Помісність УГКЦ

Координація акції мирян за патріярхат

В попередньому числі журнала ч. 1 /12/ на стор. 22 ми звітували про конференцію світських діячів за помісність Української Католицької Церкви і патріярхат, яка відбулась в Торонто /Канада/ 7 і 8 березня цього року. Конференцію скликано ініціяторами Торонта й Чікаґо в наслідок природних вимог розросту широкої активізації вірних у справах єдности й помісности Церкви і таких же природних вимог противставлення уніфікаційним натискам Східньої Конґреґації й оборони прав нашої Церкви. На цій першій конференції обговорено й обдискутовано правні аспекти мирянської активности та методи координації широко розгалужених мирянських акцій. Для плянування й переведення координації в праці мирянських організацій вибрано там Координаційну Раду з представників організацій Канади, Середніх і Центральних стейтів ЗСА і Східніх стейтів ЗСА. Першою метою цієї координації праці було переведення в декількох місцях ЗСА й Канади масових маніфестацій за єдність і помісність Церкви в противагу намаганні Східньої Конґреґації уневажнити Синод Українських Єпископів і його Постанови, поширити участь світських людей в цій акції із декількох незалежно діючих пропатріярхального характеру організацій чи комітетів на якнайширші верстви громади згрупованої чи репрезентованої в усіх Громадського й політичного типу організаціях, та опершись на визнання канадійських Владик добиватися проголошення і введення практичної помісности Церкви в усіх єпархіях. Ціль ясна, корисна, модерна й на часі, відзеркалююча найновіші думки мирянських діячів.

Друга сесія Координаційної Ради відбулася 11 і 12 квітня в Дітройті. Тематично конференція була подібна до Торонтської. На ній також поповнено персональний склад Координаційної Ради.

Третя сесія відбулася знова у Торонто 21 і 22 червня цього року, де були ділові наради Координаційного Комітету, звіти з праці й дискусія, та де схвалено Деклярацію Мирян, призначену для відчитання під час Дня Помісности в неділю, 21 червня. На ці наради прибув Преосв. Ісидор Борецький, який в свойому слові до делеґатів закликав до виконування постанов Синоду Українських Єпископів, так як вони опрацьовані і подані у «Благовіснику». Говорячи про положення в нашій Церкві він ствердив, що раб може лиш мріяти про те, чого бажає, але не може осягнути того. Натомість гірше раба виглядає той, хто має свої права століттями й сумнівається в тому. Наші Владики мали помісні права, але стратили їх на користь латинських зверхників. Від Синоду Українських Єпископів не було жадного прохання до Святійшого Отця прийняти чи затвердити наше право й тому не треба більше жадних офіційних актів до практичного здійснення прав помісности нашої Церкви. В такому самому дусі говорив й о. Мітрат В. Кушнір. Його думка – щоби не чекати визнання від нікого.

Як відомо вже з преси – День Помісности в Торонто відбувся величаво, і став взором для підготовки таких же днів у других єпархіях.

Через загальникові, ближче не окреслені й неконкретні організаційні засади К. Комітету участь нашого Товариства в ньому була досі не вияснена. Навіть в самих ініціяторів і творців К. Комітету існують розбіжності в думках про форму й ролю К. Комітету. Це зрозуміло, бо роля такого широкого комітету з його відділами по теренах різної організаційної структури й різних програмових вимог не легка, і його багато тяжче уконституювати як одну незалежну, статутову організацію.

Комітет об’єднує різні характером організації: громадські, професійні, господарські, політичні і церковні. Не може кожна з таких організацій статутово й програмово займатися мирянськими справами ані заступати конечність існування окремої незалежної організації мирян, якої одиноким, найвищим і статутовим обов’язком було б дбати про повну участь вірних в церковному житті. Знову ж де такі організації існують, не потрібно їхньої дії координувати з організаціями асекураційними, професійними чи спортовими.

Що до засягу дії К. Комітет об’єднує організації центральні, льокальні й навіть поодиноких осіб-діячів, через що тяжко буде створити такі організаційні рямці які регулювали б права й обов’язки таких різних учасників координації. А вже зовсім не можливо й не практично будь створити із К. Комітету якусь одну центральну надорганізацію із законодавчими прероґативами для його членів, з яких кожний має свій статут, законодавче й виконне тіло, членство, територію й дієву незалежність. Об’єктивно К. Комітет можна уявити собі як конференцію незалежних поодиноких організацій для плянування й уніфікації акцій, конечних в зв’язку із кожночасним положенням і вимогами нашого церковного життя. Природно місце в Координаційній Раді повинно бути в першу чергу для представників управи тих організацій, які статутово займаються мирянськими або церковними справами.

Тому то делеґати нашої нововибраної управи /З. Ґіль, М. Навроцький, і С. Процик/, які були в Торонто ще перед уконститууванням Управи Т-ва, заявили готовість до участи в К. Комісії в цілі лише координації загальногромадських акцій За єдність і помісність Церкви, а не приступлення до якоїсь організаційної надбудови в якій затратились би незалежність дії й статутова окремішність кожного члена-учасника. На першому уконституовуючому засіданні Управи Товариства дня 27 червня в Нью-Йорку такий плян ратифіковано. Приступлення нашої делегації до К. Комітету акції мирян будуть узгіднені й координовані в досить широкому засягу: на терені Канади, на теренах середніх і західніх стейтів, і на теренах східніх стейтів ЗСА.

Щоби К. Комітет виправдав своє існування і зберігся як добрий, зручний інструмент мирянської політики він мусить кожний свій крок ставити обережно й обдумано. Не треба забувати, що католицькі мирянські діячі не є ангелами й тому вони в кожне товариство і в кожну координацію приносять усі свої не тільки добрі, але й погані прикмети, свої амбіції і хвороби, усю свою людську характеристику, на чому координаційна праця може багато потерпіти. Тут вимагалося б надзвичайної коректности, терпеливости, вирозуміння і навіть персональної дипльоматії. Виглядало б що треба визбутися «рахунку» хто скільки і яких організацій репрезентує, і треба, мабуть, вистерігатися в конкретній праці Ради навіть голосувань над справами, які могли б заторкнути права чи компетенції одної чи другої організації. Організації треба прийняти такими, якими вони є, а не старатись наперед пристосувати їх до координації переведенням їх на т. зв. «громадську базу». Не слід тут закривати очей на скрайнє нездорові відносини в нашому громадському житті, звідкіля багато шкідливих методів або небезпечних тенденцій можуть перенестися на форум К. Комітету. Наші політичні сили, які проникають у любе товариство і зводять там бої із своїми противниками, «викінчують» їх там, можуть часом знівечити найкращі координаційні заміри. Треба змагати не до більшости, а до повноти. Коли ж там будуть й індивідуальні громадяни-діячі, то хоч не завжди можна буде придержуватись «парляментарної більшости», то повнота думки буде.

Мирянський рух росте, хоч йому не можна було. Його напевно треба буде. Сильного, здорового, зорганізованого й розумного. Тому ставмо його на тих засадах, які ростові сприяють.

Наради в Торонті

Про конференцію світських діячів акції за патріярхат і помісність Української Католицької Церкви, що відбулась у днях 7-го і 8-го березня ц. р. в Торонті, Канада, подала вже досить обширні відомості і коментарі українська щоденна і тижнева преса. Це звільняє нас від подробного звітування про цю подію на сторінках нашого журналу. Хочемо однак подати декілька загальних завваг і думок з того приводу.

Потреба такої зустрічі католицьких діячів, а також організацій, що від років діяли в ЗСА і Канаді для здійснення помісности нашої Церкви й старались про піднесення Її голови до гідности патріярха існувала від давна. Вона виявилась особливо пекучою після цього, як американська провінція Української Католицької Церкви під проводом свого Митрополита А. Сенишина стала на шлях відступу від єдности цієї Церкви. Єдність Української Католицької Церкви може бути збережена лише за умовою збереження інтеґральности. Навіть найбільші зусилля вірних американської провінції в тому напрямі не будуть успішними, коли в цій провінції діятимуть відосередні сили, і коли не наспіє поміч від Ієрархів, священиків і вірних всіх провінцій УКЦеркви. У цій боротьбі за єдність і одність особливо важливою є Канада. Канадійська церковна провінція зараз є найсильнішою в нашій Церкві. В Канаді відносини впорядковані й Ієрархія Української Католицької Церкви відіграє; керівну ролю в житті, української спільноти, там справді існує співзвучність у праці ієрархії і широких кругів українського патріотичного громадянства.

Організаторам конференції ішлося про те, щоб на спільній зустрічі світських діячів обох церковних провінцій вияснити в першу чергу яке є правне й фактичне становище нашої Церкви після Помісного Синоду Українських Католицьких Владик, що відбувся у вересні – жовтні 1969 року у Римі, і на якому схвалено і прийнято Конституцію патріярхального устрою, а тим самим – помісности і єдности Української Католицької Церкви. В доповідях і дискусії наведено ряд аргументів у користь помісности нашої Церкви та стверджувано, що на основі діючого права Вселенської Церкви не є можливо правно оспорювати важність скликання Синоду Помісної нашої Церкви, а тим самим і правних зобов’язань того Синоду. Учасники конференції застановлялись також над тим які заходи належить поробити тепер для того, щоб рішення Синоду в справі помісности й єдности нашої Церкви були здійснювані на місцях у всіх частинах і одиницях нашої Церкви. Особливу увагу присвячено тим відосередним силам, що діють в американській церковній провінції. Обговорено ряд пропозицій як протидіяти того рода шкідливим акціям. Багато часу присвятили учасники нарад також обговоренню питання організації фондів «Церква в Потребі». Справа координації праці поодиноких товариств що діють в тому самому напрямі й з тими самими цілями, а також узгіднення на майбутнє певних більших акцій мирян нашої Церкви були останньою точкою нарад конференції.

Вислідом нарад конференції можна вважати схвалення Декляряції і Резолюцій та покликання до життя т. зв. Координаційної Ради, що складається з представників обох церковних провінцій.

На закінчення конференції відбулось велике громадське віче в Торонті /в неділю 8-го березня/, на якому промовці з Канади й ЗСА інформували громадянство про осяги й труднощі, що є зараз на шляху до здійснення повної помісности й єдности нашої Церкви.

Лист української юначки до Митрополита

Вашінґтон,10 лютого,1970·

Ваша Ексцеленціє!

Я маю п’ятнадцять років і жию у Вашінґтоні, Д.К. Я є на першому році середньої католицької школи, і ходжу також до української суботньої школи. Мене цікавлять справи громади і церкви, тому я пишу цього листа.

В неділю, 8 лютого, наш Отець Парох прочитав у церкві Ваш лист, Владико. Ви закликаєте молодь вступати до манастирів. Пишете, що наша молодь відходить від Української Церкви бо дістає в дома багато матеріяльного добра, а християнського духа не дістає.

На заклик до молоді я згоджуюся,бо розумію, що Українській Церкві потрібно багато священиків і сестер, щоби вони вчили у наших школах. А з другою темою то я не погоджуюся. Діти не відходять від Церкви через те, що не є виховані по христіянськи, але тому, що наша Церква не є з’єднана. Вони бачать Її поділену, Її провідників у сварці між собою, і через те мабуть відходять.

Ви, Владико, вимагаєте від молоді багато. Але забуваєте, що від Вас також вимагається.

Коли я іду до американської школи, то я є горда що можу сказати, що я є українка-католичка. Чи Ви, Владико, маєте таку саму гордість.

з християнським привітом,

Ірка Ясінська.

Ще про акцію римських властей в справі нашого патріярхату

Поїздка Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа до ЗCA була не одиноким засобом римських властей заперечити Постанови Синоду Українських Єпископів. Про інші акції інформують нас достовірні джерела.

Синод Українських Єпископів закінчився, дев’ятою сесією перед полуднем, 4-го жовтня 1969 року. На тій сесії Митрополит Максим Германюк звітував, що попереднього дня, в п’ятницю, Він відвідав Кардинала Війо, Секретаря Стану, який казав повідомити усіх наших Єпископів, що тепер є не можливо піднести нашу Церкву до Патріярхату з трьох причин:

Причини церковного порядку: це викликало б більше переслідування нашої Церкви в Україні і ми не маємо території.
Причини екуменічного порядку: це перешкодило б екуменічним контактам з московським і константинопільським патріархами.
З Причини порядку політичного: спротив зі сторони Радянського Союзу.

ВПреосв. Митрополит Кир Максим у відповідь заявив, що українські Єпископи якраз тепер приготовляють в тій справі листа до Святішого Отця в якому домагаються вивищення Верховного Архиєпископства Української Католицької Церкви до гідности Київсько-Галицького Патріярхату бо це їм диктує: їхня совість, почуття відповідальносте перед Богом та нашим народом.

Присутні Отці Синоду прийняли відповідь Митрополита Кир Максима з признанням. Після того Блаженніший Верховний Архиєпископ сказав кінцеве слово, в якім зібрав висновки:

…«Подяка Господу Богові, що упродовж цілого Синоду відчувалася однодушність, єдність і журба за добро цілої нашої Церкви. Ця єдність існує також в Україні і Польщі. Очевидно, нам ніхто нічого даром не дасть, ми мусимо самі осягнути. Ці справи, про які ми говорили на Синоді, та які ми вирішили, є для спасіння нашої Церкви. Дай Боже, щоб та єдність у нас зростала, а тоді наша Церква вийде переможцем у цім змаганні».

Синод Єпископів Помісної Української Католицької Церкви прийняв постанови. Найголовнішою постановою була перша точка – Справа Українського Патріярхату. Ця постанова звучить так:

Виразно станувши в часі Вселенського Собору Ватиканського ІІ на патріярхальних началах в устрої і правлінні Помісної Української Церкви, які – устрій і правління – від віків зберігаються в усіх Помісних Церквах Сходу, в тому числі і в Київсько-Галицькій Митрополії, Синод рішає на цих канонічно-правних началах виконувати свою пастирську службу у правлінні Католицької Церкви в усіх країнах поселення її вірних під проводом Верховного Архиєпископа зглядно Патріярха, як Помісного Голови.
Конституція й устрій українського патріярхату є такі, як і інших патріярхатів на Сході, з узглядненням властей Київсько-Галицького Митрополита до часів Берестейської Унії.
Синод рішає вислати письмо до Святішого Отця, підписане всіми Владиками, з проханням вивищити Верховне Архиєпископство Української Католицької Церкви до гідности Патріярхії.
Синод поручає Українському Католицькому Університетові видати окремі праці і студії в цьому напрямі.

25-го жовтня, їх Блаженство Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф повідомив Східню Конґреґацію, що Синод Українських Єпископів відбувся і ухвалив рішення, які разом зі Спільним Посланням українських Ієрархів пересилає Конґреґації.

Дня 1-го грудня Голова Східньої Конґреґації, Кардинал М. де Фюрстенберґ, відповів Блаженнішому, що на підставі канонічних прав які тепер обов’язують, ніхто в українській Церкві не має права скликати ані виборчого ані законодавчого синоду і твердив, що права Верховного Архиєпископа є обмежені тільки до території Львівської Митрополії.

Дня 15-го грудня Верховний Архиєпископ відповів кардиналові де Фюрстенберґ, що Синод Українських Єпископів рішав не на підставі «Клері Санктітаті» канонів 324-339, але на підставі Декрету про Східні Католицькі Церкви, даного в Римі, 21-го листопада 1964 року.

Дня 18-го грудня, Блаженніший вислав копію своєї відповіді Східній Конґреґації до всіх українських Ієрархів.

Тимчасом кардинал де Фюрстенберґ на запрошення Митрополита Сенишина виїхав до Америки. Він брав участь у ювілейних святах Філадельфійської Митрополії і об’їжджав головні центри Східніх Церков в різних єпархіях. Тими відвідинами, він наче хотів злагіднити удар, який Священна Конґреґація мала завдати нашій Церкві і вірним.

9-го грудня кардинал де Фюрстенберґ був на прийнятті в кардинала Кука в Нью-Йорку. Там він дав інтерв’ю кореспондентам католицької преси і висловився, що збір українських католицьких єпископів у Римі «не був синодом», але звичайною конференцією, яка могла бути корисною, одначе не мала жодної законної власти. Це твердження обурило українську спільноту. Вислано листи до преси з протестами.

Того самого дня, 9-го грудня, секретар Східньої Конґреґації Архиєпископ М. Бріні вислав офіційне письмо до Апостольського Делегата у Вашінґтоні. Він повідомив, що в неприсутності Голови Східньої Конґреґації доручено йому повідомити всіх українських єпископів, що з огляду на існуючі канонічні права, які обов’язують тепер, ніхто в Українській Католицькій Церкві не має права скликати синоду – ані виборчого ані законодатного. Він доручив Апостольському Делеґатові повідомити українських католицьких єпископів в Америці, що синод є неправний. Він залучив копії переписки їх Блаженства Архиєпископа Кардинала Йосифа з кардиналом де Фюрстенберґ і поручив Апостольському Делеґатові переслати їх разом із повідомленням про неправність Синоду всім нашим єпископам.

Дня 20-го грудня 1969 року, Апостольський Делеґат точно виконав припоручення Східньої Конґреґації. Він вислав листа й копії, які архиєпископ Бріні з рамени Конґреґації йому переслав, до кожного українського єпископа. Наші Владики одержали ці документи й мовчать усі, за винятком одного, якому ці документи послужили оправданням його відсутности на Синоді Помісної Української Католицької Церкви.

Резолюції Передсинодального З’їзду Мирян і Священиків Української Католицької Церкви

І. ПРИВІТАННЯ І ПОБАЖАННЯ

Напередодні великого історичного моменту благословення Собору Св. Софії-Божої Премудрости в Римі (в днях 26 і 27 вересня 1969 р.) з участю Святішого Отця Папи Павла VI, їх Блаженства Верховного Архиепископа Української Католицької Церкви й Кардинала Римської Церкви Кир Йосифа, Високопреосвященніших Митрополитів і Високопреосвященних Владик нашої Церкви, з участю також високих церковних і світських достойників інших народів, Високопреподобних Настоятелів монаших чинів, численного Високопреподобного й Всечеснішого українського духовенства, та з участю великої кількости представників українського організованого життя, ми, учасники Крайової Передсинодальної Наради Миряни й Священики, висловлюємо оцим нашу надзвичайну радість і подяку Всевишньому, що дозволив ласкаво нам усім дочекати цієї радісної хвилини в житті нашої Церкви й народу!

Висловлюємо нашу особливу вдячність Святішому Отцеві Папі Павлові VI за те, що дав свою згоду вшанувати своєю присутністю це наше релігійне й національне торжество торжеств. Сподіваємося, що цей момент залишиться в анналах історії як один з найсвітліших моментів нашого релігійного й національного життя.

Наша невимовна вдячність належиться передусім Їх Блаженству Кир Йосифові за те, що започаткував це велике діло, щасливо за Божою поміччю довершив його, й обдарував нас усіх цією великою хвилиною всенародної радости.

Наші серця наповнені радістю ще й тому, що всі наші Високопреосвященніші й Високопреосвященні Владики своєю присутністю на торжествах у Римі засвідчать єдність і одність нашої Церкви перед найвищими чинниками св. Вселенської Церкви, перед чужими й своїми відповідальними чинниками, перед своїми власними вірними й всім українським народом. За це напевно будуть Їм вдячні майбутні покоління нашого знедоленого народу.

Присутність у Римі в цей святковий момент великої кількости чільних представників українсько суспільно-громадського й політичного організованого життя, наукового світу, шкільництва, культурних, господарських і професійних товариств та організацій зможе найкраще засвідчити пошану всієї української громади в діяспорі до великих діл їх Блаженства, Верховного Архиепископа й Митрополита Кир Йосифа, як і виявити належно задушевні бажання цієї громади: єдности й правопорядку в українському організованому житті – як у церковному, так і світському.

Сподіваємося, що в цих торжествах візьме участь багато Високопреподобних і Всечесніших Священослужителів нашої Церкви враз із своїми вірними. Своєю численною участю вони засвідчать свою відданість і вірність своїй Церкві-Матері і Її Верховному Пастиреві, їх Блаженству Кир Йосифові. Хай не бракує нікого, хто може взяти участь у цій епохальній прощі до Риму!

ІІ. СТВЕРДЖЕННЯ СТАНУ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ, ПІД СУЧАСНУ ПОРУ

Давши вислів нашим почуванням радости й вдячности з приводу великих торжеств, що очікують нас в Римі, ми, учасники цієї Наради не можемо поминути мовчанкою ряду проблем і недомагань, що проявились в нашій Церкві і від довгого часу непокоять Божий Люд у дій і інших країнах поселення української еміграції.

Стверджуємо з жалем, що наша Церква-Мати переживає тепер нову хвилю нелюдських переслідувань зі сторони державного, адміністративного і поліційного апарату СССР, як про де свідчить арешт Високопреосвященного Кир Василя Величковського й цілого ряду священиків та вірних. Не бачимо, щоб були вчинені відповідні заходи зі сторони відповідальних керівних чинників Вселенської Церкви та українського єпископату в напрямі припинення цих переслідувань і полегшення долі наших співбратів у вірі, цих новітніх ісповідників і мучеників.
Сотні тисяч українців католиків позбавлені належної релігійної опіки в країнах народної демократії, як Польща, Чехословаччина, Румунія з часу 2-гої Світової війни. Найстарша українська єпархія Перемишля до сьогодні остається без українського католицького ієрарха, а нечисленним українським священикам, що проживають у Польщі створюється всякого рода труднощі в їхній душпастирській праці. У пряшівській єпархії у Чехословацькій Республіці відсунено від правління єпархією українського католицького ієрарха Кир Василя Гопка, а на його місце призначено адміністратором для українських вірних о. Яна Гірку – словака по національності, чим заподіяно велику кривду Преосвященному Кир Гопкові, що довгі роки терпів переслідування за Христову віру в ув’язненні і його вірним, що виявили до нього велике довір’я, прив’язання і відданість. Доводиться ствердити, що так в одній, як і в другій справі відповів дальні за де чинники не беруть до уваги ані природних прав, ані пекучих потреб вірних Української Католицької Церкви в своїх рішеннях.
Мимо надзвичайного ентузіязму виявленого вірними Української Католицької Церкви у всіх єпархіях і екзархатах, що їх візитував Верховний Архиєпископ Кир Йосиф минулого року, які цим показали найкраще свою пошану, відданість і вірність Особі цього Первоієрарха, як і бажання єдности всіх віток і частин своєї Церкви, проте й досі в деяких парохіях у ЗСА не поминають в Богослужбах Верховного Архиепископа, що є порушенням канонічних правил і приписів, як і довговікової практики не лише нашої Церкви, але всіх церков східних обрядів. Таке непошанування гідности й прав Верховного Архипастиря підважує авторитет Церкви взагалі з великою шкодою для релігійного життя вірних.
Кількість покликань до священичого й монашого станів у нашій Церкві мала і вірні відчувають брак священиків та сестер-учительок у парафіяльних школах. Однією з причин того є – заборона існування жонатого світського духовенства, що є порушенням довговікової традиції нашої Церкви, як і порушенням особливого привілею признаного нашій Церкві Святішими Отцями, Римськими Папами від часу Берестейської Унії.
Відхилення від віками освячених традицій нашої Церкви запримічується також в інших ділянках адміністративних практик та літургійних відправ, як, напр·:

а) рішення Високопреосвященніших і Високопреосвященних Владик у справах Богослужб, святкування свят, постів, виноситься без узгіднення з верховною церковною владою, як і з іншими владиками. З цієї причини затрачується обрядова одностайність нашої Церкви;

б) змінюють літургійний календар без належної підготовки вірних;

в) вводять живу англійську мову, як богослужбову;

г) у внутрішньому обладнанні Божих Храмів подекуди не беруть до уваги специфічних потреб українського обряду;

ґ) змінюють частини Богослужб, чи їх скорочують, через що вони тратять свій питоменний богословський характер.

Всі ці відхилення від традицій підважують одність і єдність Української Католицької Церкви, відчужують поодинокі Її частини від матірної Церкви на батьківщині та можуть привести до постання чудернацьких гибридних церковних творив, що відстрашуватимуть ієрархію і вірних східних православних церков від єдности з Римським Престолом.

III. СУҐЕСТІЇ ЯК НАПРАВИТИ СУЧАСНИЙ СТАН

Наша Церква виявила часто велику живучість і відпорність супроти дуже важких ударів, що їх вже нераз зазнавала в минулому. Віримо, що Вона зможе успішно побороти й сучасні труднощі. Уважаємо, що тепер більше, як коли-небудь існують об’єктивні умови для цього. Нехай римські торжества стануть переломовим моментом у житті нашої Церкви. Нехай наші Високопреосвященніші Владики накреслять новий шлях нашого релігійного життя, що ним змогли б прямувати до кращого життя і спасення своїх душ майбутні покоління вірних нашого народу!

Ми дозволяємо собі висловити думку, що передумови для цього такі:

1. Відбуття в Римі Синоду Української Католицької Церкви під проводом Верховного Архиєпископа, Їх Блаженства і кардинала Кир Йосифа, що на ньому слід вирішити всі важливі й пекучі питання життя буття нашої Церкви, як:

а) введення в життя і практику постанов Декрету про Східні Церкви ІІ Ватиканського собору в усіх єпархіях і екзархатах Української Католицької Церкви, а головно тих постанов, що визначують помісність поодиноких Східних Церков та ролю і права в них їх першоієрархів – Верховних архієпископів чи Патріярхів;

б) Рішення в справі літургійної мови в нашій Церкві. Вважаємо, що постанова ІІ Ватиканського Собору про введення живих мов у літургійні Богослужби в випадку нашої Церкви означає, що такою живою мовою може бути тільки українська, а не будь яка інша. Введення інших мов у Богослужби нашої Церкви може привести до її розбиття і загину в країнах поселення та сприятиме ліквідаційним заходам державних чинників в Україні.

Крій цього, вживання інших мов у нашій Церкві причиниться поважно до відчуження між двома вітками нашого народу – католиками й православними в діяспорі та до відчуження наших братів по вірі на батьківщині.

Вважаємо, що на деякий час де потрібно, було б корисно залишити в уживанні освячену традицією церковно-слов’янську мову в наших літургійних практиках.

Було б побажаним, щоб зміни в цьому випадку, як і в інших обрядових питаннях наші Високопреосвященніші Владики вирішували в порозумінні з православною ієрархією з огляду на те, що обряд Української Католицької Церкви й Української Православної Церкви був і повинен бути цей самий.

в) рішення в справі святкування свят /їх кількости/, календаря, постів і інших релігійних практик вірних в дусі одности й однозгідности в усіх єпархіях і екзархатах;

г) відповідне рішення в справі виховання священничого доросту. Вважаємо, що єдність нашої Церкви буде найкраще забезпечена, коли кандидати на священиків з усіх єпархій і екзархатів матимуть змогу провести деякий час своїх студій разом в одному центрі та під опікою тих самих виховників, що змогли б прищепити їм пошану й любов до української церковної культури й традицій. Думаємо, що таким центральним виховним осередком повинен стати Український Католицький Університет у Римі;

ґ) рішення в питаннях релігійного виховання української молоді та українського католицького шкільництва.

Релігійне виховання молоді слід достосувати до вимог сучасної доби й оперти на національні церковні традиції. Вважаємо, що потрібні є зобов’язуючі постанови, що здійснювалися б на місцях в тому напрямі, щоб навчання української мови в парохіяльних школах поставити на відповідно високому рівні.

Питання релігійного виховання й української мови тісно пов’язані з проблемами покликань до священичого й монашого станів та є рішальними, коли йдеться взагалі про майбутнє нашої Церкви.

2. Вжити всіх заходів, щоб забезпечити духову опіку нашим братам по вірі на батьківщині, в СССР, і у інших країнах Східної Европи.

Нам видається, що тепер існують досить догідні умовини для відповідних дій, й що не всі можливості належно використано для того, щоб допомогти тим вірним нашої Церкви, включаючи й Преосвященного Кир Василя Величковського, які терплять переслідування. Особливо прохаємо наших владик поробити відповідні заходи, щоб була направлена заподіяна кривда Преосвященному Кир Василеві Гопкові та вірним Пряшівської єпархії, як також постаратись про обсаду Перемишської єпархії українським католицьким ієрархом.

3. З гідністю і мужністю відстояти право Української Католицької Церкви на Її помісність, одність і єдність перед відповідальними чинниками св. Вселенської Церкви й постаратись про те, щоб Її Первоєрарха піднесено до гідности Патріярха.

Саме цього року наш нарід відзначує тисячоліття смерти Великої Княгині Києва і всієї Руси-України св. Ольги, першої християнки на княжому престолі Києва. Найкращим пошануванням пам’яти великого діла, що вона його започаткувала між нашим народом було б визнання нашого Первоєрарха Патріярхом Української Католицької Церкви. Благословення Собору св. Софії в Римі було б для цього чину найкращою нагодою.

IV. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ: УЧАСТЬ ПРЕДСТАВНИКІВ МИРЯН У СИНОДІ ТА УЧАСТЬ МИРЯН У ПРАЦІ Й ЖИТТІ НАШОЇ ЦЕРКВИ

Учасники Крайової Передсинодальної Наради Мирян і Священиків вповні свідомі того, що дальша праця і живучість нашої Церкви залежить у великій мірі від активної праці якнайбільшої кількости мирян у місцях їхнього прожитку у парохіях, релігійних організаціях та церковних інституціях у тісній співпраці із всечеснішими отцями парохами під проводом своїх Владик. В цій праці і співпраці миряни повинні мати можливість висловити свої думки в актуальних питаннях релігійного життя та організаційних форм нашої Церкви. Для цього щоб намічені цілі могли бути здійснені, учасники цієї наради уважають що;

Існуючі організації і товариства мирян Української Католицької Церкви в цій країні повинні координувати свою працю і подбати про те, щоб чимскорше створився справді репрезентативний і активне діючий центр мирян – українців католиків у ЗСА.
Після римських торжеств, а особливо після відбуття помісного Синоду нашої Церкви, Крайове Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви повинно у співпраці з іншими подібними організаціями та парафіями заініціювати скликання Конгресу Українців Католиків у ЗСА.
Постанови Передсинодальної Наради, що відбулися у Чікаґо 6 і 7 вересня цього року відображують сучасний стан нашої Церкви в цій країні та виявляють побажання загалу мирян під цю пору. Учасники цієї наради підтримують Постанови винесені в Чікаґо і солідаризуються з ними.
Учасники наради вважають, що миряни нашої Церкви повинні мати своїх представників на Синоді і що ці представники повинні мати змогу висловити думки і побажання Божого Люду до Отців Синоду в актуальних питаннях що будуть предметом нарад цього світлого Збору наших Владик.

Учасники цього Передсинодального З’їзду Мирян і Священиків надіються, що Високопреосвященніші і Високопреосвященні Владики нашої Церкви візьмуть до уваги думки і побажання висловлені у цих Резолюціях.

ПРЕЗИДІЯ ПЕРЕДСИНОДАЛЬНОГО З’ЇЗДУ:

інж. Микола Хронов’ят – голова,

д-р Володимир Пушкар – заст. голови,

інж. Степан Процик і Богдан Ясінський – секретарі

13 вересня 1969 року, Філадельфія

Рефлексії з нагоди українських святкувань у Римі

Ми усі є такої думки, що святкування у Римі започаткували новий період історії УКЦ, який принесе великі користі у національно-релігійному житті нашої діяспори. До такого заключення прийшли усі присутні у Римі, духовні особи і миряни, без різниці на те, як вони активізувались у цих святкуваннях. Повну вагу цеї історичної події ми не можемо вже сьогодні визначити,бо повний її успіх буде залежати від єдности та від здисциплінованої і конструктивної праці наших Владик, священиків і мирян у реалізуванні Синодальних постанов. Папа Павло VІ, ватиканські прелати і усі присутні у Римі наглядно переконались, що ідея усамостійнення УКЦ є ідеєю всіх українців-католиків у цілому світі, і вона мусить бути реалізована, бо за нею стоять Блаженніший Верховний Архиєпископ, наші Владики, священики і миряни. Розумна і корисна співпраця між вище згаданими компонентами УКЦ вже принесла повний моральний успіх нетільки в стосунку до куріяльної дипломатії і до неприхильних нам куріяльних прелатів, але також і до наших рідних кочубеїв, які за маленьку винагороду стараються викликати фермент незгоди і розбиття в УКЦ. Прочани, що зібрались у Римі з різних континентів українського поселення пережили нетільки моменти непевного очікування, неясности, деякої резиґнації, але також хвилини вдоволення, духового підйому, національно-релігійної гордости та збільшення віри у власні сили. Є незаперечною правдою, що для декого події в Римі не пішли шляхом їхніх сподівань тільки тому, що Вони приїхали з деструктивними намірами відносно єдности і патріярхату УКЦ. Ці люди вже давно зідентифікували себе з Алєксєями, Боннськими чи Фірстенберґами. Кольосальним моральним успіхом було те, що тi люди остались самітними, бо понад 99 відсотків всіх присутніх паломників – духовних і мирян ясно і прилюдно заявились за єдністю і патріярхатом УКЦ та за її першим патріярхом Блаженнішим Кир Йосифом Сліпим!

Думаємо, що це був вислід п’ятилітної праці. Ватиканські куріяльні барикади опору проти самоуправи УКЦ захитано до самого ґрунту. Побідно ступав Головний Полководець Мученик Верховний Архиєпископ Сліпий із своїми вірними Владиками, священиками, черницями, ченцями і мирянами. Велика ідея усамостійнення, Його мучеництво і принциповість, сильна віра у побіду правди над спекуляцією і крутійством так сильно зцементувала усе духовне і мирянське військо що у рішаючих хвилинах цього змагу не було вже місця на зрадників ані на утікачів із поля бою.

Все ж таки прийдеться замаркувати на сторінках історії цей дуже сумний факт, що один із воїнів за тайною інспірацією з Конгрегації Східних Церков нагло занедужав, тому участи у кінцевому змагу не брав. Ніби з нараженням власного здоров’я та без лікарської опіки вже у вівторок рано, замість іти на Синод Владик УКЦ, від’їхав на летунську площу а звідти джетом до Філяделфії. «Куди ж Ти так летиш сам-самісінький Преосвящений Владико?» питали занепокоєні миряни. «Чому ігноруєш Синод УКЦ і своїх Колеґ-Владик? Чому розбиваєш єдність УКЦ?» – запитували священики. «Який же Ти згіршуючий приклад даєш нам молодим” – говорила молодь. «Боже, знову нам єдність подай» – заспівували деякі. «Ти ж на слова великий патріот – а які ж непатріотичиі Твої діла» – промовляли миряни вже з досади. Ми з великим зацікавленням прислухувались тим критичним заувагам дуже різнородного і неменше цікавого змісту, які немов супроводжали джет та його трохи нам незрозумілого гостя. Можливо, що офіційна відсутність одного Владики якось оправдана і вона не надщербить так довго очікуваної єдности, але пощо тоді таємничістю створювати так багате недовір’я і обурення мирян?

Та й українським Шелестам із ватиканської фабрики – Миляникам і Миськовим – теж не повелось сторпедувати цей похід до єдности і самоуправи нашої Церкви. Із страху перед конфронтацією із мирянами, ці курійні інструменти української продукції навіть не з’явились на святкування посвячення Св. Софії. Кажуть, що їх корпуси заховались у ватиканських підземеллях, а їх дуже трусила совість за проступки проти єдности і усамостійнення УКЦ. Віримо, що їх досягне як не українська то Божа справедливість, як ще не на цьому, то на тому світі. Життєва ідея: «Honesta mors turpi vita potior» у цих двох священичих характерах ніколи не знайшла пригожого ґрунт.·

Сумною і компромітуючою подією в українсько-римських святкуваннях був вилім василіанських ченців, які відмовились підписати петиції Священиків у справі усамостійнення УКЦ і остонтаційно вийшли зі залі нарад. Для мирян що дальш осталось питанням без відповіди, чому протоархимандрит ЧСВВ о. др. А. Великий що недавно тому заявлявся за патріярхатом в США /без точного його здетермінування/, а василіанські ченці в Канаді, США а останньо у Римі відмовились підписати петиції в справі помісности нашої Церкви. Невже ж і оо. Василіяни виконують тайні поручення монсеньйора Бріні? Останній вилім василіянських ченців стався на очах багатьох присутніх священиків, і жадного зрозумілого оправдання на це немає. Що ж роблять такі священики у нашій Церкві? На кого вони розраховують і на що вони чекають? Чиїм інтересам вони служать? Найвищий час стягнути маску з їхнього лиця і заперечити їм називати себе елітою чи сметаною УКЦ. Чи не сором їм відступати від принципів і напрямних, що їх полишив бл. пам. о. Галущинський ЧСВВ? А може оо. Василіяни потребують нової реформи – цим разом, може української? Їхнє негативне ставлення до справи патріярхату викликало зовсім оправдане недовір’я до василіянського чину. Треба надіятись, що більш відповідальні і спостережливі отці це в час зрозуміють і покличуть до нової василіянської курії ченців-патріотів, які зуміли б попровадити чин правильним шляхом і допомогли б йому відзискати утрачене довір’я української спільноти. Нехай василіянські пастирі не бояться зайти до Собору Св. Софії – Божої Премудрости і там на щирій молитві, в скупчені духа і в правдивій християнській покорі добре застановляться над своїми вчинками, а напевно Божа Премудрість просвітить їхні уми і попровадить на правильний шлях служіння Богові і українському народові.

До позитивів українсько-римських святкувань треба зарахувати початково зближення між нашими Владиками і мирянами. Доцільність контакту між цими двома чинниками всі починають чимраз ліпше розуміти, бо його брак досить болючо на своїх плечах вже відчули деякі наші Владики і миряни. Участь мирян у релігійному житті дозволяє церковній установі вийти з мурів храму, вирватись з архаїчного думання, що релігія це щось відокремлене від нашого життя, від потреб людських одиниць. Активна співучасть мирян є виявом діючої церкви та правдивого поняття релігії, як частини добре оформленої і більш досконалої форми духового життя. Намагання мирян включитись у вирішування церковних справ є поступовим кроком. Ці бажання є зовсім однозгідні з постановами Другого Ватиканського Собору, з духом часу і з стародавною українською традицією.

Згідно з наведеними вище мотивами представники мирян отримали згоду наших Владик виявити особисто їхні бажання, думки і погляди на різні аспекти нашого національного і церковного життя. Як знаємо, ця виміна думок відбулася у дуже приязній атмосфері і на високому рівні, була незвичайно річевою і багатою змістом у своїх насвітленнях, у повній пошані до наших Ієрархів, про що з признанням висловився Блаженніший Верховний Архиепископ та деякі наші Владики. Дещо від’ємною сторінкою цеї стрічі було те, що на селекцію членів делегатів мирян намагались вплинути деякі Владики, бажаючи виелімінувати менш їм приємних, а заступити їх такими, що ані для справи єдности, ані для справи патріярхату нічого доброго не зробили. На будуче наші Владики повинні цього вистерігатись, а миряни повинні реагувати на цього рода прояви вимогами правопорядку. Делегат мирян має бути вибраний мирянами, а ніколи іменований владикою. Він репрезентує тільки погляди мирян.

До позитивів святкувань у Римі не можна поминути створення світового товариства священиків ім. А.Шептицького, що його першим головою вибрано о. Любомира Гузара. Його особовість дає повну запоруку, що товариство буде заступати інтереси священиків, справу українізації наших Церков і церковних установ, справу церковної єдности а найважніше справу патріярхату.

По розмовах з священиками з різних країн мусимо ствердити, що дуже багато їх є глибоко перейняті ідеєю єдности і українського духа в нашій Церкві, дуже строго засуджують архітектів удільних князівств та різного рода позакулісові махінації інспіровану чужими елементами на розбиття нашої єдности і самоуправи УКЦ. Деякі зі священиків виявились радше зтероризованими. Згуртовані у світовому товаристві вони зможуть більш сміло і успішно заступати принципи та ідеали, які вони і їхнє товариство заступають. Ми віримо, що світове товариство священиків перейме провід у змаганнях за єдність і патріярхат УКЦ, а співпраця з мирянами скріпить український фронт у боротьбі за права нашої Церкви. Нам треба тільки радіти з його постання і щиро побажати його проводові та його членам багато успіху у цій так важній місії.

Українсько-римські святкування і Синод Владик УКЦ вже поза нами. Перед нами рішення Папи Павла VІ відносно структури патріярхального устрою УКЦ і вивищення Верховного Архиепископа до гідности Патріярха. Не можна закривати очей на те, що Конгрегація Східних Церков це колоніяльне міністерство є проти нашої самоуправи і ледви чи при теперішньому складі змінить своє наставлення. Урядники цеї конгрегації дальше будуть шукати за зрадниками в нашій Церкві та обвішавши їх різного роду декоративними відзнаками потайки будуть інспірувати творення ферменту між нами, позірної незгоди та антипатріярхальних тенденцій. Їм самим невигідно буде це робити. Більш дипломатично буде робити це таки українськими руками. На протязі останніх п’ять літ ми досить добре «засмакували» ватиканської дипломатії, і ледви, чи що-небудь у найближчій будуччині може нас заскочити чи розчарувати. Однак ми сильно віримо, що Папа Павло VІ мав повну змогу правильно пізнати ситуацію, в якій наша Церква тепер знаходиться та зрозуміти наше тверде бажання жити власним життям і що «ми ще не збираємось вмирати».

Віримо, що Папа Павло VІ затвердить справу патріярхату УКЦ так, якби її затвердив сам Христос Спаситель, коли б сьогодні жив між нами. Ми зовсім не думаємо вирікатись ані Христової Науки ані наших прав, які признав нам Другий Ватиканський Собор. Ми теж не можемо зречись наших бажань самоуправи і патріярхату, бо це було б кінцем Української Католицької Церкви тут у діяспорі і на Україні.

Пресовий комунікат Синоду Українського Католицького Єпископату

У днях від 29-го вересня до 4-го жовтня 1969 року, після величавих урочистостей посвячення Собору Святої Софії, що їх звеличали своєю участю Христовий Намісник, Святіший Отець Папа Павло VІ, Представники Священної Конґреґації для Східніх Церков і інших Римських Конґреґацій, як також Представники різних держав, відбувся у приміщеннях Українського Католицького Університету в Римі, Синод українських католицьких Єпископів.

Синод розглянув і вирішив ряд важливих питань відносно життя і праці Української Католицької Церкви, як питання: літургічної мови, виховання кандидатів до священичого стану, релігійної та національної формації нашої молоді, екуменічного діялогу з нашими православними братами, апостоляту мирян і т. д.

Найважливішою точкою нарад було питання патріархального устрою Української Католицької Церкви та вивищення Верховного Архиепископства до гідности Патріярхату. Під цим оглядом Синод випрацював і прийняв Конституцію патріярхального устрою Української Католицької Церкви та передав її на руки Святішого Отця враз із супровідним письмом, прохаючи Христового Намісника вивищити Верховне Архиепископство Української Католицької Церкви до гідности Київсько-Галицького Патріярхату.

Синод виготовив спільне Пастирське Послання, звернене до вірних, в якому вияснює окреме значення цього Синоду, його рішень і постанов та висловлює свої побажання відносно їх здійснення.

Вкінці Синод бажає оцим висловити свою найщирішу подяку Отцям Духовним, Представникам наших Чернечих мужеських і жіночих Згромаджень та усім тим нашим вірним, які численно взяли участь у торжествах посвячення Собору Святої Софії в Римі.

Зокрема Синод висловлює свою щиру подяку усім хорам і мистцям, що своїми мистецькими виступами піднесли велич і врочистість цих незабутніх історичних подій.

Рим, дня 4 жовтня 1969 року.

Президія Синоду

З чим вернулись ми з Риму?

У нашому коментарі «З чим їдемо до Риму?» у попередньому числі журнала ми підсумували акції організованого мирянства в напрямі структуральної, організаційної і духової єдности Церкви та зосередили нашу увагу на необхідність скликання Синоду Українських Єпископів у Римі. Наш голос був ще у темряві здогадів про можливість чи неможливість скликання Синоду і про становище Римських властей і Апостольського Престола, він був невислуханий нашими Вепр. Владиками та ігнорований багатьма громадськими чинниками, але він кріпшав і могутнів серед мирян кожного дня. Врешті ми в кількості понад чотири тисячі мирян поїхали у Рим, піднесли наш голос компетентним чинникам нашої Церкви і достойним репрезентантам Вселенської Церкви безпосередньо, і там ми, миряни, стали перший раз в модерній історії фактором важливих церковних подій. Наша вимога число один – Синод Українських Єпископів – стала дійсністю. Наші делегати були прийняті Синодом, їхні постуляти вислухані і прийняті на письмі, а основні тези конституції нашої Церкви були базовані на ролі й участі мирян. Діяльність нашої організації, разом із діяльністю споріднених з нею організацій інших теренів, одержала фактичне визнання церковної влади, і треба сподіватись, одержить скоро церковно-конституційне оформлення. Наші молитви у новопосвяченому храмі Св. Софії не залишились не вислухані, наша приязність навколо заль Синоду Українських Єпископів не була не добаченою. Синод закінчився схваленням патріярхальної конституції Української Католицької Церкви, і ми, як свідки цієї історичної події повернулись із Риму домів.

Ми були свідками й учасниками акцій історичної міри в церковно-політичному, релігійному і культурному значенні. Храм Св. Софії у сусідстві будинку Українського Католицького Університету та Малої Папської Семінарії високими церковними достойниками, численними акредитованими у Ватикані дипломатами й Святійшим Отцем високовартісним церковним і культурним центром, який буде у вічному місті свідком української слави, живого християнського духа українського нескореного народу та його стремлінь до мистецької краси, до волі і до Божої справедливости.

Хоч домінуючим був релігійний аспект торжеств, то все ж таки у промовах Святійшого Отця у храмі, та сенатора італійського сенату Юлія Андреотті на урочистому концерті були екскурсії у славне історичне минуле українського народу, до його вірности Христовій Церкві та непоборности його самобутнього духа як в історичних так і в модерних часах. Сенатор Ю. Андреотті так і сказав: «Ми маємо у Римі сотні святинь, стільки ж музеїв, та тисячі історичних пам’ятників. Нам здавалось, що до нашого Риму нічого вже більше додати не можна. Але прийшов до нас новий український Ісповідник віри і додав до Риму прекрасний храм Св. Софії, який зв’язуватиме Рим із культурою, вірою і духом східніх народів». Присутність найвищих церковних достойних осіб, одинадцяти кардиналів і між ними їх Еміненції Де Фюрстнберґа, Тіссерана, та Архиепископа Бріні, на кожній із церковних та світських імпрез свідчила про вийняткове значення подій. Стільки українських людей і таких українських імпрез Рим ще не бачив, а «Дейлі Амерікан» писав, що «Рим перетворився у Київ».

Але офіційний Рим, зглядно Ватикан, був у клопоті. Оцей непокірний український в’язень, якого дипломатичною дорогою звільнив із заслання саме оцей офіційний Ватикан, створює для нього поважні проблеми, як подали європейські пресові аґенції. Йшлося про Синод Українських Єпископів, проблему, яка може й «спортила» деякі напрями ватиканської екуменічної політики, але яка також скріпить українську Церкву на прийдешні століття. Хоч замкненими були усі: офіційні передсинодальні рухи, як і самий Синод, то з певністю треба визнати, що заходи до скликання його не були легкі і приємні. І коли в суботу вечером після торжественного посвячення храму Св. Софії Блаженніший Кир Йосиф офіційно проголосив що Синод відбудеться, а наступного дня Святійший Отець таки прибув до «Малої України» в Римі і поблагословив храм, то стало тоді ясним, що наступив певний злам у ситуації. Своїм приїздом Святійший Отець акцептував скликання Синоду і як не декляративно то хоч фактично прихилився врешті до зібраних там наших Владик, до тисячів українських мирян та їхніх інтенцій. Колись Святійший Отець закликав гаряче нас, і нашу Ієрархію бути об’єднаними. Сьогодні він побачив цю єдність на ділі: єдність Владик, духовенства і мирян – єдність Церкви. Приявність Префекта Східньої Конґреґації і других високих достойників додавала присутним мирянам добрих надій.

Раніше у наших публікаціях підкреслюючи труднощі у створенні помісности нашій Церкві ми говорили про противників своїх і чужих. Під час Римських торжеств наступили певні зміни у фронтах. Тепер практично ніби немає вже своїх противників. Церква має патріархальний устрій, Синод став конституційним фактором, і його рішення є правосильні на кожному терені перебування вірних. Але не можна закрити перед світом того, що серед народу існує дальше неспокій, недовір’я і навіть гнів спричинені турботою за те, чи Синод був повний і правосильний. Оправдану відсутність на Синоді Вспр. В. Мартинця нарід прийняв як ймовірний факт. Одначе леґально оправдана відсутність Вспр. А. Сенишина затривожила усіх у Римі, і спричинила обурення серед народу по обох боках океану. Можливо, що через герметичну замкненість Синоду «і брак комунікації» Митр. Сенишина з українським світом весь людський гнів є хвилевим непотрібним непорозумінням. Дав би Бог щоб так і виявилось, щоби цей гнів і обурення не стали факторами дальшої церковно-мирянської політики. Але осторожність буде тепер ще на часі, бо існують для неї причини – доконувані факти іґнорації і неґації.

Коротко перед римськими торжествами відбулась у Філядельфіх нарада Ієрархів – представників Східніх Обрядів під президіюванням Вспр. А. Сенишина. Крім знимки і підписів осіб про цю нараду нічого не публіковано, ні про програму ні про ціль, і її стосунок до Синоду Українських Єпископів залишився таємницею. Була чутка, що ця нарада продовжуватиметься у Римі на початку жовтня, але це не сповнилось. Що дальше буде з тим «східняцьким» комплексом – не знати. У передсинодальних акціях у ЗСА бракувало багато відомих організацій, багато відділів УККА і багато відомих прізвищ. Де вони були, і що вони думають? Торжественні імпрези залишив і виїхав з Риму Впр. Амброзій а за ним і пан Лисогір, а цілий естаблішмент був тоді репрезентований людьми другого ешелону. Вже під час Синоду, коли заводилось на потребу прибути усім мирянам автобусами на подвір’я коло будинку, де відбувався Синод, деякі канадійські отці подбали про те, щоби розвішати оголошення, загітувати мирян на поїздки до Фльоренції і Сорренто і спричинити тим замішання. І вкінці ще перед появою комунікату Президії Синоду газета Митр. Сенишина «Шлях» англійською мовою від 12 жовтня 1969 року поспішила заявити ніби за Східньою Конґреґацією, що Синод Українських Єпископів не є Синодом, бо він не має конституційного й канонічного значення. Хоч тяжко у це повірити, бо Східня Конґреґація і має свою дорогу публікації становищ, і цією дорогою ніколи не була газета «Шлях» в англійській мові, то таки треба нам загострити чуйність мирянських організацій по обох боках океану до того факту, що небезпека обструкції ще не проминула. Спеціяльно від «своїх»… З другого боку Кардинал Де Фюрстенберґ, Префект Священної Конґреґації для Східніх Церков, якого ми мали честь вітати на наших церковних торжествах і на світських імпрезах у Римі, людина високо достойна як церковний Владика й дипломат, відчувши чим горять серця тисячів із нас, напевно не дозволить собі на позакулісову політику з одним із сімнадцяти наших Владик.

З Риму ми повернулись домів із повним респектом до усіх наших Високопреосвященних Владик, завдяки яким зроблено вже поважні кроки до упорядкування наших церковних справ, а головно помісности й самобутности Церкви. Завдяки їм наша Церква відновила свій традиційний внутрішній правопорядок і самоуправу, і стала церквою в розумінні Закону Божого – тобто сукупністю Ієрархії, духовенства і мирян. На повний респект заслуговує також і наше священство, фактично досі позбавлене повного голосу у справах Церкви, якій служило. Духовенство відбуло свого нараду в Римі і перевело на ній дві важливі постанови: вислати делегацію священиків із меморіялом на письмі на Синод, і заснувати Товариство Св. Андрея – організацію душпастирів у діяспорі. Делегація священиків у складі дев’яти осіб, із речниками о. В. Кушнірем та о. Л. Гузаром була на Синоді прийнята прихильно.

Після делегації священства Синод прийняв делегацію мирян у складі: др. Р. Осінчук, др. В. Маркусь, др. М. Кушпета, др. С. Ворох, др. В. Янів, пані С. Пушкар та пан М. Долішний. Троє перших делегатів були вибрані на нарадах тридцятьдвох представників організацій мирян, і їхні виступи на Синоді були обговорені і узгіднені учасниками нарад. Другі були допущені на Синод титулом репрезентації організацій до проводів яких вони належать і на бажання Преосв. Ізидора Борецького, який посередничав у тому. Стверджуючи історичне значення цієї першої делегації мирян на Синоді Українських Єпископів приходиться таки зробити скромне завваження стосовно внутрішнього правопорядку. У нашому громадському житті замножився звичай не вибирати, а «покликати» осіб на пости або громадські функції. Ця практика походить від тих автократичних течій, серед яких виховалась старша верства сучасної інтелігенції, і які вона прийняла як підходящі, не рахуючись зі шкодами, які така практика приносить громаді. Перенеслась вона й на церковне поле, і наш Філядельфійський Митрополит часто покликає собі «представників» громади замість того, щоби громада сама вибрала їх. Хоч і у Римі повторилась практика з покликуванням делегатів, проти якої був навіть опір, то в кінцевому висліді прийнято й це мовчанкою з уваги на вагу хвилини. Але на майбутнє то ми настоюватимемо сильніше на правопорядок, і на мандати делегацій. Наше громадське життя багате на організовані клітини, і коли наші Владики бажають прийняти на Синоді декількох голов тих організацій, то вони мають тут широкий, вибір, хоч головство у якійсь організації не є ще мандатом на Синод. Такого широкого вибору при умандатованій репрезентантами організацій мирян делегації наші Владики не мають і тому вони не можуть опонувати складові такої делегації, підмінювати її членів, або доповнювати її склад на власний смак.

Наші прочани повернулись з Риму і поділились своїми піднесеними враженнями з народом. Активні «патріярхальники» привезли зі собою загальне визнання за вперту, невдячну нераз, але послідовну працю, і моральний напрям для майбутніх дій. Нарід зрозумів тепер більше як коли свою ролю і свою вагу у єдності і збереженні рідної Церкви для майбутних поколінь. Він є тепер чуйний і обережний, і від хвилини проголошення Синоду Українських Єпископів він вже не перестане пильно слідкувати за дальшим розвитком церковних справ, і реагуватиме на нього сміливіше, і сильніше.

…ТАК САМО ДЛЯ ПОТІШЕННЯ І УСПОКОЄННЯ ВСІХ УМІВ ПОДАЮ ДО ВІДОМА, ЩО НАШ ЄПИСКОПСЬКИЙ СИНОД РОЗПІЧНЕТЬСЯ В ПОНЕДІЛОК… тими словами Верховний Архиепископ повідомив, що 29 вересня 1969 року почнеться Синод Українського Католицького Єпископату. Владики, священики і миряни це довгоочікуване рішення прийняли оплесками у храмі і поза ним.

Заява Генеральної Капітули Василіянського Чина

Як відомо, в днях 1.IX – 26.X діяла в Римі Надзвичайна Генеральна Капітула Василіянського Чина, в якій узяло участь 31 управнених його членів з усіх країн василіянської праці в світі. Повних 8 тижнів провела вона над перевіренням свого Уставу, за бажаннями Ватиканського Собору і Апостольського Престолу, щоб пристосувати його до вимог нашого часу і потреб Церкви і тим завершила трирічну підготівну працю в неодиноких манастирях і Провінціях.

Найвищий Збір Чина присвятив свою увагу теж актуальним його справам, у тому ж і стосункам певної частини українського громадянства до цілого Василіянського Чина, а зокрема його Головного Проводу. Маючи на це догідний час, Генеральна Капітула зібрала в одне і перевірила різні застереження і спостереження, а то й. виразні закиди певних кіл на адресу Чина, як корпорації, в його минулому і сучасному.

Тож, сконфронтувавши і перевіривши все, Найвищий Збір Василіянського Чина подає до відома української Громади наступне:

1. Є повнотою безпідставним і не відповідає правді, а то й є фальшивим і кривдним, будь то би Василіянський Чин був коли-будь, а чи й сьогодні, противний завершенню устрою Української Церкви патріярхатом. Подібні загальникові твердження являються видумкою не поінформованих чи злонамірених людей, які ніколи не подали жодних доказів чи фактів, що такі твердження могли б довести. Навпаки, вони ґрунтуються на непоінформованості, чи перекручених явищах, на підозрілих інсинуаціях, а чи просто на неправді й фальші, з вираними деструктивними цілями.

З перших уже років формування сучасного Василіянського Чина, його Провідники /митроп. Рутський, Корсак, Сєлява, Коленда/ внесли таке завершення устрою Церкви в свої програмові завдання. В останніх же двадцяти роках нашого часу Василіяни працювали над цією справою, щоб створити клімат властивого її розуміння в своїх і в чужих /«Записки ЧСВВ»: документи, статті; праці, відчити/, а то й оформити її компетентного вирішення Церквою /праці в Підготівній і Соборовій Комісії і виготовлення проекту про піднесення Київського Престола до гідности патріярхату в 1961 р./. Тому просто недоречним безглуздям є робити супротивниками чи ворогами українського патріярхату тих, які віддали для цієї справи свій життєвий труд і поклали тривкі підвалини своїми дослідами і працею. Тож прилюдно ми заявляємо, з повним знанням справи, що Василіянський Чин був, є і буде за те, щоб Українська Церква завершила врешті свою єрархічну структуру патріярхатом, який провадив би її по нелегкому шляху до перемоги справедливости і правди. Тим то, Українські Василіяни, разом з усім народом будуть першими, які з радістю і вдоволенням приймуть упрагнену вістку, що їх довгосотлітні труди, і змагання всієї єрархії, духовенства й вірних увінчалися успіхом. Також ми, сучасники і учасники цих прямувань і намагань будемо щасливі, коли доживемо цієї довгожданної хвилини.

2. Як найвищий законодатний орган Чина, подаємо до прилюдного відома, що стосовно так зв. «екземпції» тобто вийняття з-під правосуддя місцевих єрархів, відламок української преси, а з ним і ширший загал нашого суспільства, неточно поінформований». А справа в тому, що екземпції в католицькій Церкві ніхто не в силі сам собі надавати, і ніхто теж не може від неї відмовитися, а єдино найвища Церковна Влада може її якомусь Чинові надати чи її касувати. Тому, як не могли зректися своєї екзепції українські Редемптористи чи Салезіяни, бо це проти церковного права, так не могли її зректися і ми, василіяни. Якщо ж найвища Церковна Влада нам її відійме, то ми не будемо мати найменших труднощів цьому рішенню повинуватися.

3. Генеральна Капітула заявляє також ось що: є неправдою і негідним очерненням, буцімто українські Василіяни ведуть якусь свою окрему церковну «політику», шкідливу інтересам української Церкви і народу. Вони є, членами і синами цієї Церкви і народу, з нього походять, для нього працюють, радіють його радощами і боліють його болями і ніколи не стануть проти нього та його правдивих інтересів, як засвідчує довговікова історія і сучасність, і в Батьківщині, і в діяспорі. Українські Василіяни були і будуть в своєму житті і в своїй праці такими, яких Чинові давав і дає з-поміж своїх синів український нарід. Історична доля зв’язала їх нерозривно.

4. Заявляємо, вкінці, що Василіянський Чин репрезентує і за нього говорить та його думку висловлює тільки його Головний Настоятель, коли виступає і говорить в імені цілого Чина; і Генеральна Капітула, правно зібрана, як його Найвищий Збір. Поодинокі члени Чина, хто б вони не були, відповідають за свою працю і свої погляди, зберігаючи за його правними Настоятелями право вносити поправки канонічно-дисциплінарного порядку, прослідивши раніше відповідно і задовільно справу. Тому і позначна «ЧСВВ» /Чина Святого Василія Великого/ висказує звичайно тільки духовну і корпоративну приналежність ченця до Чина, а ніяк не висказує погляду цілої корпорації тобто Чина та висловлені Василіянином думки.

Видається цю деклярацію з нагоди діянь нашої Капітули для всіх незлобивих людей доброї волі для загального добра, правди і справедливости, авторизуючи Президію Капітули довести її до відома заінтересованих.

Рим, 26 жовтня 1969 р.

За Генеральну Капітулу і з її мандату

о. Атанасій Г. Великий, ЧСВВ, Предсідник Капітули

о. Володимир В. Ґавліч, ЧСВВ, Секретар Капітули

Роля і місце священства у нашій боротьбі за релігійно-національну самобутність (ІІІ)

/історичні паралелі та оцінка теперішнього стану/

Якщо йдеться про православних українців у Польщі, то наявне священство, хоч в більшості українського роду, просте русофільське і не плекає українського духа в Польській Автокефальній Церкві, яка складається з українців і білорусинів. Там є доповнення священства, бо двадцять років діє богословський православний факультет, але знов важко встановити, чи молоді випускники є національно свідомими. Радше ні, бо такими не є і їхні виховники. Зрештою, польські офіційні кола толерують цю Церкву, щоб Її на довшу мету полонізувати.

В Чехословаччині, де в 1968 р. формально відновлено Греко-Католицьку Церкву, ситуація дуже складна. Частина священиків, які в 1950 році прийняли православ’я, хоч національно не були свідомими, згодом прийняли часткову українізацію. Поряд з словацькими публікаціями для цієї. Церкви, друкувалися деякі речі й українською мовою, і частина духівництва, колишніх греко-католиків, як і нових випускників Богословського факультету в Пряшеві, щиро підтримала український курс.

На всякий випадок, зробили це щиріше, як їх владики. Що ж до більшої частини греко-католицьких священиків, які не прийняли православ’я, то вони, зберігаючи свій католицизм, прикривалися словацькістю й фактично увійшли в римо-католицьку Церкву. В 1968 р. вони включилися в рух віднови Греко-Католицької Церкви, але вже з позицій свого новоспеченого «словацтва», яке їх рятувало вісімнадцять років перед православ’ям. Більшість з них не була національно свідомою і перед тим. На всякий випадок, для них католицизм був важливішим від «руської» національности і Церкви. Вони сьогодні відпекуються від русинства чи українства, бо це нагадує їм насильну «православізацію» 1950-тих років. Крім цього, словацькість їх забезпечує перед новою можливістю «православізації». Цим то священикам дають повну підтримку словацькі римо-католицькі кола, і це вони висунули тепер монсиньора Гірку на ординарія Пряшівської єпархії. Національно свідомих українських греко-католицьких священиків в Чехословаччині є значно менше. їх зацьковують, проти них є словацька стихія і тиха антисовєтська пропаганда, бо там часто тепер утотожнюють руськість чи українськість з більшовиками, Росією, советчиною, а найновіше – із совєтською окупацією 1968 року. Таким чином, українське священство і відновлення Греко-Католицької і Православної Церков Чехословаччини опинилося у важкому положенні. Годі очікувати покращання ситуації тут, якщо політичні умови не зміняться. Але одна річ бачити важкий стан і принайменше про нього говорити правду, а друга – як це дехто з суперревних наших священиків і монахів робить на еміґрації – закривати очі на дійсність і твердити, мовляв, все те дуже гарно з відновленою Греко-Католицькою Церквою…

В Югославії, де наша Церква має забезпечені обмежені можливості дії, справи стоять краще. Тут священство віддане своєму народові і, побіч суспільних чинників, працює над збереженням національної свідомости. Є тут також доплив в ряди священиків і це одинока наша спільнота в діяспорі, яка видала низку священиків для інших єпархій чи екзархатів. На жаль, чисельно це невелика група нашого розселення /40-45 тисяч/ і тому не може відограти поважнішої ролі у всій нашій Українській Католицькій Церкві.

В країнах Західньої Европи живе понад сто українських католицьких священиків, в тому частина ієромонахів, що обслуговують близько вісімдесять тисяч наших вірних. Це в принципі священики-емігранти, хоч між ними є деяка кількість чужинців та вроджених за океаном. Духовну формацію частина з них набула на українських землях, а може більше як третина – вже на еміґрації. Є це назагал елемент національно свідомий, суспільно заанґажований і конструктивний. Крім душпастирської праці, в багатьох громадах несуть вони на своїх плечах тягар громадської й культурно-освітньої праці. Виховання молоді і українознавча освіта значною мірою залежить від них. Серед робітників-еміґрантів у Франції часто священик є єдиним інтеліґентом в середовищі наших людей у цілій околиці.

Такий самий склад і характер та й суспільна роля півтора десятка наших священиків в Австралії.

Дуже вийняткове становище і роля нашого духівництва в Південній Америці. Як взагалі на цьому континенті число священиків в порівнянні до кількости вірних дуже мале. Є це ще місійна територія серед наших людей, а священики є справжніми місіонарами. Мало тут організованих й устабілізованих осередків-парафій, а більше розкинених скупчень по хуторах на великі віддалі. Священик мусить виконувати піонерську працю, крім чисто душпастирської, й українську суспільну, виховну та освітню. Отці Василіяни в обидвох країнах були першими, що поклали основи під наше місцеве релігійне життя та організацію обидвох екзархатів. В Арґентіні більш як половина священиків це Василіяни, а в Бразілії майже три четвертини. Решта світське духівництво, а в Арґентіні – кілька Салезіян, до Чину яких належить і сам єпископ. Варта відзначити, що більш як половина цих священиків є вже уродженці Південної Америки. Назагал, є це високоідейний елемент, відданий Церкві і народові, з місіонерським духом і готовий послужити своїм вірним і спільноті.

В обидвох країнах священики беруть живу участь і в громадсько-культурному житті. Ці священики не є зіпсуті північно-американським добробутом та ментальністю адміністраторів фінансів і будинків. Тут є також високий відсоток покликань з яких найбільше користає Чин оо. Василіян, як також різні римо-католицькі чини й семінарії. Між іншим, в середовищі уроджених в Арґентіні й Бразілії священиків не підносяться жодні голоси про зміну літургічної мови на еспанську чи португальську. Вони є оборонцями українського характеру нашої Церкви. Для них голоси, підношувані деким в Канаді й Америці, є прямо незрозумілими. Це саме стосується погляду монахинь, сестер різних чинів, які майже поголовно вже уроджені в Латинській Америці.

Складніша є проблема з нашим священством в країнах Північної Америки. Говорячи про еміґрацію, ми обмежилися до характеристики лише українських католицьких священиків, бо ця стаття в кінцевій частині присвячена зокрема їм та їх завданням. Щодо Америки, то ми обмежимося знов лише до священиків українського обряду, себто тих, що працюють в. системі Філядельфійської і Вінніпеґської митрополій, залишаючи на боці Закарпатську чи т.зв. Мунгальську митрополію. Проблематика того священства дуже специфічна сьогодні і це не входить в рямки нашої статті та деяких наших висновків.

Приблизно 300 в Америці і 250 в Канаді, за станом в 1968 p., українських католицьких священиків – епархіяльних та ієромонахів – можна поділити на такі катеґорії: а/ старшого і середнього віку священики, які здобули освіту і часткову практику в Галичині чи Західній Европі; б/ священство середнього віку, уроджене в нових країнах і здебільшого з місцевим священичим вихованням; в/ молодші священики, випускники місцевих семінарій. Такий розподіл менш-більш відповідатиме й іншій характеристиці нашого духівництва, яку ми коротко хочемо представити.

1. З-поміж понад двістіп’ятьдесятьох священиків, які у висліді війни опинилися в Німеччині та інших західньо-європейських країнах, більше як половина під час переселенчої акції переїхала до США і Канади. Якщо ці люди, залишаючи рідні землі, були у силі віку, сьогодні вони вже в похилих роках, відійшли від життя, або відходять. Яким пригноблюючим може бути факт, що лише в одному місяці серпні цього року в Америці померло з цієї ґенерації шість священиків. Люди, які виїхали молодими священиками з України, нині вже є у своїх 50-тих чи 60-тих роках та ще вповні активні. До них приєднуються ті, які здобули теологічну освіту на еміґрації і сьогодні є в роках між 40 і 50.

Всі вони від 20 до 25 років попрацювали вже на еміґрації з чого головну частину священичого життя в заморських країнах.

Чим стала ця катеґорія священиків, що вона внесла у наше релігійно-національне життя, яка її роля, вага, впливи?

Немає сумніву, що це була патріотична група нашого священства, незалежно від того, чи вони стали священиками як жонаті, або неодружені. З повною українською формацією і високою свідомістю, вони могли багато внести у наше-церковне життя в Новому Світі. Але це сталося лише частково, і то лише в Канаді, де це священство було краще потрактовано, йому запропоновано впливові місця, воно було включене в адміністративні функції. І тут його роля досі важлива, а можливо й залишить воно слід на майбутньому нашої Церкви в Канаді.

Не так сталося в США. Тут політика епархіяльного, а згодом митрополичого управління була така, щоб новоприбулих священиків не допускати до впливів. Їм давано гірші парафії, радше як харитативний засіб аби «священик на вулиці не помер». Тільки два з новоприбулих священиків добилися сякого-такого впливу в оточенні філядельфійського архиепископа, а згодом митрополита. В такі установи як Велика Семінарія у Вашінґтоні чи Колегія в Стемфорді їх майже не допускали. Часто вже старші священики і з стажем з рідних земель висилалися десь на глуху провінцію, де ті люди не могли виявитися. Ряд жонатих священиків взагалі не були покликані до активної праці. Здібні проповідники й катехити, які у великих наших осередках з більшістю новоприбулих могли багато чого зробити, опинилися в малих пенсилванських парафіях, де їм не було легко пристосуватися до умов і людей другої і третьої ґенерації. Існувало якесь упередження в тут роджених священиків, яке передавалося ієрархією, до новоприбулих, і навпаки. Відкритих конфліктів зразу не було, але підшкірне тертя й непорозуміння існували. Вони вибухли у справжній фермент щойно пізніше.

Але найгірше було те, що не використано священиків інтелектуалістів, які прибули з Европи для вищої праці – в семінаріях, для катехізації, у видавництві чи навіть в церковній організації на вищому рівні. Розуміється, були вийнятки, і ми маємо на увазі при цій критичній аналізі більше Америку, аніж Канаду. Але одного годі простити ієрархії в обидвох країнах, а саме, що вона на початку 1950-тих роках не змоглася на перенесення Гіршберґської Духовної Семінарії /пізніше в Кулемберґу/ до Америки чи Канади й заснування тут з неї центральної семінарії, можливо з назвою і статусом Академії для Америки й Канади. Цей заклад, якщо був би існував, міг підготувати за останніх 15-18 років цілу плеяду нових священиків, справді підготованих в українському і східньому літургічно-обрядовому дусі до праці серед наших людей, а, може і в Україні.

Майже 20 років свого цінного життя колишні викладачі-теологи, як також і нові потенційні теологи, втратили. Це їх особиста втрата, але ще більшою є це втрата усіх нас. Цього годі зміряти числами і фунтами, але чийсь маловагомий мозок таки переважив на терезах ці наші потенційні духовні ресурси лише тому, що мав силу уряду. Факт, що не утворено по війні і взагалі досі української католицької високошкільної установи для підготовки нашого клиру в Америці і Канаді є непростимим гріхом і він досі жахливо відбивається на наших церковних справах.

Про цих, т.зв. краєвих чи європейських священиків, повторюємо, в Канаді ще відіграли й відіграють певну ролю. Зате в Америці, вони стали в більшості невикористаними ресурсами. Дехто зжився з новою ситуацією, пристосувався, а дехто навіть вмів прислужитися. Але, як цілість сила і потенції цієї групи були поважно надщерблені. А від неї багато чого могло залежати.

2. Друга категорія священиків існує в Америці й Канаді, але в США вона більш видна і з поважнішими впливами. Це водночас друга ґенерація наших еміґрантів. З покликання або із збігу обставин пішли вони в число 1930-тих і 1940-вих роках на теологічні студії, маючи українське виховання з рідного дому та від перших організацій і додаткових шкіл. Ці люди розуміли важке життя батьків і готові були зробити немало для його поправи. Але водночас ця ґенерація мала ще й інше: типовий «комплекс другої генерації» – відштовхнення від минулого, іміґрантського, соціяльно й культурно нижчого, та захоплення чужим. Це є ґенерація, яка бажає чимскорше асимілюватися. Не маючи глибшого, підбудованого інтелектуальною працею, національного усвідомлення, українство цієї групи людей було доволі примітивне. Але найбільшим лихом було, що ця катеґорія людей здобувала освіту в чужих семінаріях, за справді незначними вийнятками, які студіювали в Римі.

І по цих можна пізнати різницю! В чужому католицькому оточенні, зокрема з перевагою ірляндських впливів й ірляндської /краще: айрішської/ ментальности, свідомість цих людей була звихнена. Вони залишилися українцями, бо іншими не могли стати, вміли мову народу, бо були призначені йому служити, але духово від нього були відчужені і не хотіли нічого спільного з ним мати. В дійсності, вони підсвідомо зненавиділи українство й готові б всіляко з ним зірвати.

У цьому психологічному стані й криється сьогоднішня настанова багатьох до асиміляції, викреслення українства з нашої Церкви, намагання окриватися ширмою «візантійства», аби тільки не українство! Наслідки занедбань у вихованні цього покоління священиків ми відчуваємо тепер. Як буде в майбутньому, годі сказати, бо є ще катеґорія третя. На всякий випадок, сьогоднішні монсіньйори і прелати рекрутуються з цієї категорії, там є також кандидати на єпископів, там для декого є ідеальний тип сучасного, американського священства. Забувається все ж, що це є тип минулого і в латинському клирі. І проти нього саме тепер підноситься реакція не лише в нас, але і в латинників. Оскільки тут говориться про тип, а не про вікову категорію чи людей певного походження або місця народження, я не лише припускаю, але в особисто знаю цілий ряд вийнятків. Тому застерігаюся перед узагальненням.

3. Священство наймолодше рекрутується з різних сфер і шкіл.

В більшості, воно знов кінчає чужі школи, хоч дехто переходить через т.зв. українську семінарію. Дехто мав нагоду побувати кілька років у Римі, чи то в Колегії Святого Йосафата, чи то у Василіян. І тут, і там /зрештою, під тим самим проводом/ молоді кандидати на духовний стан мали змогу більше познайомитися зі світом, українським ї неукраїнським. Якщо не іншого, то позбулися вони комплексу «америка фирст». Рим допоміг їм відчути, що не тільки світа, «що за вікном». Не кажемо, що набули вони там справді таку формацію, яку би потрібно молодим і ідейним клирикам, майбутнім священикам Української Католицької Церкви в плюралістичній Америці чи Канаді. Але все таки їх формація краща як тих, що виховуються лише в Америці.

Походженням ці священики є різні: в більшості третя ґенерація, але подекуди й діти новоприбулих, хоч треба визнати правду старій іміграції, що новоприбулі не дали стільки покликань, скільки треба було. На це є цікаві соціологічні і психологічні причини, але не про це тут говорити. Ми констатуємо лише факт.

Ця ґенерація священиків чи ще клириків по семінаріях має дві цікаві властивості: перше, її українська формація, якщо ця молодь не пройшла українознавчої освіти, дуже низька. Часто ці молоді люди слабо володіють українською мовою. Друге, що вони вже не мають «комплексу другої ґенерації», тобто відштовхнення від свого пня, етнічної групи, а то й Церкви з окремим обрядом. Навпаки, в багатьох із них є бажання зрозуміти свою ідентичність, є шукання за своєрідністю і самобутнім характером українського Християнства. Інакше кажучи, є це вдячний матеріял для виховної богословської праці, правдоподібно, кращі кандидати до духовного стану, бо в більшості приймають рішення ставати священиками не під різними соціально-економічними пресіями, але з глибокого переконання. Але можливо, що й вони будуть тими, хто через невластиву формацію, з-за браку уваги до них з боку нашої Церкви, готові силою факту повністю відчужитися. Щоб так не сталося, ціла політика формування священиків в Північній Америці повинна б бути доосновно перевірена й поставлена на нову основу. Але це є одна із засадничих проблем із комплексу завдань чи наших аґенд на майбутнє, і тому відноситься до останньої статті з цього циклу.

/Закінчення буде/

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

Помісність УГКЦ

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку