Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

редемптористи

Радість богопосвяченого життя

«Іди за мною» – із цих слів починався шлях апостолів. Заклик Христа стати і вирушити за ним щодня приєднує до Церкви-прочанки нових членів. Іти за Ісусом – це рішення-відповідь того, хто почув покликання. Саме про покликання я хотів би з вами поговорити.

 Дехто вважає, що покликання – це спосіб життя людини, її соціальний, як також і церковний статус. Обираєш ти: бути жонатим або безженним, вивчитися у семінарії і стати священником або лікарем чи вчителем, зрештою, бути мирянином чи вступити до монастиря. Слово «покликання» чомусь часто асоціюється з пошуком відповіді на запитання «як» (відповісти на ньогоРед.). Хоч коли ми звертаємося до слів Христа «Іди за мною», це «як» є зовсім тихим, ніби другорядним: «прийди і подивися», бо розуміння прийде потім. Та й про спосіб цього шляху Той, Хто кличе, подбає, лише йди. Покликання ніяк не є можливим без діалогу: хтось кличе когось, хтось комусь відповідає.

«Габіт не робить монаха» – це твердження я почув із уст старших співбратів, коли розпочав шлях богопосвяченого життя. Я приїхав в Україну 10 років тому з твердим бажанням стати монахом. І коли бачив співбратів у габітах – чорних, із білою колораткою на шиї та великою вервицею на поясі, то страшно бажав щонайшвидше завершити кандидатуру і почати новіціят, бо на початку новіціяту були облечини: чин одягання в монаший одяг. Але габіт насправді не зробить із тебе монаха, як, зрештою, й монаші обіти.

Це сьогодні ми (ченці та черниці) належимо до певних церковних структур, інститутів богопосвяченого життя: монастирів, чинів, згромаджень, а первісний монастичний рух не був структурований, без формаційної програми і тимчасових обітів. Це був рух мирян, які прагнули йти за Христом у радикальний спосіб, відкидаючи всілякі стосунки, речі, бажання і навіть помисли, які могли б завадити крокуванню за голосом Того, Хто кличе. Вони уподібнювалися до патріарха Аврама, про що писали Євагрій та Іван Касіян: «І промовив Господь до Аврама: Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу» (Бут. 12, 1). Це називалося «йти у відречення», що означало залишити звичний спосіб життя, дім і родину та розпочати радикальний духовний шлях. Для багатьох слово «відречення» звучить негативно, як втрата чогось, однак для монахів відречення не було втратою, але здобуттям. Із тих часів змінилися обставини, змінився світ і спосіб комунікації, але незмінним залишився Той, Хто кличе. А це означає, що не затухнув шлях відречення.

Без відречення важко уявити монашество, як, зрештою, і саме християнство неможливо уявити без жертви Відкуплення. Ми, християни, бачимо в жертві Ісуса набагато більше, аніж несправедливе вбивство, приймаємо цю жертву і доторкаємося до початку нового життя, бо Він долає смертю смерть. У подібний спосіб монахи, коли складають обіти, часто використовують образ смерті: надягають мантію, яка символізує гріб, лягають хрестоподібно на підлозі храму, над ними співають поховальні стихири тощо. З одного боку, трагічний, незворотно сумний образ, а з другого, із християнської перспективи, образ надії та радості нового життя. Понад те, кожен християнин у Хрещенні торкається як смерті, так і Воскресіння: у водах хрещальних помирає стара людина і народжується нова – зодягнутий у Христа християнин.

Тому шлях відречення, яким іде богопосвячена особа, не є якимось відокремленим шляхом у Церкві. Це ми, християни, йдемо за тим самим Христом, тільки спосіб нашої ходи виглядає по-іншому.

Коли я вступив до Згромадження, мої давні знайомі з певним острахом слухали про те, що я маю складати якісь обіти: послух, убожество і чистота. Для них ці слова звучали страшно, мене навіть шкодували, тому чимало зусиль довелося докласти до того, щоб пояснити, що чернецтво зовсім не є кроком безнадії людини, яка не знайшла себе у житті, втратила будь-який натяк на радість і вирішила скоїти якесь «соціальне самогубство». Обіти я приймаю добровільно, свідомо, мені вони подобаються. Ось, для прикладу, послух ззовні здається добровільним рабством: ти складаєш цей обіт і попросту мусиш виконувати забаганки людей, які стоять вище від тебе на єрархічних сходинках. Для мене обіт послуху закорінений у довір’ї – до Бога і до Містичного Тіла Христа, яким є Церква. З причини духовної сліпоти ми не бачимо, наскільки щільними є наші зв’язки між собою. Знаком несокрушимої єдності Церкви є Таїнство Євхаристії: всі ми причащаємося Тіла і Крові Христа, і ця Його Кров тече по наших жилах. Ми, християни, є не просто формальними братами і сестрами, ми – єдинокровні. І коли Господь кличе до існування в своєму Тілі спільноту, то дбає про кожного її члена. Обіт послуху не є закликом для сліпого послуху – я не виконуватиму ніякого наказу або доручення, що спонукатимуть до гріха.

Для редемптористів (а я є членом Згромадження Найсвятішого Відкупителя) обіт послуху – це вияв однодумності у виконанні місії, до якої покликав нас Господь: голосити Велике Відкуплення.

Із великим здивуванням люди чують про обіт убожества чи нестяжательства, бо багатьох він провокує сприймати тебе як жебрака, інші ж вважають його лицемірним, бо не раз чули історії про «батюшок на джипах». Жартома я відповідаю, що ми в монастирях живемо за принципом комунізму: від кожного по можливостях, кожному по потребі. Насправді в спільнотах намагаємося жити за принципом сім’ї – з людьми, яких самі собі не вибирали, але які послані нам Богом. А Його вибір я вважаю кращим від своїх виборів, очікувань та уявлень. І ми ділимося хлібом і дарами, служимо один одному. Обітом убожества створюємо чергову можливість спільноті діяти як єдиний організм, бо, викидаючи зайвий мотлох із життя, набагато легше побачити людину.

Ледь не першою ознакою богопосвяченої особи, яку згадують люди, є її безженний стан. Вочевидь, тому, хто приміряє на себе роль ченця, стає ніяково, неприємно. Що тут скажеш? Це не для кожного. Але ті, котрі до такого способу життя покликані, в своєму покликанні знаходять радість, а не смуток. Ніхто нікого не змушує до богопосвяченого життя, у монастир ґвалтовно також ніхто не вводить, бо свобода вибору людини є священним даром Бога. Ти обираєш целібат, але не закриваєш серце егоїзмом. Навпаки, ти його широко відкриваєш, тому тебе називають братом, сестрою, матір’ю і отцем.

Історія богопосвяченого життя – це не історія людей, які складають обіти. В обітах виражається спосіб такого життя, але вони не є метою в собі. Покликання – це діалог, без якого ні обіти, ні габіт, ні прекрасний монастир не матимуть жодної вартості. Щойно ти втрачаєш відчуття перебування у стіп Учителя, і тебе захоплює буденність та підступає смуток, але звертаєш погляд на Нього, і народжується радість, ти почуваєшся на своєму місці.

Коли я складав вічні обіти, на них завітав один співбрат з Іспанії – старець, який дуже сильно полюбив Україну та українців. І після того, як я, тримаючи руку на Євангелії, прийняв обіти чистоти, убожества і послуху, а також обіт витривання в Згромадженні, він підійшов до мене зі словом привітання і сказав: «Цей шлях буде непростий, але він того вартий». Так воно і є.

о. Сергій Гончаров, редемпторист

Словацькі редемптористи на Закарпатській Україні

Греко-католицький монаший чин отців-Редемптористів у Михалівцях на Пряшівщині був заснований ще у 1931 р. Спочатку він мав руську (тобто українську) національну орієнтацію, яка поступово змінювалася на словацьку, зокрема під час Словацького штату. Словацькою літературною мовою виходив і їх журнал «Місіонар» та інші релігійні книжки. Комуністична влада Словаччини у 1950 р. зліквідувала чин редемптористів (як і всі інші монаші чини), а їх манастир у Михалівцях (з величавим храмом, побудованим українським архітектом Володимиром Січинським та художньо оздоблений Йосифом Бокшаєм) передала Православній Церкві.

Після революції 1989 р. чин редемптористів було відновлено, а манастир у Михалівцях, разом з церквою, їм повернено. Ясна річ, що їх діяльність і надалі проводиться словацькою мовою та в словацькому національному дусі і в тих селах, де живуть русини-українці. З цього чину походить і нинішній помічний єпископ Пряшівської греко-католицької єпархії Милан Хаутур, про інавгурацію якого ми недавно писали у «Патріярхаті». Головна сфера діяльности редемптористів — боротьба за повернення православних («схизматиків») до лона Католицької Церкви.

У журналі «Місіонар» (1993, ч. 1, ст. 14-16) опубліковано статтю «Ставлення редемптористів до Підкарпатської Руси», в якій анонімний автор пише про невдалі спроби цього монашого чину запустити коріння у Виноградові (Севлюші), Ізі та Хусті, що у 30-40 роках нашого століття.

«А нині знову сондуємо ситуацію на Підкарпатті і шукаємо можливости, як там натривало запустити коріння», — пише автор і продовжує: «Я вже п’ять років утримую зв’язки з Підкарпатською Руссю посередництвом своїх добрих друзів в Мукачеві: бездітного подружжя Гудаків, які допомогли мені нав’язати стосунки з братами у Львові, де я був уже п’ять разів» (ст. 15).

На початку 1992 р. з ініціятиви ужгородського єпископа І. Семедія та пряшівського єпископа І. Гірки в Закарпатську Україну було відправлено місію редемптористів, яка в різних селах і містах діяла цілий рік. Описові успішної діяльности місії присвячено вищенаведену статтю. Редемптористи під час неї придбали нових кандидатів у монахи і монашки для свого чину, знайшли місце для постійних місійних станцій тощо.

Про перспективи редемптористів на Закарпатті автор пише: «Це прекрасні ідеали, і я переконаний, що при сприятливих умовах протягом п’ятнадцятьох років там могла би бути процвітаюча самостійна провінція, яка би могла думати і на місії та заснування манастирів також в Румунії, де є приблизно півдруга мільйона відсталих греко-католиків, яким також потрібна допомога».

Правда, автор свідомий того, що редемптористам не так легко буде покорити Закарпаття. Найбільшою перешкодою він вважає український фанатизм. Він пише: «Більшість Підкарпаття би хотіло приєднатися до ЧСФР. Та фанатичні Січові Стрільці, які в 1939 р. накоїли стільки лиха на русинському населенню і загрожують анектувати Східню Словаччину, навряд чи би залишили там працювати словацьких місіонерів, бо вони (Січові Стрільці — М.М.) є православними» (с. 16).

Те, що деякі інші високі представники Греко-католицької Церкви на Закарпатській Україні і Пряшівщині говорять лише пошепки, анонімний автор (один з учасників місії, мабуть, її керівник) висловив на повний голос. І добре, що так зробив! Нехай закарпатці знають, з ким мають до діла.

У зв’язку з тим я хотів би шановному авторові поставити кілька питань та висловити свої міркування відносно порушеної справи:

  1. На підставі чого автор твердить, що більшість закарпатців би хотіла приєднатися до Чехо-Словаччини, коли при всенародньому референдумі в грудні 1991 р. 93% населення висловилося за те, що вони хочуть залишитися в рамках України?
  2. Січові Стрільці — гордість української нації! В 1939 р. Карпатська Січ зі зброєю в руках захищала Карпатську Україну, очолювану прем’єром о. Августином Волошиним, перед угорськими загарбниками. Дві тисячі солдатів Карпатської Січі поставилося проти стотисячної армії (гортіївської) Угорщини. Більшість з них полягла на полі бою на рідній землі, а тих, які потрапили в полон, угорські окупанти страшним способом замордували. Майже всі січовики були греко-католиками. Та чим же вони провинилися перед населенням Закарпаття? Яких злочинів вони допустилися? Автор на ці питання не відповідає. Він знає, що Січові Стрільці були «українськими фанатиками», а це — тяжкий гріх. Автор чомусь не хоче знати історії. Кожний закарпатець міг би йому розповісти, що робили угорські фашисти, окупувавши Закарпаття у 1939 p., скільки десятків тисяч населення вони вимордували… Про це автор навіть не заікнувся. Це ж були мадяри, не «відсталі фанатичні українці»! Мадярські окупанти в 1939 р. зображували Січових Стрільців тими найтемнішими фарбами. Дивує, що їхню оцінку без застереження сприймають і словацькі редемптористи.
  3. Та анонімному авторові не досить того, що він паплюжить пам’ять кращих синів Карпатської України, захисників рідного краю в 1939 р. Він говорить про сучасних січових стрільців, які ніби хочуть приєднати східню Словаччину до Закарпатської України. Тут він вдається до явної брехні і фальсифікації. Він забуває, що Україна є самостійною державою. А Українська Держава, як і кожна інша держава в світі, має свою регулярну армію. Січові Стрільці для неї — вже історія. Пройдений етап. Сучасна українська армія, як заявив міністр народньої оборони генерал Морозов на недавньому Світовому Форумі Українців у Києві, гордо голоситься до традицій козацької Запорозької Січі ХVІІ-ХVІIІ ст. і Стрілецької Січі XX ст. Та і він, і уряд України не раз заявляли, що Україна не претендує на жоден квадратний метр чужої землі. Але свою землю, отже і території «Підкарпатської Руси» (термін автора) вона буде боронити не гірше, ніж її боронили українські козаки й січовики. Так чому ж отець-редемпторист говорить явну неправду? Чому він лякає словаків Січовими стрільцями, які ніби збираються захопити територію Східньої Словаччини, коли він добре знає, що це брехня?
  4. Авторові не подобається «український фанатизм». Та що таке «український фанатизм»? Це — нічого іншого, як любов до України, своєї батьківщини. Якщо свою батьківщину любить словак, чех, мадяр, француз, італієць це — патріотизм; якщо свою батьківщину любить українець, це «український фанатизм» (ще не так давно це називали «український буржуазний націоналізм», але авторові незручно вживати цей більшовицький термін). Чому така подвійна мірка на одне і те саме явище? На превеликий жаль, під впливом словацьких, російських, угорських та інших засобів масової інформації так думає не лише автор-редемпторист, але і значна частина громадськости.

Треба якнайскоріше подолати таке ставлення до України і світлих сторінок її історії і нарешті усвідомити собі, що Україна вже не є колонією, а вільною державою, визнаною цілим світом.

  1. Автор і не таїться, чому словацькі редемптористи із Михалівців так завзято боряться за заснування свого манастиря на Закарпатській Україні, хоч манастирі редемптористів знаходяться і в Галичині (їх заснував ще перед Першою світовою війною митрополит Андрей Шептицький, і вони, ясна річ, були і є українськими). Він боїться, що молоді закарпатці, вислані на навчання і новіціят в Галичину, би «цілком сплинули» з тамтешнім оточенням (розумій поукраїнізувалися) і на Закарпаття вже більше не повернулися. «Рим був би правдоподібно на їх боці», — з жалем констатує автор. Тому, на його думку, так важливо мати на Закарпатті свій манастир.

І він вірить в успіх місії словацьких редемптористів на Закарпатті. Свою статтю він закінчує словами: «Коли не вдалися наші дотеперішні спроби (заснувати манастир редемптористів — М.М.) у Виноградові, Ізі та Хусті, може молитви о. Мусила, о. Дюрканя та о. Міню нам зараз допоможуть знайти дорогу до так тяжко випробуваних братів на Підкарпатті».

Не важко догадатися, якою буде національна орієнтація новоствореного манастиря словацьких отців-редемптористів на Закарпатській Україні. Закарпатці, будьте на сторожі!