Степан Сулик

У понеділок, 30 березня 1998 p., делегація крайової управи Українського Патріярхального Товариства в США у складі: Олександер Пришляк — голова, Леонід Рудницький, Микола Галів і Василь Никифорук склали візиту Блаженнішому Митрополитові Стефанові та Владиці Володимирові Пасці. Візита відбулась у митрополичій канцелярії при вулиці Френклін у Філядельфії.

Спільну зустріч розпочато молитвою, яку провів Преосвященніший Стефан. О. Пришляк представив приготовлений порядок нарад, який вручив митрополитові Стефанові й Владиці Володимирові. У свойому загальному з’ясуванні Пришляк, спершу, висловив щиру подяку Владикам, що погодились нас вислухати та спільно обговорити деякі проблеми, що торкаються нашої УКЦеркви і УПТ-ва. Головною ціллю нашої візити є, сказав Пришляк, поінформувати Вас про те, що під кінець травня ц.р. управи Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) й Українське Патріярхальне Товариство в США (УПТ) плянують відбути конференцію на тему: «Роля мирян в УКЦеркві», на яку запрошено доповідачів з України і діяспори. Виголошені доповіді та висловлені думки на цю тему мали б послужити добрим субстратом для другої сесії Собору УКЦеркви, що є заплянований на кінець серпня 1998 р. у Львові, темою якого є також роля мирян. Орієнтативно назвав доповіді й поодиноких доповідачів. Окремо підкреслив, що є запляновано зразу після конференції виголошені доповіді видати друком, щоб можна мати готовий матеріял для учасників другої сесії Собору. Після загального з’ясування О. Пришляк запросив Владик взяти участь у Конференції та уділити архиєрейське благословення. При цьому додав, що після конференції, у неділю, 31 травня відбудеться делегатський з’їзд УПСО, на якому будуть складені звіти з праці й вибрана нова управа УПСО.

Митрополит Стефан одобрив запропонований плян конференції, але висунув думку, чи не краще було б таку конференцію на тему «Роля мирян» відбути після другої сесії Собору УКЦеркви, що є заплянована на серпень ц.р. і, власне, на таку ж саму тему. Це може виявитись своєрідною «конкуренцією». Цю думку зразу усунено, підкреслюючи, що конференція заплянована не в дусі конкуренції, а радше у дусі підготовки до цієї дуже важливої ділянки в нашій Церкві — ролі мирян. Поруч з тим порушено питання, що останній Синод відсунув пропозицію, щоб на Собор УКЦеркви були допущені представники мирянських організацій, саме ті, які цими проблемами займаються у своїй праці.

Преосвященніший Митрополит Стефан вияснив це питання, підкреслюючи, що це все зроблено згідно з канонічним кодексом, який ці питання ясно ставить. Владика Володимир, як каноніст, підтверджував, що цього не можна змінити. Навколо цього питання розвинулась дискусія. Ми, з нашої сторони, підкреслювали, що немає нічого досконалого й кодекси також мають свої недотягнення і, власне, цю справу участи представників мирянських організацій у Соборі було б варто змінити. Кодекси приймають люди і люди можуть їх змінити. На це була відповідь: звичайно можна змінити, але для цього є потрібний відповідний процес, а він є дуже складний, щоб його змінити.

При обговоренні цих питань виявилось, що заплянований на кінець серпня ц.р. Собор УКЦеркви з певних причин може не відбутись. На останньому Синоді не схвалено бюджету, а без потрібних коштів, якими не диспонує наша УКЦерква в Україні не можна нічого зробити, а крім цього є ще інші причини. Це в найближчому часі буде вирішено. Крім цього завважено, що не добре зараз, безпосередньо після Собору відбувати Синод УКЦеркви. До речі, учасники Синоду не мають часу ні можливості, щоб запізнатись з рішеннями і проблемами, які обговорював і вирішував Собор. Тому краще Синод УКЦеркви відбувати значно пізніше, а не безпосередньо. Це дасть можливість краще запізнатись з соборовими матеріялами і після того зайняти більше розсудне становище.

В дальшому обміні думками висловлено подяку й признання Преосвященнішому Митрополитові Степанові за його добру доповідь, яку він виголосив на Синоді Римо-католицької Церкви у Вашінгтоні. При цьому також порушено справу т.зв. ватиканської остполітік, зокрема останньої зустрічі, що відбулась у Москві, під час якої була мова про нашу УКЦеркву, але без нашої участи. В такій ситуації наша УКЦерква не повинна мовчати. В цій справі зі сторони УКЦеркви було зайнято відповідне становище, але це треба ще більше наполегливо домагатись, щоб більше не повторювалось, де говорили б про нас без нас.

Під кінець нашої візити було порушено ще одну дуже болючу, внутрішню справу, а саме справу парафії св. архст. Михаїла у Дженкінставн. На цю тему ми відкрито обмінялись думками. Ми сильно відчули, що це є дуже складне питання до вирішення, але якщо була б добра воля з обох сторін, то це питання можна б без великих скреготів розв’язати. Тут не може бути тих, що виграли і тих, що програли, але слід мати на увазі, що на цьому тільки виграє наша УКЦерква у загальному, а Митрополія і парафія св. Михаїла у вужчому розумінні. До розв’язки цього питання треба підходити з любов’ю. Ми звернулись до Преосвященнішого Митрополита Стефана, чи можемо в цій справі якось допомогти. Правда, нас до цього ніхто не уповажнював. Відповідь була — говоріть з ними.

Після нашої візити у Митрополита Стефана і Владики Володимира ми поступили з візитою до канцелярії Союзу Українців Католиків «Провидіння», який є обезпеченевою організацією. Нас дружньо прийняв секретар СУК «Провидіння» Ігор Смолій, якому ми розказали наші проблеми і ціль приїзду до Філядельфії та обмінялись думками на актуальні церковні теми.

Візита у Владики Василя Лостена у Стемфорді відбулась 6 квітня 1998 р. у складі: Олександер Пришляк — голова, Ігор Гайда, Микола Галів і Василь Никифорук. Владика прийняв делегацію разом з о. дияконом Марком Гірняком. Під час візити обговорено ці самі проблеми, що із митрополитом Стефаном, себто питання конференції УПСО-УПТ-во на тему «Роля Мирян у нашій УКЦеркві» та з’їзд УПСО. Владика Василь поблагословив наші пляни, але зразу підкреслив, що особисто не зможе взяти участі, бо в той сам час має провести висвячення. Поруч з тими проблемами ми Владиці поґратулювали за його виступ в обороні нашої УКЦеркви на Папській Комісії Християнської Єдности у Римі, членом якої є Владика. Владика Василь на цьому форумі підкреслив, що провадиться діялог Ватикан-Москва, але при тому чомусь ігнорується УКЦ.

Також ширше обговорено участь представників мирянських організацій на другу сесію Собору УКЦеркви, що має відбутись ц.р. Ставилось питання, чому є якесь таке строге обмеження чи недопущення представників мирянських організацій тоді, коли цей форум, себто Собор, і так нічого не вирішує, тільки подає свої сугестії, думки, спільні ухвали, які можуть стати дійсними щойно після того, як їх Синод УКЦеркви розгляне на свойому форумі й прийме? На такі питання є одна відповідь — не дозволяє кодекс канонічного права. Якби до цього питання не підходити, все-таки у цій постановці немає логіки. Порушено ще цілу низку проблем у нашій УКЦеркві в Австралії, Польщі, Закарпатті й, в загальному, в Україні. Учасники делегації підкреслили, що ситуація УКЦеркви у Австралії є не тільки погана, але прямо нестерпна. До приходу на цей терен Владики Петра Стасюка, там був найбільш взірцевий спокій, що є причиною? Відповіді немає.

У Польщі виринуло питання жонатих священиків. Секретар стану Анджельо кардинал Содано написав листа до папського нунція, архиєп. Ковальчика, щоб одружені священики УКЦеркви з Польщі були перенесені в Україну. Тут ішлось про шість а чи точніше трьох священиків, які приїхали з України. Владика підкреслив, що це справа, у першу чергу, не належить до кардинала Содано, а скоріше до префекта Східної Конгрегації кард. Сільвестріні й вже з приводу того там є деякі непорозуміння.

Наша розмова велась дружньо, без напруження. Олександер Пришляк подякував Владиці Василеві за те, що прийняв делегацію Т-ва й знайшов зрозуміння до наших проблем. Молитвою почато й молитвою закінчено нашу візиту. Молитву провів Владика Василь.

Минулий, 1996 рік був особливо важливий і відзначений не тільки релігійними, але й науковими та культурними установами і центрами, з нагоди великої історичної події в житті Української Католицької Церкви — підписання акту Берестейської Унії 1596 року. Протягом цілого року в містах Канади й Европи збиралися богослови та науковці різних ділянок для студій передумов та історії Унії, а також для викладення окремих точок зору та поглядів щодо цієї події у спектрі сьогодення. Що стосується України, то там була зорганізована спеціяльна програма з циклу Берестейських Читань, яка охопила найвіддаленіші куточки Західної та Східної її частин, Буковини та Причорномор’я. Підтримуючи цю традицію, 6 грудня 1996 року Ля Саль Університет у Філядельфії, ПА, вітав учасників та гостей чи не останньої міжнародної конференції з нагоди відзначення 400-ліття Берестейської Унії.

Відкриваючи конференцію, проф. Леонід Рудницький, подякував організаторам і спонзорам — Науковому Товариству ім. Шевченка та Релігійному Товариствові Українців Католиків Свята Софія, які причинилися до проведення конференції. Наради відкрив особливою молитвою за християнську єдність капелян університету брат Чарлс Ехелмаєр. Для привітального слова Рудницький покликав проф. Даніеля Бирка, колишнього президента Університету, який дуже прихильно ставиться до української спільноти і вже протягом багатьох років бере участь у різних українських святкуваннях та імпрезах. Професор Бирк наголосив, зауважаючи що з проголошенням незалежносте, Україна прийшла також до свободи релігії і тепер важливим є витягнення та роз’яснення основних аспектів церковного життя українського народу, одним з яких є Берестейська Унія. Також це є нагода для кращого зрозуміння історії та релігії Східної Европи.

Програма конференції була насичена цікавими виступами та дискусіями. Професор Джефрі Келлі (Ла Саль Університет) відкрив першу сесію, яка почалася із зачитання проф. Ендрю Доланом (Темпл Університет) доповіді отця Петра Біланюка (Коледж св. Михайла, Торонтський Університет) на тему: «Греко-Латинський Собор в Ніцеї і Німфайон (1234) і остаточний роскол між латинською та візантійською Церквами». «Виринає питання: — зазначує автор, — коли була втягнена у роз’єднання церков наша рідна русько-українська церква? Чи наша рідна зробила якийсь акт, що його можна би назвати формальною схизмою?… Це дуже важливе питання, бо ніхто за нашу Церкву не може мати права зробити таке рішення…» А далі в цій доповіді ми можемо бачити докладну, історичну аналізу подій цього часу, яка дає вичерпну відповідь на питання коли дійсно трапився розрив і в чому полягала необхідність Унії: «Процес, що довів до остаточної схизми між римською і візантійською церквами почався ще в підапостольських часах і раннєхристиянських схизмах. За папи Віктора (189-198) прийшло до великого непорозуміння за дату пасхи і до викляття деяких східних єпископів; осудження єресі Арія Нікейським Собором у 325 p.; христологічні контроверзи та єресі і схизма монофізитів і несторіян після Халкедонського Собору у 451 p.; виникнення патріярхатів і постійний зріст папського примату, що кінчались зударами державної і церковної влади. Дальше, перенесення царської столиці зі Старого до Нового Риму, тобто Царгороду у 330 p.; папо-цезаризм папи Лева І і його наслідників; Акацієва схизма від 484-519 p.; кілька століть контроверсії за вставлення філіокве до Нікейсько-Царгородського Символу Віри; непорозуміння і заколот за Патріярха Фотія і Собор у Царгороді у 869 і 870 роках. Постійне мовне, богословське, культурне і політичне роз’єднання між сходом і заходом».

О. Біланюк подав теж стислий огляд подій 1054 р. Він ствердив, що «відновлення Римської Імперії за Карла Великого і Оттона Великого, втрата земель у північній і центральній Італії в користь новостворених папських держав та інші проблеми викликали ворожу атмосферу між сходом і заходом та їх церквами. Богословські, культурні та літургічні розходження між латинською та візантійською Церквами довели до потреби прямих переговорів. Переговори закінчились буллею викляття з церкви Патріярха Керулярія, що її без жодного мандату написав Кардинал Гумбертус де Сільва Кандіда і поставив на головному престолі у соборі Святої Софії у Царгороді. До речі, папа Лев IX помер 19 квітня 1054 p., а булля була датована 16 липня того ж року, отже вона була неважна, бо кардинал зі смертю папи перестав бути його легатом. Скликаний синод Керулярієм, що викляв з церкви латинян, був теж неважний, бо репрезентував лише царгородський патріярхат, а не всю східню церкву. Мало того патріярхи Олександрії і Єрусалиму не одобрили того викляття, а Петро Патріярх Антіохійський присягнув, що зробить усе можливе, щоб прийшло до порозуміння між двома церквами». На завершення о. Біланюк підсумовує: «Отже не в 1054 р. але в 1234 р. прийшло до остаточної схизми, бо у 1245 р. папа Іннокентій IV писав, що схизма заіснувала «в нашому часі, лише кілька літ тому». Собор 1234 р. не знайшов жадного відгомону в Київській Церкві, бо там не було зацікавлення роздорами і схизмами. Крім цього вже в 1223 р. починається монгольський тиск, а дальше т. зв. «татарське лихоліття», що завершилось упадком Києва в 1240 p….

…Отці Берестейської Унії розуміли її як обновлення єдности церкви з підапостольських часів, як теж обновленням, поширенням і уточненням рішень і практики Флорентійського Собору. Можна твердити, що від апостольських часів аж до Берестейської Унії скитсько-русько-українська церква не була у схизмі ні зі східними, ні зі західними церквами, бо не зробила ніяких схизматичних матеріяльних чи формальних актів».

Наступними доповідачами були о. Олександер Баран (УВАН, Вінніпег) з доповіддю: «Вплив Флорентійського Синоду на Берестейську Унію», та о. Ігор Мончак (Український Католицький Університет в Римі) з темою: «Артикули Берестейської Унії», який подав обширну інтерпретацію документу унійного договору. Після заслухання доповідачів почалася дискусія, в якій приймали участь проф. Дейвід Ґолдфренк (Джорджтавн Університет), проф. Джефрі Келлі, о. Олександер Баран, о. Ігор Мончак і ін.

Друга сесія конференції, під проводом професора Томаса Бирда (Квінс Коледж), була присвячена викладенню двох точок зору що до історичного та політичного впливів Унії на стан релігії в Україні. В диспуті з цього питання взяли участь єп. Української Католицької Церкви в ЗСА Володимир Паска та єп. Української Православної Церкви в Америці Всеволод. Головною темою виступу єп. Паски, під назвою, «Берестейська Унія 1596 в контексті релігійної та церковної тяглости», було дослідження історичних моментів передумов Унії, її наслідки та висновки. Він переглянув деякі артикули Унії заключивши, що істотним і першочерговим вислідом Унії 1596 було реальне висвітлення відносин між ієрархіями та повернення Церкви України і Білорусі до Римської Апостольської Столиці. Це дало можливість навести порядок і покінчити з непорозуміннями, які точилися між духовими особами цього часу.

Дещо з іншої точки зору підійшов до питання Унії єп. Всеволод. Він наголосив, що потрібно реально дійти по-справжньому щирої згоди і об’єднати свої зусилля у спільному загоюванні розколу, який роз’єднав Київську Церкву між східним православ’ям та римо-католицизмом. На закінчення Владика Всеволод з надією та оптимізмом закликав до спільної молитви та «динамічного екуменізму, який не дозволяє нам залишитися полоненими нашого минулого».

Приявним на цій сесії владик був Митрополит Степан Сулик, первоєрарх УКЦ в США.

Третю, і останню сесію, керівником якої був проф. Альберт Кіпа (Мюленберґ Коледж, Аллентавн, ПА), розпочав проф. Дейвід Ґолдфренк. В доповіді під назвою: «Берестейська Унія в традиції царсько-російської історіографії» було подано цікаве опрацювання та аналіза історіографічних матерялів російських та українських істориків 19-го та 20-го сторіч та висвітлення їх поглядів щодо Берестейської

Унії. Між ними були: Соловйов, Ключевський, Максимович та Грушевський.

Наступні доповіді виголосили проф. Василь Маркусь (НТШ А) на тему «Церковні Унії в Бересті і Ужгороді: паралелі та переоцінка подій» і проф. Томас Бирд, який проаналізував тематику Берестейської Унії в папських документах.

У приміщенні Каплиці Університету Ла Саль, де була проведена конференція, був репрезентований ряд локальних університетів та інституцій, а саме: Делавар Університет, Пенсильванійський Університет. Темпл Університет, Джорджтавн Університет, Менор Джуніор Коледж, Іммакулята Коледж, Квінс Коледж (Н. Й.) та Кінгс Коледж (Вілкс-Беррі, Па). Між зацікавленими слухачами були теж професори та студенти Університету Ля Саль, УВУ і УКУ та представники української громади міста Філядельфії й околиці.

Назагал конференція відбулася у жвавій та доброзичливій атмосфері як з боку доповідачів, так і з боку слухачів. В перерві між першою та другою сесіями учасники і гості мали можливість познайомитися ближче, і детальніше зупинитися на питаннях, які їх цікавили, в часі невимушеної обстановки спільного обіду, підготованого організаторами конференції. А також була нагода придбати книжку о. Ігора Мончака «Автономна Київська Церква» в українській та англійській (видавництво т-ва Св. Софія) мовах й інші матеріяли про Церкву в Україні.

На завершення можна додати, що для кращого і глибшого ознайомлення з роботою конференції, а також більшого зрозуміння факту Унії в англомовному світі, плянується видрукувати усі доповіді враз із додатковими матеріялами, які стосуються договору Берестейської Унії 1596 року.

Марта Васильців

Свята і незаперечна правда — хто не стукає, тому не відкривають, хто не просить, тому не дають. Треба ствердити і підкреслити, що вибір владик: митр. Степана Сулика до Філядельфії і єп. Іннокентія Лотоцького до Чікаґо стався в наслідок нашого стукання. В тому акті була маленька поступка Апостольської Столиці в сторону нашої Помісної УКЦеркви. Після свячень і величавих інсталяцій нових владик дехто думає, що вже все осягнене і все в найкращому порядку і не потрібно нічим турбуватись, тільки спокійно молитись за своє спасіння. Без сумніву, стались деякі події в нашій Церкві, які дають причини до оптимізму. Очевидно, нововисвячені владики виявили особисту і національну гідність та підкреслили помісність нашої Церкви, пошанувавши наш власний авторитет — Патріярха Йосифа, попросивши його, щоб висвятив їх — поклав на їх голови свої струджені руки. Це мало й матиме велике значення у дальшому процесі змагань за історичні права нашої Помісної УКЦеркви. Цього факту не вільно недооцінювати.

Без сумніву, і вибір, і свячення наших владик — митр. Степана Сулика і єп. Іннокентія Лотоцького — є певним кроком до нормалізації проблем нашої Церкви з Апостольською Столицею. Це був крок у напрямі привернення історичних прав для нашої Церкви, які були також підкреслені Вселенським Собором Ватиканським II. Це — зворот до тих прав, що їх мала наша Церква, коли приступала в злуку з Римом. Поруч цих стверджень, належить зробити завваження, щоб ми часом не перебільшили того, що сталось, бо це ще далеке від того, що нашій Церкві належить, а крім того, щоб ми цього не потрактували, як певну ласку, яку зробила Апостольска Столиця для нашої Церкви. Звертаємо на це особливу увагу, бо існує серед деяких людей нахил приймати ці факти нормалізації, як велику ласку із сторони Апостольської столиці, за яку ми повинні виявляти нашу подяку і вдячність. Отже, ідеться про те, щоб не було зайвих перебільшень і щоб ми ці незначні поступки приймали в їх властивих вимірах. Дехто ці факти свідомо чи несвідомо підносить до великих досягнень. Придивімося до цих фактів трохи з іншої сторони, тоді напевно одержимо приблизно правильні виміри.

В цій справі, цю другу сторону віддзеркалюють офіційні документи Апостольської Столиці, в даному випадку таким документом є папська номінаційна булля. Цей документ був повністю надрукований у попередньому числі «Патріярхата», за місяць травень. На жаль, в буллі немає ані згадки, ані найменшого натяку про те, що новойменовані владики були перед тим вибрані на Звичайному Синоді УКЦеркви і вибраних кандидатів передано для Папи Івана Павла II для вирішення. Ось як це місце звучить у буллі:

Отже, на пропозицію Преподобного Брата нашого Святої Римської Церкви Кардинала від публічних справ Церкви, назначуємо Тебе і проголошуємо Єпископом митрополичої Столиці Філядельфійської українців, з усіма правами й обов’язками, які в’яжуться з цим саном. А що відноситься до Твоїх свячень, визнання віри і складення присяги та вірність Нам і Нашим Наступникам, до відчитання цього Листа й тому подібного, то треба додержувати, і то з докладністю, приписів права Східніх Церков. А будь-які розпорядження є недійсні. (Збережено правопис оригіналу).

З вище наведеного виразно видно, що для булльописців нічогісінько не змінилось, а все залишилось як перед тим. Можливо, що зміни, які стались в нашій Церкві, ще до булльописців не дійшли. Гадаю, що це не є собі маловажний і без значення факт. Його не можна поминути і пройти мовчки.

Ми повинні поставити перед собою питання, чи цей факт прийняти спокійно й мовчки, чи, як дехто суґерує і підказує, щиро помолитись до Всевишнього Господа Бога і до ватиканських чинників та самих булльописців. Молитва до Всевишнього Господа Бога побажана і добра, але молитва до ватиканських чинників не промовляє, бо вони скоріше розуміють, а ще більше респектують «молитву» твердої мови. Життя і факти минулого тільки ці твердження підкреслюють. Хтось це повинен виразно й голосно сказати. Якщо це залишити мовчки і нічого не сказати, то може залишитись так, як було перед тим і може повернутись до повної нівеляції нашої Церкви.

Знову ж треба повторити відоме — хто не стукає, тому не відчиняють, але ми чомусь стараємось від тієї незаперечної правди втікти і її не практикувати у нашому релігійно-церковному житті.

Чи в цій справі щось наявного зроблять наші владики, трудно сказати. Мабуть, від них не можна сподіватись, бо їм «не випадає» звертати увагу, чи домагатись належних прав у Апостольській Столиці, а тим більше у Папи-слов’янина, який ніби прихильно ставиться до нашої Церкви. Тільки не зрозумілим є, що чомусь булля не прозраджує ні сліду прихильности до наших оправданих вимог і прав нашої Церкви. Булля навіть не віддзеркалює правдивого стану подій і ситуації останнього часу.

Знову ж постає питання: в ім’я чого це робиться? Чи це звичайний припадок, чи наперед продуманий плян, як «скінчити» УКЦеркву, щоб вона «вмовкла», щоб не було чути її протестів і слушних домагань? На це питання трудно дати точну відповідь, але одне з певністю можна сказати, що це не міг бути зроблений недогляд вдруге підряд. Тут треба згадати сумнівної вартости буллю для коадьютора Мирослава Любачівського. Отже, за тим криється щось іншого.

До речі, з публікації за січень-лютий 1981 р. Священої Конгрегації для Східніх Церков, префектом якої тепер є кардинал Владислав Рубін, що його батько був вірменином, а мати — українка, а він сам вихований на польській культурі та є ієрархом Польської Церкви, є згадка про номінації наших владик: митр. Ст. Сулика і сп. Іннокентія Лотоцького, тут є сказано, що «папа призначив», але також немає найменшого натяку, що вони були вибрані як кандидати на Звичайному Синоді УКЦеркви в Римі. З певністю можна ставити твердження, що це не був припадок. Ватиканські пляновики знають, що роблять.

Якщо ми в тій ситуації не бажаємо протидіяти, то повинні хоч дати відчути ватиканським пляновикам, що ми свідомі того, що вони роблять. Якщо ми цього не зробимо, то треба припускати, що наша Церква не тільки нічого більше не осягне, але втратить те, що осягнула. В тій ситуації наші владики повинні сказати рішуче слово. Повинні звернутись до Папи Івана Павла II і попросити в цій справі вияснень та ясного і виразного становища, щоб нас не вдоволяли «цукерком». В цій справі до наших владик повинні звернутись миряни, себто провід організованого мирянського руху УПСО і крайові управи на місцях. Якщо від цієї справи відмовляться чи взагалі не виявлять зрозуміння наші владики, то це повинен зробити в імені зорганізованого мирянства його провід, в даному випадку Українське Патріярхальне Світове Об’єднання. Ця справа не може і не повинна пройти мовчки. Треба діяти рішуче й негайно. Іншої альтернативи немає.

Неділя, першого березня 1981 року була історичним днем в історії Помісної Української Католицької Церкви. Це вперше, офіційно, за всіма приписами Патріярх Йосиф довершив свячення українських владик: митрополита Степана Сулика на митрополичий престіл до Філядельфії і єпископа Іннокентія Лотоцького, ЧСВВ, до єпархії в Чікаго, що відбулось у соборі Святої Софії в Римі. Співсвятителями були Владика Саварин Ніль з Канади і Владика Василь Лостен з США. У свяченнях мав брати участь Владика Коадьютор Мирослав Любачівський, але через нещасливий випадок він не міг прибути, бо був у шпиталю.

Дияконували о. протоархимандрит Ізидор Патрило, ЧСВВ і о. архимандрит Любомир Гузар, Студит. Майстром церемонії був о. Петро Стецюк. Слід відмітити, що крім двох владик, що були співсвятителями, були учасники Владика Гавриїл Букатко,— Югославія, Владика Платон Корнеляк — Німеччина, і місцевий Владика Мирослав Марусин.

З чужинецького церковного світу були: префект Священної Конгрегації для Східніх Церков, кардинал Владислав Рубін, секретар цієї ж конгрегації Архиєпископ Маріо Бріні та колишній Апостольський Делегат у Вашінгтоні архиєпископ Джан Жадо. Крім цього прибули на свячення священики і миряни з США. Також на цих торжествах були учасниками українські жителі Риму, монаші з’єднання, учні малої Семінарії та студенти богословія.

Як розповідають учасники тих незабутніх торжеств і про що також говорив о. д-р Володимир Гавліч під час недільних проповідей в церкві св. Юра в Нью-Йорку, то свячення відбулись дуже величаво, достойно і зворушуючо. Торжественна Служба Божа з усіма церемоніями свячення тривала понад дві години. Проповідь під час Служби Божої, присвячену хіротонії, виголосив Патріярх Йосиф. Текст проповіді містимо на іншому місці. Після цього в приміщеннях Українського Католицького Університету відбулась зустріч з нововисвяченими владиками митроп. Степаном Суликом і єп. Іннокентієм Лотоцьким, ЧСВВ, яких привітав окремим отовом ректор університету У КУ о. д-р Іван Музичка. (Його промову також друкуємо на іншому місці).

Спільна вечеря нововисвячених владик з гостями відбулась в семінарії ім. св. Йосафата на Джія Нікольо. Тут були всі наші владики, запрошені гості, а з чужинців були кардинал Владислав Рубін і архиєп. Маріо Бріні. Нововисвячених владик вітали студенти-богослови на чолі з ректором о. д-ром Софроном Мудрим. З привітальним словом в імені Папи Івана Павла II виступив архиєп. Маріо Бріні в італійській мові, перекладав на українську єп. Мирослав Марусин. Цікавий був виступ Владики Гавриїла Букатка з Югославії, який говорив про матерів і на завершення свого слова заспівав пісню «Мати рідна моя», яку підхопили учасники…

Другого березня всі владики на чолі з Блаженнішим Патріярхом Йосифом відправили архиєрейську соборну Службу Божу у базиліці св. Петра, біля гробу св. Йосафата. Ще один незабутній момент підкреслюють учасники. В понеділок, після Служби Божої відбувся бенкет на пошану нововисвячених Владик Степана Сулика і Іннокентія Лотоцького. В середу українці взяли участь у спільній авдієнції у Папи Івана Павла II. Так в загальних рамках відбулось свячення двох нових владик. З приводу такої небуденної події, яку можна і треба зачислити до радісної в нашому церковному житті, напрошується висловити кілька думок.