Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Степан Семенюк

До церковного питання в Україні

Київська Русь осягнула високий рівень релігійної культури,
яка промінювала до Новгороду, Ростова, Москви…

«Православіє», Я. Келлєр

Як відомо в Україні сьогодні діє аж три православні Церкви, які називаються УКРАЇНСЬКИМИ: Українська Православна Церква Київського Патріярхату (УПЦ КП), Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) і Українська Православна Церква Московського Патріярхату (УПЦ МП). Ця остання свою канонічну підпорядкованість московському патріярхові загалом тепер замовчує і не подає, а пише лише УПЦ. Чи слушно? Розгляньмо, як дійшло до постання цієї т. зв. «української православної Церкви», її родоводу?

До кінця 1989 року в УРСР діяв т. зв. Екзархат Московського патріярхату. Був це найбільший під оглядом парафій і манастирів Екзархат в СССР. Під тиском віруючих в Україні, і не тільки в Україні, був вимушений Московський Патріярхат піти на уступки, а справді на обман: До «Уставу про управління Російської Православної Церкви» було внесено VII розділ: «Положення про екзархати», яке склав арх. Смоленський і Калінінградський Кіріл. Тоді, власне, вперше появилась назва «українська православна Церква» (УПЦ). В четвертій точці цього «Положення» сказано: «Епархії з їх благочинними, парафіями, манастирями, які розташовані на території Української ССР канонічно складають Український Екзархат Московського Патріярхату. «Українська Православна Церква» — інше офіційне найменування Українського Екзархату Московського Патріярхату. Титул екзарха: Митрополит Київський і Галицький, Патріярший Екзарх всієї України». (Тим, хто не знає, пояснюємо, що «екзарх» означає не більше й не менше як «намісник», в даному випадку — намісник московського патріярха в Україні).

Здається, що в цій точці «Положення сказано все, чим є «УПЦ» і додаткових пояснень не треба: для обману людей замінено, а точніше — додано іншу офіційну назву: українська православна Церква. Й тільки, все інше залишилось як було.

Передбачаючи, що люди зрозуміють всю облудну політику РПЦ Московський Патріярхат, через деякий час, надав своєму екзархатові в Україні — УПЦ т. зв. внутрішню автономію. Тодішній екзарх України митр. Філарет з цього приводу на прес-конференції говорив, що «УПЦ» може тепер спілкуватись з зарубіжними православними Церквами через Московський Патріярхат. Це й вся «незалежність» тієї «української» православної Церкви Московського Патріярхату, яку очолює митр. Володимир Сабодан, українець за походженням.

Щоб краще зрозуміти положення Церкви в Україні, дещо пригадаймо з історії.

Від першої половини XI ст. в Україні була Митрополія Київська й всієї Русі (йдеться про Київську Русь). Її стольним містом був Київ і то незалежно, де в даному часі перебував сам митрополит. В силу політичних (по наїзді монголів в 1240 році) і особистих обставин, митрополити перебували в різних містах — Владимирі, Вільні, Новгородку, Москві…

Київській Митрополії підлягали всі єпархії розсіяні по всій Східній Европі від Любліна до Ростова й Суздаля…

В 1354 році Патріярший Синод (Константинопольський) виразно стверджував, що «… хоч митрополит перебуває в іншому місті, однак його першопрестольним містом є Київ». Те саме писав і імператор Кантакузен в 1354 році: «… щоб в цілій Русі був один митрополит в Києві».

Але Московія все скріплювалась як централізована держава й разом з тим зростали апетити на загарбування і церковного життя, на створення власної московської церковної інституції. Вже в 1435 р. московський князь домагався від вселенського патріярха висвячення для Москви свого ставленика єп. Рязанського Йони. В 1459 році на Московському Синоді було вперше введено назву «Московська Церква», а в 1461 році введено для московського митрополита титул: Митрополит Московський. Все це діялося без відома й згоди східніх православних патріярхів. Оголосивши автокефалію московська Церква не була визнана жодною Православною Церквою аж до 1589 p., тобто — була неканонічною сто сорок років. Але Московська (Російська) Церква існувала сама для себе, висвячувала священиків і єпископів, вибирала й ставила митрополитів, обслуговувала своїх вірних, але для православного світу була неканонічною, бо не визнана іншими помісними Церквами і патріярхами.

Щойно в 1589 році московський уряд за немалі кошти домігся у Олександрійського патріярха, а згодом і трьох інших, визнання за Москвою право на створення власного патріярхату. Але Митрополія Київська і всієї Русі й на далі канонічно безпосередньо підлягала Вселенському Константинопольському Патріярхатові.

Тільки в 1686 році вдалося Москві, через турецького візира, добитися того, що Вселенський патріярх Діонісій видав документ, в якому зрікався зверхництва над Київською митрополією на користь Москви. Все це Московський уряд оплатив великими коштами і подарунками турецькому візирові й патріярхові. Та того ж таки року Собор Східніх патріярхів позбавив Діонісія патріяршого титулу, а загарбання Москвою Київської митрополії визнав симонією, тобто — купівлею, що суперечить канонічному праву. Про це сьогодні єрархи РПЦ МП в Україні не згадують. «Забулися»?

Про неканонічність загарбання Москвою Київської митрополії в 1686 році й залежних від неї Митрополій Польщі «й Литви, говориться і в Томосі Вселенського Патріярхату з 14.11.1924 року.

З цього короткого викладу виразно випливають внески:

УПЦ МП в Україні є нічим іншим, як Російською Православною Церквою в Україні.

РПЦ МП є дочерною Церквою Української Церкви — Митрополії Київської, з якої виокремилася неканонічно в половині XV ст.

РПЦ МП не може мати жодних претенсій, а тим більше канонічного права в справі автокефалії Української Православної Церкви. Це виключне право й прерогатива самої Української Церкви і Вселенського Патріярхату та Уряду України.

РПЦ МП разом з московським урядом — царським і совєтським — брала активну участь в ліквідації-загарбані Української митрополії в XVII і в двадцятих роках разом з ҐПУ в ліквідації Української Автокефальної Православної Церкви, а в 1946 році разом з НКВД в ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Писав про це в 1990 році митр. Філарет в «Православному Віснику».

Очевидно, в РПЦ МП/УПЦ є чимало вірних і єрархів українців, але це не змінює факту, що «УПЦ» МП є російською церквою в Україні і виконує в Україні волю пославшого її — московську політику. Тарас Шевченко в своєму «Щоденнику» з 7 вересня 1857 року писав: «…головний вузол старої московської внутрішньої політики — православіє».

І дуже цікавий випадок — сьогодні УПЦ МП, а по суті — Екзархат Московського патріярхату в Україні, всемірно підтримує… Комуністична Партія України і Соціялістична Партія України. Парадокс історії чи закономірна співпраця імперіялістичних сил? Цій «українській» церкві віддаються, в першу чергу, храми і інші будівлі, в віданні Московського патріярхату досі є Київська Печерська Лавра й Почаївська Лавра — наші національні святині.

Степан Семенюк

Текст «Положення про екзархати»
подано за «Православним Вісником», ч. 4/90 рік.

Згадаймо владик Сембратовичів

Цього року, 4 серпня, виповнюється сто років від дня смерти Галицького (був колись такий титул!) «митрополита греко-католицької Церкви Сильвестра Сембратовича».[1] Народився він в с. Дошниця на Лемківщині, тепер Коростянського воєвідства; студіював у Відні й Римі, де здобув докторат з богословії і вже священиком повернувся в Україну під Австро-Угорщиною. Працював священиком в с. Фльоринці й Тиличі, а з 1862 року у Львові, коли Галицьким митрополитом був його стрий Йосип Сембратович. Був викладачем догматики на Львівському Університеті. В 1879 році отримав гідність єпископа, а в 1895 році кардинала. По вимушеній резигнації з митрополичої столиці свого стрия Йосипа Сембратовича[2] в 1882 р. стає адміністратором Галицької митрополії, а від 1885 року її Митрополитом.

Не легкі були то часи для Української Церкви взагалі, в тому і для греко-католицької під Австрією, де т.зв. крайовий уряд був в руках польської маґнатерії. Митр. С. Сембратович домігся створення нової Станіславівської (тепер Івано-Франківськ) єпархії; провів реформу ЧСВВ створив Згромадження Служебниць П.Д.М., яке між іншим займалось організацією притулків (садочків) для дітвори; покликав до життя кілька релігійних товариств, а серед них Інститут (виховний) для хлопців і дівчат.

Турбувався митр. С. Сембратович про моральне добро нашого народу, звертаючи увагу на його освіту. В своїх пастирських листах постійно пригадував священикам і мирянам, щоб дбали про школи, бібліотеки, читальні. Бо треба пам’ятати, що Унійна Церква була ще під переможним впливом польського Костела і польським взагалі, а з другої сторони все зростаючим тиском москофільства й германізму. Навіть в самому Львові не було жодної української народної школи, лише в кількох вивчали українську мову як предмет. Старання українців в австрійських властей про українську школу успішно торпедувались крайовим урядом, який був в руках поляків. І, власне, завдяки турботам митр. С. Сембратовича у самого цісаря Франца Йосипа І, намісник Галичини, а рівночасно керманич польської крайової політики, прем’єр граф Казимір Бадені мусив згодитися на домагання українців, і міська рада Львова дозволила на відкриття української школи, школи з українською мовою навчання.

Здійснюючи діяльність започатковану ще Перемиськими єпископами, мир. С. Сембратович в 1885 році благословив видання першого українського молитовника народньою мовою. (Молитовників було два — менший і більший). На той час була це подія великої ваги не тільки релігійної, а передовсім суспільно-національної і політичної, бо сприяло національній свідомості.

Як згадувалось, він, в якійсь мірі, здійснював започатковану Перемиськими єпископами політику національного відродження в XVIII ст. Тому згадаймо й про них. 1780 року Перемиські єпископи видали т.зв. «Валявські Постанови»,[3] звані «Конституціями». в яких звертались до парохів: «Приказуємо деканам спонукати парафіян ставити школи при церквах для бакаляра і учителя дітей української мови…».[4] «Поручаємо і приказуємо, щоб в кожному селі був здібний бакаляр (…), який міг би в школі збудованій при церкві навчати української мови не тільки священичих дітей, але теж тих, які зголосяться…».[5] «Преосвященний Архіпастер напоминає і приказує священикам, щоб навчали своїх синів передовсім української мови…».[6]

І хоч ці «конституції» були писані ще польською мовою (!), то був це історичний зворот від польськости до українства, було повернення до своїх українських джерел, які ми були втратили; було це започатковання нашого національного відродження, зроблене нашими єпископами. Цього факту не можна недоцінити, як і людей, які цей історичний крок вчинили. Але в тій ситуації під Австрією, яка перейняла спадщину по Польщі, мусило пройти ще пів віку, щоб в 1834 році появилась українською мовою «Русалка Дністрова» і то видана поза Україною, бо в Будапешті; щоб в 1848 році відкрито в Львівському університеті катедру української мови і аж сто років, щоб появився молитовник українською народньою мовою з благословенства митр. С. Сембратовича, а в 1888 році відзначено врочисто 900-ліття хрещення Київської Руси-України. Такий був тяжкий і тернистий шлях нашого повернення до українства. Тому належить віддати пошану тим пастирям, які мали відвагу й гідність зробити перші кроки нашого національного відродження яке започаткувала, власне, Унійна Церква.

З тим більшою радістю згадаймо і митр. Сильвестра Сембратовича, який вийшов з наших західніх окраїн — Лемківщини, згадаймо їх всіх хоч раз на сто років! Але й молімося і працюймо для того, щоб вже ніколи у нас не повторився занепад національного життя і свідомость в суспільному і в церковному житті. Ми тут згадали заслуги людей Церкви в національно-громадському вимірі, не торкаючись їх діяльності чисто церковного служіння, хоч розділити її, мабуть, було б досить трудно.

 

Література:

Подренчна Енциклопедія Косьціола, т. 36, 1914 р.
З Літопису Християнської України. А. Г. Великий, т. VIII, 1967 р.

[1] Митр. Йосип Сембратович народився 1821 р. в Криниці.

[2] Митр. Сильвестер Сембратович народився 1836 p., помер 4.08.1989 р., похований в соборі св. Юра у Львові.

[3] «Валявськими» називались тому, що палата Перемишльських єпископів була в Валяві під Перемишлем. Ці «Постанови» видали 1780 р. єпископи: М. Рило, А. Ангелович, М. Левицький, пізніший Галицький митрополит.

[4] В оригіналі писаному польською мовою було: ”в рущизьнє” і “рущизни”.

[5] Подається за «Три Синоди Перемиські й епархіяльні постанови Валявські 17-19 ст.». Г. Лакота, Перемишль 1939 р.

[6] Самі єпископи послуговувались теж польською мовою, що не зменшує ніяк їхніх заслуг на національній ниві.

Тисячоліття українських монет

Нещодавно МИ і весь християнський світ обходили Тисячоліття Хрещення Руси-України. Як годилося, в тих торжествах головну увагу приділялось релігійній стороні цієї ВЕЛИКОЇ ПОДІЇ, а рівночасно майже без відгуку залишилися події, які були тісно пов’язані з актом хрещення, як: розвиток шкільництва, монументальне кам’яне будівництво, поширення чернецтва, що мало далеко не тільки релігійний вимір, і — карбування власних монет. Все це мало великий вплив на скріплення суверенності Української держави — Київської Русі.

У цьому короткому, якби то сказати — виклику займемося питанням емісії українських монет в X ст.

Всім відомо, що металеві гроші й то з шляхетних металів були в Україні вже ПЕРЕД ПРИЙНЯТТЯМ християнства, то все ж таки справжні МОНЕТИ появились у нас щойно після прийняття християнства, під кінець X ст.

Перші металеві гроші появились у нас десь в ІХ ст. — а може і раніше? Називалась ця грошева (і вагова) одиниця ГРИВНЕЮ. Був це шестикутний зливок срібла або золота без жодного тавра, рапавий. Її вага була різна — від кільканадцяти до понад двісті грамів. Гривня рівнялась 20 нагатам = 25 кунам = 50 різанам. Найдрібнішою частиною ГРИВНІ, за яку можна було купити малу воскову свічку, була вивериця. Як бачимо, сьогоднішня українська ГРИВНЯ має понад тисячолітню історію.

Але справжні МОНЕТИ, в сьогоднішньому розумінні появились у нас, як згадувалось, під кінець ІХ ст. і безперечно під впливом прийняття християнства. Прилучуючись до тодішнього цивілізованого світу Вк. кн. Володимир робив усе для утвердження суверенності своєї держави і піднесення її маєстату серед інших держав Европи. Власне одним із заходів його діяння в цьому напрямку була й емісія власних монет. Були це вже «нормальні» округлі монети — срібні або золоті. їх так і називали — срібники і золотники (златники). На перших українських монетах на лицевій (аверсі) стороні був зображений візирунок Вл. кн. Володимира, який в правій руці держить ХРЕСТА, а ліворуч був ТРИЗУБ. По округу напис: «Володимир і його срібло», або: «Володимир на столі» — престолі. Написи були тодішньою книжною мовою. На зворотній стороні (реверсі) був зображений Ісус Христос. На деяких монетах (іншої емісії) ТРИЗУБ був на зворотній стороні на всю її площину.

Тризуб і хрест були також на монетах карбованих за панування Ярослава Мудрого і Святополка, іноді дещо модифіковані. На жаль, сьогодні ще не знаємо скільки було випущено монет за княжої доби, відомо, як деякі дослідники подають, що було чотири емісії. В кожному разі твердо знаємо, що ГЕРБ УКРАЇНИ, ТРИЗУБ, як великокняжий державний знак має понад Тисячолітню історію.

За деякими науковими дослідженнями на сьо­годні відомих є 334 староукраїнських монет Х-ХІІ ст. Були вони знайдені в різних місцевостях України і поза її межами — в сусідніх і дальших країнах, а це свідчить, що українські гроші були в міжнародньому обігові. Але в українських музеях знаходиться тільки тридцять шість монет — в Києві 35 і в Одесі 1. Найбільше українських монет Х-ХІІІ ст. знаходиться в Росії — 210: в Петрограді, Москві, Ростові Вл., Новгороді Вл., Рязані. Крім того в Норвегії — 1, в Швеції — 6, в Англії — 2, в Німеччині — 3 монети. Всього в музеях світу є 258 українських монет княжої доби, де знаходяться ще знаних 76 монет не відомо.

Більшість монет, які знаходяться в Росії, були знайдені в скарбах України і вивезені до Росії. Там, в Росії, вони були «розгублені» по різних чинах і чиновниках, тобто — розкрадені. Очевидно, що на території Росії, тоді — Московії, були в обігові українські монети, бо більшість європейської території Московії належала до Київської Руси-України. Але це не змінює факту, що багато скарбів монет Х-ХІІ ст., знайдених в Україні, було вивезено в Росію. Чи колись вони повернуться нам?

На території Польщі українські монети були знайдені в XIX ст. в Добрій на Кошалінщині, в Лєнчицах Плоцького воєв., і в Равічу Лещинського воєв. Всі ці монети тодішні окупанти Польщі вивезли до Росії і Німеччини.

В Україні монети карбувались ще в XIV ст. за часів Київського князя Володимира Ольгердовича.

Годиться згадати і про монети, які карбували для наших земель чужі володарі. Йдеться тут про так званий «руський півгріш», який випускав для ЗУЗ польський король Казімір III Великий.[1] Крім «півгроша» Казімір III випускав також «денар». «Півгріш» був срібним ф-20,4 мм і вагою 1,74 г. Денар був дещо менший і мідний.

На лицевій (аверсі) стороні «півгроша» був візерунок ЛЕВА — герба міста Львова і всієї Галицької України, і напис: «MONETA. DOI RUSCIE.K.» (монета пана Русі. Казіміра). На зворотній стороні (реверсі) був монограм «К» і напис: «REGIS.POLONIE» (короля Польщі).

Окремі гроші для ЗУЗ (разом з сьогоднішньою Лемківщиною!) карбували наступники Казіміра III Людвік Венгєрський і його васал — Владислав Опольчик.[2]

При нагоді не зайвим буде нагадати, що свої власні монети Росія (Московія) почала випускати («чеканіть») щойно в XV ст. їх випускали окремі міста, так було в багатьох країнах світу. Але на цих монетах мусив бути знак монгольського хана, як суверена, бо Московія-Росія була до 1480 року васальною державою татаро-монгольської Орди.

З Росії до нас прийшла «копійка»,[3] зрештою дуже пізно, бо десь в XVIII ст.

Ми тут коротенько згадали, як ВИКЛИК, про початки монетної справи в Україні від найдавніших часів, без притензії навіть на розвідку. Згадали тому, що це історія України, історія української державності. Власна валюта, крім чисто економічної функції, виконує дуже важливу суспільно-політичну функцію, — сильна власна валюта є свідоцтвом політичного суверенітету держави, її політично-економічної сили. На жаль, у нас досі ще недоцінюється, як здається, історія грошової справи в Україні. Наші ближчі й дальші сусіди видали чимало солідних праць про історію своїх грошей, а монет зокрема. Польща до 1000-ліття польської державности і прий­няття християнства видала солідну монографію «Тисьонц лят монети польскєй» («Тисячу літ польської монети»). Москалі до 1000-ліття Хрещення Руси-України — яке лицемірство! — випустили теж солідну монографію «Тисячолєтіє дрєвнєйших монет Россії» (Тисячоліття старинних монет Росії). Праця ця, де досліджено українські старинні монети, мала одну мету-завдання: довести, що українські монети княжої доби Х-ХІІ ст., які випускалися в Києві, були… російськими монетами. Цей каталог був призначений в основному для заграниці. А як МИ відреагували на цю лицемірну «наукову» брехню? Ніяк, промовчали, хоч… Львівський «Жовтень» опублікував рецензію, в якій якийсь знавець посперечався з авторами про причетність випуску «дрєвнєйшіх монєт Россіі» до прийняття Християнства в Русі. «Рецензент» доводив, що емісія монет не мала нічого спільного з Хрещенням Русі. От і вся наша дискусія з приводу окрадення чи теж привлащення нашої історії москалями-росіянами. Аж соромно.

В останніх десятиліттях появились теж солідні опрацьовання про грошову-монетну справу в Болгарії і Чехії. Нема, як досі, тільки у нас, бо ж окремі статті в Україні й в діяспорі не розв’яжуть питання. Мабуть пора, щоб появилась капітальна монографія тисячолітньої історії українських монет — і грошей взагалі, — в тому і на чужій мові, щоб світ пізнав правду, правду про Україну. ТИСЯЧОЛІТТЯ УКРАЇНСЬКИХ МОНЕТ МИНАЄ!

[1]    В 1339 році польський король Казімір III почав завоювання ЗУЗ. В книжці «Казімєж Вєлькі» Я. Домбровський так пише про це: «Казімір зрезигнував з опановання краю, задоволившись формальним визнанням зверхництва над Руссю. Від імені короля правив Дмитро Дєтко. За це король прирік боронити обряду, права і звичаїв руського народу. Опановання її (ЗУЗ — моє) не предвіщалось легким. Вздовж лінії горішнього Сяну і Віслоку (Земля Сяноцька і Ряшів з округом) зосталися правдоподібно («пшипущальнє») відразу включені до Малопольщі» (стор. 29). Дуже цікавий запис!

[2]    Карбованець — назва походить від «карбувати»; по-польськи — «біць», «виціскаць», «штамповаць», «цезельоваць»; по-російськи — «чеканіть». Карбованці появились в Україні десь в XII ст., а до Росії замандрували в XV-XVI ст.

[3]       Копійка — назва роздрібної монети в Росії, яка появилась там в XVI ст. Назва походить від «копьє», тобто — спис, що був на монеті вирізьблений.

Ювілейні записки

Мабуть, десь в літку 1983 року до моїх рук потрапив «Лист» папи Римського до митр. Й. Сліпого в справі відзначення 1000-ліття Хрещення Русі, лист дуже не виразний; тоді ж дійшло «Послання» Московського патріярха в цій же справі. Стало зрозумілим, що починається змагання за присвоєння нашої історії. А у нас панувала тишина. Іноді якийсь, як правило, греко-католицький священик щось нагадав, але ніби так мимоходом. Польська Автокефальна Православна Церква мовчала. Здавалось, що ті. які перші повинні голосно промовляти, якби чекали на… вказівки «звідкись». А в Росії приготовлення йшли повним ходом і, в першу чергу, «науковцями». На початку вісімдесятих років у Ленінграді вийшла праця «Тісячолєтіє дрєвнєйшіх монєт Росії», нав’язуючи власне до Ювілею Хрещення, тобто — присвоєння українських грошей Х-ХІІ вв. Як нумізматична праця, книжка ця була опрацьована дуже солідно, мала один гріх — все наше створене в ті віки викладалось як російське, навіть не як русскоє, але власне — російське. Властиво весь наклад цієї книжки був кинутий на закордон. А українська радянська критика звернула авторам тільки одну увагу, мовляв, автори не мають слушності, що карбування грошей було пов’язане з приняттям християнства. І тільки (журнал «Жовтень»).

Тоді ще не було відомо, яку позицію, по відношенні до нашого Міленію займе Ватикан чи Константинопольський патріярхат. Папа вів переписку з Піменом, останній заховувався просто по-більшовицьки, — в 988 році було хрещення Росії, крапка! В такій то ситуації і зродилась у нас думка, що треба щось робити, треба вже людям почати говорити правду, історичну правду про Хрещення України, але й історію України, бо ж відділити історію релігії від історії України взагалі неможливо. Через рік, за допомогою Михайла Ковальського, зміг я зробити перший публічний відчит в костелі в Сквєжині, де українці греко-католики мали право відправляти своє Богослуження. В дискусії вийшло, що людей цікавить, передовсім, історія Рідного Краю і в тому історія християнства. По таких розмовах створюю конспект: «Кілька думок (світських) з нагоди 1000-ліття Хрещення України», де звертаю головну увагу на події в Україні, пов’язані з актом хрещення — організація власної церковної адміністрації, започатковання чернецтва і шкільництва, емісія перших грошей-монет, поширення монументального камінного будівництва, тощо.

року на запрошення Олега Гнатюка з Ґданська роблю доповідь в осередку УСКТ: «Початки християнства в Україні». Доповідь нав’язувала до листа ап. Павла до Колосян 3.11 і аж до сьогодення. Прийшло кількадесять осіб, в тому й «Журавлі», які тоді мали тут свій зліт. Майже дві години оповідаю про події в Україні перед 988 роком і опісля, — стосунок до нас сусідів, зокрема Московії. Чимало уваги присвятив нашим стосункам зі Сходом і Заходом; звертав увагу, що на відміну від Московії і Польщі, у нас, в ті часи, не було властиво релігійних заколотів, і порівнював з сьогоденням. Прикладів з сьогодення було повно, бо я продибав (пройшов) усю Лемківщину, Підляшшя і місця поселення українців після акції «Вісла». Дехто з присутніх просив повторювати деякі події і дати, щоб вспіли записати. Правду кажучи, я сам не дуже знав як мене приймуть в цьому, все ж таки, університецькому місті, але… після доповіді й дискусії викладач місцевої Академії, Штук Пєнькних (Академія Мистецтв), підійшов до мене і сказав, що він ще не бачив такого, щоб люди слухали дві години й ніхто не вийшов із залі.

На другий день, вже вранці, приїхав до мене гурт нашої місцевої інтелігенції на розмову. Кілька годин щирої, цікавої і доскіпливої розмови, суть якої — як і що треба зробити, щоб не допустити до дальшої релігійної незгоди серед наших людей на релігійному полі. Найважніше, — пояснити людям, хто стоїть за незгодою і кому залежить, щоб ми між собою сварилися. Тут вийшла на яву ще одна справа, — мала свідомість про стосунки між Російською Православною Церквою і Українською православною Церквою. Люди часто утотожнювали одну з другою. Це питання завжди займало мені досить часу, щоб пояснити, хто кого охрестив, хто кого породив і хто кого остро поборює. Але справді молодих інжинерів, магістрів і студентів цікавило питання визвольних змагань взагалі, в роках 1939-1952, зокрема, історія ОУН і УПА… Тоді публікацій доступних загалові ще не було, а жажда знання була велика. Мені, як учасникові тих змагань в Україні треба було якось про все це говорити, говорити правду.

Ось, так я зрозумів, що при нагоді святкувань Ювілею Міленію треба переказувати нашу історію, історію України, зокрема молоді, бо де вона мала навчитися її? Треба сказати людям, що МИ в історії все ж таки щось зробили й дали світові, з чого можемо бути горді, треба тільки ту історію пізнати, а тоді зрозуміємо, що москалі на очах світу окрадають нас з нашого доробку, в тому й через свою Церкву з нагоди Хрещення Київської Русі.

Пригадую, як багато було здивованих, коли почули, що наша Київська Софія на двісті років старша від Лондонського Вестмінського собору, а на триста років від Краківського Мар’яцького собору; що наша «Руська Правда» старша теж на двісті років від Британської Великої Хартії Свобод; що наші предки, як писав польський історик, вже в XI ст. жили «за писаним правом», до того більше демократичним від згаданої Хартії.

В розмові зі знаним художником запитався я, чи він робить зустрічі-лекції про мистецтво. Він відповів:

Один раз спробував, але прийшло тільки сім осіб і я більше вже не робив.

Подумав я над тим, шо сказав знаний і заслу­жений художник і сам собі сказав: буду зустрічатися з людьми, навіть якщо прийде одна особа, бо може це буде та, яка перекаже іншим, або я від неї довідаюсь чогось цікавого. Це мій обов’язок перед Тисячоліттям.

30.03.1985 рік, Кошалін. Приймає мене студентка Еміля, на десяту годину йдемо до церкви (гр.-кат.). На церкві висить оголошення про мою зустріч, священик теж просить людей піти. Зустріч відбулася в світлиці УСКТ. Оповідаю півтори години, а тоді ще розмова-дискусія. Жажда знання історії у людей дуже велика. На закінчення дівчата подарували мені квіти.

Слупськ. На станції чекає мене «журавель». По короткому відпочинкові їдемо на село… українське, де живуть переселенці з-під Перемишля (з акції «Вісла»). Гарні господарства, скрізь по домах українська мова.

В Слупську зустріч в світлиці УСКТ. По допо­віді довга дискусія, розмова:

Який хрест правильний, який наш?

Чому в Польщі православні українці мають свого єпископа, а греко-католики ні?

Як видно, недоінформованість людей в таких, здавалося, простих справах велика. Щоб тільки не почали ми воювати ще й за форму і вигляд хреста, замість бути християнами. Але людям треба розповісти про історію повстання різних форм хрестів. Єдиним єпископом українцем православної Церкви в Польщі є єп. Адам (Дубець). Але він не є єпископом для православних українців, лише єпископом Польської Автокефальної Православної Церкви. Правда, єп. Адам чимало робить для української громади. Українського походження є також єп. Сава, але він, властиво, цурається свого роду, нехтує потребами білоруського населеня, серед якого працює. Отож, православні українці в Польщі належать до Польської АПЦ, іншої тут нема. Також греко-католики є складовою частиною Польського Католицького Костела, який не погоджується на окремого єпископа для «унітув». Така правна ситуація наша в Польщі. Треба домагатися від церковних і державних властей, щоб наші вірні мали свого єпископа — греко-католики й православні. Миряни в цьому можуть багато допомогти духівництву.

Того ж дня ще доповідав в Битові, теж в світлиці, яка міститься в якомусь старому замкові.

Людей повно, прийшли просто з греко-кат. церкви. Квіти, квіти…

В ночі повертаюсь поїздом до дому, десь біля триста п’ятдесят км. Це друга ніч підряд в поїзді, але не відчуваю змучення. Радість із зустрічей додає сил. Бог помагає!

В травні відбулася така камеральна зустріч в Зеленій Горі — двох священиків і кількох мирян.

1988 рік. 26 жовтня — зустріч в Ельблонгу. В світлиці майже сама молодь, що дуже радує душу. Ограничена можливість пізнавати історію свого народу з наукових джерел, наявність ворожої чи неприхильної і завжди брехливої публіцистики, має все ж таки негативний вплив на світосприймання молодими людьми. Тому дискусії завжди виходять поза межі доповіді і розтягаються в часі. Але ж питань не можна залишити без відповіді. Хтось питається про стосунки грекокатолики — православні в нашій історії. Тема сама в собі. Оповідаю, що УHP мала свого представника у Ватикані, який був визнав де юре українську державність; при міністерстві Ісповідань УНР був відділ для справ греко-католиків; раніше ніж 1946 рік для греко-католиків, був 1930 рік для православних українців; у роки визвольних змагань 1920-их років і тих останніх в роки II Світової війни ніхто не порушував цього питання зі шкодою для боротьби. Робили це тільки наші вороги. Кращими військовими відділами УНР були Січові Стрільці, переважно греко-католики.

Ввечері у вузькому кругу ще довго розмовляємо про наше життя, те минуле й сьогоднішнє. Знаєте, каже Андрій, я щойно сьогодні довідався про родовід Тризуба. Я думав, що він десь з козацьких часів, як доводив нам один вчитель, а тут тисячоліття! Справа в тому, що я мав зі собою різні медальйони випущені з нагоди Тисячоліття, фотографії грошей-монет з княжих часів і дещо розповів про наші гроші, перші монети випущені ще за Володимира Великого. Все це робилось в рамках Ювілею, бо все це одна наша історія. І ділити її не можна.

На другий день маю доповідь про Переяславську Раду в Гданську, а точніше, — про ліквідацію Москвою Переяславської угоди, яка зрештою, з юридичної точки зору не була укладена. По черзі обговорюю всі т.зв. «статті», які Москва нав’язувала Україні, кожний раз окрадаючи наші права. За тридцять років властиво нічого не залишилось від наших завойовань з 1654 року. Тому, що доповідь була в циклі міленійних святкувань, звертаю увагу, що Київська Митрополія не підписала Переяславських угод, митрополит Київський і всієї Русі не склав присяги цареві, незалежність нашої Церкви мала бути гарантована окремою статтею. Київ, який властиво підлягав Митрополитові, не складав присяги цареві; Москалі зайняли Київ силою війська.

Прикро, але люди не дуже знають історію УАПЦ, і часто пов’язують, а точніше — не розрізняють Митрополії Київської і всієї Русі від Російської Православної Церкви. Загарбати нашу МКіВР шляхом підкупу й інтриг вдалось Москві щойно в 1685/86 pp. Не знають люди (православні теж!), що Вселенський Патріярхат ще в 1686 році визнав загарбання Москвою Митрополії Київської і всієї Русі за симонію, тобто — купівлю. Неканонічність загарбання нашої Церкви Москвою в 1686 році потвердив Вселенський патріярхат Томосом в 1924 році.

В дискусії перед веде молодь. Студент має претензії до Хмеля за підписання угоди з Москвою, бо не мусив. Очевидно, що не мусив, а як мав поступити? Тяжке питання, сьогодні ми дивимося на ті події і інакше розуміємо, але тоді? Польській магнатерії на Україні довіряти не можна було; унійна Церква не піддержала всенародного повстання (з малим вийнятком); визвольна війна, яку очолив Хмель, була революцією національною, але й соціяльною, що робило її несприятливою ані для Варшави, ані для Москви. Москва тоді не могла позволити собі на війну з Україною, але могла піти на союз з Польщею, що в недовзі й так учинила. До того треба додати, що Хмель, як здається, просто не знав Москви, хоч був людиною освіченою. Треба незабувати, що ми щойно тоді підіймалися з дна нашої історії, щойно знов виходили на міжнародну арену як самостійна сила, творили зовсім нове, незнане ще в Европі, суспільно-державне життя. Хмель змагав, як писав Величко, до створення української річпосполитої, а довкола були сусіди з монархіями, в більшості абсолютними — Москва, Туреччина, Польща. Можна роздумувати над висловом М. Петровського: союз з Росією в 1654 році був злом, але меншим ніж союз з Польщею. Вивчаймо історію доскіпливо й не робім помилок наших предків.

Коли вже збирався виходити, підійшов один пан і подякував за виклад та сказав, що він вперше зрозумів правду про Переяславську угоду.

1987 рік. В травні запросили мене до Мєндзижеча, де був вже раніше на Шевченківських святкуваннях. Тут люди — виселенці з Лемківщини. Доповідь розпочинаю з історії християнства власне в цьому регіоні нашої землі, про визначних діячів з Лемківщини, про вікові зв’язки Лемківщини з рештою наших земель. Коли так розмовляли, пригадався мені випадок, що мав місце на святкуванні 50-ліття «Просвіти» у Львові в 1938 році. Тоді виступив один чоловік десь із Ряшівщини — не пригадую вже прізвища — і промовив польською мовою:

Ми, украіньци, нє умєйонци мувіць і пісаць по украіньску…

Зал плескав і плакав… Так і ці люди, живуть серед польського населення, серед постійного натовпу антиукраїнських публікацій, без жодної істотної помочі (ну-бо звідки?), але стараються зберегти свою національно-релігійну тотожність, хоч не мають з чого пізнавати правду про свою історію. Як Тебе не любити, народе мій!

Чим ближче був Ювілейний рік, тим більше зростала пропагандивна діяльність Московського патріярхату в світі. Одним із перших «апостолів» Пімена був наш малорос митр. Філарет, екзарх України. Чого тільки він не брехав у своїх «проповідях» і статтях? У Польщі подібну роль призначено Польській Автокефальній Православній Церкві, а передовсім архп. Саві і єп. Яремії. Крім цих, рупором Москви було Хшесьціяньскє Сполечне Стоважишенє пана Моравського. Щоб якось допомогти людям розібратися в цьому питанні й протидіяти, пишу разом з товаришами статтю — «Як то було в 988 році?». Стаття була написана українською і польською мовами. Висилаємо листи до кат. митр. Ґульбіновича, єп. Адама, даємо латинським священикам, людям. Провідною думкою статті було:

Християнство до Росії прийшло з України-Русі, але в 988 році, як в X ст. взагалі жодне російське місто, жодне плем’я, жодна земля російська християнства не прийняли. Поганство в Росії збереглося аж до XVI ст. Свої думки підбудовуємо твердженням відомих російських істориків, літописами тощо.

1988 рік. 22 січня зустріч із студентською молоддю в Гданську, в приватній хаті. Тема: IV Універсал УНР. історичний огляд і висновки. Основні наші, на мою думку, помилки:

  • нестворення негайно власної армії та розпуск вже існуючих відділів;
  • нестворення негайно внутрішньої служби;
  • нерозброєння чужих (російських) військ в Україні;
  • незліквідовання російських агентур в Україні;
  • очікування на «ласку» Установчих Зборів (Всеросійських);
  • невведення в чин своїх власних прогресивних, як на той час, законів.

В дискусії один студент, Петро (історик), запитав:

Чи потрібна була нам збройна боротьба тоді й, чи тепер ми повинні бути готові до збройної боротьби за УД? Адже, відомо, що незалежність Польщі «виграв на фортепіяні Падеревський»?

Для мене була це перша й несподівана зустріч з українським пацифістом, до того істориком — що відповісти, щоб було переконливе й не образити його переконань? По-перше, що І. Падеревський «виграв на фортепіяні» незалежність Польщі, не зовсім точно. Безперечно, що в дипломатії він відіграв поважну ролю, зокрема в передверсальський період, використовуючи свої добрі стосунки з президентом США. Але польське питання на міжнародній арені поставив не Падеревський, він тільки включився у відповідний момент. До цього йому помагало те, що він завжди за границею виступав як польський піяніст, ніс світові польську музику й культуру, чим пропагував у світі Польщу. Все це незаперечне. Але, коли б в самій Польщі не було боротьби самих поляків за свою державність, треба сумніватись, чи Падеревський щось «виграв би» на фортепіяні. Боротьба за незалежність є багатогранною — політичною, культурною, науковою, економічною, релігійною, військовою, дипломатичною. Історія вчить, що жодна колонія, в засаді, не домоглася своєї незалежності без збройної боротьби партизанської чи фронтової. Жодної з цих форм змагань не треба легковажити. Рішаючими чинниками бувають: збройна боротьба й дипломатія. Визвольні змагання мусять бути багатогранні, як багатогранне саме життя народу. Тому вчіться і будьте українськими дипломатами, генералами, вченими, бізнесменами, священиками, банкірами, музиками…, але завжди будьте українцями, де б ви не були, і для України працюйте скрізь.

Тут мені пригадалися слова проф. X. Вейцмана. коли його запитав прем’єр Великої Британії, як королівський уряд має віддячитись йому за винахід штучного каучуку в роки 1 Світової війни, він відповів:

Зробіть щось для мого бідного народу. Через тридцять років X. Вейцман став першим президентом Ізраїля.

24 січня, спільна КУТЯ в Зеленій Горі. Просять розповісти щось про різдвяні звичаї. Що ж, по всій Україні звичаї майже одинакові, може зумовлені лише природними умовами, — в Карпатах і Поліссі та Підляшші не мають куті з пшениці, бо там пшениця не родить. А що вже розпочався Ювілейний рік, оповідаю про наслідки хрещення — 1000-ліття шкільництва й чернецтва в Україні; вважається, що першим манастирем був у нас Мижигірський Спас під Києвом, оспіваний Шевченком і зруйнований москалями в 1934 році; перші вчительські манастирі, що заснував їх кн. Володимир; першу жіночу школу в Києві, яку заклала кн. Янка в 1086 році тощо.

30 січня, Мястко. На вокзалі зустрічає мене гурт молоді. Короткий відпочинок у пані Євуні, у вечорі зустріч з молоддю: 70-ліття відродження Української держави (УНР). Як мало молодь знає історію свого народу, де ж мала навчитися?

31 січня. Білий Бір. Як треба дякувати людям, які тут, далеко від рідної землі, поконуючи всякі труднощі, зорганізували українську школу з гуртожитком! По Службі Божій в церкві, зустріч з громадою. На заклик греко-кат. священика люди просто з церкви прийшли послухати доповіді. Повна заля, люди стоять на коридорі. Оповідаю півтори години, а тоді ще багато цікавих питань, як скрізь. Але пані Євуня нагадує, що чекають ще нас в Мястку. Якась дівчина дарує квіти. Молоде подружжя запрошує до Лємборга, на жаль, не збулося…

Мястко. Цікава дискусія про справи в Україні та в світі; про організацію наших Церков:

  • Чи то правда, то мати папи римського була українкою?
  • Як справді папа відноситься до нас?
  • Чи то правда, що Шептицький був поляком?

Оповідаю всю генеалогію роду Шептицьких від княжих часів, заслуги митр. Андрея для українського народу…

Я папи не обожую. — каже один пан, — бо коли був краківським єпископом нічого не вчинив, щоб полегшити долю українських греко-католиків, а йому ж підлягали всі парафії на півдні Польщі. І тепер відношення до нас польського кліру не змінилося… Адже, то неправда, — каже інший, — що тільки влада нищила наші церкви, брав участь в цьому й польський клір, а військо людове було в своїй більшості католицьке. Костел не виступив в обороні українських католиків, не засудив досі злочину. Тяжко, а говорити треба. Коли приїхав уперше до Польщі архєп. Марусин, то люди просили пробоща в Криниці, щоб дозволив з цієї нагоди відслужити Богослужбу в колишній нашій церкві в Криниці-селі. Недозволили. Служба відбулася в каплиці св. Антонєго.

Справді, й у мене з тієї зустрічі залишилась горич на душі, бо й сам Марусин заховався… бракує слів… Багато оповідав про доброту папи для українців, коли був краківським митрополитом, що люди сприймали тяжко зітхаючи… Ані одним словом не згадав Марусин про митр. Й. Сліпого, який і для нього був, адже. Верховним Архиєпископом УКЦ. Такою була правда. А люди, як на злість, вітаючись з Марусином, просили «передати низький уклін Патріярхові Сліпому!». Архп. Марусин дякуючи настоятелеві каплиці за дозвіл служити греко-католикам у його каплиці і за «опєкев над украіньскімі католікамі», сказав: «нєпорозумєня мендзи намі били длятего, же тей опєкі било за мало». В душі, одначе, жевріло, що після зустрічі з людьми, Марусин «зукраїнізується». Дай Боже!

4 квітня. На Шевченківських святкуваннях в Зеленій Горі розказую про перші українські монети, бо це теж входить до ювілейних святкувань. На заклик люди склали біля 30-ть тисяч зл. на школу в Білому Борі.

В травні на пропозицію о. Богдана роблю цикл лекцій про християнізацію України від найдавніших часів, але по трьох лекціях за «інтервенцією» о. Сосницького мусив перервати, бо викладав «не покатолицькому». Це ж спіткало мене й в православній парафії із такого ж приводу, тобто тому, що «нє гаварю на чєловєческом язикє». Це був одинокий випадок, коли греко-кат. священик зробив під моїм адресом подібний закид.

В 1988 році були організовані різні конференції, наукові й ненаукові, з приводу нашого Міленію. Була така 15.05 і в Гданському університеті. На жаль, наших студентів і молоді взагалі було мало. Коли вже ми розходились підбіг до мене д-р В. Мокрий і в бігу поцілував, перепросив і виправдався, мовляв: «маєте рацію, але мене зі всіх сторін дуже тиснуть і я мушу так писати, щоб хоч щось опублікували». Справа була така. Після публікації книжки «Полякув і Украіньцув вчорай і дзісь», я написав до Мокрого острого листа з критичними заувагами, він мені не відповів і ось, тепер, коротко сквітував справу.

Ці наукові сесії, які були дуже потрібні, були одначе однобічні, верх вели латинсько-польські рації, і мало хто відважився на ретельну дискусію. Ось. на сесії в Варшаві Т. Кравчан твердив: «Помилково почалось утотожнювати греко-кат. населення з українською людністю, що мало пізніше в XX ст. часто трагічні наслідки», або: «На Холмщині й Підляшші уніяти, то передовсім поляки, які боронили унії не лише як свою релігію, але передовсім приналежність до вспульноти польскєй». І ніхто з наших не полемізував з ним. Недостатком сесій було й те, що на них не запрошувано українських православних єрархів.

В першому кварталі року в «Вядомосьцях Польскєго Аутономічнеґо Косьцьола Православнеґо» опубліковано «Пастирський лист» єпископів до 1000-ліття Хрещення Русі, в якому властиво про хрещення не було мови. Були натомість напади на УКЦ і купа історичної неправди. На щастя більшість православних священиків не оголосили його в церквах, або змінювали текст. Написав я довгого листа до митр. Василія у цій справі, але відповіді не отримав, як і в інших справах. Одначе оо. єпископи не забули мені. Бог їм простить!

29.05. Осєцько. Слухаємо св. Літургію в греко- кат. церкві. Отець запрошує всіх піти на відчит. Питання як скрізь: Який правильний хрест? Чи то правда, що Шептицький був поляком? Звідки все це взялося? Чи не наслідки російської пропаганди?

5.06. Їду з о. Рожаком до Позьжадла. Тут нашим людям дозволили раз на місяць молитись в костелі після латинників. Після Літургії маю пів години, щоб сказати людям щось про Ювілей.

19.06. Бжоза. Слухаємо Службу Божу в православній церкві, де все відбувається за греко-кат. порядком. На жаль, о. Кохан відмовляється запросити людей на відчит і сам не прийшов. Зібралося хіба 12-13 осіб. Цікаві питання: Чи греко-кат. мають свого єпископа? Чому Вселенський патріярх не був на святкуваннях в Москві? Хто першим пізнав правдивого Бога? Чому проф. Богдан Осадчук в РВЕ сказав, що його «зьомковє не мають права відзначати тисячоліття»?

Як видно, на зустрічах можуть бути різні питання, навіть безпосередньо не пов’язані з темою і треба бути готовим відповісти правдиво й виразно.

Лугі. Лемківське село на Заході Польщі, яке обслуговує той же отець, що й в Бжозі, і так же тут відноситься до нас. На зустріч прийшло вісім осіб. Оповідаємо про історію і наше сьогодення, про доробок вихідців з Лемківщини в нашій історії, а зокрема до культурної скарбниці. А сам думаю, чому православні священики, так байдужі до всього національного, адже після 1947 року власне православні, будучи визнаною владою релігією, багато зробили для збереження нашої релігійної і національної тотожності? Так далеко вже зайшла «опіка» чужих. Роздаємо людям ювілейні медальйони, дещо з літератури.

Лемківщина. Здоров’я не дозволило зробити доповіді в Ганчовій, куди був запрошений. Був тільки на врочистій вечері з єп. Адамом, де співав хор із Білостоку. Співав чудові українські пісні — релігійні та світські. В хорі кількох поляків. Радість!

Тут православні ставлять пам’ятні високі хрести з написом: «В тисячоліття Хрещення Київської Русі» (хоч Варшавська митрополія розповсюджувала металеві таблиці з російським написом). Греко-католики вмуровують, де можуть, металеві таблиці. На Ювілейні святкування, одні й другі, запрошують латинських єрархів, які рідко коли приходять. Але, щоб разом молились православні українці з українцями греко-кат. не зустрів, мовляв, недозволяють канонічно-теологічні різниці. Ну, добре, але в одній і тій же церкві моляться православні й латинники, а також — латинники й греко-католики, а то й протистанти і греко-католики. Чому ж не можуть молитись в одній і тій же церкві православні і греко-кат. українці? Як раділи б люди, коли б хоч раз на Міленію так сталося! На цьому клаптикові землі, куди повернулося чимало його мешканців із виселення, йде гостра релігійна боротьба серед братів, безглузда боротьба, яку підсичують і вико­ристовують чужі. Правда, православний клір тут в більшості малосвідомий, переважно з білорусів, суспільно не активний. Але є і свідомі, зокрема, з оточення єп. Адама, якого в Варшавській митрополії називають таки «націоналістом». Православний клір мало знає, або взагалі, історію Церкви в Україні, бо в духовних школах вчать тільки з підручників виданих в Росії до революції, виклади ведуться російською і польською мовами. Студенти з Яблочинської Духовної семінарії оповідали мені, як їх присікали єпєп. Сава і Яремія за те, що вони розмовляли і відповідали на іспитах українською і білоруською мовами. Обидва мусили покинути семінарію. У видавництвах Варшавської митрополії російською і польською мовами! — тільки і пишуть про Московський патріярхат, про російських святих. Навіть вбивство російським монахом-шовіністом митр. Юрія Ярошинського називають «божественним і православним чином». Друга сторона — греко-католиків називає «польсько-українською релігією» («Право і жицє»). Словом, доборолась Україна… Тяжко на душі… Коли пишу ці слова прийшов лист з України, де пишуть про «велилюдну маніфестацію львів’ян 28.02. для вшановання Т. Шевченка. На двох площах і вулицях зібралось біля Успенської церкви біля 25 тисяч людей і двох непідписаних священиків — греко-католик і православний. Була це спонтанічна маніфестація, а коли обидва духовні, зачинаючи молебень, обнялися і поцілувались, то народ заплакав із зворушення і щастя». Радіє і моя душа з непідписаною Україною!

В грудні ювілейного року молодь Зеленої Гори запросила мене зробити доповідь про Берестейську унію 1596 року. Прийшли в більшості студенти обох релігій. Думаю, що вдалось мені передати правду про ті часи, бо ще мав доповіді на тему: «Ми і наші сусіди-християни», про стосунки між нами і Польщею та Росією; «Київ домонгольської доби»; «70-річчя відродження Української держави УHP». Властиво, то не були доповіді як такі. Треба було оповідати й розмовляти зі слухачами, бо такий спосіб дає більшу комунікативність.

4.12, Шпротава. Доповідь: «70-річчя УНР». Прийшло чотирнадцять осіб. Людей найбільше цікавить найближче — події в Галичині — ЗУНР-ЗУОУНР; стосунки польсько-українські; чи Польща визнавала УНР? доля наших армій після війни; Руська Народна Республіка Лемків…

Оповідаю про подібність долі українців і поляків на початку війни, діяльність українських і польських військових загонів та самостійницьких рухів у боротьбі за незалежність народу, об’єднання двох українських держав у 1919 році, визнання України Польщею 26.10.1918 р. (Радою Регенцийною Королівства Польського).

Як грім з неба… в «Тигодніку Подляскім» з 19.02.1989 року появилась стаття якогось Теодора Д., який хотів розправитись зі мною за полеміку з д-ром А. Кемпфі. Але було видно, що статтю надихнув єп. Яремія. Чого тільки той Теодор не набрехав. Закинув мені, що українські дивізійники вже в 1942 році переслідували православних на Волині!? Написав репліку і… опублікували, і Теодор замовк. З єп. Яремією мав я суперечку — не сам зрештою — на окружній екуменічній нараді у Вроцлаві. Він намовляв, теж не сам. щоб представники церков засудили розгортання американських ракет в Европі, а ми стали на точці, що треба засуджувати розгортання ядерної зброї взагалі, скрізь і всіма. На це блаженнійший повчав нас, шо більшовики розгортають свої ракети у відповідь на американські. Хоч нас було меншість, одначе «номер» єп. Яремії не пройшов (хоч, хто його знає, що там справді написали в протоколі?).

1989 p., Ґданськ, 20 січня. О. Гнатюк зорганізував зустріч зі студентами. Зібралось біля сорок студентів із всіх Вузів. Сидимо в кімнаті одного студента, — як хто, на канапі, кріслах, а то просто й на підлозі. Вільна, не вимушена атмосфера, така студентська. Аж радісно на душі. Тема: визвольні змагання після поразки в двадцятих роках з наголошенням періоду II Світової війни. Розпочали розмову десь біля 18-ої години, закінчили о 1.30. А коли вже більшість розійшлася, ще в малому гуртку дискусія до 4-ої над ранком. Чогось такого я не переживав давно. Хвалив Бога, що дав сил стільки часу оповідати — викладати і відповідати на запитання, разом міркувати, зокрема про ОУН-УПА. Яка жажда у тих молодих людей пізнати історію! Скільки мудрих думок!

Вранці гурт студентів проводить мене на вокзал до поїзда. Подібне пережив я вже в Україні, коли одного дня мав п’ять пар в Педінституті. Боже, дай ще сил!

Зелена Гора, 14 березня 1989 року. Заходами факультету гуманістики Вищої Педагогічної Школи вдалося вперше зорганізувати тут сесію наукову: Тарас Шевченко і його творчість. ВПШ дала викладачів, а гурток УСКТ артистичну оправу. Властиво, то тими «акторами» були діти Підлипчаків і Яворницьких. При організації виринуло оте прокляте «малоросійство». Викладачка російської мови, киянка Г. Корбіч. відмовилась зробити основну доповідь, а коли її все ж таки «примусили», то вона зробила всім радянський сюрприз — прочитала виклад російською мовою. Нема гірше як освічений раб, писав колись Г. Коллонтай.

Так закінчився мій ювілейний рік. Не багато й не вбого. Щось може з нього проросте, дай Боже!

Треба було повертатися в Україну…

березень, 1989 рБ.

П.С. То було тоді, сьогодні багато дечого змінилося на краще, змінилися і люди, дехто повернувся лицем до свого народу й своєї Церкви, але скільки ще праці в переді!

 

Заввага редакції. Бажаємо до своєрідної хроніки святкувань тисячоріччя хрещення Руси-України у Польщі, авторства Степана Семенюка, додати відзначення і святкування тисячоріччя хрещення Руси-України, яке відбулось у вересні 1988 р. у Ченстохові на «Ясній Горі». Видається нам, що воно було кульмінаційним і унікальним, де були не тільки наші Владики, на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном, але також Примас Польщі Кардинал Ю. Ґлемп, як також польські єпископи, священики і вірні. У цих святкуваннях взяло участь понад сімдесять тисяч вірних українців і поляків. Перед тим був виданий єпископатом Польщі, на чолі з Примасом Польщі Кардиналом Ґлемпом «Пастирський Лист», який мали тиждень перед святкуваннями в Ченстохові прочитати по всіх костьолах у Польщі. Цей лист був надрукований у католицькому тижневику «Недзеля», що з’являється у Ченстохові, за 11 вересня, на титульній сторінці. Це справді було вийняткове й унікальне відзначення тисячоріччя хрещення Руси-України, яке заслуговувало на увагу і признання. Про це був загальноохопний репортаж у журналі «Патріярхат» за місяць жовтень 1988 р.

Львівському «Апостолові» 420 років!

Цього року минає 420 років від видання друком у Львові «Апостола». З нагоди цієї річниці пропонуємо читачам статтю, у якій розповідається, як чужинці — цим разом росіяни — оцінюють видавничу справу в тих віках на Україні. Гадаємо, що варто є з нею ознайомитись, бо ми самі часто не доцінюємо себе, часто з незнання власної історії.

Вже досить давно у Москві видано «Українські книги кириличного друку VІ-ХVІI вв.» у формі каталога. Перший том побачив світ у 1976 p., а другий в 1981 році. Каталог складається з двох частин: з властивого каталога з передмовою і словом від видавців та ілюстрованого додатку — заставки, ілюстрації, герби, кінцівки, друкарські знаки, рамки тощо. Видання призначене для спеціялістів, але варто поцікавитись ним і неспеціялістам, бо воно:

  • уявнює вперше українські книжки і їх життєві перипетії, які знаходяться в ДБ в Москві;
  • трактує про видавничу справу на Україні того часу, а тим самим є історією української літератури і мистецтва та видавничої справи, про що у нас забагато публікацій нема;
  • ці книги є перлинами нашої скарбниці національної культури, а тому треба нам про них знати.

На жаль, це видання в Україні було, властиво, непомічене. Не беручись дати повну оцінку — це повинні зробити інші — хочу коротко запізнати з деякими висновками видавців-редакторів каталогу.

Видавці поставили своєю ціллю, як самі пишуть, «виявити художнє обличчя, індивідуальність мистців, що творили книги, показати невичерпаність національного начала, що творив декоративно-прикладне мистецтво», — і далі пишуть, що «повне зібрання української старої книжкової орнаментики (…) дозволить установити національне обличчя і разом з тим виявити багатосторонні культурні зв’язки української мистецької культури з сусідніми країнами, із старим і новим».

Порівнюючи українську книжкову орнаментику з тогочасною московською, видавці пишуть: «Соціяльно-економічна база: держава і церковно-ієрархічна монополія в Москві і — приватне меценатство, іноді громадська підтримка, індивідуальна підприємчивість — в Україні. (…) В Україні приватне меценатство (і громадське — міста Львова), чи теж фінансування друкарень-видавництв спричинилось до постання нової, в Москві немислимої тематики — геральдики гербів і сигнетів». На Україні було теж зовсім інше відношення до Заходу, ніж в Москві. В Почаєві, наприклад, копіювали безпосередньо титульні листи видань Хр. Плантена, але, разом з тим, українські майстри, на загал, стояли ближче життєвої дійсности.

До осягів українського орнаментного мистецтва, посилаючись на А. П. Запаска, залічується близькість ранньої української книжкової графіки до графіки рукописної та до природи України і її квітково-рослинного багатства. Наприклад, в «Апостолові», виданому у Львові 1574 року І. Федоровим, багато більше прикрас, ніж було можливе в Москві. Не випадково, що в Україні появилися і перші друковані підручники і перші полемічні брошури, — хоч би в середині церковних книг, — пишуть видавці каталога. Каталог — 1 том — обіймає видання за 70 років двадцяти друкарень: Києва, Львова, Острога й багатьох малих містечок. Малі друкарні були питомою рисою друкарства в Україні. Тут виділяються видавництва К. Т. Ставровецького в Почаєві, Рахманові і Чернігові; у Львові — М. Сльозки, а в Києві Т. Вербицького — товариша Війська Запорізького та С.Соболя, а також таких суспільно-державних діячів як митрополит П. Могила та інші. «Попередників українського друкарства не можна шукати, якщо були, у Москві», — признають видавці каталогу.

Україна створила не тільки ілюстрації на біблійні теми, але й перші світські ілюстрації у «Віршах на поховання Сагайдачного» 1622 року. Чужі зразки, з яких користувалися українські друкарі, замінювалися «національними українськими», як хоч би в «Євангелії учительному».

Були в Україні і «подорожуючі» друкарні — між інш. Домжив-Людковича Телиці, які часто переїжджали з одного міста в інше.

Очевидно, графіка книг була різна — більш високоякісна і менш, що зрозуміле. Бували також і конфлікти — конкуренція! — між друкарнями і видавцями, державно-церковною цензурою, боротьба за національні інтереси тощо, що виражалось у підтримці однієї з трьох релігій — католицької, унійної чи православної.

Вже від 1574 року, крім церковних книг, видавались в Україні книги історичного, побутового, лінґвіністичного, літературного і філософського змісту. Від самого початку друкування в Україні тематика українських книг була багато ширша, ніж у Московщині. Тут досить рано появились (в друку) вірші, підручники, авторські твори, в тому і переклади. В московській бібліотеці знаходиться одиноке видання граматики для братської школи у Крем’янці, виданої там же в 1638 році.

Загальна кількість українських книг кириличного друку, які знаходяться в московській бібліотеці, досить велика, бо біля 850 видань. Перший том Каталогу обіймає видання друкарень в Дермані, Києві, Крилосі, Львові, Луцьку, Острозі, Почаєві, Рахманові, Стрятині, Угірцях, Чернігові, Четвертні, Чорній. Додаток обіймає 820 репродукцій ілюстрацій, що ними були прикрашувані українські книги. Ілюстрації чорно-білі, виконані на доброму папері.

Другий том Каталогу, що появився у 1981 році, обіймає видання Києво-Печерської Лаври, з якої у другій половині ХVІІІ ст. вийшло загально 130 титулів книг, з яких 81 (221 примірник) зберігаються, власне, в Державній Бібліотеці в Москві. В основному були це книги богословські, але теж з історії, етики тощо. Існують також збірники документів з часів гетьманування Б. Хмельницького.

Авторами книг були українські богослови, письменники і публіцисти того часу: А. Радивиловський, В. Ясінський, І. Ґізель, Л. Баранович, С. Косів та інші. Книги видавались українською і церковно-слов’янською мовами. Видавці Каталогу дуже високо оцінюють видавничу справу в Україні тих часів, підкреслюючи, що «українське книгодрукування різко відрізнялося від московского. Подібних до «Патерика» з 1661 року книг не знала досі жодна із східньо-слов’янських друкарень, які видавали книги кирилицею».

Лаврська друкарня видавала теж книжки польською мовою, як правило, зі знаком варшавської «Сирени». В друкарні працювали найкращі майстри української графіки, які виготовляли дошки-матриці для оформлення книг ілюстраціями — Ілья, Атанасій, Федір, а також майстри з Польщі й Німеччини. Гравер Ілья оформив, між іншим, славний «Патерик» з 1661 p., якого навіть А.Пушкін назвав «чаром краси і вимислу».

Українські книги читали всі, — пишуть видавці Каталогу, — духовенство, шляхтичі-дворяни, службовці, купці і селяни. Географія розповсюдження українських видавництв була дуже широка і в Росії. Наші книжки знайдено, наприклад, в Каргополі Архангельської обл., Коломні, Скопині Рязанської обл., Перерві, Калузі, Черкізові, на Сибірі і в багатьох інших містах. Найбільше було їх в Москві і в Підмосков’ї, бо книжки з України до Росії відправлялись в основному через Москву. Велике значення для здобування ринку в Росії мало, власне, художнє оформлення українських книжок.

Фірмовим знаком Лаврської друкарні був візерунок — «точне зображення» — Києво-Печерської Лаври, в чому проф. Сідоров вбачає слушно «стремління майстрів прославити Батьківщину». Однак на примірниках, які мали бути «піднесені царям», додатково малювали герб Росії.

Після загарбання української митрополії московським патріярхатом у 1685 році той поставив вимогу, щоб при оформленні вихідних даних українських книг, згадувати, крім київських митрополитів та архимандритів, імена московських патріярхів. (В 1688 році московський патріярх без згоди і відома київського митрополита підпорядкував собі Києво-Печерську Лавру). Відтоді московський патріярх пильно слідкував, щоб на книжках були вміщуванні імена пануючих російських царів. Так в 1692 році патріярх заявив докір арх. Лаври М. Вуяхевичу за невміщення в «Служебнику» його і «великих государів царів» імен.

На книжках вміщувались імена українських гетьманів, тоді найчастіше Івана Мазепи, якого називано «знаменитим володарем і доброчинцем Лаври», а також герби гетьманів, архимандритів і митрополитів київських. На деяких примірниках є анотації: «Видано за панування гетьмана І. Мазепи» або дарчі написи І. Мазепі. Існують також примірники, на яких чиясь рука ім’я І. Мазепи закреслила або замазала чорнилом.

Хоч Каталог в основному обіймає, як підкреслюють видавці, «науково-біографічний нарис», то все ж таки в якійсь мірі дає можливість прослідкувати тодішні відносини між Київською митрополією і Московським патріярхатом, що, властиво, рівнозначне з відносинами Московщини з Україною взагалі. Лавра старалась, щоб і надалі книжки в Києві видавались за «київським зводом» але патріярх робив усе, щоб заборонити, і то різними способами. Патріярхи Іоакім і Андріян вимагали, щоб «всі новоскладені книги в рукописах були висилані до Москви на соборний розгляд», тобто — до цензури. Хоч в 1693 році архимандрит М. Вуякевич домігся, щоб в Лаврі книги «друкувались неодмінно по нашому звичаю» (українському), то патріярх Андріян видав рівночасно заборону ввозити книги, писані українською мовою, до Москви. (У Москві українські книжки мусіли перекладати на російську мову).

Автори Каталогу приводять чимало прикладів «рецензій», чи точніше — цензурних зауважень Московського патріярхату на видавництва друкарні Лаври і не тільки. Ось кілька прикладів:

  • Книжку Ф. Сафоновича «Виклад про Церкву святу» критиковано за «латінскіє заблуждєнія»; рік 1667.
  • Книжку І. Ґізеля «Мир з Богом чоловіку» патріярх Іоакім казав залічити «к чіслу зловредних кієвскіх новотворних кніг»; рік 1690.
  • Книжку І. Стридонського «Сказаніє о Іудє прєдатєлє» патріярх нарік «сєльнєйшім шкарадарством заразу полном, … недостойноє чтєнія уже в сілу одной своєй теми»; рік 1673.
  • За книжку «Житія святих» Д. Туптала арх. В. Ясінський дістав від патріярха догану «за пєчатаніє кніґі бєз єґо прєдварітєльного рассмотрєнія» і наказав «ізьять і ісправіть лісти нє согласниє с учєнієм восточной (читай: московської) православной церкви»; рік 1689. (Тут треба пригадати, що книжку Д. Туптала «Читьї Мінеї», том 1 патріярх наказав спалити, про що автори Каталогу, очевидно, не згадують).

Ось така була та «богословська» полеміка Московського патріярха з українськими богословами православними. Що характерне, що майже завжди головним гріхом українських богословів православних було користування ними західньо-европейськими чи, як писалось, латинськими джерелами.

Немаловажною, здається, перешкодою у розповсюдженні українських видавництв у Росії в ХVII ст. була конкурентність українських книжок, але найважливішою, хіба, — це страх московської ієрархії перед освіченою українською богословською думкою. Слушно Ф. Прокопович у 1716 році писав до Я. Марковича про «відсталість тамошнього богословського життя», про невіжество московського духовенства. Тому то в 1674 році «в порядкє ісключеєнія» дозволено прийняти до продажу в Москві 350 примірників «Труби словес» Л. Барановича, але рівночасно видано «впрєдь нікакіх кніг в Москву не прісилать».

На багатьох примірниках книжок є написи, ким, коли і де була куплена і перепродана, що дає можливість прослідити її життєвий шлях. З ілюстрацій титульних сторінок треба зробити висновок, що вони — деякі — в багатьох випадках знищені, зокрема центральні частини.

Хоч Каталог призначений для спеціялістів-бібліотекарів, музейників, істориків, мистецтвознавців, філологів, то, хіба, належить до нього заглянути кожному, хто цікавиться українською культурою, зокрема її історією. Бо, правду кажучи, у нас так мало видається історичних книжок, а цього типу зокрема. І хоч до деяких стверджень проф. Сідорова треба віднестись критично, то в цілому Каталог опрацьовано солідно, і коментарі об’єктивні. Шкода, що в другому томі ілюстрації виконані на папері низької якости, що знижує їх художню якість, але це напевно не з вини видавців. Треба висловити задоволення з появи Каталогу і чекати на третій том. Та чи тепер він вийде? Побажаймо видавцям і собі, щоб і третій том побачив світ, бо він має охопити видання ХVI-ХVIII ст., які вийшли з друкарень Львова, Угніва, Новгорода-Сіверського і Чернігова. Оцінюючи Каталог, не забуваймо, що він вийшов у Москві більше десяти років тому і тим більше заслуговує на увагу.

«Украинские книги кириллочной печати ХVI-ХVІІІ вв. Каталог. ГБ СССР ім. В. И. Ленина (тепер: ГБ России). Москва 1976 г. и 1981 г., тираж 2000.

Примітки

1 Лист Ф. Прокоповича подається за «Нашою культурою» 12, 1937 року і був писаний під кінець 1716 року до Якова Марковича.

Напередодні помісного Собору Польської Автокефальної Православної Церкви

У грудневому числі за 1992 рік «Пшеґльонду Православнеґо», що виходить у Білостоці, була опублікована стаття голови передсоборної комісії кс. д-ра М. Лєнчевського «Устави, калєндаж, єнзик». Стаття появилась як «опрацованє» передсоборної комісії, отже, належить її вважати як офіційний документ.

Залишаючи богословам і вченим справи літургічної реформи, літургічно-біблійних праць, хочемо висловити кілька думок з запитаннями, які мають радше не релігійний характер.

У першому пункті «опрацованя» — «Устав церкєвни і калєндаж» розглядається питання субстрактів, тобто основ різних історичних традицій, які злилися в «Польскєй Церкві», і вимінюється їх п’ять. Ми в своїх роздумах торкнемося тільки двох — кирило-методіянського і московського. Добре розуміємо авторів «опрацованя», але все ж таки сміємо запитати: чому на наших землях кирило-методіянський субстракт тільки «правдоподобнє умоцніл сє в версіі кійовскєй і новоґродзкєй»? І чому, власне, київський обов’язково з новгородським? Адже відомо, що після упадку Моравської держави про інший вплив, як київський, говорити не приходиться. Не дарма в 1072 році Холмський єпископ Іоан брав участь у перенесенні мощів свв. Бориса і Гліба у Києві. Від тисячоліття Церква на наших землях канонічно належала до Митрополії Київської і всієї Руси, і під її впливом розвивалось у нас православне християнство. Говорити, отже, про «правдоподобнє» просто не чесно. Не чесно також ставити на одну площину впливи новгородські з київськими, бо новгородських у нас не було.

Дещо дивно також виглядає в опрацюванні брак згадки про субстракт білоруський. Полоцьк був колись не тільки політичним центром, але й релігійним. А Смоленськ? А Новогрудок? А Вільно? То кривичі несли в Північно-Західню Росію і «Европу», і християнство. А в статті просто їх нема.

Подивімся по старинних польських святинях в Познані, Сандомєжу, Вісліци, Кракові й інших; прислухаймося до співів у Гнєзнєнській катедрі — і переконаємося, що про жодний «новоґродзкі» субстракт не може бути мови. Очевидно автори «опрацованя» мають право бути іншої думки, мають право, але цього трошки замало.

Слушно автор пише, що субстракт «москєвскі — пшенікайонци од полови ХVІІ вєку щегульнє інтенсивне в окресє заборув, найбардзєй закоженьони в обецней практице нашей Церкві, попшез факт безкритичнеґо викожистаня тамтейших ксьонґ літургічних». Але аналіза стану вимагає, як нам здається, сказати, чому так сталося і хто до цього спричинився. Але ж крім «тамтейших» літургічних книг на наших землях були і київські книги на українській мові. І не можна все звалювати на «од полови ХVІІ вєку», бо тоді якраз і ще довго на наших землях впливи московські були не великі, якщо взагалі про них можна говорити. Правди не треба оминати.

І далі в статті шукається того, чого знайти не можна: «трудно на разе одповєдзєць на ілє ценрум москєвскє (пузьнєй петерсбурскє) посьреднічило в пшеказиваню до нас (до кого?— Автор) льокальних практик літургічних пшед сцентралізованєм паньства, пшедевшисткім традиціі новоґродзкєй, псковскєй, смолєнскєй, тверскєй і навет ростовскєй, ріазаньскєй і муромскєй».

Чому трудно? Ще сьогодні на північно-східньому кордоні Польщі живуть представники тих льокальних літургічних практик — «старообрєдці» двох конфесій. Тільки їх не «пшеказивалі», а просто вигнали або вони самі втікли з Росії. І більше нічого не знайдемо. Які літургічні традиції-практики могли нам переказати з-перед зцентралізованої Московії-Росії, коли ще в ХVІ ст. арх. Макарій писав до царя Івана Грозного після поїздки в новгородську землю: «Слишав… прєлєсть (соблазн, єрєсь) кумірскую около окрєстних ґрадов Вєлікого Новгорода. Суть же сквєрниє мольбіща іх: лєс і камініє, і рєкі, і блата і сточнікі і гори, і холми, солнцє і мєсєц, і звєзди і озера. І просто — всєй тварі покланяются яко богу».

А в «Стоглавому Соборе» з 1551 року з відкритістю стверджено між іншим: «Даже попове і кніжніци вєруют в Пєруна і Хаорса покладивают ім треби і кури режут»… «міряне в церквах стоят без страха, в кафьях і шапках, разгаваривают і сквєрнословят точно на позоріщє ілі в корчмє». А як додамо до цього, що записав саксонець Олеарій Адам, посол Фридерика III в Москві: «… едва одін монах з десяті знал «Отче наш», то про які практики, переказані нам, може бути мова? Історик «Православія» написав: «Київська Русь осягнула високий рівень релігійної культури, яка промінювала до Новгороду, Москви, Пскова…». Так, власне, було.

Перший цар з дому Романових Міхаіл Фьодоровіч і його батько Філарет, московський патріярх, в ХVІ ст. наказували богословські київські книги… «собєрать і в оґнє жєчь, чтоби етой єрісі і рєволоюціі в мірє не било». Щоб не було сумнівів, додаймо, що йшлося про православні богословські книги. Але через сто років цар Фьодор Алєксєєвіч, всупереч московському духовенству, наказує співати в московських церквах на «український спосіб». Тоді ж Нікон, патріярх московський, впроваджує правило хреститися трьома пальцями замість, як досі, двома, і дозволяє на трьохраменний хрест. То тоді почався той великий розкол в РПЦ, який привів старообрядців на Литву і де Польщі.

Але то київські наспіви збагатили російську Літургію і приблизили її до вселенського православ’я. На нашу думку, не треба всупереч історичній правді вмовляти людям те, чого не можна довести. Щойно політичне, а не релігійне зміцнення Московії-Росії і загарбання нею чужих земель і народів чи, як пише автор, «в окресє заборув» Польщі, Білорусі, України і Прибалтики Москва (пізніше Петербург) почала «пшеказиваць» через РПЦ деякі практики релігійні і то радше не в релігійних цілях, а політичних — росіянізаційних. Російське православ’я стало одним із складників сумнозвісного клича: Самодєржавіє-Православіє-Народность. І так залишилось досі.

Характерно, що в опрацюванні «київський субстракт» майже не зауважений. Тільки так «правдоподобнє» і разом з новгородським, тоді, коли пошуки російського (московського, новгородського, муромського…) зайняли чимало місця.

Справи мови. Очевидно, церковно-слов’янська мова, як кожна мова мертва, повинна мати своє місце в житті Церкви, де цього вимагають люди. Напевно повинна бути предметом навчання в семінаріях і академії. Але окремої опіки і плекання сьогодні хіба вже не треба. Лихо ще і в тому, що в «Церкві Польскєй» її справді вже нема; є такий суржик, якого треба віднести до відміни російської мови. (В Росії ситуація подібна). Проповіді в церквах в абсолютній більшості голосяться російською мовою; а в семінаріях? Та ми хочемо запитатись: на якій мові молились і хвалили Бога наші предки перед впровадженням до Літургії церковно-слов’янської мови? А чейже молились, бо християнство на наших землях було до впровадження церковно-слов’янської; були церкви і книги. Згадує про св. Письмо на руській мові (не мішати з російською!) св. Методій під, здається, 865 роком. По-грецькому, латинському чи арамейському і церковно-слов’янському хіба не молились?

Відомий переклад св. Письма на нашу мову вже в половині ХVІ ст., так зв. «Пересопницьке євангеліє». (До речі, переклад цієї євангелії зробив лемко з Сянока). Є і раніші зразки перекладу на народню мову св. Письма і то не тільки в Україні. Історик записав, що «церковно-слов’янська, як культова мова Церкви, навіть для освічених русинів була мовою незрозумілою і чужою». Гадаю, що над цим питанням передсоборній комісії теж треба подумати.

Справа «Єнзикув мєйсцових». Поперше, що воно таке «єнзикі мєйсцове»?3 написаного в «опрацованю» виходить, що то мова, польська, білоруська, українська. А чому не російська, як уже на те пішло. З того виходить, що є ще і мови «понадмєйсцове», до яких, річ зрозуміла, треба віднести церковнослов’янську і російську. В такому думанні є своя логіка. Ми, невчені, гадали, що мова польська, білоруська, українська, «… то національні мови або мови народове, чи єнзикі народове»; а місцеві — то слуцька, криницька, полоцька, сльонська, заблудівська… На нашу думку, і тут комісія мусить чітко визначитись.

Справа перекладу св. Письма і Літургії на «єнзикі мєйсцове». Не зовсім обгрунтовано в опрацюванні питання, чому саме переклади треба робити з церковно-слов’янської мови, а не з єврейської і грецької? Відомо, що переклад з перекладу дає дуже поганий перепереклад. Крім того в церковно-слов’янській мові чимало неправильних перекладів (коли то воно робилось?) слів і висловів. Наприклад, вислів «да ісполнятся уста моя» зовсім не віддає суті молитви-просьби, хоч звучить величаво. Згадував про неправильність перекладів з грецької мови на церковно-слов’янську і проф. І. Огієнко, як,зрештою, про неправильність перекладу з єврейської мови на грецьку. І так цілий ланцюжок. Якщо згаданий вислів перекласти на українську мову, то повинно бути «хай виконаються уста мої», словом — дивовислів. А повинно бути, як і вживається в українській Літургії: «хай наповняються уста мої…». І так багато дечого вже увійшло в традицію, і люди співають, не розуміючи суті. Але навіть не про це йдеться. Як вже згадувалось, на українську мову св. Письмо, св. Літургія і інші церковні книги давно вже перекладені і то просто з грецької, єврейської і, очевидно, з церковно-слов’янської. Згадаймо тільки праці проф. І. Огієнка, але не тільки. Отже перекладів на українську мову сьогодні нема потреби робити, бо вони є. Треба тільки виконувати волю Господа Ісуса Христа і впроваджувати в життя в церковній практиці живу українську (і всі інші національні мови!) мову, яка в останніх кільканадцяти роках була усунена з церковного життя і семінарій. Точніше — треба повернути до церковної практики живі національні мови. Якщо займемося перекладом від початку, то тільки витратимо багато часу, і все далі Церква буде віддалятись від вірних. Можна говорити про уніфікацію перекладів, але, здається, «Польска Церкєв» в цьому мало може помогти. Зрештою, над цим теж вже працюють.

Не вадить тут нагадати, що в 1921 році на епархіяльному Соборі в Володимирі на Волині, під головуванням єп. Діонісія, пізнішого митрополита, було прийнято рішення: «жива віра вимагає і живої мови в молитвах і в службі Божій; через те треба перейти від церковно-слов’янської до живої народньої мови». За період від того часу було видано в Україні, Польщі і закордоном дуже багато церковної літератури українською мовою, яка є загально доступною і в користуванні. Напевне треба перевидати за потребою на сьогодні. Не тратьмо, отже, часу на розмови про переклад того, що багато разів уже перекладено.

(Про справи, зв’язані з білоруською мовою, скажуть, думаю, самі наші сябри білоруси).

І, накінець, на яку лемківську мову задумується перекладати св. Письмо? — шляхтовську, криницьку чи сяноцьку? Фльоринську, явірську чи мокренську? Тоді чому не перекласти на волинську? Не личить, нам здається, комісії займатися параполітичними питаннями.

Цією статтею закликаємо наших богословів і вчених філологів включитись до праць Помісного Собору «Польскєй Церкві» в ділянці підбору і перевидання церковних книг українською мовою. Справа Церкви — то справа всіх членів християнської православної спільноти. Так учив Ісус Христос.

Разом з своїми думками дякуємо кс. д-рові М. Лінчевському і передсоборній комісії, що нарешті нас і наші «мєйсцове єнзикі» зауважили і дозволяють нам, думаємо, молитись і хвалити Бога нашою (нашими!) мовою. Дякуємо!

Хай Бог благословить!

Степан Семенюк

П.С. Всі підкреслення мої; в лапках подано мовою оригіналу,
щоб нас не посудили за неправильний переклад.

Думки над могилою св.п. Степана Семенюка в м. Кретейл, Франція

Вістка, що не стало в живих одного з передових громадських діячів української Франції, скоро поширилась. Вона прийшла й до Канади, що в Кретейл по довгих муках і болістях помер син Городенської Землі, на 81 році життя, з того провів понад 50 років здалека від Рідного Покуття.

Зі Степаном Семенюком ми подружилися на шкільній лавці Городенської гімназії «Рідна Школа» ім. Т. Шевченка. Він був на одну клясу вище. Тісніші зв’язки нав’язали у футбольній дружині і в хорі гімназії, а згодом у дружніх розмовах після арештування нас в часі т. зв. польської пацифікації в 1930 р. Ми були однолітками й часто знаходили спільну мову на юнацьких зустрічах, коли стали формуватись наші життєві шляхи.

Степан, син міщанської родини з Городенки, зробив також перший громадський дебют, коли його в часі пацифікації взяли на допити до коломийської в’язниці. Здавалось тоді, що наші шляхи, на жаль, неначе стали розходитись. Він однак по кількох місяцях повернувся до своєї «Альма Матер» і тут її кінчав. У часі дальших студій заповідався на передового діяча в громаді. Крім футболу любив музику і в шостій гімназійній він проводив уже учнівський хор «Шістнадцятку». Вже тоді проводив сільським хором у недалекому від Городенки Чернятині. Він був одним із кращих спортовців не тільки в середній школі, але цілої Городенщини, а його виступи в спортовій повітовій дружині «Пробій» приносили не тільки заслужене ім’я йому, але також і його школі. Був незаступимий лівий криловий нападу. Однак, не на цьому відтинку важилася доля Степана Гульки, який носив цей псевдонім завдяки чільним ґолям лівого крила.

Після закінчення гімназії він виїхав до Львова студіювати музику в Музичному Інституті ім. Миколи Лисенка, скрипку і дириґентуру. В тому часі Матірне Товариство «Просвіта» організувало просвітні і диригентські курси для своїх філій «Просвіти». Так попав молодий адепт музики і диригентури до філії «Просвіта» в Бібрці. Тут став помічником диригента окружного хору в Лев’ятниках, які поєднувалися з Ятвягами і Бертешевим. У 1936 р. він став просвітянським організатором на філію Львів повіт. У 1937 р. централя «Просвіти» спрямувала його до філії в Гусятині, де він провадив хором. Його праця не подобалася польському староству в Гусятині, й його видалено з повіту. Звідси він дістався на працю до Городенки на місце організатора Романа Сербинського, який перейшов на працю до Повітового Союзу Кооператив. На цій праці пробув він понад повних два роки.

В Городенці він перебував у часі, коли Матірне Товариство готувалося до свого ювілею 70-річчя існування. Підготовка до цього ювілею почалася майже півтора роки перед тим. У Львові був створений ювілейний комітет і діяли різні підкомітети в краю і терені. Степан віддано зайнявся городенським комітетом, що його очолював тоді адвокат д-р Теодор Матейко. Все таки енергійний Степан мав найбільше праці, на ньому спочивала відповідальність за ведення збірних хорів у повіті, як також ведення духових оркестр. Степан диригував збірним хором 1,500 співаків та 80 музикантів. Треба було теж зайнятися деклямацією «Каменярів» Івана Франка, в якій брали участь 120 осіб. Опіки потребували індивідуальні хори, як городенський «Боян», село Семаківці і Поточиська.

Прийшла воєнна хуртовина, яка не оминула Степана. В дні 2 грудня 1942 р. його Ґестапо арештувало у Львові і посадило на Лонцького. Допити в таких катів, як Вірзінґ і Мюлєр, були завжди з важким побиттям. Це не оминуло Степана, а то тим більше, що йшлося в допитах про ідентифікацію крайового провідника Івана Климова-Легенди, до чого Степан рішуче не признавався. Після тюрми на Лонцького та погрозами вивезенням «На пісок» Ґестапо вирішило відіслати його в концентраційні табори. Найперше до Ґросе Розен, опісля до Саксенгавзену, Нацвайлеру, Дахау й Аплану. Повернувся з них із значно підірваним здоров’ям, до повернення якого прийшов аж по п’ятьох роках. Лікувався у Франції і там залишився на ціле життя.

Звівшись на ноги, Степан не марнував часу. Він став працювати з українськими робітниками в юніях-синдикатах. Тут теж займався культурною працею для них і довкілля. Його праця, хоча зосереджувалася на культурному відтинкові, далеко промінювала на політичні обрії української справи. Багато дечого він переносив сюди зі своїх молодечих років. Був він подвижником праці Блаженнішого Патріярха Йосифа й очолював у Франції Патріярхальний рух. Брав живу участь у міжнародніх з’їздах та маніфестаціях у Римі. Постійно наголошував потребу заіснування українського патріярхату в Україні і діяспорі.

Очолював він у Парижі філію Ліги Українських В’язнів, а згодом Міжнародню Лігу українських політичних в’язнів. Був активним членом земляцького товариства «Городенщина» та написав декілька розвідок про свою вужчу батьківщину. Найбільший вклад дав до есею «Просвіта в Городенщині в 1937 — 1938 роках». До збірника «В боротьбі за українську державу» написав «А ім’я їм легіон» та «Добряни… український Орадур». Грішив палким словом та добірним пером. Він був відданим патріотом в громаді і Церкві.

Похований на цвинтарі в Кретейл під Парижем в дні 14 березня 1995 р. Прощали від української громади у Франції д-р В. Косик і проф. Кирило Митрович. Залишив дружину Надію, прибраного сина Ореста з невісткою та двох внучок: Оксану і Марусю, званих «Тутуцями». Дуже дорожив ними.

Хоч їхня мати француженка, вони вивчали українську мову і культуру. Брали участь у з’їздах української молоді не тільки Франції, але теж в Україні.

Вічна Тобі пам’ять, незабутній Друже, а всім Твоїм Рідним глибокі співчуття!

М. Г. Мар

Огляд книжки «Православний Костьол Польщі»

Косцьол Православни в Польсьце, давнєй і дзісь. Люцян Адамчу, Антоні Міроновіч. Варшава, 1993 р.

Ця невеличка книжка появилась у 1994 році заходом Головного Статистичного Управління і Варшавської Православної Митрополії невеликим накладом, бо всього 1000 примірників. В післявоєнний час це хіба перша поважна спроба охопити в цілому справи православної Церкви у Польщі і була очікувана віддавна. В українській пресі в Польщі вже появились інформації і рецензії на цю книжку, адже вона у великій мірі заторкує і українське населення. Ґрунтовну і критичну рецензію написали в п’ятому числі журналу «Над Бугом і Нарвою» д-р Микола Рощенко і Григорій Купріянович. Я зупинюся лише на деяких порушених авторами питаннях.

Було б все гаразд, якби автори дотримувались історичного об’єктивізму, вільного від спекуляції і політичних оцінок, про що запевняють у редакційному вступі. На жаль, так не сталося. Властиво вся описова частина переповнена політичним суб’єктивізмом і історичною нестислістю. Можна сказати, що для авторів моттом були знані слова Буніна Борковського: «Нєма Русі, єст тилько Польска і Московйя».

Вже на третій сторінці на три чверті картки, біля англійської, титульна російською мовою. Так і проситься питання: а чому не білоруською, адже ж в Польщі найбільше православних, власне, це білоруси? Ну й далі вже пішло. На ст. 12 авторка переконує нас, що в православії «… Поширений є культ всіх святих, в землі російській заяснілих». Справді? Чи православ’я — це тільки російська «спеціяльність»? У всіх східніх Церквах поширений культ всіх святих, але не російських, а взагалі всіх святих. Про те, що згадує авторка, поширене в Російській православній Церкві, і то до останнього часу тільки в Зарубіжній. Православна Церква в Польщі — це не тільки, а навіть не передовсім, Церква росіян.

На ст. 13 подібний «індифікатор» православ’я: «… Церкви нав’язують до будівництва візантійського, болгарського і Русі (нпр. Новгороду Вел., Москви)». Де це, в Польщі? Багато зразків російського (московського) будівництва знайдуть шановні автори в Польщі, а навіть в Україні чи Білорусі? Дозвольте запитати, а до Новгорода Вел. і Москви звідки прийшла церковна архітектура? Історик «Православія» написав, що «Київська Русь осягнула високий рівень релігійної культури, яка промінювала до Новгороду Вел., Пскова, Москви…».

Тут же автори повідомляють: «… Держава Казіміра Великого зустрілась з Православною Церквою в Галицькій Русі», а на ст. 48 пишуть, що: «Православна Церква в Польщі має багатовікову історію. Її початки сягають часів становлення польської держави». То як воно справді було? Адже становлення польської держави треба віднести щонайменше до X ст. Мабуть, треба було сказати, йдучи цим шляхом думання, що це відноситься до двох зовсім окремих Церков чи Митрополій: Київської і Моравської.

Дещо нижче автори вчать, що: «… За панування Мєшка І Червенські Городи становили частину його держави». Цікаво, з якого історичного джерела взяли шановні автори таку інформацію? Бо польський історик записав, що «Мєшко І панує майже над усіма лєхітськими племенами від Одри по Віслу». Була десь держава бужан-дулібів; ходили надбужани з Київським кн. Олегом на початку X ст. на греки; маємо також «Дагоме іудекс»… «Даровізном Ґнєзнєнском», називане, не згадуючи Кроніки Титмара і Бременського…

Чи можна тоді дивуватися, коли на ст. 51 читаємо: «Особливі заслуги для розвитку православ’я на східніх просторах польських земель положили галицько-волинські князі». (Підкреслення моє). Це вже зовсім еурека! Виходить, що могутня свого часу Галицько-Волинська держава була на… польських землях. Можна і так…

Нема підстав твердити, що в XI ст. «регіони польських земель були під юрисдикцією єпископів володимирських і туровських». Поперше, в XI ст. згадані землі не були «польськими». Лише в деяких містах Холмщини були польські гарнізони і то дуже коротко, бо десь п’ятнадцять літ, як наслідок походу кн. Болєслава Хороброго на Київ. Подруге, Холмське єпископство існувало вже від початку XI ст. як самостійна єпархія, підпорядкована Київській Митрополії. За польськими католицькими джерелами «руське єпископство» Холмське існувало перед 1071 роком. У 1073 році Холмський єпископ Іоан брав участь в перепохованні мощів Бориса і Гліба у Києві. Потрете, Холмська єпархія залишилась часово підпорядкована Володимирській (Волинській) після наїзду і зруйнування Холма і Холмщини Болєславом Смялим в 1074 році. Але був час, що до Холмської, власне, єпархії належало навіть єпископство Ратневське.

На цій же сторінці довідуємося, що Митрополія Київська була перенесена з Києва до Владіміра н. Клязьмою. Дозвольте — коли? Де шановні автори вичитали якийсь документ Вселенської Патріярхії про перенесення Митрополії з Києва до Владіміра? Нема такого і не було! Ще в половині ХІV ст. Вселенський патріярх і візантійський цісар писали виразно, що хоч Митрополит перебуває в різних містах, то його першопрестольним містом є КИЇВ і щоб в Русі була одна Митрополія Київська, правда митрополити перебували поза Києвом і мали навіть своє «подворіє» в Москві, але це не те саме, що перенесення Митрополії.

Також треба уточнити, що офіційно вперше єпископ вжив титулу «Митрополит Московський» щойно в 1461 році.

Дуже туманно викладають автори загарбання Москвою Митрополії Київської і всієї Руси, коли пишуть:

«…Росія, офіційно підпорядкувала в 1685 р. митрополитів київських (…) патріярхові московському. Наступного року патріярх Константинопольський зрікся на користь московського зверхности над Київською митрополією». Подумаймо, якщо Константинопольський Патріярхат зрікся зверхности над К М в 1686 році, то не могла Росія вже в 1685 р. «офіційно підпорядкувати» собі. Шкода, що автори «забули» подати таку малу деталь, що того ж 1686 року, по детронізації патр. Діонісія, Патріярший Синод визнав загарбання Росією Київської Митрополії сімонією.

Виходячи з вище сказаного та беручи до уваги, що Російська Церква оформилась як окрема Митрополія — зрештою, неканонічно! — виокремилась, власне, з Митрополії Київської в половині ХV ст., гріхом є писати, що в наданні Вселенським патріярхом автокефалії православній Церкві у Польщі «забракло істотного, з канонічного права, варунку, яким є згода Церкви-Матері», тобто московського патріярхату. Це просто блюзнірство! То Митрополія Київська і всієї Руси була Церквою-Матір’ю для Російської Церкви і Православної Церкви на землях, які входили до складу Польщі. Прочитаймо уважно Томос з 13.09.1924 року.

З написаного авторами виходить, що архм. Смарагд вбив митр. Юрія Ярошинського за те, що він був «маріонеткою в руках державної влади» (польської — моє). Давно вже відомо і то з акту суду над Смарагдом, що вбивства доконано за те, що Ю. Ярошинський був автокефалістом, а архм. Смарагд — ярим московським патріярхистом. Вбивство, шановні автори, завжди є гріхом, навіть як його чинить архм. і московський єдінонєдєлімець. Оправдання тут справді не на місці. Крім того, Ю. Ярошинський не був митр. Польської Православної Автокефальної Церкви, а тільки Православної Автокефальної Церкви в Польщі (в стадії організації, очевидно). Це дуже істотна різниця.

Шкода, що автори «забули» згадати, що на московських землях була така православна єпархія, як «Варшавська і Прівіслянського Края». Соромно воно, соромно, але що подієш, свої гріхи теж треба визнавати, зокрема коли пишеться наукову книжку. Так велить Бог!

Поминули автори і те, що вже в 1921 році на Соборі у Володимирі було прийнято рішення про введення до богослужбового вжитку українську живу мову. Щож, пам’ять людська буває забудькувата.

Жаль, що політичний суб’єктивізм не дав авторам вийти зовсім, як самі пишуть, поза спекуляції і політичні оцінки.

Степан Семенюк

Український Париж у поклоні Блаженнішому Патріярхові Йосифові

(у 91-річчя з дня народження і 20-річчя звільнення з каторги)

Великі це річниці й виняткові, бо це ювілеї Мужа, що став гордістю не лише українського народу, але й світилом Вселенської Церкви. Благословенні і славні вони тому, що виходять вони далеко поза межі особистих ювілеїв, а стають святом цілої нашої Церкви і народу, виявом змагань за основні права нашої Церкви і народу за самостійність, за самоуправу, за помісність, за Патріярхат.

Заходами Т-ва за Патріярхат Помісної УКЦеркви у Франції відбулися в неділю 20 лютого 1983 р. в Парижі ювілейні святкування. Почалися вони Благодарственною Службою Божою в соборі св. Володимира Великого в Парижі, щоб молитовно з’єднатися і піднести наші окремі молитви до Всевишнього Господа і Пречистої Діви Марії та Всіх Святих з глибокою вдячністю за надіслання нам у «врем’я люте» виїмкового Мужа, Ісповідника Віри і Подвижника Святої Церкви, правдивого апостола-вчителя християнської України.

Благодарственну Службу Божу відправив о. Юліян Прокопів. Церква була переповнена вірними з Парижу і найближчих його околиць, як при нагоді найбільших торжеств. Співав катедральний хор під дириґентурою Віри Дратвінської.

Наприкінці Богослужби о. Юліян Прокопів виголосив відповідну до торжества проповідь, що своїм змістом полонила серця вірних. Проповідник розгорнув широку панораму тернистого шляху Ювілята, накресливши великі прикмети духа і характеру, що мимо 18-літніх знущань по тюрмах і концтаборах Сибіру не заломився, а ще своїми посланнями зі Сибіру до вірних в Україні піддержував у вірності Святій Церкві. Чудом тільки врятувався Ювілят після 18-річного ув’язнення на Сибирі. Опинившись у вільному світі, Блаженніший продовжує розбудовувати Помісну УКЦеркву.

Після Служби Божої о. канц. Михайло Левенець зачитав телеграму до Блаженнішого Патріярха від Владики Михайла Гринчишина, ЧНІ, Екзарха у Франції, від душпастирів і вірних парафії св. Володимира в Парижі та від Патріярхального Т-ва у Франції. Вкінці підніс многолітствіє для Папи Івана Павла ІІ, для Патріярха Йосифа і цілого українського народу.

Торжественну Літургію закінчив хор Молитвою за Патріярха. Особливі християнські і патріотичні почування оволодівали душі вірних під час цієї Молитви, бо в особі Патріярха народ бачить символ християнської і національної єдности.

Українці у Франції, сповнені великим почуттям вдячности Достойному Ювілятові для Його безмежної любови і посвяти своїй Церкві й народові, Його страдницького шляху, почерез 18 літ сибірських концтаборів та моральних страждань від своїх і чужих у вільному світі, як Патріярха, своєю участю у торжестві віддали шану найбільшому Синові України нашої доби.

Степан Семенюк