися в неділю вечором, дня 31 жовтня, чергові Синодальні Наради Українських Владик, що ними проводив Блаженніший Верховний Архиєпископ Української Церкви, Кардинал Йосиф Сліпий.

Під час своїх Нарад Українські Владики створили Дорадче Тіло для Верховного Архиєпископа, так званий Постійний Синод, зложений з чотирьох Владик, крім Верховного Архиєпископа.

Головною точкою Нарад було передискутовання начерку Конституції для Української Католицької Церкви. Окрім цього порішено деякі біжучі справи Української Церкви.

Українські Владики, зібрані на Синодальних Нарадах, звернулись до Духовенства і Вірних Української Церкви Спільним Пастирським Актом з нагоди святкувань Берестейської та Ужгородської Уній, підкреслюючи їхню дальшу життєвість для Українського Народу мимо усіх переслідувань і заперечень.

Синодальні Наради закінчено дня 5 листопада.

ПРЕЗИДІЯ Синодальних Нарад.

* * * * * * * * * * *

Рим, 1 листопада 1971р.

Слава Ісусу Христу!

До Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви на руки Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа Сліпого

Ваше Блаженство,

Високопреосвященні і Преосвященні Владики,

Ми нижчепідписані представники організованого мирянського і громадського життя, які прибули на ювілейні торжества в Римі 30-31 жовтня з нагоди 375-річчя Берестейської і 325-річчя Ужгородської Унії та посвячення храму Святих Сергія і Вакха, уважаємо за відповідне подати до Вашого відома і погляди і побажання українського загалу.

Українська спільнота поважно стурбована останньою забороною Секретаріяту Стану їх Святости відбути черговий Архиєпископський Синод. Уважаємо це порушення історичних прав та устійненого правопорядку Помісної Української Католицької Церкви, подиктованим радше політичними міркуваннями.

Не зважаючи на це, уважаємо, що Ви, наші Владики, маєте святий обов’язок у цей критичний час відстояти права нашої Церкви, забезпечені тисячлітньою традицією, Берестейською Унією та декретами Другого Ватиканського Собору. Вся українська спільнота нетерпеливо очікує негайного відбуття заплянованого П’ятого Архиєпископського Синоду.

Звертаємося до Отців Синоду, зібраних тепер у Римі, розглянути зокрема такі справи:

Підтвердити і перевести в життя постанови, винесені на 4-тому Архиєпископському Синоді стосовно помісности і патріяршого устрою Української Католицької Церкви.
Домагатися від Апостольської Столиці респектування артикулів Берестейської Унії щодо прав нашої Церкви, включно з вибором власної ієрархії.
Заперечити виключність територіяльної юрисдикції на користь персональної правовласти Верховного Архиєпископотва над всіми українцями католиками у світі.
Добро душ вірних на сьогодні вимагає збереження в дусі традиції жонатого клиру і послідовного опрокинення насильно впровадженого целібату в нових країнах.
Відновити традицію співучасти мирян в управлінні Церквою на всіх щаблях церковної структури /Головна Рада Мирян, єпархіяльні та парафіяльні ради, церковні братства і сестрицтва тощо/.
Затіснити співпрацю Церкви з суспільно-громадськими чинниками, особливо в ділянках рідного шкільництва, молодечих організацій та збереження і розвитку української культури.
Розвинути екуменічні зв’язки та практичну співпрацю з Українською Православною Церквою.
Забезпечити піддержку та якнайуспішніше діяння Українського Католицького Університету ім. Папи Климентія, переданого Архиєпископському Синодові.
Сприяти розв’язанню наболілих конфліктів в деяких країнах між ієрархією, монашими чинами та мирянами.

10. Не зважаючи на лист Папи Павла 5-го з 7 липня 1971 р. та тимчасові труднощі у справі створення Українського Католицького Патріярхату, продовжувати наполегливо змагання за завершення структури нашої Церкви Київсько-Галицьким Патріярхатом.

Вважаємо за потрібне зазначити Отцям Синоду, що українські миряни та організоване громадянство зробили великий вклад і жертвенність у розбудову Української Католицької Церкви. Висловлюємо тривожні побоювання, якщо б Синод не відбувся або не виніс позитивних рішень та не був у стані перевести їх у життя, що це могло б привести до занепаду віри, збайдужіння до справ Церкви, упадок жертвенности, а навіть в і окремих випадках до відходу активного елементу від Української Католицької Церкви.

Ми однак сподіваємося, що українські Владики зроблять все можливе, щоб в цьому критичному часі виконати свою історичну місію супроти Церкви і Народу.

Залишаємося в глибокій пошані, з побажанням успіхів у працях Синоду та християнським привітом.

Мгр. Омелян Коваль – За Евролепську Президію Секретаріяту CKBУ / Коорцинаціиний Осередок Українських Центральних Громадських Установ в Европі / Центральна Управа Спілки Української молоді;

проф. Петро Зелений – За Європейську Конференцію Мирян / Український Християнський Рух / Товариство за Патріярхат в Бельгії;

інж. Євген Гарабач – За Український Християнський Робітничий Рух / Товариство за Патріярхат в Німеччині;

інж. Василь Олеськів – За Громадський Комітет за Український Патріярхат у великій Британії / Союз Українців у Великій Британії;

д-р Романа Навроцька – За Світову Федерацію Українських Жіночих організацій;

Ольга Муссаковська, Любослава Шандра – За Централю Союзу Українок Америки;

Ольна Тоїлашівська – За Українську-Американську Жіночу Допомогову Організацію в Нью-Йорку;

Д-р Юрій Цегельський, Юрій Карпинський – За Організацію Української Молоді і «Пласт»;

проф. Леонід Рудницький – За Осередок Наукового Товариства ім. Шевченка в Фіялдельфії;

Ева Піддубчишин – За Товариство Прихильників Українського Католицького Університету – Нью-Йорк;

Дарія Кузик – За Світове Товариство за Патріярхат;

Д-р Зіновій Ґіль, інж. Степан Процик, Василь Пасічняк – За Крайову Управу Товариства за Патріярхат в Америці;

д-р Роман Осінчук проф. Миослав Лабунька – За Раду Мирян Товариства за Патріярхат в Америці;

проф. д-р Петро Біланюк – За Централю Комітетів оборони обряду, традицій і мови Української Церкви в США і Канаді;

Юрій Карпинський – За Студентський Комітет ад гок за Патріярхат;

Любослава Шандра – За Громадський Комітет дії за Патріярхат УКЦеркви та Діловий Комітет для відзначення Другої річниці Архиєпископського Синоду в Чікаґо;

д-р Василь Маркусь – За Координаційний Комітет Українських Організацій Канади і Америки за здійснення Патріярхату / Асоціяція Української Католицької Преси;

д-р Мирослав Навроцький – За Українське Лікарське Товариство Північної Америки – Відділ в Пенсильванії/

* * * * * * * * * * * .

Слава Ісусу Христу!

Рим, 5 листопада 1971 р.

До Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви
на руки Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала
Кир Йосифа Сліпого

Ваше Блаженство, Високопреосвященніші і Преосвященні Владики!

Хоч згідно із традицією нашої Церкви представники мирян все брали участь в синодальних нарадах, то ми, представники мирян Української Католицької Церкви зі жалем стверджуємо, що й 5-ий Архиєпископський Синод відбіг від тої традиції. Мимо наших старань ми не мали нагоди виступити особисто на 5-ому Архиєпископському Синоді перед Високопреосвященнішими і Преосвященними Отцями Синоду, щоб висловити і вияснити наше становище відносно ряду питань, що тісно в’яжуться із дальшим розвитком нашої Української Католицької Церкви та працею мирян для неї.

Але ми все ж таки не сумніваємось, що заторкнені нами питання стануть предметом глибоких студій і розважань Отцями Синоду. Ми вважаємо, що ці справи, з огляду на свою актуальність і важливість, заслуговують на повну увагу Отців Синоду.

Просимо прийняти вислови нашої синівської відданости і остаємо з глибокою пошаною і християнським привітом

Інж. д-р Петро Зелений, голова делегації мирян

Члени делеґаціі: проф. д-р Петро Біланюк, д-р Ева Піддубчишин, Романа Навроцька, Юрій Карпінський

* * * * * * * * * * *

Ваше Блаженство, Голово Синоду,
Високопреосвященніші і Преосвященні Владики, Отці Синоду!

Нав’язуючи до вже поданого Синодові листа від мирянських і громадських організацій з 1 листопада 1971 року, бажали б ми нині, як делегація мирян, уточнити та поширити деякі точки цього листа.

1. Видається нам, що основною причиною теперішніх труднощів у нашому церковному житті є обставина, що постанови IV і попередніх Архиєпископських Синодів не були переведені в життя. На жаль, навіть не були вони належно спопуляризовані серед загалу вірних. В цьому також не дописала українська католицька преса. Щоб не бути голословними, дозволимо собі вказати на деякі приклади: досі нестворено Беатифікаційного Осередку, усіх інстанцій церковних судів; не поставлено належно справи «Фонду Церкви в потребі» і т.д.

2. Саме в 375-ту річницю Берестейської Унії, яку тепер врочисто відзначаємо, приходиться ствердити, що Українська Католицька Церква істотно віддалилася від того первісного стану Східної Помісної Церкви, якою вона була і повинна бути. На протязі останніх століть поступово поширено законодавчу і адміністративну владу Римської Курії, яка своїми законами та розпорядженнями нарушувала самоуправління і традиційні права та привілеї Української Католицької Церкви, наприклад, призначування єпископів, впровадження обов’язкового целібату, видавання літургічних книг. Крім цього, накидувано нам латинську богословську думку, чужу нашій ментальності, впроваджено західні канонічні норми та літургічні форми, щоб найбільше зблизити нас до латинського обряду, західної церковної структури та духовости.

Причиною цього стану було те, що латиняни ніколи не розглядали церковну єдність як об’єднання двох братніх помісних Церков. У висліді запанувала відома теорія уніятизму замість правдивого католицизму. Щойно Другий Ватиканський Собор привернув правильне розуміння церковної єдности, а тим самим правдивого католицизму, побудованого на обрядовому, богословському і культурному плюралізмі, проте, в єдності одної Христової віри.

3. Переходимо далі до наступної точки, яка є основним аргументом Римської Курії проти створення Українського Католицького Патріярхату. Це є принцип територіяльної юрисдикції. Цей принцип у модерному плюралістичному суспільстві є нелогічний і непрактичний.

Рухи населення, культурний обмін, співіснування різних мов і культур, як теж змінені політичні та соціяльні обставини вимагають, щоб суворий територіяльний принцип заступити персональною юрисдикцією проводу кожної Помісної Церкви над всіма членами тої ж Церкви та обряду у цілому світі. Зрештою, вже від давніх століть персональний принцип входив у практику церковної юрисдикції та й сьогодні стосується у багатьох випадках. Тому ми уважаємо, що потрібно все зробити, щоб усунути цю позірну перешкоду для створення єдиного і неподільного українського патріярхату.

4. Пекучою проблемою нашої церковної дійсности є справа священства. Щоб практично зберегти єдність нашої Церкви, уважаємо, що є потрібним, аби формація наших священиків з цілої діяспори відбувалася в одному дусі та по можливості в одному центрі, в ніякому разі в латинських семінаріях.

Ми вже згадали про впливи латинської Церкви на виховання і на родинний стан священиків. Вповні доцінюючи значення для Церкви дівицтва, як однієї з форм християнської досконалости, ми повинні також визнати великий вклад жонатого священства у розвиток нашої Церкви.

З огляду на привернення традиційних прав і форм нашої Церкви, жонате священство повинно бути і в майбутньому нормою, а не вийнятком. При цьому не слід забувати, що жонатий клир, творячи священичі роди, був постійним джерелом української інтелігенції, в тому і священичої. Ця інтелігенція виразно причинилася до поглиблення релігійного життя народу, його культурного та господарського розвитку.

В сучасну пору Українська Церква знайшлася в положенні, яке вимагає впровадження добровільного целібату та збереження інституції жонатого клиру.

5. Від самого початку існування християнства в Україні, співучасть мирян в церковному житті та організації широко практикувалася, включно до участи в церковних соборах. Велику ролю відограли церковні братства в історії нашої Церкви, зокрема в її критичних періодах.

Тому вважаємо, що сьогодні є конечністю відновити традиції співучасти мирян в управлінні Церквою на всіх щаблях церковної структури, себто у формі Головної Ради Мирян, єпархіяльних і парафіяльних рад, церковних братств, сестрицтв, тощо. Про значення цього переконалася і Латинська Церква, яка поступово притягає мирян до участи в церковному управлінні.

6. Українське суспільне життя було завжди тісно пов’язане з Церквою та релігією. І сьогодні, головно, в поселеннях немислимим є збереження та розвиток української спільноти без активної співдії церковних чинників, головно в ділянці шкільництва та виховання молоді. В ряді випадків, на жаль, роля нашої Церкви не здійснюється належно, а є навіть прояви її негативного впливу. Ми уважаємо, що саме Українська Католицька Церква повинна змагати до припинення асиміляції та відчуження нашої молоді від української культури та мови. Потрібно тісної співпраці священства та Владик із зусиллями громадських та освітніх установ, а головно молодіжних організацій у цьому напрямі. Наша Церква повинна більше, як досі, сприяти розбудові освітніх заходів, розвиткові науки, видавництв, музеїв та всіх тих починів, які скріплюють національну свідомість і гордість нових поколінь українців поза батьківщиною.

7. Не менш важливою є також праця нашої Церкви в екуменічній ділянці, яка відкриває широкі можливості діялогу, головно із православними українцями, та практичної співпраці. Наприклад, були б дуже корисними спільні зустрічі і наради ієрархії, священиків і мирян обидвох Церков. На довшу мету слід подумати про деякі спільні Богослужбові тексти, переклади Святого Письма, можливість молитовного єднання в Божих храмах обидвох віровизнань. Приктичними і актуальними є утворення спільної шкільної системи та організації виховання, а також спільні виступи в обороні християнства на Україні.

Така співпраця і взаємини між двома віровизнаннями одного народу вже широко практикуються серед західних народів.

8. У зв’язку з прийнятою перед двома роками постановою Синоду про перебрання Українського Католицького Університету у власність і відання всьому єпископату видається конечним, щоб ця установа була завершена організаційно, посилена викладацьким персоналом, а зокрема, мала постійний наплив студентства. Необхідним є також забезпечення Університету постійними фондами, чим можна б запевнити бюджет університету та нормальне плянування академічної та наукової, і видавничої діяльности цієї єдиної сьогодні у світі української католицької високої навчальної установи.

9. Бажаємо порушити ще одну, дещо делікатну і болючу справу. Не є таємницею, що в деяких країнах та осередках існують у нас ще недоладки між групами мирян, священиками та ієрархією. Наслідки цього явища доволі сумні та небажані. Не входячи в ґенезу цих конфліктів та ферментів, до яких, так чи інакше, були причасними і деякі активні миряни серед нас делегатів на Синод, ми бажаємо ствердити, що наступив час закінчити період внутрішніх непорозумінь та привернення внутрішнього злагіднення відносин і примирення й впорядкування спільними зусиллями багатьох недоладків. Заявляючи з боку мирян готовість працювати в цьому напрямі, ми одночасно просимо Владик і священство зробити все, щоб уможливити усунення труднощів та створити атмосферу відновленого довіря і співпраці. У висліді попередніх конфліктів не може бути переможців і переможених, а лише маємо стати спільно в покорі перед величчю ідеалів нашої Святої Церкви, та навчені досвідом минулого повинні ми забути багато обопільних звинувачень. Відновлена єдність нашої Церкви та скріплена її помісність на патріархальній системі і синодальному управлінні можуть бути заразом ґарантією привернення того, що ми за останні роки втратили.

10. І, врешті порушимо питання піднесення Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхії. Беручи під увагу делікатність питання, українські миряни всеодно не думають зрезиґнувати з дальших заходів за осягнення цієї цілі. Арґументи, висунені проти встановлення нашого патріярхату в сучасних умовах, не є вистачальні, щоб їх можна було прийняти за переконливі. Ці арґументи є радше політичного, як канонічно-богословського, історичного чи душпастирського характеру. Тому слід українським Владикам та богословам дати науково обосновану відповідь на ці арґументи і тим створити тривкі підстави для дальших змагань за створення Київсько-Галицького Патріярхату.

Порушені тут питання піддаємо під ласкаву увагу Отцям Синоду, як вислів наших турбот за добро Церкви і її майбутній розвиток. Зокрема уважаємо конечним, щоб цей Синод, подібно, як і попередні виступи наших Ієрархів, особливо ж Верховного Архиєпископа на Папському Синоді, присвятив увагу долі наших братів та їх Церкві на землях України. Цей Синод і ми всі повинні піднести голос в їх обороні та домогтися перед світовою опінією від пануючого там режиму привернення релігійних прав та повної свободи віровизнання, а точніше відновлення Української Католицької Церкви. Доля нашої Церкви і народу в Україні повинна бути предметом уваги не лише цього Синоду, але кожночасно і журбою всієї Церкви на поселеннях – Владик, священства і мирян!

Відозва-листівка до українського громадянства

Достойні Громадяни і Вірні Української Католицької Церкви!

Перед кількома днями Апостольська Делеґатура в ЗСА проголосила номінацію Отця Шамбеляна Івана Стаха на Єпископа-помічника Філядельфійської Архиєпархії. Це відбулося без відома й згоди Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви і його Голови Верховного Архиєпископа їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого. Таким чином потоптано права нашої Помісної Церкви та знехтовано всіх наших Владик, членів Синоду.

Не маючи жадних застережень до особи Високопреподобного о. Номіната, спосіб номінації вважаємо неправильним і протизаконним. Засекреченість номінації перед законною владою нашої Помісної Церкви є замахом на Її права й самобутність. А притому реєстр протиукраїнських потягнень римської Курії за останні роки ось такий:

Виступи кардинала М. Фюрстенберґа проти Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви.
Заперечення кардиналом Є. Тіссераном прав нашої Церкви і національного імені нашого народу.
Фактичне визнання Апостольським Престолом римо-католицької зверхности над нашими єпархіями в Польщі і Чехословаччині.
Призначення неукраїнця адміністратором Пряшівської Єпархії.
Діялог /переговори/ з Московською Патріярхією і Совєтським урядом коштом нашої Церкви.
Заборона Східньої Конґреґації нашим Владикам визнавати постанови Архиєпископського Синоду.
Намагання створити у ЗСА Церкву «Візантійського Обряду» коштом відірвання американських єпархій від нашої Матірньої Церкви.
Мовчанка Апостольської Столиці про засуд Владики Кир Василя Величковського.
Номінація Філядельфійського Єпископа-помічника поза плечима нашого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого.
Виступ Архиєпископа Августина Казаролі в Москві 24 лютого 1971.

Коли ми стоїмо сьогодні перед найновішим фактом зламання наших церковних законів і потоптання наших національних аспірацій – ми повинні з повною свідомістю відізватися листами й телеграмами передовсім до самого Достойного Номіната з проханням не прийняти його єпископських свячень від нікого іншого, а лише від Верховного Архиєпископа, і в другу чергу, запротестувати перед нашими Владиками проти їхнього мовчазливого зламання їхніх власних постанов, і включення у незаконний дивовижний «Бизантин-Слав Католік Райт».

Т-во за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в ЗСА

Філядельфія, березень 1971.

Заява Товариства за Патріярхальний устрій Української Католицької Церкви у ЗСА

Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви у ЗСА вважає за відповідне зайняти становище до повідомлення Апостольської Столиці про назначення Єпископа-помічника Філядельфійської Митрополії. Висловлюючи наш глибокий респект до особи отця шамбеляна Івана Стаха й оцінюючи високо його душпастирську працю, вважаємо за відповідне ствердити наступне:

Мимо того, що Другий Ватиканський Собор визнав помісні права Східних Церков і заохотив до здійснювання їх, Апостольська Столиця дальше оминає ці права й назначує Єпископа для нашої Церкви.

Мимо того, що відбувся Архиєпископський Синод Української Католицької Церкви, на якому схвалено синодальний устрій – Єпископа-помічника для Філядельфійської Митрополії назначено без відома й згоди Синоду Українських Єпископів і Верховного Архиєпископа їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого. Проти такого порушення прав нашої Церкви повинні запротестувати передовсім наші Владики, і в дальшу чергу священство й загал наших вірних.

Вважаючи номінацію о. Івана Стаха єпископом великим і заслуженим особистим осягом Номіната, не можемо не виявити нашого стурбування зламанням Апостольською Столицею прав нашої Церкви. В цілі збереження їх наші Владики повинні здержатись від уділення єпископських свячень, а самий Номінат повинен відмовитись від номінації аж до часу одержання такої номінації від Синоду Українських Єпископів під проводом Верховного Архиєпископа.

Організовані делегації мирян нашої Церкви звернулися з таким апелем оборони історичних прав нашої Церкви до наших Владик і до Отця Шамбеляна Івана Стаха.

д-р Зиновій Ґіль, голова Т-ва
д-р Роман Осінчук, голова Ради Мирян
д-р Романа Навроцька, секретар

Два листи

12. 12. 1970.

Достойна Пані Миндюк!

Чи Ви можете пояснити пересічному громадянинові що то є Помісна Українська Католицька Церква, Шкода, що Ви це досі не зробили, щоб пояснити пересічному парафіянинові що це таке Помісна Церква. У нас є багато докторів, але мало розуму, тому ми не знаємо де ми є і на чому стоїмо. Тому прошу Вас, як Ви знаєте що таке Українська Католицька Помісна Церква, то прошy пояснити через українські Часописи. Але як Ви не знаєте, то прошу до цього діла не братися, і не крутити нам голів. Єпископ Кунцевич хотів нашу церкву з’єднати з Римом а Кардинал Сліпий хоче її відірвати від Риму. Поясніть цю справу.

Високоповажана Пані Дарія! Наша церква в Нюарку є дуже в потребі, і Ви ще досі ні одним словом не відгукнулися на наше прохання. Але як Ви такі багаті, то Ви можете «Церкву в потребі» підтримувати, а нас своїми листами не турбувати. Коли Кардинал Сліпий був у Нюарку то я і наше братство зложили свої жертви, а Ви тоді ще не виступали зі своєю церквою в потребі. А тепер Ви маєте смілість і відвагу писати такі листи що церква в потребі, але Ви не думаєте, що наша Нюаркська церква є в потребі, бо я не бачу Вашої пожертви на Нюаркську церкву. Тому прошу таких листів до мене ані до Братства не посилати, бо ми своє вже сповнили. Коли Ви ще не сповнили свого – то прошу сповнити.

З повагою,

В. Салабун парафіянин і громадянин Нюаркської громади.

* * * * * * * * *

Слава Ісусу Христу!

Січень, 1971.

Високоповажаний Пане!

На Вашого листа, написаного до мене щиро і сміло, спробую відповісти Вам так же. На будову нашої церкви в Нюарку зложили ми свого часу суму відповідно до наших спроможностей і зрозуміння справи. А дальше у Вашому листі Ви запитуєте: Що таке помісність нашої Церкви, та що я повинна пояснити це пересічному парафіянинові, і ще просите пояснити Вам та другим цю справу через українські часописи. Я це постараюся зробити.

Вам здається, що я не знаю цієї справи, то ж не повинна нею займатися. Я з професії лікар-дентист і ніколи не лікувала б пацієнтів, коли б цього діла не знала. Почуття відповідальности за здоров’я людей поглибило в мені і почуття відповідальности у всіх інших справах, тимбільше у справах, які мене так обходять, як справи нашої Церкви. Коли я працювала як лікар, я йшла за вказівками знавців з університету. А тепер, коли я взялася за акцію «Церква в потребі», вказівки найшла у Синоді Українських Католицьких Єпископів, який відбувся в днях від 29 вересня до 4 жовтня 1969 це був власне Синод Помісної Української Католицької Церкви.

Якщо хочете послухати моїх кілька завваг про помісність Церкви, то вони є такі: Помісність в теперішньому розумінні того слова означає самоуправу Церкви. Отже згідно з ухвалами Другого Вселенського Ватиканського Собору ціла Католицька або Вселенська Церква складається з цілого ряду самоуправних Церков, очолюваних своїми патріярхами чи верховними архиєпископами, при чому всі вони є собі рівні. Римський патріярх, себто папа, є між ними перший.

На чому отже полягає помісність нашої Церкви? Вона полягає на тому, що Її очолює Верховний Архиєпископ – тепер його Блаженство Кир Йосиф Сліпий зі своїм Синодом, до якого належать всі наші єпископи. Це є наша самоуправна церковна влада, яка має право рішати всі справи нашої Церкви. Наприклад: іменувати нового єпископа може наша влада. Розпоряджати майном може тільки ця наша влада, і тим подібне. Говоримо отже цілий час про самоуправу, або самостійність.

Але так, як проти нашої політичної самостійности є багато таких наших людей, які не хочуть своєї самостійної держави, а воліють панування російське, польське, мадярське, словацьке, чи якесь інше, так проти самостійности нашої Церкви є не лише багато чужих, але й багато своїх людей. Вони тої справи не розуміють і говорять про потреби тільки парафіяльної своєї церкви.

Не знаю, чи відомо Вам щось про «Пашківську республіку»? Отож коли підчас нашої на жаль короткотривалої державної незалежности, большевики сунули на Україну, селяни села Пашківці на східнім Поділлі рішили не йти до української армії під одну головну команду. Вони постановили боронити тільки своїми силами й тільки своє село, проголосивши своє село окремою державою. Ми знаємо, чим це скінчилося: Пашківські селяни свого села не оборонили, бо не підперли цілої української армії, яка тоді була в потребі.

Не думайте, що слово «в потребі» означає тільки грошеву потребу. «Церква в Потребі» означає «Церква в Небезпеці». Бо що нам з того, що мури гарної нюаркської церкви залишаться, коли вже не буде кому з українців до неї ходити. Що нам з того, що Святоюрська Церква у Львові буде на службі ворожої влади під московським патріярхом? Що нам з того, що в Пряшеві на Словаччині наша Церква, а з нею і молодь, перейде до словаків? Не дивно, що проти помісности нашої Церкви так гостро виступила Москва, а за нею Варшава, Будапешт, навіть така мала Братислава. Це не диво, кажу, бо ж ворог на те і ворог, щоб був проти нас. Дивує нас тільки, що серед нас є люди, які тою справою зовсім не цікавляться, а як не цікавляться, то й не знають, або знають і свідомо йдуть проти своєї Церкви. Як їх назвати, Ви самі добре знаєте. Якби Ви своїм зором поглянули трохи дальше поза Нюарк, а навіть поза Америку, заглянули трохи до Риму, до того центру католицького світу, то Ви не казали б мені, щоб я Вам не крутила голови, бо Ви самі покрутили б головою. Там побачили б Ви Голову Помісної Церкви, як невгнуто йде вперед. Він не боїться нападів ані ворожих, ані з боку своїх людей, що цілий час кидають йому колоди під ноги. Ви там побачили б і московського єпископа, що недавно відправив Богослужбу в базиліці св. Петра. Перший раз в історії Вселенської Церкви, аґент безбожного уряду в церкві св. Петра! Ви там побачили б і кардинала Вишинського, який не хоче допустити до того, щоб в Перемишлі відновити наше єпископство. І для того і є наша Помісна Церква, щоб обороняла наше право на Перемиське Єпископство насильно знищене поляками! Ніхто інший, а сам папа потвердив нам наше давнє право, з бігом часу призабуте, на нашу помісність, бо сказав, що Львівський Архиєпископ і Митрополит Київсько-Галицький має усі патріярші права і як Верховний Архиєпископ має владу над нашою Церквою. Тим чином Церква наша повертає до того стану, коли наступила злука з Римом 365 років тому назад. Це потверджено Берестейською Унією 1596 р.

Коли б Ви так могли були подивитися широко і далеко, не були б Ви написали так нерозважно, що ніби Кардинал Йосиф хоче відсунути нас від Риму. Я поправила б Ваш вислів, що Верховний Архиєпископ хоче нас в Римі піднести якнайвище, щоб ніхто не дивився на нас згори, але щоб ми дивилися усім в очі рівні з рівними. От що хоче наш первоієрарх! А коли Вам хтось такі речі говорить, як то Ви написали, то прошу запитайте: як то може бути, сімнадцять років сибірської каторги за єдність з Апостольською Столицею на те, щоб ту єдність заперечити? І ще одно хочу Вам сказати, про що Ви може забули як писали до мене листа: що роля мирянина, або як Ви кажете «звичайного парафіянина» стала важливішою як коли. її навіть оформлено на Вселенському Соборі в осібному декреті «Про Апостолят Мирян». А на третій сесії Синоду наших Єпископів миряни виступили зі своїми власними пропозиціями. І ми звичайні парафіяни маємо повне право стояти на сторожі і охороняти Українську Церкву від всяких чужих впливів латинізації чи русифікації, що пробують розкладати нашу Церкву.

На кінець Вам і моя відповідь на Ваш запит: чому не дала більше на нюаркську церкву, яка є в потребі. Мене найбільше обходить загальний, всецілий, всеобіймаючий оборонний фронт нашої Помісної Церкви. І це повинно бути зрозумілим не тільки пересічному, парафіянинові, як пишете, але особливо Вам як парафіянинові провідному.

Остаю з належною пошаною Дарія Миндюк

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

Помісність УГКЦ

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку