Помісність УГКЦ

Студентство Чікаґа активізується в русі за Патріярхат

Рух в обороні прав і помісности Української Католицької Церкви поширюється і серед молоді. В Чікаґо постав Студентський Комітет ад гок за Патріярхат Української Католицької Церкви, який запросив на суботу, 29 травня двох доповідачів з-поза Чікаґа. Відомий професор теології Фордгамського університету та директор екуменічного осередку Папи Йоана в Нью-Йорку, о. Джордж А. Мальоні, та проф. історії Ля Сал Коледжу в Філадельфії, Мирослав Лабунька, гостювали в Чікаґо.

До обіду вони провели зустріч з представниками етнічної преси в Чікаґо, яка виявила велике зацікавлення подіями в нашій Церкві. По обіді відбулася зустріч із студентами, де обидва гості дали короткі експозе про теперішні проблеми Української Церкви, а потім відповідали на питання. Присутніх було понад 30 студентів.

Того ж дня вечером відбулися громадські збори, на яких обидва гості доповідали про Українську Церкву в пособорову добу, її права, помісність, про теперішні змагання і труднощі в них. Зокрема гість з Філядельфії подав коментар до бурхливих подій філядельфійських свячень. Доповідачі також відповіли на питання. Студентка Марта Гарасовська розповіла про участь делегації молоді з Чікаґа в Філядельфійських демонстраціях. Вона також заявила, що українська молодь виразно себе визначує по стороні тих, які боронять самоуправний і самобутний характер нашої Церкви. Говорив також заступник голови Координаційного Комітету Громадських Організацій ЗСА і Канади за Патріярхат, д-р Юрій Городиловський, який привітав гостей та заявив, що сьогодні перед всіми повинен бути ясний шлях – з ким ми йдемо і проти чого ми виступаємо. Координаційний Комітет дав свій протекторат для цієї громадської зустрічі. Студент Тиміш Трусевич прочитав тексти телеграм Святішому Отцеві, Блаженнішому Кир Йосифові, усім Владикам Канади та трьом єпископам Америки. Канадійським ієрархам дякувано, що не взяли участи в філядельфійських свяченнях. Від ієрархів Америки присутні домагалися запрошення Верховного Архиєпископа з візитою до Америки. Окрему телеграму вислано до Комісії Прав Людини при ООН, доводячи до відома, що Ватикан, будучи сиґнатором Деклярації Прав Людини, не респектує цих прав, бо тримає у палатному ув’язненні нашого Первоієрарха.

Студентка Наталка Пилипюк, голова Чікаґівського Студентського Комітету ад гок, яка відкрила збори і представила ціль акції студентів, прочитала резолюції, що їх присутні прийняли оплесками. Зборами проводив проф. В. Маркусь, який також подав резюме промови о. Мальоні українською мовою. Всіх учасників цих зборів у залі СУМА було 400 осіб.

До місцевого Студентського Комітету входить 11 студентів місцевих університетів та середніх шкіл. Крім голови, Н. Пилипюк, активними в Комітеті є Т. Трусевич, М. Гарасовська, З. Городиловська, О. Смишнюк, Ю. Левицький, 3. Трусевич, та інші. Від Чікаґівського Комітету їздили до Філядельфії Олег і Роксоляна Сацюки, Гарасовська та О. Черінь.

Про чікаґівські збори та про теперішню кризу в нашій Церкві – статті в місцевій литовській, польській і чеській пресі.

Press release

On June 19, 1971, the Ukrainian Catholic laity of the United States held a convention. The convention, hosted by the Ukrainian National Home in New York City and sponsored by the Society for the Promotion of the Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church, was attended by 8б0 delegates, alternates, and observers who represented most of the Ukrainian Catholic parishes in the East and in the Midwest of the United States. The convention unanimously adopted the following resolutions:

– to send a petition to His Holiness Pope Paul VI, urging the Pontiff to make possible for His Beatitude, the Archbishop Major Joseph Cardinal Slipyj, the visitation of his flock on the American continent;

– to urge the Ukrainian bishops in the United States to adhere to the decrees of the Fourth Archepiscopal Synod and to support the Archbishop Major Joseph Cardinal Slipyj in his struggle for the patriarchal system in the Ukrainian Catholic Church;

– to urge the Ukrainian Catholic hierarchy to take all the necessary steps for the convocation of the Fifth Archepiscopal Synod scheduled for 1971;

– to express reverence and admiration for the 79 Ukrainian Catholic priests of the American Ukrainian Church province who have manifested their courage and signed a petition to the Metropolitan Ambrose Senyshyn of Philadelphia, requesting that he adhere to the decrees of the Fourth Archepiscopal Synod.

The delegates also resolved:

to demand the resignation of the Metropolitan Ambrose Senyshyn of Philadelphia;
to put into effect a moral and financial boycott of the Metropolitan;
to initiate the canonical process, required to invalidate the consecration of Msgrs. John Stock and Basil Losten;
to protest the unbidden intrusion by the Congregation for the Eastern Rite Churches into the internal affairs of the Ukrainian Catholic Church;
to protest the recent Vatican-Moscow rapprochement, achieved by the Vatican at the expense of the Ukrainian Catholic Church.

The convention adjourned with the firm intent to take all the appropriate measures to safeguard the unity and integrity of the Ukrainian Catholic Church. The Convention unanimously resolved to work for the establishment of the Patriarchate of the Ukrainian Catholic Church with His Beatitude Joseph Cardinal Slipyj as her first Patriarch.

For the Public Relations Department of the Society:

Eva Piddubcheshen

Leo D. Rudnytzky

The Ukrainian Catholic Church to-day

Radio Commentary

Perhaps the most “burning questions in the minds of many Ukrainian- Americans to-day are:

Why the demonstrations?

Why all the protests?

What is happening to the Ukrainian Catholic Church and to her faithful?

Other Ukrainian-Americans who seem to know the answer to these questions inasmuch as they have participated in the demonstrations, are tormented by doubts and incertitude; they are faced with-questions like:

What good are these demonstrations?

Isn’t it true that no matter how much the people protest those in power will do as they please anyway?

Doesn’t it follow, therefore, that all the demonstrations are an exercise in futility, a big waste of time and energy?

The answers to these questions must be sought in the past as well as in the present. To put the problem in a proper historical perspective we have to go back as far as the 16th century. In 1596, the Ukrainian Orthodox bishops present at the Council of Brest-Litovsk, ratified a treaty of union with the Holy See. In signing this document, the Ukrainian bishops formally recognized the primacy of the Pope over their Church. The Holy Father, in return, explicitly guaranteed to the Ukrainian Catholic Church a definite degree of autonomy which included certain rights and privileges.

Among these rights and privileges are:

The right to maintain and perpetuate own customs, traditions, and rituals.

The right to have a married clergy.

The right to have a Major Archbishop, the Metropolitan of Kiev-Halych, who together with his Synod of Bishops, would be the highest governing authority in the Ukrainian Catholic Church.

and:

The right of the Major Archbishop to nominate and consecrate bishops »

These are some of the terms of the Union of Brest-Litovsk of 1596» More recently, on November 21, 1964, the Second Vatican Council reaffirmed these terms in its Decree on Catholic Eastern Churches. The fathers of the Second Vatican Council carefully defined the rights of the patriarch in the following sections of the decree. We quote:

“BY the name Eastern Patriarch is meant the bishop who has jurisdiction over all bishops (including metropolitans), clergy, and people of his own territory or rite, in accordance with the norms of law and without prejudice to the primacy of the Roman Pontiff.”

And:

“The Patriarch with their synods constitute the superior authority for all affairs of the patriarchate, including the right to establish new eparchies and to nominate bishops of their rite within the territorial bounds of the patriarchate, without prejudice to the inalienable right of the Roman Pontiff to intervene in individual cases.”

Probably most pertinent for the Ukrainian Catholics is Section 10 of the decree which states:

“What has been said of Patriarchs applies as well, under the norm of law, to major archbishops, who preside over the whole of some individual Church or rite.”

Inasmuch as His Beatitude Joseph Cardinal Slipyj is the only Major Archbishop in* the Catholic Church at present, it is clear that these articles apply to him. We might add, that in a special Papal Bull issued in 1965, The Confessor of Faith, Joseph Cardinal Slipyj, was recognized to be, by virtue of his office as Metropolitan of Kiev-Halych, a Major Archbishop v/ith jurisdiction over all the Ukrainian Catholics, regardless of their place of residence. This was done in anticipation of the decisions of Vatican II.

These historical facts formed the basis of the Fourth Archepiscopal Synod of the Ukrainian Catholic Hierarchy which His Beatitude Joseph Cardinal Slipyj convoked in Rome on September 29, 19.

At that time, it appeared, that the age-old dream of the Ukrainians was to be realized. The Synod was attended by all the bishops of the Ukrainian Catholic Church in the Free World. All these bishops voted to adopt a patriarchal constitution for the Ukrainian Catholic Church. All the bishops signed a petition to His Holiness Pope Paul VI asking the Pontiff to elevate the Major Archbishop Joseph Cardinal Slipyj to the dignity of a Patriarch. All the Bishops signed all the documents all the bishops but one. The lone dissenter was the Metropolitan of Philadelphia, His Excellency Archbishop Ambrose Senyshyn.

It is futile to attempt to postulate possible reasons for the Metropolitan’s actions. And in the final analysis, the reasons are not that important. What is important, however, and ineffably tragic as well, is the result of his actions. By his actions Metropolitan Ambrose Senyshyn has shattered the unity of the Ukrainian Catholic Church and has sown discord and dissent among her faithful.

A period of agonizing ambiguity followed. Assertions that the Metropolitan added his signature to the petition to the Holy Father were followed by denials. Numerous conflicting statements by the” Metropolitan and the Chancery resulted in an unbridgeable credibility gap. It became progressively more obvious to the faithful that their Metropolitan wanted no part of the Synod, that he preferred the Ukrainian Catholic Church to be a colony of the Congregation for Eastern Churches. Therefore, when in December 1969, the Metropolitan sought to strengthen his separatistic position by inviting Maximilian Cardinal de Furstenberg, the Prefect of the Sacred Congregation for Eastern Churches, to Philadelphia, for the celebration of the 10th anniversary of the elevation of the Philadelphia Ukrainian Catholic diocese to the status of a Metropolitan See, the faithful felt conscience-bound to safeguard the integrity of their Church. They demonstrated against the visit of Cardinal de Furstenberg. And that’s how it all began.

The faithful felt that by his actions the Metropolitan was, in fact, depriving them of their ecclesiastical and spiritual heritage. Having exhausted all the means of recourse available, they demonstrated, hoping to persuade the Metropolitan to change his perilous course.

Today about two years later, the issues are still essentially the same. But thanks to the demonstrations all the world is now aware of the tragic plight of the Ukrainian Catholic Church. And because of this awareness thereis hope for a better future.

Постанова Мирянського З’їзду в Нью-Йорку, 19 червня 1971 р.

Постанова

Мирянського З’їзду в Нью-Йорку, 19 червня 1971 р., прийнята у виконанні заклику про економічні санкції, на пропозицію Студентського Комітету ад гок за патріярхат УКЦеркви й передана до здійснення як напрямні покликаним органам мирянського руху.

З подій останніх місяців видно, що намагання вплинути на наших Владик в Америці петиціями, демонстраціями, а навіть голодівкою не увінчалися досі належним успіхом. Тому ми схвалюємо як наступну спробу завернути наш церковний провід із дотеперішнього шляху економічні санкції. Ціллю цієї акції є стримати недільні збірки в парафіях, де Владики і священство не співпрацюють з мирянськими чинниками щодо господарки фінансовими засобами та не здійснюють постанов Архиєпископського Синоду. Натомість, у тих парафіях вірні будуть складати свої пожертви відповідним збірщикам, покликаним мирянами, на два окремі фонди:

Парафіяльний Фонд: Гроші, зібрані на цей фонд, будуть заморожені парафіяльними Братствами, покликаними для відання цими збірками, аж до часу, поки священики та Владики не погодяться згідно з вимогами, поставленими до них З’їздом Мирян.

Патріярший Фонд: Гроші зібрані на цей фонд, дадуть матеріяльну базу Верховному Архиєпископству, головно для заснування центральної Семінарії при Українському Католицькому Університеті з метою виховати ідейних священиків для нашої Церкви. Таким чином ми звільнимося від опіки Східньої Конґреґації та її системи виховання наших священиків.

З цього фонду також черпатиме Блаженніший Кир Йосиф засоби на біжучі потреби адміністрування Помісної Української Католицької Церкви та для допомоги тим її одиницям, які цього потребують та беззастережно стоять на самоуправних засадах нашої Церкви. Ця форма фінансування Верховної Архиєпископії є крайньо потрібна, бо до цього часу наші митрополії, єпархії та екзархати не перебрали на себе фінансування центральних установ УКЦеркви. Доки це не станеться, лише так можемо причинитися до розбудови Помісної УКЦеркви.

Практичні напрямні до реалізації економічних санкцій:

а/ Кожний парафіянин рішає, до котрого фонду і в якій пропорції мають бути звернені його тижневі внески,

б/ Збори парафіян в кожній парафії повинні винести рішення про започаткування санкцій та оформити для цього відповідне тіло – збірковий комітет чи окреме церковне Братство,

в/ Братство чи Комітет оформлюється леґально як заінкорпорована в уряді установа, яка може збирати фонди на релігійні цілі, при чому гроші, призначені до Парафіяльного Фонду, складаються на банкове конто Братства чи Комітету і заморожується, а гроші, призначені на Патріярший Фонд, висилається до розпорядження Верховного Архиєпископа.

г/ Братства чи збіркові комітети одного більшого осередку або деканальної округи творять для координування відповідні ради.

ґ/ Для координування в крайовому масштабі економічних санкцій постає Крайова Рада з представників низових клітин. Тимчасова Рада або Комісія для заініціювання економічних санкцій покликується Крайовою Управою Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, Студентським Комітетом ад гок за Патріярхат, існуючими іншими мирянськими групами /громадські комітети за патріярхат, комітети оборони, тощо/. Статутово оформлена і вибрана Крайова Рада також має бути заінкорпорована. В справі переведення в життя цієї постанови З’їзд доручає консультуватися з Священичим Товариством Св. Андрея. З’їзд Мирян уважає, що ці заходи і їх переведення на найширшій базі по парафіях здійснять дві цілі – допоможуть зорганізуватися мирянам по парафіях, та дадуть відповідну грошову основу для розбудови Церкви на місцях та в центрі.

З’їзд закликає усіх вірних УКЦеркви в Америці цими заходами не зменшити, але збільшити жертвенність на церковні цілі.

Текст меморіялів до Святійшого Отця від священиків і від мирян

5 грудня 1970

Владика Люїджі Раймонді

Апостольський Делеґат до Сполучених Стейтів Америки

3339 Массачусеттс Авеню, Н.В.

Вашінгтон

Ваша Екселенціє,

В загрозливі часи, які переживає Українська Католицька Церква в Сполучених Стейтах Америки, ми, підписані священики Стемфордської Єпархії, бажаємо висловити наше занепокоєння з приводу теперішньої її ситуації і вияснити декілька стосовних факторів. Ми уклінно прохаємо Вашу Ексцеленцію взяти ці наші ствердження до уваги й переслати цей документ нашому Святійшому Отцеві Папі Павлові.

1. Під впливом Декрету про Східні Католицькі Церкви, що був прийнятий Другим Ватиканським Собором, рух за створення патріярхату Української Католицької Церкви, а тим самим і помісности, постійно зростає.

2. В зв’язку з посвяченням Собору Святої Софії в Римі усі українські католицькі Єпископи, за вийнятком одного, зібралися були під проводом Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого на ІV Архиєпископський Синод, що тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 року.

3. Прийняті на тому Синоді постанови були широко розголошені українською пресою у вільному світі. І хоч українські вірні вважають їх для себе законом наші Єпископи однак їх не здійснюють.

4. Ця нерішучість у проголошенні законочинности тих постанов, що були прийняті на Синоді, створює все більше напруження в рядах вірних, що досягає тепер кризового моменту.

5. Без огляду на наші заходи внести замирання в цій ситуації ми не можемо більше контролювати наслідків цього напруження між вірними без співпраці зі сторони наших Єпископів; тим більше що з незрозумілих для нас причин наші Єпископи мовчать у цій справі.

6. Як священики що знають своїх людей ми можемо запевнити, що їхні дії в цій справі є спонтанні і заслуговують признання як змагання за справу, що піднесе релігійного духа й скріпить нашу церковну організацію. Будь яке намагання очорнити ці дії, наче б вони були інспіровані ворогами Бога й Церкви було б великою кривдою для наших вірних.

7. Ми глибоко стурбовані цілою ситуацією, і нам залежить на тому, щоби поділитись ось цим нашим занепокоєнням із Святійшим Отцем.

Ми маємо честь, Баша Ексцеленціє, залишитись з пошаною,

о. Михаїл Курило
о. Николай Дереш
о. Петро Огірко
о. Богдан Смик
о. Юрій Гнатишак .
о. Лев Ліщинський
о. Богдан Волошин
о. Ярослав Шуст
о. Михайло Горошко
о. Володимир Андрушків
о. Клементин Прийма
о. Зенон Павлович
о. Николай Вояковський
о. Володимир Ґавліч ЧСВВ
о. Павло Теодорович
о. Іван Мак
о. Андрій Назаревич
о. Онофрей Волянський

До Його Святости Папи Павла VI у Ватикані

Ваша Святосте!

Ми, миряни Української Католицької Церкви, прибули сьогодні, 5 грудня 1970 року, до Вашінґтону, щоб скласти Вашому Представникові, Архиєпископові Люїджі Раймонді вияви нашої льояльности до нашого Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого і нашу підтримку рухові за патріярхальний устрій нашої Церкви.

Ми пригадуємо Вашу присутність і Ваші заяви з нагоди посвячення Собору Святої Софії у Римі минулого року, які нас втішили й підтримували в прямуванні до нашого патріярхату. Одначе, заяви Кардинала Тіссерана й виразна політична лінія Кардинала де Фюрстенберґа виявлені впродовж минулого року вразили й обурили нас і змушують нас висунути питання про ставлення Апостольского Престолу до нашої Церкви.

Відбуття Четвертого Архиєпископського Синоду української католицької Ієрархії в Римі /29 вересня – 4 жовтня 1969/ було відрадною подією, яку захоплено привітали й підтримали наші комітети в усьому світі. Але, як нам відомо, Кардинал Максимільян де Фюрстенберґ вважав за відповідне заявити, що цей Синод, – скликаний і відбутий згідно норм проголошених на ІІ Ватіканському Соборі, – був нелегальний і неважний. У висліді цієї незвичайної заяви, яку ми не розуміємо і ке сприймаємо, багато схвалених нашою Ієрархією на цьому Синоді постанов не були виконані членами Української Католицької Ієрархії у Сполучених Стейтах Америки.

Кардинал Тіссеран у свойому вражальному й занепокоювальному листі від 26 липня 1970 виявив свій погляд, що «Україна це не традиційна назва… у політичній історії», та що «немає історичного обґрунтовання для надання Київо-Галицькій єпархії особливого титулу». Яка гостра суперечність між цим історичним примітивізмом і словами, що Ви їх виголосили з нагоди надання кардинальської гідности нашому Митрополитові Кир Йосифові. Ви говорили про Вашу «глибоку пошану до нього й до усієї української нації». Ми не раз втішалися Вашою батьківською уважливістю у Ваших висловах про надання нам «високого представника /нашої/ єдности,… міцного осередка релігійного й національного життя», та Вашим заохочуванням до цієї нашої єдности, щоб ми були «національно живими». Ви пророкували нам розвиток і ріст у добрих і великих діях нашої «боротьби за збереження національної окремішности». Ми ніколи не припускали, що в коротці нам доведеться змагатися за цю окремішність з членом Вашого Папського двору.

Наставлення цих визначних представників Римо-Католицької Церкви, – неприхильне нашій Церкві й нації та загрозливе самому їхньому добротриванню. – Є цілковитим запереченням довгої низки освідчень і розумних дій у користь нашої Церкви, що їх виявили Ви й Ваші славної пам’яти попередники протягом останніх тридцяти років. Одначе ми воліємо, – замість бути розчарованими заявами Кардинала де Фюрстенберґа та Кардинала Тіссерана – звернутися до освідчень іншого пов’язаного з Конґреґацією Східніх Церков прелата, сина Сходу, Кардинала Акація Коусса. Він багаторазово стверджував, також у публікаціях, що Українська Католицька Церква повинна мати свій патріярхат.

Ми, звичайно, напружено свідомі й глибоко засмучені тим, що кардинали, які говорили й писали з такими прикрими наслідками про нашу Церкву, мали також успіх, використовуючи людські слабості в культивуванні духа сервілістичного кар’єризму серед деяких наших слабших ієрархів, як також серед деяких членів наших чернечих чинів. Господньою ласкою їхній вплив був незначний, але їхнє високе становище уможливило їм хибно представляти почування переважної більшости вірних українців-католиків, які є непохитними прихильниками Кардинала Кир Йосифа Сліпого як безсумнівного голови Української Католицької Церкви.

Ви, Святійший Отче, недавно писали до Генерального Секретаря У-Танта, захищаючи право усіх народів і громад на вільний розвиток, відповідно до їхніх матеріальних, інтелектуальних і духових спроможностей. Ви багаторазово стверджували Ваше переконання, що постанови ІІ Ватиканського Собору повинні служити «не так завершенню, як вирушенню до нових осягнень». Ви сказали, що «зерна життя посіяні з буття Церкви мусять зростати й осягнути повного достигання». Разом з іншими Отцями Собору Ви писали в Декреті про Східні Католицькі Церкви про Ваше «гаряче бажання заснувати нові патріярхати там, де виявиться потреба».

Немає необхідности пригадувати Вам про вірність, яку виявили українці-католики до. Престолу Петра і про жертви, які вони понесли задля єдности з цим Престолом, – хоч би тільки під час Вашого життя. Немає більш відданих синів і дочок Церкви, як ті чоловіки й жінки, які стверджують свою приналежність до українського обряду, і які визнають Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого за свого батька й провідника.

Чи Ви, Святійший Отче, можете сумніватися у правильності й потребі патріярхального устрою і правління для громади, яка нараховує шість мільйонів вірних? Українська Католицька Церква об’єднує багато більше число вірних аніж п’ять інших обрядів разом, – а вони пишаються патріярхальним устроєм. Справді, Українська Католицька Церква становить сімдесят п’ять відсотків усіх східніх християн, що нині перебувають у єднанні з Апостольським Престолом у Римі. Чи ж дивно, що при наявності цих підстав українці-католики зживають таких висловів, як «несправедливість» і «зрадливість», коли говорять про відношення Апостольського Престолу в останніх місяцях до нашої громади?

Святійший Отче, вже рішуче запізно на побожне красномовство. Надто часто представники Апостольського Престолу ламали приречення, не розуміючи, – як видається – ані Ваших, ані Святого Собору бажань. Сумніви, розчарування і журба, що їх переживали українські вірні останні дванадцять місяців були ще більш поглиблені дипломатією представників Апостольського Престолу, яка стверджувала побоювання, що Українську Церкву не тільки використовують і безоглядно вживають як пішака задля уявних здобутків, але що й саме добробуття Української Церкви фактично перекреслене із-за політичних користей.

Святійший Отче! Ви є цією єдиною особою, що спроможна змінити ці почування зневіри й розчаровання які глибоко огорнули нашу громаду. Тепер йдеться не про що менше, як тільки про віродостойність Апостольського Престолу і про єдність Католицької Церкви. Ватиканський Собор попіклувався про мандат на наш патріярхат. Наша Ієрархія згромаджена на Синоді формально проголосила своє бажання, щоб наша Церква була завершена патріярхатом. Наші вірні однодушно підтримують такий устрій. Не покидайте ж Української Церкви в добі, коли вона дає все нові лави чоловіків і жінок щоденно наражених на мучеництво за їхню християнську віру й їхню відданість Католицькій Церкві.

Подайте нашому Отцеві, Верховному Архиєпископові Кардиналові Кир Йосигаозі Сліпому, вияв Вашої охочости, щоб, – згідно зі східнім звичаєм і практикою, – наш патріярхат міг би бути проголошений в наступному році.

У печалі й надії,

др. З. Ґіль
др. В. Пушкар
др. Р. Осінчук
мґр. Е. Піддубчишин
др. Р. Навроцька

Коментар про неплідний соборчик

Сучасне життя нашої церковної спільноти ставить особливі вимоги до наших священослужителів та владик. Ці вимоги дотичать не лише духовних та пасторальних кваліфікацій священослужителів, але також самої програми церковної праці. Діється це тому, що наша спільнота складається з людей, що стоять на різних соціальних, культурних та інтелектуальних щаблях, що живуть серед різного оточення, та що стимульовані II Ватиканським Собором та постановами Архиєпископського Синоду Українських Католицьких Владик – ясно домагаються заспокоєння духово-релігійних потреб.

І при такій ситуації сам священик не в силі упоратись із завданням. Він потребує напрямних, бо труднощів та проблем у нього багато. Ось деякі з них: як зацікавити наукою Ісуса Христа свою паству, що часто має кращу освіту, ніж він сам; як пояснити деякі біблійні оповідання студіюючій молоді, що має високе знання в біології та природничих науках; як задержати відчужену від суспільства молодь; як примінювати вчення Христа до вимог вірних, що терплять різні недостатки; як притемнити зовнішний блеск Церкви в користь духовних вартостей; як розв’язати проблему двомовности літургійної мови, що на цьому терені є плавбою між Сциллею та Харибдою; яке становище зайняти до перенаселення в світі; як пояснити деякі церковні «правди», що їх вчені теологи беруть під сумнів; чому владики не реалізують постанов Синодів Українських Владик; яке їх становище до Матери-Церкви в Україні, Помісности Української Католицької Церкви, Її Патріярхату; яке їхнє відношення до особи Верховного Архиєпископа; екуменічного руху та відношення до православних братів; як зарадити втечі вірних до інших обрядів та Церков; як врятувати упадаючий церковний спів, звання дяко-вчителів, і таке інше? Таких питань і їм подібних є більше і на них священослужителі шукають відповіді.

Зрозумілим є, що «думаючі» священики потребують відповіді на повищі питання негайно. І вони сподівались їх одержати, коли в дні 22 жовтня ц.р. вибирались на Соборчик у Філядельфії. На жаль, гірко розчарувались. Замість інструкції, ті священики, що відважились взагалі заторкнути пекучі питання, зустрілись з повною мовчанкою приявного ВПреосвященнішого Владики-Митрополита та заявою предсідника, що він, предсідник, не є компетентний давати відповіді. Це так зневірило приявних, що на другій сесії, вже не багато з них залишилось бо вони чимскорше роз’їхались додому.

Дійсно нас огортає заздрість, коли ми спостерігаємо запал, з яким римо-католицькі владики взялись до праці над усучасненням їхнього обряду та як різко з часу II Ватиканського Собору змінилась їхня пасторальна та наукова робота серед вірних.

Чому у нас все ще панує феодальна система інерції і невіжества? Чому послуговуватись ігноруванням духових потреб священиків та мирян в пастирській праці? Як далеко зайдемо, послуговуючись неуцтвом? Чи не є очевидною потреба інтелектуальної підбудови у нашій епархії-митрополії? І чи могли заспокоїти духові потреби священиків два запрошені оо. Василіяни, що живуть відокремлено від мирян та священиків-душпастирів та не відчувають їхніх духових потреб? Чи нема у нас вчених теологів, що їм дорога наша Церква і та роля, що Вона повинна відіграти в по-Соборовому часі? Коли ж діждемося усучаснення?

Ми вважаємо, що і ми можемо знайти відповіді на поставлені вгорі питання. Нам лише треба взяти за вихідну точку і базу Постанови Архиєпископського Синоду Українських Католицьких Владик. Там знайдемо не лише відповіді на потреби дня, але також базу для плянування і на будуче.

Листівка – поширена перед Вашінґтонською маніфестацією

Достойні Громадяни !

Єдність, помісність і патріярхат Української Католицької Церкви – це головні цілі, для осягнення яких постав мирянський рух, зокрема Товариство за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви. Тому й заіснувала вимога до зорганізованого мирянства вивчати, запізнаватися й розуміти історичні та правні аспекти положення Української Католицької Церкви сьогодні, щоб могти належно діяти в напрямі здійснення цілей мирянського руху.

Згідно з тим ми, миряни Української Католицької Церкви, опираємо наші організовані акції на:

Незрушимих традиціях і спадщині, що забезпечує нашій Церкві самоуправу, як це потверджує історія на прикладах митрополитів Іларіона та Клима Смолятича, і як це було потверджено постановами Берестейської Унії;
На визнанні Святішими Отцями усіх тих прав нашій Церкві й на іменованні Його Святістю Папою Павлом Шостим (на базі тих прав) Митрополита Кир Йосифа Сліпого Верховним Архиєпископом Української Католицької Церкви – по чину рівноправним із патріярхами;
На постановах ІІ Ватиканського Собору, зокрема на Соборовому Декреті про Східні Церкви,
і на численності вірних нашої Церкви на Україні і в Діяспорі.

Принимаємо, що ці історичні, правні й фактичні підстави є нашим законом і нашою істиною й рішуче відкидаємо й протиставляємось:

Намаганні Римо-католицьких національних церков обабіч залізної заслони взяти під своє зверхництво розсіяних по світі вірних Української Католицької Церкви, а особливо зорганізовані частини нашої Церкви-Матері;
Намаганні Московської Патріярхії мати дорогою екуменічних а чи політичних засобів який небудь посередній чи безпосередній вплив на існування й розвиток Української Католицької Церкви, чи будь-котрої органічної її частини;
Намаганні Римської Курії задержати при допомозі віджилих і незобов’язуючих більше параграфів контролі над Українською Католицькою Церквою та позбавити нас наших прав;
Вмішуванні Конгрегації для Східніх Церков у внутрішні справи Української Католицької Церкви дорогою:

а. Недопущення до Синоду Українських Єпископів, (1967 рік);

б. Невизнання IV Синоду Українських Єпископів, (1969 рік);

в. Натиску на українських Владик виконувати доручення Східньої Конґреґації, що є противні авторитетові й владі Верховного Архиєпископа та постановам IV Архиєпископського Синоду.

Сучасний стан, що постав дорогою позбавлення нас належних нам прав Римськими Властями, накинення нам волі Римської Курії, та повної іґнорації нас, як народу, вважаємо за несприятливий а то й шкідливий для дальшого розвитку нашої Церкви, й тому будемо маніфестувати при кожній нагоді нашу здецидовану поставу в обороні єдности, помісности й патріярхальної системи Української Католицької Церкви, – як також нашу вірність Верховному Архиєпископові Української Католицької Церкви, їх Блаженству Кир Йосифові Сліпому, й Синодові Українських Єпископів, як найвищій владі нашої Церкви.

Шановні Громадяни – Вірні Української Католицької Церкви!

Заманіфестуймо ці наші незмінні постуляти усьому світові, а зокрема Апостольському Престолові дня 5 грудня цього року нашою численною участю у поході перед палату Апостольського Делегата у Вашінґтоні – їх Ексцеленції Архиєпископа Люїджі Раймонді!

Добро нашої Церкви й нашого народу вимагає нашого голосу!

Листопад, 1970 року.
Заповіти наших мучеників вимагають нашої дії!
Спішім до Вашінґтону на день 5 грудня і станьмо там одною міцною організованою громадою
ЗА ЦЕРКВУ ХРИСТОВУ! ЗА ВІРУ ПРАДІДІВСЬКУ!

Крайова Управа Товариства
за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви

Заява Координаційного Комітету Українських Організацій Канади і ЗСА за Здійснення Патріярхату Української Католицької Церкви, схвалена учасниками релігійно-національної маніфестації Дня Помісної Української Католицької Церкви в Торонті, 21 червня 1970 року

Від світанку християнської історії Руси-України наш народ здійснював Христову Благовість у всіх виявах суспільного життя. Церква і проголошувані нею вартості стали невід’ємною частиною життя народу, просякали національну культуру, творили стрижень українського суспільства. Існувала на протязі століть органічна і гармонійна синтеза між Церквою і народнім життям. Коли розвивалася наша Церква, процвітала і культура й суспільне життя, і навпаки – національна руїна супроводжалася упадком Церкви.

Ми є свідками подібного явища на матірних землях України сьогодні, де наше національно-державне поневолення спричинило новітнє гоніння релігії і Християнських Церков. Вже давніше зліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву. Після останньої війни впала жертвою релігійного переслідування Українська Католицька Церква, що вже 375 років перебуває в єдності з Святим Апостольським Престолом.

Відзначаючи 25-ліття ув’язнення української католицької Ієрархії на землях України та формальної ліквідації большевицьким режимом нашої Церкви, ми водночас стверджуємо її незнищимість і живучість. Незнищимість там, де її відкрита дія заборонена; живучість – у вільному світі серед розсіяних синів і дочок українського народу.

Українська Католицька Церква продовжує існувати на рідних землях не лише у серцях окремих побожних людей, але і в діях її подвижників – священиків, монашества і вірних, які борються за право визнавати Бога. Живе і розвивається: ця Церква поза російсько-большевицькою сферою, гуртуючи наш нарід і навчаючи його дітей заповітів Христа. Наша Церква в діяспорі, розбудована за не ціле століття, є яскравим прикладом того як наш нарід до неї горнеться та що церковні діячі виконують своє призначення.

Клонимо голови перед маєстатом жертви новітніх мучеників Української Католицької Церкви, черпаючи з їх геройського прикладу снагу до праці й боротьби. Також із прикладу попередніх і теперішніх працівників на церковному полі в розселенні вчимося посвяти, відданости й готовости продовжувати і зберігати їхнє діло.

Майже двомільйонова спільнота Українців католиків поза материком з розбудованою Ієрархією й установами має свою місію супроти Церкви в оковах. Маємо бути свідками, маємо їй помагати, маємо готуватися, щоб, коли буде можливо, стати до праці над її відбудовою. Церква на матірних землях сприяла утворенню дочерних церков у розсіянні, дала їм Ієрархів, священиків, передала їм у спадщину ціннощі – обряд, мову, культуру. Це все мусимо зберегти й у свій час вдячно віддати борг українському народові на батьківщині.

Нашим основним завданням є зміцнити церковні одиниці Українців католиків у світі, об’єднати їх у повноцінну і єдину Помісну Церкву українського народу. Ця віками зберігана і всіми бажана єдність сьогодні поважно загрожена. Існують тенденції та діють різні сили, щоб її відчужити від рідного пня.

Ідея помісности та українського патріярхату єдино дає запоруку зберегти нашу Церкву і обряд чистим, плекати і розвивати передану нам спадщину та тим об’єднувати ввесь наш нарід в одну духово-культурну спільноту понад кордони і державні льояльності. Ця ідея давня; вона була здійснювана, або підношувана перед і після Берестейської Унії. Та ж сама ідея присвічувала українським католицьким Владикам, зібраним на своїх Синодах, зокрема на IV Архиєпископському Синоді в Римі, в жовтні 1969 року. Постанови цього Синоду, надхнені духом єдности та турботою за майбутнє Церкви, мають стати фундаментом нашого церковного відродження.

Ця ж сама ідея спонукує широкий мирянський загал до змагань за права та український характер нашої Церкви. Миряни сьогодні подібно, як у критичні часи минулого стали сміливо на захист своєї Церкви, їх могутній рух оборони виливається нині в ініціятиву розбудови і творчого піднесення. Наша Ієрархія й духівництво мають велику нагоду спільно з мирянами конструктивно використати творчі народні енерґії.

Зібраний сьогодні Божий люд на великому Святі – Дні Помісної Української Католицької Церкви в Торонті заявляє повторно свою готовість включитися в розбудову і відбудову Рідної Церкви на засадах, випрацьованих IV Архиєпископським Синодом. Висловлюємо публічно вдячність Високопреосвященним Владикам за їх акт історичної відповідальности у вересні-жовтні 1969 року та за прийняті там постанови. Сьогоднішний збір мирян урочисто заявляє, що Українська Католицька Церква у висліді IV Архиєпископського Синоду стала твердо на шлях самоуправного існування та має рядитися патріярхальним устроєм. Цей новий статус і церковний правопорядок однозгідно підтримуємо і разом з Ієрархією і священством будемо здійснювати.

Зокрема цей масовий збір мирян в Торонті, скликаний за благословенням Ієрархії, що маніфестує нашу помісність і волю мати український католицький патріярхат, постановляє:

Прохаємо Святішого Отця Павла VI прийняти до відома й підтримати Синодальні Постанови та піднести Українське Верховне Архиєпископство до гідности Київсько-Галицького Патріярхату.
Всебічно підтримуємо уряд Верховного Архиєпископа і його Синод д та закликаємо Блаженнішого Йосифа вести впевненою рукою нашу Помісну Церкву у єдності й згідності з її українською традицією.
Закликаємо чинники Священної Конґреґації для Східньої Церкви респектувати постанови Архиєпископського Синоду з жовтня 1969 року.
Відкидаємо тенденції деяких кіл Ватикану в інтересі неправильно зрозумілого екуменізму жертвувати у пересправах з Москвою добром і майбутнім Української Католицької Церкви в Україні та в розсіянні.
Протестуємо проти нової хвилі переслідувань нашої Церкви в Україні і домагаємося перед світовою опінією, щоб панівний там совєтський режим пошанував свободу віровизнання для всіх; домагаємося відновлення Української Католицької Церкви в Україні.
Уважаємо, що в ім’я справедливости належить відновити Українську католицьку Ієрархію в Польщі і прохаємо Ватикан поробити всі заходи, щоб ця кривда була направлена.
Уважаємо, що творення помісности і патріярхального устрою треба розпочати творенням центральних помісних установ. Зокрема підкреслюємо потребу розбудови Українського Католицького Університету в Римі та створення при ньому Міжєпархіяльної Семінарії. Якщо нові потреби і проблеми диктують скликання чергового Архиєпископського Синоду, прохаємо Блаженнішого Первоієрарха і Отців Синоду відбути свій новий Синод.
Цей церковно-національний здвиг схвалює ініціятиву творення Патріяршого Фонду в усіх поселеннях та в цій справі апелюємо до мирян виявити жертвенність і готовість чинно підтримати патріярші установи.
Витаємо розпочаті заходи громадських і релігійних організацій координувати акцію здійснення патріярхату; схвалюємо дію і напрямні діяльности Координаційного Комітету, який постав у Торонті в березні 1970 року.
Для пожвавлення патріярхального руху закликаємо відбувати подібні Дні Помісної Церкви в різних осередках, зокрема пропонуємо провести такі дні у першу річницю Архиєпископського Синоду у всіх осідках наших Епархій та Екзархатів.

Схвалюючи ці ствердження та підносячи заклики та прохання до різних чинників у насушних справах нашої Церкви, ми звертаємось до всього українського Божого люду:

Українські миряни!

В цей відповідальний час станьмо всі на оборону і розбудову нашої Церкви!

Уважаймо постанови Архиєпископського Синоду своїм законом, а Верховного Архиєпископа і Святіший Синод – нашою законною владою!

Збережім до кінця вірність і льояльність Вселенській Церві і Святішому Отцеві!

Господи, благослови на велике діло!

Торонто, у неділю Всіх Святих, 21-го червня Року Божого 1970.

Координаційний Комітет

Подорож кардинала Фюрстенберґа по Америці у насвітленні Східньої Конґреґації

На двадцяти густо надрукованих сторінках бюлетеню «Сервіціо Інформаціоні пер ле Кієзе Орієнталі /СІКО/», ч. 324, рік 24, 31 грудня 1969, подано звіт із сумної слави поїздки кард. Фюрстенберґа по Америці в грудні минулого року.

Берете в руки цей бюлетень Конґреґації, що призначений для інформації церковних установ та окремих прелатів в Римі й поза Римом, і дивуєтеся прецизності, а одночасно неправдомовності такої інформаційної служби. В Америці недавно йшла дискусія про те, що урядові кола контролюють деякі інформації, головно щодо В’єтнамської війни. Гостро критикувалося ролю деяких референтів преси і з того виник закид, що існує оправдане недовір’я до офіційних джерел інформації. І в нас українців іноді підноситься закид, що існує «кредибилити ґеп» щодо інформацій, подаваних офіційними установами.

Та все це ніщо у порівнянні до перфектности у подаванні вісток Східньою Конґреґацією в Римі. Не лише брак об’єктивности у насвітленні чи подаванні фактів характеризує цей звіт, але й цинічна неправдомовність авторів цього нібито поважного бюлетеню.

Нагадаймо також сумної слави пресову конференцію, яку дав кард. Фюрстенберґ у Нью-Йорку. У двох засадничих точках римський кардинал провинився проти правди. Він заявив, що сумнівається, чи демонстранти в Філядельфії взагалі були католиками, та сказав, що ця акція була керована з-закордону. Чи джерелом цих інформацій був один наш єрарх, який досі спеціялізувався в називанні осіб, незгідних з його політикою, комуністами чи «в’єт-конґами», нас це не обходить. Є фактом, що і Ватиканські достойники публічно говорять неправду. Це він також заявив, що відбутий восени минулого року Синод Українських Єпископів не був синодом, а був лише «мітінґом» без всяких законодавчих і виборчих прав.

А тепер перейдім до звіту в «СІКО», де імовірно один із супроводжаючих кардинала монсеньйорів дає нам лекцію своєрідної «журналістичної об’єктивности й етики». Увесь звіт, це славослів’я римському достойникові й тим, що його приймали. З нього ми довідуємося кілька важливих фактів, які для повнішого зрозуміння місії Фюрстенберґа в Америці важливі.

Ось кілька тих фактів:

Префекта Східньої Конґреґації запрошував і організував його поїздку митр. Сенишин. Це йому залежало на звеличанню свого торжества. Це він різними дорогами вистарався, щоб «високий гість» одержав титул «спеціяльного висланника Святішого Отця». Ніколи на десять-ліття якоїсь митрополії не прибуває «спеціяльний висланник». Але, видно, на цей раз саме цього треба було і філядельфійському митрополитові, і кардиналові-аристократові. В їх обопільному інтересі було штучно роздути малий ювілей, піднести престиж єпископа-диссидента й протиставити свої святкування успіхові Синоду Українських Католицьких Єпископів, на якому цей малий владика голосно абсентувався. І для цього обидва прелати разом з іншими однодумцями в Курії домовилися навіть до того, щоб престиж Вселенського Архиєрея надужити для їхніх дрібних комбінацій.

Довідуємося також із «звіту», що за тією місією Фюрстенберґа стояли наші Василіяни в Римі. Вистачить тільки поглянути у звіті на список прізвищ тих, що вітали й прощали на летовищі в Римі «високого» достойника: Отці Василіяни з Генеральної Курії, Мати Генеральна Сестер Служебниць, ректор і група семінаристів з Колеґії св. Йосафата /усі ці відомі з свого негативного ставлення до рішень Синоду і помісности нашої Церкви/ та словак о. Фальтин /також людина, що не бажає добра нашій Церкві, але спеціялізується в східніх питаннях/.

Вітали на римському аеропорті після повернення кард. Фюрстенберґа такі особи: монс. Юрій Миляник, підсекретар Східньої Конґреґації, голова бюра монс. Джілардоне, архимандрит А. Великий, ЧСВВ, о. М. Ваврик, ЧСВВ і о. ректор Я. Химій, ЧСВВ. Усі українці, за вийнятком Джілардоне; усі відомі з свого негативного наставлення до Блаженнішого і прихильники митр. Сенишина. Цікаво, що не були тут ані мароніти, ані мельхіти, хоч і їх візитував в Америці кард. Фюрстенберґ. /Особливо помпезно вітав там римського кардинала мельхіт-диссидент, проекзарх Джадза, мельхітський василіянин-сальваторіянець, ставленик Східньої Конґреґації, якого згодом мельхітський патріярх з Синодом Владик усунули/. Прощали і вітали префекта Конґреґації лише наші рідні диссиденти в Римі.

Особливо захоплююче згадує автор звіту перебування кард. Фюрстенберґа в отців Василіян в Ґлен Кові під Нью-Йорком. Там на прийнятті панувала «атмосфера гарячої врочистости». Протоігумен М. Когут мав піднести тост для Східньої Конґреґації, якій побажав успіхів латинською формулою «віват, флореат, крескат».

Що «спеціяльний висланник Папи» приїхав до Америки з певною місією, видно з того, що він говорив публічно. /Ми не знаємо, які він мав розмови з українцями й неукраїнцями у закритих кабінетах/.

Українцям в Чікаґо він з’ясував свою теорію життя східніх церков у діяспорі. Ця теорія відома вже з його попередніх висловлювань до українців на тему, як високий кардинал уявляє собі життя і майбутнє Української Церкви поза межами України. Він склав признання і висловив «задоволення з апостольської праці, виконаної пожертвою священиків, служителів Церкви на добро своїх вірних» /мабуть ішлося тут про ту працю, яку виконали чікаґівські священики для розбиття цієї колись зразкової великої церковної громади!/. А далі, він «заохочував їх продовжувати своє служіння, завжди шукаючи збереження єдности і згоди, та пристосовуватися до вимог країни, в якій вони діють».

Не треба довго розкушувати цей ребус, щоб якслід зрозуміти кардинала, про яке «пристосування» йому йшлося. У наших умовах, ми знаємо, що мав на думці римський достойник – зривати зв’язок з Матірньою Церквою, відриватися від свого пня і національного характеру. Іншими словами, чимскорше асимілюватися й латинізуватися… Не припадок, що префект Східньої Конґреґації вибрав собі для такої заяви якраз Чікаґо.

Знов же що інше сказав кард. Фюрстенберґ зібраним священикам Мунгалської митрополії /закарпатської/ 12 грудня 1969 р. Він тоді заявив, що «з організацією митрополії рутенська Церква в Америці досягла зрілости та стабільности, які її захоронять від евентуальних зовнішніх втручань». Не легко догадатися, які «втручання» мав на думці покровитель східніх Церков. Це було виразно звернено проти ідеї нашого патріярхату та проти евентуального включення закарпатських єпархій греко-руського обряду до спільної помісної східньої Церкви.

Фальшиво подає цей звіт і про авдієнцію в кард. Фюрстенберґа делегації УККА. Нам відомо з преси, що ця делеґація пред’явила гостеві меморіял з виразним ствердженням, що УККА, репрезентуючи всю українську громаду в ЗДА та висловлюючи її бажання, підтримує постанови Синоду Єпископів з жовтня 1969 р. та прохає разом з Синодом Святішого Отця про піднесення Верховного Архиєпископства до гідности Київсько-Галицького Патріярхату. У висліді прочитаного експозе голови делегації УККА Й. Лисогора відбулася ще розмова, в якій окремі члени делегації висловлювали свій погляд та ставили запитання в дусі меморіяалу.

Про це все немає й словечка в офіційному звіті Східньої Конґреґації. Але для точности передаємо увесь стосовний текст:

«В суботу 6 грудня в 11-ій год. в залі митрополичої резиденції кардинал Фюрстенберґ прийняв на авдієнції одинадцятьох із чотирнадцятьох делегатів Українського Конгресового Комітету Америки /УККА/. Під час сесії, яка тривала більше, як годину, кардинал відповідав на всі різні запитання, що їх ставили делегати, після того, як його привітав та виголосив вступне експозе президент Й. Лисогір.

Так була зреферована візита представників УККА в кард. Фюрстенберґа і їх заходи для встановлення патріярхального устрою. Це варта мати на увазі усім майбутнім кандидатам на подібні авдієнції.

Але вершком дезінформації авторів цього звіту є їх опис філядельфійських святкувань. На двох з половиною сторінках римські монсеньйори описали до подробиць усе, процесію, Службу Божу, бенкет, його програму; вони згадали усі прізвища головних учасників, не забули навіть описати погоду. Але промовчали той факт, що кард. Фюрстенберґа і його філядельфійського протеже зустріли маси мирян не з словами привітань, але протесту. Кардинал і його монсеньйори захоплювалися красою катедри /про це багато написано/, але не бачили тих усіх болем і слізьми написаних транспарентів: «Митр. Сенишин, не руйнуй нашої Церкви», «Кардинале Фюрстенберґ, руки геть від нашої Церкви»… Автори звіту тільки бачили дві і пів тисячі вірних, що виповнили катедру «в побожному наставленні». А далі дослівно написано так: «Телевізійне влаштування короткого засягу давало можливість слідкувати за різними фазами Богослужби усім тим людям зовні, які не мали можливості зайняти місця в катедрі і були виставлені на важку пробу безоглядної погоди».

Читаєш, і смійся або плач не так з глупоти, як із безмежного цинізму, так авторів цього звіту, як і їх наставників… Вони, у своїй підлості і безсоромності до того договорюються, що свою поразку, пониження і повну прогру представляють як тріюмф навіть коштом тих півтора тисячі людей, що під дощем протестували проти багряноносного гостя. О темпора, о морес!..

Чи варта після цього цитувати ще місця із цього звіту про те, яке послання читав Фюрстенберґ у церкві, вихваляючи митр. Сенишина і його «віддане священство та побожних вірних» за їх співпрацю з митрополитом. А всесвітно відомо, як виглядає та співпраця автократа із його зраненими священиками та до краю зболілими вірними. Не варта нагадувати й те, що на бенкеті римський кардинал назвав себе «приятелем усіх, а в особливий спосіб українців…» Після такої заяви можна лише одне сказати: Бережи нас, Господи, від приятелів, бо з ворогами якось дано собі раду…

А далі цей «приятель», як подає офіціяльний звіт, щоб рятувати свій престиж в Римі, запропонував вислати телеґраму Святішому Отцеві з бенкету, що на ньому за звітом було 500 осіб. Це число зігнаних обіжниками делеґатів парафій, і священиків, за які платили з парохіяльних кас, замість сподіваних півтори тисячі бенкетуючих з нагоди 10-ліття філядельфійської митрополії, найкраще свідчить про успіх ювілею, на який аж треба було «папського висланника». Ми вдячні, що цей провокаційний ювілей проти єдности і помісности нашої Церкви поголовно збойкотували наші Владики з Канади.

Читаючи цей двадцятисторінковий, густим друком писаний звіт, довідуємося ще багато іншого. Тут є кілька згадок про погоду, про чудові краєвиди, про ланчі, диннери й бенкети в честь кардинала і про американські міста, що їх римський гість оглядав «бай найт». Але ні в одній із своїх промов кард. Фюрстенберґ підчас своїх «дуже зайнятих днів» не згадав ані в українських, ані в закарпатських, ані в мельхітських чи маронітських середовищах про плекання їх обряду, традицій, прив’язання до культури батьків. Не згадав він ні слівцем ані про Первоієрархів тих Церков; їм ніде не підношували многоліття, їх іґнорували ювілейники. Не іґнорували свого Первоієарха лише ті під дощем тисячні маси, які прийшли сказати тверде слово кардиналові де Фюрстенберґові і його звеличникам: Годі руйнувати разом із поневолювачами України рештки нашої Помісної і Рідної Церкви·

В. М.

Роля і місце священства у нашій боротьбі за релігійно-національну самобутність

/Зак./

/Історичні паралелі та оцінка теперішнього стану

Ми бачимо три засадничі площини, в яких наше духівництво мало б рішуче виявитися в найближчому часі, щоби ствердити своє місце і підвищену ролю в житті Української Католицької Церкви в діяспорі.

1. Насамперед, наше священство повинно ствердити більше, аніж досі свою ідейну та інтелектуальну ролю і функцію. Що це значить в перекладі на практичну мову? Більше праці над собою, більше фахового читання, постійної доповнюючої богословської освіти та ознайомлювання з новими проблемами. Священик, як педагог, мусить бути постійним студентом нових досягнень, нового досвіду у цій так преважливій ділянці, якою є священство. Богословська література, проповідницька література, періодика, читання взагалі релігійної преси рідною і чужими мовами – мають бути насущним хлібом нинішного священика. Прикро довідуватися, що деякі священики не мають навіть підручної бібліотеки необхідної церковно-релігійної літератури.

Впарі з цим, моральним обов’язком священика є не лише посідати духово-інтелектуальні добра, але й ними ділитися. Священики повинні б виступати частіше з доповідями, писати статті, а навіть мати своє ширше чи вужче поле якогось спеціяльного зацікавлення /обряд, історія Церкви якогось краю чи періоду, церковно-культурні ділянки мистецтва/, їх досліджувати і про це писати.

Приклад інтелектуального життя римо-католицького священства повинен би нас дещо навчити. Нам треба орієнтуватися не на останнього «асистента пастора», тобто сотрудника, а на тих священиків, що вчаться, працюють, здобувають і є чимось у своїй спільноті. Священик не може стояти інтелектуально на одному місці, бо тоді він відстає від інших. А на кому іншому краще замітно відсталість, як саме на тому, хто найбільше експонований перед людьми.

Наші священики не мають, бо самі не створили і їм ніхто не створює, атмосфери інтелектуального росту. Поза реколекціями, мало коли і де відбуваються цікаві регіональні чи загальні єпархіяльні семінарі, дискусії, священичі панелі на актуальні теми обряду, катехізації, нових течій і напрямків в душпастирстві. Потрібно, щоб вряди-годи священик мав можливість відірватися на кілька місяців від своєї парафії і взяти участь в якомусь курсі, пасторальному інституті, або навіть вписатися на додаткові курси в університеті. Малощо з цього в нас було. Тому треба привітати ініціятиву Блаженнішого Кир Йосифа, а Владик і священиків закликати до підтримки Осередку Богословсько-душпастирських Студій, який кінцем червня, цього року відкрив свої перші курси при Українському Католицькому Університеті в Римі.

Разом з цим ставиться питання про поважний священичий журнал, свій таки власний журнал, що вже згори може мати своїх 700 передплатників, а може його передплатити і ще таке число мирян. Такий журнал, мав би значення з одного боку для обміну душпастирського досвіду, а з другого, для вилонення священичої думки на наші церковні справи перед ієрархією та священиками·

2. По-друге, вважаємо, що українські католицькі священики мають повне право і моральний обов’язок домогтися більшого впливу на хід наших церковних справ в єпархіяльному чи краєвому маштабі, не говорячи і про цілість нашої Помісної Церкви. Явище ментальности службовців повинно зникнути. Наші священики великою мірою так досі поводилися, неначе б вони були наємниками у своїх наставників. Гідне пошанування авторитету й виконування своїх обов’язків не рівнозначні із сліпою підчиненістю, запобіганням ласки та браком ініціативі виходити індивідуально чи спільно з певними пропозиціями і плянами.

Священики як такі повинні мати більший вплив на адміністративні справи єпархій, а навіть на працю в парафіях. Не збираємося тут з’ясовувати, і це не наша справа, які конкретні форми цієї співучасти й участи мали б бути, але не підлягає сумніву, що щось мусить бути зроблено. Інакше єпархії чи екзархати будуть немов власними февдальними доменами єпископів і їх вищої влади без співучасти і співвідповідальности священиків. Церква повинна діяти як живий організм, де окремі його чинники й органи взаємно себе доповнюють, а не як адміністрована послушна машина. Це ані не ефективно, ані не природно. Якщо бажаємо, щоби священики в парафіях включили до ведення парафіяльних справ мирянський чинник, то тим більше це потрібно у стосунку між священиками й єпископом.

Спроби періодичних священичих конференцій в канадських єпархіях є великим кроком вперед, бо тут священики мають змогу висловити свої погляди на ряд актуальних справ, пропонувати розв’язки й заявити свою готовість у праці. Для кожного Владики це може бути лише допомогою у його нелегкому завданні. Такі установи співпраці і співучасти священиків не можуть бути лише для фасади. Знаємо, що в одній нашій єпархії засновано чи покликано сенат священиків на зразок деяких римо-католицьких єпархій. Але це виявилося мертвонародженою інституцією, як і подібна суспільно-господарська рада мирян. Ніякого впливу ці інституції не мали й не мають і, здається, перейшли в забуття. Добра воля співпраці та бажання ділитися владою мусять бути обопільними.

Наші священики в Америці не мають майже ніякого впливу на своїх Владик у малих адміністративних та у великих питаннях церковної політики. Це ненормальне. Владика мусить прислухуватися й рахуватися з опінією власних священиків. Врешті, і ця опінія мусить виявлятися легальним і нормальним шляхом, а не в статтях під псевдонімами чи в листах до інших Владик або до мирян, мовляв, рятуйте ситуацію, бо ми не можемо… Треба ще раз позбутися ментальности затуркання, психози заляканости, щоб часом єпископ не вислав на працю до Дакоти непослушного священика. Треба також духа солідарности; ми досі майже не чули про спільний виступ наших священиків в обороні когось, несправедливо потрактованого вищою владою.

3. Для першого й другого – інтелектуального підтягнення та зміцнення впливів у нашій церковній організації, необхідно, щоб священство творило організовану силу. Є ненормальним, що наші священики в Америці досі не мають своєї організації. Перед роком почали самоорганізуватися українські священики в Західній Европі, правда, без благословення єпископів. В Римі під час посвячення Собору Святої Софії священики з різних країн поклали основу під нове загально-священиче товариство Святого Андрея. Ціла акція ще в пеленках. Самі священики побоюються, дивляться на задні колеса, мовляв, як на це буде дивитися єпископ. Організація священиків, як ми її бачимо, твориться не проти єпископів, але для священиків, для представництва їх інтересів і для добра цілої Церкви. Нічого злого з цього не вийде, а тільки добро насамперед для тих Владик, які зуміють наладнати співпрацю і взаємини з новою організацією.

Треба лише жаліти, що вже минуло більше як пів року, а так мало чуємо про активність священичого товариства, про його єпархіяльні відділи, самоорганізацію, програму, пляни та діялог з єпископами і мирянами. Якщо наші священики не зуміють зорганізуватися, то буде бракувати поважне звено у цілому рухові за відродження нашої Церкви. Владики оформилися в Синод Єпископів, він напевно утворить постійні органи; миряни також самоорганізуються, хоч ще не всюди; а священики залишаються найбільш пасивними.

Чув я від одного священика таке досить вдале окреслення положення нашого священства: «Ми, священики, знайшлися між ковадлом і молотом, себто маємо найприкріше положення: одні на нас вдаряють, а інші тиснуть», маючи на увазі ситуацію між адміністративною владою єпископів та пресією мирян. Може таке окреслення переборщене, але щоб так не було, то самим таки священикам слід переоцінити своє положення, знайти форми вияву й організації, щоб виступити як підметний чинник перед вищою владою і своїми ж вірними.

Це – частина загального питання устрою і внутрішнього життя нашої Церкви, яке чекає на сміливе і відповідальне переосмислення і перестановку. Помісність, патріярший устрій, синодальне правління, повніша участь священства і мирян в управлінні та життю Церкви, єпархій та парафій, можуть дати відповідь на ці питання, які, залишені невідповідженими, віщують нам поважну кризу.

В її поборенні та в започаткуванні справжнього відродження Української Католицької Церкви центрально і на місцях роля і функція священства ніяк не є переціненими, а радше недоціненими.

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

Помісність УГКЦ

др. З. Ґіль др. В. Пушкар др. Р. Осінчук мґр. Е. Піддубчишин др. Р. Навроцька

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку

др. З. Ґіль
др. В. Пушкар
др. Р. Осінчук
мґр. Е. Піддубчишин
др. Р. Навроцька