Рома М. Гайда

Конвенції і річниці є доброю нагодою для застановлення над загальним станом цілей для яких посвятилося товариство і справити діяльність відповідно до мети. Такий речевий підхід є багато легший в інституціях, яких виміри є більше конкретні від вимірів комплексної інституції так, як Церква. І то Церкви, що є Східна і ще в додатку Київська. Не час тут навіть коротко накреслити вагомість тих додаткових кваліфікацій, але необхідно пригадати усім божеський і світський виміри інституції Церкви. Хоч ці два виміри мусять постійно гармонізувати, духовний зміст мусить мати пріоритет, щоб запобігти усяким надужиттям вчення Євангелії. Коли додати політичні мотивації, церковна спільнота мусить тим глибше поцікавитися природою Церкви і жити духовним життям рідної спадщини для відповідної оцінки подій і намічення діяльності.

Для Патріярха Йосифа помісність і Патріярхат були об’єднуючим елементом митрополій та екзархатів Української Католицької Церкви. Із довголітним віддірванням від материка, Церква на поселеннях не була спроможна об’єднатися. На це мав дані Блаженніший, як Глава Церкви та його знання еклезіяльної традиції Східних Церков, що якраз збігалися із рішенням Другого Ватиканського Вселенського Собору головно в питаннях Східних Церков та засад екуменізму. Помісність встановляє самобуття церковної спільноти. Помісність чи самобуття є вся духовна спадщина, богословія і літургічна традиція та живуча участь у всіх виразах духовного життя. Без того основного розуміння богословії у літургічному житті Церкви, залишається адміністративна структура, яку можна назвати патріярхатом, імпонуюча споруда, але бездушна. Патріярхальний рух, який заіснував довкруги ідеї патріярхату і помісности, не завжди розуміє значення помісности у відношенню до самої патріярхальної структури.

Загляньмо тільки, де ми стоїмо сьогодні: яка ситуація УКЦеркви, як інституції і церковної спільноти. Де наша сила, а де наші слабості. Які у нас ресурси і, яка наша спроможність.

Повернення центру УКцеркви в Україну є особливо великої ваги, чого ми всі тут свідомі.

Поволі підносяться її інфраструктури. Самий процес вимагає кольосальні зусилля поодиноких осіб і спільноти, при чому ми повинні б дечого навчитися, щоб бути інтегральною частиною того процесу і при тому живучою допомогою.

Інституція помісної Церкви є одною. Не тільки в межах України, але включення всіх вір­них, де вони не жили б. Відлучення котрих будь поселень суперечить і підважує саме поняття помісности так само, як намагання наших недругів звузити УКЦеркву до Галичини та окремих поселень накресленням Церкви, як регіональний феномен. Іншими словами, неповна інституція. У такому вузькому виразі самобутність є принагідна і тому здатна на підчинення більше виробленій церковній структурі. Основний принцип помісности зосереджується на об’єднюючу богословію духовности літургії і обрядів. Помісна Церква відповідно розпоряджає виховними і адміністративними засобами провадити духовним життям Церкви. Прикладом того є Патріярший Собор УКЦеркви, який відбув вже дві сесії і характер праці наукових інституцій, як наприклад Львівської Богословської Академії і Інституту Митрополита Шептицького для Схід­но Християнських Студій в Канаді. Ані віддаль, ані окруження не відрізняють суцільної праці у постійному підвищуванню розуміння помісности нашої Церкви і її послідовну розбудову.

Знаходиться також доволі поодиноких осіб серед священиків і мирян по обидвох мережах світу — України і діяспори, які рівнож промощують самобуття Київської Церкви своїм духовним життям і працею, що з часом принесе великі здобутки. Але, коли зхарактеризувати цілу церковну спільноту, ситуація найбільше обтяжена браком людських ресурсів на всі потреби Церкви. Дозвольте навести два приклади.

У Фінікс, Арізона, розвинула діяльність трентське згруповання Мілес Єзу. Їх діяльність не прийняли Римо Католицькі єпископи і не прийняли єпископи Мелхітської і Візантійської Церков. Покликаючися на авторитет від УКЦеркви, вони вживають фронт Східної Церкви для своїх приватних цілей. Їх Східно-Християнський Центер Трьох Царів, чи товариство Мілітантних Синів і Дочок Непорочного Серця Марії відразу дає образ чогось не відповідного для нашої Церкви. В першу середу великого посту заповіли Візантійську Літургію із посвяченням попелу і намазуванням. Їхня духовність не сумісна із Київською традицією, ані не є її органічним твором. В них зовсім латинська духовність і богословія. Даю цей приклад не для того, щоб розбудити іконофобію, але приклад задіяння далекосяжної шкоди внутрі. Мілес Єзу також знані, як воїни Христа, діють і в Україні. Що це для нас значить: це значить, що немає глибоко закоріненого знання в нашій церковній спільноті, щоб відмовитися їхнім обслугам.

Другий приклад є Свят Вечір любої дати грудня, чи навіть листопада. Всі традиційні страви тільки без Різдва і його духовного змісту. Тому, що цей приклад є більше такого жанру, «що є зле у цій картині», може викликати симпатію усіх, що знають із свого власного досвіду діяспори передати традицію слідуючим поколінням. Одначе потрібно поставити питання, чи виготовленням так би мовити «вистави» справді передається традицію у її повному духовному змісті? Що це для нас значить: це значить, що мирянський рух не попрацював над духовною сторінкою помісности. У відсутності духовного змісту і літургічного пов’язання затрачується життєдайність традицій.

Комусь може видаватися, що проблему першого прикладу легко розв’язати прямо рішенням відповідаючого владики. І це правда. Але є випадки, які не мають такої простої розв’язки і потребують багато більше знання і розсудливого думання ширшої церковної спільности. У другому прикладі приховується і наша сила і наша слабість, що приводить нас до головної думки властивого змислу мирянського духу.

Мобілізуючи мирян довкруги ідеї патріярхату і помісноти Блаженнішим Патріярхом Йосифом, мирянський рух зосередив увагу на зверхну структуру Церкви присвячуючи мало уваги внутрішньому духовному життю. Рух, який так жертвенно віддався ідеї патріярхату, розійшовся із дійсним значенням помісности. Сумні наслідки відділення є мовчазні відправи, дальше не зрозуміння стояння і клякання в часі літургії, у великому пості фасонове хилення голови замість глибоких поклонів і на загал не зрозуміння тих традицій за якими ми майже розпиналися. Якщо не піднімемося особисто запізнатися із духовною спадщиною Київської традиції, тоді помісність нашої Церкви є під більшою загрозою, як ми хочемо до того признатися.

Близько пов’язана до не знання своєї спадщини є ментальність борців під облогою. Постійна дефензивна постава виробила серед нас застрашенність і підозру випереджуючи думання. Відрухове відкинення відзивається до певних кличок, як наприклад календар і мова. І знову, тут помісність не знаходиться в одному чи другому календарю, але жива участь в літургічному житті Церкви. В наслідок браку зрозуміння увелися аномалії, які в деяких випадках виявляють духовну схізофренію. В парафіях, де домагалися двох літургічних календарів, в одному тижні може приходити і страсний тиждень Христових терпінь і Світлий тиждень Христового Воскресення. Якщо це є безсенсовним, також і безсенсовним є розподіл на календар в єпархії. Хто має діти і внуки знає труднощі із святкуванням Свят Вечора, Різдва і майже забутого Йордану в їх глибокому духовному змислі.

Коли раз здобудемо знання, варта ним поділитися. Скільки користе було б із гуртків зацікавлених у літургічному році і відправах, у богословії іконопису, навчання катехизму і тим подібне. Скористала б Церква і скористав би рух. Це є природний спосіб засобом знання ви­робляти ширшу базу спільних духовних переживань. Духовно і релігійно вироблені миряни є силою. Вони є у кращій позиції брати активну участь в екуменічному русі і церковній політиці різних чинників, бо вони знають істотність Церкви — її місію, її дію. Мирянський рух будується з низів. Мирянство, що є солідно обґрунтоване у духовній і богословській спадщині своєї Церкви поповнить людський ресурс, який нам сьогодні так дуже бракує.

Попри зміни наставлення у відношенню до знання богословії і послідовносте в літургічному житті Церкви, ексклюзивність Патріярхального руху не сходиться із самою природою Церкви. Церква не є приватним клюбом. Потрібно вийти поза загомінковість вузького окруження і це знову може статися засобом поглиблення знання Київської Церкви.

Ми говорили про кризу в нашій Церкві від початків Патріярхального руху. Сьогодні УКЦерква знаходиться у пливкім положенні і її самобутність не є запевнена. Коли брати під увагу усі потреби Церкви в Україні і на поселеннях, проблеми є більші і їх є більше, а ресурсів менше. Коротко мовити, є кризова ситуація. Ґрунтовне відбудовання Церкви є рівномірним завданням в Україні і на поселеннях

Щоби здійснити вище намічені потреби, мирянський рух і в тому Патріарше товариство не тільки потрібні, але і не обхідні хоч для частинного виповнення потреб Церкви. Патріархальне товариство мусять увести підставові зміни у провадженню праці і відповідно встановити пріоритети. Їх можна вичислити в трьох точках.

1. На першому місці стоїть зрозуміння невід’ємності духовного життя у праці товариства. Ця позиція виразно пазе духовну сторінку у суть свого існування, що рівночасно сходиться із суттю Церкви.
2. Рівнозначним із духовним життям, є знання богословії. Миряни і члени Патріярхального товариства потребують здобути хоч елементарне знання богословії, щоби збагнути нам притаманну духовність.
3. І врешті до успішности ведення праці є проактивна діяльність, що починається із двох вище згаданих точок і в парі з тим є відкритість до нових членів і думок.

В доповіді я пляново не говорила окремо про духовенство, бо вважаю відділення від проблеми цілости не корисним. Більшою потребою є особиста відповідальність. Пошукування винуватця є безплідним затьмаруванням думання тоді, коли шукання розв’язок є так важливим.

Помісність, яка мотивувала нас працювати в Патріярхальному русі в минулому, повинна б і сьогодні бути об’єднюючим закликом в усучасненню мирянського руху. Обмеження сил вимагають розбудувати людські ресурси нашої Церкви на засадах духовного життя і знання богословії, що є сумісні із Київською традицією. Запізнання із еклезіологією поможе краще розуміти, як Церква себе бачить і діє. Події в церковній і політичній площинах потребують розв’язок відповідно до їх вимірів. У цьому полягає інтеграція у процес відновлення нашої Церкви. У цьому наша найбільша допомога, чого самі фінансові засоби не запевнять.

Патріярхальний рух потребує усучаснити спосіб провадження і відповідно встановити пріоритети для запевнення помісности УКЦеркви у цьому пливкому і переходовому періоді нашої Церкви. Клопітлива праця Патріярха Йосифа звела розкинені митрополії в одну Церкву. Повернення церковного центру у спустошену Україну є природним процесом і продовженням його намагань. Справа єдности УКЦеркви сьогодні полягає на розумінні помісности і їх застосування у цілій Церкві Київської традиції. Змінилися часи і характер проблем. Не змінилася потреба на повну заанґажованість цілої церковної спільноти. А що більше, у тому лежить саме питання помісности, наріжний камінь патріярхату і Патріярхального руху.

Рома М. Гайда

Відновлення мирянських організацій — це значить покликання до життя повноти Церкви. Належна увага мирянству є так великої ваги, що її не можна применшувати чи відкладати. З хвилиною, коли Церква стала вільною, є час і конечність діяти її повнотою, відкрити можливості у всіх її напрямках для послідовного розвитку.

Підкреслюємо, що на основі Христової науки і вчення Церкви побудовані мирянські організації. Ця підставова вимога не є новою. Загально прийнято, що до критерій мирянських організацій належить упривілейоване місце на духовні справи, систематичний підхід до катехизацій, належне розуміння Святого Письма.

Як переємці Церкви святих рівноапостольних Володимира й Ольги, в нас виняткова духовість, з якою нам потрібно запізнатися й плекати. Благочестя, богословія та історія Київської Церкви в принципі є східньою із особливостями властивої її харизми. Київська традиція відзначалася повною інтеграцією Церкви з життям народу. Значення Митрополита Іларіона, святих страстотерпців Бориса й Гліба, св. Теодосія Печерського, популярність проповідей св. Івана Золотоустого в початках існування Церкви в Україні, є не малої ваги у розвитку Церкви в Україні.

Великий Митрополит Андрей Шептицький і його наслідник Патріярх Йосиф присвятили своє життя на привернення цінних здобутків східньої богословії в загальному, а особливо Київської традиції. Отець д-р Іван Гриньох у статті «На порозі другого тисячоліття — до джерел нашої релігійної духовости» цитує Ізборник, документ з XI століття, який стисло схоплює суть християнської людини, а саме, що вона «…чадо Євангелії, син Воскресення, наслідник будучої жизні в Христі Ісусі, Господі нашім». Чадо Євангелії, бо родиться, росте й стається зрілою на об’явленому вченню Євангелії, син Воскресення, бо діє у вірі цієї божественної події, наслідник будучої жизні, бо є освободжена Божим словом обіцяної, запорученої вічности. До часу радянського терору українці засадничо почувалися вільними. Хоч які труднощі пережила Церква України через століття, хоч які утиски мало населення України в часі закріпачення, українська людина була вільна духово й зуміла затримати людську гідність помимо тяжких життєвих умов…

Відбудова Української Католицької Церкви не може здійснитися без повної участи й активного заангажування мирян. Мирянські організації є одним із засобів.

Існує досить різноманітний поділ мирянських організацій на братства і сестрицтва та рухи, як наприклад Українська Молодь Христові, Обнова, Патріярхальний рух та інші. Структура мирянських товариств поділяється також на парафіяльні епархіяльні, краєві та світові. У їхній дальшій розбудові нам потрібно усвідомити, що ми сьогодні є світовою Церквою. Нам потрібно діяти льокально, але думати гльобально. Одна Церква, одні миряни. Наш досвід є різний, наші потреби можуть різнитися, що нас може тільки збагатити, але духовість та інтереси нашої Церкви є одні. Не зрікаймося київського лику та історичности його благочестя ні в Україні, ні в діяспорі. Щоб це перевести у дійсність, потрібно думати про краєві структури мирянських організацій та прямувати до світового об’єднання. Хоч які труднощі, віддалі чи економіки у наших спільнотах, нам потрібно спільно розбудувати усі структури Церкви, щоб Українську Католицьку Церкву не звести до чистих формальностей і зовнішнього фасаду. Спостереження в 50-х роках молодого історика Павла Грицака, що «… існує одна важна проблема в родах українського суспільства — це проблема українських світських християн, проблема трансплянтації християнізму з ділянки церковно-релігійної до ділянки суспільно-політичної» може продовжуватися сьогодні, тільки з більшими втратами. В дійсності проблема є подвійною. Для віруючого потрібно знання віри й духовного життя. Засоби для «трансплянтування» й переведення в життя можуть дати мирянські організації конкретним і практичним підходом після відповідного прослідження справи. Власне тепер, коли для багатьох церковно-релігійне життя є новістю, існує пекуча потреба розбудувати мирянські структури, щоб відновлення Церкви в Україні йшло не тільки ієрархічно, але також мало добру основу у своїх мирян.

Участь у міжнародніх мирянських організаціях

Спільнота є центральним і підставовим поняттям в документах II Ватиканського Собору. Христова наука дає тривкі підстави на існування спільнот. Миряни — це вірні Церкви і громадяни людських спільнот. Миряни, обдаровані талантами у різних галузях професій та занять, є активними учасниками не тільки свого безпосереднього довкілля, але й світової громадськости, й тим самим Церква числить на їх досвід і відданість здійснювати Христове вчення у світі.

Після II Ватиканського Собору 60-их років, який зрушив Вселенську Церкву до нового думання-осмислення багатьох справ і в тому ролі мирян, Католицька Церква більше цінує і присвячує уваги мирянським організаціям. У 1987 році була скликана Світова консультаційна конференція мирян, темою якої було «Покликання і післанництво мирян у Церкві та у світі». Напередодні скликання Синоду єпископів Европи для обговорення суспільних та політичних змін з упадком комунізму в Середній та Східній Европі під кінець 1991 року, провідні міжнародні мирянські організації, як європейські федерації Руху католицьких інтелектуалів, об’єднані у Пакс Романа, подали свої спостереження й рекомендації в ділянках релігії, культури і віри у міжконфесійних відносинах та міжетичних напружень, освіті, введення ново проголошених держав у міжнародне життя і т.п. Всі вичислені підтеми торкаються дуже близько нашої Церкви й держави. У двох вищезгаданих конференціях брали участь українські представники. (У 1987 р. голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання Василь Колодчин у Римі, а в 1991 р. спостерігачі «Обнови» Микола Когут і Ростислав Демчук, Фульда, Німеччина). Того роду форуми представляють собою великі можливості й для послідовної праці потребують виробленого мирянського руху.

Існують різнорідні міжнародні організації мирян із цілями харитативної допомоги, молитовного оновлення, миротворчого руху, правозахисту тощо. Деякі з них мають довшу історію. Багато постає нових організацій. В Україні мали нагоду запізнатися із рухом «Тейзе» із осідком у Франції, якого ціль «бути притчою спільноти — ядром молитовного співжиття, рух «Ковчег» («Л’Ярш»), для взаємного доповнення і доцінення осіб із фізичним обмеженням через співжиття, але є також такі, як «Пакс Христі», рух мирянських пацифістів і багато інших. З України їздили на міжнародні мирянські з’їзди Леся Крип’якевич, Іван Гречко, Стефа Шабатура, Юрій Підлісний, й у них напевно цікавий досвід і цінні зв’язки.

Потреба й користь зв’язків із міжнародніми мирянськими організаціями очевидна. Ознайомлення і вартість особистих контактів, взаємна допомога і ріст, виміна думок, обізнання із способом провадження діяльности — є речі, від яких ми часто були відокремлені обставинами й тим самим позбавлені цінного досвіду. Така ситуація була не тільки втратою для нас, але також для Заходу, бо Захід не мав нагоди запізнатися із досвідом вірних Української Католицької Церкви на підставі особистих взаємин. Одначе, шукаючи таких контактів, потрібно бути селективним й вибирати організації на підставі нашої потреби, беручи під увагу дійсне спрямовання тих організацій.

Прецедент ефектовної діяльности українського мирянського товариства у міжнародній структурі існує. Українські товариства студентської та академічної «Обнови» ввійшли у світове об’єднання католицьких інтелектуалів і професіоналістів «Пакс Романа» перед Другою світовою війною, над чим варто дещо зупинитися для кращого зрозуміння одного типу мирянської організації, способу і вартости їх діяльности.

Товариство «Обнова» і світове об’єднання «Пакс Романа»

Засадничо цілі товариств «Обнови» та «Пакс Романа» сходяться у тому, що у світлі християнських принципів стараються послужити своїми моральними та інтелектуальними ресурсами для добра Церкви й спільнот.

«Пакс Романа» була заснована в 1921 році студентами-католиками, які бажали миру у повоєнній Европі, на підставі християнської справедливости, взаємної пошани і порозуміння між студентами різних національностей. Після Другої світової війни товариство поділилося на студентську та академічну галузі, Міжнародній рух католицьких студентів і Міжнародній католицький рух у справах інтелектуальних і культури. Це міжфакультетне і міжпрофесійне товариство має за свою ціль дошукуватися, як поєднувати Христову віру з життям. Вони близько слідкують за ознаками часу, просліджують та дискутують їх на відповідних форумах, що пізніше знаходить застосування у справах суспільних, економічних, політичних, екологічних чи в питаннях екуменізму. Сьогодні «Пакс Романа» має свої федерації на всіх континентах, а при централі існують секретаріяти юристів, мистців, науковців, агрономів, інженерів та інші. «Пакс Романа» має повне представництво в Об’єднаних Націях в категорії недержавної агенції із доступом до цілої системи ООН як Юнеско, Юнісеф і т.п. (При тому варто тут згадати, що на підставі документу «Деклярації ООН для елімінації всіх форм нетолерантности та дискримінації, основані на релігії та вірі», у співпраці із д-ром Андрієм Сороковським Крайова Управа Патріярхального Товариства в Америці внесла через «Пакс Романа» до ООН в лютому 1990 р. справу легалізації та реєстрації УГКЦ в Україні. Того ж року справу легалізації та реєстрації було розглянено у трьох окремих сесіях правозахисних комісій. Документ підшукав дипломат-емерит Едвард Кріхнер, довголітній провідний член «Пакс Романа» і приятель українців. Крім ООН «Пакс Романа» співпрацює із подібними рухами та світовими осередками культури і науки.

Взаємини «Обнови» з «Пакс Романа» мають тривалу історію

Товариство Українських Студентів-католиків «Обнова» було засноване в 1929 році, але їх початки треба дошукуватися в 1921 році, коли у Львові появився орган руху «Поступ». Існує дуже значна можливість, що «Обнова» у своїй ранішій формі була співосновником «Пакс Романа», що варто прослідити. Митрополит Андрей Шептицький мав особливе зацікавлення у розвитку надійного молодого мирянського інтелектуалу і дав йому свою всебічну піддержку. Митрополит Андрей призначував «Обнові» академічних душпастирів високого інтелектуального та богословського рівня, як о. д-р Йосиф Сліпий, пізніше о. д-р Іван Гриньох. Товариство «Обнова» брало участь у конференціях та з’їздах «Пакс Романа» і в 1939 році член академічної «Обнови» професор Микола Чубатий увійшов у провід, коли був обраний на голову секретаріяту у «Про Орієнте» при «Пакс Романа» для справ Східніх Церков. Того ж самого року делегація обох «Обнов» у складі проф. Чубатого та студента Богдана Лончини після з’їзду в Нью-Йорку не змогли повернутися в Україну. Повстали нові кордони. Більшовицька окупація перервала діяльність «Обнови». В роках 1939-1945 «Обнова» припинила свою діяльність. До двох років після війни відновилися академічна і студентська «Обнови» в Мюнхені і за допомогою дипломата на ООН та свого часу голови світового «Пакс Романа» Едварда Кірхнера відновила повний статус у світовому об’єднанні не за принципом державним, а національним. В 1947 році на світовому з’їзді «Пакс Романа» в Анціо, біля Риму, в якому брала участь делегація «Обнови», тематичну доповідь «Завдання руху “Пакс Романа” у повоєнний час» дав Едвард Кірхнер. В ній він звернув особливу увагу на потребу зберегти інтелігентські кадри національних еміграцій, що вплинуло на трактування Заходом бездержавних студентів та політику розміщування еміграційних інтелектуалів.

Участь українців на світових форумах у повоєнний час має ту особливу вагу, що коли Україна щезла на мапах Европи і світу, то престижева міжнародня асоціяція християнських інтелектуалістів прийняла українські мирянські товариства «Обнови» на принципі національному, як рівнорядний партнер. Так довго, як «Обнова» була активною, брала участь у міжнародніх конференціях, вона заступалася в українських справах, інформуючи про переслідування, вже в 50-х роках спрямувала західню свідомість про 1000-ліття хрещення Руси-України. Коли Ісповідник Віри Патріярх Йосиф Сліпий видвигнув питання помісности й патріярхату Української Католицької Церкви, деякі діячі «Обнови» стали провідними за їх здійснення. Між ними були проф. Василь Маркусь, проф. Мирослав Лабунька і вже покійні проф. Микола Чубатий, історик Церкви, д-р Богдан Лончина, ред. Роман Данилевич, проф. Петро Зелений та інші. Відсутність на міжнародньому форумі із-за браку найціннішого ресурсу, а це людей відповідного рівня, було втратою, бо ми зійшли із сцени, де виробляється міжнародня думка про нас у середовищі із певними впливами. Для прикладу наведу досвід відновленої «Обнови» на світовій асамблеї «Пакс Романа» цього літа в Більбао, Еспанія, про що коротко розповів мені Микола Когут, один із делегатів «Обнови».

Делегація «Обнови» на міжнародньому з’їзді «Пакс Романа» цього року була в такому складі: проф. Мирослав Лабунька, голова Микола Когут і Андрій Костюк, голова ТУСК «Обнова» у Львові. Головною ціллю делегації було відновити членство «Обнови», яке мало певну історію і традицію у «Пакс Романа». На відкритті загальниково вітали учасників із Східньої Европи, але завдяки таким друзям, як подружжя Кірхнерів та їх приятелям Невіль, уступаючого голови світового об’єднання, і Нухельманс, уступаючого голови європейських федерацій, привітали поіменно Андрія Костюка, відновленої студентської «Обнови» у Львові. Українську делегацію в загальному приймали прихильно та із зацікавленням. Але коли приходило до голосування, знаходилися труднощі, на які не було вияснення. Деякі делегати Англії, Італії, Австрії та інших країн висловлювали непевність з огляду на «церковні і міжконфесійні непорядки та тертя» та політичну «нестабільність» України. Показалося, що не було тут якоїсь злоби, але інформації про нас, нашу Церкву й країну не вийшли із дружніх кіл. Якщо така опінія є серед християнсько-інтелектуальної спільноти, то чого можемо очікувати від угрупувань політичних чи зрадикалізованих в ділянках науки чи економії. Цікаво, що на українців дивилися відновлені федерації із Словаччини, Словінії, Румунії та Литви як друзів і на таких із найкращим потенціялом, беручи під увагу величину країни та виняткову історію Української Католицької Церкви. Спроби створити підсекретаріят для колишніх комуністичних держав у Польщі перепав, як також спроби на окремі мадярські федерації в новоздобутих незалежних державах австро-мадярської імперії із незалежним голосом також відпав. Делегації із країн третього світу мали особливе зрозуміння до української делегації і її піддержували. Вибрали на голову світового об’єднання «Пакс Романа» жінку-дипломата із Танзанії. З’їзд закінчився успішно. «Обнова» відзискала членство, хоч є ще справи до полагодження внутрі і ззовні. Все ж таки знову нав’язалися контакти мало не в останню хвилину, заки ми ввійшли б у цілковите забуття .

Кінцеві думки

Сьогодні світ дивиться на те, щоб себе забезпечити від нищівних ідеологій, які знову можуть постати із-за нетолерантности відмінних угрупувань, із складних економічних чи політичних ситуацій, які зводять людей до екстрем. Рівнож можемо бачити, коли ситуації зводиться до «збройних розв’язок». Пригадаймо собі змагання за легалізацію Української Греко-католицької Церкви, коли затурбування було більше за долю Російської Православної Церкви, ніж за тих, яких російська Церква покривдила. Російська Православна Церква є відома у світі, і вона заімпонувала багатьом. Те саме відноситься до Росії, як держави, до Польщі і польського Костела та інших, бо світ їх знає і їхні недотягнення виправдує. Інша справа з Українською Католицькою Церквою і Україною. Нашим основним завданням не є дефамація сусідніх народів та інших Церков, а радше поділитися із відповідним світовим оточенням про процес нашого відновлення та заохотити до поділення цінного досвіду, до взаємної допомоги. Світова громадськість потребує особисто запізнатися із нашим християнським гуманізмом, що є наслідуванням Христового чоловіколюб’я яке в минулому було розп’яте на хресті і витримало пробу. Україна буде тим міцніша, чим виразніше скристалізовані в ній релігійна, світоглядова, активна громадськість. Українська Католицька Церква буде тим міцніша, чим краще її миряни зуміють дати належну увагу релігійному ростові, знанню своєї духовної спадщини і будуть активізуватися для розбудови усіх структур Церкви. Тепер новий етап і нові завдання.

* Ця доповідь була виголошена на Світовому Конгресі Мирян
26 серпня 1992 р. у Львові. Друкуємо з скороченням і під змодифікованою назвою.

Львів, вересень 1990 р.

«Шукаю Христа» — була темою з’їзду молоді Української Греко-католицької Церкви у Львові 8-9 вересня ц.р., що є співзвучне із духом шукання за істиною в усіх проявах суспільного життя в сучасній Україні. Головною метою з’їзду було звернутися до молоді, яка щиро шукає правд Божих через відповідно проведену євангелізаційну програму. Організатори з’їзду відважно піднялися до дуже вимагаючої праці, цілком розуміючи доцільність такого з’їзду в початках відкритого церковно-релігійного життя Української Греко-католицької Церкви. Співдія членів Церкви в Україні і в діяспорі була корисна, що може мати далекосяжне значення для Української Католицької Церкви в загальному.

Для переведення з’їзду діяв оргкомітет — Леся Крип’якевич, голова і Орест Шейко, директор з’їзду у Львові, а Борис Ґудзяк очолив допоміжну гілку комітету у діяспорі. Мене запросили до участи як голову Українського Патріярхального Товариства в Америці, і я поділюся моїми враженнями і спостереженнями.

Сильветки з’їзду

Програма з’їзду мала в загальному потрійну функцію: охопити якнайширше молодь, дати кульмінаційну рухливу програму і дати сконцентровану програму на специфічні теми.

З Америки і Канади прибуло біля тридцяти осіб. Переважаюче число духовенства складалося із світських священиків, але також були монахи, студити, василіяни, редемптористи, одна василіянка і миряни. Комітет координував виступи по школах і інституціях, куди посилав призначених прелегентів. Широкий діяпазон діяльности можна було спостерегти щойно з перспективи усіх подій. Як тло до цих подій були рівночасно влаштовані виставки і численні концерти духовної музики.

Цікаве враження робили транспаранти «Шукаю Христа», розвішані на головних вулицях і роздоріжжях Львова. Три окремі афіші — загальна про з’їзд програма здвигу на суботу і дводенних семінарів із особливою увагою справам катехизації, студентського християнського руху, робітничого руху, молодіжного братства милосердя і християнського подружжя.

Я говорила на тему мирянства. Зараз першого вечора мала виступ в Палаті урочистих подій. Публіка сходилася досить поволі, але гурт, що зійшовся, був цікавий і моя доповідь набрала характеру розмови. Виявилося, що поплентачі попереднього режимного наставлення відвертали людей від входу до палати. Як тільки хтось із комітетових став на дверях, заля скоро заповнилася до сімдесяти чи вісімдесяти осіб, а може й більше. Переважав вік між 30 і 50, були й молодші. Слухали з великою увагою і ставили багато питань. Сесія тривала дві й пів години. Вже й перейшли в приватні розмови. По десятій годині вечора я відійшла, щоб встигнути на сходини комітету в справі порядку здвигу слідуючого дня на стадіоні.

Вже перед другою годиною пополудні в суботу, 8 вересня, маси народу місцевого і позамісцевого населення зібралися біля св. Юра. Із хрестом і хоругвами духовенство попровадило довжелезну процесію на стадіон. Спортова площа мала храмоподібний плян. Білі доріжки перехрещувалися посередині площі ромбом. Із цього природнього центру провадилася програма, звідтіля мали священики і згодом Митрополит виходити до Святої Літургії. По обидвох боках великого престолу були розвішані полотна на 30 стіп довжини із відбитками ікон Богоматері та Ісуса Христа, іконостасу св. Софії в Римі. Дальше була прибрана трибуна на хори, які брали участь у відправі та програмі. Всім технічним оформленням займалися Ярослав Федоришин, професійний режисер, і Орест Шейка, директор «Ґердану» і перший голова товариства «Леви». Дощ, який тільки накрапав з початком процесії на стадіоні, став настирливо падати. І так серед дощу відбулося відкриття свята із внесенням пластунами 10-метрового національного прапору, внесення питомцями Львова такої ж самої величини прапору-емблеми з’їзду, вхід монахинь, молоді, дітвори. Прапори вивішено. Митрополита Стернюка вітали діти і Митрополит благословив сороктисячне зібрання та прочитав привіт від Папи, що учасники тепло прийняли. Отець д-р Андрій Чировський перепровадив скорочену євангелізаційну програму і замість Служби Божої відправили Молебен.

Унікальна нагода бути в Україні у зв’язку із з’їздом «Молодь Христові» уможливила мені зустрітися з людьми, які близько зв’язані із життям Церкви.

Була також зустріч з людьми, що не були пов’язані із з’їздом як наприклад, із Іваном Гелем, Миколою Горинем, Іваном Гречком, Теодосієм Стараком та іншими.

Марійське Товариство Милосердя

Дуже цікавою для мене була зустріч із харитативною організацією, яку звуть Марійським Товариством Милосердя. Його першою головою була Ірена Стасів-Калинець, а тепер його очолює Стефанія Шабатура. Це мирянське товариство жінок має організаційну структуру і незабаром плянує свій з’їзд, що буде відгуком християнської спільноти на пекучі потреби населення. Є старші й молодші сектори товариства. Сам Миколаївський район начислює 30 відділів.

Крім своїх домашніх і трудових завдань, жінки інтенсивно займаються специфічними потребами їхніх середовищ. Проводять катехизацію, допомагають старшим і немічним, цікавляться вихованням дітей.

Особливе враження зробила на мене праця Марійського товариства із дітворою-сиротами. Як мало нам є відомі інтернати для дітей-сиріт, неповноцінних дітей, молодіжних колоній. В Городку, наприклад, є дитяча тюрма і спец-інтернат. Дівчата вишили хлопчикам сорочки і на Великдень принесли їм писанки і пасочки. Отець Степан випросив, щоб хлопчикам дозволили прийти на відправи, щоб посвятити паски. Правліня спец-інтернату дивувалося, що та сама дітвора півроку вчилася пісню про Леніна і не навчилася, а тут повернулася із співом великодніх пісень. Знову у Краковці звозять дітей із усієї республіки до інтернату неповноцінних дітей. Крім того, що там є потрібні візочки та інша медична техніка, члени Марійської дружини відвідують немічних дітей, присвячуючи їм час та увагу.

З великим зворушенням слухала я звіти відділів Марійського Товариства. Ірена Калинець ділилася плянами про відпочинкові табори, путівки, що можна організувати через управління народньої освіти Львівського облвиконкому, начальник якого є Ірена Калинець. Заки ці пляни сконкретизуються, мирянські організації можуть нав’язати безпосередній зв’язок із відділами харитативного сестрицтва.

Відвідини Митрополита

Як ісповідник віри і містоблюститель, Митрополит Володимир Стернюк заслуговує на особливу пошану за керування Церквою у дуже складних умовинах. Моїм обов’язком і честю було зложити візиту у Митрополита з приїздом до Львова, а вкінці перед виїздом. Крайова Управа Патріярхального Товариства в США публічно виявила повну піддержку заяви 14 точок Митрополита Стернюка в обороні прав Української Греко-католицької Церкви у зв’язку з невідповідною поведінкою Ватиканської Делегації у Чотиристоронній Комісії.

Хто бував у владики, той знає митрополичу канцелярію, вітальню, їдальню, спальню і «святая святих», каплицю. Усе — в одній кімнатці. Саме тепер Митрополит уже у дещо більшому помешканні, але ще не є у митрополичій палаті. Безумовно, що устаткування допомагає ефектовному керуванню, у цьому випадку, митрополією, та ніщо не може замінити тієї харизми, знання, душпастирської настанови самої особи Митрополита Стернюка. Його розуміння і візія Церкви дуже подібні до Патріярха Йосифа.

В день виїзду я відвідала Митрополита Стернюка, щоб поділитися спостереженнями та засягнути поради і бажання владики на дальшу співпрацю. Я також мала окреме побачення із помічником Митрополита, Владикою Филемоном Курчабою.

Спостереження

Велика сила вражень інтенсивної програми, яка втиснулася в чотири із половиною дні, є дещо складна. Заки зреасумую свої спостереження, коротко накреслю деякі аспекти цієї особливої ситуації в Україні, на якій підноситься Церква із руїни.

Не можемо применшити значення більше як сороклітнього перебування УГКЦ в підпіллі та результати ізоляції українського населення в усіх ділянках, включно із церковно-релігійним життям. Ця ізоляція була не тільки у відношенні до життєвих процесів поза межами України, але була вдержана в самій країні.

Членство в Церкві стоїть на м’якому грунті. Існують дуже різні причини, чому якраз себе зачисляють до Греко-католицької Церкви. Для дуже багатьох людей моральний капітал вірности Греко-католицької Церкви принципові визнання вселенського архиєрея і свого народу на тепер є дуже переконливий. Таке почування є особливо серед інтелігенції, яка рівночасно признається, що в неї мало знання, щоб мати глибоке переконання. Але існують також такі, які глибоко застановляються над питанням віри, що спричинює постійне шукання знання і кращого зрозуміння віри. Зустрічала вчителя з Києва, який спеціяльно приїхав на семінар катехизації, сам прилучився до Греко-католицької Церкви, покликаючися на Вірую «в єдину, святу, соборну, апостольську Церкву».

Тому, що віроісповідання є питанням совісти і інтимною справою, її можна надужити, головно після довгих років переслідування. Церква України, яка виплекала поняття святости кожної особи зокрема, а рівночасно поставила велику вагу на співвідношення до спільноти, має унікальну вартість в традиції українського народу. Відкладати справу релігії і Церкви на пізніше — це є утворення вакууму на чужій духовості. Процеси в установленні релігійного життя є невідкличні і не до відкладання. Зрозуміти їх є дуже конечно, щоб будові самостійної держави розвиток Церкви трактувати паралельно із розвитком інших установ.

Кінцеві думки

Як у всьому іншому, так і в церковних справах треба звернути нашу увагу і зусилля на істотність Церкви. У тих важких початках життя Церкви назовні треба наповнити його духовним змістом. Власне духовний зміст дасть змогу вийти із дуже складних умовин і дозволить нормалізувати релігійне життя в Україні. Ті нерівності в знанні богословії та церковної структури вирівняються, і дальший ріст піде нормальним руслом.

З’їзд «Українська Молодь Христові» цього року у Львові показав, що звернення уваги на духовний зміст є на часі. Що більше, місяць після з’їзду Оргкомітет УМХ набрав ширших вимірів. Створилися окремі групи, як гурт християнських студентів, молодіжний апостолят, який начисляє 35 осіб в катихетичнім відділі, християнські подружжя, т-во «Серепти», що займається реколекціями для дітей, видавничо-перекладницька група, проектується львівський духовний театр «Воскресіння». Тими групами координує комітет «Українська Молодь Христові», якого головою є депутат та інженер по професії Ігор Матушевський.

Учасники з’їзду з діяспори заявили продовжувати співпрацю із Оргкомітетом у Львові. Богдан Трояновський, який живе в Польщі, безпосередньо пов’язаний із комітетом, де він очолив товариство «Серепти». Внедовзі американський і канадський комітети зберуться, щоб обміркувати пляни на продовження співпраці із львівським комітетом.

Коли подивитися на капітал творчих сил, який створився довкруги ідеї гуртування молоді при Христові і Його Церкві, повинно тільки підтвердити важливість церковно-релігійного питання тепер, не завтра чи пізніше, а сьогодні. Рівночасно кладе відповідальність на нас усіх у цьому ділі допомогти. Комітет зібрав $25,000 і на таку саму суму є задовжений. Щоб працю продовжувати, не тільки потрібно сплатити борг, але потрібно буде роздобути більше фондів. Фондами комітету з діяспори займається отець протоієрей Іван Терлецький.

Нарешті, реасумуючи спостереження із моєї участи у з’їзді «Українська Молодь Христові», можна подивляти, як речево береться розв’язувати свої проблеми населення України. Діловий підхід до духовного відновлення Греко-католицької Церкви такою організацією, як Марійське Товариство Милосердя чи тепер уже сталим Комітетом «Українська Молодь Христові», потребує нашої всебічної піддержки. Не місце антагонізмам, які виринають із незнання, є конкретний плян для піднесення релігійної свідомости і знання, що буде позитивним вкладом не тільки на зменшення церковно-релігійних непорозумінь, а буде вкладом на розбудову храмів душ і християнської спільноти. З’їзд молоді України під заголовком «Шукаю Христа» був добрим початком на спільне діло всього Божого Люду для Церкви в Україні і в діяспорі. Чеки виставити на: Ukrainian Youth for Christ — Lviv Very Rev. L. Terlecky P.O.Box 2311, Stamford, CT 06906