Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Романа Хабурська

Поучення для мирян

Різдвяне Послання владики Юліяна Вороновського Самбірсько-Дрогобицької єпархії деякі миряни в діяспорі читають по кілька разів з великим хвилюванням серця і сльозами радости, бо такі владики допомагають мирянам бути щасливими.

Митрополит Андрей Шептицький у своїй молитві до Пресвятої Богородиці так молився: «Ми ж Твої діти, благослови нас і дай нам усе те, чого нам треба, щоб наше життя могло бути правдиво християнським і бодай трохи щасливим. Благослови нашу Батьківщину, благослови цілий український нарід, благослови всі наші міста й села, благослови всі наші родини, дай їм дочасний добробут та здоров’я, а ще більше Божу благодать і чесноти християнського життя».

Віруючі миряни дякують Божому Провидінню за те, що в наші дні посилає відважних, розумних, талановитих владик , до яких належить єп. Юліян Вороновський, який в часах світового занепаду майже в кожній ділянці життя освічує нам, українцям, путь і додає надії на краще майбутнє нашої Церкви й народу.

В році Родини ми, батьки, вдячні владиці Юліяну за розумні педагогічні поради:

«У вихованні дітей і молоді треба дотримуватися засади, що батьки мають виховувати своїх дітей, а не діти перевиховувати своїх батьків, хоч до думок дітей можна й варто прислухуватись. Основною і найважливішою клітиною суспільства, держави й Церкви є родина. Коли родина здорова, тоді й ціла людська спільнота процвітає. Криза родини є кризою народу, Церкви, цілого людства».

Важлива ця порада для батьків, яких доля змусила виховувати своїх дітей і внуків в умовах діяспори, а саме в країнах американського континенту, де нехристиянська демократія, чуже оточення утруднюють працю батькам, священикам і вчителям різними дивовижними законами 20-го століття. Молодим батькам не раз бракує сили, енергії і знання протиставитися тим законам. На щастя, маємо деяких молодих батьків, які стараються в умовах діяспори виховувати своїх дітей у рідній духовості. Щасти й допоможи їм Боже! Розумні всі ті, які це Послання читають, над ним роздумують і вміють впроваджувати в їхнє щоденне життя. Різдвяне Послання владики Юліяна Вороновського це наче «Поучення дітям» князя Володимира Мономаха 12-го століття.

Романа Хабурська

Думки до статті «Чому в Україні порожніють церкви»

Відповідь на це актуальне питання не є складною, бо кожний має відмінні пріоритети та переконання, які час від часу зміняються відносно наших умовин щоденного життя. Думаю, що латинська приповідка «Часи міняються, і ми міняємося з ними» допоможе нам зрозуміти, чому на поселеннях також порожніють церкви. Порожніють тому, що умовини у виховуванні наших дітей і внуків дуже відмінні від умовин, у яких ми виховувалися в Україні та у перші роки на поселеннях.

В Україні наші діди і батьки радо ходили до церкви, яка для них була домом молитви, в якій, за словами Тараса Шевченка, «село і серце одпочине». Відпочивало українське серце в храмі Божім, який був прикрашений мистецькими іконами, дбайливо вишитими обрусами і рушниками. Багато священиків були обдаровані музичними талантами, дяки, диригенти і хористи співали як «соловейки», все те творило «Молитовну оперу Девіна» (як кажуть деякі отці), і тому ніколи не було ані задовго, ані нудно. По Святій Літургії молодь, старші мали нагоду зустрітися зі своїми рідними і товаришами.

У відмінних обставинах виховуються наші діти і внуки при кінці цього 20-го століття, яке хвалиться винаходами техніки, зброї, постійного руху і поспіху кожного дня, навіть у неділі й свята. Питаємо себе, чи можливо зберегти багату духовість нашої минувшини в таких непривітних обставинах?

Багато дітей українського походження по малих містах Канади є у католицьких школах латинсько-західнього обряду, там беруть участь у короткій літургії, а наші українські церкви відвідують лише під час річних свят, як Різдво, Великдень та з нагоди різних родинних свят.

Згадані обставини не дозволяють дітям і молоді пізнати й відчути красу Святої Літургії східнього католицького обряду, і тому вона для них є задовгою, а для деяких навіть чужою. Старша молодь і студенти часто запитують нас, «чому під час Святої Літургії східнього обряду молимося про папу і єпископів аж чотири рази, а в західньому латинському обряді вистачає один раз?». Чи справді в наших обставинах це конечне?

Романа Хабурська
Канада