Доля греко-католицького духовенства впродовж буремного ХХ століття була особливо складною. Священники змушені були проживати в різних державах, часто підпорядковуватися різним ворожим режимам, але, попри те, багато з них зуміли зберегти стійку позицію і провадити нелегку душпастирську діяльність в надзвичайно складних і мінливих умовах. Саме з такого кута зору цікаво відстежити життєвий шлях грекокатолицького священника Олексія Стецьківа, який багато років прослужив у римо-католицьких парафіях Польщі, але не втратив свого українського коріння.
Дитинство та юнацькі роки
Олексій Стецьків, син Михайла та Юстини (Гриньків), народився 8 вересня 1906 року в селі Опари Дрогобицького повіту. Юнацькі роки провів там же, навчався у місцевій школі. На початок століття Опари – невеличке українське село із 500 жителями, більшість з яких належали до греко-католицької парафії з центром у селі Ріпчиці. Ріпчицьким парохом тривалий час був відомий галицький письменник, перекладач, активний діяч «Просвіти» Дрогобиччини отець Михайло Бачинський. Він відзначався особливим організаторським талантом: у трьох селах, що належали до парафії (Ріпчиці, Опари і Довге) збудував читальні, був активним оборонцем рідної мови і прав людини в урядових установах. Тож, можливо, саме активність, талант і організаторські здібності отця Бачинського вплинули на вибір своєї подальшої життєвої дороги Олексієм Стецьківим.
У 1922 році він вступив на навчання до Першої державної гімназії у Стрию. Заклад цей був ультраквістичним (двомовним), мав 15 польських і 13 українських класів. Викладання в українських класах велося польською (уроки релігії, польської та грецької мов, історії, географії, математики, природи і основ філософії) та українською мовами (уроки релігії, української, латинської і німецької мов, фізики, рисунку і фізичного виховання). І хоч викладання дозволялося двома мовами, підручників українською було дуже мало, що ускладнювало навчання рідною мовою.
У 1920-их в гімназії працювало декілька професорів-українців. Серед них, зокрема, були: відомий мовознавець і перекладач професор Михайло Білик; фольклорист, композитор, диригент хору «Боян» у Львові та Перемишлі, директор Музичного інституту ім. М. Лисенка в Стрию професор Євген Форостина; директор української жіночої семінарії «Рідна школа», керівник багатьох українських громадських установ Тадей Залеський.
Попри складні тогочасні умови, професорам-українцям вдалося не лише передати своїм учням фахові знання, а й закласти паростки активної громадянської позиції. Напевно тому чимало випускників згодом стали активними в українській справі. Серед однокласників майбутнього отця з часів навчання у гімназії в Стрию слід найперше згадати: Лева Ребета – публіциста, революціонера і соратника Степана Бандери; Романа Яримовича – пластуна, члена ОУН, референта з продовольчих питань УЦДК в Кракові; Іллю Городецького – громадського діяча діаспори, керівника бібліотеки слов’янського відділу при Сиракузькому університеті (США); Богдана Галайчука – публіциста, науковця, політичного і громадського діяча, доктора права УВУ в Мюнхені, викладача права в університетах Аргентини; Зеновія Гойсака – повітового провідника ОУН Стрийщини.
Тогочасна польська державна політика щодо галицьких українців була спрямована на ліквідацію процесу українського націотворення та обмеження можливостей для росту. Однак відчуженим від держави українцям, попри репресії, вдалося розбудувати сильне національне громадянське суспільство, що охоплювало всі сфери тогочасного життя. Головними організаційними чинниками в українському житті Галичини міжвоєнного періоду були український національний рух і Греко-Католицька Церква. Тому багато свідомих юнаків обрали для себе духовний шлях.
Навчання у духовній семінарії
Священничу долю обрав і Олексій Стецьків, поступивши 1931 року на навчання до духовної семінарії у Перемишлі, де виховання нового покоління душпастирів проводили на засадах християнського патріотизму.
Важливу роль у процесі навчання відігравало так зване самонавчання, яке було двох типів: колективне та індивідуальне. Освіту семінаристи здобували під безпосереднім керівництвом духовного священника (духівника), функції якого у той час виконував отець-доктор Микола Денько. Безперечно, завдяки такому формату студенти мали можливість значно поглибити свої духовні знання. Випускникам семінарії видавали «Свідоцтво укінчення богословських наук».
Серед слухачів семінарії у Перемишлі досить популярною була наукова праця. Ще у 1922 році там було створене Богословське наукове товариство, в складі якого діяло чотири секції: богословська, суспільного питання, українознавча та протиалкогольна й протинікотинна. Ще будучи слухачем четвертого року навчання (1934 – 1935), Олексій Стецьків виконував функції голови управи Богословського товариства. Це, мабуть, свідчить про його особливу ретельність, високий рівень і авторитет.
Щоденним життям і діяльністю духовної семінарії глибоко цікавився тодішній Перемиський єпископ Йосафат Коциловський: щороку по декілька разів (обов’язково на початку та наприкінці навчального року) відвідував заклад особисто. У своїх промовах владика вказував на величний ідеал католицького священника, до якого cемінаристи повинні прямувати. Часто на сторінках «Перемиських єпархіяльних відомостей» та інших часописів єрарх наголошував отцям-парохам, аби вони щонайкраще опікувалися кандидатами до духовного стану в часі канікул та постійно працювали над виробленням покликання до священства серед гімназійної молоді.
Впродовж 20 міжвоєнних років єпископ Коциловський висвятив понад 400 священників, і значна частина випускників Перемиської семінарії взяла активну участь у розвитку Церкви та українського народу. 8 березня 1936 року в Перемишлі з рук владики отримав священничі свячення і Олексій Стецьків.
У «Перемиських єпархіяльних відомостях» за 1936 рік знаходимо дані про те, що всі 20 тогорічних випускників духовної семінарії у травні – червні були іменовані сотрудниками різних парафій Перемиської єпархії. Прізвища отця Стецьківа там немає, але єпархіальний шематизм того ж року подає його як сотрудника в Добрянах Судово-Вишнянського деканату.
Забігаючи наперед, варто сказати, що подальша доля однокурсників отця Стецьківа склалася по-різному: хтось загинув ще у воєнний час, як отці Петро Вовк, Іван Данилків і Теодор Паньків; хтось прийняв православ’я у 1946 році, залишився на парафіях у Галичині і таємно звершував греко-католицькі богослужіння, як отці Стефан Жук, Андрій Радьо та Юліан Ортинський; хтось змушений був тікати на Захід, скористався з права «біритуалізму» та осів у Польщі, перейшовши на римо-католицький обряд, як отці Володимир Бозюк, Іван Галазика та Андрій Рожак; когось доля закинула аж за океан – у США чи Канаду, як отців Миколу Габака та Петра Гардибалу. Проте всі вони залишили слід у розвитку Церкви та українства загалом.
Служіння в Галичині і втеча
Першим місцем служіння отця Стецьківа після закінчення семінарії та висвячення, як уже згадувалося, стала парафія Добряни Судово-Вишнянського деканату Перемиської єпархії. Там він у 1936 – 1937 роках працював сотрудником пароха Любомира Шарка. Про цей період життя отця Олексія є небагато відомостей. Відомо лише те, що у той час церкву в Добрянах відновлювали.
Ставлення Польської держави до Греко-Католицької Церкви в 1930-их роках розвивалося в руслі репресивної політики щодо галицьких українців і часто мало на меті усунення прихильників українського національного руху з рядів греко-католицького духовенства. Проте опіка Ватикану, формалізована конкордатом 1925 року, не давала польському уряду можливості проводити щодо Церкви надто свавільну політику. Це дозволяло духовенству зберігати певну самостійність. Однак репресивні заходи Польської держави не оминули отця Стецьківа. У 1936-ому його заарештували, і кілька місяців він провів у таборі в Березі-Картузькій.
У 1937–1946 роках отець Стецьків працював у парафії Ракова і Берестяни тодішнього Старосільського деканату поблизу Самбора, де пережив і прихід перших «совітів», і нелегкі роки німецької окупації, і встановлення радянського режиму в 1944 році.
Про час душпастирської праці отця в Ракові відомостей збереглося теж небагато. Зокрема, невідомим є його відношення до діяльності ОУН, що була активною у той час на Самбірщині, і до двох окупаційних режимів – більшовицького і нацистського.
1946 рік став переломним у житті та душпастирській діяльності священника. Ще восени 1944-го радянські органи почали активну діяльність щодо ліквідації ГКЦ і переведення греко-католиків до юрисдикції Російської Православної Церкви. Ці заходи значно посилилися після смерті Митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року й арешту вищих єрархів УГКЦ на чолі з Йосифом Сліпим 11 квітня 1945 року. Зрештою, 8 – 10 березня 1946 року представники радянського режиму провели Львівський псевдособор.
Отець Олексій виступив проти об’єднання, внаслідок чого був арештований НКВС у Старому Самборі. Про ці події довідуємося з листа отця Василя Гриника, датованого 15 березня 1946 року, до єпископа Івана Бучка:
«Прибув тут один молодий священик (Олексій Стецьків) зі Самбірщини. Він на зібранні деканальнім в районовій управі в Старім Самборі виступив в обороні Греко-Католицької Церкви. За се його на місці по зборах ув’язнено і наразі поміщено в лихо заосмотреній в замок кімнаті районної управи і не поставлено при дверях варти. Священику сему удалось втічи до своєї парохії і там кілька місяців жив в хаті парохіянина, доки місцевий латинський парох, переселяючись у Польщу, не перевіз його через границю у своїй шафі. Але в Перемишлі латинські вірні з цього села донесли місцевій перемиській поліції про перевезення греко-католицького священика. Поліція прибула на місце постою, окружила його, але мимо цього під ослоною вечірнього сумерку сему священикові удалось змилити погоню і облаву за собою. Про це довідався підписаний від нього самого».
У римо-католицькому обряді
Для багатьох греко-католицьких священників, які осіли в Польщі, рятуючись від тюрем, спецпоселень і смерті в СРСР, своєрідним порятунком стало привезене примасом кардиналом Авґустом Ґльондом із Рима спеціальне уповноваження від Папи Пія XII, за яким можна було здобути право «біритуалізму» – тобто, не зрікаючись грецького обряду, отримати дозвіл на звершення богослужінь у латинському обряді. Таким правом скористалися кілька десятків греко-католицьких священників, переселених із Перемиської єпархії та Лемківської адміністрації. Був серед них і отець Стецьків.
Після нелегального переходу радянсько-польського кордону отець Олексій (у документах ks. Alexy Styczek) працював вікарієм (сотрудником) у римо-католицькій парафії Зґурсько в ґміні Великий Радомишль повіту Мелець Підкарпатського воєводства. В цій парафії ще від 1929 року був парохом отець Казимир Дзюжицький, який провів тут нелегкі роки німецької окупації. Коли ж прийшли комуністи, то перетворили місцевий дерев’яний парафіяльний костел на кузню. Уже в повоєнні роки обидва отці активно зайнялися його ремонтом.
Парафія Зґурсько належала до єпархії в Тарнуві, де з березня 1946-го був єпископом Ян Степа, досить прихильний до українців. Цей єрарх видав розпорядження, згідно з яким покинуті греко-католицькі храми на території єпархії переходили під юрисдикцію римо-католицьких парафій. Таким чином багато греко-католицьких храмів у Тарнувській єпархії вдалося зберегти на відміну, від, скажімо, сусідньої Перемиської римо-католицької дієцезії. Крім цього, єпископ Степа багато уваги приділяв утворенню нових парафій, у тому числі й на понімецьких землях Нижньої Сілезії.
Отець Стецьків також переїхав на ці терени. Важко ствердити, чи це відбулося внаслідок акції «Вісла», чи з якихось інших причин, бо активна фаза переселення відбулася аж через рік. Фактом є те, що після переїзду до Вроцлава священник деякий час працював капеланом у шпиталі отців-боніфратрів.
У 1946 році отця Стецьківа номінували вікарієм у Мілич, та незабаром перевели до Болеславця на посаду вікарія при пароху Янові Мотиці. Далі отці активно провадили душпастирську діяльність, бо парафія швидко розросталася і наприкінці цього ж року налічувала вже понад 8000 вірних. Цікаво, що раніше в Болеславці активну душпастирську діяльність для вірних різних національностей провадив останній німецький капелан отець Пауль Зауер. Ще за часів Третього Райху він раз на місяць звершував богослужіння для примусових робітників-поляків, незважаючи на можливі переслідування тодішньої влади.
У 1949 – 1952 роках отець Стецьків був парохом парафії Непорочного Серця Богородиці у Марцішуві деканату Камінна Гора Леґницької дієцезії (його прізвище є в списку священників, які підтримали припинення діяльності вроцлавського «Карітасу»). Також важко простежити, з яких причин це відбулося: можливо, на вказівку тодішньої комуністичної влади.
Загалом греко-католицькі священники перебували під пильною увагою польських органів безпеки. Вроцлавське управління громадської безпеки в липні 1951 року завело справу під шифром «Баламути» («Wichrzyciele»), в межах якої відбувалося стеження та збір даних про греко-католицьких священників, котрі проживали на терені Вроцлавського воєводства. Серед осіб, яких взяли у «розробку», був отець Стецьків.
Матеріалів справи «Баламути» збереглося небагато, але з них випливає, що спроби завербувати агентів серед священників закінчилися невдачею. «Розробку» їх вели щонайменше до весни 1953 року, але доказів нелегальної чи компрометуючої діяльності греко-католицького клиру органи безпеки не роздобули. Незабаром, найімовірніше, в 1954 році, справу закрили.
Крилошанин у Пілаві-Дольній
У 1952 році отець Стецьків став парохом у селі Пілава-Дольна Дзержонювського повіту Валбжиського воєводства. Пілава-Дольна (нім. Peilau) – це понімецьке село над річкою Пілава в підніжжі Совиних гір (Середні Судети). Після Другої світової війни там оселилися поляки, які виразно поділялися на три групи. Значна частина їх переселилася сюди з-за Західного Бугу (ця територія ввійшла до складу УРСР). У своїй більшості вони були досить негативно і вороже налаштовані проти українців. Друга група – переселенці, які прибули з Румунії, переважно з місцевості Пояна-Мікулуй біля Сучави. Вони добре трималися своїх традицій і невдовзі створили ансамбль пісні і танцю «Пояна». Ці люди здебільшого не були негативно налаштовані проти українців. Найбільша частина повоєнних жителів Пілави-Дольної переселилася з теренів Центральної Польщі.
У селі збереглося два костели: готичний парафіяльний Святої Катерини Александрійської (XVI ст.), місцеві називають його «білий», і колишній протестантський однонавний костел Різдва Богородиці 1882 року («червоний»). Із 1947 року це був дочірній костел парафії Святої Катерини.
Уже з перших років праці на цій парафії отець Стецьків провадив активну душпастирську діяльність. Як згадує відомий польський письменник, публіцист, отець-домініканець Яцек Салій, у парафії часто відбувалися реколекції. Цей автор позитивно характеризує працю отця-українця в надзвичайно складних умовах, наголошуючи, для прикладу, що в день смерті Сталіна він розпорядився, щоб у його парафії в дзвони не били.
У 1956 році за свою віддану працю отець Стецьків отримав крилошанські відзнаки. Служив і далі, але у 1976-ому переніс важку хворобу, яка спричинила втрату зору на одному оці. Відтак у 1980 році священник вийшов на пенсію. На парафії у Пілаві-Дольній його замінив отець- канонік Ян Кжанік.
Зв’язок із батьківщиною
Цікаво, що вже у 1950 році, тобто через чотири роки після нелегального переходу кордону, отцеві Олексію вдалося побувати на батьківщині, що було дуже непросто в ті часи. Очевидно, скориставшись документами на прізвище ks. Alexy Stychek, він побував у Одесі. Треба було мати неабияку сміливість відважитися на такий крок. І тільки у середині 1980-их років йому вдалося побувати в Галичині.
Хоча офіційно отець Стецьків не звершував літургій у греко-католицькому обряді, він, без сумніву, доклався до справи відновлення греко-католицького душпастирства у повоєнній Польщі.
16 серпня 1957 року у вроцлавській резиденції римо-католицького єпископа Болеслава Комінка відбулася конференція, на яку були запрошені отці греко-католицького обряду. Серед них і Олексій Стецьків. На цьому зібранні було ухвалене рішення про відкриття перших п’яти осередків греко-католицького обряду в Польщі: Вроцлаві (о. Павло Шуфлят), Леґниці (о. Володимир Гайдукевич), Волові (о. Ярослав Водонос), Рудні-Гвізданові (о. Конрад Яцків), Нівиськах (о. Прокоп). На цій конференції отець Стецьків був протоколянтом, про що свідчать відповідні документи.
Про його діяльність після виходу на пенсію відомостей знайти поки не вдалося, однак прізвище отця є серед греко-католицького духовенства в церковному календарі за 1988-ий (того року він помер), що свідчить про заслуги священника перед греко-католиками. Окрім цього, в Пілаві-Дольній вдячні мешканці назвали іменем отця одну з вулиць села, аби зберегти добру пам’ять про нього.
д-р Павло Теліш, доцент географічного факультету Львівського нацуніверситету ім. І. Франка