Придивляючись подіям у нашій Помісній Церкві на рідних землях після її виходу із укриття (катакомб), завважуємо явище, яке вже мало місце в її недавній історії на теренах Північної Америки. Йдеться про боротьбу оо. василіян зі словами «православ’я» і «православний» та ненависть до них серед поселенців з Галичини в Канаді, починаючи з двадцятих років цього сторіччя.
Поки відповісти на поставлене у заголовку цієї статті питання, треба спершу приглянутись значенні цих, позірно контроверсійних, слів і боротьбі з ними та пригадати принаймні деякі з її епізодів.
Слова «православ’я» і «православний» у грецькому звучанні «ортодоксія» і «ортодоксос» уживали християни східньої вітки Вселенської Церкви вже у восьмому сторіччі нашої ери, коли Сьомий Вселенський Собор Нікейський II (787 р.) осудив єресь іконоборців, які боролись проти поклоніння чесному хрестові й іконам Ісуса Христа, Богоматері та святих і привернув пошану до них (ікон), «задержуючи православну віру» та «відкидаючи злочесну віру злославних», з приводу чого «злославні у смуткові ридають». Цитати взято з великої Вечірні першої неділі святого Великого Посту, в яку згадуємо чин св. Отців Сьомого Вселенського Собору, й ця неділя у нас носить назву «Неділя православ’я». Тієї назви, як теж і стихир, які взято з книжки «Вечірня і Утреня» ч. 1 (Вид. оо. василіян, Жовква, 1911) ви не знайдете у новому виданні п.н. «Молитвослов». Про цю книгу буде мова на іншому місці.
Коли та якою дорогою дійшли до нас обговорювані слова, це окрема тема, але від непам’ятних часів находяться вони у наших церковних книгах з винятком книги «Псалтир».
Від деякого часу, однак, наше ставлення до них не є те саме, як було воно три чверті століття тому, коли то ми тими словами молилися («Утверди, Боже, святу православну віру», — закінчення Вечірні), а себе — католиків називали православними («і всіх нас, православних християн»…). Отож були вони в пошані у нас, ніхто не викидав їх з літургійних текстів і не ставився до них з ненавистю. Тому, звичайно, постає питання: чому раптом стільки метушні відносно слів, якими одні моляться, а другі ненавидять їх?
Заки відповісти на це питання, треба зразу та рішуче констатувати, що слова «православ’я» і «православний» не тільки є контроверсійними, вони є недискусійними, якщо вживати їх у тому значенні, в якому вживали їх Отці Церкви, яким доводилось боротися з численними єресями після відзискання свободи релігії.
Буквально слова, про які мова, означають правильне, правдиве, добре славлення Бога у Пресвятій Тройці, Богоматері та святих, згідно із св. вірою Божою і Вселенської Церкви. їхнім протиставленням були слова «злослав’я» і «злославний». Одначе вже в давнину, а сьогодні й поготів, вживається слова «православ’я» і «православний» виключно до св. віри, в якій немає навіть тіні якоїсь єресі, а слова «єресь» і «єретик» є їхнім протиставленням. Тому то ми — католики, з нечисленними винятками, вважаємо себе теж православними по вірі.
Клясичним доказом цього є незначна подія, яка мала місце на початку Першої світової війни. Коли Австрія оголосила війну Росії (1 серпня 1914 p.), російські полчища, з гаслом «дайош В’єнну» посунули на захід і зайняли Львів, тогочасний Митрополит Андрей (Шептицький) радив священикам хвилево не вживати слова «православний» у св. Літургії, «щоб москалі не думали, що наше православ’я — Боже, святе, є таке саме, як їхнє — царське, казьонне». Була то тільки рада на коротку відстань часу, а не заборона ніколи вже не вживати цього слова, як дехто думає. Після відступу москалів на весні наступного року на окраїни східньої Галичини слова «православний» далі вживалось у церковних відправах, друкувалось у виданнях літургійних текстів (у 1929 р. у Львові й у 1942 р. в Римі), а вірні нашої Церкви в Галичині, бувши свідомими католиками, вважали себе православними й з такими почуттями емігрували за море.
І саме в такому значенні вживались слова «православ’я» і «православний» у цілій Вселенській Церкві до злощасного розколу (схизми) у 1054 p., коли то східня вітка одної тепер Вселенської Церкви відмахнулась і створила окрему для себе Церкву, яку названо «Православною» (для відрізнення від Католицької — Західньої) та «Вселенською», тому сьогодні маємо до діла з двома Вселенськими Церквами та двома вселенськими патріярхами, що є очевидним безглуздям, якого допустились ті, які спричинили схизму. (Дехто із східніх богословів старається довести, що від Вселенської Церкви відірвався не Схід, а Захід. Це окрема тема, але не завадить запитати: чи чув хтось колись, щоб дерево відчахнулось від галузки!).
Невлучною є теж назва «Православна» Церква, бо православною є або не є тільки віра та християнин, який цю віру сповідує. Згідно з вченням Вселенських Соборів Нікейського І та Царгородського І (Символ віри), Христова Церква має лише чотири ознаки: Одна, Свята, Соборна (Вселенська, Католицька) й Апостольська, а не п’ять. Так почалось зловживання прикметника «православний» і триває досьогодні. Ті, які звуть себе «православними», але під багатьма аспектами ними не є, називають «православними» церкву (дім молитви), трираменний хрест, який, до речі, є московським. (На це м.і. звертає увагу архимандрит Ямняк — (правосл.!) у тижневикові «Вільне слово» ч. 5, з 1 лютого 1986 р.) св. хрест, «знамено християн православних», на якому був розп’ятий Спаситель наш Ісус Христос, є однораменний (чотирикінцевий), а не трираменний (восьмикінцевий) із скісним нижнім рам’ям. У них православними є багато інших речей, як напр.: духовна одежа, календар, галя, часопис. А вже крайнім абсурдом є називати «православним» деревце — дуба, посаджене з якоїсь там нагоди.
Тоді коли нез’єдинені до безтямности зловживають словом «православний», у нас, починаючи з двадцятих років поточного сторіччя, поборюють його. Боротьба почалась після того, як у Києві проголошено автокефалію і дух її пронісся на позаокеанські поселення наших людей, зокрема тут, у Канаді, де знайшов пригожий грунт. Саме тоді серед наших людей проходила латинізація нашого обряду. З церков усунено іконостаси й на їх місце покладено перегородку, подібну до такої ж в костьолі; від людей вимагали, щоб хрестились не три рази, а лише один раз («нащо так багато махати рукою», — казали отці духовні нашим людям) і то не трьома пальцями, а п’ятьма, в пошану п’яти ран Христових. Крім того усунено з церковних відправ слово «православний», мовляв, «ми не православні, а католики».
Тому, коли пішла пропаганда за незалежну від Москви та Риму Українську Православну Церкву («козацьку»!), стійкість у вірі наших людей, які почувалися католиками православної віри та з такими почуттями приїхали сюди, була виставлена на тяжку пробу, й багато з них заломилися й перейшли до УАПЦ. Між людьми одної донедавна віри, односельчанами і членами рідні настала ненависть, велися судові процеси за церкви, з яких деякі горіли, мовляв, нехай не буде ні мені, ні тобі. Мало місце теж і кровопролиття. Майже дослівно діється те саме сьогодні в Галичині.
Хоч і дорого обійшлась нам згадана вище боротьба, вона ведеться тут далі. Священики, які з Ді-Пі таборів приїхали сюди наприкінці сорокових і на початку п’ятидесятих років, дістали від церковної влади інструкцію: «Не згадувати слова «православний», де приходить у Літургії». Тамошні священики застерігали нас, новоприбулих, щоб не вживати цього слова, «бо всі люди покинуть нас», казали. Пригода, яка трапилась мені, показала протилежне. Три з половиною місяців «кривив я душею», не уживав слова «православний», а коли вжив у єктенії після св. Євангелії, дяки на хорах не відповіли потрійним «Господи, помилуй» зразу. Настала гнітюча тиша, яка тривала кілька хвилин і, думаючи, що це страйк, був лихий на себе за те, що не попередив дяка про мій намір. Не зважаючи на це, на Великому вході зробив я те саме. Після відправи помітив, що люди з церкви не виходять, усі з хорів зійшли на долину й чекають на щось. Коли я вийшов до них, дяк сказав: «Отче, гратулюємо вам за слово «православний». Ми чекали на нього більше як двадцять літ». Є ще декілька фактів з моїх переживань на підтвердження негативного ставлення декого з нас до слова «православний», обмежусь, одначе, до вищенаведеного та пригадаю про інший, який є увіковічнений на відеострічці.
10 липня 1988 року, на закінчення святкувань тисячоліття Християнства на Україні, в Римі в базилиці св. Петра відправлялась понтифікальна св. Літургія, яку служив, чи не вперше в історії Вселенської Церкви, сам Святіший Отець, з яким співслужили всі наші владики з діяспори й коло десяти священиків, два з них, наймолодших віком, дияконували. В часі Великого входу, перший диякон (василіянин) не вжив слова «православний» у виголошенні: «Всіх вас, православних християн», зате вжив його, згідно з уставом, другий диякон. Може, на думку декого, згаданий інцидент не вартий уваги, однак є підстави розглядати його як публічний скандал, і таким залишиться він не тільки у пам’яті декого з тисячів учасників святкувань, але й на відеострічці.
Перш, ніж нагадати декілька фактів з боротьби зі словом «православний», яка ведеться вже кілька літу нашій вужчій батьківщині — Галичині, треба відмітити, що на захист слова «православний» виступив ніхто інший, тільки Блаженніший Патріярх Йосиф у посланнях до владик, духовенства та вірних у роках 1967 і 1970. У першому читаємо м.і. таке: «Хоча назву «православний» присвоїли собі нез’єдинені Східні Церкви як свою виключно назву, та православ’ям почали називати науку перших сімох Вселенських Соборів, одначе таке звуження є несправедливе, бо ціла Вселенська Католицька Церква є православною. Цей термін уживався у латинській Літургії («ет про омнібус ортоадоксіс»), а Тридентійський Собор кінчав свої рішення словами: «Це є віра св. Петра й Апостолів, це віра отців, це віра православних». Вказує теж на різницю понять «православний» і «правовірний», які не означають одного й того ж самого. Вселенська Католицька Церква справедливо називається православною, бо вона єдино правильно, у всій повноті, не тільки вірить у Бога, але й славить Його». У другому посланні дуже важливою є заввага, яка звучить: «… Слово «православний» є, на жаль, ще нині каменем преткновення, немов би воно мало означати нашу теперішню, а не колишню єдність у вірі, чим то заслонюються у злій вірі наші відступники від католицької віри. Одначе це мусять зрозуміти всі, що православними на ділі є ми, хоч нез’єдинені присвоїли цю назву, як свою виключно, хоч її давно увів Папа Мартин. «Ми, католики, не можемо ніколи з назви «православний» зрезигнувати». Повищі цитати навів я не лише тому, щоб підсилити мої власні міркування на цю тему, але теж у надії, що, може, хтось прочитає їх, бо, судячи по нашій незавидній дійсності, мається враження, що мало хто з тих, до яких ці послання були адресовані, читав їх.
А тепер перенесімось на інший терен боротьби із словом «православний» та пригляньмося деяким її моментам. Коли наша Церква в Галичині вийшла з укриття кілька літ тому, показалось, що вона, вже в тому часі була поділена на «білих» і «чорних», світських і василіян.
Навесні 1990 року у місячнику «Вісник» з Вінніпегу (правосл.) була згадка про те, що у Львові між духовенством світським і василіянським немає згоди. Не сказано в нотатці нічого про причину незгоди. Саме в тому часі побував у Львові священик з Едмонтону, який доповідав згодом про ситуацію у краю на конференції священиків, але, із зрозумілих причин, не згадував про це, але в розмові зо мною підтвердив, що непорозуміння є, а причиною цього є слово «православний». Це явище, не знане на наших рідних землях перед Другою світовою війною, не з’явилося спонтанно перед кількома роками. Один з катакомбних священиків згадує, що, слухаючи редіопередачі з Ватикану, в яких уживано слово «православний», ненависники цього слова збирали підписи з метою зупинити це. Тому ясно, чому 13 серпня 1989 р. у Львові мала місце безпрецедентна дотепер блюзнірська подія.
Того дня на площі біля костьолу кармелітів ієромонах-редемпторист служив св. Літургію для кількох тисяч вірних, тому потрібні були мікрофон і гучномовці. Коли священик ужив фразу «і всіх вас, православних християн», кандидат на священика вигукнув: «Нам не треба такого священика, ходім усі звідси!», та, вимкнувши мікрофон, забрав його. Цю прикру подію напевно пам’ятає багато львів’ян, її свідком була теж правозахисниця, поетеса й депутат до Верховної Ради в Києві Ірина Калинець. Вона, захищаючи слово «православний», описала цю ганебну подію у відкритому листі «До всечесних отців» («Церковний вісник», Чікаґо, жовтень 1989 p.).
Реєструвати всі знані «подвиги» ненависників православ’я було б витрачанням часу й чорнила. Тому обмежусь до пригоди, яка трапилась нашому Блаженнішому Патріярхові, про яку писав Іван Гречко в часописі «Віра Батьків» (ч. 6, з 14 квітня 1991 p., Львів) у статті п.з. «Патріярша візитація Дрогобича» (стор. 7 і 8). Стаття дуже довга, тому цитую (слово в слово) тільки деякі місця з неї.
«… Дорогою до церкви Пресвятої Трійці, де мала відбутись зустріч з духовенством деканату, Патріярх завітав до церкви, що є в опіці оо. василіян. Тут Верховного Архипастиря зустрів представник василіянського Чину з головою і ще одним членом братства св. Йосафата. Можна було очікувати радісного привітання Високодостойного гостя цими мужами.
Однак, замість цього … Кардинал, стоячи перед порогом церкви, змушений був вислухати три довжелезні реферати на тему вживання слова «православний», а також повчання про «правдиву» католицьку віру. Подавалися ті «повчання» менторським тоном у недопустимій, вуличній формі, що властиво часом хіба що нашій «клумбі»… У цьому прикрому інциденті свою нетактовність показали не тільки люди світські, а й духовна особа…».
«Уявіть собі: стоїть перед порогом церкви патріярх і віком, і саном, наслідник престолу галицьких митрополитів, знавець європейської культури, ерудит української теологічної думки, автор численних праць, писаних різними мовами, а на порозі церкви ті, котрі мали б, приклонивши коліна, вітати його як Главу Церкви. Вони ж «гласом велієм» подають йому «повчання» про «правдиву» католицьку віру. І роблять це люди, теологічні знання яких, судячи з їхніх довжелезних і громогласних виступів, не виходять поза рамки катехизму. Прикро і жаль було дивитись на тих, напевно, незлих людей, яких бажання бути «добрим і чистим» католиком привело до якогось фанатичного екстремізму…».
«Не сказавши й півслова у відповідь промовцям, Патріярх уважно оглянув церкву, а потім від’їхав до церкви Пресвятої Трійці…».
Цією довгою цитатою, яка не потребує коментарів, кінчаю оцю мою статтю, як і зачав — питальним реченням. Якщо правдою є, що слова «православ’я» і «православний» є недискусійні, як недискусійною сьогодні є теорія Ґалілео, що не сонце кружляє навколо землі, а навпаки, хоча воно для нас щодня «сходить і заходить», тому виникає питання, чому й ради чого ведеться боротьба з вищеназваними словами?
Дехто із захисників православ’я (не того, в лапках, а правдивого) бачить причину цього явища в безмірних кривдах і терпіннях, які заподіяло вірним нашої Церкви московсько-більшовицьке «православ’я». Усе те правда, але правдою є теж, що Ісповідник віри Блаженніший Патріярх Йосиф, який перший заговорив про гори трупів і ріки крови, не приєднався до ненависників православ’я, а став на його захист. Треба теж пригадати, що в тридцятих роках не було кривд і терпінь, але боротьба велася. Тому найбільше вірогідною відповіддю на це питання є: це «тайна беззаконня».