Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

східний обряд

Наш східний обряд – прецінний скарб*

«Всі й поодинокі католики…
нехай по всьому світі держаться свого обряду,
його плекають та по силах його дотримуються».
(Ватик. Собор II)

Читаємо в історії старинної Греції, що ще сотні-сотні літ перед Христом, коли група греків покидала свій рідний край, щоб закладати свої колонії на побережжях Малої Азії, Африки та південної Італії, то вони зі святині в Атенах брали зі собою святий вічний вогонь. Цей вічний вогонь мав на чужій землі їм стало пригадувати на їхній рідний край, рідний нарід, свою віру й культуру.

Подібно й наші діди й батьки покидаючи свій рідний край і виїжджаючи до Канади, Америки чи інших країв також узяли зі собою святий вічний вогонь — вогонь любови своєї віри, своєї Церкви, свого обряду, своїх церковних і народніх традицій та любов свого народу.

Ми практикуємо нашу святу віру у східньо-візантійському обряді, бо в тому обряді ми приняли її з Візантії. Наш східній обряд — це прецінна спадщина християнського Сходу. Наш обряд — це дорогоцінний скарб, що його передали нам наші предки. Він один з найцікавіших і найкраще відповідає психіці нашого народу. Він наша святиня релігійна й національна. Його красу й велич найкраще пізнати по його світлих прикметах: Він прадавній, старовинний; Він глибокий змістом; Він прегарний і величний.

НАШ ОБРЯД — ПРАДАВНІЙ, СТАРОВИННИЙ

Схід — це колиска християнської віри і християнських обрядів. На Сході народився Ісус Христос, Спаситель світу. На Сході зродилася Христова Церква. В Антіохії перші визнавці Христа дістали назву християн. На Сході розвинулися святі Літургії, а з ними літургійні обряди. На Сході були опреділені основні догми християнської віри про Пресвяту Трійцю, про Христове Божество і Пресвяту Богородицю. Християнський Схід дав нам чернецтво і християнську містику. Зі Сходу християнство прийшло на Захід і принесло туди головні Богородичні празники та культ святих ікон. На Заході три перші сторіччя свята Літургія правилася у грецькій мові. На Сході відбулися превеликої ваги сім перших Вселенських Соборів.

І цю пребагату церковну традицію і обряд Візантії прийняла наша Русь-Україна. Ця старовинна християнська традиція Сходу стала нашою традицією і нашим релігійним скарбом.

Другий Ватиканський Собор одноголосно, з великим респектом і пієтизмом у своїх декретах наголошує цю старовинну, пребагату і цінну християнську спадщину Сходу. «Історія, передання та численні установи — каже Собор у декреті про Східні Католицькі Церкви — дають прегарне свідчення, як дуже Східні Церкви заслужилися для вселенської Церкви. Тому Священний Собор не тільки належно оцінює та справедливо похваляє цю церковну й духовну спадщину, але також твердо вважає її за спадщину цілої Христової Церкви» (§5).

Так, отже, з нашої святок Літургії, з наших Богослужень і нашого обряду говорить до нас дух апостольських традицій, дух християнської старовини, дух наших великих святих Отців Сходу, дух християнської містики й символіки.

Наша знана поетеса Уляна Кравченко про значення нашого обряду для нас так каже: «Завдяки обрядові зберігається національна свідомість. У дитячі роки, у хвилини молитовної екстази появлялася свідомість, що тут молиться моя мати і бабуня; що давніше молилися тут так само їхні батьки, а перед сотнями літ молилися тут мої предки. Так будуть молитися й наші нащадки. І відчувається вічність своєї віри, і відчувається невмирущість нашого народу… У рідній вимові богослужбового слова відчуваю його таємний смисл. У чужій мові не можу його відчути. У своїй суворо-поважній красі наш обряд найвеличавіший серед інших християнських обрядів. Щоб бути латинником чи протестантом, треба ним бути від віків. Глибини душі не можна змінити. Змінити обряд, замінити його іншим не можна» (Хризантеми).

НАШ ОБРЯД — ГЛИБОКИЙ ЗМІСТОМ

Це друга знаменна і визначна риса нашого східнього обряду. Обряд Східніх Церков творився на науці святого Письма, науці-святих Апостолів, науці святих Отців, на традиції перших віків, на молитвах, жертвах і покутах пустельників та великих і святих мужів. Наш Східній обряд відзначається великим почитанням Святої Трійці. Багато-багато разів ми її величаємо у наших Богослужбах. Згадкою про Св. Трійцю звичайно починаємо й кінчимо майже всі наші Богослуження. На Сході превеликий культ нашого Спасителя, Ісуса Христа, як Богочоловіка і Чоловіколюбця. На Сході улюблений культ Пречистої Діви Марії як Богородиці, Заступниці перед Богом і Покровительки. Наші Східні Літургії — глибоко догматичні. Великий знавець східніх обрядів священик Максиміліян, саксонський князь, про це так говорить: «Догматичний характер це особливіша й дуже чітка черта Східніх Літургій. Всі ці Літургії становлять наче теологію в поезії. А навпаки, наша римська Літургія, принаймні оскільки це відноситься до давніших часів, є мало догматична чи теологічна. Тут рідко знаходяться ясно висказані догмати. Зате на Сході майже всі Богослужби є догматичні» (Виклади про Східні Літургії).

Цю особливішу рису обряду Східніх Церков підкреслює також Другий Ватиканський Собор у своєму декреті про Екуменізм, де сказано: «Не треба й забувати також, що Східні Церкви вже з самого початку мають багатство, з якого багато зачерпнула Церква Заходу в справах літургійних, в духовному переданні та в правному порядку. Та й того не можна недоцінювати, що основні догмати християнської віри про Св. Трійцю та про Слово Боже, воплочене з Діви Марії, були визначені на Вселенських Соборах, що відбувалися на Сході. Для збереження цієї віри ці Церкви багато витерпіли й ще тепер страждають» (§14).

НАШ ОБРЯД — ВЕЛИЧНИЙ І ПРЕГАРНИЙ

Про велич і красу нашого обряду свідчать похвали різних римських Папів, свідчать заяви Другого Ватиканського Собору, свідчать оцінки і признання знавців обрядів. Дійсно, яка велич і краса наших обрядових церемоній, символіка чинностей наших святих Літургій, нашого церковного співу, церковних риз, уладження святилища та будова нашого іконостасу! Папа Іван XXIII за свого життя був папським нунцієм у Болгарії, Туреччині і Греції. Він так полюбив візантійський обряд, що деколи сам правив візантійську Літургію у грецькій мові.

А вищезгаданий князь і священик Максиміліян заявляє: «Ніщо не є більше католицьке і пракатолицьке як Східні Літургії, які виросли прямо зі серця Церкви. Церква втратила б дуже багато, якщо б ці пречудні Літургії перестали існувати» (там же).

В декреті про Екуменізм читаємо: «Всім також відоме, якою любов’ю східні християни празнують літургійні священодійства, а передусім євхаристійні, як джерело життя Церкви та завдаток будучої прослави… В цьому літургійному почитанні Східні величавими піснями прославляють Марію Вседіву, що Її Вселенський Єфезький Собор проголосив торжественно Пресвятою Богородицею.. На Сході також знаходяться багатства тих традицій духовних, що виявилися передусім у чернецтві. Там бо від славних часів Святих Отців процвітала ота монаша духовість, що згодом перейшла й на Захід… Тому пильно допоручається, щоб католики частіше прикладалися до тих духовних скарбів східніх Отців, що підносять цілу людину до розважання речей Божих» (§15).

Хто з римо-католиків ближче пізнає нашу св. Літургію і наш обряд, той відразу ними захоплюється. Ось приклад:

Одна римо-католицька дівчина в Чікаґо, що стало буває на нашій св. Літургії і приймає Св. Причастя до автора цих рядків, як пароха церкви, написала листа такого змісту: «Я, хоч римо-католичка вже через три роки буваю у неділі, а деколи і в будний день на Службі Божій у вашій прегарній церкві. Я дуже люблю вашу церкву і справді чую присутність Бога у вашій церкві. Дуже я вдячна Богові за рясні ласки, що їх одержала у вашій церкві».

Наш українсько-візантійський обряд для нас і тим цінний, що він своїми церемоніями, змістом Богослужень, своєю глибиною символіки і містики найкраще відповідає психіці й ментальности нашого українського народу.

Справді, наша свята віра і наш українсько-візантійський обряд це прецінний скарб Богом нам даний.

І як довго в наших серцях і серцях дітей наших горітиме цей святий вогонь любови своєї Церкви, свого обряду, наших величних і прегарних богослужень, рідної мови й народу, так довго ми в розсіянні сущі зможемо сміло глядіти в наше майбутнє, бо наша Церква й наш обряд будуть для нас нашою незабутньою твердинею. Тож нашим великим і святим обов’язком є свій обряд пізнавати, його цінити, ним дорожити, його любити, в ньому виховувати своїх дітей та в ньому завжди Господа Бога славити й величати.

На широких водах універсалізму або Християнський універсалізм догори ногами

Коли прочитуємо нашу релігійну пресу часто дивує нас велика кількість шумних, патріотичних фраз, які повинні б зробити на читача досить приємне вражіння. Тому часто буває так, що дехто захоплений такими фразами, не звертає уваги на тут чи там кинені дрібні натяки про універсалізм католицької Церкви. Це ще виразніше виходить наверх, коли в розмові з деякими духовними особами запитати їх про причину тої великої розбіжности між цим патріотизмом на папері, а неменшим запереченням його в дійсності, в щоденному житті Церкви. Тоді звичайно буває так, що такий духовний достойник з поблажливою усмішкою починає досить несміливо пояснювати, що католицька Церква, маючи характер універсальний тобто всесвітний, не може на ділі займатись національними справами, а кожний її член повинен би як найскорше визбутись всяких національних рис та культурних досягнень своєї нації і піднестись на вищий ступінь християнської досконалости та стати католиком-універсалістом, тобто всесвітним, понаднаціональним. Виходить, що це мав би бути якийсь окремий тип, який не признає ні батьківщини, ні своєї культурної окремішности, для якого кожна мова, традиція чи обряд є однаково добрі.

Слухаючи таких поучень, неодному приходить на думку питання, як такий універсалізм в католицькій Церкві в дійсности виглядає та який він був в початках християнства. На це дуже влучно відповів український священик о. В. Зінько, називаючи проповідників теперішнього універсалізму «крокодилями з іменем католиків». Ось кілька його прикладів, взятих з католицьких країн різних континентів: «Тепер скрутно словакам і ми їм щиро співчуваємо. Але нехай вони знають, що проти них свідчить з гробу покійний український єпископ Павло Гойдич, якому свого часу президент вільної Словаччини, священик Тісо, навіть не хотів подати руки на привітання, коли наш Єпископ посмів пригадати словацьким шовіністам, що наша мова українська і нашим дітям належиться українська школа.»

«Згадаймо ще, що проти еспанців-католиків мають національні меншини басків та каталонців; що проти італійців мають південні тирольці, а вже до неба кличе принижування греків-католиків у Калябрії та Сицилії /Італія/. Італійські католики мали свого часу приказку: «як зустрінеш вовка і грека, то залиши вовка, а забий грека !» «А нема вже що говорити про кривди менших народів та етнічних груп, що їх більші хочуть живцем проковтнути, культурно задушити.

А все те чинять брати-християни, часто дуже ревні католики.»

За прикладами не треба шукати. Ось американський єпископат хоче мати привілей сам касувати етнічні парафії, навіть без рекурсу до Апостольської Столиці в Римі.

Це якраз ці теперішні універсалісти, що з ментальністю традиційного «старшого брата» хотіли б всіх слабших довкруги себе пожерти, не застановляючись над тим, чи зможуть стільки перетравити. Кожного року ранньою весною населення цілої Америки є свідком величавих парад в честь св. Патрика, національного святого Ірляндії. Кілька тижнів перед тим святом всюди починає «зеленіти», а окремі написи звертають на себе увагу, бо наближається великий день для кожного ірляндця, коли він має прилюдно заманіфестувати, що «Ірляндія є вічна». Якраз в тому то часі на парадних трибунах можна побачити духовних достойників, прибраних “на зелено”, якраз тих завзятих проповідників церковного універсалізму. Деякі з них вразі недуги кажуть себе привезти в шпитальних амбулянсах, щоб в той великий день їхнього національного свята показатись на парадній трибуні. А після закінчення таких неуніверсалістичних парад вертаються до своїх парафій та з фарисейським обуренням «роздирають на собі ризи», бо не можуть зрозуміти, що інші національні меншини мають відвагу утримувати для своїх дітей рідну школу та вчити дітей молитись в своїй рідній мові. Очевидно, що цей образ «універсалізму» не був би повний, якщо б ми поминули мовчанкою такий же універсалізм в самому осередку католицтва, тобто в Римі. Хоч до католицької Церкви належать вірні різних національностей із всіх континентів нашої землі, то тяжко зрозуміти, що цими католиками цілого світу керує невелика однонаціональна група італійська. Так вже завелось від століть, що завдяки перебуванню там Папи Римського в столиці тої держави, італійська нація, не відомо яким правом чи законом, проголосила себе вибраним народом Нового Завіту та захопила в свої руки ціле керівництво католицької Церкви. Керівниками поодиноких Конгрегацій, цебто міністерій в політичному значінню, обов’язково мусять бути італійці, головні позиції мусять бути обсаджені італійцями, Папа Римський мусить бути італієць. Час від часу невеличкий виїмок попаде та припадково допуститься «для прикраси» кількох довірених чужинців. І так найбільш складні проблеми католицької Церкви, що відносяться до прерізних національностей цілого світу, від віків рішає за стандартними шабльонами однонаціональна групка людей, накидаючи свою ментальність католикам цілого світу, не розуміючи ні потреб, ні стемлінь поодиноких народів, не говорячи хоч би про елементарне знання історії чи культури поодиноких націй. Бо ж трудно собі представити, щоб невеличка група осіб, відвічальних за керівництво справами цілої Церкви, мала досить часу за ціле своє життя бодай в найбільш поверховних рисах пізнати ту величезну кількість національностей та бодай знатиме вони на землі живуть. І в таких обставинах керується цілою Церквою від віків, виноситься далекосяжні децизії відносно поодиноких народів. Тому нічого дивного, що в цьому адміністраційному безголов’ї для упрощення справи береться під увагу великі та впливові держави, а решту національностей кидається на поталу, чи торгується ними відповідно до потреб впливових великодержав, навіть хоч би ті держави переслідували віру. Це був би в коротких словах накреслений образ того так уперто проповіданого «універсалізму».

Тому беручи під увагу численні приклади з різних держав цілого світу, мусимо ствердити, що такий універсалізм, як його нам тепер на свій лад проповідують, не є нічим іншим, як звичайним обманом, де для примітивних цілей торгується правдами віри.

Чи однак поняття універсалізму є цілком чуже для Христової Церкви? Коли ми приглянемось до початків Християнства, побачимо там приклади того іншого універсалізму, який в порівнанні з теперішним не має нічого спільного. Коли християнство в своїх початках вийшло поза границі одного жидівського народу, охоплюючи щораз то більше країн, тоді св. Апостол Павло ясно й недвозначно проголосив засаду християнського універсалізму, коли сказав, що він став греком для греків, жидом для жидів, щоб лише приєднати всіх до Христа. Отже св. Павло не казав християнам різних народів кидати свої культурні здобутки та йти за якимсь універсальним самообманом, але поучив майбутніх Апостолів та керівників Христової Церкви, щоб вони достосувались до інших народів та вміли їх зрозуміти на те, щоб приєднати до Христа.

Ми були б дуже вдячні нашим універсалістам, якщо вони могли б нам сказати, скільки мирян вони приєднали до католицької Церкви своїми універсалістичними проповідями. Зате ми можемо їм вказати на тисячі українців католиків, що пересичені таким проповідуванням та дволичним поступованням своїх духовних керівників, пішли якраз в противному напрямі, приєднуючись до Української Православної Церкви, яка має виразний національний характер. Подивімся на численні парафії тої Церкви в Канаді та Америці і побачимо, що багато з них має серед своїх членів три чверти а часом і більше бувших українців католиків. Тому говорячи про християнський універсалізм, не треба його перевертати догори ногами та вимагати від християнських меншин, щоб вони лізли в ненаситні пащі більших народів, але щоб найвищі керівники Церкви в свойому центрі стали універсалістами та зрозуміли християн поодиноких народів, що входять в склад тої Церкви. В центрі Християнства мають бути авторитетні представники поодиноких народів, що вийшли зі свого народу та є здібні його гідно репрезентувати. Також права та інтереси навіть найменшого народу мусять бути чесно заступлені, а не достосовані до інтересів великодержав.

На цю тему маємо знамениті слова Мелхітського Патріярха Максима IV, відважного оборонця Східних Церков. Він разом з нашим Блаженнішим Патріярхом Йосифом І належить до найвизначніших постатей II Ватиканського Собору. В своїй промові до Отців Собору він сказав, що, якщо Церква буде накидати богословські системи, літургічну мову та культуру лише одної групи та буде вимагати від східних католиків занехання їх власної Літургії, традицій мови та культури, то тоді така Церква не буде даром Божим для цілого світу, але буде лише людською інституцією, що служить інтересам одної групи. «Тому протиставляючись латинізації наших інституцій – говорив він – ми не заступаємось за дрібну парафіянщину чи перестарілий традиціоналізм. Ми є свідомі, що боронимо суттєвих інтересів Апостольської Церкви».

Очевидно в теперішних обставинах не можна сподіватись, щоб такі зміни прийшли на протязі короткого часу. Те, що століттями робилось, щоб цей первісний християнський універсалізм Апостолів перевернути догори ногами, не може бути змінене навіть найкращими паперовими рішеннями одного Собору. Зміни мусять прийти найперше в адміністраційному складі Церкви, щоб позбутись тої специфічности однонаціональної кліки. А покищо ми мусимо дуже осторожно відноситись до чужих та, нажаль, і до своїх провідників теперішнього здегенерованого універсалізму, бо його «широкі води» є дуже каламутні.

Обряди в Українській Католицькій Церкві

Обряди – це зовнішній вияв віри в Бога і богопочитання взагалі. Обряди – це духова скарбниця тисячлітнього надбання вартостей духа і світогляду наших предків. Св. Володимир Великий відновив християнство на землях України-Руси в слов’янському обряді, яке голосив у першому столітті св. апостол Андрей Первозванний. Візантійський обряд впродовж століть пересяк українською духовістю, набрав українських народніх прикмет і був виявом глибинної містики української.

Св. Андрей, якого Христос Спаситель першого покликав в ряди апостолів /тому то названо його Первозванним/, поставив хреста, першого хреста на наших землях. В часі воєнних дій і мандрівок народів через наші землі, християнство занепало, аж Володимир Великий відновив його і утвердив на новому благословенному ґрунті України, де воно росло, розвивалося і прибирало своєрідні форми в літургічних обрядах.

Треба згадати, що в перших віках християнства, лиш ті християнські громади, які були засновані апостолами Христовими, діставали гідність патріярхатів. В Римі помер св. ап. Петро, якому Христос дав власть першенства. Той самий ап. Петро заки прибув до Риму, заснував церковну громаду в Антіохії, яку очолив пізніше патріярх антіохійський. Тому то й антіохійський патріярх видвигає претенсії на першенство перед Римом. Св. ап. Марко заснував першу християнську громаду в Олександрії, де потім постав олександрійський патріярхат. Єрусалимський патріярхат став німбом святости, бо в Єрусалимі було довершене спасіння людського роду. Там св. ап. Яків голосив християнську науку і був першим патріярхом. Одинокий візантійський патріярх не мав апостольської традиції, тому Візантія старалася її створити. Якщо б кочові орди, пересуваючися через Україну не знищили християн, то напевно був би і в Києві патріярхат, бо там першу християнську громаду заложив апостол Андрей Первозванний.

Церква в Україні перетопила літургічний обряд в богомільній душі перших українських християн і винесла його на вершини свого богомільного життя. Цей обряд став виразником богопочитання. Понад 400 святинь за Ярослава Мудрого стали основою багатьох манастирів як чоловічих так і жіночих.

В наших літургічних книгах знаходяться великі скарби духа, неоцінені перлини людських почувань. Богомольці черпають з них духові вартості, які відривають їх від земних турбот, підносять їхні думки до неба, скріпляють духові сили і потішають у прикростях. Обряди нашої Церкви вводять богомольців в інший світ, кращий, спокійніший, благородніший, зближують людину до Бога-Творця і вказують ті прикмети святців, які своє життя посвятили для Бога.

Обряди – це форма богопочитання вироблена не лиш на підставі Святого Письма, літургічних книг, але й нашої церковної старовини. Обряди – це тисячлітня відбитка духових первнів української душі. Тільки благородна душа здібна любити і шанувати обряди, душа, яка бачить і почуває в собі богонатхнення. В душах таких людей панує радісний спокій, згода з волею Божою, любов до Всемогучого Творця. Без обряду людина не має спроможности виявити свою віру, свої душевні почування у відношенні до свого Творця. Обряди – це форма всенародного моління, духовий корм, який робить нас здатними легко розуміти і приймати науку нашого Спасителя, виложену у Святому Євангелії. Обряди роблять нас спокійними і немов очищують душу від всяких недомагань, від усякої скверні.

Обряд – це немов душа українського народу, його сумління, які віками зберігали наш нарід перед винародовленням. Багато маємо історичних даних, що в найприкріших часах нашого винародовлення обряд зберіг нас, як окрему націю.

На обряд складаються: церковна архітектура, внутрішній устрій церкви, ризи священнослужителів, форми служення і участь вірних в богослуженнях. Всі ці прикмети творять одну цілість, як вияв душевних почувань. Копула на церквах є символом зводу небесного, в якому повсякчас володіє Христос Господь. Внутрішній устрій церкви також є символом життя людини на землі і її вічної цілі. Святилище, що його відділює від цілости церкви іконостас, є символом неба. На Престолі перебуває Христос Спаситель і святилище є виїмково святим місцем. Туди не входять люди, крім церковної прислуги.

Не лише зовнішній вигляд вказує на дім молитви у східньому обряді. В святині мають відновлюватися душі богомольців, набирати сил і витривалости в трудах щоденного життя. В ній відбуваються богослуження, виголошуються науки на основі євангельських правд, співаються гимни для звеличування Бога. Нарід – це не слухачі в святині, але учасники богослужень та інших справ, що відносяться до життя церкви.

Воєнна хуртовина порозносила наш нарід по всіх континентах земної кулі. Церква на рідних землях в руїні. В діяспорі заливає її повінь чужих впливів і наша людська оспалість і байдужість.

Служіння Божественної Літургії стоїть на першому місці з поміж усіх богослужень у нашій Церкві. Ця відправа повинна концентрувати увагу всіх присутніх, які повинні брати участь у відправі. Священнослужитель вносить прохання до Бога за найважливіші потреби в нашому житті, а всі присутні відповідають молитвою Господи помилуй, подай Господи, Тобі Господи та іншими молитвами, як антифони, Святий Боже, Іже Херувими, Вірую, Отче наш, і ін. До Божественної Літургії священнослужитель приготовляє усе так, щоб пригадувати собі і вірним все те, що діялося в житті Христа Спасителя. Чашу прикриває червоними покровцями, які мають пригадувати Кров Господню. Накриває так, що середина великого покровця зв. «Воздух», де є емблема хреста, ставить на верху чаші. Латинники ставлять цей покровець хрестом не зверху чаші, але так, щоб нарід бачив. Під Святу Трапезу, Престол, підстелюють диван так, щоб Престол стояв на середині дивана. Латинники підстелюють диван під ноги священнослужителя. Священні одежі, знак св. Хреста, клякання і цілий стиль латинських богослужень відрізняє людей латинського обряду від вірних Східньої Церкви.

Студії над обрядовими різницями в богослужбовому культі вказують, що культи обидвох церков мають великий вплив на людську психіку. Хоч обидві церкви, як західня так і східня мають свій початок в Єрусалимі, де жив, навчав, переносив страсти і вмирав наш Спаситель, впродовж довгих століть культ Божий на Сході і на Заході прибрав свої форми богопочитання і набрав обрядової сили. До збереження обрядових форм служила і тепер служить школа, виховання батьків, публічна опінія і наука релігії. Культ Богопочитання набрав сили і поваги святости й непорушности. Народ уважає їх доґмами, а Церква уважає гріхом їх змінювати, або викривлювати.

Обряди впливають на людські почування, впливають на настрій душі. Людина латинського обряду, хоч і слова не розуміє своїх богослужень, проте вірить в те, що кожне слово священнослужителя є Божим і святим. Слова латинських богослужень не зрозумілі загалові вірних і не мають сили збуджувати в них ніякої думки, вказувати на Божі атрибути, як доброта, всевідучість, всемогучість, всюдиприсутність, вічність, незмінність, всезнаючість та інші досконалості. Вірні на латинських богослуженнях не знають, про що священнослужитель просить, за що дякує, або благодарить Бога. Їхні богослуження відбуваються вишколеними рухами священнослужителя, знаками, формами. На вірних діють перевантаженням різних фіґур і фіґурок; величезні хрести є на їхніх орнатах, є різні квіти на св. престолі, хоч і штучні. Все це ділає на психіку богомольців, однак інакше, як в святинях українського обряду. В нашому розумінні – костели роблять на наших вірних враження театральне. Там все приготоване так, щоб діяло на людське око. В наших святинях усе приготоване для людських почувань, які мають родитися з містичного розумування, яке закрито перед людським оком. Ця містика творить в душах вірних віру в невидимого Бога, віру в усе те, чого навчає християнство. В українських святинях виключено всякі фігурки, штучні квіти та інші девоціоналії. На святому Престолі як символ Христа Господа лежить тільки св. Євангеліє на антимінсі. Може бути ще ручний хрест. Більш нічого – бо св. Престол це Христос, а св. Євангеліє це Його наука.

Іконостас закриває перед людським оком усе, що коло св. Престола, бо місце, де стоїть св. Престол – це символ неба. Навіть в часі Служби Божої, коли царські врата відкриваються, священнослужитель в часі молитви «Вірую» – накриває великим покровцем-воздухом предложені Святі Дари на знак, що віра, яку висловлюємо, не може бути ані стверджена, ані доказана. Віра опирається на науці Христа Спасителя. Всякі концерти церковні, або й без концертів гра на інструментах в наших святинях виключені. Це місце, де є тільки вимова молитви людськими голосами, у співі, який є праґматичним викладом життя і науки Господньої. Священик взиває вірних до молитви спільної, громадної, літургічної співучим голосом, а нарід, люд Божий, таким же співом, співом молитви, відповідає: Господи Помилуй. Це торжественне моління всім ясне, зрозуміле, чи то в українській, чи у старослов’янській мовах. Слова літургічної молитви є живі, відкривають їм двері Богопочитання, уводять у світ Божої досконалости, представляють Божу велич і силу. Люд Божий наново пізнає свого Спасителя, пізнає Його доброту, любов, ласкавість. Божественна Літургія в українській Церкві – це вичерпний виклад життя Христа Господа, виклад Його науки, що пригадує Його страсти, смерть і воскресіння.

Богослуження в українській Церкві вводять вірних в інший світ, світ життя душі, світ містики, роздумувань і духової насолоди. Будова святинь вказує на небозвід, святилище храму – небо, рай, жилище Бога в окруженні ангелів, святий Престол – це символ Христа Бога, репіди при Престолі – це символ присутности й діяння Святого Духа. Світло в семисвічнику за Престолом пригадує світло Христової науки яка просвічує кожного, і Його благодатей, що випливають із семи Св. Тайн. Кожний рух священика: благословення рукою, Святими Тайнами, вхід з Євангелієм, вхід зі Святими Дарами – все те має дуже вимовні вияви і візвання до уважливости, спокою душі, піднесення дух до неба.

Культ нашої Церкви – виклад, навчання, виховання і ведення людського життя. Учасники богослужень – це не статисти, ані не слухачі, але дійсні учасники богослужень, учасники тої небесної поезії, яка зливається на них бальсамом душевного спокою, сповиває їх душі Святим Духом, кормить небесним кормом. Літургічні богослуження формують душу людини, направляють на зовсім інші життєві дороги, творять містику понять і розумінь Христової науки і впроваджують у світ духового життя.

Зміст іконографічних зображень, кадильний запах, множество воскового світла, краса мелодій церковного співу – відповідно настроюють учасників богослужень, напоюють небесним напитком Божого Духа і перетворюють їхні душі так, як сам Христос Господь перетворював простих рибаків на світочів знання, незрівняних проповідників та апостолів, хворих на здорових, сліпих на видющих, грішників на праведників. Дуже відрадним явищем є те, що справами Церкви і її культу зайнялися люди світські, миряни, Божий люд, якому справа Божого культу дорога, глибоко вкорінена в душу і становить для них незнищимий духовий скарб.

Вселенський Собор порушив латинську Церкву в самих основах. Звелів завертати взад на кілька століть, впровадив до богослужень живу мову, дозволив на різні джази й музики в латинських костелах, чого ті костели ніколи не чули. Українська Церква держалася вірно постанов Вселенських і помісних Соборів, була консервативною, не приймала того «поступу». Літургічні обряди були скарбом духовости наших вірних, а коли монашество наше старалося примінити деякі наші богослуження до латинських, нарід ставив сильний спротив. Старослов’янська мова, яка збереглася в наших богослуженнях – це стара мова українського народу, якою розмовляли на княжих і гетьманських дворах, якою київські і галицькі митрополити виголошували проповіді, писали розпорядки й послання народові. Цією мовою від початку введення християнства відправлялися богослуження, нею писано і печатано літургічні книги і ця мова дістала в нас назву церковної, яку пересічний мирянин в більшості розуміє.

Розрухи в римо-католицькій Церкві за відновлення богослужень, за поворот до давнини, за впровадження до богослужень антифонів та інших прошень у формі діялогу священика з вірними – в ніякому випадку не відносяться до нашої Церкви, бо наша Церква все те мала від самого початку, нічого не міняла і задержала до сьогодні. За збереження непорушности наших літургічних традицій терплять сьогодні мільйони вірних, а багато згинуло на засланнях. Живими свідками є наші Ісповідники віри: Митрополит Йосиф та єпископ Величковський.

Ті українці, які знайшлися в діяспорі, в морі різних віровизнань, а передовсім в морі протестантської й католицької Церков, є обрядово загрожені. Божий люд кричить на сполох, організує самооборону в тій свідомості, що на випадок затрати літургічних обрядів, згинуть і національні почування, втопляться в чужому морі.

Не меншою загрозою є й виховання нашої молоді. Вона виростає в чужому середовищі, навчається в чужих школах, образується на доктринах, часто неприхильних нашому народові й Церкві. Молодь змалку розмовляє мовою країни свого поселення, а мову своїх батьків забуває, або легковажить. Щоб рятувати нашу молодь від повної асиміляції, кожна українська громада повинна мати свої вечірні українські школи та організації молоді. Вселенські Собори зобов’язують нашу Церкву тільки в справах постанов віри і доґматів, а ніколи в справах, якою мовою маємо відправляти богослуження. Справи літургії і всяких літургічних постанов вирішували в нас Первоієрархи нашої Церкви самі, або їхні синоди.

Божественна Літургія в українській Церкві все була співана, як і всі інші наші богослуження, як Вечірня, Утреня, Часи, Обідниця, Повечеріє, а в монастирях Полуношниця. По заключенні унії в Берестю 1596 р., деякі василіянські монастирі зачали впроваджувати в своїх манастирях шептані Служби Божі, зв. шептухи. В 1720 р. на Замойському Синоді владики /які, зрештою, були вихованцями василіянських монастирів/, постановили, щоб впровадити в нашій Церкві шептані Служби Божі. Ті постанови кількадесять літ стояли тільки як документ бо ніхто зі світських священиків не смів впроваджувати ту постанову в життя. Держалися тільки василіяни, які займали тоді найбагатіші парафії. На тому Синоді усунено з наших богослужень «теплоту», тобто теплу воду, яку священик перед св. причастям доливав до чаші, як символ діяння Святого Духа. Усунено також губку, якою священик згортав частиці і агнця з дискоса до чаші, а звелено згортати пальцем. На тому Синоді багато здеформовано наші богослуження, які довгими десятиліттями входили в життя нашої Церкви, вростали в її ґрунт і ставали непорушними святощами на нашому церковному полі. Василіяни впровадили польську Літанію до Матері Божої з припівом: «О, Маріє Мати Божа, молися за нами», Суплікацію, Претерпівий за нас страсти, одноразовий знак св. хреста на собі, фіґурки в церквах і всякі поспіхи і неуваги, яких наш нарід не знав у старину. Все ж таки залишився бодай скелет Служби Божої, що треба її рецитувати таким тоном, щоб кожна людина, що знаходиться в церкві, може чути голос священнослужителя і йому відповісти молитвою: Господи помилуй і т.п. Також наш обряд не дозволяє, щоб священик відправляв Службу Божу сам, без нікого в церкві. Нехай буде і мала дитина, тоді Служба Божа відбувається в чиїйсь присутності.

В українській Церкві є три роди Божественної Літургії: Св. Івана Золотоустого, яка правиться впродовж цілого року, Святого Василія Великого, яка відправляється тільки десять разів в році і Наперед освячених Дарів, яка давніше відправлялася впродовж Великого Посту щодня крім субот і неділь. Сьогодні ця Літургія правиться раз в тиждень, або два рази в тиждень: середу і п’ятницю, залежно, як котра парафія постановить. Ця Служба має покаянний характер. Люди в часі її відправи клякають, кладуть доземні поклони, словом отвирають в своїх душах «двері покаяння», як співається в стихирах на утрені. В часі Служб Божих Золотоустого і Василія Великого, нарід стоїть, тільки немічні і старці могли колись сідати.

В Благовіснику Верховного Архиєпископа за IV рік, кн. 1-4, були відмічені дві обрядові справи, а саме: «Будова наших святинь» і «Про святий хліб» на відправу Божественної літургії. Обидві справи є актуальні і на часі, бо як пишеться в Благовіснику, «Повіяв інший дух», який разом із церковною і обрядовою культурою хоче знищити українську духовість.

Архітектура українських святинь створена тисячелітною традицією, повинна пригадувати нам в діяспорі те, що ми втратили, пригадувати святині на рідних землях. Церква – це не тільки стіни й дах. її будова має бути домом молитви, святинею і прибіжищем знедоленої людської душі. Церкви на рідних землях славилися вибагливими формами архітектури, були збудовані на найдостойніших місцях. Внутрі церкви були вивінувані коштовними іконостасами, стіни прикрашені іконописною зі змістом Святого Письма та іншими подіями й постатями зв’язаними з церковною традицією.

Та не тільки для зовнішнього вигляду й самої гордості церква має служити. В ній мають відновлятися душі, набирати сил і витривалості у щоденному житті. Там відбуваються богослуження, виголошуються проповіді, співаються величні гимни та звеличують Бога. Зовнішній вигляд церкви, внутрішнє устаткування, літургічний спів, чисте й естетичне утримання церкви і дбайливість, перетворить нас і сконсолідує в одну духову громаду і дасть нам свідомість єдности не лише церковної, але й національної. Зачинаючи від початків християнства на українських землях, в помісних соборах брали участь миряни – Божий люд – який вирішував справи Церкви враз з духовенством.

Мимо того, що наша Церква на Рідних Землях переслідувана, святині перемінені на шпихлірі, на театри, на стайні – Церква живе в душах Божого люду.

Кожний храм – це посвячене місце прослави і почитання Бога. Правда, на кожному місці є всюдиприсутній Бог, але Він сам собі бажає вибраних і віддільних просторів і то вже від сотворення чоловіка на землі. Каїн і Авель приносили жертву Богу на жертівнику, приносив її і Ной і Авраам на горі Морія. Приносив патріярх Яків коли пізнав, що місце, на якому спав – є святе, «що це дім Божий і небесні ворота». Він поставив камінь, на якому спав, як фундамент «і камінь цей, що я поставив як стовп, буде Божий дім» /Буття, 28, 22/. І до Мойсея сказав Господь: «Не наближайся сюди: Скинь сандали з Твоїх ніг, бо місце, що на ньому стоїш – є святе» /Вихід, 3, 5/. Щодо жертви, то так мовив: «Жертівник із землі поставиш мені і приноситимеш на нім всепалення свої… Коли ж з каменя будуватимеш мені жертівник – то не будуй з тесаного каменя… На кожне місце де я захочу, щоб прославлялось моє ім’я – я прийду до тебе і поблагословлю тебе…» /Вихід 20, 24-25/. І дійсно, з жертовних каменів зачали будувати святині. Будували їх погани своїм божкам у Вавилоні, Ассирії, Персії, Єгипті, Греції, Римі. Це були найкращі будівлі, на які тільки люди могли спромогтися. Побудував і найкращий храм на Сході премудрий цар Соломон, який став зразком на тисячеліття і для самих християн. Християни, коли вийшли з катакомб за Константина Великого, почали будувати храми. Найвеличавіший збудував цісар Юстиніян в честь Премудрости Божої, св. Софії, в Константинополі. За його прикладом будовано подивугідні катедри в Римі, Відні, Колоні, Парижі, Брусселі, Лондоні. Всі ті храми свідчать про піднебесні зусилля людського генія для почитання Всевишнього.

І українська земля, від самих початків голошення благовістя св. Апостолом Андреєм, зачала пишатися зразу малими і скромними, але пізніше високомистецькими святинями. Їх понищили кочові і мандрівні народи, а як устабілізувалося життя, то за св. Володимира Великого здвигнено в Києві могутній і прегарний храм в честь Благовіщення Пресв. Богородиці, зв. Десятинним. Та, на жаль, в часі монгольської навали його зруйновано. По смерті св. Володимира його син, великий київський князь Ярослав Мудрий збудував другу, не менше величаву святиню, в честь Божої Премудрости – св. Софії, яка й до нині осталася як вершок українського будівництва, символ побожного духа українського народу та звеличання Божої Премудрости в часах найбільшої могутності української держави.

Кожний храм є призначений для почитання і поклону Всевишньому. Людина сотворена Богом і силою своєї природи є обов’язана почитати свого Творця. Церква – це дім молитви, «дім мій, дім молитви є» /Лк. 19, 46/, і то найкращої, бо однодушної, літургічної. Вся громада сходиться разом і заносить молитви перед Престол Божий. Водночас і святиня є і домом гарячих благань про щасливу майбутність родини, Церкви, народу. «А де два, або три зберуться в ім’я моє, там я є серед них» /Мт. 18, 20/, і «Ти, що обіцяв уволити прохання двох, або трьох, що згодяться в ім’я Твоє» /Молитва 3-го антифона/. Церква – це містичне тіло Христа /І.Кор. 12, 27/.

Кожний храм, як сказано, є призначений до віддання почестей, почитання і поклону Всевишньому. Людина сотворена Богом, силою своєї природи є обов’язана почитати та благодарити свого Творця. Ввиду того Церква є «катексохен» – наскрізь домом молитви, і то молитви найкращої, найуспішнішої, бо спільної і однодушної, молитви літургічної. Вся громада сходиться разом і заносить голосну молитву перед Божий Престіл – молитву подяки за завершені труди, за виконані діла любови, помочі ближньому, второпности, повздержности, чистоти і поступу в житті, за здоров’я і пожиток.

Кожний храм є не тільки домом молитви, але найтіснішою єдністю і найбільшою силою, місцем приношення жертви Богові. Церква в громаді – то осередок молитви, жертви, уділювання св. Тайн. В ній ми родимося до нового, надприродного життя, стаємо дітьми Божими та одержуємо всі помочі для його піддержання і розвитку. Тому Церква стоїть завжди на найкращому і найвищому місці, видному далеко. Церква всюди, сама собою є найвеличавішою будовою людини і для людини. Найщасливіший шлях в житті людини – це дорога до церкви – від хрещення дo похорону. Вона й була найсвітлішою для Христа Господа під час Його величавого в’їзду до храму Єрусалимського.

Та церква є не лиш домом молитви й освячення. Вона є також і домом науки і просвіти народів. І в поган, і в ізраїльтян, і в християн гуртувалися біля церкви мужі науки. Сам Христос, як 12-літній хлопець а пізніше як авторитетний учитель, навчав дуже часто в храмі, в синагогах. Таку ролю церкви сповняли і в нас на Україні. Київська Софія мала високі школи. Там постала «Руська Правда» й інші глибоко наукові твори. З тих шкіл вийшов митрополит Іларіон, там написав він своє «Слово о законі і благодаті». В храмах проповідували найвищі науки про Бога, про Христа. Коло кожної Церкви гуртувалися всі вірні, які цінили знання і мудрість. Вони не боялися ні віддалі, ні зимна, ні спеки, щоб почути Боже Слово.

В XVI-XVII ст. обрядову культуру врятувало Братство Успенське у Львові, Богоявленське в Києві, та в інших містах України. Мимоволі насувається питання, чи й сьогодні не рятує нашу Церкву мирянський рух згуртований в Товариствах, дуже подібних до колишніх Братств.

Там, на Україні, нарід хоч переслідуваний за віру в Бога – молиться. Відвідувачі чужинці, які були в Україні, свідчать, що справа віри в Бога стоїть там дуже високо. Батьки потайки навчають своїх дітей релігії і Божого культу. В укритті існують манастирі. Ченці і черниці працюють на заводах та інституціях, а ночами сходяться на богослуження і молитву.

Церква, як Христова Інституція, є джерелом духового життя, лікарем душ, учителькою благочестя і праведности. Церква впроваджує нас в духовий світ святости, що поєднує нас з Богом. Релігійні науки і богослуження будують в нас молитовні настрої і релігійні почування. Богослужбові моління це небесна поезія, яка насолоджує наші душі, живить їх небесним кормом і робить нас здатними приймати легко науку Святого Євангелія. Наш нарід з давен-давна черпав свою освіту як духовну так і світську з Божих Храмів і завдячує своє національне збереження Церкві. Ми, розсіяні по всіх континентах земної кулі, мусимо вертатися до релігійних практик наших предків і влаштовувати наше життя в дусі науки нашої Церкви, коли хочемо зберегти свою національну ідентичність.

Релігійне життя дасть нам любов і пошану до нашого обряду і приверне нам так потрібну сьогодні національну єдність. Якщо зачнемо занедбувати свої традиційні, обрядові вартості і позичати в чужих такі частини богослужень, які вже давно чужий релігійний культ залишив, або викинув, то буде зловіщий знак, що культ Божий нарушений, обряди пошкоджені, нарід духово деґенерується. Байдужість до релігійних справ, байдужість до обрядів і віри веде до пасивности, незаінтересованости, збаламучення і розкладу не лиш душевного, але і суспільного і національного. Нам треба докласти всіх зусиль, щоб зберегти нашу національну і релігійну ідентичність і духовість.

Церква не знає ніяких компромісів у вірі, ніяких неточностей в обряді. Обряд так тісно зв’язаний з вірою, що без обряду ми не могли б нашої віри виявити. Обряд плекає народнього духа соками тисячелітньої традиції релігійного культу. Щоб цю традицію зберегти, мусимо поглянути в минуле нашої історії Церкви, вивчати славну нашу минувшину, яку все завдячували нашій Церкві і пишноті її обрядових форм.

З наших богослужень промовляє краса, слава і сила віри в усе те, чого навчає нас св. Церква. Пролита кров мільйонів наших батьків і матерей за віру й народність зростить, скріпить наші релігійні й національні почування до нового життя у світлі прадідних наших традицій. Розсіяні по всіх закутинах Вселенної ми таки могли зберегти скарби нашого духа, вартості нашого обряду, Божого культу. Ці жемчуги духа нам не вільно легковажити. їх треба плекати як незнищимий заповіт наших батьків, як невмирущу вартість наших днів. Нам треба поглянути в минуле нашої Церкви й вибрати з неї те, що було найцінніше й що виносило наш нарід на вершини слави й добробуту в княжих часах. А тими вартостями була все згода, взаїмна любов і пошана до всього що Боже і святе.

Святиня, Божий дім, побудований для віддавання Божого культу. Вселенські Собори не дозволяли відправляти Богослужень в непосвячених святинях. Св. Атанасій був покликаний до відповідальности за те, що відправив Божественну Літургію у великій олександрівській святині раніш, ніж вона була посвячена. На рідних наших землях був вкрався профанний звичай, що багатші люди просили священика хрестити дитину до свого дому. Були навіть такі куріози, що дитину охрестили, але не миропомазували, зовсім на взір латинських, польських ритуалів. Куль польського римо-католицизму впливав впродовж віків на наш обряд, деформував його та лишав грубий намул. Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький зачав дуже делікатно і вміло відчищувати обряд. Треба було знати психіку народу, який вже звик до латинських нововведень, щоб не дразнити людської душі, не виполювати бур’ян з душі так сильно, щоб не вирвати з ним й те поживне і квітуче рідне зерно, що було засіяне за св. Володимира і віками плекане в народі, як величне і святе.

А було що виполювати! Впродовж майже 400 літ богослуження нашої Церкви втратили багато на красі, на величі і на маєстаті. Польські єзуїти не хотіли розуміти єдности нашої Церкви з Римом. Вони хотіли з тої єдности зробити місток для переходу наших людей на латинський обряд. Частинно їм це вдалось. На латинський обряд вони перетягнули тисячі родин української шляхти і багато монахів-василіян. В українській Церкві остався тільки простий нарід, як казали поляки – тільки «хлоп і поп». І власне цей простий нарід врятував те, що далося врятувати.

Наше вище духовенство пішло полякам на уступки. До Божественної Літургії дозволило впровадити деякі новості з римо-католицького обряду, хоч це не годилося ані з нашим літургічним культом, ані з духом Божественної Літургії. Стишено мельодійні співи в наших церквах, на взір польських мшалів, запроваджено великі служебники-літурґікони, переношувано їх з одного боку Святого Престолу на другий, як у польських костелах, усунено зі Святої Літургії теплоту і губку, бо цього нема в латинників, запроваджено дзвінки в часі Служби Божої, умивання рук перед св. Причастям, бо так є в латинників, святе Причастя подавано людям навколішках, як у костелах, а не стоячи, як бувало в наших церквах, запроваджено святе Причастя і поза Службою Божою, в церкві впроваджено орґани, усунено іконостаси, св. Престоли присувано до стін, здеформовано св. ризи, занедбано давні літургічні практики, а на їх місце впроваджено польські літанії і хресні дороги, та багато інших практик. Наша Церква спочатку їх не принимала, але за довгі десятки років вони таки вкорінилися.

Навіть старослов’янське письмо зачало забуватися, а літургічні книги друковано латинкою, тому що до василіянських монастирів вступали поляки, які не вміли читати старослов’янське письмо. Польські шовіністичні місії на українських землях цілими століттями нищили духове обличчя нашої Церкви та впоювали нехристиянську ненависть до таких же християн-українців православної віри.

З Божого Дому сталася наруга. В Господній культ вкралася ненависть до місіонарів, з самобутнього і повноцінного обряду церковного створився гібрид. Нас дальше оскаржувано перед Римом, що ми схизматики, невірні, некатолики. Очевидно, такі методи польщення нашого обряду не принесли Польщі ані користи, ані слави. Замість «соєдиненія святих Божих Церквей» створилася прірва між східньою і західньою Церквами. Наше духовенство всіми засобами боролося проти того, що польські єзуїти старалися нанести в чистоту нашого обряду. Київські митрополити бачили, що загроза латинізації нашої Церкви може допровадити до розвалу літургічної структури, скликали синод до Замостя 1720 p., але той синод не очистив нашого обряду, але потвердив і узаконив той намул, який 125 років від заключення унії наростав на організмі нашої Церкви. Наше духовенство в тому часі було віддане на ласку польського уряду і польського духовенства.

З розподілом Польщі, Галичина попала під австрійську владу. Австрія старалася зрівняти обряди, латинський і наш, український. Наш обряд урядово названо греко-католицьким, у протиставленні до римо-католицького. До того часу поляки називали нашу Церкву згірдливими назвами, уніятами, русінською церквою, а духовенство понижували. Колятори замикали церкви і жадали великих оплат за відкриття церкви в неділі і свята. Заборонювали провадити тіла покійників священикам в ризах, а людям не дозволено супроводжати мерців із запаленими свічками. Наші церкви були понижені. З австрійським володінням обставини в нашій Церкві дещо змінилися. З виступом Маркіяна Шашкевича, з видаванням релігійних часописів зачалося відродження нашої Церкви. Духовенство побачило, що наша Церква златинізована і взялося до очищення нашого обряду. Але, латинізація глибоко вкорінилася за три століття і треба було дуже великої уважливости, щоб не зранити почувань народних мас. Все ж таки Церква лишилася ані східньою, ані західньою, хоч мала назву східньої.

Господь післав нам великого Архиєрея в особі Митрополита Андрея Шептицького, нині Божого Слугу. Вихований в реформованому василіянському манастирі в Добромилі, побачив, що Церква ними ведена є на дорозі до самознищення. Вступаючи на митрополичий Престол, відновив давнє монашество Студитів, яке має свій корінь у Києво-Печерській Лаврі, сам вступив до нього, щоб тихо і катеґорично заманіфестувати прадідний обряд.

Він відновив і очистив давні обрядові літургічні форми. До Духовної Семінарії впровадив навчання обрядів і літургічного співу.

Вмілим і культурним способом започаткував фермент в обрядово-літургічному дусі. До монастиря Студитів вступає сам, а для науки співу давнього напіву з Києво-Печерської Лаври спровадив знавця зі Східньої України, який протягом років переводив а братчиками ціле чернече правило, навчаючи їх східніх напівів. Митрополит Андрей ціле своє життя змагав до з’єдинення Галицької церковної Провінції зі Східньою Україною, а підчас II світової війни писав до православних Владик, що уступає гідність Митрополита котромусь Східньому Ієрархові, тільки щоб була єдність Христової Церкви, щоб усунути ворожнечу, яку протягом століть витворювали між нами, одним народом, наші неприятелі. Для піднесення богословської науки велить теперішньому Ісповідникові віри Йосифові VII заснувати Богословську Академію, на взір колишньої Могилянської Академії. Щоб очистити від невластивих домішок наш обряд, митрополит Андрей скликав до Львова міжєпархіяльну обрядову Комісію складену з представників усіх тодішніх українських католицьких єпархій, включно з американськими й канадськими, щоб привести наш обряд до однообразности та завернути нашу Церкву до давніх літургічних форм. Комісія мала устійнити текст наших богослужень, які в кожній єпархії правилися інакше, і видати спільний служебник для європейських і заокеанських єпархій. Ця Міжєпархіяльна Комісія працювала від 1928 до 1935 року. По семи роках вона устійнила текст богослуження, а Слуга Божий Митрополит Андрей, щоб впевнитися, що всі Владики приймуть цей текст, відіслав до Риму до потвердження. Конґреґація для Східніх Церков переглядала цей текст протягом двох років і в тому часі відбула 61 засідань. На пленарному засіданні 10 січня 1938 р. видала опінію, що текст літургічних богослужень і рубрики були змінені на протязі довгих літ. Новий текст Богослужень Апостольський Престіл апробував і відіслав до вжитку.

Підчас другої війни, 1942 р., Апост. Престіл вперше почав видавати літургічні книги для нашої Церкви. Для пояснення рубрик видав ще інформаційну книжечку п.з. «Устав Богослужень». Митрополит Андрей з конечности звернувся був до Риму за апробатою літургічного тексту, бо з досвіду знав, що наші Владики зовсім занехали підчинення і послух своєму Митрополитові, а всі рішення звикли приймати лише з Риму.

Цікавий меморіял, підписаний псевдонімом «Федір Чорногора», адресований до редактора політичної часописі «Русь», яка друкувалася в друкарні Зоммера у Відні 1867 р. Наведу уривок того письма, що відноситься до Української Католицької Церкви. На стор. 14 читаємо таке:

«Знаючи, якими то польськими формулярами римські інфаллібілісти пообкидували нашу Церкву. Знаючи, чим служила польська Церков у старині, чим служить вона й нині: ареною польонізації! Конечністю стається визволитись нам від усякого такого впливу. Це не одно значить, що зірвання з унією, або сепаратизм, або схизма. Доґматів ми не нарушуємо! Ми кріпко потягаємо за унією, бо її чимсь кращим уважаємо від московського єзуїтського православ’я з його автократичним синодом. Та, наша унія не прив’язана ані до Берестя, ані до Риму, ані до гробу бл. Йосафата такими залізними оковами, щоб ми віру наших батьків православних і братів наших з вірою в чорта рівняли, або, щоб нас сліпими чинила напроти усіх тих величніх і глибоко-людяних наук, які нам наша історія передала.

Правда, що з нечистих рук ми відібрали цю унію, як пекельну політичну махінацію. Але дух народу, той так глибоко релігійний і моральний дух очищує і очистить її зовсім. І власне, в інтересі тої унії є визволення нашої Церкви від латинства.

Як здержати асиміляцію вірних Української Католицької Церкви?

/Доповідь, виголошена на зборах священиків Т-ва Св. Андрея. Скорочено./

Українська еміграція в діяспорі повинна працювати для найважливішої релігійно-національної ідеї, яка мусить бути змістом її політики. Наші суспільні організації, церкви, школи та родини мають святий обов’язок цю найважливішу ідею защіплювати в народі. Праця над релігійно-національним освідомленням нашого народу серед оточення різних націй і їх ментальних властивостей – це наш обов’язок і конечність часу.

На сучасності не можна будувати будучини, лиш на гармонійній злуці минувшини з сучасністю. Коли будемо будувати наше релігійне життя на сучасності, а відкинемо здобутки минувшини, як прадідівську культуру, традицію, мову, обряд та інші здобутки творчого духа наших предків, то самі будемо котитися до пропасти асиміляції і денаціоналізації. Коли виточиш кров із живого організму, то організм перестане жити. Забереш людині, народові, його національну свідомість він дістане ментальність народу-асимілятора.

Сотні й тисячі наших вірних пропали і шлях їх повороту навіки замкнений. Дух асиміляції опанував уже церкви, парафіяльні школи, організації і навіть родини. Звичайно, цього діла доконують такі наші духовні і світські провідники, які мають чужу ментальність. Свідомість походження, місце уродження, обряду і поняття ідентичности ще не творять релігійно-національної свідомости. Свідомість національна посідає, любить, і плекає свою питому культуру релігійну, національну, політичну, мистецьку. Вона є суттєвим змістом і основою творчого ума кожного народу. Нарід може стратити мову свою, але свідомості національної не мусить.

Українська нація має в своїй душі глибоку віру та любов до свого і не легко піддається деструктивним впливам місцевого оточення, яке має гнилі ідеї, доляровий маєстат, і безцільне розгнуздане життя. Той неоепікуреїзм, який будується на сучасності – це моральна руїна і загибель для тих, що його приймають, як норму свого життя. Його прихильники тратять остаточну, вічну ціль життя та стають в суспільному національному житті нації каліками.

Щоб зберегти себе перед тією моральною і релігійною деструкцією та від тих ідей, нам треба розбудовувати, закріплювати і плекати наше релігійне, культурне, політичне й економічне життя в діяспорі. Це є святий обов’язок і категоричний імператив у нашому народньому житті.

Нам треба за всяку ціну задержати український дух та українську ментальність у нашій церкві, парафіяльних школах, в релігійних і національних організаціях. Наша церква, як католицька, не відмовляє участи усім католикам інших обрядів у наших св. літургіях, але ми рішуче противимося їх членству, і на цю концепцію ми ніколи і під ніякими умовинами ми не погодимося. Приспішена майоризація призводить до повної асиміляції нашої прадідівської церкви, а це є духовим і національним самогубством українців в Америці.

Наша Церква має свій питомий український національний обряд, опертий на нормах обряду східніх церков, та має свій специфічний національний дух і ментальність. Наш обряд рідний і притаманний для парохіян-членів українців, тут народжених, і нероджених тут, але пов’язаних з нашою церквою тисячолітньою традицією, зв’язками крови, мови, традиції, звичаїв та обичаїв та іншими національно-культурними надбаннями. Берестейська та Ужгородська Унії, якими Українська Церква злучилася з Вселенською Церквою виразно та категорично окреслюють наш східній обряд, вже століттями зукраїнізований, календар, свята, пости, мову та дисципліну, одним словом, її внутрішню структуру. Їх постанови зобов’язують донині. Самоозначення в ряді східніх церков і самоуправа обов’язують і досі.

Апостольська Столиця не вмішувалася у внутрішню дисципліну і самоуправу церкви; вона мала обов’язок берегти їх та боронити перед державними властями. Численні папські декрети забороняли змінювати обряд і переходити на інший та противилися майоризації і асиміляції вірних нашої української церкви.

Архиєпископські IV і V Синоди, відбуті в Римі, виразно постановили, що літургічними мовами Української Католицької Церкви є мова церковно-слов’янська, з прийнятим в Києво-Галицькій Митрополії виголошуванням, та українська.

Уживання чужих мов не допускається, хіба виникне потреба і то крайня і то за згодою і благословенням патріярха помісної Церкви. Тільки дияконські частини можуть бути в чужій мові і то в дуже наглих і коротко триваючих випадках, але ніколи постійно. Українська Католицька Церква має свою літургічну мову, чи то старослов’янську, а чи українську, і більшість вірних рішуче і безкомпромісово не погодиться на впровадження чужих мов в наші богослуження або латинські практики, що їх насильно впроваджують таки наші священики.

Зміна мови у св. Літургії не відповідає нашому обрядові і зміна слов’янського тексту на інший: англійський, німецький, французький, причиняється до усунення тисячолітньої традиції і призводить до безсумнівної асиміляції і денаціоналізації вірних. На такі експерименти українські вірні не погодяться, бо таке поступовання доведе до анархії і до ще більшої кризи в лоні української громади. Наша церква є тісно зв’язана з народом і творить з ним нерозривний духово-національний моноліт.

Карпато-руська Католицька Церква в ЗСА не грає жодної ролі в дипльоматичних переговорах Ватикану з Москвою, бо вона вже давно втратила свого національного духа та стала лиш етнічною групою серед інших національних груп в діяспорі. Правда, вірні тієї групи задержали глибоку віру і обряд, але втратили свого національного духа через брак свідомих світських і духовних провідників. Там є культурно-національна загибіль і нема продовження народнього духа.

Політичні потягнення Москви і діялог з Ватиканом під плащиком екуменізму мають ціль не так релігійну, як політичну – знищити українську духовість, як національну підставу нашої Церкви. Є тенденція викинути слово український, а наш прадідний чудовий український обряд заступити словом візантійський. Український народ не знає такого обряду, але таки добре знає свій український обряд, який є спільний як для українців католиків, так і для українців православних. Якраз лиш український обряд може зблизити православних і нас, а зміна назви обряду віддалить нас і то назавжди.

Ми будуємо величні храми Божі, парохіяльні школи, мешкання для священиків, церковні залі, а не будуємо релігійного і національного духа в наших вірних. Ми, священики, як духовні провідники своїх вірних не можемо допустити до асиміляції їх в якусь етнічну групу з чужою назвою і обрядом. Не закладаймо цвинтаря історії нашого українського народу, а його тисячолітню релігійно-національну культуру не кидаймо в глибокий темний гріб забуття. Не гасімо духа в своїх церковних громадах, але підтримуймо його своїм рідним українським словом, українською молитвою, розмовами із своїми вірними, бо так Бог від нас цього жадає. Це справа Божа, якій ми не можемо протиставитися. Щоб ми могли свою місію в діяспорі виконувати краще, наш Блаженніший Митрополит Кардинал Кир Йосиф VII бореться за помісність Церкви, за її релігійно-національного духа і одверто жадає від священиків і вірних задержати прадідівську релігійно-національну традицію, мову, обряд, свята, пости, а головне, релігійно-національну свідомість священиків і вірних. Він став для нас українців пробудителем українського в наших церквах та організаціях, заборолом перед асиміляцією і денаціоналізацією, оборонцем наших релігійно-національних справ на світовій арені народів і вказує нам шлях до реалізації його глибоких плянів.

Наші незмінні постуляти мусять бути такі:

  1. Задержати тисячолітню традицію нашої Церкви, а то є обряд, календар, мову старослов’янську, свята, звичаї і обичаї релігійно-національної натури.
  2. В церквах виголошувати проповіді, розпорядження в рідній мові, хіба зайде конечна потреба – то в чужій мові.
  3. Урядовою мовою в ректораті, тобто в канцеляріях, має бути жива рідна мова, а не чужа, бо вірні належать до української Церкви і є членами українського народу, а священик є сином його.
  4. Українських дітей учити релігії в їх рідній мові і обряді і послуговуватися підручниками релігії і молитовниками, виданими нашими духовними властями, а не латинськими.
  5. Не учити наших дітей релігії разом з дітьми латинського обряду.
  6. Священик повинен говорити до дітей їхньою мовою, а не чужою, спеціяльно коли дитина свідомих родичів говорить по-українському. Буває так, що учителька-монашка говорить з батьком дитини по-українському, а звертаючись до дитини, зразу переходить на англійську мову. Дитина підносить до батька здивовані очі і відповідає їй по-українському, бо вона є національно свідома. Наші вірні будували парохіяльні школи на те, щоб своїх дітей зберегти від асиміляції, прищепити їм свій народній дух, навчити своєї мови, релігії, щоб стали вони добрими вірними своєї Церкви й народу. Гроші, жертва і праця родичів піде на марне через злий добір учителів, монахинь чи священиків, що самі провадять нове українське покоління до денаціоналізації.
  7. Закладати школи українознавства і добирати національно-свідомого учителя, щоб своїм знанням з історії і літератури запалив у дітей вогонь любови до своєї церкви та до свого безталанного народу.
  8. Щоб зберегти нашу молодь від винародовлення треба її втягнути до школи українознавства, і самому священикові учити релігії та навіть історії і літератури. Підтримувати молодечі та студентські організації, виголошувати промови й доповіді, бо добром налите серце дитини ніколи не захолоне.
  9. Висилати кандидатів на священиків до українського католицького університету в Римі, де є богословський факультет. На це він там існує, щоб покликані до священства юнаки готувалися на високовартісних священиків не з саксонсько-латинською ментальністю, а таки українською. Тоді не треба буде їздити по школах і намовляти дітвору до духовного священичого чи монашого служіння, бо діти цих проблем не розуміють. Використовувати добру релігійно-національну пресу. Українські молитовники, казки, байки, думи козацькі, оповідання добрий пастир повинен мати у себе вдома або в парохіяльній бібліотеці.
  10. На означення нашого обряду не уживати назви візантийський український католицький обряд. Візантийського обряду взагалі не було, а був грецький. Були обряди церков, Ecclesia Slovenica і Ruthena а ніколи не було «Бізантіна». Наші прадіди називали свій обряд руським, тобто українським, греко-католицьким, але ніколи візантійським. Було Imperi Byzаntii але ніколи Ecclesia byzantina, i навіть нині православний патріярх носить титул «Царгородський патріарх», грецький, православний, а не візантійський. В ім’я чого робиться?

Товариство священиків імени св. Андрія повинно бути чуйним і всі ті некорисні практики для нашої Церкви й народу. Треба включатися в змагання за помісність своєї Церкви, щоб ми, священики, не заложили цвинтаря історії нашого народу.

Коментар

В суботу, 25 грудня минулого року, на саме Різдво за григоріянським календарем, парохіянам церкви св. Анни у Воррінґтон, Пенсильвенія, роздано стінний відривний календар на 1972 рік, і колядник, мабуть укладу місцевого пароха, отця Роберта Москаля. Одне й друге – це річ прийнята в Америці, але…

На верхній частині цього календаря написано в українському перекладі ось що: «Католицька Церква св. Анни Візантійсько-Українського обряду» 1545 Істон Ровд, Воррінґтон, Пенсильвенія», а на нижній, відривній: «Церковний Стінний Календар на 1972 рік із мартирологією візантійського обряду», отже вже без додатку «українського». Воно й не дивно, бо ця частина календаря видана видавництвом Візантійської Семінарії у Пітсбурґу за апробатою архиєпископа Коціска та архидієцезального цензора монс. Дунди. Що ж, поширювати виданий другою архидієцезією календар не гріх, лиш звичайний нетакт, який може навіть причинитися до ширення баламутства, бо неодин мирянин, прочитавши на ньому оцю апробату готов подумати, що нема у нас Митрополита Сенишина, а є Архиєпископ Коціско…

Від довгих років Сестри Василіянки при Ліндлей Авеню у Філядельфії друкують у своїй друкарні відривні календарі обох стилів. Чому отже наші духовні власті не подбають про те, щоб вони були поширені по всій нашій митрополії? Не друкують Сестри, так тоді це може зробити видавництво «Америка». В цей спосіб можна й грошей придбати, і запобігти інколи невдатним імпровізаціям місцевих парохів.

Колядник, мабуть укладу о. Москаля, попереджений вступом його ж таки пера за підписом «Фадер Баб». Щоб словечком він згадав у ньому про Мовчазну Церкву і про терпіння власного народу, але де там! Видно, що цей нарід йому не такий близький, коли нашу стару колядку «Бог Предвічний», якою у нас звичайно починалось колядування, поміщено аж на чотирнадцятій сторінці, бо на першій поміщено по-англійському «Тиху ніч». Колядка це не погана й поширена по цілому світі, але, хто ж за нас співатиме «Бог Предвічний», коли в Україні не дають, а тут нею покидаються? Ірляндці, чи може італійці?…

Чи і в цім випадку наші церковні власті не могли б видати загальний колядник для вжитку всіх, або офіційно поручити один із уже виданих, бо колядування у нашій церкві – річ не маловажна.

Як кожного року, так і 1971-го Сестри Василіянки на Факс Чейс у Філядельфії видали річник їхньої школи – Манор Джуніор Каледжу, в якому на шостій сторінці помістили портрет Святійшого Отця, а на наступній сторінці – три світлини: Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, Митрополита Амброзія Сенишина і… Кардинала Кроля. Очевидно, що Кир Йосиф VII у Сестер Василіянок ще не заавансував на Верховного Архиєпископа УКЦеркви і тому під його світлиною є напис :»Гис Еміненсі Джозеф Кардінал Сліпий». Як дивно большевицькій владі на Україні не пролізе крізь горло слово «Верховний Архиєпископ»; нашим сестрам Василіянкам також. А як це сталося, що Сестри Василіянки кооптували Кардинала Кроля до нашої церковної ієрархії – це вже залишиться таємницею їхньої дипломатії, якщо це так можна назвати. Митрополит Сенишин для Сестер – це чомусь тільки «Метрополітен-Арчбішоп оф Філядельфія – Бизантин Райт».

Отче Парох,і Сестри Василіянки, та усі ви, що крутите назвою нашого обряду й іменем нашої церкви, коли нам не вірите, то прочитайте собі листа Святійшого Отця до нашого Верховного Архиєпископа від 7 липня, 1971 року, в якому він між іншим написав таке:

«При цій нагоді, Преподобний Брате, прийми запевнення нашої певної, повної батьківської опіки й любови до Тебе й Католицької Церкви Українського обряду»… А може ви й Святійшому Отцеві не вірите, або може поправити його хочете?…/ВМ/

Листи з України

Слава Ісусу Христу!

Шановна Дирекціє Ватиканської Радіовисильні!

Користаюся нагодою і пересилаю Вам декілька цих слів. Перш за все, складаю подяку за опрацьовування українських передач, з яких користаємо і які за останні два роки стали змістовнішими. Одночасно хочу висловити деякі завваги:

І. Ніяк не можу зрозуміти й погодитися з тим, що Ватиканською радіовисильнею можуть користуватися і вона служить тільки для тих отців на рідних землях, які не слухають Верховного Архиєпископа й іґнорують постанови його і цілого українського єпископату. Чому не допускаєте до відправи Літургії, робите як би дискримінацію, отців, що слухають Верховного Архиєпископа і вживають слово «православний». Невже в діяспорі українську церкву представляють тільки о. Мудрий і о. Ісидор? Чому о. Ісидор майже ковтає під час відправи Верховного Архиєпископа а своєго Архимандрита вимовляє по буквах? Чому не правлять св. Літургії тепер отці Селезіяни, чи отці Студити? Досить нерозумно виходить, що Ви взяли собі за правило, що прислухуєтеся тільки до голосу оо. Василіян з рідних земель, а побажання інших отців з рідних земель, які вірні у всьому Верховному Архиєпископові іґноруєте, хоч по кількості тих непослушних є менше /на щастя/ як послушних і льояльних. Неможливо брати опінію горстки за опінію цілости не спитавши ні ординарія ні оо. Львівської єпархії. Одно слово «православних» народ аж ніяк не гіршить і не відкидає від церкви. Наш народ так прив’язаний до церкви і обряду, що приймає деколи священиків-відступників, священиків з сумнівом чи взагалі мають свячення, священиків сумної поведінки й неморального життя. На все це між народом можна почути: священики за себе відповідають перед Богом, а ми не можемо виріктися церкви, яку наші діди кровавицею будували. /Розуміють тут саму будівлю/. Якщо народ гіршиться, то не словом «православний», а гіршать його наші отці Василіяни, які підбурюють народ, плетуть йому різні нісенітниці як: «це слово не на часі», «ми за це слово сиділи», «це робота самозванця Величковського», й інші нісенітниці. Замість вчити людей вічних правд, то такий славний і заслужений Чин Василіянський взяв собі за девіз поборювати Митрополита, єпископів і сіяти роздори в рідній хаті. Коли слухаємо ваші проповіді і авдиції про екуменізм, то мимоволі тиснеться питання: «навіщо говорите про екуменізм коли ви боїтесь одного слова «православний», а проповідуєте любов і з’єднання до «відлучених братів-українців». Досить дивно це виходить, коли ваші брати з російської секції вживають слово православний, православних царєй і царіц, тримаються синодального обряду відлучених братів, допускають їх до мікрофону, /о. Розянка з православної церкви у Лондоні/ і стремлять дійсно до своїх відлучених братів. А Ви копаєте прірву між українцями католиками й українцями православними. На II Ват. Соборі було сказано не утотожнювати католицизму з латинським обрядом.

ІІ. Росіянин присвячує три-чотири передачі про Слугу Божого Кир Андрея, /розуміється у своєму дусі/, а у Ваших передачах є місце для Кольбе, а нема місця для Кир Андрея. Чому? Він же Василіянин!

ІІІ. Багато говорите про екуменізм, але що з того, коли існує явна несправедливість між самими католиками. Чому поляки мають три передачі на день, коли там майже повна свобода релігії, відкриті усі костели, семінарії. Росіяни дві передачі на день хоч їх є пару десятків католиків і диктор повторює цю саму передачу два рази. То чому ж Ви дивитесь на цю несправедливість, мовчите і не добиваєтесь щоб ці брати во Христі католики поляки й росіяни відступили нам по одній передачі хоч тільки в неділі, і Ви не спішили б, не рвали б Літургії, маючи не одну годину, а півтори годин часу. Це був би дійсно практичний крок екуменізму і це не було б кривдою полякам ані росіянам і не пошкодило б їхньому католицизмові.

Прошу пробачення що пишу в різкому тоні, бо наболіло на душі. Ще раз прошу пропаґувати у передачах вірність католика Христові, Святійшому Отцеві, Верховному Архиєпископові, любов свого обряду і народу. В цьому прошу брати приклад від братів поляків. Одним словом прошу проповідувати вірність католицизмові, любов до нашого чудового східнього обряду і його чистоту.

Слава Ісусу Христу!

Отець з України.

* * *

Недавно знову одержала з України людина у Філядельфії, що близька до Редакції Радіогодини «Голос Мирян». /Лист в ориґіналі зберігається в її архіві/. Персональні справи й оцінки автора не дуже цікаві для нас і наших читачів. Але останній розділ листа цікавий і ми його наводимо:

«Говорили мені знайомі священики, що мали нагоду зустрічатися зі священиками-туристами з Америки й Канади. Священики-туристи заявили, що акції і авторитет Еміненції Сліпого впали зовсім в Америці й Канаді. Як причину – подали диктаторські аспірації, зарозумілість і гордість у Кардинала. Священики-туристи говорили, що Кардинал вже давно стратив довір’я серед української еміґрації. Я не хочу цьому вірити. Я буду Вам дуже вдячний, якщо Ви зможете мені про це дещо пояснити.»

Автор листа священик офіційної російської православної церкви в Україні. Ми хотіли б, щоб в душі своїй кожний наш читач дав всечеснішому отцеві в Галичині свою відповідь. Віримо, що вона, ця відповідь була б чеснішою за пропаганду отців-туристів в Радянському Союзі. Техніку поширювання дискредитуючих вісток про Верховного Архиєпископа в Америці й Канаді знаємо. Творяться вони і поширюються тут у формі пашквілів. Найщиріше цю геростратську антикардинальську кампанію ведуть ці ображені амбіції, яких, або не запросили колись за президіяльний стіл, або яким відмовили авдієнції. Отці із «заслуженого Чину» роздули свою кампанію тут і поспішили негайно запевнити народ в Україні, що тут вже усе буде в спокою і порядку, бо вже Кардинал, мовляв, стратив довір’я …

Як вже було відомо раніше, отцям Василіянам, з ласки Ватикану дозволено відвідувати Україну і Москву, відбувати зустрічі із московськими церковними чинниками, а при тому й виїжджати на провінцію, де вони можуть робити широку «інформативну роботу».

При тому слід дещо сказати про те, що усюди ми бачимо ворога, лиш не там, де він часто сидить. Наприклад знаємо, що слідкують там в Україні за кожним, не дозволять зустрічатися з рідними, не можна говорити про те що думаєш, але те чого большевикам треба, завжди занесеться в Україну і без перешкод буде поширюватися там отцями-туристами із нашого «заслуженого Чину».

Величезне організоване зусилля для рятунку, збереження і організаційного завершення нашої знедоленої Церкви, піднесення її важности на міжнародньому форумі, у світовій пресі, величезна мобілізація зусиль громади для добра Церкви, заготовлення і публікація оборонних матеріялів найкращих експертів східнього церковного права й історії — усе це стало можливе лиш за умов, коли ці великі ідеї очолила відповідна людина – Ісповідник Віри й Первоієрарх Кир Йосиф Сліпий. А що з того перевозять в Україну наші отці духовні з Америки з Канади й Европи?

Перевозять туди замість слова правди – фальшиву інформацію, дискредитацію Первоієрарха УКЦеркви і руїну нашої церкви. Везуть її саме там, де слова правди поневолена українська людина не чула вже десятки років.

Ми мали вже раніше нагоду, різними дорогами інформації виявити факти промовчування, пониження і оклевечування цього великого змагу ось тут у Америці. Ми показували, які сили діють на користь Ватикану і його сучасної політики. Сьогодні ми виявили як виглядає акція перенесення цієї руйнуючої політики в Україну, руками таки наших нерозумних отців духовних.

Який абсурд, що усі ці ворожі нашим ідеям сили живуть за наші фонди й користуються довір’ям української громади.

Хто вводить хаос в Літургію?

У третьому пастирському посланню Українських Католицьких Владик на кінцевій ІV-ій Сесії Вселенського Собору Ватиканського ІІ-го в Римі, яке підписали усі українські католицькі владики що живуть у вільному світі, датованому в день св. Апостола Андрея Первозванного 1965 року, читаємо таке: «Згідно з постановами цього собору, ні священики, ні вірні, не мають права самовільно впроваджувати будь-яких змін в літургічні богослужби про св. Літургію, 22-23; Про Схід. Кат. Церкви, 23). Це може робити тільки компетентна церковна влада, якою в нашій Українській Католицькій Церкві є Верховний Архиєископ з Радою Ієрархів.»[1]

Не зважаючи на таку постанову з нашою Божественною Літургією експереметується тут то там, а найбільше в Америці, що загрожує занепадом її традиційної і з тим і релігійної вартости. На один експеримент позволили собі наші оо. Василіяни у Римі, які до тепер проявили досить консеквентну опозицію до Верховного Архиєпископ а та до концепції єдности у Церкві, маючи в тому свої окремі організаційні і політичні цілі.

Відколи Отці Василіяни мають у своїх руках українські радіопередачі ватиканського радіо, то відтоді послуговуються ними для поширювання цієї своєї політичної цілі. Наприклад, при передачі огляду української преси читається переважно уривки з таких видань, як «Світло» Торонто/, «Америка» /Філядельфія/, «Праця» /Бразилія/, «Шлях» /Філядельфія/, «Наша Церква» /Лондон/, і видвигається при тому заслуги членів ЧСВВ, немов би активного світського кліру у нас не було. А про діяльність Верховного Архиєпископа й других наших Владик то згадують лише тоді, коли даного факту чи події не можна вже промовчати. Газета «Шлях Перемоги» ч. 21 /Мюнхен/, пише, що у радіопередачах «чи не кожне п’яте слово є “Василіянин”, або “василіянський”, а Слугу Божого Митрополита Андрея представляють там “не як Великого Митрополита, чи активного екуменіста, але як “Великого Василіянина”. Промовчуючи водночас скільки то клопотів зазнав Слуга Божий Андрей від василіянської “політики”».

Загально було відомо, що Василіяни ще перед війною були проти вживання слова «православний» у нашій літургії, а в нових часах то, в зв’язку з радіопередачами вони, покликаючись на «листи з України», в яких, мовляв, вірні протестують проти вживання слова «православний» у передаваній на Україну літургії, виєднали від директора ватиканського радіо о. Антонія Стефаніцці Т.І. документ, яким заборонялось вживати слово «православний» в українській Службі Божій, передаваній через радіо на Україну, аж до наступного зарядження. Маючи такий документ Василівни показували його кожному священикові, який відправляв Службу Божу на радіостанції, і гостро заказували вживання цього слова. Були одначе священики й Владики, які не слухались цього нового розпорядження, і зате їм не дозволено більше правити на радіостанції.

Таким поступованням Отці Василіяни по-перше, узурпували собі звідкись право впроваджувати зміни в літургічний текст і зіґнорували найвищий церковний авторитет – Верховного Архиєпископа й Єпископську Конференцію, і по-друге, зіґнорували звернення Святішого Отця Папи Павла є від дня 25-го лютого 1965 року, який під час публічної авдієнції сказав українським прочанам, що приїхали до Риму з нагоди вивищення Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа до гідности кардинала, вказуючи на особу нашого Первоієрарха-Ісповідника, такі знаменні слова: «От що ш ми хочемо дати вам за орієнтаційну точку: родинну зв’язь; вказати вашій спільноті на об’єднуючу ідею, ставлячи між вами центр, до якого ви всі могли б прибігати з синівським довір’ям і з братньою любов’ю.

Живе є в Папи бажання, щоб цей його намір був прийнятий і здійснений. Якщо будете у згоді, будете сповнювати євангельські чесноти, передовсім любов; .якщо будете в згоді, знайдете сили для виповнення жертв, яких вимагатиме видержливість у вашім імені і вашій історії.

Будьте з’єднані; любіться, віддайте вашому Кардиналові Митрополитові щиру пошану синівської і люб’язної відданости, а побачите скільки проблем упроститься і стануть плідними на назвичайні святі діла»·[2]

Василіяни знехтували це знаменне звернення Святійшого Отця мимо того що їх зобов’язує четвертий спеціальний обіт послуху Вселенському Архиєреєві. А в стосунку до Верховного Архиєпископа це не тільки іґнорація, але спеціяльне юридичне крутійство. Отці Василіяни відкрито відмовили Верховному Архиєпископові юрисдикції в Европі й Америці, і признали йому юрисдикцію лише на українській території. Тепер же вони розпорядились зняти олово «православний» із літургії, яка передається саме на Україну, там де згідно з дозволом Василіян Верховний Архиєпископ має юрисдикцію, – але без порозуміння й апробати Верховного Архиєпископа.

Таким юридичним крутійством і підступом Отці Василіяни в Римі стараються впливати й виховувати питомців колегії св. Йосафата, і використовувати їх до різних афронтів проти Верховного Архиєпископа. Але багато з них, чесних зі своєю совістю і консеквентних в покликанні служити Богові, Церкві й Народові юнаків не дозволили собі бути інструментом в руках несправедливих настоятелів і здобулися на протест. Вони відмовилися співати таку незаконно «реформовану» Богослужбу по радіо, і тоді мусіли її співати самі ченці обителі Отців Василіян. Скоро після того почалась процедура певних репресій на питомців. Насамперед отці Настоятелі грозили тим, що не співають по радіо, викиненням із семінарії.

Опісля тодішній ректор о. Іриней Назарко, порадившись із віцеректором о. Софроном Мудрим і о. Родіоном Головацьким, духовинком колегії, скликав «надзвичайну конференцію» питомців і заявив, що Східня Конґреґація не буде толерувати непослуху, і ті, що будуть дальше бунтуватись, можуть «пакувати свої валізки».

Це був дуже багатомовний приклад. Насамперед духові настоятелі колегії і провід Чина СВВ потрактували справи покликання і служіння Церкві, рогові й Народові просто як розпаковану валізку, і по друге, своїми непродуманими й шкідливими акціями поламали або лише зігнули моральний хребет питомцям, яких вони виховували. І то в самий час, коли рік річно Владики Василіяни пишуть спеціяльні пастирські листи і правлять торжественні літургії з проповідями в наміренні покликань до служби нашій Церкві, а коли знайдеться певна кількість ідеалістичних юнаків, які бажають відректись усіх благ модерної доби і посвятитись для Божої науки, то в такій колегії зроблять з них маріонеток, зломаних людей, або, місця для них там немає, і вони мусять «пакувати свої валізки»…

Так Східня Конґреґація, яка «бунту не толерує», разом із Василіянськими настоятелями предложила нашим питомцям дві можливості: кривити душею і сумлінням або винестись із колегії. Багато з них вибрали це друге. Спакували свої валізки, але є чистими супроти власного сумління й супроти власного народу й супроти Бога. Останнє число колеґіяльного журнальчика «Альма Матер», яке прийшло до редакції нашого журналу, містить список питомців колеґії, але далеко не повний, а зменшений. Долею тих, що їх в списку немає, українське громадянство має обов’язок поінтересуватись.

Скоро після того спакував свою валізку також і ректор колеґії, о. Іриней Назарко, який ніколи не «бунтувався», і свою ролю в Римі виконував солідно. Провід Василіянського Чина вважав, що Отець Ректор «зробив своє», і міг спокійно відійти.

Але намагання «бунтівників» не пішли надаремне. Скоро прийшов новий документ від Східньої Конґреґації за підписом секретаря Архиєпископа Маріо Бріні, в якому доручається щоби в літургіях, передаваних через Ватиканську радіовисильню на Україну, вживати дальше як і попередньо слова «православний». Не знати чи оо. Василіяни ходили туди з протестами і з «листами з України», але якщо ходили, то безуспішно. Східня Конґреґація постановила стояти твердо і неуступно на позиціях права і чистоти української Божественної Літургії.

Такого права вона ніколи не мала, і воно ніде не записане, але передали його Східній Конґреґації фактично самі наші зібрані у Львові 1938 року Владики, між якими, як знаємо, не було згоди, ані єдности думки.

 


[1] Благовісник, Рік ІІ, книга І (1966), стр. 22.
[2]Благовісник, Рік І, книга 2-3 (1965), стр. 60.