Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

св. Кирило і Методій

Святі Кирило і Методій та середньовічна історія України

24 (11) травня як греко-католики, так і православні України відзначили День святих рівноапостольних Кирила і Методія – учителів слов’янських. Обоє братів є шанованими святими, але водночас про їхню справжню роль в історії України знають далеко не всі.

1047 року руський священник Упир Лихий створив для князя Володимира Ярославича копію книги старозавітних пророків із тлумаченнями. У своїй славетній приписці він вказав, що написав цю книгу «ис коуриловицѣ». Серед науковців давно точиться суперечка про те, що мав на увазі цей чоловік із дивним ім’ям. За одним із тлумачень він переробив текст «із кирилиці» на іншу абетку, але цією «іншою абеткою» виявилася та, що ми її зараз називаємо кирилицею. У такому разі виникає припущення, що він переписав кирилицею оригінал, який був виконаний глаголицею. Отже, чи не називали глаголицю від початку «кириловицею»? Адже саме цю систему письма, за прийнятим нині поглядом, розробив святий Костянтин-Кирило. За іншим тлумаченням, Упир просто хотів сказати, що написав книгу кирилицею і мав на увазі саме ту абетку, яку ми розуміємо під цим словом. Це пояснення, вочевидь, простіше.

У будь-якому разі приписка Упиря Лихого є найдавнішою згадкою терміна на позначення слов’янського письма, утвореного від імені славетного місіонера, а разом із тим першим датованим, хоч і непрямим, свідченням про те, що святого Костянтина-Кирила знали в Русі.

Уже в середині ХІ століття руські християни поминали святих братів Кирила і Методія. Зокрема, в місяцеслові Остромирова Євангелія 1056 року зазначені два календарні кирило-методіївські свята. З ХІ століття походить рукопис, що містить найдавніший список служби святому Кирилові. У цей самий час до Русі надходять і тексти житій Костянтина Філософа і брата його Методія, створені їхніми учнями у 870 – 880‑их роках у Моравії.

Сучасні джерелознавчі пошуки підтверджують, що Сильвестр-хроніст (автор «Повісті временних літ») використовував слов’янські житія святих братів. Зокрема, поклав їх у основу оповідання про початки слов’янської писемності – «грамоти словенської», про що мовитиметься нижче. Крім того, описуючи «вибір віри» князем Володимиром Великим, Сильвестр узяв за зразок Житіє Костянтина Філософа. Грека-проповідника, котрий переконав князя прийняти візантійське християнство, хроніст називає «філософ». Зрештою, весь сюжет про обрання найкращої віри дуже нагадує той фрагмент Житія, де описані релігійні дебати за участі Костянтина при дворі хозарського кагана. У тексті хроніки є й окремі специфічні запозичення з Житія Методія. До слова, найдавніший збережений список цього твору датований ХІІ століттям і був виконаний, найвірогідніше, у Києві.

Разом із християнством Русь отримала кирило-методіївську спадщину у вигляді писемності та літератури, переважно церковної, однак через «другі руки». Костянтин-Кирило та його брат Методій ніколи не проповідували для тих слов’ян, яких наприкінці Х століття узяла під свою владу києворуська правляча родина. Вони й не мали їх на увазі, плануючи навернення центральноєвропейських язичників. Твердження про належність сучасного українського Закарпаття до сфери моравського (а отже, кирило-методіївського) впливу у ІХ столітті не мають достатніх підстав. Їх почали висувати лише з ХІХ століття в контексті націєтворчих процесів у цьому регіоні, що супроводжувалися пошуками «кращого минулого». З другого боку, в Середньовіччі терени нинішнього Закарпаття не мислилися частиною руського простору.

Значно цікавіші результати дають пошуки опосередкованих зв’язків слов’янських просвітителів із руською історією.

Контакт Костянтина Філософа з людьми, відомими як «русь», міг відбутися раніше за його видатну місію до середньодунайських слов’ян у 864 – 866 роках. Близько 861 року він вирушив у далеку подорож на північний схід – до Хозарії. Її осередок містився між нижньою Волгою і Кавказом. Житіє Костянтина Філософа яскраво описує прийом у кагана, диспут візантійця з юдеєм і спробу навернути хозарів у Христову віру. Однак релігійне питання було не єдиним, а може, навіть не головним у цих перемовинах. Не менш важливо, що Костянтин клопотався про повернення полонених греків. Судячи з усього, мовилося про тих, котрих захопила «русь» під час походу на Константинополь у 860 році. Але як бранці опинилися в Хозарії? На той час «русь» («руси» або «роси») – це норманські торговці та воїни, що діяли на річкових шляхах Східної Європи між Скандинавією і Близьким Сходом. Причому головний шлях тоді пролягав Волгою через Хозарію. На Середньому Дніпрі ж «руси» закріпилися приблизно на два десятиліття пізніше. Тож саме Хозарія була найбільш вірогідною вихідною точкою руського походу 860 року.

У 867 році Константинопольський Патріарх Фотій написав відоме «Окружне послання» до східних патріархів, у якому стверджував, що після зухвалого походу «роси» хрестилися. Якщо за гучними словами Фотія стояли якісь реальні (хоч і значно перебільшені) факти, то це могло бути хрещення частини «росів» у Хозарії під час місії Костянтина. Щоправда, ані до слов’ян, ані до теренів майбутньої Русі така разова акція не мала стосунку. Якщо хрещення якихось «росів» справді відбулося під час хозарської подорожі Костянтина, то воно не залишило слідів у історії києворуської Церкви. Проте завдяки цій мандрівці «слов’янського апостола» Русь здобула цінну реліквію.

Як це не дивно, на території майбутньої України Костянтин побував раніше, аніж у Моравії. Дорогою до Хозарії він зупинявся в Криму, зокрема у Херсоні. Там Костянтин віднайшов мощі Климента, Папи Римського кінця І століття. Тіло було перевезене самим Костянтином до Рима, де його поклали в базиліці Святого Климента, голова ж залишилася у Херсоні. Пізніше, вже за Володимира Великого, голову святого Папи перенесли до Києва і поклали в Десятинній церкві.

За іронією долі кияни ще в середині ХІ століття не знали про те, що за віднайденням цієї святині стоїть Костянтин-Кирило. У 1048 році до Києва прибуло посольство від французького короля Генріха на чолі з єпископом шалонським Роже, яке мало на меті посватати за свого володаря дочку київського князя Анну. Роже чув, що частина мощей святого Климента є в Києві, і розпитав про них у князя Ярослава. Той розповів послу, що мощі відкрив Римський Папа Юлій. Про Костянтина Філософа – ані слова. Папа Юлій – історична особа, що жила у IV столітті, однак про його перебування в Криму і відкриття мощей Климента жодних свідчень немає. Цікаво, що Костянтин Філософ у своєму «Слові на перенесення преславного Климента» змовчав про власну участь у віднайденні святині. Загалом просування культу Климента було задумане як один із кроків до примирення між Константинополем і Римом. Частина мощей Римського Папи, відкритих на візантійській території, була подарована Риму і мала стати символічним ґрунтом для об’єднання. У зв’язку з цим не виключено, що сам Костянтин був зацікавлений у замовчувані своєї ролі та поширенні легенди про віднайдення мощей Климента «в давні часи», що додавало би культу солідності. Постать Папи Юлія, борця з аріанською єрессю, цілком підходила для цієї новоствореної традиції. Переказуючи єпископові Роже історію мощей святого Климента, Ярослав навряд чи підозрював, що відтворює традицію, започатковану Костянтином Філософом.

Із перебуванням Костянтина в Криму пов’язане фіктивне свідчення про руську писемність. Згідно з Житієм, Костянтин бачив там церковні книги, писані «руськими письменами». Це загадкове повідомлення завжди турбувало вчених, але сприймати його буквально немає підстав. Існування в середині ІХ століття у Криму книг якогось руського письма іде врозріз з усім, що відомо про історію слов’янської та руської книжності.

Житіє було укладене ще в ІХ столітті, однак збережені списки відносно пізні. Найдавніші з них датовані XV століттям. Більшість із відомих списків мають східнослов’янське (руське) походження. Це дає підстави казати, що на певному етапі переписування у тексті закралася помилка. Наприклад, в науці поширена думка, що в оригіналі могло мовитися про «сурські», тобто сирійські, письмена. Але редактор (цілком можливо, русин) через незнання або свідомо замінив це слово близьким за звучанням «руські».

Така тенденційна помилка була використана невідомим автором пізньосередньовічного твору, відомого під умовною назвою «Сказання про руську грамоту». Сповнений вигадок, цей твір пропонував зухвалу версію кирило-методіївської історії. У «Сказанні» стверджувалося, що «руська» (в сенсі слов’янська) абетка була подарована одному русину в Херсоні безпосередньо Богом. А цей русин навчив її Костянтина Філософа. В такий спосіб роль Костянтина-Кирила як винахідника слов’янської писемності та просвітителя принижувалася: він ставав лише учнем і транслятором ідеї невідомого русина.

Цей приклад показує, що вже у Середньовіччі історія Кирила і Методія була предметом маніпуляцій. Східнослов’янська аудиторія прагнула або зробити святих братів більш «своїми», або применшити значення їхнього подвигу. Не стали винятком і модерні часи, коли біографії «слов’янських апостолів» намагалися «підправити». Зокрема, у ХІХ столітті з’явилося припущення про походження братів (принаймні по матері) з македонських слов’ян. Однак джерела ІХ століття, житія, написані самими слов’янами, прямо називають їх греками.

Осмислення кирило-методіївського чину в контексті власної історії було непростим завданням і для києворуських книжників та церковної верхівки домонгольської доби. Але вони мали дати собі раду не тільки з відсутністю достовірних контактів Кирила і Методія з «руськими слов’янами», а й із тим, що їхня країна не належала до античної ойкумени. В усіх ранніх руських оригінальних творах простежується збентеженість фактом того, що Руссю «апостоли не ходили», тож ця земля довго стояла осторонь християнської історії. Спроби «виправлення становища» засвідчені вже у «Слові про закон і благодать» Іларіона, де він доводить, що Русь є відомою усіма чотирма кінцями землі. Та найяскравішою з таких спроб можна вважати розповідь про появу «словенської грамоти» у «Повісті временних літ» за 898 рік.

Сильвестр переповідає сюжет винайдення слов’янської абетки для мораван. Притім майстерно вплітає у нього етногенетичні й церковно-історичні ідеї. Ця розповідь побудована за принципом «сендвіча». У центрі – сама оповідь про місію Костянтина-Кирила і Методія, обрамлена авторськими конструкціями. На початку хроніст твердить про єдиний «словенський язик», тобто слов’янський народ. До цього «єдиного народу» належать і моравани, і дніпровські поляни, котрих також називають «русь». Незважаючи на те, що писемність була розроблена для мораван, вона має називатися не «моравською», а «словенською» і на неї мають право усі слов’яни включно з руссю. Наприкінці оповіді про Кирила і Методія Сильвестр знову наголошує на спорідненості між полянами-руссю та дунайськими слов’янами. І тут уже він акцентує не тільки на етнічності, а й на географії. Слов’яни, на його переконання, походять саме з Дунаю, Іллірії. А туди ще в ранньохристиянські часи доходив апостол від 70-ти Андронік та й сам Павло. А отже, робить висновок хроніст, слов’янськими учителями є апостоли. Через те, що поляни-русь походять від дунайських слов’ян, їхнім учителем також можна вважати Павла.

Як легко зрозуміти, автор «Повісті временних літ» усіляко намагався «прив’язати» Русь до апостольської традиції, але жодних реальних свідчень не мав, тож залишалося вдаватися до хитрощів. Ідеї «слов’янської єдності» та «дунайської прабатьківщини слов’ян» були інструментами для досягнення цілком прагматичної мети – довести, що Київська Русь має таке саме, як моравани й болгари, право на «словенську грамоту» та апостольську спадщину. Обидві вказані «історіософські» концепції були створені так віртуозно, що здобули довге життя навіть у модерному науковому дискурсі.

Як не дивно, із сьогоднішньої перспективи нічого принципово нового запропонувати не можна. Зв’язки майбутньої Русі зі «слов’янською місією» Кирила і Методія були опосередкованими. Значно важливішими для християнізації українських земель стали події на рубежі Х – ХІ століть, пов’язані з рівноапостольним князем Володимиром.

д-р Вадим Арістов, науковий співробітник Інституту історії України

Згадаймо апостолів єдности слов’ян Кирила і Методія

Христова Церква кожного року у місяці липні поминає верховних апостолів свв. Петра і Павла. Цей день Петра і Павла відзначаємо в особливий спосіб. До речі, це свято навіть попереджує піст, що зветься Петрівка. Правда, сьогодні про це, маю на увазі у діяспорі, майже не згадується. Варто б ці добрі й корисні для Церкви і християн практики відновити й більше утвердити. Можна при цьому сказати, на жаль, ми не маємо хоч щось подібного на взір верховних апостолів про апостолів слов’ян свв. Кирила і Методія, а вони для нас і в загальному для Христової Церкви східнього, а точніше візантійського обряду, мають особливе значення.

Хоч до розколу єдиної Христової Церкви, який стався 1054 року, було далеко, але вже наприкінці сьомого і на початку восьмого сторіч формувались і ревалізували між собою дві християнські імперії — візантійське царство і франковська держава Карла Великого. Отже, йшлось про вплив на середню, а навіть і східню Европу, себто на слов’янський світ.

У зв’язку з цією ревалізацією князь Моравської держави Ростислав бачив, як посуваються впливи Заходу, тому послав делегацію до Царгороду з просьбою послати йому місіонерів, які могли б проповідувати слово Боже на зрозумілій слов’янській мові. В той час таких осіб мав цісар Візантії Михаїл. Ними були два браги з Солуня, південної Македонії, Константин, пізніше Кирило, професор філософії на Візантійському університеті. Людина великого таланту і повна ідеалізму.

Другим був його старший брат Методій, досвідчений адміністратор і префект одної з провінцій Тесальоніки (Солуня). Це було слов’янське населення, і обидва брати ,знали поправно слов’янську мову від дитинства.

На візантійському дворі та у патріярхії Фотія були свої політичні пляни — названими вченими здобути собі впливи на середущу Европу, зупинити впливи франковської імперії.

Тут слід до цього додати, що Кирило і його брат Методій були не тільки великими вченими, але не менш винятковими християнами-ідеалістами. Вони захоплювались працею навертання поган на Христову віру та були за збереження вселенської єдности Христової Церкви.

Крім цього слід відмітити, що до того часу, поки Кирило вибрався на Моравію, він уже мав досвід дипломатичної праці, відбувши відому місію до хозар. Історики стверджують що місія Кирила до хозар фактично була місією на Русь. Малось на увазі пом’ягчити відносини Руси до Царгороду і підготовити грунт до офіційного прийняття християнства на Русі. Дуже добре знаємо, що до офіційного прийняття — хрещення Руси-України християнство в Україні вже існувало, але це окрема тема.

Кирило і Методій почали свою працю серед західніх слов’ян з перекладів Святого Письма і богослужебних книг на слов’янську мову. Вони згуртували біля себе молодих кандидатів для місійної праці. Кирило і Методій здавали собі справу з того, що вони знаходяться на терені західньої Церкви, де Служба Божа й інші богослуження відправляються на латинській мові. Вони перекладали Службу Божу на слов’янську мову, яка відрізнялась від латинської.

Треба відмітити, що до деякого часу вважалось тільки три офіційні біблійні мови: латинська, грецька і єврейська. Брати Кирило і Методій створили для слов’янської мови азбуку, що мас назву кирилиця, та ввели ще одну слов’янську мову до біблійних, слов’янську, на яку перекладено Святе Письмо і низку богослужебних праць. Сьогодні, після Вселенського Собору Ватиканського II, коли прийнято вживати у св. Літургії і молитвах живі мови, такої проблеми немає, а тоді вона була засадничою.

Переклад Служби Божої на слов’янську мову баварські єпископи назвали єрессю. Такий розвиток подій заставив папу запросити братів Кирила і Методія до Риму. їх приїзд до Риму був тріюмфальним, і папа їх прийняв достойно і величаво. У 869 році Методій був висвячений у Римі на архиєпископа Моравії, де було утворено митрополію. Кирило не повернувся на слов’янську землю, залишився у Римі, де переклав Святе Письмо та богослужбові книги. У Римі Кирило захворів. Казав себе постригти у ченці і 50 днів після того помер. На його гробі діялись чуда.

Методій повернувся на слов’янську землю Моравію, але його доля не була легкою. Після смерти князя Ростислава його наслідник Святополк не продовжував починів батька. Хоч Святополк і співпрацював з Митрополитом Методієм,але не мав цього зрозуміння до слов’янського християнства, що його батько. Святополк запропонував папі висвятити на єпископа помічника для Методія Віхінга. Папа Іван VIIІ здійснив прохання Святополка і висвятив Віхінга на єпископа слов’ян, яких він, на жаль, не любив. Святополк підпався під цілковитий вплив латинських баварських єпископів, які двічі робили оскарження на митроп. Методій до Папи Івана УІІІ і в обидвох випадках митрополит Методій був виправданий і папа потвердив католицькість праці Методія, як архиєпископа великої Моравської митрополії. На жаль, і після цього баварські владики не перестали вести акції проти Методія. На синоді в Регензбурзі його засудили як інтруза і ув’язнили у манастирі у Ельвангені.

З смертю св. Методія, 6 квітня 884 p., доля його Церкви була скінченою. Якщо б форма слов’янського обряду була задержалась, то наслідки розколу Христової Церкви, який стався у 1054 році, були мали б інші виміри, бо слов’янський світ був би залишився по стороні Риму.

М. Г.

Де шукати порятунку

Св. Кирило «розумів Вселенську Христову Церкву як гармонійно зложену цілість з рівних народів, які так само є твором Божим, як і кожна поодинока людина зокрема» (Чубатий — Історія Християнства на Русі-Україні, ст. 112). Це теж відноситься до Церков тих народів. І якщо б в Апостольській Столиці було розуміння цієї істини, якщо б провід її керувався християнською справедливістю, то й заповіт Христа «щоб усі були одно» можна було б легше здійснювати. Але протягом історії Церкви провід Апостольської Столиці той заповіт Христовий явно саботував в ім’я шовіністичних інтересів римо-католиків. Це особливо помітне в наші часи, і ми є свідками великих несправедливостей супроти Східніх Католицьких Церков. Ми є свідками явного саботування постанов II Ватиканського Собору і його Декрету про Східні Католицькі Церкви, а насамперед постанови ч. 5, де ясно сказано: «Священний Собор… урочисто постановляє, що Східні Церкви, так як і Західні, мають право й обов’язок рядити собою…». Це є те, що старається здійснювати Патріярх Йосиф, щоб урятувати від заглади Церкву-страдницю, повірену його опіці, Церкву, для якої врятував і зберігає його Господь.

В тих намаганнях привернути християнську любов і справедливість в Апостольській Столиці наш Патріярх Йосиф натрапляє на колосальні перешкоди не тільки з боку ватиканських політиків, але також з боку єпископів УКЦеркви, що з них деякі нам накинені Ватиканом. Зі сторони Апостольської Столиці робиться все можливе, щоб наша Церква не могла рядити собою.

Вітки нашої Церкви розкинені по різних країнах серед римо-католицької більшости. Їм загрожує старанно й послідовно промощувана Ватиканом асиміляція, що дорівнюється зникненню із лиця землі. Деякі наші владики належать до римо-католицьких єпископських конференцій по різних країнах і в них беруть активну участь. Рівночасно було багато заборон для наших владик в минулому брати участь у Синодах УКЦеркви. Це щоб, бува, вони не почувались членами тої самої Многостраждальної Святої Української Церкви, яку призначено на загладу.

З тою самою метою заперечується існування Патріярхату УКЦеркви, який є так дуже конечний для урятування нашої Церкви і збереження її для майбутніх поколінь. До цього не хоче допустити Москва. Валуєвське «не було, нема і не буде» застосовується тепер у Римі. Нам навіть не вільно боронити існування прав УКЦеркви, бо, як писав кард. Рубін у листі із 6 липня 1982 p., це «було б актом непослуху не принимати рішення Святої Столиці…». А все таки дивно, що такі несвяті й нехристиянські рішення Свята Столиця видає. Це кривда, що кличе до неба о помсту. Всі оті моральні знущання над Ісповідником Віри Патріярхом Йосифом і свідомо завдані нашій Церкві кривди, які він глибоко переживає, хіба не належать до християнських і до милосердя. Лист кард. Рубіна — це документ ганьби, яким він сам наніс великої шкоди авторитетові Апостольської Столиці.

Колись ми у своїй наївності думали, що Конгрегація для Східніх Католицьких Церков повинна помагати Східнім Церквам і опікуватись ними. Але події останніх двох декад показали, що існує вона на те, щоб знущатись над Східніми Католицькими Церквами і всякими можливими способами паралізувати їх розвиток та їх змагання до внутрішньої єдности і на кожному кроці їх кривдити.

Можливо, що своїм листом кард. Рубін хотів також залякати деяких наших владик, щоб вони не брали участи у заплянованому Синоді УКЦеркви. Того роду нехристиянські акції з успіхом у минулому переводили його попередники, і було так, що владики зі слабим характером участи у Синодах не брали. Це так немов би вони відрікались від рідної Церкви й від відповідальносте за її дальшу долю. Очевидно, потрібно також брати під увагу, що Ватикан накинув нам із певною метою деяких владик, вибираючи головно кандидатів, яким дуже легко «навіть У країни відректись…». Йшлось про те, щоб на ключевих позиціях мати своїх людей,які допоможуть руйнувати тяжкими зусиллями здобуті досягнення та будуть співпрацювати у розчленуванні й угроблюванні Помісної УКЦеркви.

Тому так завзято саботують у Ватикані постанови II Ватиканського Собору і ніяк не хочуть допустити, щоб наша Церква рядила собою.

В минулому тих, що саботували постанови Вселенських Соборів, називали єретиками; але тепер, видно, часи змінилися…

Переглядаючи артикули Берестейської унії, мимоволі насуваються питання: де поділись права нашої Церкви, гарантовані папами?

А втім слід пригадати, що ніяка інша Церква не натерпілась так багато за вірність Апостольській Столиці й то протягом століть. Гори трупів і ріки крови вона віддала в жертву за цю вірність. В обороні наших братів і сестер та священиків, які тепер страждають в концентраційних таборах за вірність Апостольській Столиці, не видав провід Ватикану ані одного послання, ані одного листа… Це дуже багатомовний факт.

Очевидно, що багато легше видавати різного роду заборони у співпраці та на домагання гнобителів, ніж стати в обороні переслідуваних. Тими різними заборонами нашу смертельно зранену Церкву добивають також у вільному світі. І роблять це християни… Зовсім знехтовано заповідь Христа: «ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО СВОГО… Знехтовано Заповідь Божу: НЕ ПОЖАДАЙ НІЧОГО ТОГО, ЩО Є ВЛАСНІСТЮ БЛИЖНЬОГО ТВОГО… Слід ще пригадати і про п’яту заповідь Божу: НЕ УБИВАЙ, яка відноситься не тільки до поодиноких людей, але також до Церков; вони також мають право на існування.

Св. Методій, що його успішну й важливу місійну працю постійно поборювали римо-католицькі єпископи, був митрополитом велико-моравської держави. На суфрагана й наслідника йому висвятили в Римі єп. Віхінга, із яким св. Методій мав дуже багато клопоту. Щоправда, св. Методій перед смертю «призначив на свого наступника найвірнішого свого співробітника Горазда… По смерті Методія (884 року) Горазд перейняв адміністрацію Церкви… Єпископ Віхінґ представив до Риму фальшивий звіт про Гораздове наслідство по св. Методію… Не прослідивши справи якслід, Папа Стефан VІ у відручнім листі… відкидав згори наслідство Горазда словами: «Наслідник, якого Методій відважився встановити проти всіх статутів святих Отців, не має виконувати влади…». Відсуваючи від влади наслідника св. Методія Горазда, папа рівночасно взагалі ліквідував слов’янський обряд у велико-моравській державі… (Чубатий, Історія Християнства на Русі-Україні, ст. 116).

Своїм катастрофальним рішенням Папа Стефан VІ перекреслив велетенську місійну працю св. Кирила і Методія. Слов’янський обряд повільно загинув і не зберігся до наших часів як церковна одиниця.

Беручи під увагу різні потягнення ватиканських достойників, виходить, що подібну долю провід Апостольської Столиці готує також Українській Католицькій Церкві.

Дарія Кузик