"Просвіта"

Про активну діяльність священицтва на просвітянській ниві можна судити з того, що на сорокалітньому ювілею «Просвіти» у 1908 році за значний вклад і заслуги перед нею серед 44 видатних просвітян. наділених титулом почесного члена «Просвіти», було 10 священиків і серед них: о. Йосиф Заячківський та о. Степан Качала — засновники Товариства, о. Йосиф Вітошинський — парох с. Денисів, о. Андрій Качала — парох с. Модиця, о. Омелян Левицький — парох с. Тартаків, о. Йосиф Шуховський — парох с. Братківці, о. Ізидор Воробкевич, поет і композитор з Буковини, о. Данило Танячкевич, о. Микола Устиянович, о. Іван Гробельський, доктор богословія. Всі ці заслужені мужі були справжніми подвижниками і видатними духовними та громадськими діячами, які вболівали за долю українського народу і віддавали йому свої сили.

Поява на митрополичому престолі графа Андрея Шептицького стала епохальною подією у житті не тільки Греко-католицької Церкви, а й всеукраїнської культури і її сіяча — «Просвіти». Глава нашої Церкви брав активну участь в роботі Товариства. Він підтримував його фінансово і своєю присутністю на засіданнях та всіляких імпрезах.

На сороколітньому ювілею «Просвіти» у Львові в залі «Сокола» Владика Андрей виступив з промовою, у якій звучали слова заохочення до плідної праці на просвітянській ниві. Зокрема він сказав:

«’Просвіта’ і Церква —це два бездонні джерела, з яких ніколи не висихала цілюща вода на рани нашого національного організму».

Плідну роботу у «Просвіті» проводили душпастирі у мойому рідному селі Любінь Великий, що на Городоччині. Читальня «Просвіти» тут була організована 21 травня 1897 року місцевим парохом о. Гелітовичем, який став її першим головою. Під його керівництвом читальня відразу розпочала велику культурно-освітню роботу, організувала бібліотеку і повела рішучу боротьбу з пияцтвом.

У 1910 році заступником голови читальні був доктор богословія о. Йосиф Боцян (він попросив, щоб його не обирали головою), який студіював богословські науки в Інсбруку, де захистив докторську дисертацію. Згодом він стає ректором Львівської духовної семінарії, а під час Першої світової війни, коли російські війська окупували Львів, разом з митрополитом Андреєм Шептицьким став заложником і був інтернований у Росію. По дорозі, у Києві, 23 вересня 1914 року митрополит Андрей висвятив о. Й. Боцяна на єпископа.

Особливого розквіту Любінська читальня набула з 1927 року, коли її очолив о. декан Іван Фединський — видатний духовний і громадський діяч. Він був довголітнім головою філії «Просвіти» у Городку, головою товариства «Сільський господар», головою «Українбанку» і членом повітових українських культурно-освітніх установ.

Під його керівництвом у Любіні розгорнулася широка просвітницька і національно-патріотична робота. У селянські хати під солом’яні стріхи поступово проникала освіта і зацікавлення до науки. Селяни сходились у домівках на розмову, (Народнього дому тоді ще не було), вчилися писати і читати і врешті почали замислюватися над тим, хто вони і звідки їхнє коріння.

Така активна діяльність о. Фединського була не до вподоби польським правлячим шовіністичним колам і вони увесь час переслідували його. За патріотичні промови його часто піддавали репресіям. У 1930 році в час пацифікації, коли пілсудчики вчинили криваву розправу над передовими селянами, пароха Фединського було заарештовано і він просидів у тюрмі в Городку шість місяців. Його зранено душевними ранами та інфарктами, серце не витримало переслідувань і перестало битися 20 грудня 1936 року на п’ятдесятому році життя.

Нині, у роки перебудови нашої незалежної держави, у роки, коли «Просвіта» відродилася і відновила свою діяльність, хочеться сподіватись, що духовенство нашої Церкви знову займе провідне місце на просвітянській ниві, сіючи і надалі серед народу зерна духовности, науки, культури і національного патріотизму.

А ми сущі віддаймо зараз любов і шану тим душпастирам, які колись очолювали просвітянські осередки і зробили неоціненний внесок в українську культуру та зберегли нашу націю від загибелі.

Володимир Лига,
член Клюбу греко-католицької-інтелігенції м. Львів.

 

15 лютого, в день Стрітення Господнього, в старовинному прикарпатському місті Дрогобичі посвячено новий офіс Товариства «Просвіта» — у приміщенні міського Народнього Дому, що на вулиці І. Франка, 20.

Зібралося багато просвітян, щирих прихильників і меценатів «Просвіти».

Голова просвітянського Товариства на Дрогобиччині, професор Михайло Шалата у вступному слові сказав:

«Божим велінням сьогодні, у Свято Стрітення, Дрогобицька організація Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імени Тараса Шевченка розпочинає свою роботу в цьому новому приміщенні, а щоб ця робота була щасною, плідною і значимою у справі духовної розбудови незалежної України, просимо в Бога благословення і посвячуємо нині це приміщення.

«Просвіта», як відомо, найстаріша українська громадська організація. Вона безперервно діє від 1868 року. Безперервно, бо коли вона в часи недавнього лихоліття була заборонена на батьківщині, то продовжувала жити в українській діяспорі, а в Аргентіні навіть виходив щорічний календар-альманах «Просвіти».

На всіх історичних етапах основним завданням «Просвіти» було ширити знання і культуру на рідній землі, будити приспану віками національну свідомість, підіймати народ із колін. Це завдання вона виконує і сьогодні, але кожен історичний етап, зрозуміло, висуває нові проблеми, і «Просвіта» в числі перших повинна бути на часі. Нині «Просвіта», дбаючи, аби український народ був князем волі й багатим господарем на своїй землі, має докладати максимум зусиль, щоб протидіяти безбожницькій, антигуманній ідеології вчорашнього дня, адже вчорашнє зло знов хоче запанувати над нами.

Множиться на очах кількість партій. Зло тріюмфує, що підривається єдність. Погано, коли партійні інтереси беруть верх над національними.

«Просвіта» закликає національно-демократичні сили України до єдности. Просвітяни — народ одержимий і безкорисливий. Без жодних вигод — навпаки, часто в складних невигодах, люди поза своєю роботою, поза домашніми турботами знаходять час, аби бодай чимось прислужитися священній справі будівництва незалежної України…»

Далі професор Михайло Шалата повідомив, що в дрогобицькій організації «Просвіти» станом на 1 лютого цього року налічується 142 первинні осередки (84 міських і 58 сільських), які разом об’єднують 3,327 просвітян.

Організація видає свою газету «Провісник». Ефективно діють при «Просвіті» Народній Університет Українознавства, Дискусійний клюб «Полілог». Доброю традицією стають організовані «Просвітою» цікаві зустрічі — «Дрогобицькі просвітянські вечори». Товариство має гарну бібліотеку із рідкісними виданнями з української діяспори. Багато книг для бібліотеки прислав з Наукового Товариства ім. Шевченка в Нью-Йорку, директор канцелярії, Микола Галів, наш земляк із Дрогобиччини, який водночас є редактором журнала «Патріярхат», що з’являється в Нью—Йорку,— за це йому щиросердечна дяка.

Звичайно, відзначив промовець, «Просвіті» економічно нелегко. Але світ, нівроку, не без добрих людей.

Тут голова Товариства від щирого серця — поіменно і загально — подякував усім шановним дрогобичанам, котрі більше чи менше причинилися до сьогоднішнього свята, й запросив священика до урочистої церемонії посвячення «Просвіти».

Чин посвячення здійснив о. Софрон Яциків, ЧСВВ — «Людина року» (1995) на Дрогобиччині. Він також звернувся до присутніх зі щирим закликом ширити освіту й просвіту серед народу, пообіцяв тіснішу свою співпрацю з Товариством «Просвіта».

Учасників урочистости вітав гарний хор «Просвіта» із сусіднього села Модричі, яким майстерно керує учителька Ореста Косовська. Директор Народнього Дому, просвітянин Адам Кішко зняв відеофільм про урочистість посвячення Дрогобицької «Просвіти».

Михайло Романишин

3.I.1871 – 8.IV.1943
Останній голова «Просвіти»

Галицька волость видала українській нації велике число визначних духовників, які попри свою жертвенну працю, як душпастирі по парафіях, як катехити в народніх і середніх школах та професори університету ще за австрійських часів, працювали з посвятою на кожному відтинку збірного життя.

Це, що навіть сьогодні Західня Україна стоїть в авангарді за збереження самостійної української держави, це велика заслуга нашого греко-католицького духовенства. Священики, їхні родини та селянські здатні сини чи доні, які за порадою своїх священиків-душпастирів чи катехитів ставали в ряди тих, що за словами Франка «лупали ту скалу» на народній ниві.

Тому і Західня Україна заслужила собі на цю почесну назву «п’ємонту України». Про цю без сумніву корисну працю в користь нашого народу, що його виконувало протягом століть наше духовенство ще сьогодні мало написано, але ці заслуги підкреслюють наші визначні історики та громадсько-політичні діячі, назвати хоч би Вячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка, а з новіших Сверстюка, В. Мороза, Левка Лук’яненка та других, які без упередження віроісповідання вміють об’єктивно оцінити працю нашого духовенства.

До тих світлих робітників на Божій і народній ниві належав св. п. о. канонік (такий був його офіційний титул) о. Юліян Дзерович, останній передвоєнний голова матірного т-ва «Просвіти», вибраний на цей почесний пост 8 червня 1939 р. Вибрано о. каноніка Дзеровича на цей пост, як заслуженого громадського діяча і миротворця, бо були на зборах певні непорозуміння між радикальними членами «Просвіти» та іншими. Для нашої громади на поселеннях, а також в У країні, буде при цій нагоді корисно згадати тих діячів, які разом з о. крилошанином Дзеровичем взяли на себе обов’язок ширити просвіту серед нашого народу. Отже до відділу увійшли, як перший заступник о. Дзеровича, проф. В.Зубрицький, б. посол до польського сойму і згодом директор бурси при Хшановських, другий заступник ред. В. Хлібовицький, секретар Богдан Кравців — відомий редактор і поет та вчений, скарбник д-р Іван Рудницький, заст. секретаря — д-р М. Андрусяк, історик, і контролер д- р Евген Храпливий, відомий економіст Крім того, до відділу «Просвіти» увійшли ще такі знані особи в Західній Україні: М. Галібей (опікун ремісничої молоді), д-р Гижа, д-р Маріян Дзерович — лікар, мґр. Ярослав Падох, відомий діяч УНС та б. голова НТШ в Америці. Ще тоді маґістер прав, як А. Фіголь, д-р О. Олесницький, Юліян Тарнович (діяч Лемківщини), інж. Петро Зелений, інж. А. П’ясецький, мгр М. Ценко, дир. К. Вишневський, інсп. Д. Квасниця, о. О. Малиновський (згодом ап. візитатор Лемківщини та Англії), інж. З. Рудик і інж. Хронов’ят. На жаль, Друга світова війна не дала змоги о. крил. Дзеровичеві розгорнути праці для добра «Просвіти», як її голова. На той час, як його вибрали головою «Просвіти», о. Дзерович мав за собою довгий і дуже плідний шлях праці і то головно на дуже важливому відтинку — виховання молодого покоління. Він походив зі знаної в Галичині священичої родини. Його батько Ігнатій був священиком в Смільному, коло Бродів, де Юліян прийшов на світ 3 січня 1871р. Мати його походила зі знаної родини Шараневичів.

Виростав молодий Юліян в Товмачі, де його батько одержав парафію. На четвертому році втратив маму, а на 14 році життя батька.

До німецької гімназії ходив у Львові, а два роки університету закінчив у Відні. Богословські студії відбув у Львові і після їх закінчення одружився з Наталією, дочкою о. Евгена Лотоцького, пароха Лешнева, коло Бродів. Ієрейські свячення одержав 1894 року і перша його душпастирська праця було сотрудництво в Миколаєві над Дністром, де був також катехитом відділової школи. По двох роках перейшов на катехитуру до Бережан, згодом до Бродів, а в pp. 1908 до 1913 був катехитом гімназії в Стрию.

В Стрию, попри катехитуру в гімназії, включився дуже активно в суспільне життя, організував стрийське міщанство та під його головством вибудовано величавий дім для української бурси. За свою працю о. Юліян Дзерович залишив в Стрию по собі дуже милу вдячність. Про це свідчить тритомовий збірник «Стрийщина», де в багатьох місцях згадується о. Дзеровича, як золотоустого проповідника особливо в час богослужень в честь Пречистої Діви Марії (званих «маївки»), за велику любов до молоді, якою опікувався. Всі його шанували і любили.

От, що пише д-р Мирон Зарицький у своєму спомині про студентські часи в стрийській гімназії: «Я добре пригадую собі оці довгі лави студентської молоді, що двійками щонеділі чи свята йшли до церкви на Службу Божу під проводом своїх учителів і в моїй пам’яті стоїть мов живий наш улюблений проф. о. Юліян Дзерович, який на переді ланки провадив нас у своєму циліндрі і з паличкою в руках… Наш улюблений о. професор перенісся до Львова в 1913 p., обіймаючи директуру семінара».

Д-р Ярослав Падох у двох місцях пише про о. Дзеровича, а саме під заголовком «Стрийські науковці» і «Стрийські журналісти», вичисляючи наукові і журналістичні осяги працьовитого о. Дзеровича.

Попри працю як катехита і згодом директора Третьої Державної Учительської Семінарії у Львові о. Юліян Дзерович пірнув всеціло також в організаційне життя різних товариств. Отже він очолював т-ва св. ап. Павла, був головою священичого т-ва «Єдність», головою філії т-ва «Учительська громада» у Львові, головою філії т-ва «Опіки над молоддю» у Львові, головою т-ва катехитів, головою надзірної ради «Т-ва св. Андрея», яке спершу постало в Стрию і, коли централю перенесено до Львова, о. Дзерович був цілий час його головою аж до ліквідації більшовиками. І останнє товариство, яке очолив о. Дзерович було матірне товариство «Просвіта», про що згадано в підзаголовку цієї згадки про цього визначного священика.

Попри свої заняття як катехит, чи директор учительської семінарії о. Дзерович викладав катехитику в університеті Франца Йосифа у Львові в 1917 році, а згодом в Духовній Семінарії і Богословській Академії у Львові.

Автор цих рядків мав приємність слухати йфґо виклади педагогіки і катехитики. Як викладач о. Дзерович був Богом обдарованим педагогом. Його виклад був ясний і практичний, в якому було видно великий життєвий досвід викладача, який вмів подавати студентам в приміненні до реального життя. Все мило усміхнений, приязний, а при тому достойний, повний священичої гідности.

Отець крил. Дзерович залишив по собі великий науковий і журналістичний дорібок. Головні його праці з ділянки виховання та проповіди. У виданнях Богословської Академії у Львові вийшли такі його праці: «Катехитика», 1930 p., «Педагогіка», 1937 р. і «Катехизи» 1938 р. Давніше вийшли його «Катехитичні проповіді», 1906 p., «Як Русь ходила слідами Данила», 1907 p., «Царський в’язень», 1918 р. Численні його статті, рецензії були поміщені в «Ниві», «Богословії» та інших журналах. В «Ниві» за жовтень 1938 року була поміщена його цінна стаття на тему: «Церква в національному вихованні народу». Це була доповідь приготована на Освітній Конгрес з нагоди 70-ліття «Просвіти». Ця цінна доповідь не стратила на вартості й на сьогодні. Отець Дзерович подавав часто посмертні згадки про своїх собратів в священстві, які особливо заслужились на Божій і народній ниві. Такою згадкою є його допис в «Ниві» з 1937 року про о. Михайла Бобровника, пароха Глібович Великих в Бібреччині. «Не було установи й товариства в Бібреччині, де покійний не давав би своєї праці, організаційного хисту, доброї поради», — писав о. Дзерович. Він згадує таких визначних священників, які відійшли до вічности, як о. Іван Винницький, парох Стрия і організатор Ходоровщини, о. Михайла Гошовського, пароха Фалиша, довголітнього робітника на церковній і народній ниві Стрийщини, о. шамб. д-ра Стефана Юрика, організатора Золочівщини і пароха Золочева, о. Платона Карпінського, організатора Теребовельщини, о. Григорія Плакиду, організатора Скалатщини, пароха Старого Скалата. Однак, на нашу думку найбільшою заслугою покійного о. крил. Юліяна Дзеровича було різьблення молодих душ, як виховника чи то як катехита молодих душ в гімназії, чи як катехита і директора Учительської Семінарії, чи як професора в Богословській Академії. Всюди покійний вчив словом та своїм прикладом, як треба працювати для Бога і свого народу. І в тому його велика заслуга перед Церквою і народом та вдячність усіх, що мали щастя бути його вихованцями.

Покійний о. крилошанин Дзерович був у великій пошані в Митрополита Андрея Шептицького, який наділив його гідністю почесного крилошанина, що їх, крім так званих, преміяльних, було всього 12 на цілу велику архиепархію.

В Митрополичій Капітулі о. крилошанин Дзерович займав різні обов’язки, як член митрополичого церковного суду, просинодального іспитователя, цензора книг, ординаріяльського делегата до повітових шкільних рад та інших, головно в час епархіяльного синоду за більшовицької і німецької окупацій. Також дуже високо цінив о. крил. Дзеровича о. ректор Сліпий за його працю, як професора Богословської Академії та продуктивного вченого.

Отець крилошанин Дзерович помер у Відні після операції 8 квітня 1943 р. і був похований у Львові на Личаківському цвинтарі 20 квітня. Величавий похорон служили три архиєреї: архиєпископ Йосиф Сліпий, єп. Никита Будка, генеральний вікарій Митрополита Андрея, Николай Чарнецький, апостольський візитатор, та численне духовенство, шкільна молодь і студенти Богословської Академії та широка українська громада.

Отець канонік Дзерович мав п’ятеро дітей. Три сини і дві доні. Один син Андріян згинув в польсько-українській війні під Хировом, маючи 19 років, сина Евгена більшовики вивезли на Сибір, де він помер на тиф. Син Боган, правник, громадський діяч, помер в Нью-Йорку в 1984 р. Дочка Олександра вийшла заміж за д-ра Голінатого, внучка якої є відома піяністка Таїса Боганська. Д-р Голінатий був нотарем у Львові і відомим громадським діячем.

Дочка Лідії Мінко є тепер професором університету Івана Франка у Львові, є академіком і відомим вченим з понад 300 друкованими працями. Вона пішла по лінії дідуся і посвятилась науці, це Роксоляна Зорівчак. Нехай оця згадка вдячного студента буде китицею на далеку могилу у Львові взірцевого священика-патріота, громадського і культурного діяча о. каноніка Юліяна Дзеровича.