Степан Процик

L `Osserwattore Romano, La Civilta Cattolica, The Tablet, Catholic Herald, Znak та багато інших відомих журналів з історією у кілька десятків років чи навіть понад столітньою, з більш ніж стотисячними накладами, але й так само малі, з тисячним накладом, які виходять в одній єпархії чи одній парафії, впливають на хід історії загалом і хід історії окремих осіб. Але за тими всіма виданнями завжди стоїть конкретна потреба чи ідея і цілком реальні люди, віддані ідеї й охочі до праці задля задоволення потреб.

Півстоліття тому наша Церква, частково будучи в підпіллі, а частково на чужині, мала направду серйозні потреби: залишитися собою (не піддатися на зміни в обряді), не розділитися, говорити світові про переслідування вірних в СРСР, бути визнаною на рівні з іншими Східними Церквами, зрештою, зростати в духовному зростанні своїх вірних. Важко уявити, щоби цих цілей можна було досягти без таких інструментів, як засоби масової інформації, одним з яких став журнал «Патріярхат». Але він би не був можливим без людей, що зуміли побачити загрози, котрі постали перед громадою вірних, які були готові присвятити свій час і свої здібності серйозній боротьбі, які мали відчуття гідності власної і гідності своєї Церкви, аби могти без страху висловлювати власну думку папам, кардиналам, конгрегаціям, президентам… Цих людей насправді багато: сотні активістів і прихильників патріархальної ідеї, тих, що планували, і тих, що втілювали плани, тих, що просто купували примірник журналу, і тих, що визначали, що писати і що видавати, щоб цілей було досягнуто.

Власне про останніх – головних редакторів журналу – хочемо вам розповісти в цій невеликій історично-інформаційній довідці, а також подати географію видання. У цьому плані воно, можливо, дуже навіть особливе (а може, і єдине таке) тим, що почало виходити в Західній півкулі, а згодом перемістилося в Східну, мандруючи туди, де виникає найбільша потреба в друкованому слові, у цьому випадку – для вірних, котрі щойно вийшли з підпілля. Сьогодні журнал творять у Львові, але він об’єднує читачів та авторів з різних частин світу.

Трішки розширюючи рамки поданої нижче довідки, хочеться сказати, що насправді дуже цікаво відстежувати те, наскільки акценти, розставлені у виданні, залежать від головних редàкторів: у кожного свій почерк, свій характер, зрештою, навіть обкладинка іноді є відображенням естетичних смаків головного редактора. Так стається, коли люди цілковито поринають у працю, зливаються з нею, живуть тим, що роблять, і матеріалізують те, чим живуть.

Біографії людей, які стали першими редакторами «Патріярхату», які видавали журнал на поселеннях, як також членів редакційних колегій, дуже насичені, сповнені переломних важких моментів, але це теж люди, які не зламалися, люди, здатні забувати про себе на користь всієї громади, справжні борці. Та й ті, що перейняли естафету в Україні, не менш цікаві особистості. Хоч їхні життєві дороги щойно в зеніті, та все ж позначені особливим творчим підходом до творення журналу. Ширше говоритимуть про них вже майбутні покоління.

СТЕПАН ПРОЦИК (1967 – 1974 рр.)

Інженер-економіст, журналіст, видавець, громадський діяч. Народився 25 травня 1921 року в селі Кут-Товсте Скалатського повіту на Тернопільщині в родині Йосифа і Варвари (Бирич).

Молодим хлопцем влився у лави ОУН, щоби виборювати незалежність для рідної країни, через це потрапив у німецький полон. Був в’язнем концентраційних таборів Авшвіц-Біркенав, Мавтгавзен, Ебензе. Після закінчення війни та визволення з полону разом з іншими українцями оселився в Мюнхені. Тут закінчив Вищу економічну школу (1950 р. ), а впродовж 1952 – 1954 років був директором української друкарні «Ціцеро». Дописував до журналів «Український самостійник», «Сурма».

1955 року з дружиною Любою, дочкою Оксаною і сином Романом емігрував до США. Родина оселилась у Філадельфії. Тут Степан Процик продовжив освітні старання і в університеті Темпл здобув ступінь магістра бізнесової адміністрації. Працював фінансистом у Штабі головного командування армії в Александрії, штат Вірджинія.

Засновник і перший редактор журналу «За Патріярхат» (1967 – 1974 рр. ), після якого редагував «Незалежний бюлетень» (1974 – 1997 рр. ). Був активним учасником середовища Української головної визвольної ради, Світової ліги українських політв’язнів, Українсько-американської координаційної ради, очолював батьківський комітет товариства «Рідна школа» у Філадельфії, Українсько-єврейське товариство у Вашингтоні, Об’єднання українців у Вашингтоні та ін.

Помер 17 серпня 1997 року у Вестфільді, Н. Дж. Похований на цвинтарі святого Андрія (Савт-Бавнд-Брук).

ВАСИЛЬ ПАСІЧНЯК (1974 – 1977 рр.)

Журналіст, громадський і церковний діяч. Народився 25 листопада 1912 року в селі Струпків на Станіславівщині. Після закінчення школи вступив до Станіславівської духовної семінарії (1933 – 1936 рр. ), згодом вивчав журналістику у Варшавському університеті (1936 – 1939 рр. ).

Учасник Похідних груп ОУН, в складі яких у 1941 році прибув на Східну Україну, до Кіровограда. Тут редагував газету «Український голос», заснував радіо, театр і школи. Також виконував обов’язки референта пропаганди Кіровоградського обласного проводу.

Німці арештували його в окрузі Кіровоградщини і на початку вересня 1941 року відправили в тюрму на Лонцького у Львові, а звідти до Кракова. 20 липня 1942 року з краківської в’язниці Монтелюпіх 24 перших членів ОУН перевезли в Авшвіц. Був серед них і Василь Пасічняк.

Після звільнення з концтабору в 1945 році працював видавцем та відповідальним редактором газети «Українська трибуна», яка виходила в Мюнхені у 1946 – 1949 роках. У той же час став головою Ліги українських політв’язнів у Німеччині (1945 – 1949 рр. ) і президентом Центральної міжнародної унії політв’язнів (1945 р.), яка об’єднувала литовців, латишів, естонців, сербів, хорватів, білорусів, поляків.

З Німеччини 1949 року переїхав до США. Активний у Патріархальному русі з часу приїзду Патріарха Йосифа Сліпого, голова товариства «За Патріярхат помісної УКЦ» (1966 – 1968 рр. ), член управи Українського патріархального світового об’єднання. Помер 22 квітня 1995 року в місті Бернардсвіль, Н. Дж. Похований на цвинтарі святого Андрія (Савт-Бавнд-Брук).

МИХАЙЛО ТОПОРОВИЧ (співредактор у 1974 – 1977 рр. )

Правник, публіцист, громадський діяч. Народився 1 травня 1898 року в Чернихівцях на Тернопільщині у селянській сім’ї.

В 1910 – 1914 роках навчався в українській приватній гімназії у місті Збараж. Із вибухом українсько-польської війни в 1918 році вступив у ряди Української Галицької Армії. В УГА став хорунжим і служив там до часу ліквідації регулярного фронту в 1920 році.

Три роки студіював право в таємному Українському університеті у Львові. Згодом коротко вчився на філософському факультеті в Ґраці (Австрія).

З 1925 року продовжував правничі студії в Краківському університеті, які успішно закінчив у 1929-ому. Відбув однорічну практику (спочатку в окружному суді Золочева, а згодом у повітовому суді в Збаражі). У 1936 році склав адвокатський іспит і відкрив власну канцелярію.

Ще за студентських часів активно працював у Просвіті, виступав на громадсько-політичних вічах із доповідями, дописував до часописів. Польська поліція побачила його значний вплив на молодь та організаторські здібності, і 1934 року він потрапив до числа в’язнів Берези-Картузької.

Після приходу більшовиків у 1944 році виїхав з родиною на Захід. В 1945 – 1946 роках був керівником табору Карлсфельд біля Мюнхена. Там зорганізував шкільництво та всі потрібні таборові уряди. В травні 1946-го переїхав до Міттенвальда і почав працювати правним дорадником в таборі Лютензе.

Прибувши до США в 1948 році, оселився спочатку в Випані, де працював фізично. Згодом переїхав до Клівленда і там активно включився в українське громадське життя. Був членом комбатантських організацій спочатку в Ньюарку, а відтак у Клівленді. Діяльно працював у мирянському русі, виступаючи в обороні прав Української Католицької Церкви, її помісності та патріаршого устрою. В останніх десяти роках свого життя написав цілу низку цікавих і вагомих статей в обороні патріархату.

Упокоївся 3 серпня 1983 року в Клівленді, штат Огайо.

ЛЕОНІД РУДНИЦЬКИЙ (співредактор у 1974 – 1977 рр.)

Академік Національної академії наук України, германіст, франкознавець, професор і професор-гість українських та американських університетів, почесний доктор сімох університетів, журналіст, par excellent перекладач, громадський діяч. Народився 8 вересня 1935 року у Львові.

1944 року виїхав з батьками до Німеччини, а 1952-го разом із матір’ю емігрував до Філадельфії.

У 1958 році закінчив університет «Ля Саль» у Філадельфії, здобувши ступінь бакалавра за спеціальністю германістика й англістика. У 1960- ому здобув ступінь магістра з германістики в Пенсильванському університеті у Філадельфії.

У 1961 році студіював у Вільному університеті в Берліні, де займався проблемами порівняльної літератури.

1976 року викладав українську літературу в Гарвардському університеті. Цього ж року Патріарх Йосиф Сліпий призначив його директором філії УКУ у Філадельфії.

З липня 1996 року був деканом філософського факультету, з січня 1998-го – проректором, а з липня 1998- го – ректором УВУ.

Впродовж 1971 – 1992 років був редактором радіопрограм «Голос мирян» у Філадельфії та «Голос української діяспори», яка була призначена для України у 1984 – 1992 роках.

У 1992 – 2006 роках – президент Світової ради НТШ. У 1994 році обраний дійсним членом НАН України. Від 1989-го є головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка у США, а від 1991-го – президентом Світової ради наукових товариств ім. Т. Шевченка. Член Національної спілки письменників України.

Живе у Філадельфії.

МИКОЛА ГАЛІВ (1977 – 2002 рр.)

Журналіст, громадський діяч. Народився 29 червня 1924 року в селі Літиня (нині Дрогобицький район Львівської області).

Член ОУН з 1938 року. Організаційні псевда Дир, Коваль, Співак. За німецької окупації закінчив бухгалтерські курси та сільськогосподарську школу в Дрогобичі у 1941 – 1942 роках. Згодом був арештований гестапо за підпільну діяльність, сидів у берлінській тюрмі на Александерплац у 1943-ому, після чого був засланий німцями до табору примусової праці в околицях Берліна. Під час американської окупації Західної Німеччини в 1945 році навчався у таборовій гімназії в Авгсбурзі, середню освіту здобув у Регенсбурзі, згодом студіював на агрономічно-лісовому факультеті знаменитого навчально-дослідного закладу українства на чужині – Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) в Регенсбурзі. Студії закінчив у 1950 році дипломом інженера-лісівника. В УТГІ студіював і журналістику. Професорська рада дала йому звання доцента.

У повоєнні роки був обласним провідником Юнацтва закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) в Регенсбурзі та його околицях, де мешкало чимало українців. На початку 1950-их вивчав право в Українському вільному університеті (УВУ). Очолював канцелярію Української студіюючої молоді, був скарбником Української соціально-харитативної служби, працював у мюнхенському журналі «Фенікс», а в 1954-ому – в редакціях газет «Сучасна Україна» та «Українська літературна газета».

1956 року емігрував до США, де працював у різних інженерних фірмах. У 1977 – 2002 роках – головний редактор журналу «Патріярхат». Досі провідний та активний член Середовища УГВР, Українського патріархального товариства (Нью-Йорк). Активний член колись знаменитого Українсько-єврейського товариства, виявив себе раніше як член-засновник «Клубу круглого столу» в Нью-Йорку, став членом управи Фундації приятелів енциклопедії України та багатьох інших організацій і товариств світового українства. Від 1983 року – директор канцелярії НТШ у США.

Живе в Нью-Йорку.

ПЕТРО ДІДУЛА (2002 – 2009 рр.)

Експерт у галузі візуальних медіа, відеорежисер, журналіст. Народився 28 травня 1966 року у Львові в сім’ї письменника, перекладача, редактора Романа Дідули.

Вчився у відомій 8-ій школі (колись – німецька гімназія). Першу професійну освіту здобув у Львівському будівельному технікумі. Впродовж 1985 – 1987 років відбув службу в армії. Від самого заснування у 1987 році – член «Товариства Лева», в якому брав активну участь у різних акціях: відродження яворівської іграшки та гаварецької кераміки, впорядкування могил на Личаківському кладовищі, відродження українських народних звичаїв.

Вивчав філософію та богослов’я у щойно відновленій Львівській богословській академії (1994 – 1999 рр). Випускник першого набору ЛБА.

Закінчив факультет журналістики у Львівському національному університеті ім. І. Франка, де брав активну участь в студентському житті вишу.

Дописував до газет «Вірую» та «Арка». Працював над такими фільмами, як «Три історії Галичини», «Жінки Майдану», який нещодавно був представлений на Міжнародному фестивалі Woodstock у США.

Зараз працює прес-аташе у відділі інформації та маркетингу Українського католицького університету.

/ Закінчення /

Скільки разів у публіцистичній практиці спритних людей приходиться зустрітись із фактом, коли автор, однісінькою цитатою твору другого автора старається підперти свою тезу працею, яка фактично репрезентує антитезу. Видно, що існує ще доволі велика кількість безкритичних читачів, яких такою методою можна переконати.

Пані Рудницька в «Українському Житті» ч. 20 покликає собі на поміч о. М. Соловія, о. В. Поспішила та проф. Г. Лужницького. Першого з них, про що вже читачі переконані, Пані може сміло рахувати рупором та остоєю її тез. В моральному значінні передовсім. А що до других двох – це так легко не піде. Погляди проф. Лужницького широко відомі з його виступів і публікацій, і вони не мають нічого спільного з атакою на Верховного Архиєпископа пані Рудницької. Від о. Поспішила вона взяла дві лінійки газетної шпальти і підперла усю свою ненависницьку геростратівську творчість. Вона цитує о. Поспішила із брошури «Ди квест фор ди Патріярхат» що «мирянський рух ні трохи не причинився до позитивної розв’язки патріярхату, бо його акції не обдумані, емоційні і безконтрольні».

На щастя, в попередньому нашому журналі ми потрактували працю о. Поспішила об’єктивніше: ми навели його позитивні з нашого погляду тези, а також і ті, які були дискусійні. Ми приймаємо критику нашої праці о. Поспішилем, бо це його добре право. Але при тому наводимо ряд його тверджень, які аж ніяк не підпирають становища пані Рудницької, бо стоять в різкій суперечності з ним. Отець Поспішил:

1. Обстоює патріярхорівні права Верховного Архиєпископату і посилення помісної влади.
2. Обстоює поширення влади Верховного Архиєпископа на вірних українського обряду у всьому світі.
3. Оспорює територіяльний принцип у поясненні Римської Курії.
4. Оспорює облатинщення на територіях Східніх Церков.
5. Визнає, що постанови II Ватиканського Собору не діють.
6. Визнає правність Синодів УКЦеркви.
7. Заперечує неґативне становище кард. де Фюрстенберґа до Синодів УКЦеркви.
8. Критикує заступництво УКЦеркви на Папському Синоді Єпископів трьома митрополитами.
9. Видвигає, що Верховний Архиєпископ пропонував двом другим митрополитам зректися участи – але без результату.
10. Критикує політику Східньої Конґреґації супроти УКЦеркви.
11. Відкидає посвяту Східніх Церков в цілі договорення з Московським православ’єм.
12. Вірно і критично відображує обструкцію деяких єпископів що до політики Верховного Архиєпископа.
13. Пояснює позитивно релігійно-національне і політичне умотивування руху за патріярхат.

Ми не бажаємо зробити з о. Поспішила приятеля нашої організації, чи визнавця нашої програми. Ми говоримо про це що бачимо, і стверджуємо, що відклик пані Рудницької на дві лінійки о. Поспішила є грубим перекрученням дійсности.

В американських каледжах, на першому семестрі, у предметі логіки учать студентів про те, що не можна одною цитатою робити оцінки цілого твору, бо це не є науковий підхід. І усі пильні студенти першого семестру про це знають. Видно, що пані Рудницька була на першому семестрі вже дуже дуже давно…

Говорімо про усе, але думаймо про вартості в людині.

Автори, яких критикуємо, виключили з їхньої уваги факт,що на світі маємо людей різного калібру. Людей великих, яких з історії буття нашого народу ніхто не усуне, та людей маленьких, як і творену великими людьми історію пояснюють факторами заздрости й ображеної амбіції.

Маємо багато обвинувачень Верховного Архиєпископа у творенні конфліктів з Ватиканом. Замітним є факт приписання Верховному Архиєпископові повної вини за конфлікт, і відсутність бодай одного якогось натяку на те, що частина вини може бути по другій стороні – у Ватикані. Треба було б навести деякі документи спору, папські буллі, постанови синодальні, дещо із канонічного права й тоді щойно говорити про вину в конфліктах. Але того нашим опонентам зробити не можна, бо Апостольська Столиця має бути свята… Вина має бути по стороні того, кого їм треба морально зруйнувати без уваги на вимову фактів, характеристику подій, не говорячи про якісь моральні межі й вищі людські вартості.

Порівняльно напрошується питання – нащо ж усі ці нерозумні Морози, Дзюби, Сверстюки, розводять конфлікти з Радянською владою. Не краще було б їм зігнути хребти низенько, поцілувати московський патинок, дістати «джаб», «жалування» мешкання, дачу, волгу… і жити для свого добра ? Нащо ж тоді конфлікти розводили Кальнишевський, Мазепа, Шевченко…

Зрештою, – чи не варто б запропонувати пані Рудницькій переписати усю історію нашого народу на її «штиль»? Була б це – історія! І народ був би…

І твердженнях більш персонального спрямування автори Лапичак-Рудницька дорікають, чому Верховний Архиєпископ виступає проти Ватикану, коли практично Ватикан, завдяки його діялогові з Москвою, врятував його від смерті, зберіг йому життя і дав непогану кардинальську платню на прожиток. Це є ніби заключним акордом випадів проти Верховного Архиєпископа спрямованим уже не на політичні а на моральні вартості людини, мовляв, його визволили з неволі, а він так їм віддячується…

Такі твердження можуть вийти лиш із такої філософічної бази, яка ставить найвище ціну життя, ну і то добре життя. Тут повна іґнорація вищих, цілей життя людини, коли вона присвячує своє життя чомусь, працює для чогось вищого, або, як це можемо навести тисячі прикладів з недавньої нашої історії – посвячує своє життя, віддає своє життя за других, або за спільні цілі… Але даруйте. Говоримо до стіни, бо як одна філософія виключає другу, так одна людина виключає другу. Християнська чи ідеалістична філософія життя це одне, а філософія біологічної захланности – це друге. Людина духово низька, якої ціллю є лиш збереження її життя за всяку ціну, ненавидить вищих за себе. У приступі мізерної люті вона усіх прирівняла б до свого позему, щоб лиш рятувати свою істоту від низькости. І таку лють у неї можуть викликати різні події: відмова авдієнції, незапрошення за президіяльний стіл, або відтягнення суб’єкта від вим’я дійної корови…

В засліпленій заздрості вона зважується на очайдушні питання, чому то невдячний за визволення Кардинал не став звичайним споживачем італійських макаронів, а творить «конфлікти» з визволителями!

З невідомих причин обоє доволі публіцистично софістиковані автори не добачають перфідної інтернаціональної затії на зламання цієї одної людини. Коли не тортурами й приманами на засланні, то вигідним життям у Ватикані. Переочили вони й це, що коли одна людина живе для життя, а друга для якоїсь вищої цілі, то вони ніколи не будуть побратимами.

/Реферат/

Програма Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви є результатом праці принайменше трьох його річних Загальних Зборів, а зокрема й праці Мирянського З’їзду, що відбувся в червні минулого року в Ню Йорку. На тих зборах і з’їздах програмові постанови були обговорювані, передискутовані й достосовані до актуального положення. Вони завжди являються ширшими і детальнішими поясненнями тих загальних засад, що вкладені в статут товариства, а крім того вони виявляють важність і черговість поодиноких частин статутових завдань в стосунку до мінливої ситуації внутрі і назовні Української Католицької Церкви. Особливо З’їзд Мирян минулого року в своїх обширних резолюціях і окремих постановах відзеркалив програму нашого товариства майже повністю.

Статут творить для товариства загальні рамці діяльности, включаючи права і обов’язки як поодиноких клітин товариства так і його членів. Статутові положення рахуються більш сталими і стандартними так, що вони не часто ревідуються чи міняються. Зате програмові постанови, що випливають із статутових засад, мусять частіше достосовуватися до актуального положення, яке міняється. Так наприклад деякі із схвалених минулого року програмових постанов сьогодні не важні через те, що вони або вже здійснені, або не конечні чи не можливі до введення в життя. У цьому рефераті програмові постанови будуть зведені і модифіковані так, щоб вони були актуальними зараз, та щоб вони творили схему конкретних напрямних для дії товариства під сучасну пору.

Програмові засади нашого товариства вдається поділити на три групи: перша – це основні цілі діяльности товариства, або як їх можна назвати, ідейно програмові заложення:

1. Привернення історичних прав Українській Католицькій Церкві.
2. Змагання за помісність Української Католицької Церкви.
3. Змагання за єдність, мир і спокій Української Католицької Церкви в діяспорі і єдність із Матірною Церквою на Україні.
4. Завершенні Української Католицької Церкви патріярхальною системою в концепції Києво-Галицькото Патріярхату.
5. Обстоювання і переведення в життя ідей патріярхорівного Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII.
6. Активізація Синоду Українських Єпископів, щоб він став дійсним, живим, та щоб функціонував правно і фактично.

Це є найновіші цілі товариства і вони не повинні по суті змінюватися. Уся енерґія і праця товариства повинні бути спрямовані на їхнє здійснення.

Друга група — це самі програмові засади, які ближче означують те, що товариство повинно робити й чим займатися, щоб поставлені у першій групі постуляти здійснити, чи осягнути.

1. Розвинути мережу й численність членства товариства і вдержати його сильним та незалежним від будь-яких зовнішніх або групових впливів.
2. Дати повну піддержку Синодові Українських Єпископів у його позитивних акціях та виявити ряд корисних ініціятив Українському Єпископатові.
3. Співпрацювати тісно з організацією священиків – Братством св. Андрея.
4. Працювати в напрямі поповнення священичих кадрів і виховання молодих кандидатів на священиків у традиційному українському дусі,
5. Змагання за вільний вибір жонатого або нежонатого стану для усіх священиків та за відновлення дияконського сану.
6. Дбати про катехизацію і релігійне виховання дітей по-українському, та в традиційному українському дусі й обряді.
7. Обороняти Церкву перед латинізацією, візантійщиною та мовними експериментами там, де їх потрібно.
8. Включатися в церковне життя і поширювати його по парохіях при помочі церковних братств.
9. Ініціювати Єпархіяльні Ради зложені зі священиків та мирян.
10. Ініціювати Парохіяльні Ради для організації і співкерівництва духового й господарського життя парафій.
11. Обороняти Церкву від заходів для її дизінтеґрації у внутрішньому й зовнішньому аспектах.

Ця група постулятів у кожній точці визначає напрям і характер діяльности товариства у ширшому засягу, даючи Крайовій Управі можливість рішення які акції і в який час організувати вслід за розвитком церковного життя та зовнішніх подій, які мають на нього вплив.

Із цієї другої групи програмових заложень випливають конкретні щоденні завдання товариства, які не можна назвати організаційними напрямними. Вони дають відповідь на питання, як здійснювати в житті постанови двох попередніх груп.

1. Зміцнення організаційної структури і вдержання постійного живого контакту з організаційними клітинами.
2. Співдія зі старшими й тут народженими поколіннями українців католиків.
3. Поширення участи молоді у патріярхальному русі.
4. Влаштовування церковно-релігійних імпрез.
5. Підготовка Першого Конґресу Українців Католиків Америки.
6. Посилення Світового Товариства.
7. Поширення інформаційної діяльности у світовій і українській пресі про становище Української Католицької Церкви.
8. Співдіяти з другими спорідненими організаціями.
9. Дбати про збірки фондів на «Церква в Потребі» та «Фонд Верховного Архиєпископа».
10. В обличчі посиленої атаки і зневажування особи Верховного Архиєпископа і його ідей, як у Римі так і у пресових органах на еміґрації – подбати про рішучу й гідну оборону.
11. Посилити дослідження дальших можливих заходів Східньої Конґреґації для відривання по частинах нашої Церкви і передавання їх під латинську юрисдикцію чи номінування нових неприхильних нашим ідеям єпископів та підготовити рішучі протизаходи і протести.
12. Враховуючи пов’язання програмових засад товариства з функціями Українського Католицького Єпископату ввійти з ним в ділові зв’язки з ціллю здійснення головних організаційних завдань товариства в користь єдности і цілости Української Католицької Церкви.

Із поданої програмової структури видно, що цілість наших програмових і дійових засад не є у виключній компетенції товариства, а це значить, що їх треба здійснювати посередньо зв’язками із священством, Єпископатом, співзвучними йому організаціями, або й тиском товариства на опозиційні йому сили. Успіх такої праці залежатиме від вмілого плянування акцій товариства та від вдалого підбору відповідних метод. А це вже є функція Крайової Управи.

Патріархальне товариство; стало від певного часу предметом гострої критики декількох організацій і осіб. Вправді, не так предметом критики в нормальному розумінні цього слова, а радше предметом кпин, гулікань, перекручень його цілей, спотворювання його акції і виразної упертої та заїдлої дискредитації. Критикувати товариство можна і треба кожному скільки завгодно. Але у нашому випадку ми критики діяльности майже не маємо, а маємо злобне намагання створити невірний і викривлений образ патріархального товариства і його керівних діячів, щоб принизити насамперед їхню працю, а при тому і їх самих. Як вже стало відомою практикою, — уся праця й акції т-ва скеровані в напрямі реалізації ідей і плянів Верховного Архиєпископа. Акція дискредитації товариства вживається критиками підсобним, посереднім кроком: у головній атаці на Верховного Архиєпископа, бо, як виявляють критичні публікації, до нього адресовані усі найбільш злобні й цинічні виступи.

Відрізняємо дискусію над політикою, цілями, акціями й методами товариства, яка може бути корисною не тільки для дискутуючих сторін, але й для посторонніх читачів, від речей недискусійних, таких, як приписання комусь неіснуючих гріхів, пояснювання явищ у противному від їхнього природнього значення напрямі, або таки просто засипання противника епітетами, злобою або закритими у фальшивому представленні подій негативними висновками. Автори такої критики розраховують на один незаперечний успіх – на те, хто більше наговорить. Або у нашому випадкові — опублікує, бо це культурніше виглядає. Відповідь, або дискусія в цьому випадку дійсно неможлива, що бажаємо продемонструвати прикладом на початку цієї статті.

Противники патріярхального товариства широко /«Америка», «Українське Життя», «Свобода», «Шлях», деякі відомі нам радіопрограми/ розголосили, що т-во вуличними демонстраціями хоче створити патріярхат. На ділі, то товариство демонстраціями бажало в даних часах лиш виявити наглий, негайний і гострий протест проти одної чи другої акції Ватиканських чинників, і то тому демонстраціями, що другі методи протесту виявилися неуспішними, а ще інші не були в той час товариству доступні. Отже, не патріярхат т-во творило на вулиці. Такий факт жахливого перекручення події і їх цілі вказує на дві речі:

1. Автори цілево і передумано не обдискутували інших метод і акцій т-ва, ані других плянів його дії /неначе вони не існували/, щоб принизити і обіднити т-во і його лідерів в очах читачів до одної лише дії, або зробити їх безвідповідальними.
2. Автори відмовляючися дискутувати працю т-ва в цілій ширині переконали читачів, що їхніми дійсними намірами була не дискусія про значення праці т-ва, але дорогою виелімінування цілої суми істотних факторів встановлення неґативної опінії про т-во, його лідерів, і що найважніше, посередньо й про Верховного Архиєпископа.

Ця маленька деталь, яку ми коротенько проаналізували, виглядає багатьом самозрозумілого, такою, що над нею не треба дискутувати, але для других, коли вона стане джерелом інформації і довір’я — це маленька траґедія. А сума таких маленьких траґедій – це наша велика траґедія. Це усе наше т.зв. організоване суспільне життя.

Чому?

Не знаємо чому й тому беремось до висвітлення декількох основних точок «дискусії!» і яку у названих вище часописах, і інших, завели пан Т. Лапичак: та пані М. Рудницька, і інші.

Політичний фактор число 1.

Перед у закидах патріархальному рухові політичности веде більшевицька сторона силами підрадянських і сателітних авторів у заінтересуванні пропаґандивно і суспільно виправдати ліквідацію УКЦ в Україні. Не з мотивів релігійних, а чисто політичних, загарбницьких і узурпаторських вони усій праці Верховного Архиєпископа, а при тому і мирянам, послідовно нав’язують політичні цілі ось такі «Суть позиції Ватикану зрозуміти не тяжко. То був крик господаря: мовляв, надто вже виграють уніяти зі своїми політичними плянами. Римська Курія дала зрозуміти, що не потерпить існування в своїй системі якоїсь незалежної організації на чолі з патріярхом. Споконвіку писалась у Ватикані своя історія, писалася для власних потреб «історія» України. В даному разі зіткнулися дві різні «школи» фальсифікаторів – ватіканська i українська буржуазно-націоналістична…»

«Одне слово, Кардинал Тіссеран штовхає і Сліпого і все його оточення на більш реалістичний шлях, бо фікція з Києво-Галицьким патріярхатом, є голим політиканством…»

«Грім з ясного неба, мабуть, менш оглушив би українських буржуазних націоналістів, уніятських єпіскопів і самого Сліпого, ніж лист Кардинала Тіссерана…» /«Людина і світ» ч.1, 1972, С. Даниленко/.

А пані Рудницька цю тему представляє, так: «В дійсності, мирянський рух не має нічого спільного з релігією. Він є наскрізь політичним феноменом і виводиться у прямій лінії від західньо-українського націоналістичного підпілля 30-тих років. Та сама ідеологія, та сама мораль, той самий тип ментальности, та сама фразеологія, ті самі методи…» /«У.Ж., ч. 19/.

Або ще й так: «Мені дуже не подобається, що УКЦерква розполітикована до крайности і то в дусі вузького шовінізму й нетерпимости».

…«Я рішуче засуджую факт, що на церковний терен перенесено методи боротьби з фізичним насильством включно. Мені дуже не подобається співпраця Верховного Архиєпископа з екстремними політичними групами та віддання в їх руки «мирянського руху…» / «У.Ж., ч.20/.

В дискусії над тими становищами хочемо обійтися без зайвих імплікацій, але бажаємо піддати під увагу читачів мотиви дії большевицької сторони, і пані Рудницької. Перша сторона приписує політику церкві на те,щоб легше було її приписати співпрацю з ворогами Рад. Союзу, а з тим оправдати жорстоку її ліквідацію. Вона, больш. сторона, цілево в жадній своїй енунціяції навіть словом не спімне, що це таки була і є церква, інституція духового порядку, об’єднання в справах віри й обряду, дорога спасіння душ. Ця сторона церкви у них не існує і тому нормальної дискусії на цю тему з большевиками не може бути.

Пані Рудницька приписує політику нашій церкві з невідомих нам мотивів, але з нею розумна дискусія може бути тоді, коли вона виявить докази співпраці Верховного Архиєпископа з екстремними групами. Але заки це буде зроблено, то треба насамперед вияснити, чому «співпрацю деяких ієрархів /і то не в справах патріярхату/ з екстремними групами», про що пані Рудницька не сміє не знати пишучи погромні статті, не тільки що промовчано, але й пришито Верховному Архиєпископові. Цікаво чому большевики громлять «епіскопів і Сліпого», а пані Рудницька самого Сліпого?…

Не можемо визбутися враження, що тут йшлося таки про кинення темного світла, а не про дискусію й вияснення таких відношень компетентних чинників, як єпископи, другі високі духовні чинники, ватиканські бюроктати, пані Рудницька, Верховний Архиєпископ та інші. Мало того, большевики і пані Рудницька, однаково цілево оминають аспекти духовий, релігійний, обрядовий, пасторальний, конституційний, канонічний і історичний, а обоє трактують церкву виключно як одну функцію політичної сфери.            Пані Рудницька, коли бажала б, мала багато нагод протестувати проти вмішування політики до церкви, аналізуючи дію СКВУ, УККА, чи навіть газети «Свобода», але вона того не зробила. Вважала, що ніде тих влізливих політичних моментів не було, лиш у Верховного Архиєпископа, і рішила,так як большевики, почати руйнувати його на тому тлі.

Політичний фактор число 2.

У своїй газеті і в своїй статті п.н. «Про правильний шлях боротьби» пан Лапичак цитує «Америку», що патріярхальне товариство — це «двійкарська демаґоґія», і там же подає, що «Координаційний Комітет Товариства за Партіярхат» є під впливом бандерівців, а «Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ» є під впливом двійкарів», і вони взаємно підставляють собі ноги.

А пані Рудницька додає питання: «Чи за його /проф. Маркуся/ руїнницькою роботою як публіциста і церковного діяча, за його подвійною бухгалтерією та методами дискусії стоїть його партія? /Щоб не було непорозуміння – Маркусь «двійкар»/».

Коли б ми мали поважну дискусію з поважними людьми, то ми просили б їх не так свобідно поводитися з їхніми твердженнями, прикладами і поглядами, а більше сконцентруватися на доказах. Ось тут, замість того, щоб без надуми приліпити комусь партійництво /а це читачі популярно розуміють як найогиднішу методу суспільного поступування/, треба було б відповісти на питання «чому» і подати докази. Такі докази можуть бути, і з ними обов’язково треба було б ознайомити громадянство. Їх можна мати або у формі свідчень членів, управ т-ва за останніх кілька років, або у формі письмових тверджень, протоколів або звітів із праці товариства, де було б доказано, як то товариство використовувалось в практиці для цілей «двійкарських». Ми з повним респектом ставимося до довголітньої політичної і публіцистичної праці обох критиків т-ва і сподіваємося, що якісь факти партійництв у них знайдуться. Тоді подумаємо про відсіч. Але коли ні, тоді з прикрістю і болем в серці ствердимо, що маємо до діла з фальсифікаторством і підленькими наклепами».

Надії на об’єктивне дискутування ролі людини з окресленими політичними поглядами у церковному житті наші дискутанти наразі не дають. А шкода!

Що вони про нас думають?

Патріярхальне т-во існує як організована одиниця, що виконує свої статутові завдання власними силами й незалежно від організацій немирянського руху. Товариству вдалося досі провести велику організаційну та інформаційну працю серед громадянства і зустрітися з його активною піддержкою і симпатіями лиш тому, що його лідери говорили народові правду, а не агітували, чи лякали когось. Щоб говорити правду, треба її знати і для цього т-во користується силами високого наукового рівня, як своїми так і чужими. Завдяки їм воно змобілізувало й випустило друком оборонний матеріял нашої церкви, якого вона ще досі не мала. Наші дискутанти цього не бачать.

Для них товариство – це «болільники патріярхату, що виходять на вуличні демонстрації, вилазять на мітингові трибуни, чи хуліганять у церкві» /Лапичак/, або «бачать церковні справи лиш зі своєї жаб’ячої перспективи…» /Рудницька/. Підозріваємо, що відкиненням від уваги читачів більшости акцій т-ва і зосередженням критики лиш на демонстраціях автори хотіли заховати перед ними дійсний образ т-ва, і представити його применшеним, викривленим, мізерним. Підібрана принижуюча термінологія цю тенденцію поглиблює. І хоч як нам ясні і безспірні «шляхетні» наміри авторів, ми в наївності нашій все ж таки хочемо розумно дискутувати.

Факт демонстрацій найбільше болить наших критиків. /Видно, що більше нічого в діяльності т-ва вони критикувати не можуть/. Демонстрантів вони називають хуліґанами й людьми без перспективи. Дозволимо собі заперечити цю номенклятуру наших опонентів тому, що усі ці демонстранти є передовсім повними членами своєї церкви, вони мають почуття прив’язаности до неї, вони боліють її долею, і вони з розмислом, а не з аґітації протестують проти кривд, які незаслужено їхній церкві діються. Так вони це розуміють, бо таке значення мають факти, що приходять до їхнього відома. Вони могли б не демонструвати, і прийняти якусь іншу успішнішу методу дії, коли б хтось, скажімо із впливових публіцистів чи колишніх відомих політичних діячів зумів переконати їх фактами і аргументами і відмовити їх від демонстрацій. Але чи здібні наші опоненти на таку працю?

Шановний читач сміло може поставити авторові закид в наївності, бо він підозріває своїх опонентів у шляхетних намірах, яких вони ніколи. не мали. Не можна ж припускати, що автори Лапичак-Рудницька так щиро бажали переконати у поглядах демонстрантів, що з великих резерв їхнього журналістичного і політичного досвіду вибрали аж методу лайки й ліплення епітетів «болільник», або «хуліган». А це ще раз підтверджує, що не про дискусію їм йдеться, а про демонстрацію читачам їхньої безмежної і неоправданої люті.

А що ми про них?…

Демонстрували не тільки прості люди, яким зухвалість може пришити «жаб’ячу перспективу», але демонстрували інтелігенти, священики, студенти, професори, професіоналісти й політичні діячі різних переконань, бо в тому вони бачили ціль і протест, насамперед проти того, що руйнує нашу церкву зараз, і домагання реалізації належних її прав. І врешті, коли хтось здобувається на протест, бо демонстрація – це велика відповідальність за усі евентуальні невдачі її – то чи не було б першочерговим завданням публіцистів вірно поінформувати публіку про усі аспекти акції, проаналізувати їх, і тоді зібратися на загальне обговорення у пресі? Нічого з того ми не мали від наших двох визначних публіцистів, лиш неґацію. Коли у Ватикані ліквідують прямо один за одним прояви помісности УКЦеркви, обмежують і обтинають права Верховного Архиєпископа, висвячують нам єпископа в латинському обряді, передають нашу церкву під владу латинського митрополита — наших двох визначних публіцистів і вірних цієї руйнованої знедоленої церкви на протест не стало. Навпаки. Вони лають тих, що з цієї причини протестували. А це вже забагато й тут фальш не піде. Бо кожна гідна і чесна людина має обов’язок протестувати тими методами, які її доступні. А кожен пігмей, раб, опортуніст, людина без хребта, без лиця свідомо акцептує зневагу її найвищої духової цінности Церкви, вважаючи адміністративне розпорядження ватиканського бюрократа найвищим її законом.

Шановним читачам напевно не тяжко догадатись, що авторові не вистарчає матеріялу на критичне двостороннє продискутування поглядів на наше товариство, не говорячи вже про всестороннє, що є у наших умовах недосяжним ідеалом. Бракує йому творчої альтернативи, якої гоноровим постачальником повинна бути шановна опозиція, чи наші визначні критики.

Її /альтернативи до діяльности нашого товариства/ не було, і тому наша безпредметова дискусія має такий нудний, непродуктивний і яловий характер. Вони /критики/ говорять своє, а ми своє. Читач не багато з того скористає, за що обі сторони повинні в нього вибачитись. В таке нас вманеврували.

Її /альтернативи/ немає навіть тепер, після того, коли др. Лапичак в його газеті ч. 10 за 1971 рік збирався накреслити точки програми рятунку церковної ситуації, не здобувшися на щось ориґінальне-нове, чого вже перед тим наше товариство не пробувало. А шкода, бо як би такий ясний і позитивний концепт у противників нашого товариства існував, то може б вони, замість нас, одержали довір’я у тисяч «загітованих» демонстрантів. Бо вони, ці тисячі, лінію повного, вірнопідданчого і безкритичного акцептування курійних доручень, /а це лінія нової дивної «ад гок» спілки Лапичак-Рудницька/ відкидають як негідну.

«Ватикан»

Не тільки брак реакції наших опонентів на руїнницькі заходи Ватиканських курійних чинників, але пряме рачкування перед ними: «Мені дуже не подобається боротьба Верховного Архиєпископа з Ватиканом, яка підірвала повагу УКЦеркви в Апостольській Столиці…» «Я не можу захоплюватися фактом, що серед українського громадянства поширилися в застрашаючих розмірах протикатолицькі настрої, внаслідок розповсюдження відомостей про нібито ворожу УКЦеркві та українському народові політику Ватикану…» /Рудницька, «УЖ» ч.19/.

Могла б у нас бути спільна база дискусії, коли б ми устійнили що це таке Ватикан і Апостольська Столиця. І навіть якби ми устійнили, то тоді постане питання чи ці поняття сталі, незмінні, а чи не мінялися вони протягом історії. Колись папа Урбан VII заявив нашому народові, що «через вас, моїх русинів, я стараюся навернути Схід»… а сучасний папа цілує хрест в руках Нікодима. Колись папа Пій XII написав був «Послання до народів Росії». На рішучий протест і то навіть драматичний протест Архиєпископа Кир Івана Бучка в декілька місяців пізніше появилося папське послання «До Українського народу», того самого папи Пія XII. Отже, Апостольська Столиця вміє мінятись, як їй цього треба, лиш, на жаль, не завжди туди, як пані Рудницькій бажалось би.

Ватикан, або Апостольська Столиця – це у пані Рудницької курійний бюрократ, нижчої або вищої ранґи, який видає адміністративні доручення своїм підвладним, або й часом виплачує гроші… У мирян, тих із «жаб’ячою перспективою», Ватикан і Апостольська Столиця це: Берестейські Артикули, це «In Universalis Ecclesiae Regimine» 1807, це акти «Apostolica Sedes», «Cleri Sanctitati» і це врешті акти «Orientalium Ecclesiarum» Собору Ватиканського Другого.

Перестаньте, дорогі Панство, чарувати людей Ватиканом, і його опікою для УКЦ, а говоріть зрозумілою мовою або читайте і розумійте ці права, бо це ж дійсний Ватикан і дійсна Апостольська Столиця, або промовчуйте усі ці акти вперто, клякайте й кадіть ватиканським бюрократам, коли вашої рабської нищости на це вистарчає. I нe божеволійте, коли широкі маси народу, без вас, студіюють і розуміють за що їм боротися, і як.

/закінчення буде/

Ініціятори чікаґівської «Ради Українських Центральних Організацій за Патріярхат УКЦ» видали перед її скликанням ряд енунціяцій. Завданням їх було викликати зацікавлення серед громади в цій ініятиві і подати громаді до відома постуляти ініціяторів, що оправдали б конечність ініціятиви. Опубліковане в щоденнику «Америка» ч. 112 становище Координаційного Комітету, у першому абзаці нескромно подає, що чікаґівська ініціятива «викликала живе зацікавлення серед української організованої спільноти», одначе зі змісту становища видно, що його опубліковано щойно на те, щоб таке зацікавлення викликати, і хоч, як там пишеться, зацікавлення вже було викликане, а опублікована енунціяція повинна ще більше зацікавлення докликати, то на самий широко розреклямований з’їзд зголосилося лиш 24 організації, більшість з них групові /хоч для пропаганди названі «загально-громадськими»/, й декілька загально-громадських, але з партійними людьми в проводі. Отже два рази викликуване зацікавлення таки не викликалось…

* * *

Ініціятори із КК пишуть: «Намічена Конференція має на меті причинитися до скріплення Мирянського Руху та до його поширення в ідейній та організаційній горизонтальній і вертикальній площинах».

Відомо, що «Мирянський Рух» ужито тут цілево в неокресленому понятті, хоч він існував у досить точно означених двох чи трьох організаціях. Коли ініціятори завзялися конечно «поширювати» цей рух, зорганізований у тих організаціях, для чого тих самих організацій не запрошено, то це є грубим порушенням громадського правопорядку навіть тоді, коли це роблять «центральні загально-громадські організації». Створення паралельного патріярхального товариства до існуючого й діючого не називається поширенням, але руїною, про що в енунціяціях не пишеться.

Як нарід пояснює собі «поширення ідейне», не знаємо. Але знаємо, що ідейних заложень нашого товариства, які проголошені в резолюціях недавнього З’їзду, та в програмовій доповіді, нічогісінько чікаґівський з’їзд додати не міг. Не можемо критикувати дивоглядних ґеометричних визначень патріярхального руху, ані поняття «вертикальна площина», але догадуємося, про що йдеться. Рухові, що стоїть твердо на власному ґрунті, належить дати зверху певне завершення, а в споді вкопати його глибоко в ґрунт. Шість стіп…

* * *

Ініціятори Конференції виключають можливості будьякого ідейно-принципового непорозуміння, але не сказали з ким. Вони запевняють, що будуть рішуче противитися порушникам прав і законів УКЦ. Хто ж тоді має вказати чікаґівцям пальцем на порушників тих прав, коли вони не здібні їх бачити власними очима. Найбільшим порушником наших прав виявився таки Папа Римський, який номінував єпископів поза Синодом УКЦ, і який зробив чудо двадцятого століття висвятивши східнього українського єпископа в латинському обряді. Цілий єпископат помісної УКЦ, за вийнятком Верховного Архиєпископа, акцептував це явище мовчанкою, а Рада заявила, що «всі будемо підтримувати нашу ієрархію». Що ж це за «Рада» і 24 центральні організації, які пишуть такі заяви, яких інтенція ,не йде на добро Церкви?

Ініціятори із КК дуже шкодують, що намічена ними Конференція не скликається, як було запляновано, трьома організаціями: КК, УККА та нашим Т-вом, бо «на жаль від цього відмовилась Крайова Управа Т-ва…» Немає такої постанови Крайової Управи. Коли така у Чікаґо є – треба її копію опублікувати. Але відомо, що були напів-приватні бесіди навколо цієї теми, під час яких ішли лиш змагання за те, кого не допустити на з’їзд. А про це в енунціяціях немає ні слова!

При такій публіцистичній практиці, де дійсне промовчується, а видумане публікується, трапились і комічні сцени. Коли КК не запросив Патріярхального Т-ва на Конференцію центральних організацій тому, що Т-во, мовляв, виступило з КК, то за всякою людською логікою виступ Т-ва з КК не рішив нічого про його евентуальну участь у творенні «Ради», яка є зовсім окремою і незалежною від КК організацією. Чому таке важне рішення для нашого Т-ва було зроблене в Чікаґо без відома його управи?

І ще трошки про мову дат: ми рішили виступити із КК 29 квітня, а більшість матеріялів про творення «Ради» появилася з датою 10 травня. Отже, чи всю організаційну і програмову роботу, включно з редакцією і друком матеріялів і статута зроблено лиш протягом десяти днів /від 30 квітня до 10 травня/, чи зроблено її ще далеко перед 29 квітня, тобто в час, коли Патріярхальне Т-во було іґнорованим і дискримінованим учасником КК?

У своїх матеріялах автори написали, що наше Т-во має «ексклюзивну й нетолерантну поставу». Скільки в тому правди?

Це правда, що Т-во є нетолерантне в стосунку до всього, що підступне, брехливе, нахабне й нечесне, і що для встановлення тих кваліфікацій Т-во в нікого розуму не позичає. /Надмір незобов’язуючої патріотичної друкованої полови про «церкву , народ і Ісповідника» не забезпечує нікого імунітетом від тих кваліфікацій/. А що до ексклюзивности, то панове за доказами не потрудилися. Зате ми потрудимось.

а.    Про кожну більшу акцію нашого Т-ва, тут чи в Римі, панове в Чікаґо й Торонто були повідомлені й запрошені до співучасти, бо так ми розуміли координацію. КК ніяк на це не реаґував.

б.    29 вересня 1969 р. наше Т-во у повній співпраці зі спорідненими товариствами Америки й Канади брало участь у передсинодальних акціях і сформуванні мирянської делеґації на Синод.

в.     5 листопада 1971 р. наше Т-во ініціювало й організувало мирянські акції під час V Синоду в Римі. Відповідні деклярації підписали представники 19 організацій Америки й Европи, а наші представники з приємністю на перше місце поставили інші громадські організації, а себе «ексклюзивно» поставили на дванадцяте з ряду місце /«За Патріярхат», грудень 1971/.

Коли того за мало, щоб панове в Чікаґо зрозуміли, що вони своїми публікаціями обманюють громаду, то скажемо про факт відсутности відділу нашого Т-ва в Чікаґо. Немає нашого відділу в Чікаґо й сьогодні тому, що наша управа не намагалась захоплювати владу над мирянами там, де лиш можна, а цілево акцептувала таке мирянське товариство в Чікаґо, яке згідно з волею чікаґівських мирян на тому терені зорганізувалось, щоб з ним співпрацювати. Координувати дію. Чи й це є ексклюзивність? Вправді, ми помилились. Помилились, але чесно.

* * *

Дальше інформують автори, що «від V Синоду Мирянський Рух залишився майже без ініціятивного проводу»… Поставмо ж знова питання відворотно: хто ж був «проводом» «Мирянського Руху» перед V Синодом, і хто зробив при тому всю позитивну мирянську роботу? Признаємось до «гріха», бо це наше Т-во організувало мирянство до V Синоду і взяло на себе тяжкий обов’язок просити авдієнції у владик, навіть тих, що ще в день скликання Синоду говорили нам, що згідно з церковними законами у нас нема права на Синод, лиш на єпископську конференцію. Цю позитивну нашу ролю побачили навіть чужинці в Римі. Не побачили її наші сліпці. І чікаґівці… Надмірна заздрість і захланність завжди поставить людину в конфлікт із логікою розвитку подій.

* * *

Із заяв «самого голови «Ради» дізнаємось, що «Координаційний Комітет Українських Організацій ЗСА і Канади за Патріярхат УКЦ» вже не існує. В зв’язку з тим виринуло декілька важливих з точки зору громадського правопорядку питань: Хто, де, коли і як зліквідував його? Хто, як і нащо заснував його? Що він «координував» і з ким? Якщо він свою ролю сповнив, то чи не було якихсь статутових норм для його правної ліквідації? Чи не варто було подати до відома «організованому громадянству» чим КК занимався, який вислід і успіх його кількарічної праці, з ким конферував він і про що, скільки поїздок до Риму зробив і нащо? Скільки разів ми були змушені читати у братській пресі «ненько-українські» проклямації КК про «церкву й народ», і про «Ісповідника Віри», а вкінці за те похоронили таку високу інституцію в нелицарський спосіб, так що й собака за нею не гавкнула! А що на це має сказати народ, цей, для добра якого, й не питаючи в нього, КК заснували, а потім для ще кращого його добра – зліквідували. Хіба що заспівати пісню:

«Коли ви вмирали, вам дзвони не грали, Ніхто не заплакав за вами…»

А при ре’асумуванні цих критичних думок постає ще одне болюче питання: чому до так високих і поважних справ приступають люди з цілком неповажними замірами групової дискримінації? Чому треба при тому іґнорувати, не бачити чи применшувати те, що виправдано існує, а поза це творити імпровізації! Чому не говорити про важні справи ясно, без перекручень і промовчувань, без творення фальшивої пропаґанди й піддурювання людей! Бо коли шановні опоненти дозволять наведені на сторінках цього журналу факти й зіставлення вважати не запереченими, як це завжди у практиці нашого журналу буває, тоді, по відсіянні всієї патріотичної січки у їхніх енунціяціях, залишиться одна гола неправда.

* * *

В дискусії на тему змісту нашого журналу на засіданні Крайової Управи деякі її члени пропонували редакторові не критикувати загально противників, їхніх середовищ чи груп, через те, що й там є певна частина об’єктивних людей і навіть наших прихильників, яким критика не належить. Замість середовищ вони пропонували критикувати осіб, бо це вони винні за дію груп. Редактор не принимав цієї суґестії, щоб на сторінках журналу не дійшло до особистих суперечок, але тим разом слід задоволити бажання внескодавців.

Подаємо, що критиковані в цій статті сумнівної фактичної і моральної вартості твердження належать таким авторам: Д-р Ю. Городиловський, ред, М. Денисюк, інж. Р. Бігун, д-р А. Гаєцький, д-р Р. Кобилецький, д-р Я. Кокорудз, мґр. Е. Малич, ред. М. Панасюк, д-р М. Харкевич, та О. Черінь.

У місті Берлінґтон, у стейті Висконсин, існує комісія, яка кожного року видає нагороду за створену найкращу брехню. Цього року її одержав один монах за найкращу брехню такого змісту: Під час цьогорічної повені у північно-східних стейтах Америки було так багато води, що черепахи повилазили із своїх шкаралущ і вживали їх замість човнів. /За «Голосом Америки»/.

Чікаґівських мирян за всяку ціну треба післати до Берлінґтону, щоб за їхню творчість еміґраційна Україна хоч раз одержала перше місце.

Умови розвитку організаційних і структуральних справ нашої Української Католицької Церкви дуже специфічні й вагомі не тільки через певну реформу мислі у Вселенській Церкві, якої частиною являється наша Українська Католицька Церква, але й через її власні ускладнення внутрішнього і зовнішнього характеру. Специфічні вони тому, що належать до комплексу церковної політики на найвищому рівні, зазублюючись в аспекті конституційному із століттями прийнятими і практикованими централістичними засадами Вселенської Церкви, а в політичному аспекті з функціями силових відношень міжнароднього значення. Разом із зовнішними ускладненнями рівночасно формувалися й визрівали внутрішні, в душах і мисленні її духовних і мирянських кадрів. Усі ускладнення заключалися в конфліктності поглядів на суть, функцію, ролю й ідею нашої церковної організації, її структуральної стабілізації та існування й розвитку в майбутньому. Тому,  що дія нашого Єпископату була несистематична й нескоординована, у членів його панувала замкненість, через що болюче відчувався брак повної інформації, як також і тому, що куріяльні чинники Апостольської Столиці не змарнували ні одної нагоди, щоб не затирати слідів і доказів існування нашої Церкви в практичному й легальному аспектах, положення нашої Церкви було доволі загрозливим. Починаючи від декількох уже літ кожна корисна й обдумана ініціятива у нашу користь ліквідувалася в зародку, так що дійшло навіть до знаного кожному епізоду весною цього року, коли виїзд Верховного Архиєпископа з Риму до Канаду був практично унеможливлений. Кожне передчасне виявлення плянів натрапляло обов’язково на негайну торпедуючу реакцію одного чи другого відділу Римської Курії і життєві справи нашої Церкви ускладнювалися все більше. При тому можна було виразно спостерегти ще один стратегічний засіб куріяльних чинників, що доволі сподобався декому із наших, – це протягування справи на час, який аж ніяк не працював для нас на користь.

Серед такої непевності і песимізму, поглиблених листом Папи Павла VI про неможливість признання нашій Церкві патріяршого устрою, в дуже короткому реченці миряни дізналися про підготовку Верховним Архиєпископом посвячення відремонтованої церкви святих Сергія і Вакха в Римі, та про відзначення історичних церковних дат – 375-ліття Берестейської Унії і 325-річчя Ужгородської Унії. І в такій майже безнадії, без жадного запрошення й підготовки, як також і без фанфар і пропаганди, в середу 27 жовтня вирушив з Філядельфії один літак прочан до Риму, з ціллю бути присутніми на заплянованих імпрезах та оглянути при цій нагоді Рим, спеціяльно український Рим. Ця скромна група паломників, що не жаліючи свого часу ні гроша зібралася із різних віддалених міст Америки й Канади не усвідомляла, що вона може бути свідком чогось важливішого за нормальне обрядове посвячення церкви. А події саме так укладалися: не так давно Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий разом із двома Митрополитами, Кир Амброзієм Сенишиним із Філядельфії та Кир Максимом Германюком із Вінніпеґу, своїми рішучими виступами на Папському Синоді в обороні нашої знедоленої Церкви на Україні і в опозиції до політики Ватикану супроти комуністичних країн здобули собі визнання у всього християнського світу; в цей сам час їх Блаженство гостював у себе високих достойників церковного й політичного світу, спеціяльно східніх патріярхів; відомо було також, що до Риму на посвячення церкви були попрошені усі наші Владики, та що між ними велись вже певний час зустрічі й розмови, а Папський Синод Католицьких Єпископів, що вже тоді добігав свого кінця, своєю тематикою, і вагомістю створював ідеальну нагоду для того, щоб Владики найбільш знедоленої і переслідуваної помісної церкви, Української Католицької Церкви, невід’ємної складової частки Вселенської Церкви, сказали перед світом їхнє слово в її обороні та поставили їхні тверді кроки для збереження її на майбутнє. Свідомість зважувала тоді значення кожного такого складового елементу витвореної ситуації, за, чи проти добра нашої Церкви, і опановувала почуття кожної присутньої тоді в Римі людини. Під час торжеств прочани й молились в тому наміренні, щоб довше уже така замкненість, невідоме, непевне не тривали, та щоб люба наступна година принесла щось цікавіше, важливіше. Лист Кардинала Війо, Секретаря Стану, в якому він покликаючись на листа Папи Павла VI пригадував нашим Владикам про те, що Верховний Архиєпископ не має авторизації скликувати Архиєпископський Синод, лиш звичайну Єпископську Конференцію, тяжив великим тягарем у душах наших людей, багато з яких готовили себе морально до негайного, і якнайрішучішого протесту. Цей лист, який притемнив своїм змістом усі гарячі надії прочан, друкуємо в перекладі по-англійському на іншому місці цього журналу. Він був доручений усім нашим Владикам окремим ватиканським післанцем. Не доручено його Верховному Архиєпископові.

Переживаючи ці хвилини з жалем, неспокоєм, болем та нетерпінням зібрані в Римі члени Крайової Управи нашого Товариства, разом з представниками мирянських організацій Европи почали діяти у двох напрямах: внутрішньому й зовнішньому.

Оформлені заздалегідь делегації відбули негайно ряд авдієнцій з присутніми тоді в Римі нашими Владиками, під час яких обговорювано значення кожної події, яка відбулась, обдумано положення нашої Церкви серед усіх наявних позитивних і неґативних явищ, та ще раз основно висловлено Владикам невідкличне прохання створити єдність між собою й оформити організаційно помісність Церкви. В цей саме час були виготовлені і доручені Владикам індивідуальні письма, та окреме письмо до Верховного Архиєпископа. Опісля було виготовлене ще одне письмове становище представників організацій до Синоду, в якому ще раз запевнялося наших Владик про гаряче й рішуче бажання організованого мирянства відбути в цю історичну хвилину Архиєпископський Синод, який одинокий може бути гарантією єдности й помісности Української Католицької Церкви в майбутньому. /Гляди відділ «Документи»/.

В цілі запевнення наших Владик про те, що за ними і за їхніми акціями стоїть усе організоване мирянство, телефонами з Риму було зааранжовано висилку телеграм мирян і організацій із кожної країни до їхніх Владик про конечність ? Синоду Українських Єпископів і про повну підримку народу в цьому напрямі. Як можна було завважити, листоноша із площі Мадонна де Монті доручував адресатам сотні таких телеграм. Кожний Владика напевно зрозумів, що не тільки скромна група паломників у Римі, але й весь розкинений по світі народ не стоїть осторонь змагань за правопорядок у нашій Церкві, глибоко переживає ці трагічні хвилини і долучує свій голос до історичних подій у Римі.

Найінтензивніше й найуспішніше працювала комісія зовнішніх зв’язків і преси в складі: пані Е. Піддубчишин, проф. Л. Рудницький, проф. В. Маркусь, проф. М. Лабунька, проф. П. Біланюк та Ю. Карпінський. Зараз на другий день після прибуття до Риму від цієї комісії кожному учасникові Папського Синоду Єпископів було доручено пакет інформаційного матеріялу, що включав журнал «За Патріярхат» ч.18., переклад статті о. Дж. Малоні із того ж журналу по-французькому, листа Кардинала Війо від 29 жовтня цього року, копії голосів світової преси на тему Української Католицької Церкви і її положення, видрукований памфлет про положення нашої Церкви по-англійському, від наших громадських організацій у Великій Британії, та, згідно з вимогою протоколу, чемностеве супровідне письмо до кожного адресата. /Вправді неможливо було влаштувати доручення тих матеріялів Отцям Синоду в будинку нарад, бо там якось довідались про їхній зміст і адресантів. Але скоро знайдено й використано другу можливість – Синодальне Організаційне Бюро/.

Основну роботу ця комісія проробила на форумі інтернаціональної преси, радіо й телебачення, про що наші читачі мали нагоду переконатися у кожній країні їхнього замешкання. Вміле й достовірне подавання стосовних матеріялів зацікавило міжнародніх журналістів, які з повним довір’ям ставилися до наших людей, і вичікували нераз по шість годин на сходах будинку при Мадонна де Монті, щоб одержати й використати відомості про події в нашій Церкві. UP, AP, Reuter, DPA, Prance Press, ASCO видавали в цей час по декілька повідомлень. Ню Йорк Таймс писав про це п’ять разів. На руках референтки публікацій Крайової Управи, пані Е. Піддубчишин, знаходиться 164 публікацій на теми нашої Церкви від усієї столичної преси світу. Католицька аґенція зі зрозумілих причин не видала ні одного комунікату.

На ділі весь ентузіязм і сподівання прочан не були передчасні ані надаремні. Хоч уже в суботу 29 жовтня і неділю 30 жовтня усі вони знали, що в приміщеннях церкви святих Сергія і Вакха відбуваються наради єпископів, то без офіційного комунікату й без «необережного» вислову когось із наших Владик неможливо було знати щось про форму ані про зміст нарад. Щойно перший комунікат, який 1-го листопада в год. 7-мій вечером о. др. І. Хома прочитав по-українському, а пані Е. Піддубчишин рівночасно перевела по-англійському для присутніх журналістів, спричинив у всіх хвилю духового піднесення і сльози радости. /Усі комунікати – гляди відділ «Документи»/. Про цю хвилю вони напевно не забудуть до кінця свого життя. Наступні комунікати про обережні, але тверді кроки нашого Єпископату і про рішення Синоду облетіли блискавкою весь світ.

Що ж до конкретних осягів у Римі то ми, як організація мирянського загалу не тільки що радіємо, але й сміємо рахувати їх сповненням великої частини програми нашого товариства і резолюцій багатьох мирянських форумів. З певністю й радістю можемо бути свідомі того, що

1. Осягнено повну єдність Церкви на базі єдиної віри, традицій і обряду. За це ми молились, працювали й боролися.
2. Осягнено помісність Української Католицької Церкви на базі належних їй прав, силою і волею усього нашого Єпископату. Це було нашим найщирішим бажанням, і за це ми змагалися.
3. Осягнено внутрішню згоду нашого Єпископату, який усуненням непорозумінь скріпився морально й організаційно, ставши тим здібним до рішучих історичних кроків, навіть в обличчі скрайно негативних умов у Ватикані і зовнішньому світі. Це нас морально будує. Цього ми очікували довго.
4. Осягнено порозуміння щодо двох новосвячених Владик у Філядельфії. Хоч осягнено його дорогою внутрішніх договорень Єпископату і процедура залишиться таємницею, миряни мають доволі переконливих фактів щоб вважати цю справу закінченою. Треба лиш жаліти, що ця процедура не відбулася на початку травня цього року, коли на широко виявлене бажання загалу мирянства оба Номінати їздили до Верховного Архиєпископа до Риму.
5. Створено постійне Синодальне Правління нашої Української Католицької Церкви у складі п’ятьох Владик: їх Блаженство Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий – доживотний Голова Синоду, Високопреосвященніший Архиєпископ Кир Іван Бучко, Високопреосвященніший Митрополит Кир Амброзій Сенишин, Високопреосвященніший Митрополит Кир Максим Германюк і Преосвященний Єпископ Кир Андрій Сапеляк.

Черговий етап активности нашого товариства, що тривав від IV-ro до V-ro Синоду, закінчився 1-го листопада. Нове положення вимагатиме’ від товариства перевірки його програмових засад, укладення нової чер- говости акцій та нового унапрямлення праці й акцій мирянства. Не є це метою цієї інформаційної статті заглиблюватися у програмові деталі товариства, лиш ствердити необхідність певної модифікації напрямних діяльности й методів праці товариства. Коли вже є зведена верхня форма будівлі, тоді дбається про виповнення її корисним змістом. Організоване мирянство мусітиме внести в цю ділянку основний вклад своєї позитивної праці. В об’єднаній і впорядкованій церкві крім нормального розвитку релігійного життя створиться краща ситуація для заспокоєння також і культурних та громадських потреб вірних.

Звичайно, не все стається раптово і несподівано. Це стосується і впорядковання нашого церковного життя. Ми вже мали IV-тий Синод. Із його постанов не здійснено нічого. І як багато треба було внести ще організованого зусилля, праці й матеріяльних засобів до скликання V-гo Синоду. При тому немає зараз виглядів на те, що небо над площею Мадонна де Монті ясне, та що там не збираються грізні хмари. Немає також певности в тому, чи гладко прийде здійснення схвалених історичних синодальних постанов, та чи усі ми, ієрархія, духівництво і мирянство встоїмось твердо на своїх позиціях під евентуальним напором куріяльних чинників. Знаємо, наприклад, що в деяких духовних осіб країн Европи існують сумніви що до того, чи був це Синод а чи конференція. Відомо також, що під час V Синоду і після нього багато наших Владик ходили до Східньої Конґреґації. /Не ходили туди Владики з Канади, Преосв. Іван Прашко з Австралії та Преосв. Ярослав Ґабро з Чікаґо/. Знаємо також, що позиція Владик під час візити у Східній Конґреґації не зовсім відповідала становищу Владик помісної церкви – членів і учасників її Архиєпископського Синоду. Трапилися також вислови деяких наших Владик перед кореспондентами чужої преси та перед Філядельфійським Кардиналом Крулем, /який заявив про це у своєму виступі на філядельфійському телебаченні 15 листопада цього року/, що вони не брали участи у канонічному Синоді а лиш у звичайному засіданні, у звичайній до нічого не зобов’язуючій конференції.

Вже навіть у посинодальній дійсності кожний уважний громадянин спостеріг, що пастирське послання з нагоди закінчення V-гo Синоду Українських Єпископів не було прочитане в усіх наших церквах, а лиш в деяких. Виходить, що такого синодального доручення не було, або як і було, то деякі отці духовні дозволяють собі його ігнорувати. Також справа поминання імені Верховного Архиєпископа під час божественних літургій, згідно з його канонічним становищем, ще дальше не впроваджена у практику, і відбуття V-гo Синоду нічого тут не направило.

Усі такі явища ніяк не гармонізують із піднесеними настроями у мирян з нагоди історичних подій у Римі а радше диктують їм обережність. Можливо, що треба виждати, щоб розбурхане море нашого церковного життя затихло поволі, то тоді не буде в ньому місця на двозначні події. А тимчасом організоване мирянство мусітиме виявити ще глибше заінтересування церковним життям, подвоїти свою чуйність і дальшими зусиллями дати повну підтримку під розбудову щойно здобутої помісности. Воно мусітиме бути готове на дальші жертви і на дальшу мобілізацію сил для захисту й оборони здобутих позицій від всяких несподіваних ударів, звідкіля вони не походили б.

При кінці опублікованих Синодальних Постанов у «Благовіснику» Ч.1-4, стор. 128, читаємо таке:

«Щоб постанови цього нашого Синоду мали бажаний успіхами повинні найперше щиро молитись до Всевишнього за їхнє здійснення. Крім цього треба,щоб усі наші Отці духовні,чернечі спільноти,та всі миряни прийняли їх не тільки словами, але щоб ціла наша Церква, тобто вcі її вірні, в почутті відповідальности за всі наші митрополії, єпархії, екзархати й церковні громади старалися спільними силами, під проводом своїх Владик з Верховним Архиєпископом, їх переводити в щоденне життя. Бо тільки тоді зможемо зберегти органічну одність нашої Помісної Церкви в усіх країнах світу і тільки таким чином ми зможемо сповнити наше післанництво серед українського народу й в лоні цілої Вселенської Церкви. Інакше, наша Церква без свого Верховного Проводу ще більше поділиться на митрополії, єпархії, екзархати, парафії й церковні громади та, позбавлена життєвої одности, поволі розплинеться в чужому морі.

Тому, щоб правильно взятись за виконання цих синодальних постанов, треба завжди пам’ятати, що пошана й довір’я до свого церковного проводу, зрозуміння і пошана до поглядів інших людей та щире бажання помогти своїй Церкві можуть принести більше користи для справи, як метушливість, критика, легковажне осуджування і вороже взаємнопоборювання. Зокрема справа піднесення Верховного Архиєпископства нашої Церкви до гідности Патріярхату, яка так дорога нашому Єпископатові, вимагає, щоб уникати всього, що могло б вийти на шкоду нашій Церкві.

У наведеному виявлено дві інтенції одної методи введення в життя Синодальних постанов. Одна – що охоплює позитивні елементи, як молитва, відповідальність за «наші митрополії, Єпархії, екзархати й церковні громади», яка повинна бути здійснювана «під проводом наших Владик і Верховного Архиєпископа», збереження органічної єдности нашої Церкви і її Верховного Проводу,як також пошана й довір’я до свого церковного проводу, і до поглядів інших людей. І друга інтенція – це елімінація негативних елементів із церковного поля, таких як «метушливість, критика, легковажне осуджування і вороже взаємопоборювання». Прояви обох моралей знаходимо у першому посинодальному році і тому виринає делікатна проблема – як говорити про конечні і актуальні справи Церкви без того, щоби створилась «метушня і критика».

х

Минулого року українські Владики, під проводом Верховного Архиєпископа здвигнули морально своїх вірних, піднесли їх надії на покращання становища української Церкви й заведення правопорядку, змобілізували їхні душі, уми й матеріяльні засоби для творення нової дійсности, – єдности і структурального вивершення церковної організації. Це не втерта порожня фразеологія. Тут йдеться дійсно про врятування і збереження нашої церковної організації і її тисячлітньої традиції від заходів на її загибіль, дорогою тимчасового модифікування поодиноких її елементів та структурального роздрібнення. Численне паломництво, а в слід за ним усе мирянство одержали від своїх Владик не тільки духову надію але й друковані пляни і вказівки що до дальшого розвитку церковного життя. За один рік надійшов час запитатись устами тих паломників і мирян – що з того здійснено на сьогодні і що їм дальше діяти? Запитатись наших дорогих Владик, які нам цю надію дали.

Це також і час на підрахунок протипатріярхальних заходів Римських чинників. Ще Архиєпископський Синод Українських Владик добре не закінчився, як уже Східня Конґреґація почала заперечувати його легальність. Кардинал М. де Фюрстенберґ твердив,що це не був Синод а лише конференція, бо скликання такого Синоду вимагало дозволу Святійшого Отця, та вимагалось присутности Владик з-поза залізної куртини. Тому – твердив він – це не був Синод, а радше корисна конференція без жадних правничих /канонічних/ прероґатив. В слід за тим Архиєпископ Маріо Бріні з доручення Кард. М. де Фюрстенберґа повисилав письма до Апостольських Делегатів у кожній країні поселення наших мирян, в яких доручав повідомити усіх заінтересованих про те, що Синод Українських Єпископів не є визнаний Синодом. 20 грудня минулого року Апостольський Делеґат у Вашінґтоні одержав копії переписки Кардинала де Фюрстенберґа із Верховним Архиєпископом на тему леґальности Синоду із новим запевненням про його неважність. До речі, кожний український Владика одержав від Апостольського Делеґата в країні свого поселення таку ж саму кореспонденцію. У квітні цього року від Східньої Конґреґації прийшли дальші повідомлення про те, що справу українського патріярхату відложено на певний час.

Майже в цей самий час українськими політично-громадськими чинниками було проголошено, що Впр. Кир Амброзій, одинокий дисидент, долучив свій підпис до прохання Синоду Святійшому Отцеві про піднесенням нашої Церкви до гідности Патріярхату. Ця подія не змінила практично нічого у нашому церковному житті, ані в легальному аспекті церковної організації.

В цьому році акція зверхництва Сх. Конґреґації у нашій Церкві продовжувалась без уваги на спірність наявних церковних законів і постанов. Широко говорено було про те, що деяких Владик у ЗСА пляновано перенести на нові місця, а деяких нових іменувати. Що Впр. Амброзій поїде на стало до Риму, його місце у Філядельфії мав би зайняти Кир Йосиф Шмондюк, а місце у Стемфорді мало б бути тоді для Кир Ярослава Ґасфа. До Чікаґо мав би прибути новий Єпископ, номінований із таких кандидатів: о. Лостєн, о. Савка, о. Монастирський, о. Федорович та й інші, яких уже людська уява могла ставити. А вже цілком реальними й неуявними були листи від Апостольського Делегата у Римі, Архиєпископа Раймонді, до деяких довірених його серед наших священиків, /це нормальна процедура перед номінацією нового єпископа/, за опінією для декого із названих священиків-кандидатів. Досі нічого в цій ділянці не здійснилось, і, як можна догадуватись, вища церковна влада рішила припинити цей процес. Згідно з. постановами II Ватиканського Собору і Синодом Українських Єпископів відбутим на базі тих постанов, право номінувати єпископів, яке на базі передсоборового закону бажала здійснити Східня Конґреґація, належить Верховному Архиєпископові. Але й Верховний Архиєпископ не направить сам ситуації без виразного і практичного попертя його усіми Владиками, тими, що підписали постанови Синоду і дали їх в руки своїм вірним.

х

З обширної переписки, яку посідають члени нашої управи, ми мали нагоду запам’ятати один фраґмент: «Чи ви чули про соборчик у Гартфорді? Отець Чомко мав відвагу запитатися чи нас, священиків, зобов’язують передсинодальні постанови, чи посинодальні. Його духовний зверхник дав йому коротку відповідь, що Синод не зобов’язує бо незатверджений, і Папа його відкликав… По цій самій ідейній лінії ідуть доручення Філядельфійського Владики, поки що не виявлені прилюдно, щоби отці не брали участи в жадних святкуваннях днів помісности, які мирянські комітети їх не ініціювали б. Намагання нашої мирянської делегації говорити в цих справах з Владикою залишились безуспішними.

І тепер з однорічної часової перспективи треба нам зробити перевірку становища нашої Церкви і дати собі відповідь на питання – що в ній тепер діється. Чому Високопреосвященні і Преосвященні наші Владики підняли осінню минулого року свій народ до ентузіязму, праці і кращих надій, а потім замовкли, відгородились від народу, не виконали ні одної букви їхніх власних постанов і залишили своїх вірних серед невияснених конфліктних церковних потягнень, без пояснень? Чому вони не візьмуть керми церковного життя у свої руки саме тепер, коли історична доля поставила їх у центр подій і нагородила їх можливістю створити правопорядок в ньому на базі приписаних нам прав і постанов, а воліють залишатися лише мовчазними адресатами листів від Східньої Конґреґації? Чому життєвими справами нашої Церкви мають займатися «некомпетентні і крикливі» миряни, а не Ієрархія та духовенство? І що в цій ситуації залишається діяти нам, мирянам, крім молитов, прохань, і розчарованих святкувань /без участи Владик/ одноліття знаменної події, яка через невияснену нерішучість її співтворців готова залишитись без реального значення.

Можливо, що наступний посинодальний рік буде конкретнішим і конструктивнішим, і, можливо, він таки приведе до збалансованого правопорядку у нашій церковній організації.

Дня 13-го червня 1970 року в Нью-Йорку відбулися Треті Звичайні Загальні Збори, що були присвячені діловим справам Товариства, узгідненню думок делеґатів що до дальшої діяльности Товариства, а також організаційним та політично-релігійним справам.

На Збори наспіло чимало привітальних писем та телеґрам. На особливу згадку заслуговує привітання від Високопреосвященнішого Владики Кир Івана Прашка з Австралії, що заторкнув багато важливих проблем. Збори вітав особисто Почесний Голова Товариства Всечесніший Отець Володимир Білинський. Його присутність на Зборах символізувала приявність всього вірного Українській Католицькій Помісній Церкві священства, що із-за різних причин не могли явитись на Зборах Товариства.

Після дискусії над звітами та уділення абсолюторії Уступаючій Управі, обрано нові органи Товариства в такому персональному складі:

Краєва Управа: Всеч. о. Володимир Білинський – почесний голова; Д-р Зиновій Ґіль – голова; інж. Степан Процик – 1-ший заст. голови; радник Василь Палідвор – 2-гий заст. голови; Д-р Ярослав Кривяк – 3-тій заст. голови; інж. Ірина Колтунюк – головний секретар; мґр. Євген Гановський і д-р Рома Навроцька – допоміжні секретарі; дир. Ярослав Пастушенко – скарбник; мґр. Ярослав Щербанюк – адміністратор; д-р М. Бих, інж. М. Гнатейко, мґр. М. Любинський і Б. Ясінський – члени.

Зовнішні зв’язки та інформація: мґр. Ева Піддубчишин /голова/, проф. Лев Рудницький і Юрій Карпінський.

Організаційні референти: ред. Василь Пасічняк /голова/, проф. Петро Войтович і Зиновій Квіт.

Зв’язковий з Координаційним Комітетом Українських Організацій ЗСА і Канади: д-р Мирослав Навроцький.

Редакція журналу ЗА ПАТРІЯРХАТ: інж. Степан Процик, /головний редактор/, д-р Євген Ґіль і Богдан Ясінський. Адміністратор журналу: д-р Володимир Процюк.

Контрольна Комісія: ред. Василь Качмар /голова/, д-р Степанія Бережницька і інж. Ірина Скочдополь.

Товариський Суд: мґр. Михайло Бойко /голова/ д-р Богдан Бабій і Василь Мочула.

Рада Мирян:, д-р Роман Осінчукт – голова; проф. Мирослав Лабунька – заст. голови.

Наприкінці Зборів схвалено Резолюції, що їх поміщуємо в цьому числі журналу.

В попередньому числі журнала ч. 1 /12/ на стор. 22 ми звітували про конференцію світських діячів за помісність Української Католицької Церкви і патріярхат, яка відбулась в Торонто /Канада/ 7 і 8 березня цього року. Конференцію скликано ініціяторами Торонта й Чікаґо в наслідок природних вимог розросту широкої активізації вірних у справах єдности й помісности Церкви і таких же природних вимог противставлення уніфікаційним натискам Східньої Конґреґації й оборони прав нашої Церкви. На цій першій конференції обговорено й обдискутовано правні аспекти мирянської активности та методи координації широко розгалужених мирянських акцій. Для плянування й переведення координації в праці мирянських організацій вибрано там Координаційну Раду з представників організацій Канади, Середніх і Центральних стейтів ЗСА і Східніх стейтів ЗСА. Першою метою цієї координації праці було переведення в декількох місцях ЗСА й Канади масових маніфестацій за єдність і помісність Церкви в противагу намаганні Східньої Конґреґації уневажнити Синод Українських Єпископів і його Постанови, поширити участь світських людей в цій акції із декількох незалежно діючих пропатріярхального характеру організацій чи комітетів на якнайширші верстви громади згрупованої чи репрезентованої в усіх Громадського й політичного типу організаціях, та опершись на визнання канадійських Владик добиватися проголошення і введення практичної помісности Церкви в усіх єпархіях. Ціль ясна, корисна, модерна й на часі, відзеркалююча найновіші думки мирянських діячів.

Друга сесія Координаційної Ради відбулася 11 і 12 квітня в Дітройті. Тематично конференція була подібна до Торонтської. На ній також поповнено персональний склад Координаційної Ради.

Третя сесія відбулася знова у Торонто 21 і 22 червня цього року, де були ділові наради Координаційного Комітету, звіти з праці й дискусія, та де схвалено Деклярацію Мирян, призначену для відчитання під час Дня Помісности в неділю, 21 червня. На ці наради прибув Преосв. Ісидор Борецький, який в свойому слові до делеґатів закликав до виконування постанов Синоду Українських Єпископів, так як вони опрацьовані і подані у «Благовіснику». Говорячи про положення в нашій Церкві він ствердив, що раб може лиш мріяти про те, чого бажає, але не може осягнути того. Натомість гірше раба виглядає той, хто має свої права століттями й сумнівається в тому. Наші Владики мали помісні права, але стратили їх на користь латинських зверхників. Від Синоду Українських Єпископів не було жадного прохання до Святійшого Отця прийняти чи затвердити наше право й тому не треба більше жадних офіційних актів до практичного здійснення прав помісности нашої Церкви. В такому самому дусі говорив й о. Мітрат В. Кушнір. Його думка – щоби не чекати визнання від нікого.

Як відомо вже з преси – День Помісности в Торонто відбувся величаво, і став взором для підготовки таких же днів у других єпархіях.

Через загальникові, ближче не окреслені й неконкретні організаційні засади К. Комітету участь нашого Товариства в ньому була досі не вияснена. Навіть в самих ініціяторів і творців К. Комітету існують розбіжності в думках про форму й ролю К. Комітету. Це зрозуміло, бо роля такого широкого комітету з його відділами по теренах різної організаційної структури й різних програмових вимог не легка, і його багато тяжче уконституювати як одну незалежну, статутову організацію.

Комітет об’єднує різні характером організації: громадські, професійні, господарські, політичні і церковні. Не може кожна з таких організацій статутово й програмово займатися мирянськими справами ані заступати конечність існування окремої незалежної організації мирян, якої одиноким, найвищим і статутовим обов’язком було б дбати про повну участь вірних в церковному житті. Знову ж де такі організації існують, не потрібно їхньої дії координувати з організаціями асекураційними, професійними чи спортовими.

Що до засягу дії К. Комітет об’єднує організації центральні, льокальні й навіть поодиноких осіб-діячів, через що тяжко буде створити такі організаційні рямці які регулювали б права й обов’язки таких різних учасників координації. А вже зовсім не можливо й не практично будь створити із К. Комітету якусь одну центральну надорганізацію із законодавчими прероґативами для його членів, з яких кожний має свій статут, законодавче й виконне тіло, членство, територію й дієву незалежність. Об’єктивно К. Комітет можна уявити собі як конференцію незалежних поодиноких організацій для плянування й уніфікації акцій, конечних в зв’язку із кожночасним положенням і вимогами нашого церковного життя. Природно місце в Координаційній Раді повинно бути в першу чергу для представників управи тих організацій, які статутово займаються мирянськими або церковними справами.

Тому то делеґати нашої нововибраної управи /З. Ґіль, М. Навроцький, і С. Процик/, які були в Торонто ще перед уконститууванням Управи Т-ва, заявили готовість до участи в К. Комісії в цілі лише координації загальногромадських акцій За єдність і помісність Церкви, а не приступлення до якоїсь організаційної надбудови в якій затратились би незалежність дії й статутова окремішність кожного члена-учасника. На першому уконституовуючому засіданні Управи Товариства дня 27 червня в Нью-Йорку такий плян ратифіковано. Приступлення нашої делегації до К. Комітету акції мирян будуть узгіднені й координовані в досить широкому засягу: на терені Канади, на теренах середніх і західніх стейтів, і на теренах східніх стейтів ЗСА.

Щоби К. Комітет виправдав своє існування і зберігся як добрий, зручний інструмент мирянської політики він мусить кожний свій крок ставити обережно й обдумано. Не треба забувати, що католицькі мирянські діячі не є ангелами й тому вони в кожне товариство і в кожну координацію приносять усі свої не тільки добрі, але й погані прикмети, свої амбіції і хвороби, усю свою людську характеристику, на чому координаційна праця може багато потерпіти. Тут вимагалося б надзвичайної коректности, терпеливости, вирозуміння і навіть персональної дипльоматії. Виглядало б що треба визбутися «рахунку» хто скільки і яких організацій репрезентує, і треба, мабуть, вистерігатися в конкретній праці Ради навіть голосувань над справами, які могли б заторкнути права чи компетенції одної чи другої організації. Організації треба прийняти такими, якими вони є, а не старатись наперед пристосувати їх до координації переведенням їх на т. зв. «громадську базу». Не слід тут закривати очей на скрайнє нездорові відносини в нашому громадському житті, звідкіля багато шкідливих методів або небезпечних тенденцій можуть перенестися на форум К. Комітету. Наші політичні сили, які проникають у любе товариство і зводять там бої із своїми противниками, «викінчують» їх там, можуть часом знівечити найкращі координаційні заміри. Треба змагати не до більшости, а до повноти. Коли ж там будуть й індивідуальні громадяни-діячі, то хоч не завжди можна буде придержуватись «парляментарної більшости», то повнота думки буде.

Мирянський рух росте, хоч йому не можна було. Його напевно треба буде. Сильного, здорового, зорганізованого й розумного. Тому ставмо його на тих засадах, які ростові сприяють.