Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Пряшів

Листи до редакції

Пряшів, 30 січня 1999 р.

Вельмишановний пане Миколо!

В грудневому числі «Патріярхату» я прочитав Вашу зворушливу статтю про нашого спільного друга Ярослава Падоха. Прочитав я її кілька разів і довго не міг опам’ятатися. Дуже гарно Ви написали!

Я знав покійного не так добре як Ви та можу сказати, що від самого початку нашого знайомства посередництвом листування, він повністю завоював мої симпатії. Я поділяв не лише його високу працьовитість, діловитість і точність, але і його людяність. Без перебільшення скажу, що ні з ким із українських вчених в діяспорі я не співпрацював так інтенсивно, як з ним. А результати нашої співпраці були наявні. Від 1984 року, коли ми почали листуватися, я маю від нього понад сорок листів. Незабутнє враження зробила на мене перша зустріч з ним у Нью-Йорку, без сумніву, і завдяки Вам. бо Ви тоді взяли шефство наді мною і показали мені Нью-Йорк таким, яким би я його ніколи не побачив. Ніколи не забуду зустріч із ним на Союзівці, де ви зробили з мене, тодішнього кочегара, майже національного героя. Потім ми зустрічалися у Львові. Листувалися все рідше й рідше не тому, щоб забувати один одного, а тому що життя у 90-х роках так з нами закрутило- завертіло, що інколи ніколи було навіть привітання вислати…

Я б хотів про нього написати якусь ширшу вичерпну статтю та. на жаль, в мене занадто мало матеріялів. Чи не могли б Ви мені прислати ксерокопії якихось друкованих статтей про нього, або хоча би сказати, де вони друкувалися (до його життєвих ювілеїв)? А може в його архіві є життєписані спогади, автобіографії, бібліографії і т. п.? Я звертався в цій справі і до пані Ірини, та вона мабуть прибита горем і їй не до таких справ. Гадаю, що він заслуговує на якусь глибшу оцінку і я б хотів це зробити з нагоди першої річниці його смерти. Буду Вам дуже вдячний.

Може НТШ в Нью-Йорку, на чолі якого покійний стояв 13 років (до Л. Рудницького) готує збірник на його пошану. Я охоче взяв би участь в такому збірнику.

Міг би підготувати до друку його листи до мене з часу головування НТШ (1984-90). Листи дуже цікаві, а коментарі до них можу дати лише я.

Ваш часопис читаю з великим зацікавленням і щиро дякую Вам за його висилання. Від вересня до грудня м. р. я був в Україні. Дуже погана ситуація там, та Ви це самі бачили. Тішить мене, що і в таких складних умовах люди працюють!

Я підготував до друку 130 листів Патріярха Мстислава до мене. Все переписане на комп’ютері. Листи дуже цікаві (1968-1993). На жаль, коштів для видання нема.

Передайте мій щирий привіт пану Ракові, Рудницькому та іншим співробітникам НТШ.

З глибоким поважанням

М. Мушинка

* * *

Як член Української Католицької Церкви на терені Великої Британії мене дуже турбує факт що помимо цього що ми завжди молимося про конечність єдности нашої діяльности під оглядом нашого релігійного, політичного і громадського життя у нас цеї єдности нема. Тому наша молода українська держава терпить. Існує велика загроза що ми можемо цю нашу незалежну українську державу утратити.

На терені Великої Британії дальше нема ніякої діяльности чи то з боку нашої Української Католицької Церкви, чи з боку наших політичних і громадських установ, щоби прийшло до правдивої співпраці і братерської любови серед українців.

Українська Католицька Церква є поділена і можна замітити занепад нашого церковного життя. Наші священики діють у своїх парафіях самостійно, згідно з їх особистим сумлінням. Вла­дика є безсильний щоби допровадити до церковної єдности. Деякі священики і також сам Владика не споминають патріярха у Богослуженнях. Деякі священики під тиском вірних поминають Патріярха, але на мою думку не тому що вони справді піддержують ідею патріярхату, але щоб мати спокій у парафіях…

Лишається лише о. мітрат Микола Матичак і ще двох священиків, які справді піддержують і боронять ідею українського католицького патріархату.

Вірю, що нам належиться Патріярхат і ми повинні боротися за його визнання.

Ми повинні шукати приятелів серед єпископів Англійської Католицької Церкви, щоб вони піддержували ідею нашого Патріярхату на Соборах у Римі.

На превеликий жаль деякими нашими акціями ми зробили велику шкоду нашій Церкві і нашому народові. Ми знищили кількох українських священиків.

На терені Великої Британії існують дві громадські установи, які є під впливом двох Організацій Українських Націоналістів. Дотепер ці наші брати націоналісти ще не змогли знайти спільної мови і братньої любови, щоби спільно працювати для нашої Батьківщини. У наслідок браку єдности і співпраці між українцями с факт, що багато людей перестало брати участь у наших Богослужіннях і праці у наших громадських і політичних установах.

Старші люди у Великій Британії відходять, помирають, а молоді не займають їх місце у наших Церквах і установах. За цю сумну ситуацію ми усі будемо мусіли відповідати перед Богом і перед нашою Батьківщиною.

Остаюся з правдивою до Вас пошаною

Володимир К. Ленчик,
Велико Британія.

П. С. До висловлених думок бажаємо завважити. що на терені Англії немає поділу в УКЦеркві. Це що автор листа мас на увазі є різні думки до проблем у нашій Церкві, а це не можна називати поділом.

Редакція.

* * *

Вельмишановний пане Редакторе!

Спасибі за Вашу колосальну і дуже потрібну працю на ниві утвердження Патріярхату нашої УКЦ, єдності церкви і народу, єдності усіх християнських церков і української нації.

Спасибі за широкоерудовані, з глибоким проникненням в суть справи публікації. Маємо від їх читання велику користь і приємність. Дістаємо від того знання, впевненість, приплив життєвої енергії і прагнення до корисних дій. А цього так бракує зараз в Україні.

Хай щастить Вам у Вашій нелегкій, але прекрасній творчій праці.

Зі щирою повагою

Василь Головатюк,
лікар.

Часи міняються. Роздуми над «Греко-католицьким календарем на 1998 рік»

«Греко-католицький календар», що нині видає Товариство св. Кирила і Методія у Пряшеві, був колись одною з найчитаніших книжок русинів-українців Словаччини. Після відновлення Греко-католицької церкви в 1968 p., коли він виходив під редакцією о. Степана Папа (пізніше о. Маріяна Поташа), він друкувався українською мовою. Від 1990 р. кількість україномовних статтей на його сторінках понизилась на мінімум. В найновішому випуску — на 1998 рік українською залишилась лише його назва —«Греко-католицький календар». Ці два слова та назви місяців — єдині документи того, що календар був колись українським.

Правда, азбукою тут ще за традицією надруковано календарну частину за юліянським стилем, однак не по-українськи, а «кодифікованою русинською літературною мовою». Тут зазначені такі свята, як Переполовліня 50-цы, Паміятка Обновліня Храму Воскресіня Христова, Єротей свящмуч, Марина велмуч, Параскева препмучца, Симеон і Иоан препны, Трофім і Теофіл мучкы, Пантелеймон велмуч та інші. І ще є тут кириличні написи на репродукціях ікон. Те все! Мало? І за те спасибі!

В статті Яна Баб’яка Biskupi byzantskeho obradu (Єпископи візантійського обряду) наведені імена всіх греко-католицьких митрополитів, архиєпископів, єпископів, апостольських екзархів та адміністраторів світу (включно пенсіонованих) не за країнами (як досі), а за їх національністю. У кожного є дата народження, рукоположення й посвячення. Це цінний реєстр, з якого довідуємось, що сучасна греко-католицька церква у світі розподілена на чотири національні церкви: українську, румунську, рутенську (!) та словацьку.

Із списка виходить, що найбільше єпископів (43) в сучасності має Українська католицька церква. Як українці в реєстрі наведені: Кардинал Іван Любачівський, Любомир Гузар, Володимир Стернюк (помер), Василь Ігор Медвіт та Юліян Гбур (всі Львів), Софрон Дмитерко, Софрон Мудрий та Іриней Білик (всі Івано-Франківськ), Іван Хома (Рим), Михайло Колтун (Зборів), Павло Василик (Коломия Чернівці), Юліян Вороновський (Самбор-Дрогобич), Михайло Сабрига (Тернопіль), Михайло Бздель та Степан Сорока (Вінніпег), Лаврентій Д. Гуцуляк (Едмонтон), Ізидор Борецький та Роман Даниляк (Торонто), Северіян Якимишин (Ню-Вестмінстер), Корнелій Пасічний та Василь Філевич (Саскатун), Стефан Сулик та Володимир Паска (Філядельфія), Михайло Вівчар та Інокентій Г. Лотоцький (Чікаго), Василь Лостен (Стемфорд), Роберт Москаль (Парма), Іван Мартиняк (Перемишль), Федір Майкович (Вроцлав), Андрій Сапеляк та Михайло Микицей (Аргентина), Петро Стасюк та Іван Прашко (Австралія), Єфрем Кривий (Бразилія), Христо Пройков та Методій Стратієв (Болгарія), Анаргірос Принтесис (Греція), Михайло Гринчишин (Франція), Платон Корниляк (Німеччина), Михайло Кучм’як (Великобританія), Ерколе Лупінацці (Італія) та Сотір Феррара (Албанія).

На американському континенті до Української греко-католицької церкви увійшло багато переселенців із Закарпаття. Дехто з авторів сучасного календаря з тим аж ніяк не може зміритися. Один з них (Йозеф Сухий), посилаючись на словацького історика Й. Кірхбаума, пише, що переселенці із Словинок, Пороча та Завадки, вже в 1921 р. в канадській Альберті просили тамтешнього українського єпископа Будку, щоб їм дозволив у новопобудованій церкві вживати «slonencinu», тобто словацьку мову. Я не бачив наведеного документа, однак гадаю, що тут йдеться про явну спекуляцію. На мою думку, не могло бути, щоб переселенці із руських сіл Словинки, Порач та Завадка в 1921 році вимагали запровадження в східний обряд словацької мови. Під «словенчиною» вони напевно розуміли «церковнослов’янську мову», яка в усіх церквах вище названих сіл зберіглася по сей день. Той же автор висловлює великий жаль над фактом, що вихідці з тих трьох сіл сьогодні в Канаді знаходяться в Українській католицькій церкві, а не в Словацькій візантійській церкві.

До Румунської католицької церкви візантійського обряду в даному списку зараховано одинадцять єпископів-румунів (всі на території Румунії).

Третю групу становлять єпископи-рутени (Ruteni) їх тринадцять: Юдсон М. Процик (Пітсбург), Андрій Патакі та Михаїл Дудик (Пассаік), Георгій М. Кузьма (Ван-Ню), Василій Шотт (Парма), Іван Семеді та Іван Маргітич (Ужгород), Йосиф Головач (Онковці біля Мукачева), Славомір Міклош та Йоакім Сегеді (Загреб), Іван Лявинець (уродженець із Волового, Прага), Йоакім Гербут (Скоп’є) та Сілард Керестеш (Ніредьгаза). Немале здивування викликає факт, що всі три єпископи із Закарпатської України зараховані не до української, а до «рутенської» греко-католицької церкви, хоч єпископ І. Маргітич (як і майже все автохтонне східнослов’янське населення Закарпаття) вважає себе українцем. До рутенської церкви як бачимо, зараховані і всі греко-католицькі парафії Угорщини, в яких сьогодні немає ні сліду по якійсь рутенській мові. Всі вони повністю змадяризовані. Невже таким шляхом хоче йти і єпископ Семеді?

Чотири єпископи Греко-католицької церкви у реєстрі означені за словаків: Ян Фецьо та Михал Руснак (Торонто), Ян Гірка (Пряшів) та Мілан Хаутур (Кошиці). Якщо останні двоє досі били себе в груди, заявляючи, що вони є русинами, продовжувачами традицій своїх попередників Павла Ґойдича і Василя Гопка. то тут вони прилюдно продемонстрували, що не хочуть бути, ні українцями, ні русинами, ні рутенами, а … словаками.

Син політичного післявоєнного емігранта з України Іван Гірка, якого батько віддав на навчання до Руської початкової школи в с. Руська Нова Весь (бо в Абрамовцях, де він народився, була лише словацька школа), а потім до Руської гімназії та Руської богословської семінарії у Пряшеві, нині на весь світ засвідчує: «Я є словак». Його помічний єпископ (нині апостольський екзарх) Мілан Хаутур із руського села Велика Поляна, йому притакує: «Я – теж!».

Канадські єпископи (на відміну від американських) вже змінили назву своєї Греко-католицької церкви на Словацька католицька церква візантійського обряду. Є лише питання часу, коли це поіменування стане офіційною назвою і для Греко-католицької церкви Словаччини.

Ні єпископ Ян Гірка, ні екзарх Мілан Хаутур нині вже не таяться, що їх кінцевою метою є тотальна словакізація церковно-слов’янського обряду, який в нашому краї має понад тисячрічну традицію. Свідченням того є їхня офенсива, спрямована на зміну церковнослов’янської мови в літургії Івана Златоустого на словацьку мову. Вони добре знають, що словакізація обряду є останнім кроком до словакізації всього населення їхніх єпархій, і, знаючи це, ідуть на цей крок, лицемірно заявляючи що вони продовжують традиції своїх попередників Гопка, Гойдича, Духновича, Ґаганця, Бачинського та інших.

Греко-католицька церква на території нинішньої Словаччини (до Ужгородської унії 1946 р. — православна) завжди була руською (в нинішньому розумінні — українською) церквою. Всі дотеперішні єпископи вважали себе русинами, свято зберігали східний візантійський обряд, той самий, який мав місце на широких просторах Русі і який бере свій початок в історичній місії св. Кирила і Методія у IX столітті.

Теперішні владики Греко-католицької церкви Словаччини, з благословленням Рима, руйнують віковічні традиції й вперше за всю історію заявляють: «Ми є словаки!» «Наша церква є (або буде) Словацькою греко-католицькою!» Часи міняються.

Такого ще Пряшів не знав!

На висвячення єпископа Івана Гірки було майже 40 кардиналів, архиєпископів та єпископів, біля 400 священиків та монахів. Понад трьохгодинний обряд хіротонії передавало телебачення.

Одним із позитивних результатів чехословацької «ніжної революції», є справжня релігійна свобода, яка сорок років була лише свободою на папері. На цій т. зв. «свободі» найкраще можна демонструвати 40-річну брехню комуністичної партії, яка говорила одне, а робила зовсім інше.

В часі, коли свобода релігії була забезпечена конституцією — у 1950 році, греко-католицька Церква опинилася поза законом, а понад 300 її церковнослужителів, які відмовилися зректися своєї релігії і перейти на іншу — були вигнані або післані на тяжкі фізичні роботи поза Пряшівщиною. Яка ж це була свобода релігії?

Весною 1968 року здавалось, що цю велику кривду буде виправлено. Діяльність Греко-католицької Церкви було відновлено, однак, після серпня 1968 р. фактичну регабілітацію Греко-католицької Церкви знов було припинено. Знов-таки в ім’я «свободи релігії»!

Єпископ Павло Гойдич після 13-річного ув’язнення загинув у леопольдівській в’зниці, а його помічник єпископ Василь Гопко, що перебував у в’язниці разом з ним, помер 1976 р. Всі снаги греко-католиків здобути єпископа, підтримувані Ватиканом, наштовхались на бар’єр непорозуміння з боку чехо-словацького уряду, який не давав згоди на іменування, на словах і далі заявляючи про свободу релігії в Чехо-Словаччині. Греко-католицькою Церквою від 1969 р. керував ординар Іван Гірка.

Та ось, 21 грудня м.р., Папа Іван-Павло II в порозумінні з новоутвореним урядом Чехо-Словаччини іменував монс. Івана Гірку єпископом Пряшівської греко-католицької єпархії та всієї Чехо-Словаччини.

Іменування єпископа викликало пожвавлений інтерес словацької преси, радіо та телебачення до Греко-католицької Церкви. Про неї стали писати не лише церковна преса, але й майже всі словацькі щоденники та тижневики, такі як «Правда», «Праца», «Виход», «Премени» та багато інших.

Але, як це не парадоксально, в жодній словацькій статті не було навіть згадки про те, що членами греко-католицької Церкви є і русини українці, хоча ця Церква споконвіку була руською Церквою,а основні її парафії були в наших селах. Немає згадки про це навіть у 12-сторінковому бюлетені, присвяченому історії Греко-католицької Церкви, що його видала Пряшівська греко-католицька єпархія. Там наведено життєписи усіх пряшівських єпископів, однак, ніде навіть не згадано, що всі вони були русинами. Згадано, що вони засновували школи, однак, знов таки без згадки, що ці школи були руськими. В біографії новоіменованого єпископа замовчано навіть такий факт, що він закінчив руську гімназію і руську богословську семінарію у Пряшеві.

Національно свідомі русини-українці були явно незадоволені фактом, що Свята Столиця іменувала головним святителем пряшівського єпископа римо-католицького кардинала словацької національности Йозефа Томка, а не кардинала греко-католицької Церкви Мирослава Любачівського. Ходили чутки, що цілий хід висвячення відбудеться в римо-католицькому обряді.

Та ось настав довгоочікуваний день 17 лютого, на який було призначено дату висвячення.

Вже напередодні цього дня, у п’ятницю, 16 лютого, у катедральному храмі св. Івана Хрестителя відбулася урочиста Літургія, яку відправив архиєпископ Стефан Коцішко із США разом з кількома єпископами. В Літургії взяла участь і велика група туристів із США та Канади, що прибули на висвячення. Літургія відбулася в церковно-слов’янському обряді. Архиєпископ Коцішко свою проповідь виголосив карпато-руською мовою, наближеною до української. Прекрасною русинською мовою виголосив свою проповідь і новоіменований єпископ Іван Гірка. В кінці Літургії відбулася Панахида за мучениками Церкви — єпископами Павлом Ґойдичем і Василем Гопком. Могутнє «Вічная пам’ять, блаженний покой» лунало храмом з уст всіх присутніх.

Висвячення єпископа відбулось у найбільшій спортивній залі міста Пряшева, розрахованій на десять тисяч людей. Тут було споруджено спеціяльний вівтар з символічним іконостасом.

Зараз на початку треба сказати, що Пряшівська греко-католицька єпархія від свого заснування у 1816 році не зазнавала такої урочистости і такої великої кількости високих священослужителів. До Пряшева прибули чотири кардинали та майже сорок архиєпископів та єпископів із США, Канади, Західньої Европи, Радянського Союзу, Польщі, Угорщини, Югославії, Болгарії та різних єпархій Чехо-Словаччини.

Головним святителем був згадуваний вже кардинал Йозеф Томко із Ватикану — префект Священної Конгрегації для євангелізації народів, уродженець села Удавське у Східній Словаччині. Його помічниками були — єпископ Словацької візантійської Церкви у Канаді Михал Руснак та єпископ Крижовецької єпархії в Югославії Славомир Мікловш.

Крім того, із України на хіротонію прибули: єп. Мукачівський Іван Сеґеді та його помічники — Владики Іван Маргітич та Йосиф Головач; із США єпископи Іван Біляк, Владимир Дудик, Тома Долинай, Василь Лостен, архимандрит Віктор Поспішіл та історик закарпатської Церкви Атанасій Пекар; із Канади — митрополит М. Германюк та архимандрит Сергій Келлегер; із Франції — єп. Михайло Гринчишин; із ФРН — голова організації «Церква в потребі» Веренфрід Ван-Страатен; із Ватикану — папський нунцій архиєп. Колосуанно; із Польщі — єп. Іван Мартиняк та кардинал Махарський; із Угорщини — єп. Сілард та кардинал Пашкай; із Болгарії — єп. Методій Стратієв; єпископи Римо-католицької Церкви Чехо-Словаччини тощо. Отже, Пряшів став місцем зустрічі високопоставлених церковних сановників з Европи, Америки та Канади.

Були на хіротонії і представники світської влади. Делегацію федерального уряду Чехо-Словаччини очолював заступник голови уряду Громадка, делегацію Словаччини — заступник міністра культури Ладіслав Снопко. Обоє у своїх промовах підкреслили велике значення релігії в моральному вихованні людини. Подібна заява з боку високих представників державної влади ще три місяці тому була би немислима. Делегацію Ради русинів-українців Чехо-Словаччини очолив її голова Микола Гиряк.

Висвячення єпископа проходило в церков-нослов’янському обряді і було надзвичайно урочистим. Навіть кардинал Томко виконав обряд посвячення у ризах східнього обряду і певні молитви читав по-церковнослов’янському. Хіротонія була залучена до Літургії Івана Златоустого, що відбулася теж в церковносл­ов’янському обряді. Словацькою мовою були прочитані лише запитання святителя, відповіді (не всі) висвячуваного, апостол, євангеліє та деякі молитви.

Обряд розпочався походом усіх священнослужителів (а було їх понад чотириста) навколо спортової залі, що в даному разі представляла церкву. На подвір’ї будинку та у вестибюлях були тисячі людей, яким не пощастило потрапити всередину. Всі слідкували за ходом посвячення із репродукторів та 18 телевізорів, розміщених поза стінами спортової залі. О годині 9:30 всі духовні особи, починаючи студентами-богословами, і кінчаючи кардиналами, не зважаючи на міцне сніження, парами пройшли подвір’ям і через колону хлопців, дівчат і жінок в прекрасних національних строях (із Якуб’ян, Торисок, Порача, Завадки, Важцята інших сіл) увійшли в залю. Всі священики були в білих ризах. Кардинали й єпископи піднялися на підвищення з вівтарем, інші священнослужителі залишилися по боках. За вівтарною частиною був майже 150-членний об’єднаний хор, який супроводив обряд хіротонії, хоч в дійсності співали всі присутні.

Спочатку єпископ-номінат, на знак покори, ліг на землю, його накрили «рухом», потім він відповідав на запитання головного святителя, виголосив «Вірую» та інші молитви. Перед святителем було зачитано папську буллю про іменування Івана Гірку пряшівським єпископом. По-латинському зачитав її о. Гайдош, по-словацькому — о. Данцак. Після суворого «екзамену» кандидата було одягнено в єпископську одежу, вручено йому перстень, жезл, нагрудний хрест та інші інсиґнії й урочисто проголошено єпископом.

Свою програмну промову новообраний єпископ виголосив по-словацькому, латинському, руському, німецькому та угорському.

Кардинал Томко закликав новоіменованого єпископа до співпраці з Римо-католицькою Церквою, але й до плекання прекрасного церковнослов’янського обряду, що бере свій початок в кирило-методіївській традиції. Присутні з бурхливими оплесками зустріли цей його заклик.

В кінці новоіменованого єпископа привітали його земляки та представники державної влади.

Після закінчення церемонії висвячення єпископа відбулось масове причастя віруючих, що його подавало понад п’ятдесят священиків. Все відбувалося у якомусь містичному духовному піднесенні. Селяни, робітники, службовці, вчителі, студенти — хрестилися, молилися, співали, падали на коліна і вставали, не оглядаючись направо та наліво, чи за ними не дивиться пильне око «ештебе», як це було ще в недалекому минулому. Віруючі, відчувши справжню свободу релігії, втратили страх.

Хіротонія тривала понад три години, а весь її хід — від початку до кінця передавала пряшівська українська студія чехо-словацького радіомовлення та чехо-словацького телебачення. Саме посередництвом телебачення за обрядом хіротонії слідкували мільйони людей не лише в Чехо-Словаччині, але й в сусідніх країнах, включаючи польську Лемківщину та українське Закарпаття.

На урочистому обіді найменованого єпископа з прекрасними нашими піснями та віршами привітала співацька група сім’ї Ревіляків із Бардієва та група учнів пряшівської української школи. І на владику, і на присутніх єпископів «культурна програма» нашої молоді зробила велике враження. В очах новоіменованого пастиря Греко-католицької Церкви появилися сльози зворушення.

Отже, Пряшівська греко-католицька єпархія після сорокарічної неволі має свого найвищого ієрарха.

Хочемо нагадати, що ця єпархія завжди була основним вогнищем плекання не тільки релігійної освіти, але й руської національної свідомости. В умовах жорстокої мадярської неволі вона зберегла русинів від мадяризації, в умовах Словацького штату — від словакізації. В останніх двадцятьох роках Греко-католицька Церква, на жаль, взяла курс на словакізацію церковнослов’янського обряду, і русинів-українців взагалі. Пояснюється це ненормальними умовами — відсутність богословської семінарії, малою кількістю священиків, юридичною неоформленістю відновленої Греко-католицької Церкви тощо.

Ці проблеми не вирішені і по цей день, однак їх справедливе рішення — питання короткого часу, про що свідчить й іменування монс. Гірки пряшівським єпископом.

Ми віримо, що новоіменований єпископ і в національному питанні піде слідами карпаторуських будителів ХІХ-ХХ ст., але й своїх безпосередніх попередників на єпископському престолі, починаючи Григорієм Тарковичем і, кінчаючи Павлом Ґойдичем і Василем Гопком.

Микола Мушинка
Пряшів, 18.11.1990 р.