Роман Данилевич

(Спогади і спроба сильветки)

У Першу річницю трагічної смерти

Трагедія родини Динилевичів, що сталася в Торонто рік тому, 26 березня 1985 року, потрясла українською громадою. Сама по собі макабрична подія — вбивство цілої родини з п’яти осіб одним із її психічно незбалянсованих членів — вже сама по собі вдарила по кожному, хто довідався про це, а тимбільше знав декого із невинних жертв особисто. Адже йшлось про п’ятьох окремих осіб, про п’ять людських біографій. Автор цих рядків знав лише одну із жертв, а саме — найстаршого віком, але й найбільше відомого широкій громадськості, редактора Романа Данилевича.

Покійний народився 15 вересня 1903 року в с. Печенія Перемишлянського повіту. Вже на рідних землях Данилевич визначив свій шлях, що до кінця його життя в поважному віці (82 роки) залишився тим самим. Данилевич був, насамперед, католицьким діячем, що їх не було багато навіть у переважно католицькій українській Галичині. Якось не вважалося модним в 1930-их роках бути католицьким діячем. Це майже ототожнювалося з клерикалізмом.

Хоч сам колишній клерик (не знаю, чи випускник, а чи лише кількарічний студент теологічних студій), Данилевич умів робити розрізнення між поняттям українського католицького суспільного діяча і клерикала, між католицьким суспільним світоглядом і клерикальною політикою. З двох речей він був найбільше відомим в Галичині: його активність в організації Української Католицької Молоді «Орли» та організація маніфестації «Українська Молодь Христові» в 1933 р. Він також працював редактором видань «Орлів». Разом із ровесниками та дещо старшими і молодшими від себе належав до ядра суспільників, що творили українське католицьке середовище. Серед них були вже сьогодні померлі М. Чубатий, П. Ісаїв, Базилевич, Б. Лончина, а ще із живих М. Добрянський, М. Грушкевич, В. Ленцик та ще дехто. Хоч ця група не виявила політично-партійних амбіцій, проте вона створила певне ідеологічне середовище серед світоглядово зрізничкованого галицького вахляра. Це була ідеологічна група між націоналістичною правицею і ліворадика­льними поглядами різних окреслень. Дехто із цієї католицької групи схилявся в бік консервативного монархізму (гетьманці), а дехто захоплювався поступовим соціяльним вченням Католицької Церкви.

Але всі вони були гарячими патріотами, соборниками й не поділяли стратегії й тактики деякої частини угодової інтелігенції, яка іноді прикривалася католицькими позиціями. Це, назагал, зближувало цю групу людей з націоналістами (дехто себе так і називав «християнськими націоналістами»!), хоч від організованих націоналістів вони різнилися поглядами на тактику боротьби. Вони відкидали неетичні засади боротьби націоналістів та секуляризм націоналістичної ідеології. Відомо, що в 1930-их pp. ця група суспільних католиків була у меншості й не була модною.

Проте, її послідовники залишилися вірними своїм поглядам за різних умов. Коли треба було вибирати між активною підпільною боротьбою і «реальною» працею, більшість із них під час німецької окупації, а серед них і Данилевич, вибрали громадську легальну культуру і харитативну працю. Вони уважали, що властива політика в той час належала націоналістам. В період Українського Центрального Комітету в Галичині Данилевич займався надзвичайно корисною діяльністю допомоги українським полоненим із совєтської армії. Ось що про це пише В. Кубійович у недавно виданій книзі спогадів «Мені 85»:

«Для справ полонених колишніх вояків Радянської Армії, які жили (частіше — вмирали) в жахливих умовах в німецькому полоні, був уповноважений Роман Данилевич, який вишукував і відвідував табори полонених не лише на території Генеральної Губернії, але й у Райху, Райхскомісаріяті, а навіть у прифронтовій смузі; праця ця часто була й ризикована. Завдяки цій діяльності вдалося звільнити тисячі полонених. Але разом з їх мандрівками у рідні села (мусіли йти пішки, бо не було транспорту) ішов і тиф… (стор. 100).

Шкода, що покійний св.п. Р. Данилевич не залишив про цю сторінку свого життя спогадів. Він нераз розповідав окремі деталі, але ж він краще вмів писати, ніж розповідати.

По війні разом з іншими знайшовся на еміграції. Не увійшов у головний вир суспільного життя, позначений тоді переважаючими впливами 3Ч ОУН. До цієї організованої сили він був наставлений критично, але війни з нею не провадив. Вже від появи тижневика «Християнський голос» в Мюнхені в 1948 р. став його співредактором; редактором-сеньйором був Мирон Коновалець. Разом з тим був він активним в Академічній «Обнові». Висловлювані редактором Данилевичем погляди в статтях і коментарях не розглядалися, як пряма критика панівного тоді націоналізму, але непрямо містили вони критичні нотки, зокрема на адресу колишнього «вісниківського» і згодом еміграційного донцовізму.

Десь з того часу датується моє знайомство з Данилевичем, як я був активним в студентській «Обнові». Данилевичеві, як і деяким іншим, було важко погодитися з тим, що хтось міг бути діяльним в націоналістичній організації, а разом з тим ідентифікуватися як суспільний католик. Йому не було легко усвідомити факт, що світогляд молодих людей, які з різних причин знайшлися в націоналістичній організації, ще не був оформлений, що він підлягав еволюції, що молодь навіть у рядах авторитарної організації могла шукати себе. Але Данилевич ставився толерантно, хоч не без скептицизму, до «католиків-націоналістів». Могли бути дискусії і непогодження, але він доцінював практичну християнську настанову, заанґажованість. Очевидно, ставився критично до використовування партійно заанґажованими людьми католицьких інституцій.

Так само десь у тому часі (початок 1950 р.) почав я співпрацювати з «Християнським голосом», спочатку з Швайцарії, а потім — з Парижу. Назагал, я писав про католицькі течії і рухи на Заході, іноді репортажі, а найчастіше вістки і коментарі про релігійне життя за Залізною заслоною. Все це Р.Данилевич містив на сторінках «Християнського голосу».

В міру того, як я відходив від організованого націоналізму типу 34 ОУН, я переймався західніми ідеями суспільно-демократичного християнізму, а навіть деякими його прогресивними виявами (явище французьких «священиків-робітників»), В нас це не було модно. Пригадую, що на мою статтю на цю тему зареагував єп. Іван Бучко, добачуючи в цьому майже марксизм. Мій конфлікт з ієрархією, точніше з Владикою Іваном, поглибився ще у зв’язку з моєю обороною в пресі «краєвих позицій», точніше т.зв. «безклясового суспільства» та тези про те, що українським патріотом може бути і марксист. На якийсь час я став «звироднілим християнином» навіть на сторінках «Християнського голосу». Але тоді вже одиноким редактором газети був М. Коновалець, який особисто ставився вирозуміло до таких порядків, але газета була під пресією критикувати «звироднілих». Не відомо мені, як на цю дискусію реагував Данилевич тоді вже на сторінках «Поступу», але знаю, що він був критично наставлений до т.зв. тенденції відідеологізування ОУН(з).

У Франції я далі цікавився західніми християнськими течіями й рухами і про них іноді писав до світської преси. Так само стояв осторонь від офіційного Українського Християнського Руху, який — на мою думку — був правим і клерикальним. Здається, не належав до нього і Данилевич, але, мабуть, тому, що він тоді вже виїхав за океан.

Але на початку 1950-их pp. ми ще були зв’язані з декількома ініціятивами з рамени «Обнови». Разом з Данилевичем Мирослав Лабунька і я з молодої «Обнови» заанґажувалися до акції української відповіді на лист Пія XII до «народів Росії». В 1953 р. підготовляли ми українську участь в міжнародньому конгресі «Пакс Романа» в Ноттінґамі, Англія, де відбулася перша зустріч українських владик з Европи і Північної Америки, що згодом дала почин до перших єпископських конференцій. Цьому ми сприяли і в тому Р. Данилевич був дуже активний. Пригадую, що з духовних осіб у цій справі відіграв велику ролю о. Атаназій Великий, ЧСВВ. В цьому русі Данилевич представляв «тверде ядро» католицького мирянства, а ми були ще «новиками», хоч на нас впав обов’язок провадити українську участь на першому світовому з’їзді католицьких мирян в Римі.

З переїздом Р.Данилевича за океан наші зв’язки припинилися. Щойно в половині 1960-их pp. з постанням Патріярхального руху вони знову пожвавилися , а головно, коли редактор перебував у Блюмінґтоні, Індіяна, працюючи там в університетській бібліотеці. Він тоді приїжджав до Чікаґо, де ми зустрічалися на різних форумах.

Відколи Блаженніший Йосиф підніс свої ідеї патріярхату і помісности, Данилевич дуже виразно від самого початку до цих позицій пристав і був їх популяризатором у пресі. Незабаром він себе самовизначив як чільний діяч Патріярхального руху, брав участь чи не у всіх з’їздах і зустрічах у Римі, Америці й Канаді. Нераз ми зустрічалися на цих форумах, і між нами витворювалася спільність думок. Що я не був «лоялістом» і не заступав «легалізм» у справах нашого церковного самоствердження, це можна було зрозуміти. Я мав марку дещо радикального і неконвенційного діяча. Але у цих справах і щодо Патріярхального оформлення нашої Церкви, і в ставленні до Ватикану таким же став і Данилевич. Він зокрема ставився критично до наших «суперлояльних» єпископів.

Наша співпраця з Данилевичем затіснилася в кінці 1960-их і на початку 1970-их pp. Він виявляв прихильність до нашої традиційної і старокалендарної боротьби в Чікаґо, уважаючи дії єпископа арбітрарними. Мав деякі застереження, коли наша парафія свв. Володимира і Ольги в Чікаґо почала користуватися православним храмом, але згодом з цим погодився. Пізніше, як він замешкав з братом в Клівленді (після виходу на пенсію), Р. Данилевич пристав також до традиціоналістів-старокалендарників. Він не поділяв деяких їх екстремних поглядів, але коли прийшлося організувати там традиційну парафію св. Покрови, ред. Данилевич став до гурту будівничих і піонерів цієї парафії.

Від самого початку він очолив там Братство св. Юрія-Переможця, брав участь у всіх наших братських з’їздах і зустрічах, писав статті, виголошував доповіді, промовляв на зібраннях. Його вибрано до старшини Союзу Українських Католицьких Церковних Братств і Сестрицтв, а останньо він був головою контрольної ради Союзу. Таким чином, ми мали змогу частіше обмінюватися думками, сходитися, листуватися.

Р. Данилевич мав досить виразні погляди на деякі справи. У відношенні до ієрархії, зокрема до тих єпископів, що ставилися до Блаженнішого Патріярха Йосифа недоброзичливо, він був суворим і критичним. Ми нераз редагували й укладали спільні документи, писали резолюції. Як колись критикував він за проросійські погляди, так тепер був дуже гострим у критиці ватиканської «Остполітік». Мав претенсії, що папа і польська ієрархія не діють більше на користь нашої Церкви в Польщі.

В 1979 р. УПСО заініціювало вислання до новообраного Папи-поляка Івана-Павла II петиції у насущних справах нашої Церкви. Автором цієї петиції був у більшості ред. Данилевич, тодішній секретар президії УПСО. Я й інші внесли до того меморіялу свої доповнення і поправки, які Р.Данилевич радо прийняв. Ми зібрали у цілій діяспорі близько 500 підписів громадських і мирянських діячів і переслали це до папи. Головна заслуга у підготовці цієї петиції належить Р. Данилевичеві.

Останнім часом у нас виникли різниці поглядів на справу ситуації Церви в Україні, точніше: чи було б краще, якби вона залишилася «катакомбною» або мала б у якійсь формі здобути визнання, т.зв. легалізацію. Ред. Р. Данилевич був переконаний, що злеґалізовану Церкву режим використає й намагатиметься її інфільтрувати, так що вона може стати знаряддям совєтської політики. Я обстоював думку, що підпільну Церкву режим може також інфільтрувати, але, що при якійсь легалізації, до нашої Церкви зможе повернутися частина вірних, які не готові йти на підпільні методи праці. Це дасть підставу росту активно практикуючих громадян і вірних, а при цьому поступово можна буде змагатися за зменшення урядових впливів і контролі, як це є, наприклад, в Литві.

Ці погляди мали бути сконфронтовані на п’ятому конгресі мирян в Торонто в травні 1985 р. Ред. Данилевич мав мати там співдоповідь на цю тему. На зустрічі патріярхальних діячів у Філядельфії 16 березня ми ще узгіднили, що він своєчасно отримає мою доповідь, як також я вишлю йому останньо опубліковану мою англомовну статтю на цю тему.

У розмовах з ним я зауважив, що він був під великим впливом вісток з України про засновану там захисну групу — Український Комітет оборони прав віруючих Української Католицької Церкви. Не довелося мені висилати йому своєї доповіді та друкованих матеріялів. Ред. Р. Данилевич вже ніколи своєї доповіді не написав. Здається, останньою його друкованою статтею був коментар про домагання українців-католиків у Польщі та про заходи оборони І. Дем’янюка в Клівленді.

За тиждень він ще раз приїхав до Філядельфії на основуючі збори Крайового Ювілейного Комітету Тисячоліття, а наступного дня виїхав до Торонто, де настигла його невблаганна смерть.

Не написав Р. Данилевич своєї доповіді на мирянский конгрес, не сказав своєї важко виношеної думки, і ще багато інших цікавих гадок не передав він, бо нитку його плідного і змістовного життя перервала раптово брутальна смерть.

(1903-1985)

П’ять домовин у похоронному заведенні, п’ять чорних авт везуть їх до церкви на похоронні відправи, опісля на цвинтар у Торонто. Ціла родина Данилевичів, насильно вирвана з цього життя револьверними пострілами її наймолодшого члена, відійшла на вічний спочинок у холодний, дощевий весняний день, 28 березня 1985 р. Велика маса народу, потрясена до глибини душі неочікуваною трагедією, відпровадила у вічність Богдана. Ярославу, Романа, Володимира Данилевичів та Марту Бойцун з Данилевичів. Незрозуміла людям подія закінчила існування на землі цілої родини. Тим, що знали її, залишається тільки сказати з покорою у серці: «Нехай буде воля Твоя, як на землі, так і на небі».

Серед невинних жертв торонтської трагедії знайшовся редактор Роман Данилевич, один з найвизначніших і найбільше відданих українських католицьких та патріярхальних діячів за останні 50 років. У його похороні взяли участь тільки чотири священики.

Роман народився у традиційній священичій галицькій сім’ї понад 82 роки тому. Закінчив богословські студії у Львові й, як стипендіят Митрополита Андрея, студіював журналістику в Німеччині. Він та його найближчий приятель і товариш студій, Василь Глібовицький, вирішили не висвячуватися на священиків, а присвятити своє життя праці в світському апостоляті. Так воно й сталося, і на цій стійці Роман витримав до кінця свого життя.

Обидва приятелі редагували у Львові католицький місячник для молоді «Українське юнацтво», створили організацію молоді «Орли» (Католицька Акція Української Молоді), що поширилася по цілій Галичині, брали активну участь у підготовці величавого здвигу «Українська молодь Христові» у 1933 p., були активні в Католицькій Акції Львівської архиєпархії, були членами ділового комітету для відзначення 950-ліття Хрещення Руси-України. Вони завжди разом діяли і працювали, були щирими приятелями, правдивими побратимами.

Я зустрівся з ними вперше на терені Товариства Українських Студентів-Католиків «Обнова» у Львові, що його я був членом, опісля головою. Під їх проводом ми, молоді студенти, ставили перші кроки в католицькому житті. Обидва вони завжди були готові допомогти радою чи ділом у нашій праці. А ця праця не була легка. Тоді панівною ідеєю серед великої частини української молоді була ідеологія українського націоналізму. Ми, натомість, під їх впливом і проводом, старалися спрямувати цю ідею на християнські рейки. Тому ми пропагували ідею християнського націоналізму, себто любови до батьківщини та патріотизму, спертих на християнській вірі й моралі. Не було легко йти проти течії, але ця ідея поволі поширювалася серед молоді. Та прийшла війна і все перервала…

Під час війни обставини розділили на деякий час обидвох приятелів. Після короткої праці в допомоговому комітеті, Роман Данилевич присвятив усю свою увагу іншій ділянці суспільної діяльности: допомозі українським воякам із совєтської армії, що знайшлися в німецькому полоні. Як представник Українського Червоного Хреста, він перейшов крізь багато таборів полонених, незважаючи на нагінку й арешт з боку Гестапо, займався справою дозволу на доставу харчових пакунків до таборів голодуючих і вмираючих воєннополонених, допомагав їм, скільки міг. Про це писав Р. Данилевич в одній своїй статті:

«За німецькими офіційними даними загальна кількість полонених вояків совєтської армії доходила до шести мільйонів. Полонені, перейшовши пекло на бойових лініях, попадали в нове пекло поза фронтом, в німецьких таборах воєннополонених, що перейшли до історії як табори смерти… І тому, як говорю про це, приходять мені на думку слова одного перекладача (українця) в одному таборі: «Треба новітнього Данте, щоб описати страхіття в таборах воєннополонених»*

Жаль, що Р. Данилевич не залишив нам довшого й докладнішого репортажу про цю ділянку своєї праці на користь ближнього. Адже це частина історії українського народу.

Після війни ми знову зустрілися в Німеччині. Там Роман Данилевич брав активну участь у відновленні Т-ва Українських Студентів-Католиків «Обнова» тау створенні Українського Католицького Академічного об’єднання «Обнова», себто організації українців із університетською освітою. Це товариство стало одним із членів-основників Міжнароднього Руху Католицьких Інтелектуалістів «Пакс Романа». Як представник «Обнови», Р. Данилевич брав участь у міжнародньому конгресі «Пакс Романа» в Лондоні зараз після закінчення війни. За його старанням академічна «Обнова» створила свої клітини в Европі, Канаді та США. Його вибрано тоді головою федерації всіх «Обнов» у цілій діяспорі.

Перебуваючи в Німеччині, Р. Данилевич став редактором «Християнського голосу» на доручення архиєп. Івана Бучка. На цьому пості перебув він кілька років і гідно заступав честь нашої Церкви й народу в своїх передовицях, коли Папа Пій XII, під впливом своїх дорадників, видав послання до народів Росії; опісля той Папа направив нехотячи заподіяну нам кривду своїми двома енунціяціями. До того причинився частинно і редактор «Християнського голосу».

Переїхавши за океан, Р. Данилевич був кілька років першим редактором українського католицького тижневика «Поступ» у Вінніпезі. Опісля переселився до США і працював деякий час в університетській бібліотеці в Блумінгтоні (Індіяна) аж до свого відходу на пенсію.

Коли в 1960-тих роках постав і почав поширюватися по цілій нашій діяспорі Патріярхаль­ний рух, Р. Данилевич став відразу його активним членом і оборонцем патріярхальної ідеї. Був дібраний до Крайової Управи Українського Патріярхального Т-ва в США, а в 1983 р. став головою Ради Мирян. Був також членом Головної Ради Українського Патріярхального Світового Об’єднання і секретарем Президії УПСО. Брав участь у конгресах мирян та з’їздах делегатів УПСО. Завжди і всюди тримав палець на живчику патріярхальних проблем і обстоював ці ідеї в пресі.

Раптова смерть ред. Романа Данилевича — це болюча втрата для українського католицького і Патріярхального руху. Він був твердим послідовником Христа і Його Церкви. Християнські принципи виповнювали ціле його єство. Він ніколи не вагався, куди йому йти, але йшов певно вибраним ще в молодости шляхом світського апостола ціле своє життя. Від своїх християнських принципів ніколи не відступав, хоч був толерантним до думки інших осіб, приязних до себе чи неприязних. Мав ясну візію призначення і прав рідної Церкви і вмів це добре вмістити в рамки Вселенської Церкви. Знав своє місце в Церкві й ніколи не зробив нічого такого, щоб захитати природний в ній порядок.

Свою думку завжди заступав твердо, ніколи від неї не відступав, але робив це методами, прийнятими в культурному світі. Був справжнім християнським джентелменом, а при тому незвичайно скромною людиною, він ніколи не вивищував себе, не говорив про свої заслуги.

Р. Данилевич ніколи не боявся поділитися з кимось своїми поглядами, якщо вважав їх правильними. Завзято боронив словом і пером права своєї Церкви та свого народу. Картав тих, що були літеплі чи байдужі, чи незрячі у життєвих справах своєї Церкви. Був вірним послідовником ідей Слуги Божого Андрея та Патріярха Йосифа, яких знав віддавна, з якими часто говорив і працю яких щиро подивляв.

Супроти своїх приятелів та однодумців був незвичайно лояльний, супроти своїх ворогів був вибачливий, але непоступливий. Ясність думки на справи української Церкви та народу і повна відданість ідеї помісности й патріярхату — це характеристичні прикмети його життя і діяльности.

Приятелю Романе! Не стало Тебе серед живих. Ми боляче відчуватимемо брак Тебе і плачемо над Твоїм гробом. Та своїм життям і ділами Ти залишив нам світлий приклад добре й чесно проведеного людського життя, проведеного — за словами одного поета — без малодушности і нарікань, життя людини із серцем голуба невинного та летом орла.

Богдан І. Лончина

* Роман Данилевич, Найбільша нагорода, «Дзвони», ч. 2 (101), 1977, стор. 30-35

В останньому часі наше Товариство вийнятково понесло болючі втрати в членстві. В першу чергу слід назвати —

Бл.п. ред. Романа Данилевича

24 березня 1985 р. в Торонто — Канада трагічно загинув на 82 році життя визначний член Патріярхального руху Помісної УКЦеркви ред. Роман Данилевич. Разом з ним загинули його молодший брат Богдан з дружиною Ярославою і донькою Мартою, замужньою Бойцун, яких постріляв син Богдана і Ярослави Данилевичів Володимир і в кінці сам закінчив самогубством.

Так раптово обірвалось ще повне енергії і плянів життя Романа Данилевича, який належав до визначних діячів патріярхального руху, був довгі роки членом керівних органів Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), останньо був головою Ради Мирян Українського Патріярхального Т-ва в CШA, видатним діячем Товариства «Обнова» і в загальному активним громадським, а зокрема довголітнім католицьким діячем. Він же був колишнім головним редактором «Християнського голосу» у Мюнхені — Німеччина Це велика втрата для нашої громади в широкому розумінні, а у вужчому для нашого Українського Патріярхального Т-ва. Окремо присвячену статтю про Романа Данилевича друкуємо нижче.

Хай Всевишній Господь прийме їх душі у своїх безмежних оселях, а світла пам’ять про них хай довго залишиться між нами.

Відійшов у Божі засвіти інж. Володимир Онишкевич

По довгій і важкій недузі 26 березня 1985 р. перенісся у Божу вічність член Українського Патріярхального Т-ва Ньюйоркського Відділу Володимир Онишкевич. Покійний походив з відомої української родини на західніх українських землях Онишкевичів. З дому виніс всі добрі прикмети. Вже в юнацькі роки став вояком українських формацій і брав участь у визвольних змаганнях. На протязі свого життя брав активну участь у громадсько-політичному й церковному житті. Як інженер був довголітнім членом Товариства Інженерів. Коли виринуло питання змагань за привернення історичних прав нашій Церкві та питання піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату, він активно включився у працю Українського Патріярхального Т-ва в Нью-Йорку. На протязі довгого часу працював у Науковому Товаристві ім. Шевченка в Нью-Йорку. Покійний був надзвичайно чесною і працьовитою людиною та був справжнім українським патріотом до кінця свого життя. Не забуваймо його в наших молитвах.

Раптово помер Іван Костюк

Понад сподівання 28 березня 1985 р у Трентон; відійшов у Божу вічність відомий журналіст, пластун, член Українського Патріярхального Т-ва Іван Костюк. Покійний належав до активних, працьовитих та відданих і щедрих осіб у нашій громаді. Він все підтримував кожну добру справу. Треба сказати, що він своє трудолюбиве життя не змарнував, але завжди віддано служив українській громаді як добрий журналіст, пластун і громадсько-політичний діяч. Коли постало Українське Патріярхальне Т-во, став його членом і віддано піддержував реалізацію ідей св.п. Патріярха Йосифа. Як журналіст також співпрацював з журналом «Патріярхат» та підтримував його. Покійний був гарною і милою людиною. Його у вічну дорогу прощала численна українська громада. Збережім пам’ять про нашого члена Івана Костюка та не забуваймо його у наших молитвах.

Українська громада у Боффало прощала д-ра Михайла Сайкевича
у вічну дорогу

26 березня українська громада в Боффало втратила відданого громадського і церковного діяча д-ра Михайла Сайкевича. В похоронних обрядах Михайла Сайкевича взяла участь широка українська громада, бо він був її активним членом. Покійний був активним членом Українського Патріярхального Т-ва в Боффало. Радіопрограма Українського Патріярхального Т-ва у Боффало 31 березня 1985 р. присвятила покійному Михайлові Сайкевичу окрему згадку, відмічуючи його біографічні дати та його особливий вклад праці для добра української громади й української Церкви.

Хай Всевишній Господь прийме його праведну душу до своїх хоромів, а пам’ять про нього надовго залишиться між нами.

Відійшов у вічність Андрій Мудрик

В дні 23 березня 1985 року громада Озон-Парку відпровадила на вічний спочинок одного з взірцевих парафіян церкви Св. Покрова в Озон-Парку — Андрія Мудрика. По довгій і тяжкій недузі відійшов у вічність, залишаючи горем прибиту родину дружину Марію, дочку Дарію і сина Богдана. Невблаганна смерть не дала покійному змоги подбати про докінчення виховання малолітніх дітей. Покійний Андрій був зразковим громадянином, батьком та мужем, був діяльним у всіх громадських установах та жертвенним на громадські цілі, а діти виховані в українськім дусі в любові до своєї Церкви і свого народу. Тож не дивно, що на обох панахидах так численно взяли участь його друзі, щоб віддати молитовну пошану його світлій пам’яті. На панахиді прощали покійного: Роман Крупка від Патріярхального Товариства, Михайло Білейчук від ООЧСУ. Поховано покійного на католицькому цвинтарі Св. Духа в Гамптенбургу, Н.-Й. По похороні відбулась тризна, де присутні зложили в пам’ять покійного Андрія $185.00, які розділено так: Радіопрограма оо. Василіян в Нью-Йорку — $45.00, Радіопрограма Мариновича — $45.00, «Національна Трибуна» — $45.00, Патріярший Фонд — $50.00. В цей спосіб громада в Озон-Парку віддала останню прислугу своєму співпарафіянинові Андрієві.

Михайло Білейчук

(Власна кореспонденція)

В суботу, 16 квітня 1983 p., у Філядельфії, у залі філії Українського Католицького Університету, відбувся черговий крайовий з’їзд делегатів Українського Патріярхального Т-ва в США. Наради з’їзду відкрив голова крайової управи д-р Богдан Лончина. Він провів молитву, а потім однохвилинною мовчанкою було вшановано пам’ять провідних членів Т-ва, які в останньому часі відійшли у Божу вічність. Після відкриття і короткого вступного слова д-р Б. Лончина привітав учасників з’їзду, делегатів і гостей, та запропонував вибрати для керування з’їздом президію. Слід завважити, що технічно з’їзд не був належно підготований. Щоб вибрати президію, треба було витратити біля години часу, поки реєстраційна комісія видала мандатні картки для голосування. Було подано два списки кандидатів на президію, але шляхом домовлення узгіднено лише одну в складі: голова — Микола Галів, заступник голови — Роман Данилевич, секретарі — Володимир Медуха і Василь Никифорук.

З’їзд листовно привітали: Блаженніший Отець Йосиф, Патріярх Києво-Галицький та всієї Руси, Високопреосвященніший Владика Стефан Сулик, Преосвященний Владика Василь Лостен і Управа Т-ва «Свята Софія». Були прочитані названі листи-привіти, що їх учасники прийняли оплесками, а одночасно вирішено, щоб від з’їзду вислати подяки за привіти і привітати наших Владик від з’їзду. Такі листи-подяки з привітами були написані й вислані.

Для ефектовнішого переведення нарад з’їзду вибрано комісії: верифікаційну, номінаційну й резолюційну. Верифікаційну й резолюційну комісії вибрано на з’їзді, а номінаційну — потверджено раніше намічену крайовою управою з тим, що вибрано додатково трьох членів так, що номінаційна комісія складалась з 9 осіб.

Звітну частину з діяльности крайової управи розпочав голова уступаючої управи д-р Богдан Лончина. Його звіт був довший. Він розглянув різні аспекти діяльности праці, а найбільше уваги присвятив питанням, як належить розглядати та підходити у практичному аспекті до здійснення наших основних завдань і цілей, тобто до закріплення існуючого патріярхату і його визнання Апостольською Столицею. Підкреслив, що в праці управи було найголовніше завдання втримувати тісний зв’язок з єпископами, яке вдалося належно виконати. Назвав, хто саме з членів управи контактувався з єпископами. Також були наладнані добрі стосунки і зв’язок з управою Т-ва «Свята Софія» у Філядельфії. Богдан Лончина у звіті натякнув, що були неув’язки з журналом «Патріярхат», а зокрема з його редактором М. Галівим, який мав дещо відмінний погляд до постанов управи, яка вирішила — «не критикувати Святішого Отця, ні кард. В. Рубіна». В дальшому доповідач говорив про контакт управи з відділами Т-ва, про поїздки до Риму, про видавничі справи, про поточні справи управи і про кризу в нашій Церкві. З них назвав дві кризові ситуації. Перша з них була у зв’язку з опублікуванням обмінних листів московського патріярха Пімена з Папою Іваном Павлом II, а друга — з опублікуванням листів кард. В. Рубіна до Патріярха Йосифа і відповідь Патріярха, що їх надрукував у своєму офіціозі «Церковні вісті» єп. А. Горняк.

Анатоль Ромах подав звіт за секретаря Василя Папіжа, а також свій, як архіваря. Він назвав, скільки вийшло, і вплинуло листів до крайової управи.

Відмітив, у якому стані знаходиться архів Т-ва. Рома Гайда звітувала, як заступник голови. На доручення голови управи звітуюча ходила на авдієнції до Владики Лостена, підкреслюючи, що Владика Лостен має зрозуміння до мирянського руху.

Василь Колодчин подав звіт з організаційної референтури. На сьогодні крайове Т-во складається з 44 відділів, серед яких є декілька дуже активних. Завдяки вмілому веденню справ і керуванню голови управи д-ра Б. Лончини праця в управі була приємною. Касовий звіт управи був видрукований так, що всі учасники запізнались з фінансовим станом Т-ва.

Окремо були складені звіти адміністрації й редакції журнала «Патріярхат». Перший склав звіт відповідальний за адміністрацію д-р Володимир Пушкар. Він, крім статистичного зіставлення накладу журнала «Патріярхат», у якому сказав, куди і скільки розходиться примірників, а також подав фінансове зіставлення, що було надруковане і вручене всім учасникам з’їзду так, що кожний мав нагоду запізнатись з цілим оборотом видавництва. Крім цього , він подав усний звіт, в якому вказав, у яких обставинах доводилось працювати і скільки для цього доводилось витрачати часу. Все це виконувалось безкоштовно. Видатки кожного місяця на журнал, що його тираж сьогодні добігає чотири тисячі, не є так легко покривати. Але все ж таки наша праця знаходить серед читачів й мирян нашої Церкви зрозуміння і підтримку.

Микола Галів подав обширніший звіт з діяльности головного редактора. Він вказав, що журнал «Патріярхат» є незаперечною унікальністю серед української діяспори у вільному світі. Журнал вдержується виключно на власних силах, себто з передплат, кольпоражу, що приносить прибуток, за що належить велика подяка кольпортерам, і пожертв на «Пресовий фонд». Саме це велике зрозуміння до журнала додає сили й охоти для редакції й адміністрації журнала. Він вказав на труднощі журнала, які існували у минулому, як також згадав про ті напрямні для журнала, які визначувала крайова управа, що їх редакція не могла брати до уваги, бо саме життя їх заперечувало. Назвав опубліковані листи московським патріярхом Піменом, а згодом лист кард. В. Рубіна до Патріярха Йосифа і відповідь Патріярха, що опублікував єп. А. Горняк, на які не можна було мовчати і підтакувати, що папа і кард. В. Рубін є добрі для нашої Церкви. На закінчення подякував усім за співпрацю, а зокрема д-рові В. Пушкареві та Ярославові Климові.

За Контрольну Комісію із переведеної контролі звіт прочитав Теодор Крочак і запропонував, щоб крайовій управі, адміністрації і редакції журнала «Патріярхат» за їх працю висловити довір’я. За Товариський Суд звітував Володимир Сенижак, який відмітив, що у звітному часі не було жодних справ.

По закінченні звітувань відбулась широка і ділова дискусія, у якій взяли участь: Оксана Бережницька, Стефанія Бережницька, Дарія Миндюк, Іван Ярош, Василь Пасічник, Марія Клячко, Луцишин, Ковалишин, Рома Гайда, Володимир Сенижак, Роман Данилевич, Теодор Крочак, С. Клюфас, О. Пришляк, Ярослав Щербанюк, Мирослав Лабунька, Ю. Головчак, Володимир Медуха та інші. Після закінчення дискусій уділено уступаючій управі абсолюторію.

Звіт з Верифікаційної Комісії подав Юліян Головчак, який сказав, що на з’їзд зареєструвалось 50 делегатів з 76-ма мандатами. До речі, тільки відділи, що віддалені понад 300 миль, мають право передавати свої голоси. За Резолюційну Комісію звіт склав Роман Данилевич. Він підкреслив, що комісія не мала часу зійтися для опрацювання резолюцій, тому подав загальні думки й сугестії, які повинні увійти до резолюцій, а пізніше комісія їх випрацює і подасть до загального відома. Пропозицію Р. Данилевича прийнято.

Як звичайно, на всіх з’їздах, конгресах чи зборах, переважно, найтруднішою точкою нарад є вибір керівних осіб до управи. Звичайно, і з’їзд у Філядельфії мав ці труднощі. Дуже часто, труднощі у виборах були партійного характеру. Богу дякувати, за ввесь час існування Українського Патріярхального Т-ва партійна зрізничкованість нашого життя не мала впливу на вибір керівних осіб Т-ва. В основному, на з’їздах все керувались, хто може краще вив’язатись з даного завдання. Так було і цим разом, але деякі труднощі спричинила сама Номінаційна Комісія, яку очолював Василь Колодчин. Номінаційна Комісія була висунула на голову крайової управи мґра Дарію Кузик, і її кандидатура була потверджена на засіданні крайової управи у Детройті 22 січня 1983 р. Щойно кілька днів перед з’їздом Дарію Кузик повідомлено, що комісія її більше не висуває на голову, бо має іншого кандидата. У зв’язку з такою ситуацією на з’їзді були поставлені дві кандидатури на голову. Номінаційна Комісія поставила на голову крайової управи інж. Олександра Пришляка, а Дарія Миндюк виставила кандидатуру Дарії Кузик. У голосуванні більшістю голосів перейшов Олександер Пришляк.

Після цього Микола Галів подав внесок — вибрати редактора «Патріярхату» окремо, пропозицію прийнято. На редактора журнала «Патріярхат» знову вибрано Миколу Галіва. Після цього обрано наступний склад управи: Оксана Бережницька (Боффало), Рома Гайда (Конектикат), Юліян Головчак (Філядельфія), Василь Колодчин (Детройт), Роман Левицький (Філядельфія), Василь Пасічняк (Моріставн), Ева Піддубчишин (Нью-Йорк), Володимир Пушкар (Філядельдфія), Анатолій Ромах (Детройт) і Леонід Рудницький (Філядельфія). Контрольна Комісія: Богдан Лончина, Ярослав Пастушенко, Роман Крупка, Теодор Крочак і Роман Ярош. Товариський Суд: Юрій Старосольський, Микола Барусевич, Тарас Смайло-Кульчицький і Марко Лонкевич. Рада Мирян: Роман Данилевич — голова, Василь Качмар, Роман Осінчук, Роман Смик, Павло Джуль, Михайло С. Тим’як, Ярослав Щербанюк, Микола Кунинський, Ярослав Клим, Василь Папіж, Любов Артимишин і Володимир Сенижак.

Предсідник Микола Галів привітав новообраного голову інж. О. Пришляка та членів управи та побажав усім успіху в праці для добра нашої Церкви й українського народу і попросив до слова новообраного голову. О. Пришляк висловив слово подяки за вибір і довір’я. Підкреслив, що він на такому пості є новим, але постарається все зробити, що буде в його силах, та просив усіх до щирої та дружньої співпраці. Микола Галів від імени всієї президії подякував усім учасникам за участь у з’їзді, замкнув ділові наради та закликав, щоб новообраній управі дати повну підтримку. З’їзд закінечено молитвою, яку провів о. Маріян Процик.

Редактор Роман Данилевич у своїй вартісній статті «За обнову християнського духа» в «Патріярхаті» ч.4 (квітень 1981) порушив багато актуальних справ нашого часу, однак не згадав нічого про ролю наших братств і сестрицтв у нашому церковному й релігійному житті.

На рідних землях перед другою світовою війною існували в кожній парафії братства й сестрицтва, що проявляли корисну діяльність. Перед усім братства й сестрицтва вдержували чистоту і порядок у церкві, перед Великоднем переводили загальні порядки, зимою відкидали сніг від церкви, направляли все, що потрібно, без заплати. Особливо перед великодніми святами треба було вложити багато праці, щоб усе випало якнайкраще. Братство дбало про світло, виробляло воскові свічі, сестрицтво прало церковне білля, вишивало рушники для ікон у церкві. В церковних процесіях (хресних походах на Йордан на Великдень, в Зелені Свята в поле благословити ниви перед жнивами, Члени братства й сестрицтва творили ядро цих релігійних маніфестацій.

Ця стародавна традиція перенеслася і за океани. Перші наші поселенці в Америці, Канаді, Арґентіні, Бразілії, Австралії та ін. заморських країнах наперед закладали свої братства й сестрицтва, що старалися за своїх священиків, будували церкви, школи, народні доми, були основниками цілого нашого життя, церковного і громадського. З часом постали інші наші організації, обезпеченеві союзи, культурні й політичні товариства, жіночі й молодечі, що мали свої окремі завдання. Через те занепали наші братства й сестрицтва, що має свої сумні наслідки.

Необхідно ствердити, що наші братства й сестрицтва об’єднували довкола своєї церкви всіх наших людей. Натомість інші організації вносили конкуренцію, боротьбу між наших людей, бо хотіли приєднати якнайбільше членів, але це не завжди їм вдавалося, залежно від хисту їхніх організаторів. Ця боротьба за членів вносила багато непорозумінь, бо ми маємо тепер аж 4 обезпеченеві товариства, З жіночі організації, 6 організацій молоді, 5 політичних організацій (донедавна було їх аж 10!). Існує кілька комітетів оборони наших політв’язнів у СССР, що повинні об’єднатися. Хоч число наших ветеранів постійно маліє, но на велике диво існує аж 7 товариств ветеранів, хоч існує Об’єднання ветеранів Українських Армій!

Одначе всі ці численні наші товариства занепадають з кожним роком, бо найстарші віком відходять, а молодих членів дуже мало…

Найдовше затримаються наші церкви, але їхньою підпорою повинні бути діяльні братства й сестрицтва, що повинні згуртувати всіх, без винятку наших мирян, без ніякої різниці. В деяких наших парафіях, правда, ще існують братства й сестрицтва, але переважно вже тільки «на папері», не проявляють давнішої діяльности. Деякі наші священики «щасливі» і без братства, звикли самі все переводити, або при помочі Церковного Комітету і мужів довір’я. Але загал парафіян стоїть з боку, і не має ніякого впливу на діяльність переважно призначених «згори» мужів довір’я і членів Церковного Комітету. Немає кому подбати, щоб у парафії був іспитовий дяк, диригент церковного хору, дитячий садок і бодай суботня школа українознавства. А колись наші давні братства з-перед 70 років утримували дяковчителів, диригентів, що вели школи, хори, театральні і танцювальні гуртки. Це оживляло наші громади, затримувало їх при рідній церкві та при українстві.

Очевидно, що це вимагало багато праці та грошей, але братства й сестрицтва на те й існували, щоб парафії жили повним життям. На жаль, у деяких наших парафіях немає вже хорів, шкіл, театральних і танцювальних гуртків, ані бібліотек, як тому ще 30 років!

Чи не прийшов уже час, щоб відновити діяльність наших братств і сестрицтв, а де їх немає — заснувати, щоб вели корисну діяльність, щоб об’єднувало б усіх довкола своїх церков, щоб покласти кінець усім нашим роздорам?

Наші братства й сестрицтва повинні займатися не тільки порядками в церкві, щорічними святами, але відбувати щомісячні сходини, присвячені українській родині, вихованню дітей, уладжуванням Днів матері й батька, улаштовувати спільні зустрічі, щоб наші діти пізнавалися й не шукали собі пари між чужими, бо мішані подружжя обезкровлюють наші парафії. У наших братствах і сестрицтвах ми зможемо найкраще плекати християнський дух, щоб з українських родин вийшли молоді священики, яких так дуже бракує! Зберегти наші парафії і громади від дальшого занепаду зможуть тільки добре ведені наші братства й сестрицтва!

Святоюрець