(В першу річницю смерти)
Познайомився я з проф. Лончиною в часі третього літнього курсу в Українському Католицькому Університеті в Римі в 1972 році. Його прізвище було мені відоме, бо відомий був в Галичині його батько-священик, а сам молодий студент Лончина був уже відомий як активний і практикуючий католицький інтелігент у Львові, разом з іншими подібними йому, а потім на еміграції.
При нашій зустрічі в УКУ й знайомстві я спостеріг, що він був немов якийсь несміливий перед незнайомою йому особою. Але це була радше його прикмета людської скромности, що її він мав у значній мірі, і я ніколи пізніше не бачив ні тіні якогось хизування з того, що він професор, що за ним глибокі студії романських мов за кордоном, що за ним наукові праці й переклади.
Якийсь несміливий, наче вимушений усміх при привітанні, немов ніяковість, здавалось, ніби бракувало йому слів, що б то сказати незнайомій йому особі напочатку. Він належав до тих людей, що здержливо очікують на відкриті двері сердечности і тоді такою ж сердечністю вас зустрічають. По першій зустрічі ми стали приятелями,і потім кожночасна зустріч під час курсів була щасливим моментом з частими й довгими розмовами між нами.
Не знаю, як покійний Блаженніший Патріярх Йосиф знайшов його і заанґажував до організації літніх курсів УКУ, але проф. Лончина став ентузіястом тих курсів. Курси ці були придумані спочатку з інакшою програмою і ціллю, ніж згодом. Вони мали бути філософського і богословського характеру для мирян, що схотіли б богословією і християнським світоглядом цікавитись. Це відповідало духові часу після Другого Ватиканського Собору, коли богословія стала предметом зацікавлення і студій серед мирян, які віднайшли своє місце в житті Церкви і її апостоляті. Курси мали бути також і для священиків, монахів і монахинь, щоб давати їм найновіші відомості з богословського і духовного світу та віднаходити для них перли східньої богословії, а також і нашої рідної, що не мала можливостей в останніх кількох сторіччях стати на висоті з іншими народами.
Проф. Лончина жив львівськими традиціями тридцятих років, в яких він і його співтовариші організовували гуртки української католицької інтелігенції і студентства, що захоплювалося тоді іншими модними течіями волюнтаризму, раціоналізму та позитивізму. Християнство для наших тоді студентів та інтелектуалів під впливом недавніх сильних течій модернізму і лібералізму кінця дев’ятнадцятого сторіччя видавалось чимсь пасивним, благеньким, некорисним для молодого українця, що кинувся в боротьбу за визволення свого народу по недавній катастрофічно програній війні за належне йому місце серед вільних народів світу. Наш християнський консерватизм, що не виходив у життя поза церковні мури, вже одержував від другої половини XIX ст. удари з боку радикально-соціялістичного табору, який наступав з наїженими безбожницькими чи антиклерикальними списами.
Українська націоналістична молодь, хоч не пропагувала відкритих безбожницьких гасел та ідеологій, бо бачила свого грізного противника, більшовизм, озброєного саме тією трійливою зброєю безбожництва, але не мала та молодь достатнього знання релігійних християнських правд, щоб бачити християнство, а головно католицизм, як дійсну правду для людини чину й дії. То був час не тільки в нас, але й в католицькій Польщі, в Італії і в багатьох країнах світу. Професор Лончина бачив, що в УКУ можна буде в тому напрямі,виховну акцію при помочі християнської філософії й богословії для нашої інтелігенції, а головно молоді, здійснити. Ніякі інші українські наукові інституції того виховного завдання виконати не можуть. Приємно було вести з професором розмови про ту велику потребу, якої не могли вони у Львові здійснити так, як цього у 30-тих роках бажали. Його думка більш-менш звучала так: чого ми не могли зробити у Львові, маємо таку велику й легку можливість здійснити тут наукою, студіями, творами, публікаціями, християнським вихованням.
Але не здійснилася заповітна мрія проф. Лончини, якою він захоплювався. Наші курси не пішли по тій первісно наміченій лінії. Програма першого курсу в 1970 році до 1972 року ще була витримана згідно з цим пляном. На перший курс прибуло навіть кілька священиків, були учасниками курсів сс. Служебниці і Василіянки, кількох мирян, але великою трудністю був брак викладачів. Не дописали частинно ми, священики, що єдині могли таку програму дати. Не було женців-робітників на те жниво. Та, можливо, були й інші причини того, що УКУ не міг тієї мрії здійснити.
Щоб все таки «рятувати» курси, їм дано характер українознавчий, тобто їхні програми давали знання з українознавчих предметів, але щоб не дублювати того, що відбувалось в інших наукових центрах. В програми курсів входила радше проблематика поодиноких галузей українознавства або вибраних діб з історії України. Та й це не було аж так легко, бо не завжди можна було знайти охочих професорів, що могли б зацікавити окремими проблемами молодих людей. Програмами журились і їх складали звичайно проф. В. Лев і Б. Лончина з групою професорів даного курсу. Проф. Лончина був той, що все настоював до повороту до первісних цілей курсів УКУ.
Сам він займався виховно-організаційною і адміністративною частиною курсів і то ввесь час аж до своєї смерти. Вчив також італійської мови. Спостерігаючи більше, ніж десять літ ту його працю, я подивляв його. В нього не було нічого вождівського в дисципліні, нічого військового чи суворого. Його провід, вимоги дисципліни виходили в нього природно, невимушено і не силувано — щось як у суворого батька. Це не легко з сучасною молоддю. Це вимагало батьківської терпеливости і при тому вирозумілости до молодих людей і їхньої модерної молодечої химерности. Проф. Лончина мав такі прикмети.
Він провадив особисто усі прогульки, що відбувалися в часі курсів. Було їх звичайно чотири: до Асижу, Фльоренції, Помпеїв і околиць Риму. Професор приготовлявся до тих прогульок з питомою йому солідністю і старанністю, студіював сам об’єкти мистецтва чи старини, старався про білети, дозволи і морочив собі голову з не дуже квапливою та точною молоддю в італійській гарячій погоді… Робив це з великою завзятістю та фізичним зусиллям, що аж піт градом лився з його високого чола.
Ми робили нераз жарти з того, коли він був сердитий. Сердився він на те, що не було як треба. Він вибухав гнівом на наші жартівливі зауваги, але на наш сміх вибухав сам сердечним сміхом також, наче б і не сердився тому хвилину. Любив гумор, хоч самому йому гуморески і жарти не виходили в забавному стилю, а якось незугарно. Говорив з якимсь приспішеним притиском. Але сміявся щиро у веселих ситуаціях, любив жарт і гумор. З вдачі був поважний, зосереджений у праці і думці.
Легко було спостерігати його побожність. Був справді побожною людиною. Молився якось непомітно, але дуже скупчено — в церкві чи при інших нагодах. Любив дуже розмови і дискусії на релігійні теми чи богословські проблеми. Належав до мужів віри, що не люблять маніпулювати правд віри при помочі наших розумових хитростей, як це часто роблять богослови сьогодні. Ми часто сперечались на богословські теми, і він не любив різних тонкощів моральної богословії і її казуїстики. Як щось не вільно, як щось є гріхом, не можна цього міняти хитрощами людської логіки — була його думка. Болів над тим, що чув нераз з уст американських священиків чи богословів («Отче, та він доказав, що диявол не існує!» — було його розпучливе ствердження з якогось там викладу чи конференції в Америці). Був строгим у зберіганні принципів, засад і заповідей. Жалів над тим, як тепер, головно у латинян, багато корисних духовно вимог і приписів Церкви як піст, евхаристійний піст, практика Сповіді, стали злюзовані чи усунені. Був, коротко говорячи, гарним зразком практикуючого побожного християнина-католика.
В часі курсу постійно вимагав, щоб молоді люди-студенти мали окрім викладів також духовні науки. Не було це легко, бо й не легко було знайти на це час. До полудня виклади, пополудні італійська «сієста» і тяжкий час на якусь думку в гарячій Італії, вечором молодим людям спішно було разом і забавитись до пізна… Пригадую часто ту картину, як тій «нема голій школі волі» професор заповідав твердим тоном, що зараз по вечері буде духовна наука чи конференція. Професор Лончина ретельно все це збирав, стояв посередині між лавками, сам пильно слухав науки і пильнував, щоб і його учні так робили… Але розумів молодих людей і їхню сваволю, їхнє бажання сидіти по вечорам до пізна, навіть їхню неслухняність.
Коли став він головою Світового Об’єднання Патріярхальних Товариств, ми обидва провели багато часу в розмовах про питання, як провадити наше мирянство, що йому дати, як піднести його на високі щаблі католицького мирянства інших народів. Можу багато сказати про шляхетні прикмети проф. Лончини як провідника мирянського руху. Він не був мирянином-«фанатиком», ані «затятим» патріярхальником. Це епітети, що їх поширюють, звичайно, противники тих рухів у нас.
Він студіював богословський аспект мирянина в світлі II Ватиканського Собору. Він студіював це питання пильно, повторяю з підкресленням. Його цікавили ті елементарні питання, хто є миряни в Церкві, і він глибоко бачив істоту Церкви як Божої інституції. Божої родини у відрізненні від світсько-земських суспільств, організацій чи інших юридичних спільнот. Був дуже схильний до аспекту Церкви як харитативної інституції без непотрібного сильного наголошування про її юридичний, зовнішній характер. Був мужем Церкви і вмів «сентіре кум екклезія» — «відчувати-мислити з Церквою». Бачив при тому, що нашому мирянству бракує знання правди віри, знання науки про Церкву, про Христа і Його діло спасення, про надприродне життя, про апостолят.
Приємно мені сьогодні нагадати по його невіджалуваній смерті, що ми обоє уложили два пляни на мирянські з’їзди-симпозіюми, які відбулися за ініціятивою і під проводом проф. Лончини дуже успішно. Обидва ті з’їзди мали на собі печать його мислення і прагнень.
Перший з’їзд-симпозіюм мирян і мирянського руху УПСО відбувся в 1982 році у Філядельфії на тему «Богословія мирян». Ішлось, як сама тема каже, про поглиблення знання наших мирян про їхнє місце в Церкві по II Ватиканському Соборі. Проф. Лончина, відкриваючи симпозіюм, сказав: «Український мирянский рух буде сильний, якщо миряни постійно виповнюватимуть його багатим змістом». І далі: «Одначе, наш успіх залежить від нашої підготовки, нашої духовної сили, від нашої, як кажемо, християнської формації. Наш сьогоднішній симпозіюм — це мала спроба причинитися до духовного росту мирян, до нашої християнської формації, щоб таким способом були ми краще підготовані до здійснення наших завдань в українській Церкві». Це немов слова програми праці проф. Лончини на його пості голови УПСО.
Другий з’їзд мирян у Торонто рік пізніше вже мав екуменічну тематику, був значною новиною, бо в ньому взяли участь наші брати-православні. Це був помітний успіх на нашому мертвому екуменічному полі і, на жаль, ніхто не дав тій події відповідного наголосу в нашій церковній дійсності чи нашій церковній пресі. (Може тому, що вдалось це успішно зробити саме нашим мирянам!).
Заслугою проф. Лончини був цей екуменічний з’їзд і перша того маштабу екуменічна в нас подія «на низах». (З вершин, мабуть, не піде…). Виглядає мені, коли б був професор Лончина живий, він був би багато зробив при помочі УПСО на екуменічному полі.
Не багатьом подобалося старання професора про те, щоб підносити ідейно й духовно наше мирянство. Знаю, що закидали йому «солоденьку побожність», чого зовсім у нього не було, знаю, що були невдоволені тим, що він ніби не динамічний на патріярхальному фронті, бо не організує демонстрацій, «барикад» і т.п. Неслушні були це закиди. Що можна було зробити в тому ділі назовні при помочі письмових домагань (які робив і професор), демонстрацій, конференцій та інших зовнішніх засобів, те зробили без помітного наслідку інші. Професор хотів виховувати і формувати духовість нашого мирянства, щоб воно було, попри свої всі добрі наміри і змагання, ідейно й духовно високе, вироблене, як часто кажемо. Знаю, як боліло професора, коли він не знаходив серед близьких своїх співробітників зрозуміння до своєї концепції, але це зовсім не послаблювало його думки і волі для тієї нелегкої праці.
На патріяршому «фронті» він у питомій собі своїй рівновазі духа бачив вагомість цього питання і цієї справи. Знав, що це велика справа для нашої Церкви тепер і в майбутності і що наші змагання є слушні та потрібні. Вірив, однак, у модний тепер діялог і дипломатію і їхні способи до осягнення тієї мети і не годився з нагальними зовнішніми виявами протестів чи домагань для визнання нашого патріярхату.
Звичайно наші розмови на цю тему починалися його питанням: «І чому їм (Ватиканові) так важко нам патріярха дати, таж то в їх інтересі також…». Яв таких випадках, ради дискусії, перемінювався в »оборонця» Ватикану й пояснював труднощі з римського кута бачення, професор гарячився, не годився з моїми «оборонами» і з гіркотою приймав дійсність. В його словах завжди був респект до Апостольського Престолу, до наших єпископів, але в його словах все була нотка болю, чому нема зрозуміння до наших потреб, до нашої майбутности, а радше переважає «людський взгляд» і таке нежиттєве трактування законів, що їх чейже й сам Рим в історії не дотримувався (маючи на думці територіяльний принцип у праві).
Особисто я професорові був і буду дуже вдячний за його незвичайно делікатне і приятельське ставлення до мене в часі т.зв. «суспенди», що впала була на мене через всякі нікчемні хитрощі деяких осіб у проводі Конгрегації для Східніх Церков. Він мені щиро співчував, вимагав, принаглював щось робити і старався сам щось зробити, щоб цю неправильність направити. В кожному майже листі до мене він про це згадував, завжди щось радив і підтримував мене на дусі. Все дбав, щоб передати пожертви на Служби Божі і тим помогти матеріяльно — мені та іншим працівникам біля Блаженнішого Йосифа в Римі. Правдивого приятеля пізнається в біді…
Характер людини можна пізнати в її терпінні. Професор знав про грізний стан своєї недуги. Якими спокійними були його листи із свідомістю свого стану! Не взяв він участи в нашому літньому курсі в УКУ в 1985 році — перший і останній раз від 1973 року! Востаннє говорив він до мене телефоном, коли я був на похоронах мого брата в Сан-Джонс — Ньюфонлянд 10 вересня 1985 року. Не жалів труду, щоб найти там число телефону до мене! Я знав вже тоді про його критичний стан здоров’я. Він висловив мені співчуття. Я подякував і спитав про його здоров’я. З тим самим спокоєм у тоні, як колись в розмовах про звичайні справи, без найменшої нотки жалю чи болю, чи співчуття самому собі сказав, що негаразд воно, але нема чого про те занадто багато думати чи перейматись. Божа воля, і він її приймає! Я подивляв його спокій духа. 27 вересня — два тижні по тій розмові — він переставився до вічности… В моїй пам’яті залишиться він як зразок незвичайно працьовитої і солідної особи з криштальним характером, зформованим на Христовому євангелію, вірним і зразковим мирянином нашої Церкви, шляхетним батьком і головою своєї родини, творчим патріотом свого народу, щирим приятелем для тих, з ким доля поставила його до відповідальної праці…
о. І. Музичка