Стефан Сулик

(26 листопада 1985 р.)

Маю честь говорити в імені філядельфійської української митрополичої провінції. Церква-Мати цих юрисдикцій відновила єдність зі Святою Столицею чотири століття тому головно з однієї причини, а саме, запевнити собі опіку верховної власти Римського Архиєрея через нашу віру в примат св. Петра та його наслідників, єпископів Риму. Хоч ми були добре обзнайомлені з поняттям про вселенський собор як верховну власть та хоч мали ми власний синод єпископів, нам бракувало верховної власти папи як намісника Христа на землі.

Другий Ватиканський Собор видав для східніх католицьких Церков декрет Орієнталіюм Еклезіярум. Без сумніву, це був крок уперед; однак, не був він такий повний, як ми собі того бажали. Головна точка для застанови в Орієнталіюм Еклезіярум — це обмеження юрисдикції східніх патріярхів та верховних архиєпископів до історичних границь їхніх Церков.

Декрет відмовляє східнім католицьким Церквам прямої юрисдикції над власними вірними, які поселилися напостійно поза історичною територією своїх Церков. Це обмеження не є згідне з правдивим положенням цих східніх Церков; воно також є шкідливе для духовного життя їх вірних.

Під час останніх 20-ох років воєн, політичні й релігійні переслідування, несприятливі економічні й соціяльні умови та непостійність у модерної людини разом майже змусили більшість східньо-католицьких вірних покидати їхні рідні землі і шукати кращого життя для себе і своїх родин в інших країнах, а часто й на інших континентах. Коли вони поселю валися в цих нових землях, вони засновували парафії, екзархати та єпархії. Часто, однак, вони залишали за собою на батьківщині малі громади їхніх матірних Церков, патріярхати. Так, отже, як ось стоять справи, майже більшість вірних усіх східньо-католицьких Церков тепер напостійно поселилися поза своїми рідними історичними територіями. Що більше, Українській Католицькій Церкві забороняється у своїй історичній території діяти як Церква через совєтське поневолення. А все таки ця ж сама Церква, при помочі Святої Столиці, зросла до 15-ох дієцезій і єпархій на чотирьох континентах у вільному світі.

Ми піддаємо думку, що воно неприродно, щоб патріярх чи верховний архиєпископ, якого II Ватиканський Собор називає батьком і главою своєї Церкви, зривав зв’язки, які існують між ним і його вірними, тільки тому, що ці другі мусіли покинути свої рідні землі та емігрувати до інших частин світу. Природний закон встановляє, що члени родини не зривають відношення, які їх в’яжуть, тільки тому, що деякі переселилися далеко від рідного гнізда.

Вірні, які пережили біль розлуки зі своєю батьківщиною, природно шукають лікувального духовного напряму та проводу батька і глави своєї рідної Церкви; відмовляти їм цієї потіхи глибоко відчувають їх. Їх Церква є їх національною спільнотою, їх духовний добробут уповні забезпечують лиш їхні рідні священики і їх рідна Церква. Батько і глава без юрисдикції над ними — це для них зубожіння, яке вони глибоко відчувають.

Тому ми з пошаною просимо Вселенського Архиєрея як намісника Христа на землі і правдивого наслідника св. Петра зарядити та дарувати пряму юрисдикцію головам східніх католицьких Церков суї юріс над їхніми вірними, де б вони не жили.

Визнаємо верховну власть Римських Архиєреїв встрявати в кожну справу всіх Церков, включно з автономними східніми католицькими патріярхатами й верховними архиєпископствами. Історія доказала мудрість встрявання папів у критичних ситуаціях, що помогло індивідуальним Церквам.

Врешті, закінчуючи наші слова до цього світлого збору, ласкаво просимо, у додатку до дарування юрисдикції східнім католицьким патріярхатам і верховним архиєпископам над своїми вірними по цілому світі, щоб це поширення юрисдикції введено в майбутній кодекс східнього канонічного права, як завжди, з такими обмеженнями й винятками, що їх Святіший Отець уважатиме потрібними й корисними.

Дякую за Вашу увагу.

Слава Ісусу Христу!

Високопреосвященніший Владика Стефан СУЛИК
Філядельфійський Архиєпископ-Митрополит

Філядельфія, Па., США

Ватикан, дня 4 червня 1983 р.

Ваше Високопреосвященство!

Радіє наша Церква і весь наш Нарід, що найстарше наше поселення в світі на вільній і багатій американській землі відзначує двадцятьп’ятьліття існування своєї митрополії. Це велика і радісна подія, бо пригадує нам про те найвище ієрархічне завершення в Помісній Церкві для якоїсь її великої частини вірних. Та за тією подією самого ієрархічного завершення криється глибший історичний зміст: це завершення і церковного, і національного організованого життя наших поселенців, що прибули до Америки в пошукуванні кращих можливостей для життя, вказує на велику віру тих прадідів наших, на їхнє прив’язання до своєї Церкви і Народу, на любов до свого святого обряду і на велику їхню відпорність на всякі зовнішні впливи, серед яких вони опинились. Цим їхнім прикметам душі української ми завдячуємо цю подію створення Митрополії в Америці — другої поза межами українських земель.

Коли дякуємо сьогодні прещедрому Богові за всі благословення і небесну поміч для нас, згадаймо тих великих Батьків наших, що на їхній вірі, надії і любові ми виросли і закріпились. їхніми молитвами, чеснотами і вірністю своїй Церкві ми є тим, чим ми є. Нашим зв’язком з матірною митрополією Києва-Галича ми живемо, існуємо, діємо і стались свідками нашої віри і нашої Церкви у світі. Без того зв’язку ми були б деревиною, відтятою від кореня і пересадженою на чужім ґрунті, і, як це в природі буває з такою деревиною, ми добре знаємо, бо, як каже св. Павло, «коли святий корінь, то святе і галуззя. Коли ж деякі з галузок відламалися, а ти, бувши оливковою дичкою защеплений був між них і став співучасником кореня та оливкового соку, не хвалися перед галуззям. А коли хвалишся, знай, що не ти носиш корінь, а корінь тебе» (Рим. 11, 16-18).

Згадаймо передусім в цю щасливу хвилину великого митрополита Слугу Божого Андрея, який, як добрий огородник, дбав, журився і молився про наших поселенців в Америці і пильно подбав, щоб його нарід не розплився в чужім морі. Він став во главу угла нашої Митрополії в Америці. Згадаймо наших ревних священиків, монахів, монахинь і мирян, що натрудились своєю працею і цілим своїм життям, щоб нинішній наш день був нашою радістю і славою.

Благословення Господнє на Вас!

+ Йосиф
Патріярх і Кардинал

На цю тему доповідав Владика Стефан Сулик на форумі Четвертого Конгресу Мирян, що відбувся 14 лютого 1982 року у Римі з нагоди 90-річчя Патріярха Йосифа. Сама тема по собі актуальна і заслуговує на особливу увагу. До речі, про завдання мирян в Українській Церкві говорилось на останньому Синоді Помісної УКЦеркви, що відбувся наприкінці листопада та на початку грудня 1980 р. в Римі. Цю справу реферував митрополит Максим Германюк. Які саме в цій справі були рішення Синоду, нам невідомо, бо не можна друкувати жодних рішень цього Синоду без дозволу Апостольської Столиці. Отже, все є заморожене. Мабуть, доповідач, Владика Стефан Сулик, також не є ще ознайомлений, які були прийняті рішення по відношенні до мирян, бо в той час він ще був на парафії, в Перт-Амбої.

Вже самий факт, що митрополит Стефан Сулик погодився виступити з доповіддю на мирянському форумі, навіть з приміткою чи домовленням з організаторами конгресу, що доповідь не буде дискусійна, належить зарахувати позитивним. Очевидно зміст доповіді також є важливим, але в даному випадку суттєвим було взаємно пізнати себе не тільки зовнішньо, але й внутрішньо — духово. Все є краще, коли думка зустрічається з думкою, чим говорити самим до себе. Очевидно, що під тим оглядом Владиці Стефанові належить подяка. Без сумніву Владика Стефан не прийшов говорити приємні для вуха питання. Говорив так, як думав, і так, як на той час сприймав і трактував ці питання. Напевне він був приготований на те, що авдиторія його думок не прийме з відкритими руками й оплесками, але стримано й з увагою. Це зовсім природньо й зрозуміло.

Правдою є, коли предсідник сесії проф. Володимир Янів представив першого доповідача, владику Стефана Сулика, то авдиторія прийняла його гарячими і довготривалими оплесками. Але також є правдою, що під час доповіді авдиторія не була задоволена з висловлених думок доповідача. Декому було важко спокійно вислухувати думки доповідача. Після закінчення доповіді авдиторія приняла виголошену доповідь дуже холодно. Спонтанний виступ предсідника д-ра Володимира Янова був у великій мірі висловом широкої авдиторії. Все ж таки виголошені доповідачем думки викликали широку дискусію та різні опінії.

Також добре сталось, що Владика Стефан Сулик вирішив повністю надрукувати свою доповідь в Українському Католицькому Тижневику «Шлях» (за 7, 14, 21, 28 III і 4 ІV 1982 p.), бо це дало можливість широким колам нашої громади запізнатись з висловленими думками. Крім того, тут вже не могло бути суперечки, що сказав, а що не сказав під час свого виступу в Римі Владика Стефан. Тепер кожний мав можливість прочитати і запізнатись з думками доповідача.

В наслідок цього на сторінках «Патріярхату» появилась у травневому числі стаття д-ра Зиновія Гіля, в якій автор заторкнув деякі аспекти доповіді. На жаль, через брак часу, мені не вдалось висловити своїх думок до виголошеної доповіді, а тим більше після того, коли вона була надрукована у згаданій газеті «Шлях». Роблю це дещо спізнено, але висунені думки в доповіді не перестали бути актуальними.

До речі, автор цих рядків з великою увагою прослухав доповідь Владики Стефана у Римі та навіть робив нотатки, щоб пізніше можна було їх використати для репортажу. Доповідь складалася із двох частин: першої теоретичної і другої практичної. Доповідь мала наступні підзаголовки: «Божий Люд», «Завдання Божого Люду», «Ціль Церкви», «Євангелізація», «Святість життя», «Співпраця з Церквою» і «Погляньмо в минуле». Дальше слідує практична частина з наступними підзаголовками: «Миряни з освітою у минулому», «Який я християнин», «Християнська родина», «Парафіяльне життя», «Господарювання церковним майном», «Релігійна освіта», «Господарсько-політичний сектор», «Збереження єдности», «Ревізія метод», «Вселенськість», «Свідомість вселенськости», «Мирянські організації» і «Заключення». З розмислом я навів назви підзаголовків, щоб вказати, яку широку скалю різних питань — богословських, економічних і громадсько-політичних порушив доповідач. Кожний з названих підзаголовків міг стати окремою темою для доповіді. Питання були поставлені цікаво й актуально, але незалежно від цього мені не вдалося знайти відповіді на головне поставлене в заголовку питання, а саме, яка, властиво, роля і завдання мирян? Чи відповідь на це питання мала бути самозрозуміла і тому непотрібно було називати ролі та завдання мирян, чи ці питання були такі трудні й неохопні, що їх не вдалося схопити?

Спершу, після прослухання доповіді, мені здавалось, що я, роблячи нотатки, можливо прослухав деякі важливі місця з доповіді й не записав найістотнішого. Після цього я перечитав кілька разів надрукований повний текст доповіді й прийшов до висновку, що в доповіді немає прямого і безпосереднього визначення ролі та завдання мирян. Правда, ці питання в якійсь мірі посередньо могли випливати з контексту доповіді, чи з негативних стверджень праці мирянського руху в минулому. Ось що було сказано в доповіді: «Нам треба оминати скрайностей та революційно-політичних метод, прилюдної критики інакше думаючих, бо це лише шкодить справі, лякає навіть провідних осіб і відштовхує маси вірних так, що вони в добрій вірі починають боронити свою дорогу Церкву від такого патріярхату. Вживанням негативних, часто нехристиянських метод — ми самі поборюємо справу визнання патріярхату».

Доповідач не називає цих добрих метод, як не називає по імені цих «нехристиянських метод». Все ж таки ці «нехристиянські методи» привели до встановлення патріярхату нашої Церкви, але доповідач говорить, що вони шкодять визнанню… Якщо вже говоримо про «нехристиянські методи», то поруч з цим варто мимоходом згадати такі факти, як потрактувати відмову похорону у Чікаго людині, яка піддержувала Патріярхат, як розцінювати факт заборони поховати на українському католицькому цвинтарі юнака, який загинув у катастрофі, тільки тому, що його батьки належали до патріяршої парафії і мали на тому ж цвинтарі давно закуплене місце? Подібні спроби були також у Філядельфії… А як розглядати цілу, до болю трагічну, справу вітки нашої Церкви у Великій Брітанії, де за невинне слово «Патріярхат» позбавлялось священиків парафій, і їх видворювалось з терену Великої Брітанії, де на церквах зависли замки на доручення єп. Горняка і т.д… Тут можна б також згадати цілий комплекс єпископських свячень, коли миряни просили: «Поїдьте до Глави нашої Церкви, Святця нашої Церкви (тоді ще Верховного Архиєпископа, а тепер Патріярха Йосифа), та узгідніть ці питання». Всі спроби прохань мирянського руху були відкинені. Також тут можна б назвати відому статтю, що появилась на сторінках «Шляху», за 24 квітня 1966 р. під назвою «Партизанський В’єтконг діє в нашому суспільстві».

Тут малось на увазі зорганізований мирянський рух, патріярхальні товариства. Під статтею стояв підпис «Архиєпископська Канцелярія». В цій статті було написано: «Як глибше вглянемо у підривну роботу комуністів серед української спільноти у вільному світі, а особливо в ЗСА і Канаді, то побачимо вірний образ в’єтнамської партизанщини заходами комуністів — на шкоду Української Католицької Церкви і українських народних установ. Цю партизанську війну проти Церкви й народніх організацій комуністи ведуть пляново і під кличами патріотично-національних ідеалів. Перше вони кинули клич за українським патріярхатом. Сама ідея патріярхату прекрасна, але так звані «ревнителі» українського патріярхату дали себе зловити на пропагандивну вудку комуністів. Пропагуючи український Патріярхат, самозванчі патріярхальні комітети…» Чи мирянський рух мав вживати такі вищенаведені «християнські методи»?

В той час, коли ці події відбувались, ми не чули тих альтернативних, кращих, християнських пропозицій, сугестій і порад. На жаль, ми не чуємо їх сьогодні. Пропозиція молитись і більше нічого не робити не є розв’язкою, бо з одної сторони сама молитва без діл, без праці є мертвою, а з другої — в такій ситуації ми прожили довгий час і нічого не осягнули.

Хоч доповідач не дав відповіді на поставлені в заголовку питання, та все ж таки порушив низку цікавих і важливих питань, до яких варто приглянутись під дещо іншим кутом. З теоретичної частини доповіді випливали і практичні висновки, які належало підкреслити. Ось хочби взяти до уваги розділи «Божий люд» і «Завдання Божого Люду».

Постає питання, чому Вселенський Собор Ватиканський II прийняв концепцію «Божого Люду»? Та ж перед тим також говорилось, що живою Церквою на землі є владики, священики і миряни, при чому роля мирян в тому була радше декоративно-пасивна, вони не мали найменшого впливу на життя і розвиток Церкви. Ватиканський Собор II хотів підкреслити важність всіх трьох складових компонентів концепції Божого Люду. В цій концепції мирянський сектор має свої права і завдання.

Собор прийняв до уваги, що обличчя сьогоднішнього мирянина є відмінне від учорашнього. Учорашній мирянин був зданий на опінію священика і вирішення у багатьох питаннях не тільки релігійно-церковного, але загально-громадського, політичного та економічного життя. Про це не може бути мови сьогодні. Сьогодні мирянин не тільки що сам виріс, він має своє загальне знання, але також є різні засоби комунікації, які дають відповіді та опінії на різні проблеми. Поруч цього всього, соборовим отцям ішлось про те, щоб зробити мирян також співвідповідальними за долю Церкви. Все вимагало іншої настанови до мирянина і визначення його завдань і прав.

Тому згідно з новим розумінням Церкви миряни в латинській Церкві, в деяких випадках, мають співвирішальні права. Не можна сьогодні трактувати мирян, як в минулому, щоб тільки приходити до церкви спокійно вислухати Службу Божу і проповідь, і дати свою жертву, без жодного впливу на розвиток церковного життя. До речі, миряни в латинській Церкві беруть офіційно участь у Єпископських Конференціях. Ми не можемо цього сказати про мирян нашої Церкви, бо ще дотепер (за винятком ІV Архиєпископського Синоду, на який представники мирян були запрошені, як спостерігачі) вони не були запрошувані на синоди нашої Церкви. Доповідач цього питання не розвинув, тільки обмежився до загальних стверджень, що Божий Люд складається з Владик, включно з папою, священиків і мирян.

Доповідач також окремо наголосив питання євангелізації, пояснюючи це слово, що воно заступає попереднє визначення апостолят. До речі, євангелізація в українській мові означає благовістування, бо «євангеліє», що є грецького походження — «євангеліон» означає — добра вістка, блага вістка, добра новина. Наскільки це питання відноситься до ролі мирян, треба б ще говорити, дискутувати і добре застановитись — передумати. Це дещо складніше питання, як на перший погляд може виглядати. Правильно підкреслив доповідач, що в цьому сенсі зміна прийшла на Папському Синоді в 1974 р.

В розділі «Співпраця з Церквою» доповідач правильно підкреслює, що труднощі й непорозуміння часто трапляються в Церкві. «Де є люди, там того не оминути». Це свята правда. Труднощі поставали через брак співпраці між духовенством і мирянами, через незрозуміння Богом усталеного ладу в Церкві. Поруч цього Владика С. Сулик робить слідуюче твердження: «Господь установив Церкву, як спільноту, але не на демократичних засадах». Доповідач не розвиває цього твердження, а ставить крапку і переходить до іншої проблеми, залишаючи слухача й читача без відповіді! Читач хотів би знати, а, все ж таки, на яких засадах — диктатури чи олігархії…? Мабуть, краще це питання можна було покласти в іншій площині, вийти з висновку, що Ісус Христос прийшов не для того, щоб володіти, так як в той час багато вірних сподівалось і очікувало, але Він прийшов не володіти але служити, і для цього самого завдання і є Христова Церква. Це є фундаментальним. Біда тільки в тому, що мало хто і то зокрема серед ієрархів, розуміє Церкву, яка має володіти, замість служити. Отже, Христос був не володар володарів, а Слуга слуг. Тому в цьому випадку політичні примінення зовсім не підходять. Бачимо, що є намагання, на основі політичної термінології, визначувати Церкву, як Божу установу.

Теоретичну частину доповідач закінчує підзаголовком: «Гляньмо в минуле», що його він представляє в дуже рожевих кольорах. Доповідач цей стан пояснює наступним твердженням: «А це було можливе лише тому, що церковний провід і народ були зі собою об’єднані».

Дозвольте поставити питання, а чи справді так було, чи справді церковний провід був об’єднаний? Пригадаймо собі ситуацію Перемишльської і Станіславівської (сьогодні Івано-Франківськ) Єпархій та їх відношення до Слуги Божого Андрея. Діяли і тоді удільні церковні князівства. Не буду цього питання тут розвивати. Владики згинули, як Ісповідники Віри і освятили свої діла. В підрозділі «Миряни з освітою у минулому» доповідач робить необосноване ствердження, що за Слуги Божого Андрея «… освічена верства нашого народу, нашого суспільства (говорю про Галичину) ставилася байдуже до Церкви. Вправді зберігано зверхні звичаєві форми, але освіченого й сильного та практикуючого християнства в них не було». На це можна б довго відповідати, але такі ствердження не варто робити без належної аналізи того часу й обставин та названня конкретних фактів. Доповідач каже, що не було «освіченого й сильного практикуючого християнства». Це велика вимога. Ось не раз доводилося слухати проповідей людей з теологічною освітою, а так мало в них християнсько-релігійної грамотности. На жаль, такі проповіді більше від Церкви відштовхують, як притягають. Чи хтось над тим застановляється? А в той же самий час ставиться високі вимоги до мирянина.

В дальшому доповідач говорить: «З приїздом Отця Йосифа на волю настала відрадна хвилина. Серед деякої групи мирян запанувало зацікавлення Церквою. Сам факт такого зацікавлення є позитивним явищем живучости і жертвенности мирян. Від’ємна сторінка цього руху — це вузькість зацікавлення, спрямована лише на визнання Патріярхального устрою нашої Церкви, а підхід при цьому більш політичний, а не церковно-релігійний». Все було б добре, проте завжди існує маленьке «але». Питання патріярхату — це «вузькість», і в тому наголошений «політичний», а не «релігійний» аспект. В деяких колах наших владик і серед деяких священиків прийнялось переконання, що слово «Патріярхат» серед мирян стало магічним словом. Правда, цього не сказав доповідач, але назвав його «вузьким» і «політичним». Дозволю собі сказати з повною відповідальністю, що питання українського патріярхату не є, як дехто думає, магічним, але навпаки, реальним і глибокозмістовим словом. Також не є вузьким, але широким та всеціло охопним. Патріярхат, це зміст, програма, ріст і розвиток, це ренесанс нашої Церкви під сучасну пору та з виразною перспективою на майбутнє. В патріярхаті ми бачимо щось неповторного в житті нашої Церкви, бачимо об’єднання і єдність нашої Церкви. В патріярхаті ми бачимо одностайність та самобутність нашого обряду і традицій нашої Церкви. Самозрозуміло, що Патріярхат є запереченням удільних князівств, бо вони не дають можливости рости і розвиватись нашій Церкві, це її роздрібнює і послаблює. Шкода, що ми так часто бездушно і без застанови співаємо та молимось: «Боже, нам єдність подай», а в той же самий час діємо проти тієї єдности.

Ось на початку 1982 р. Стемфордський єпископ Василь Лостен розіслав до вірних окремого листа в справі збірки «Запасного Фонду» для Стемфордської семінарії у висоті півтора мільйона долярів. Лист написано гарно, й сама ідея також не погана. Але запитаймо, чи кожна дієцезія мусить мати свою семінарію? Чи українська громада є спроможна на такий великий люксус? Чому ж не створити одну семінарію для цілої української діяспори? Чому не може стати таким середовищем Український Католицький Університет з своїми філіями, де можна б поставити навчання на трохи вищий навчальний рівень? Чому такі справи не вирішує синод Помісної УКЦеркви на чолі з Патріярхом? Такого поступування, такої дії, такої акції бажають собі миряни. Це не є революція, не валення авторитетів, але уведення Патріярхального устрою, це є Патріярхат. Патріярхат — це не фраза, не теорія, це інституція, яка має служити Божому Людові. Так, миряни знають, до чого прагнуть і чим являється Патріярхат. Такі ініціятиви, як збірка «Запасного Фонду», повинні виходити з синоду Помісної УКЦеркви з благословенням Патріярха Йосифа, як голови Церкви. Якщо не визнається цього факту, то як можна звертатись про щедрі пожертви до мирян, що шанують і визнають Блаженнішого Йосифа, як Патріярха і Голову нашої Церкви? Вдумайтесь над тим.

Шкода, що в нас часто слова є далекі від діл. Ось доповідач у розділі «Святість життя» пише: «Надмірно надіятися на земські спосібності чи засоби не дає належних наслідків»… Але практично з доповіді випливає дещо інше, бо розділ «Господарка церковним майном» порівняльно до всіх інших займає найбільше місця, виглядає, що це є найбільш суттєве. Здається, що матеріяльний момент дещо перенаголошений.

Доповідач згадав про церковні братства, які колись в Україні були при церквах, але забув згадати, що ці братства, крім утримання шкіл, господарили церковним майном, дбали, щоб церква була забезпечена усім потрібним. Доповідач при з’ясуванні матеріяльних проблем вжив дещо різкіших . висловів, як ось: «…Немає жодної причини надіятися, щоб наш Синод або поодинокі Єпископи погодилися віддати зі своїх рук відвічальність за церковне майно. На це не дозволяє церковне право (де воно і який параграф? — М.Г.), цьому рішуче противляться ті добрі вірні, які своїми щедрими пожертвами вдержують цілу нашу Українську Католицьку Церкву».

Тут багато сказано. Цікаво, хто і коли домагався церковного майна? Доповідач поділив мирян на добрих і злих. До добрих належать ті, що дають гроші на церкву, а злі — це ті, що не дають грошей на церкву. На простій мові це означає, що коли не даєш грошей на церкву, то забудь… Чи, може, доповідач мав на увазі, що цими злими вірними є «патріярхальники»?

Мені відомо, що є українські парафії, які мають систему тростистів, і вони господарять парафіяльним майном. Священики на них не нарікають, і парафія на цьому також нічого не втрачає.

Доповідач правильно звернув увагу на громадсько-політичний сектор, який потребує оздоровлення та єдности. Очевидно, це мало б більший і сильний вплив, коли б наші владики засвідчили свою єдність та щоб до цієї єдности їх не спонукували чужі чинники.

В розділі «Ревізія метод» написано: «Якщо досі вживаними методами ми не осягнули бажаного успіху, то треба нам їх зревідувати й поглянути на справи, обмірковуючи їх більш холодним розумом, а не ceнтимeнтaльними почуваннями». Тут слово «якщо» є зайвим, бо до тепер методи, вживані мирянським рухом, принесли свої плоди і то добрі плоди. Мирянський рух не тільки розбурхав застояне церковне плесо, але й примусив думати заспаних про долю нашої Церкви. Проте, в міжчасі наша Церква стала на патріярших основах, а Блаженніший Йосиф погодився прийняти титул патріярха. Це не сантиментальність і не ілюзія, до речі, доповідач сам приймає за доконаний факт, що Патріярхат нашої Церкви існує, пишучи, що мирянський рух прагне до визнання патріярхату.

На закінчення кількома словами хочу торкнутись питань «свідомости вселенськости». Тут доповідач дорікає, що нас, мирян, немає на міжнародніх релігійних католицьких форумах. Правда, це зле і це значний недолік. Але запитаймо, чия тут вина? Хто організує ці форуми — миряни чи духовенство? Здається, останні, й вони йдуть по тій лінії. Скільки про це подбали митрополичі чи єпископські канцелярії? Що доповідач хотів нам сказати слідуючим ствердженням: «Ми є єпископами не лише української, але й Вселенської Церкви. Ми не є група, людей, замкнена в собі, ми є у Вселенській Церкві і мусимо респектувати правопорядок Вселенської Церкви». Все це правда, але саме тут треба сказати, що якщо ви є українським єпископом, ви автоматично стаєте вселенським, але не може бути навпаки.

Отже, в першу чергу, є відповідальність супроти своєї рідної Української Церкви. Ось Папа Іван Павло II є вселенським ієрархом, але йому не перешкоджає бути в першу чергу патріотом Польської Церкви і польського народу. Папа Іван Павло II в цьому сенсі повинен бути добрим прикладом для наших владик.