«Радіо Воскресіння»

Радіо «Воскресіння» – 10 років в ефірі

Мирослав Павлюк, на посаду директора Радіо «Воскресіння» призначений єпископомпомічником Глави УГКЦ владикою Любомиром Гузаром у січні 1997 року. Народився 14 листопада 1964 року, працював випусковим редактором, заступником директора. У якості ведучого, провів понад 1000 радіопрограм. Одружений, має сина і доньку.

Кор. Перш за все, пане Мирославе, прийміть наші вітання із десятою річницею виходу в ефір Радіо «Воскресіння».

Павлюк М. Я дякую Вам за привітання. Наш ювілей – це дуже скромний відрізок часу. Всього лише десять років праці у порівнянні, для прикладу, з майже столітньою діяльністю Радіо Ватикан, не вартував би особливої уваги, але ці роки були надзвичайно важливими не лише для нашої невеликої редакції. Для України, для нашої Церкви, для українського народу останнє десятиріччя – ціла епоха. І я вдячний всім, хто у ці складні роки був поруч з нами. Хочу подякувати за самовіддану працю своїм попередникам на посаді директора – о. Андрію Онуферкові та о. Михайлові Димиду. Величезну працю для Радіо «Воскресіння» зробив Блаженійший Мирослав Іван Кардинал Любачівський, який заклав основу для золотого фонду нашої фонотеки. Це сотні звернень до слухачів та сотні проповідей, записаних ним особисто на нашій студії. Якщо ж говорити про текстові матеріяли, що були прочитані нашим диктором, то їх більше тисячі. Ми пишаємося таким нашим автором і диктором.

Кор. Ваш ювілей на часі майже збігся із новосіллям. Так що вітаємо ще і з цим також. До речі, чи Блаженіший бачив ваш новий студійний комплекс?

Павлюк М. З огляду на стан здоров’я в останні роки ми записували главу Церкви у митрополичних палатах. Пригадую, що один із останніх таких записів ми робили взимку цього року, хоча це комусь може здатися несподіванкою, оскільки Блаженіший давно не з’являвся на людях. Але з нашою допомогою, він вітав вірних з Різдвяними святами. А щодо нового приміщення, то обряд посвячення здійснив владика Любомир Гузар у серпні 1998 року, в останній день роботи собору, у співслужінні з владиками Юліяном Гбуром та Юліяном Вороновським. Тепер ми зовсім близькі до св. Юра-будинок, у який ми поселилися, розташований біля підніжжя гори, на якій височіє наш собор. Користуючись нагодою, якщо ще комусь невідомо, хочу принагідно назвати нову адресу редакції – вул. Озаркевича, 4. Ми чекаємо листів від наших слухачів.

Кор. Пане Мирославе, якщо ви згадали про слухачів, то прошу розповісти, що ви знаєте про свою авдиторію. Адже Радіо «Воскресіння» називають наймасовішим релігійним засобом масової інформації на Україні, чи не так?

Павлюк М. Справді, за оцінками спеціялістів Держтелерадіо, сьогодні авдиторія Радіо «Воскресіння» складає біля 7 мільйонів постійних слухачів. Я навмисне не вдаюся до посилань на такий критерій, як «потенційний слухач», який полюбляють вживати «кишенькові» радіостанції – за цим способом у число слухачів зараховують все населення, що проживає в зоні покриття передавача, включаючи немовлят та глухих. Тільки завдяки присутності на Третій програмі Національного Радіо, нас транслює понад 50 передавачів, а на Першій програмі їх 103, у всіх областях України. Тому потенційних слухачів було б 50 мільйонів, але така цифра є безглуздою. Отож, і доводиться вдаватися до складніших способів дослідження авдиторії. Та як би там не було, ми в ефірі щодня 30 хвилин і це дуже багато. Навіть на десятому році існування ми одержуємо листи від людей, що вперше нас почули і висловлюють свою радість, що існує така християнська програма, яка їм сподобалася. Але це все я говорив про кількість слухачів, а що ж за цим криється? Судячи з листів – наш основний слухач, це людина середнього віку, що живе по інший бік Дніпра, шукає свою дорогу до Бога, інколи боїться переступити поріг Церкви, хоча є охрещеною, прагне знайти причину своїх нещасть, не чує у побуті української мови. Для мене самого є загадкою, чому Радіо «Воскресіння» є таким популярним на Сході України… Однак такий «портрет слухача», звичайно ж є певною умовністю, бо ми одержуємо листи як від дітей, так і від людей старших, від студентів, педагогів, лікарів, військових, колгоспників. Частенько є листи, зворотньою адресою яких є тюрма. Якщо у нас просять молитовника чи книжки Нового Завіту – намагаємося одразу ж вислати у посилці духовну літературу.

Кор. Кілька років тому в бюлетені АРІ ви опублікували статтю Радіо «Воскресіння» – унікальне явище в українському ефірі». Чи, на Ваш погляд, пане Мирославе, сьогодні ви можете стверджувати цю тезу знову?

Павлюк М. А ви посудіть самі! Восени 1991 року наша програма стала транслюватися Львівським державним Радіо, а весною наступного року – з центральної апаратної Українського Радіо у Києві, на Хрещатику, 26 – на цілу Україну. Ми були першими, кого Держтелерадіо впустило у свій ефірний простір! Це був безпрецедентний на той час випадок. І хто цю монополію порушив? Радіо «Воскресіння», що було засноване Українською греко-католицькою Церквою. Спочатку ми ще самі, мабуть, не усвідомили, якої сили є Радіо «Воскресіння» як засіб масової інформації. І уявіть, що цей засіб, був і залишається в руках нашої Церкви. А що тоді творилося, пригадуєте? Саме ми на весь голос запропонували суспільству, в якому вирували міжконфесійні суперечки, формулу якщо не братолюбства, то толерантности. Тому Держтелерадіо і наважилося піти на співпрацю з нами, і це було політично виважене рішення. Звісна річ, з того часу багато чого змінилося. За кількістю релігійних радіопрограм в українському ефірі – радіо чи телевізійному – перевагу мають протестанти. Точніше сказати, мали б, коли б не наш щоденний вихід в ефір. Наприклад, їх телепрограми постачаються із США, у нас дублюються українською та російською мовами і транслюються загальнонаціональними каналами. Щоправда, в останній рікдругий канал УТ-1 почав готувати власні програми із залученням православних священиків. Та все ж, на цей момент вирішальним фактором в інформаційному просторі є гроші, а не ідеологія . Навіть львівські радіостанції охочіше транслюють протестантів, бо ті платять. Але хіба на Львівщині більшість складають протестанти? Комерційні інтереси стоять вище ідеології. В результаті – ніхто не вийшов за межі бідности. Карл Маркс навчив нас, що матеріяльне буття визначає свідомість. А чи багато з нас наважується діяти всупереч Марксу, який сам, до речі, завжди жебракував перед Енгельсом і чиї діти були голодними? Не можемо повірити, що таки свідомість визначає буття, і навіть матеріяльний стан – також. З цієї причини, мабуть, найгірше справи з ефірним часом у нас ідуть саме у Львові, а не в Луганську чи в Донецьку. І справа не в тому, що ми обмежені в коштах, просто стоїмо на таких засадах, що наші програми завдяки якості та інформаційній насичености є вкладом (також і таким, що має фінансовий вираз) у рейтинг популярности тої чи іншої радіостанції. Виробництво добротної радіопрограми – це не дармівщина. Тому чому ми повинні платити? Тільки тому, що законодавство України забороняє Церкві користуватися власними передавачами і Радіо «Воскресінні» в нас приречене працювати лише в режимі продакшн-студії? Але ми були першими. І ми звучали кожного дня. І це поки що є вирішальним щодо кількости авдиторії. Кожна наша програма – це як щоденна молитва за кращу долю українського народу. До того ж – ми професійне радіо. У нас представлені всі жанри сучасної радіожурналістики – репортажі, інтерв’ю, інсценізації літературних творів, новини тощо. Ми закликаємо людей прийти до Церкви, а не заміняємо потребу брати участь у літургії слуханням передач.

Кор. Яким ви бачите майбутнє Радіо «Воскресіння»?

Павлюк М. Спочатку гляньмо, що маємо на цей час. Україна зараз переживає телевізійний бум. Тому на радіо, як на засіб масмедія, у нас дивляться як на щось безперспективне. Захід це вже давно пережив, і радіомовлення там займає належне місце. Різниця полягає в тому, що Захід був багатшим. Телебачення не може бути дешевим. Дешеве телебачення – це абсурд. У нас телебачення дешеве. Мова йде не про надсучасне цифрове технічне обладнання, та й навіщо воно, коли пересічний українець не в стані придбати собі нового телевізора. Просто ніхто не вкладає гроші в інтелектуальний продукт – на телебаченні обмаль якісного літературного матеріялу. Всі захоплюються «малюнком». Ось і виходить, що операторська та режисерська робота псується бездарними текстами. Я б дуже радів, коли б у цей час в Україні була вдала релігійна телепередача, яка б систематично виходила і при цьому не була зробленою в Сполучених Штатах. Щодо перспектив Радіо «Воскресіння» на найближчий час – розвиток нашої інформаційної служби, доступ до наших програм в мережі інтернет, пошук нових партнерів-радіостанцій, збільшення числа наших слухачів. А загалом, наш розвиток залежить від розвитку структур УГКЦ в Україні, і ще – ми дуже залежні від суспільно-політичної ситуації у державі. Як, зрештою, і всі інші.

Розмову вів Богдан Крив’як

Пресова конференція папського нунція у Львові

(Радіо «Воскресіння» — Олег Дудич). Після закінчення Молитовного з’їзду католицького єпископату, 19 травня 1993 p., у митрополичих палатах на Святоюрській горі, у Львові відбулась пресконференція папського нунція в Україні архиєп. Антонія Франко. Папський нунцій намагався уточнити та подати інформацію про завдання Апостольського Нунція в Україні. Архиєп. А. Франко говорив по-італійському, а о. д-р Іван Дацько перекладав на українську мову.

«УГКЦ змагає за її визнання в якості Патріярхату. Рішення це має прийняти Римський Папа».

Що потрібно для досягнення цього?» — запитав кореспондент газети «Культура і життя».

Нунцій. Я сподівався, що це питання хтось поставить, бо протягом року мого перебування на Україні це питання мені ставлять дуже часто. Хочу відповісти просто. Кореспондент правильно відмітив, що це є рішення, яке має прийняти сам Святіший Отець. Питання ж полягало в тому, що вимагається зі сторони Греко-католицької Церкви. Фактично я міг би просто відповісти — нічого не вимагається і нічого не потрібно. Однак, потрібно зауважити, що виконується певна робота, яка й буде продовжуватись. Полягає вона в тому, що потрібно заліковувати рани, які завдані довгими роками поневолення та придушення. Ці роки зоставили свої сліди на цій Церкві. Проблема Патріярхату є еклезіологічною. Це церковне питання, що має велике значення для вас, синів і дочок Української Греко-католицької Церкви. Однак папа розглядає це питання вище і ширше, ніж воно виглядає з боку Української Греко-католицької Церкви. Папа його бачить в загальному пляні, у пляні Вселенської Церкви та в пляні реорганізації цієї Церкви. На зустрічі з греко-католицькими єпископами в кінці червня 1990 року папа сказав єпископам: «Ми прямуємо в сторону Патріярхату».

Напевно почуттям Святішого Отця є велика любов до цієї Церкви. Якщо ж він не бачить відповідности моменту чи не прийняв ще цього рішення, то це не означає того, що він не любить цієї Церкви. А це є так тому, що, можливо, він не бачить ще всіх необхідних елементів.

Я не можу знати, які є основні пункти, над якими застановляється та які вивчає Святіший Отець, але, напевно, є основні проблеми, які папа попросив вивчати чи у Львові, чи в Римі. Їх вирішення потрібно робити спокійно з усіх оглядів. Увінчання цієї помісної Церкви короною Патріярхату вимагає певного часу, і ми повинні мати достатньо терпеливости. Що ж до добра, духовного добра цієї Церкви, мусимо пам’ятати, що Верховний Архиєпископ має всі права та прерогативи Патріярха. Щоб прийшов день того коронування, ми всі повинні молитись, а ті, кому дане завдання над цим працювати, хай добре виконують свою працю, щоб їхня робота відповідала Божим плянам добру цілої Церкви, в пляні загального добра Вселенської Церкви.

Кореспондет газети «Голос нації». Чи відомі вам, ваша ексцеленціє, те незадоволення, яке побутує головним чином серед мирян Української Греко-католицької Церкви, викликані неприйняттям Патріярхату та небажанням поширити юрисдикцію Блаженнішого на цілу територію колишнього Радянського Союзу, на якій проживають українці, а також втручання у справи західніх областей України, зокрема Закарпатської, де відбулось перепідпорядкування єпископату безпосередньо Римові. Тож чи відомі вам ці незадоволення і як ви їх особисто можете прокоментувати.

Нунцій. Треба набратись терпеливости вислухати мої відповіді, оскільки це є три глави, які вимагають доволі поглибленого вивчення. Однак, радо відповідаю вам, щоб подати причини та поглибити правду. Мені дуже добре відоме це незадоволення мирян, і я, як можу, намагаюсь разом з ними над цим застановлятись. Я їх розумію, однак розумію, що в проблемах Церкви не можна бути поверховим, потрібно йти глибше.

Перше ваше питання є фактично продовженням питання Патріярхату, я хочу вам лише повторити, що ми не ігноруємо питання Патріярхату, Апостольський Престіл не протистоїть йому, як і не є проти Греко-католицької Церкви, це було б протиріччям. Я вчора згадував під час Літургії, скільки разів папа казав: «Я не можу не бути вірним цій Церкві, яка заплатила своєю кров’ю свою вірність Петрові». Це не є тільки загальне твердження. Папа, а саме теперішній папа, був найбільше неустрашимим оборонцем Української Греко-католицької Церкви, міг би навести багато деталей цього. Що певні речі могли еволюціонувати та дозріти, треба терпеливости. Повторю, що це є питання церковне, не потрібно надто змішувати понять Церкви і нації. Не треба бажати творити національну Церкву. Католицька Церква ніколи не ідентифікується з національною Церквою. Однак, дійсно, це питання можна було б поглибити, і це вимагало б дещо часу.

Друге питання юрисдикції над усією територією колишнього Радянського Союзу. Надіюсь, що ви всі знаєте, що Церква регулюється Кодексом права, а рівно ж і Східні Церкви мають Кодекс права для Східніх Церков. Цей кодекс ставить певні норми у відношенні юрисдикції.

Що ж до території України… Не буду входити в деталі, оскільки опрацьовується також історична аналіза та досвід, беруться до уваги всі реальності і всі аспекти даної проблеми. Хочу сказати вам, що це питання докладно вивчається тут, у Львові, а також Римським Апостольським Престолом. Напевно дійде до вияснення цього пункту.

Це ж відноситься й до питання Мукачева. Питанням Закарпаття я особисто займаюсь від минулого року. Були періоди, коли я там бував чи не щотижня для організації засідань у тій справі. Відбулась апостольська візитація, і було прийняте рішення з боку Римського Апостольського Престолу, тимчасове і на разі нічого не міняється. З точки зору історичних обставин, які там склались, то Мукачівська єпархія ніколи не була суфраганною, тобто залежною щодо Львова.

Така є дійсність навіть з історичної точки зору. Була така єпархія, і ніхто її не відлучав від влади Львова, вона ніколи не була з ним злученою. Коли прийшла знову релігійна свобода, навіть не було часу як слід займатись цим питанням, бо там на місці почались різні напруження. Існує частина Мукачівської єпархії, яка не хоче спілкуватись зі Львовом, і є друга частина, яка хоче того. Апостольський Престіл після апостольської візитації заявив: «На разі нічого не рішаємо. Насамперед примиріться самі між собою». І українці мають право виявляти своє богопочитання так, як вони цього бажають. І був назначений синкел, тобто генеральний вікарій для українців, неукраїнці можуть так само служити Літургію, як дотепер служили, і так само отримали свого синкела, тобто генерального вікарія. Зусилля ж архиепархіяльного єпископа мають направлятись на духовне добро одних і других, без того, щоб викликати якусь війну. Що ж до того, який буде майбутній розвиток чи еволюція цього, то я не є пророком. Тому не хочу викладати тут якісь пророцтва, одначе кажу вам тут, що ми мусимо творити все сильніші вузли єдности і спільности. У Греко-католицькій Церкві, на жаль, з різних історичних причин, існує багато напружень, ми працюємо над тим, і говорю це з великою радістю, що й я працюю разом з єпископами і священиками, які мають відповідальні позиції в епархіях, щоб побороти ці напруження і ці поділи і творити більшу єдність і більшу спільність. І це ж значення мали два дні, які ми щойно пережили. Католицька Церква в Україні: Греко-католицька чи то Галичини, чи то Закарпаття, латинська Церква — ми, однак, творимо всі одну Церкву, всі ми є на служінні цього народу, цих народностей, які живуть на території України.

Газета «Мета»: Днями виповнюється річниця проведення першого, після часу заборон і переслідувань, Синоду греко-католицьких єпископів в Україні. Яка реакція Апостольської Столиці на рішення Синоду?

Нунцій: Як і раніше, я вам всього сказати не можу. Не тому, що я не хочу конфронтуватись з цим аргументом. Ви самі побачите, як певні справі? поступово будуть здійснюватись. Побачите факти, а не слова. Можу вам сказати,, відколи його високопресвященство, Блаженніший, представив у Римі акти цього Синоду, то їх вивчали, переглядали дуже докладно. Це була праця надзвичайно інтенсивна, і багато було контактів представників Святішого Отця з їх Блаженством, а також з архиепархіяльним управлінням тут, Святоюрським. Можу лише сказати, що ми підходимо до завершення багатьох з цих справ.

Розумію вашу нетерпеливість, бажання, щоб це вирішилось з місця. Але, як говориться, «Рим є вічним», бо коли треба зробити рішення, особливо дуже важні, то треба застановитись над тим усім. Не так, щоб усім позасинати над тим, а оскільки це є вагомі питання, то треба докладно їх вивчити, вглибитись у них.

Газета «Мета»: Ваше високопреосвященство, вам очевидно відомо у Львівщині, в Україні і зокрема тут, в Галичині, продовжує існувати певне міжконфесійне напруження. Чи в вашу програму перебування входять якісь дії щодо їх пом’якшення або ліквідації. Якщо так, то які конкретно?

Нунцій: Це є одним з болючих питань, бо вони торкаються живого організму громад, і ті напруження є між громадами. Цілком відверто мушу вам сказати, що тут, у львівській архиепархії, я ще не почав праці у тому напрямку. Це не є легкою справою. Існує дійсно тут багато труднощів. В єпархії Івано-Франківській ми мали багато зустрічей, відбулось кілька зустрічей з епархом греко-католицьким і автокефальним, як рівно ж і з представником Української Православної Церкви, якої представителем є митрополит Володимир. Я пропоную як загальну лінію йти до спільноти і практично шукати здоровий компроміс, щоб зникли ці напруження. Щоб кожна з громад, греко-католицька чи православна, мала можливість служити Літургію в церкві. Це наставлення Греко-католицької Церкви всюди, ми повинні найбільше турбуватись громадами, народом. Вважаю, що ми повинні позбутись всяких інших турбот, які деколи виникають з таких різних приводів. Щоб ввести мир у спільноту, я готовий робити будь-що, навіть зустрітись з самим дияволом.

ІТАР-ТАРС: Яка мета цього з’їзду?

Нунцій: Ціллю цього молитовного з’їзду було те, щоб з’їхались всі католицькі владики в Україні, щоб подякувати Господеві за річницю перебування в Україні представника Святішого Отця. Ініціятива вийшла звідси, з управління Його Блаженства. Мета її — відсвяткувати цю подію, оскільки вона є дуже вагомою. Присутність офіційного представника папи означає, що визнається незалежність даної країни, бо Апостольський Нунцій є акредитований при уряді послом. Святий Престіл має таке визнання і фактично є Апостольський Нунцій майже в усіх країнах світу. Тож це означає і визнання Греко-католицької Церкви і те, що вона є вільною. Означає це, що визнається становлення нової ієрархії: чи то греко-католицької, чи то латинської. А також це означає, що всі ми сповідуємо і є членами однієї Католицької Церкви. Це, що для нас усіх спільне є те, що ми є католиками. Це не означає якоїсь конфузії, мішанини. Греко-католицька Церква має своє партикулярне право, має своє багатство, свою богословську, літургічну і культурну спадщину, але це визнається в рамцях Католицької Церкви. І більше. Другий Ватиканський Собор настоює, щоб лишались недоторканими ці вартості, ці прикмети. Латинська Церква має свою традицію. Очевидно, кожна з них має свої проблеми, свої труднощі, але існують і спільні проблеми, як рівно ж і спільні завдання чи зобов’язання. Респектуючи власну ідентичність, греко-католики і латинники мало працюють для громад, в яких живуть на цій території. І тому що обидві ці гілки є католицькими, ясно, що в таких нагодах, як тепер, це і виявляється. Це була перша нагода. Але вона не буде єдиною, бо відчувається потреба співпраці, саме тому, щоб кожна зберігала свою власну ідентичність. Але рівночасно хай кожна застановиться над тим, як працювати для добра цих спільнот, в яких перебуває. Римський Апостольський Престіл, як і Католицька Церква взагалі, співстраждає, коли існує криза в якоїсь Церкви-сестри, в нашому випадку Православної. Але це є проблема, яка відноситься до одної Церкви — до Православної. І, очевидно, Апостольський Престіл не буде перебирати якоїсь ініціятиви втручання у ці процеси. Існують Православні Церкви, існує Царгородський Патріярхат, існують інші Православні Патріярхати, то буде їхньою справою вирішення чи встановлення певної спільности і єдности: чи визнати Автокефальну Церкву, чи визнати це утворення, яке очолює митрополит Філарет? Тут Католицька Церква не буде втручатись чи робити перші кроки у визнанні одного чи другого. Це було б втручанням у внутрішні проблеми іншої Церкви.

(Далі буде)

Постання, проблеми, праця і перспективи «Радіо Воскресіння»

Українська Греко-католицька Церква завжди була відома тим, що крім суто релігійної діяльности провадила ряд культурних, економічних, соціяльних дій. Таким чином, у нелегких умовах діяспори, при нестачі кваліфікованого персоналу, у 1989 році, з благословення Синоду Української Греко-католицької Церкви було створено в Брюсселі «Радіо Воскресіння». Його очолив о. д-р Андрій Онуферко. Перший вихід в етер відбувся 19 листопада 1989 р. на хвилях «Радіо Монте-Карло».

Починалось із щонедільних програм, які виготовлялися в Брюсселі (Бельгія), в приміщеннях Католицької Радіо-Телевізійної Мережі. Оскільки в Україні віяв дух свободи, вже від початку 1990 року керівництво «Радіо Воскресіння» розпочало заходи по перенесенню редакції з Брюсселю до Львова, який з різних причин виглядав ідеальним місцем для починання такого роду ініціативи в Україні.

Доктор Михайло Димид приїхав до Львова в січні 1990 року, щоб вивчити можливості і розпочати діяльність радіо. Вже тоді відкрився кореспондентський пункт «Радіо Воскресіння», який з любов’ю і компетентністю вів Теодосій Старак, що тепер перебуває на службі української дипломатії у Варшаві.

У січні 1991 року розпочалися конкретні дії щодо заснування і реєстрації редакції радіо. Виявилося це нелегким. Михайло Димид відвідав голову ОРТПЦ (Обласний Радіотелевізійний Передавальний Центр) Палкіна і голову Львівського Держтелерадіо Шайдецького. Ці дві особи на зовні дуже гарно розмовляли, але за кулісами робили все, щоб не реєструвати і не допустити «Радіо Воскресіння». Шайдецький видумував всілякі неіснуючі вимоги, не приймав документи і навіть не відповідав на рекомендовані листи, на які за законом мав давати відповідь в одномісячний термін. Багато більше рафінованим був Палкін. Його бюро безпосередньо звітувалось перед КДБ, і він ввесь час відкладав відповіді, видумуючи нові причини. В дійсності вони обидва виконували завдання, згідно якого було заборонено реєструвати «Радіо Воскресіння» (про це розповім далі).

8 лютого 1991 р. начальник управління КДБ УРСР по Львівській області генерал-майор Малік писав секретну довідку в одному екземплярі «… в январе с.г. к руководству ОРТЦ обратились представители Брюссельской вещательной компании «Радио Воскресение» в просьбой выделить передатчики и время работы в ефире (с 8 до 24 час. ежедневно) для трансляции своих передач на территорию западных областей Украины. Компания готова начать работу в марте с.г. В настоящее время зтот вопрос находится в стадии согласования». Далі генерал-майор додавав: «С учетом сложности оперативной обстановки і резкого обострения межрелигиозных отношений считаем нецелесообразным представить разрешение на использование радиосредств каким-либо религиозным конфессиям». 11 лютого 1991р. секретар Львівського Обкому Компартії України Секретарюк писав до ЦК компартії України, повторюючи майже слово в слово: «С учетом резкого обострения межрелигиозных отношений считаем нецелесообразным предоставлять разрешение на использование радиосредств каким-либо религиозным конфессиям и другим организациям».

Хоч такі несприятливі обставини відчувалися, однак при допомозі і за порадами Ігоря Желізка, Ігоря Осадчого та Володимира Пузирка Михайло Димид звернувся до містоблюстителя Львівської Архиєпархії Архиєпископа Володимира Стернюка, який 7 лютого 1991 р. юридично заснував «Радіо Воскресіння» у Львові і призначив Михайла Димида директором радіостанції.

Це були лише початки. Далі потрібно було думати про реєстрацію приміщення, персонал і т.п. У березні 1991 р. за порадою журналіста Мирослава Павлюка до Теодосія Старака з’являється Орест Гриневко, який береться до конкретних справ. З допомогою Павлюка, котрий щойно у червні прийде на «Радіо Воскресіння», вони 1 червня 1991 р. реєструють редакцію в Києві як засіб масової комунікації на територію цілої тоді ще УРСР. Це перевершувало сподівання Димида, які він мав лише на рівні области, і було виграшним моментом перед львівськими самодіяльними провінціялістами.

Коли ж мова йде про приміщення, то це друга нелегка справа, яка так само несподівано увінчалася успіхом. Оббиваючи неодноразово пороги багатьох кабінетів Міськради, стало видно, що крім гарних слів адміністрація міста не усвідомлює ваги і вартости культури для економіки, вона була неспроможна використати можливості і контакти «Радіо Воскресіння» для просвітницької роботи в місті, надаючи йому приміщення. З цієї причини 28- 29 червня 1991 р. в газеті «Ратуша» з’являється інтерв’ю Ореста Гриневка під заголовком «Особа, що недавно завітала до редакції, заявила, що має 500 тисяч долярів», в якому критикувалося Міськраду й закликалось надсилати інформації про можливі приміщення для «Радіо Воскресіння». У серпні «Радіо Воскресіння» знайшло приміщення на теперішній вул. Володимира Великого, 33 завдяки інформації людини, яка була захоплена заголовком статті, не розуміючи, що йшлося про ще цінніше духовне багатство,— вона хотіла потім за свою інформацію не менше, як західню автомашину. Для того, щоб брати в аренду це приміщення, «Радіо Воскресіння» пішло на співпрацю з Технікумом Електрозв’язку, фінансувало капітальний ремонт приміщення і будівництво сходів, які взагалі не існували. Приміщення було здане в оренду на 10 років. Треба сказати, що у Львові отримати 250 квадратних метрів для бюро такого роду організації вважається великим подвигом. Після річного ремонту можна було спокійно працювати над програмами радіомовлення.

І так почався новий етап у житті радіомовлення. 27 жовтня 1991 р. недільна програма з Брюсселю почала виходити в етер на хвилях «Радіо Львів». З 17 травня 1992 р. «Радіо Воскресіння» у Львові взяло на себе випуск недільної програми, а з 1 липня 1992 р. почали транслюватись щоденні програми на хвилях «Радіо Верітас» з Філліпін і на першій програмі Львівського радіо. Треба тут теж додати, що зустрічались вагомі труднощі. Хоч «Радіо Львів» і погодилося транслювати релігійно-культурні програми «Радіо Воскресіння», то все ж за надто великі, як для неприбуткової організації, гроші — на рівні реклями. Очевидно, для «Радіо Львів» культура і релігія — однозначні реклямі.

Однак, на цьому «Радіо Воскресіння» не затрималось, воно проводило переговори з республіканським радіомовленням. Тут вже виявилось краще розуміння проблеми релігійної культури народу — культуру і почуття людей не рівняють з реклямою, як у Львові. 5 квітня 1993 р. «Радіо Воскресіння» почало виходити в етер на цілу Україну по Третій Програмі Українського Радіо о год. 20.10. Поза межами України, в східній і західній діяспорі, «Радіо Воскресіння» можна слухати щодня о год. 7.30 на хвилях Всесвітньої Служби «Радіо Україна». У Західній Україні «Радіо Воскресіння» можна також слухати о год. 7.30 на середніх хвилях на частоті 1200 кґц.

15 серпня 1992 р. було підписано новий статут «Радіо Воскресіння», вже зареєстрований в незалежній Українській Державі. Засновниками стали Католицька Радіо-Телевізійна Мережа (Брюссель, Бельгія) і Києво-Галицька Митрополія УГКЦ.

Подальші перспективи, які реалізуються завдяки пожертвам американських єпископів, — це більше надійні. А саме — це є незалежна радіотрансляційна станція на середніх хвилях з розширенням програмної тематики до політичних, музичних, культурних програм, інформаційних повідомлень, які б уможливили «Радіо Воскресіння» стати першою незалежною радіостанцією Західньої України, а через безпосередні контакти зацікавити ще ширше коло слухачів проблемою життя в Бозі й Україні.

Окрім духовника о. Василя Боянівського, ввесь персонал — молодь віком до 35 років. Директором «Радіо Воскресіння» є д-р Михайло Димид, адміністратор — Ярослав Івашків, випусковий — Мирослав Павлюк, редактор інформації — Богдан Дубінський, редактор євангелізації — Михайлина Маїк. Працюють ще інші здібні молоді люди, а до них долучаються як співпрацівники єпископи, священики і миряни. Всіх штатних працівників налічується 9 журналістів, 14 допоміжного персоналу. Технічних і адміністративних працівників — 10.

Основний вид діяльности «Радіо Воскресіння» — катехитично-богословські серії на популярному рівні, а при цьому і подання релігійної інформації. Це є дуже складний жанр журналістики. Відколи «Радіо Воскресіння» існує, воно ніколи не ставилось вороже до інших віросповідань. Навпаки, «Радіо Воскресіння» належить до однієї і тієї ж самої спілки, що православне російське «Радіо Софія» і римо-католицьке російське «Радіо Блаґовест». У Львові, наприклад, «Радіо Воскресіння» має контакти зі всіма єпископами всіх православних і католицьких Церков і передає їхні інформації. Головна мета — проповідувати Боже Слово сучасними засобами та інформувати людей про життя усіх християнських Церков на Україні й у світі. Провідною думкою є те, що Бог створив одну Церкву і ця Церква існує в православній і католицькій Церквах, які між собою ведуть діялог любови. Тільки знання, перевірена інформація і любов допоможуть українцям підвести свій ум до Творця і тим самим посилити власне і національне духовне відродження.

«Радіо Воскресіння» має за мету промовляти до всіх людей: віруючих і віддалених від релігії. Такими дороговказами керується «Радіо Воскресіння» у своїй праці, яка не є проповіддю чи монологом, а діялогом і потребує участи, співпраці, тобто реакції слухачів.

д-р Михайло Димид

Рубрики

Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

«Радіо Воскресіння»

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку