Роман Крип’якевич

Відійшов у вічність Роман Крип’якевич

У світлий празник Христового Воскресіння Львів облетіла сумна звістка; помер Роман Крип’якевич, видатний український вчений, краєзнавець, громадський діяч, Почесний віце-консул Австрії в Україні, активний мирянин і добрий батько, який був сином видатного українського історика Іванна Крип’якевича. Останніми словами покійного було радісне християнське привітання «Христос Воскрес!», бо відійшов у потойбічний світ саме у той момент, коли у львівських церквах радісно гули дзвони.

Львів святкував і сумував

У вівторок, 13 квітня, львів’яни прощалися із видатним сином українського народу Романом Крип’якевичем. Зранку домовина з тілом покійного була встановлена у приміщенні бібліотеки Львівської політехніки. Попрощатись з Романом прийшли видатні львів’яни: художники, мистецтвознавці, лікарі, професори львівських університетів, народні депутати, його колишні учні, велика кількість молоді і студенства. З сумом прощалися з покійним, передаючи слова співчуття родині від уряду Австрії, генеральний консул Австрії в Україні Вернер Вінклер, а також генеральний консул Польщі в Україні Пйотр Коновроцький.

Похорон відправляв Владика Юліян Ґбур, секретар Синоду єпископів УГКЦ, з ним співслужили о. Михайло Димид, о. Борис Гудзяк та інші священики, співав хор «Осанна». Траурна процесія вирушила до архикатедрального собору св. Юра, де зібралася велика кількість людей. Владика Юліян у своєму прощальному слові сказав: «Роман Крип’якевич був аристократом духа, він ніколи не чекав нагород, а просто працював і не вивищував себе. Коли прийшов час розбирати посадові крісла, він був осторонь, а усе свідоме життя він присвятив своїй Україні, Вітчизні. Він прагнув бачити її вільною, щасливою і європейською державою. Власне у цьому він був у перших рядах». Романа Крип’якевича поховали на Личаківському цвинтарі поруч з могилами діда, батьків і брата Петра-Богдана Крип’якевича, видатного професора.

З прощальними промовами на цвинтарі виступили академік Олег Романів, голова НТШ, довголітній приятель Романа, відомий онколог Борис Білинський, віце-ректор львівського медичного університету, Тимочик, голова Товариства «Україна», генеральний консул Австрії в Україні пан Вернер Вінклер, Ігор Калинець, о. д-р Борис Гудзяк, віце-ректор Львівської Богословської Академії, Ігор Матушевиський, голова Фонду св. Володимира та о. д-р Михайло Димид, ректор ЛБА.

…Це був справді якийсь незвичайний похорон, в якому переплелось щось сумне і радісне одночасно. Теплий квітневий день потопав у сонячному світлі, у церквах радісно дзвонили дзвони, скрізь чувся спів «Христос Воскрес!» Роман Крип’якевич відходив у вічність на радісне свято Паски. Ця людина багато зробила для Церкви, Батьківщини і науки. Він був практикуючим християнином, любив свою Церкву, створив правдиву християнську родину, яка теж якось по-особливому пережила цю смерть.

«Тут запрацювала Божа рука»

Дружина покійного, Леся Крип’якевич ділиться: «Ця смерть якось наложилася на Воскресіння. Роман відійшов легко, безболісно, привітав усіх в лікарні цим радісним християнським привітом. Це була якась особлива Божа благодать. Ми відчували, що сам Христос був нашим розрадником.

Родина якось була підготовлена до того, аби пережити і зрозуміти цю смерть. І це зробив сам Роман, переклавши недавно «Ектенію на смерть моєї матері», яку написав його приятель отець Якуб Ферг, австрійський монах, місіонар. Отець Якуб глибоко по-богословськи осмислив і якось радісно пережив смерть найдорожчої йому людини й у формі ектенії висловив усі ці пережиття. Суть їх зводиться до того, що смерть – це радісна подія, адже мама повернулася додому. Роман дуже захопився цим твором, переклав його і сказав, що його мав би прочитати кожен християнин. А в день Романової смерті Дануся (дочка) знайшла в батькових паперах його ж переклад вірша Юліана Тувіма «Ектенія», який теж нас дуже вразив. Це – своєрідний маніфест, молитва-послання вже з того світу:

«Молюся, Боже, жагуче,

Молюся, Боже, уклінно:

… За мешканців цілого світу,

За їхні клопоти-турботи,

За їхню журу і тривогу,

За їхній неспокій і болі,

За тугу, безвихідь, невдачі,

За кожну сльозу і зітхання,

І тихе горе пекуче».

Хоча… Він ще не збирався вмирати, весь у клопотах був. У лікарні його відвідували приятелі й вони разом щось полагоджували. Роман переймався і розколом в Русі, і з консулом вирішували питання, пов’язані з майбутнім самітом європейських президентів у Львові. В суботу його провідала молодь з хору «Осанна», подарували новий компакт-диск, який записали при Романовому сприянні. У вівторок востаннє відспівали йому, а в середу поїхали до Зальцбурга на конкурс хорової духовної музики. Роман полагоджував усе це. Він був задіяний в товариствах «Лемківщина», «Надсяння», «Львівська бесіда», журився українсько-польськими та українсько-австрійськими відносинами, готував підручники і методички з історії України для Севастопольського воєнно-морського інституту, для української гімназії цього міста. Так і не встиг відправити ці книжки…

Увечері в суботу ми занесли йому свячене, але вже тут був якийсь своєрідний насторожуючий сигнал. Накривши найкращою вишиваною серветкою кошик з паскою, Дануся пішла до церкви й після освячення забула погасити свічку. Вона несла свячене додому і не бачила як горіла серветка, аж поки жінки не звернули їй уваги. Це був такий дивний контраст: свячене і вигоріла чорна діра на серветці…»

Штрихи до біографії

Роман Крип’якевич народився 26 жовтня 1925 року у Львові в сім’ї професора Івана Крип’якевича та учительки Марії Сидорович, які належали до старих шляхетних родів Галичини. Закінчивши у 1950 році Львівську Політехніку, працював на Миколаївському цементному заводі начальником цеху, згодом – у Фізико-механічному інституті АН УРСР від молодшого наукового співробітника до завідувача відділом. Захистив кандидатську дисертацію, опублікував 80 наукових праць у галузі автоматизації машинобудування, причетний до заснування журналу «Фізико-хімічна механіка матеріалів».

Роман Крип’якевич був людиною з широким кругозором, з європейською освітою, що в тогочасній Радянській Україні було чимось дивовижним. Від батька отримав чудові знання з історії й усе життя намагався наслідувати його в громадських справах. То ж, працюючи у Фізико-механічному інституті, Роман Крип’якевич став ініціятором проведення літературних вечорів за участю відомих українських літераторів. Це та контакти з шістдесятками – дисидентами стали потім причиною публічного судилища над ним і звільнення з роботи в інституті. Позбавлений можливості наукової праці, дискримінований і переслідуваний владою, він змушений заробляти на життя, працюючи кочегаром, нічним сторожем.

У 60-80 роки він співпрацював з найкращими свободолюбивими умами українського суспільства. У кінці 80-х активно включився в демократичний процес: був одним з натхненників та засновників Товариства Української мови, активним учасником відродження української «Просвіти» та НТШ ім. Шевченка, ініціятором створення Народного Руху України, Академічної Обнови.

Державну незалежність і вихід Церкви з підпілля зустрів активною працею в політичних, культурно-просвітніх і мирянських рухах, часто репрезентуючи делегації України та УТКЦ на світових і європейських конгресах, відкриваючи Европі і світові невідому культуру і духовність України. Глибоко досліджуючи історію і відносини України з Австрією, Німеччиною і Польщею, Роман Крип’якевич будував мости доброзичливості, толерантності, християнської любові і дружби, по яких підуть наступні покоління. Далеко за межами України славилася його невтомна праця, присвята і самовідданість, лагідна і привітна вдача.

Ще один аспект його діяльності – праця над спадщиною батька: впорядкування його архівів, листування та бібліографії. Завдяки йому були перевидані такі праці як «Історія України», «Богдан Хмельницький», «Історичні походи по Львову» тощо.

Останні роки життя Роман Крип’якевич активно працював у Фонді св. Володимира як один з його засновників, особливо дбаючи про освіту для бідних і здібних студентів.

Покійний був великим життєлюбом, шанував вдалий і тактовний дотеп, любив і знав поезію та музику. Його смерть відкрила усім велич посвяти, скромність і справжню ціну любові до Батьківщини цього доброго християнина. То ж нехай земля буде йому пухом!

Надія Груник Надія Пастернак

У Львові помер Роман Крип’якевич

Зі Львова наспіла сумна вістка, що у неділю, 11 квітня 1999 p., у світлий празник Христового Воскресіння, перенісся у Божі засвіти співробітник журнала «Патріярхат», бл. п. Роман Крип’якевич. Покійний був членом Наукового Товариства ім. Шевченка, активний громадсько-політичний, науковий і релігійно-церковний діяч. Покійного Романа Крип’якевича похоронено на Личаківському цвинтарі у Львові.

Дружині Покійного Пані Лесі, дочкам: Богданні й Іванці з мужем о. д-ром Михайлом Димидом та внукам складаємо глибоке співчуття.

Редакція.

Інформації про життєвий шлях і похорони будуть у наступному числі журнала

Україна на другому Европейському Екуменічному Зборі (23-29.06)

На 2-му Европейському Екуменічному Зборі (ЕЕЗ) Українську ГКЦ представляла делегація на чолі з єпископом Любомиром Гузаром; делегати брали участь у пленарних заходах та складанні робочих і підсумкових документів. Численні виступи, зустрічі та інтерв’ю позитивно коментувалися австрійською пресою.

Крім них, на 2 ЕЕЗ прибуло з України біля 160 мирян. В їх числі 40 осіб (представники Фонду св. Володимира, Львів) виступили як зареєстрована «група ініціятив» зі своєю програмою; решта влилися у 10-тисячну масу індивідуальних учасників. Група ФСВ за своїм складом була поліконфесійною; основу становили греко-католики, але були і представники УПЦ КП, Вірменської Апостольської Церкви, Церкви Християн Віри Євангельської, а також юдейського віровизнання.

На «ярмарку ініціатив примирення» — «Аґора», під духом велетенської торгової площі, 160 груп протягом усього часу 2 ЕЕЗ демонстрували різнородні стенди; серед них і ФСВ представив свій стенд під державним прапором і девізом «Україна між Заходом і Сходом». За допомогою фотографій, малюнків, карт, символів, гасел, статистичних даних, документів та інших текстів, використовуючи слайди та відео, був показаний лаконічно, але з великою виразністю шлях відродження Української Церкви та духовної культури, краса мистецтва та візантійського обряду, досягнення у подоланні міжконфесійних напружень шляхом таких заходів, як три з’їзди УМХ, відновлення Львівської Богословської Академії, проведення міжконфесійного міжнародного табору молитви, праці та відпочинку «Злагода», показана інформація про духовне життя національних меншин (вірмен, євреїв), тощо. З живим зацікавленням знайомилися відвідувачі стенду з багатою виставкою найновіших видань «Свічада»; для гостей безперервно забезпечувалася усна інформація та відповіді на численні питання постійними черговими, що добре володіли німецькою, англійською та французькою мовами. Для гостей «Аґора» ФСВ спеціяльно підготував брошурки з короткою інформацією про Україну та У ГКЦ, буклет про діяльність ФСВ. Гості мали змогу придбати цю та іншу літературу, листівки, репродукції ікон, мистецькі сувеніри, українські поштові марки тощо. Стенд постійно облягали численні журналісти, молодь, гімназисти, родичі та вболівальники з української діяспори; немалу рекляму зробив для УГКЦ Патріярх Алексій II — кожному було цікаво поглянути на тих, що «лягли каменем спотикання проти примирення Москви з Римом». Біля стенду велися безперервні розмови, нав’язано немало нових контактів з австрійськими та ін. мирянськими організаціями, поглиблено давні зв’язки, конкретизовано пляни дальшої міжнародної мирянської співпраці. Експозиція стенду, підготовлена архітектом Миколою Прокоповичем та групою митців, весь час динамічно, «на ходу» мінялася з урахуванням особливого зацікавлення гостей та необхідної актуальної інформації. Без перебільшення можна констатувати, що цей стенд був одним із найбільш відвідуваних. Незвичайно ефективно причинився для цього молодіжний камерний хор «Осанна» (керівник Володимир Бень), що своїми високомистецькими виступами притягав відвідувачів із цілої «Агора», подібно, як і діксіленд-джаз-група «Медикус», що викликала бурхливі овації.

Серед гостей стенду зустрічалися численні давні знайомі — єпископ Гомайєр, сестра Тереза ван Геттерен, о. Якоб Ферґ, Ґеорг Копецький, проф. Інгомар Трац, що радо вписувалися у пропам’ятну книгу.

Згідно з програмою 2 ЕЕЗ група ФСВ провела «слухання» на тему «Україна між Заходом і Сходом» (модератор Роман Крип’якевич), ілюстроване відеофільмом про відродження Церкви і духовного життя в Україні й закінчене пожвавленою дискусією і виступом хору «Осанна».

Двічі проводилися «крайові зустрічі» України

збір учасників 2 ЕЕЗ різних конфесій з України, де владика Любомир Гузар характеризував сьогоднішній момент і підводив підсумки всьому, що зроблено у нас у пляні примирення. В ході дискусії вирисувалася необхідність дальшої постійної праці у цьому напрямку. Складено і прийнято звернення українських учасників до організаторів 2 ЕЕЗ, а також проект створення структури (Мережі) для скоординованої праці в царині примирення й екуменізму.

На трьох богослуженнях (латинського й візантійського обряду) хор «Осанна» дав зразок літургічного співу найвищого рівня. При вщерть заповнених храмах миряни прийняли це чудо примирення з глибоким зворушенням, та ще й із зрозумінням, бо проф. Трац встиг за одну ніч приготовити і естетично видрукувати для своїх співвітчизників німецькомовні пояснення до українських текстів літургії.

На декількох плянованих концертах і численних позаплянованих експромтах хор «Осанна» і група «Медикус» продемонстрували багатогранність української клясичної й популярної музики та культуру нашого краю.

Справжньою нагородою за труди підготовки і проведення збору була фундована проф. Трацом поїздка по Стирійських Альпах з відвіданням і молитвою подяки перед чудотворною іконою Марії-Цель (відоме місце паломництва).

Роман Крип’якевич

Діяти треба розважливо

Чи є для українця щось дорожче, як світлий образ Пречистої Божої Матері? Мати Божа — це безгранична святість, безмежна любов і самопожертва. Богородиця втілює в собі, водночас, Боже і людське. Вона — це Материнство, відданість, нарешті, це мужність, спроможна винести навіть Найстрашнішу материнську трагедію.

До особистості Матері Божої відносяться з великою пошаною практично усі жителі сучасної України. Не тільки християни всіх конфесій і Церков схиляють голови перед Нею. Діві Марії та Ісусу Христу віддають честь також магометани. Люди невіруючі бачать в образі Матері Божої ідеал материнства, материнської відданості і самопожертви. Пошана до Пречистої Богородиці — це, мабуть, є той стрижень, який може об’єднати навколо себе разом усіх громадян України без різниці національності, релігії, ідеології, політичних переконань, адміністративного положення і майна.

І, власне, з усіх викладених вище причин ми рішуче виступаємо проти того, щоб на фонтані біля пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові розмістити знову кам’яну скульптуру Божої Матері, яка стояла там до 1950 року. Вважаємо своїм обов’язком, як християни і як спеціялісти, виступити у цій справі, коли бачимо, що може бути зроблено велику помилку.

Насамперед, нагадаємо коротенько, про що йде мова. В 1862 році посередині площі, де тепер стоїть пам’ятник А. Міцкевичу, було побудовано фонтан з скульптурою Божої Матері. Пізніше, щоб зробити місце для пам’ятника А. Міцкевичу, фонтан пересунули набік. Так він стояв протягом наступних 45 років. За радянських часів фігуру Матері Божої з фонтану було знято, а на існуючому п’єдесталі встановлено зображення дельфінів. Тепер висунуто пропозицію дельфінів зняти і відновити фонтан у такому вигляді, який він мав від 1905 до 1950 p.p. Як підстава для цього наводиться бажання вшанувати Особу Божої Матері. Все це виглядає ніби логічно, якби не деякі обставини, що випливають, коли подивитися на справу глибше.

А суть питання полягає, насамперед, у тому, чи справді, поставивши знову на фонтані, що на площі Міцкевича, замість дельфінів скульптуру Богородиці, ми віддаємо належну шану їй?

Бо, насамперед, у розміщенні в містах пам’ятників і монументів, у світі усі завжди дотримуються суворих правил єрархічности. Є пам’ятники, так би мовити, першої, третьої і т.д. категорій і їх не можна довільно міняти місцями. Пам’ятник чи монумент працює не сам по собі, а разом з місцем, де він знаходиться. Пригадаймо собі, яку гостру боротьбу провадили ми самі ще зовсім недавно у Львові, відвойовуючи гідне місце для пам’ятника Тарасові Шевченку. І чи можна собі уявити, щоб, наприклад, французи, розмістили свою національну святиню — могилу невідомого солдата — не посередині площі Зірки під тріумфальною аркою, а зробили його маленьким і поставили десь збоку біля іншого, величного пам’ятника? Або чи хтось посмів би за радянських часів на головній площі якогось міста спорудити величавий пам’ятник, наприклад, Ярославу Галану, а десь збоку, зовсім поруч поставити маленький пам’ятник Леніна на фонтані? Трохи смішно, правда? Розглянемо тепер, що все таки було зроблено у Львові сто років тому на сучасній площі А. Міцкевича. Міські власті перебували тоді під впливом суперпатріотичного і трохи навіть атеїстичного запаморочення, бо інакше вони не посміли би потіснити набік Матір Божу, щоб вивільнити для пам’ятника свого національного поета. Тогочасних керівників Львова по-людськи можна зрозуміти. бо тоді вони всіма засобами боролися за те, щоб Львів був не український, а польський. Аби не виходило так, що над Львовом, як провідна споруда, височить церква святого Юра. на ще вищому місці було споруджено дуже високі «західні» шпилі костела святої Єлизавети. В центрі міста збудовано ряд пам’ятників видатним діячам польської історії та культури. Українцям було заборонено будувати пам’ятник Тарасові Шевченку. Не дозволялося будівництво церков. Підкреслимо: слава Богу, тепер все це с вже історія, і зовсім не треба, щоб хтось комусь сьогодні виставляв рахунки. Але ми мусимо зрозуміти ситуацію, яка в ті роки впливала на формування львівської архітектури. І в тій ситуації статуя Матері Божої ставала для декого вже не Святинею. а тільки чимсь таким, що можна з політичних міркувань, як треба, то й виштовхати на підрядне місце.

А тепер далі: чи буде достойно для фігури Божої Матері, якщо ми її розмістимо на фонтані? Дійсно, в старі часи, в окремих випадках, в деяких західних містах часом так робили. Але тільки тоді, якщо фонтан був криницею, звідки брали питну воду. Бо в той час саме система водопостачання несла в собі основну небезпеку епідемій та шлункових хворіб. Розміщення образу Богоматері на криниці було молитвою, прагненням просити Матір Божу взяти під свій покров цю воду.

Фігура Матері Божої — це не прикраса для декоративного фонтану, подібно до того, як часом розмішують хрестик на шиї гарненькі куртизанки. Розміщувати образ Богородиці для прикраси міста це погані жарти, за які доведеться дорого платити.

І погляньмо ще на славні міські фонтани. Ось перелік. У Клягенфурті та в Тіволі — славні фонтани зі зображенням зміїв. У Римі — фонтани із зображенням черепахи, мавра, казкових потвор. В одній з європейських столиць — славнозвісний фонтан у вигляді хлопчика «манек інпіс». А у Львові буде п’ять фонтанів: зі скульптурами Діяни, Амфрити, Адоніса, Нептуна… І Матері Божої! В такому товаристві. Аж писати страшно. А до цього реєстру нас запрошують так аргументовано і переконливо.

Отже, нема сумніву, що у Львові в свій час відношенні до фігури Матері Божої було допущено ряд грубих помилок. Насамперед, не треба бу будувати цю релігійну споруду у формі декоративного фонтану. Потім, ніхто не мав права викидати той монумент з місця, яке було достойне, на другорядне місце, що знаходиться збоку і не відповідає гідності Божої Матері та її дійсному місцю в єрархії нашого духовного життя. Для нас той порядок є чіткий і однозначний: Бог, Україна, Шевченко і потім усе інше. Але такий ієрархічний ряд: спочатку Міцкевич, потім Матір Божа і т.д. є для нас протиприродний і зовсім не прийнятий.

Чи нема у Львові місць, де можна би споруді справді гідний монумент, який свідчив би адекватно про нашу пошану до Божої Матері? Такі місця у місті Лева є. Назвемо кілька: серединна точка проспекту ім. Т. Шевченка; місце, де стояв пам’ятник Леніна; сквер перед будинком обласної держадміністрації, площа Є. Петрушевича; площа святого Юра; площа перед церквою Покрови Богородиці, де колись стояв танк; нарешті площа в одному з нових районів Львова. Є ще багато також інших придатних місць, але ж про нове будівництво гідного монументу в честь Пречистої Богородиці ніхто не говорить!

Пропонується лише одне: відновити фонтан в такому вигляді, який йому було надано на початку XX ст. і який він мав у 1939 році… Все це наводить на підозру, що саме в тому чи не головна суть порушеного питання. Розгляньмо той аспект детальніше.

Як відомо, у питаних релігійних, та й, взагалі, в сфері ідеології, величезне значення має застосовувана символіка. Це стосується, насамперед, міст цілому. Не випадково, що за часів польської влади центральне місце в архітектурному ансамблі Львова посів пам’ятник А. Міцкевичу, а будувати пам’яті Т. Шевченку було заборонено. Не випадково такі що в 1945-1990 роках у Львові було збудовано розгорнутий комплекс монументів і пам’ятників після 1991 р. відразу ж було знято. Це саме стосується конкретних архітектурних та інших символів. В умовах України гостроверхий шпиль храму однозначно символізував його польський характер; цибулястий верх – російську орієнтацію, а баня, як правило позначувала українські храми. Саме з цієї причини тепер знімають баню з колишньої української церкви в Перемишлі, хоч проти того виступили польські державні органи охорони пам’яток. Чітка система символів, якої дотримуються у світі, назагал, дуже послідовно, стосується багатьох питань, які формують церковну традицію відповідних конфесій.

Це зокрема, форма хреста. Але є також специфічний спосіб зображення Особи Божої Матері. Для східних Церков було і є традицією зображувати Матір Божу на площині — у вигляді ікони, мозаїки або барельєфу, але ніколи у вигляді об’ємної скульптури. Скульптурна постать є гарна і подобається багатьом, але в східному обряді застосовувати її не прийнято. Зате прийнято в Західному, латинському. Крім того, в східному обряді в іконографії зображують, як правило, Матір Божу з Дитятком на руках. Саме такі ікони висять в кожній українській хаті. Якщо зображають Матір Божу саму, без Ісуса Христа, то це робиться звичайно в образі Покрови: Матір Божа бере під свою опіку цілий світ.

Але скульптуру Божої Матері, що стояла колись на львівському фонтані, було зроблено таким чином, щоб спеціяльно підкреслити його «західну» орієнтацію. Не випадково греко-католикам місто не дозволяло святити воду в цьому фонтані на Йордан. Повідомлення про те, що, нібито на Марійській площі відбувалося спільне українсько-польське свячення води, є дезінформацією. Українцям дозволяли святити воду лише у фонтані з Діяною. що на Ринку. Можна би сказати, шо польсько-українська боротьба за Львів, і боротьба «за» чи «проти» самостійності України — це є вже справа, яка належить до історії, і було би краще її тепер не ворушити. Це правда, і ми також дотримуємося цієї думки. Але біда в тому, що весь час певні сили роблять все для того, щоб ятрити старі рани, які є і в українському, і в польському суспільствах. І до того ж, ятрити їх без якоїсь видимої конкретної потреби. Коли тільки польсько-українські стосунки хоч трохи починають нормалізуватися, комусь обов’язково треба почати руйнування бані на Перемиській церкві, або пропонувати відтворити ідеологічну систему міста Львова у тій формі, в якій вона склалася на 1938 рік. тобто, на кінець польської державницької діяльності на українських землях.

Справа «східної» чи «західної» християнської символіки і традицій не втратила значення в наш час. Римський Архиєрей Іван-Павло II у своєму Апостольському листі з нагоди 400-річчя Берестейської унії (від 12 лютого 1995 р.) неодноразово підкреслює, що акт з’єднання Церков «не означав переходу на латинську традицію, як це дехто думав, що так мало б статися». Він вказує, що єдність Церков можна осягнути тільки в повній пошані окремішніх традицій. Відмінності, які походять з культури і традицій, зовсім не суперечать єдности Церкви, але, навпаки, додають краси і немало сприяють у виконанні її посланництва. Римський Архиєрей підкреслює, що вірність давнім східним традиціям є одним із засобів, які мають у своєму розпорядженні східні Католицькі Церкви, щоб сприяти єдності християн. Папа Іван Павло II підкреслює особливе значення Пресвятої Богородиці у досягненні єдности Церков. Він пише: «Ми впевнені, що почитання Марії, яке так міцно об’єднує Схід та Захід, сприятиме з’єднанню».

З усього, що вище сказано, випливає такий висновок. Безперечно, що головне місце в сучасній діяльності щодо реалізації Марійських ідеалів у Вкраїні тепер посідає жива діяльність серед людей, і, насамперед, посеред тих, хто складає ядро і цвіт нації: студенства, інтелігенції, державної адміністрації, війська, робітничої молоді. Якщо ми вважаємо, що настав час висловити нашу молитву до Матері Божої та Її Сина шляхом спорудження у Львові монумента, то треба спорудити той монумент в гідному місці та в гідний спосіб. Коли буде добрий проект, то суспільство гроші на це знайде. Але відтворення старого фонтана в тій невдалій та ідеологічно направленій формі, яку йому колись надали помилково, нічого іншого крім зневаги світлого імені Божої Матері, нам не принесе. Новий монумент має відповідати традиціям нашого народу, повинен бути таким, щоб його посвячення стало екуменічним святом, а сам він мусить стати клейнодом, дорогим для усіх конфесій і Церков сучасної України.

Андрій Рудницький, доктор архітектури, професор Державного університету «Львівська Політехніка», дійсний член Української Академії Архітектури і НТШ.

Лариса Крушельницька, доктор історичних наук, дійсний член НТШ,
директор наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.

Роман Крип’якевич, кандидат технічних наук, викладач Львівської Богословської Академії.

Володимир Вуйцик, мистецтвознавець, дійсний член НТШ.

Карло Звіринський, професор Академії Мистецтв,
член Спілки художників України.

Орест Скоп, архітектор,
лауреат Державної премії України в галузі архітектури.

Ксьондз Бучек роздратований

Парадокс: пальму першости в пропаганді українофобії у Польщі тримають не політичні часописи, а релігійні, зокрема газета «Слово — Дзєннік Католіцкі». В його спеціяльній рубриці «Креси» постійно друкуються антиукраїнські матеріяли.

Що таке «Креси»? В польскій мові це слово означає «окраїна». Так колись, у міжвоєнні роки, поляки називали Галичину. Ця частина української етнічної території й Української Держави так і залишилася для декого з поляків «кресами». Кресами (окраїнами) чого? Розуміється, Польщі.

Нещодавно на сторінках «Слова» в ролі кореспондента «Кресів» виступив львівський ксьондз Маріян Бучек, канцлер Митрополичої Римсько-католицької Курії у Львові. Критикуючи магістерську працю Збігнева Воєводи з Ягайлонського університету в Кракові, присвячену історії Української Греко-католицької Церкви в Польщі (1944-1989), ксьондз Бучек (як і сама газета) виявив неприховану роздратованість тим, що про українців хтось посмів сказати справедливе слово, оперте на документах. При тій нагоді кс. Бучек дозволив собі двічі назвати Українську Повстанську Армію «бандою УПА» («Слово — Дзєннік Католіцкі», 23.12.1994 і 20.2.1995).

А що ж на це скажуть львів’яни, серед яких сьогодні проживає всечесніший панотець?

Ксьондз Бучек дорікає молодому дослідникові, що той не подав у своїй праці, хто рятував (на думку ксьондза робили це в основному римо-католицькі духівники), а хто нищив греко-католицькі церкви на теренах повоєнної Польщі. Виявляється, що руйнували церкви між іншим «банди УПА», як це, буцімто, мало місце 1944 року в селі Подемщина на Любачівщині.

Шановні колишні мешканці Подемщини, ветерани УПА, що діяли в 1944 році на Любачівщині! Хотілося б почути свідчення про обставини знищення церкви Покрови Пречистої Богородиці в цьому селі. Відгукніться!

Далі ксьондз Бучек згадує, «скільки то українців урятував перед депортацією до СРСР сам римо-католицький декан з Любачева кс. Канонік С. Собчинський, видаючи їм римо-католицькі метрики». Виходило б, що українці повинні бути вдячні шановному канонікові за те, що він, використовуючи їх критичне становище, схиляв їх відректися від своєї віри з однозначною перспективою повної польонізації. Отже: перестань бути українцем, тобто собою, то я тобі допоможу.

Ксьондза Бучека дратує в магістерській праці З. Воєводи згадка і про те, що в Центральному таборі праці в Явожні біля Катовиць були ув’язнені українці. Додамо від себе, що в цьому страшному концтаборі уряд післявоєнної Польщі утримував 3,873 українців, серед яких було 707 жінок і навіть кільканадцятеро дітей, 27 українських священиків. Внаслідок виснажливої праці, тортур і голоду загинув майже кожний двадцятий український політв’язень (за неповними покищо даними протягом двох років там загинуло 162 невинні українці).

Те, що поляки в’язнили в цьому концтаборі також деяку кількість людей іншої національности, в тому числі й власних земляків, ніскільки не зменшує їх вини супроти українців. Ксьондз Бучек міг би зустрітись з отцем мітратом Степаном Дзюбиною з Перемишля, який багато розповів би про явожнівську катівню, через яку йому довелося пройти.

У вересні 1992 року проведено богослуження й багатолюдне віче на місці, де спочивають вічним сном українці — жертви Явожна. Був там і президент міста Явожна, який попросив у родичів замучених там українців пробачення. На наш погляд, це був воістину християнський вчинок.

Ксьондз Бучек дорікає 3. Воєводі за використання «необ’єктивної літератури та свідчень» і, як приклад, наводить працю «Церква в руїні». Невже фотооб’єктив у руках українця з Канади Олега Іванусіва зафіксував на плівку неправдиву інформацію? У нас в народі споконвіку в подібних впадках казали: правда в очі коле.

Позиція ксьондза Бучека типова для багатьох поляків, що не можуть позбутися шовіністичних «ідилій» і вперто намагаються зіпсувати взаємини між українцями і поляками, які в давнину бували не такими вже ворожими. Згадаймо Шевченкові слова:

Отак-то, ляше, друже, брате.
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Возобнови наш тихий рай.

Сьогодні наші стосунки мають шанси стати нормальними, як і належиться двом цивілізованим сусіднім європейським народам.

Розсудливі польські політики займаються побудовою цивілізованого суспільства і розвитком нормальних взаємин із сусідніми народами, проголошуючи і часто повторюючи розумне гасло, що без незалежної України не може бути незалежної Польщі.

Одначе, є ще й недалекоглядні провокатори, які руйнують ці добрі намагання, поширюючи несусвітні нісенітниці проти всього українського, щоб лиш якось підживлювати польську мегаломанію, знайти «образ ворога» (розуміється, українця) і на нього звалити вину за власні помилки в історичному минулому. Вистачить переглянути стоси газетних вирізок із сучасної польської преси, які є у нашому розпорядженні, щоб у цьому переконатися.

Ми розуміємо, що в демократичній Польщі є свобода думки і преси, але чомусь розсудливі політики не квапляться спростовувати цей злочинний потік дезінформації.

Студіюючи польську пресу, і зокрема полеміку між кс. Бучеком і п. Воєводою, утверджуємося в сумному висновку, що неприязнь поляків до українців підтримується з одного боку церковними римо-католицькими колами в Польщі, як наприклад згаданий «Дзєннік Католіцкі», з другого ж — деякими римо-католицькими священиками, що діють на території України, як наприклад ксьондз Бучек. Хочеться вірити, що антиукраїнська позиція властива не тільки Польській Римо-католицькій Церкві в цілому і не польській церковні ієрархії і тим більше не Митрополичій і Римо-католицькій Курії у Львові, а тільки лиш окремим особам, що входять у ці кола і сильно їх компромітують. Але ж треба, щоб такий наш оптимізм грунтувався не на наших побажаннях і здогадках, а знайшов підтвердження у чіткій, однозначній офіційній заяві польських церковних кіл та інших авторитетних осіб.

Рідкісна людина. В 90-ту річницю народження Романа Крип’якевича

«Моє знайомство з Романом Крип’якевичем почалося з перших років незалежності України. Творився Рух. Я очолював рухівський осередок на заводі телеграфної апаратури. Пан Роман входив до Великої Ради Руху. Його дружина Леся – до рухівського осередку творчих спілок.

Я знав, що він – визначний науковець, винахідник в ділянці водню у металах, працював над водневим двигуном. Після репресій, принижений і розчавлений, рятувався гумором в «ЦК» (так він жартома називав центральну котельню, у якій працював наприкінці 80-их). На той час це була професія дисидентівшістдесятників.

У 1990 році, коли ми творили організацію «Українська молодь – Христові», Роман Крип’якевич допоміг нам задіяти і поставити на добрий рівень першу релігійно-просвітницьку газету «Вірую», високу оцінку якій дав Євген Сверстюк.

У 1997 році разом із паном Романом і групою однодумців ми закладаємо Фонд Святого Володимира, ціль якого – в співпраці Церкви з державою працювати над відродженням культурно-духовних джерел української родини. Праці над проектами фонду присвячує пан Роман останні роки свого життя, одночасно налагоджуючи перші культурні зв’язки молодої держави з Австрією, Німеччиною, Польщею та іншими європейськими країнами як перший Почесний віце-консул Австрії в Україні.

Роман Крип’якевич був визначним мирянином, добре зорієнтованим в церковній і національній історії нашого краю. Володіючи європейськими мовами, він став гідним репрезентантом України на міжнародних форумах, конгресах екуменічного та культурно-політичного спрямування. Делегації Фонду Святого Володимира беруть участь в літніх академіях у Леонфельдені (Австрія), форумах «Католікентаг» – Берлін, Карлсруе, Дрезден. Фонд стає єдиним репрезентантом України в міжнародних рухах – Unum Omnes, Колоквіум європейських парафій (СЕР), у щорічних східноєвропейських семінарах в місті Шмохтіц (Німеччина). Цінний досвід європейських країн Роман Крип’якевич вмів розумно використати для віднови втраченого в часі тоталітаризму культурного пласту нашого народу.

Вважаючи найбільшою цінністю здорову сім’ю як клітину нації, пан Роман докладає багато зусиль до створення й реалізації проекту «Центр Родини», який стає найбільшим проектом Фонду Святого Володимира. Роман Крип’якевич, хоч і був на ціле покоління старший від нас усіх, талановито єднав наймолодших з поколінням його батьків, створюючи гарне почуття єдності й тяглості поколінь.

З ним приємно було долати труднощі та проблеми нашого буття, бо мав пречудове почуття гумору, оздоблюючи ним будь-яку рутинну працю. Знав безліч добрих жартів, поезій, просто веселих віршиків. З ним можна було говорити на будь-яку тему. Чим він тільки не займався: і вишколом українських сільських господарів у Австрії, і стипендіями для бідних, але здібних студентів, і пошуками нових видів електричної енергії для України (на кшталт повітряних вітряків), і проектом покращення якості ґрунту гумусом, і проектуванням кафе Кульчицького у Відні, і відвідинами групою патріотів на мотоциклах військових поховань УГА в Австрії, і влаштуванням когось на роботу органістом у Зальцбурзі… Попри все це знаходив час на перевидання творів батька з історії України, на переклад з готики «Меморандуму Головної Руської Ради з 1848 року», був і залишився зразком служіння своєму народові, своїй Церкві».

Ігор Матушевський, голова Фонду Святого Володимира

«Блаженної пам’яті Роман був рідкісною в нашій спільноті людиною. Для спільноти – це велика втрата. Але для нього це великий знак, що він у Господа досяг цілі свого життя».

Любомир Гузар, глава УГКЦ

«Він абсолютно однаково поводився в своєму кабінеті керівника відділу наукового інституту та в маленькій «каптерці» котельні, яку із властивим йому гумором називав ЦК (центральна котельня). Кого тільки можна було зустріти в тій ЦК з інтелігентного і дисидентського Львова за філіжанкою кави, яку майстерно приготовляв для своїх гостей господар ЦК. Тут можна було позичити почитати чорноволівський «Вісник» або дістати в подарунок саморобну збірочку Стуса, надруковану на машинці Романом Крип’якевичем і ним же зшиту в мистецьки оформленій обгортці. Прагнув волі України, йшов до неї. Незалежність зустрів у праці і боротьбі».

Адріана Огорчак, просвітянка, краєзнавець

«Вперше ми зустрілися либонь на початку шістдесятих в Будинку вчених на засіданні туристськоальпіністської секції. Я щойно по вернувся з південного Алтаю після мандрівки до гірського озера Марка Коль, і голова секції Роман Іванович попросив мене розповісти про цей важкий і ризикований маршрут, ще не освоєний гірськими туристами. Сам він тоді, здається, повернувся з гірської мандрівки Саянами. Роман одразу заімпонував мені. Справжній європеєць, рафінований галицький інтелігент з широким світоглядом, начитаний, обізнаний в малярстві, архітектурі, музиці, техніці, інформатиці, Бог один знає, в чому ще. Ну, звичайно, в історії, бо ж він – син відомого історика академіка Івана Крип’якевича. Людина, здатна захоплюватися, неперевершений оповідач. Серед моїх друзів було двоє, що з їхніх вуст я міг годинами слухати «дайджести» прочитаних книг, бачених вистав чи фільмів: Роман Крип’якевич та Карло Звіринський.

Роман був трохи сентиментальний, надто довірливий (останнє йому часто шкодило), романтик, мрійник. Відкритий для людей і кришталево порядний. Незмінно лицарський щодо жіноцтва, а навіть щодо суперників чи й ворогів. До його думки я завжди прислуховувався, а поведінка Романа в критичних ситуаціях була мені за взірець чоловічих чеснот.

Власну сім’ю Роман створив відносно пізно. Але яким він був сім’янином! Радості його дітей були його радостями. Скільки любові і турботи він офірував своїй дружині Лесі, донькам Іванці і Богдані (ви вже здогадалися, звідки ці імена! ? ), нарешті – омріяним внукам. Так, це був без перебільшення ідеал сина, брата, чоловіка, батька та діда».

Олександр Кіцера, професор, дійсний член НТШ

«Він був разом з нами, коли ми відновлювали Наукове Товариство імені Шевченка – інституцію, яку він в особливий спосіб шанував. Для таких відчуттів у нього був особливий респект: адже в тому товаристві його славетний батько вершив справу свого життя, українську справу, яку з усією властивою обдарованістю продовжував Роман Крип’якевич. Справу великого українського інтелігента, яким він був і після якого утворилася прикра порожнеча в наших ретельно “прочесаних” елітних середовищах епохи галицького посткомунізму».

Олег Романів, голова НТШ

«Ми вдячні, що своєю діяльністю і зусиллями він відкривав нам свою Батьківщину, і зараз ми просто не можемо уявити собі Львова без Романа».

професор Інгомар Трац, Австрія

«Найтяжче, що гнобило і травмувало Романа Крип’якевича – це чвари, чвари на всіх поверхах національного храму. Людина демократичних принципів, толерантна, він не раз обурювався, спостерігаючи нашу нетерпимість, схильність до негідних вчинків, амбіціозних фанаберій, що шкодять загальній справі, вносять розбрат в наше і без того нечисленне середовище свідомої інтелігенції. Роман був завжди налаштований виключно на мир, на вміння будувати неконфліктні взаємини».

Роман Корогодський, видавець, літературний критик

********

Народився Роман Крип’якевич 26 жовтня 1925 року у Львові в родині історика Івана Крип’якевича та Марії Крип’якевич (з роду Сидорович). Навчався спершу в «Рідній школі», згодом у славній Академічній гімназії, належав до юнацтва Пласту. Закінчивши Львівську політехніку, працював науковим співробітником Західного наукового центру Національної академії наук України. Мав ряд значних винаходів, працював над розробкою водневого двигуна. Був автором понад 80 наукових праць. Після захисту кандидатської дисертації завідував відділом і продовжував наукову працю. Був засновником та редактором наукового журналу «Фізико-хімічна механіка матеріалів». За місяць до захисту докторської дисертації став жертвою репресій тоталітарної системи проти інтелігенції 1972 року.

Наприкінці 80-их років – активний учасник, натхненник і засновник численних патріотичних починань: Товариства української мови, Руху, НТШ, академічної «Обнови», товариства «Холмщина», Пласту.

Був серед чільних діячів мирянського руху УГКЦ, викладав етику і риторику в богословській академії.

Помер Роман Крип’якевич 11 квітня 1999 року. Похований у родинній гробниці на полі №1 Личаківського цвинтаря разом із братом Петром-Богданом (відомим професором кристалохімії), бабусею Оленою і дідусем отцем-доктором Петром-Францом Крип’якевичами

Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Роман Крип’якевич

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку