Синод єпископів УГКЦ

Найближча ціль – помісність!

Під кінець Синоду Українських Католицьких Єпископів що відбувся у вересні й жовтні минулого року Митрополит Вінніпеґський Кир Максим Германюк зреферував становище ватиканського Секретаря Стану, Кардинала Вільйо, /подане в ч. 1 (12) нашого журналу на стор. 5·/, так: «…тепер не є можливо піднести нашу Церкву до гідности Патріярхату з трьох причин:

Причини церковного порядку: це викликало б більше переслідування нашої Церкви в Україні, – і, ми не маємо території…·
Причини екуменічного порядку: це перешкодило б екуменічним контактам з московським і константинопільським патріярхами.
Причини порядку політичного: спротив зі сторони Радянського Союзу».

Префект Священної Конґреґації для Східніх Церков Кардинал Максиміліян де Фюрстенберґ, даючи інтерв’ю журналістам в ЗСА й відповідаючи на запитання делегації УККА, справами патріярхату не займався /згідно з його заявою – це справа Святішого Отця/, зате здецидовано зайняв становище до Синоду Українських Єпископів: відмовив Синодові права на icнування та старався звести його значення до звичайної Єпископської Конференції.

Логічним продовженням становища згаданих вгорі двох інституцій Римської Курії було ще одно письмо Східньої Конґреґації до наших владик від 4-го квітня цього року, в якому було повідомлено про відсунення Святішим Отцем справи Українського Патріярхату на майбутнє, ще раз заперечено Синод Українських Католицьких Єпископів та пропоновано скликати нову єпископську конференцію. /Поручалось не поширювати змісту цього письма, щоби не викликати гострої реакції мирян/. В місяці квітні проголошено також становище Східньої Конґреґації до справ Східніх Церков, в якому було сказано, що над дотичними постановами II Ватиканського Собору працює правнича комісія від вислідів праці якої залежатиме спосіб примінення їх в практичному житті. Тим можна частинно пояснити «відложення» справи Українського Патріярхату, про що мова у письмі Східньої Конґреґації до наших владик. Стільки про зовнішні справи нашої церковної політики.

На внутрішньо-українському відтинку слід відмітити дві конкретні події, що мають пряме відношення до розвитку церковних справ: долучення підпису Філядельфійського Митрополита Кир Амврозія Сенишина до прохання про підвищення Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхату, і створення координації громадської акції за Патріярхат. Хоч обі справи мають свій політичний зв’язок, то для кращої чіткости обговоримо їх окремо. /Стаття про координацію: «Координація акції мирян за Патріярхат» стор. 11 цього журналу/. У своїх акціях Товариство за Патріярхат Української Католицької Церкви завжди підкреслювало найвищу ціль – що нею є патріярхат. Коли в результаті наших акцій та екуменічної політики Римської Курії ми осягнули «відложення» справи патріярхату, то дальші акції організованого мирянства і ієрархії повинні зосередитись над помісністю, єдністю й автономією Церкви, як посереднім етапом до патріярхату. Хоч підпис Митрополита Сенишина від 10 квітня відноситься лише до патріярхату, який письмом Східньої Конґреґації від 4-го квітня цього року перерішено на певний час /мабуть Митрополит Сенишин про це знав/, то всетаки не можна знецінювати цього кроку Митрополита й в других аспектах церковної політики – а саме в змаганні за помісність. Хоч досі в церковному житті Американської Митрополії ще не багато змінилось, і ваги підпису Митрополита Сенишина в діях єпископату також ще не відчувається, то його слід оцінювати позитивно й треба шукати може за дальшими, сильнішими виявами позитивної й активної єдности єпископату в змаганні за осягнення помісности. Солідарність Митрополита Сенишина із «Днем Помісности Української Католицької Церкви» у Торонті, Канада, дня 21 червня 1970 р. і його письмове благословення створюють прецеденс, і при добрій волі усіх заінтересованих у першу річницю Синоду Українських Католицьких Єпископів можна буде зорганізувати такий «День Помісности» у Філядельфії, і спільно з ієрархією, священством та організованим мирянством, почати здійснювання помісности нашої Церкви з вірою, що усі небезпеки належать до минулого. Цій безпосередній цілі нічого не повинно перешкодити. Треба лише бути обережним, щоби дрібні справи чи особисті амбіції не звели усіх замірів нанівець.

Офіційна дорога зложення підпису Митрополита Сенишина насторожила декого з мирянських діячів оправдано. Однак нам видається, що до позитивного полагодження церковних справ треба виявити ще так багато доброї волі, вирозуміння, терпеливости й коректности, що на капіталізування цієї події ще дуже завчасно. Тому не на часі є спроби капіталізування що їх вже знаходимо у пресовому звідомленні про нараду представників Президії СКВУ з Митрополитами Української Католицької Церкви в Канаді і ЗСА, в «Комунікаті» СКВУ від 10 квітня, у «Виясненні Президії Секретаряту СКВУ» від 9 травня ц. р., чи також нерідко у виступах поодиноких діячів Секретаряту СКВУ. При збереженні скромности і маючи нашу найвищу ціль на увазі, слід було б пригадати, що зорганізований у нашому Товаристві мирянський рух, який не мав вступу на Перший СКВУ, був добре зорганізований ще перед 10-тим квітнем, коли теперішня Президія СКВУ його до такої організованости «покликала». Можна також відважно ствердити, що ніде в культурному світі політичні чинники до церковних справ не вмішуються, а залишають їх церковній ієрархії і мирянам. Хочемо бачити, щоб в майбутньому так було і в нашому політичному світі.

Добра воля – це передумова всякого успіху й треба жаліти, що її так мало було досі в нашій церковній політиці. Наше Товариство ніколи не приписувало собі інших цілей або «заслуг», як лише вироблення опінії і психологічний натиск на свої і зовнішні церковні чинники в обороні Церкви перед її роздрібленням і облатинщенням. В стосунку до наших владик наше Товариство стосувало вправді натиск публичної опінії, але завжди підкреслювало льояльність під умовою, що в церковній політиці заіснує пошана до прийнятих в Статуті цілей Товариства. Тому коли йдеться тепер про помісність, яку так з успіхом продемонстровано в Канаді, то наше Товариство не приписує собі завеликих прероґатив а стверджує, що це є виключно роля наших владик, і це є їхня компетенція. Наше Товариство, в координації з другими церковними й громадськими товариствами буде широкою і твердою базою для акції наших владик, коли вони будуть об’єднані для одної цілі, або інстументом сильного зорганізованого натиску, коли вони будуть роз’єднані. Широко розгалужений і зорганізований мирянський рух є запорукою, що такий натиск в будучому не послабне. Бо коли по сьогодні Конґреґація для Східніх Церков іґнорує духові й релігійні потреби спеціяльно національний їх аспект українського мирянства, то чи можемо собі дозволити, щоби те саме робили наші, українські владики?

Коли владики поклали свої підписи під Постановами Синоду Українських Єпископів, а не мають відваги їх здійснювати то мусять рахуватися з реакцією їхніх вірних. Голословні твердження, що усі владики є за патріярхатом саме тоді коли він «відложений» не вистарчає і нас не задоволить. Треба послідовно здійснювати кожну постанову Синоду на дорозі до патріярхату – до помісности. Не можна деклярувати перед народом того, чого він бажає, а рівночасно промовчувати ганебні письма Східньої Конґреґації й чекати на те, щоби час якось те все наладнав.

До практичної помісности нічого не стоїть на перешкоді. Треба тільки єдности думки і доброї волі у кожного із наших владик, чого весь нарід від них очікує. Наш інструмент, це сильний, організований натиск на тих наших владик, що в змаганні за найвищу ціль, нездицидовані, кволі, та хромі. Миряни подбають про те, щоби серед владик не було зайвих зволікань.

Резолюції Передсинодального З’їзду Мирян і Священиків Української Католицької Церкви

І. ПРИВІТАННЯ І ПОБАЖАННЯ

Напередодні великого історичного моменту благословення Собору Св. Софії-Божої Премудрости в Римі (в днях 26 і 27 вересня 1969 р.) з участю Святішого Отця Папи Павла VI, їх Блаженства Верховного Архиепископа Української Католицької Церкви й Кардинала Римської Церкви Кир Йосифа, Високопреосвященніших Митрополитів і Високопреосвященних Владик нашої Церкви, з участю також високих церковних і світських достойників інших народів, Високопреподобних Настоятелів монаших чинів, численного Високопреподобного й Всечеснішого українського духовенства, та з участю великої кількости представників українського організованого життя, ми, учасники Крайової Передсинодальної Наради Миряни й Священики, висловлюємо оцим нашу надзвичайну радість і подяку Всевишньому, що дозволив ласкаво нам усім дочекати цієї радісної хвилини в житті нашої Церкви й народу!

Висловлюємо нашу особливу вдячність Святішому Отцеві Папі Павлові VI за те, що дав свою згоду вшанувати своєю присутністю це наше релігійне й національне торжество торжеств. Сподіваємося, що цей момент залишиться в анналах історії як один з найсвітліших моментів нашого релігійного й національного життя.

Наша невимовна вдячність належиться передусім Їх Блаженству Кир Йосифові за те, що започаткував це велике діло, щасливо за Божою поміччю довершив його, й обдарував нас усіх цією великою хвилиною всенародної радости.

Наші серця наповнені радістю ще й тому, що всі наші Високопреосвященніші й Високопреосвященні Владики своєю присутністю на торжествах у Римі засвідчать єдність і одність нашої Церкви перед найвищими чинниками св. Вселенської Церкви, перед чужими й своїми відповідальними чинниками, перед своїми власними вірними й всім українським народом. За це напевно будуть Їм вдячні майбутні покоління нашого знедоленого народу.

Присутність у Римі в цей святковий момент великої кількости чільних представників українсько суспільно-громадського й політичного організованого життя, наукового світу, шкільництва, культурних, господарських і професійних товариств та організацій зможе найкраще засвідчити пошану всієї української громади в діяспорі до великих діл їх Блаженства, Верховного Архиепископа й Митрополита Кир Йосифа, як і виявити належно задушевні бажання цієї громади: єдности й правопорядку в українському організованому житті – як у церковному, так і світському.

Сподіваємося, що в цих торжествах візьме участь багато Високопреподобних і Всечесніших Священослужителів нашої Церкви враз із своїми вірними. Своєю численною участю вони засвідчать свою відданість і вірність своїй Церкві-Матері і Її Верховному Пастиреві, їх Блаженству Кир Йосифові. Хай не бракує нікого, хто може взяти участь у цій епохальній прощі до Риму!

ІІ. СТВЕРДЖЕННЯ СТАНУ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ, ПІД СУЧАСНУ ПОРУ

Давши вислів нашим почуванням радости й вдячности з приводу великих торжеств, що очікують нас в Римі, ми, учасники цієї Наради не можемо поминути мовчанкою ряду проблем і недомагань, що проявились в нашій Церкві і від довгого часу непокоять Божий Люд у дій і інших країнах поселення української еміграції.

Стверджуємо з жалем, що наша Церква-Мати переживає тепер нову хвилю нелюдських переслідувань зі сторони державного, адміністративного і поліційного апарату СССР, як про де свідчить арешт Високопреосвященного Кир Василя Величковського й цілого ряду священиків та вірних. Не бачимо, щоб були вчинені відповідні заходи зі сторони відповідальних керівних чинників Вселенської Церкви та українського єпископату в напрямі припинення цих переслідувань і полегшення долі наших співбратів у вірі, цих новітніх ісповідників і мучеників.
Сотні тисяч українців католиків позбавлені належної релігійної опіки в країнах народної демократії, як Польща, Чехословаччина, Румунія з часу 2-гої Світової війни. Найстарша українська єпархія Перемишля до сьогодні остається без українського католицького ієрарха, а нечисленним українським священикам, що проживають у Польщі створюється всякого рода труднощі в їхній душпастирській праці. У пряшівській єпархії у Чехословацькій Республіці відсунено від правління єпархією українського католицького ієрарха Кир Василя Гопка, а на його місце призначено адміністратором для українських вірних о. Яна Гірку – словака по національності, чим заподіяно велику кривду Преосвященному Кир Гопкові, що довгі роки терпів переслідування за Христову віру в ув’язненні і його вірним, що виявили до нього велике довір’я, прив’язання і відданість. Доводиться ствердити, що так в одній, як і в другій справі відповів дальні за де чинники не беруть до уваги ані природних прав, ані пекучих потреб вірних Української Католицької Церкви в своїх рішеннях.
Мимо надзвичайного ентузіязму виявленого вірними Української Католицької Церкви у всіх єпархіях і екзархатах, що їх візитував Верховний Архиєпископ Кир Йосиф минулого року, які цим показали найкраще свою пошану, відданість і вірність Особі цього Первоієрарха, як і бажання єдности всіх віток і частин своєї Церкви, проте й досі в деяких парохіях у ЗСА не поминають в Богослужбах Верховного Архиепископа, що є порушенням канонічних правил і приписів, як і довговікової практики не лише нашої Церкви, але всіх церков східних обрядів. Таке непошанування гідности й прав Верховного Архипастиря підважує авторитет Церкви взагалі з великою шкодою для релігійного життя вірних.
Кількість покликань до священичого й монашого станів у нашій Церкві мала і вірні відчувають брак священиків та сестер-учительок у парафіяльних школах. Однією з причин того є – заборона існування жонатого світського духовенства, що є порушенням довговікової традиції нашої Церкви, як і порушенням особливого привілею признаного нашій Церкві Святішими Отцями, Римськими Папами від часу Берестейської Унії.
Відхилення від віками освячених традицій нашої Церкви запримічується також в інших ділянках адміністративних практик та літургійних відправ, як, напр·:

а) рішення Високопреосвященніших і Високопреосвященних Владик у справах Богослужб, святкування свят, постів, виноситься без узгіднення з верховною церковною владою, як і з іншими владиками. З цієї причини затрачується обрядова одностайність нашої Церкви;

б) змінюють літургійний календар без належної підготовки вірних;

в) вводять живу англійську мову, як богослужбову;

г) у внутрішньому обладнанні Божих Храмів подекуди не беруть до уваги специфічних потреб українського обряду;

ґ) змінюють частини Богослужб, чи їх скорочують, через що вони тратять свій питоменний богословський характер.

Всі ці відхилення від традицій підважують одність і єдність Української Католицької Церкви, відчужують поодинокі Її частини від матірної Церкви на батьківщині та можуть привести до постання чудернацьких гибридних церковних творив, що відстрашуватимуть ієрархію і вірних східних православних церков від єдности з Римським Престолом.

III. СУҐЕСТІЇ ЯК НАПРАВИТИ СУЧАСНИЙ СТАН

Наша Церква виявила часто велику живучість і відпорність супроти дуже важких ударів, що їх вже нераз зазнавала в минулому. Віримо, що Вона зможе успішно побороти й сучасні труднощі. Уважаємо, що тепер більше, як коли-небудь існують об’єктивні умови для цього. Нехай римські торжества стануть переломовим моментом у житті нашої Церкви. Нехай наші Високопреосвященніші Владики накреслять новий шлях нашого релігійного життя, що ним змогли б прямувати до кращого життя і спасення своїх душ майбутні покоління вірних нашого народу!

Ми дозволяємо собі висловити думку, що передумови для цього такі:

1. Відбуття в Римі Синоду Української Католицької Церкви під проводом Верховного Архиєпископа, Їх Блаженства і кардинала Кир Йосифа, що на ньому слід вирішити всі важливі й пекучі питання життя буття нашої Церкви, як:

а) введення в життя і практику постанов Декрету про Східні Церкви ІІ Ватиканського собору в усіх єпархіях і екзархатах Української Католицької Церкви, а головно тих постанов, що визначують помісність поодиноких Східних Церков та ролю і права в них їх першоієрархів – Верховних архієпископів чи Патріярхів;

б) Рішення в справі літургійної мови в нашій Церкві. Вважаємо, що постанова ІІ Ватиканського Собору про введення живих мов у літургійні Богослужби в випадку нашої Церкви означає, що такою живою мовою може бути тільки українська, а не будь яка інша. Введення інших мов у Богослужби нашої Церкви може привести до її розбиття і загину в країнах поселення та сприятиме ліквідаційним заходам державних чинників в Україні.

Крій цього, вживання інших мов у нашій Церкві причиниться поважно до відчуження між двома вітками нашого народу – католиками й православними в діяспорі та до відчуження наших братів по вірі на батьківщині.

Вважаємо, що на деякий час де потрібно, було б корисно залишити в уживанні освячену традицією церковно-слов’янську мову в наших літургійних практиках.

Було б побажаним, щоб зміни в цьому випадку, як і в інших обрядових питаннях наші Високопреосвященніші Владики вирішували в порозумінні з православною ієрархією з огляду на те, що обряд Української Католицької Церкви й Української Православної Церкви був і повинен бути цей самий.

в) рішення в справі святкування свят /їх кількости/, календаря, постів і інших релігійних практик вірних в дусі одности й однозгідности в усіх єпархіях і екзархатах;

г) відповідне рішення в справі виховання священничого доросту. Вважаємо, що єдність нашої Церкви буде найкраще забезпечена, коли кандидати на священиків з усіх єпархій і екзархатів матимуть змогу провести деякий час своїх студій разом в одному центрі та під опікою тих самих виховників, що змогли б прищепити їм пошану й любов до української церковної культури й традицій. Думаємо, що таким центральним виховним осередком повинен стати Український Католицький Університет у Римі;

ґ) рішення в питаннях релігійного виховання української молоді та українського католицького шкільництва.

Релігійне виховання молоді слід достосувати до вимог сучасної доби й оперти на національні церковні традиції. Вважаємо, що потрібні є зобов’язуючі постанови, що здійснювалися б на місцях в тому напрямі, щоб навчання української мови в парохіяльних школах поставити на відповідно високому рівні.

Питання релігійного виховання й української мови тісно пов’язані з проблемами покликань до священичого й монашого станів та є рішальними, коли йдеться взагалі про майбутнє нашої Церкви.

2. Вжити всіх заходів, щоб забезпечити духову опіку нашим братам по вірі на батьківщині, в СССР, і у інших країнах Східної Европи.

Нам видається, що тепер існують досить догідні умовини для відповідних дій, й що не всі можливості належно використано для того, щоб допомогти тим вірним нашої Церкви, включаючи й Преосвященного Кир Василя Величковського, які терплять переслідування. Особливо прохаємо наших владик поробити відповідні заходи, щоб була направлена заподіяна кривда Преосвященному Кир Василеві Гопкові та вірним Пряшівської єпархії, як також постаратись про обсаду Перемишської єпархії українським католицьким ієрархом.

3. З гідністю і мужністю відстояти право Української Католицької Церкви на Її помісність, одність і єдність перед відповідальними чинниками св. Вселенської Церкви й постаратись про те, щоб Її Первоєрарха піднесено до гідности Патріярха.

Саме цього року наш нарід відзначує тисячоліття смерти Великої Княгині Києва і всієї Руси-України св. Ольги, першої християнки на княжому престолі Києва. Найкращим пошануванням пам’яти великого діла, що вона його започаткувала між нашим народом було б визнання нашого Первоєрарха Патріярхом Української Католицької Церкви. Благословення Собору св. Софії в Римі було б для цього чину найкращою нагодою.

IV. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ: УЧАСТЬ ПРЕДСТАВНИКІВ МИРЯН У СИНОДІ ТА УЧАСТЬ МИРЯН У ПРАЦІ Й ЖИТТІ НАШОЇ ЦЕРКВИ

Учасники Крайової Передсинодальної Наради Мирян і Священиків вповні свідомі того, що дальша праця і живучість нашої Церкви залежить у великій мірі від активної праці якнайбільшої кількости мирян у місцях їхнього прожитку у парохіях, релігійних організаціях та церковних інституціях у тісній співпраці із всечеснішими отцями парохами під проводом своїх Владик. В цій праці і співпраці миряни повинні мати можливість висловити свої думки в актуальних питаннях релігійного життя та організаційних форм нашої Церкви. Для цього щоб намічені цілі могли бути здійснені, учасники цієї наради уважають що;

Існуючі організації і товариства мирян Української Католицької Церкви в цій країні повинні координувати свою працю і подбати про те, щоб чимскорше створився справді репрезентативний і активне діючий центр мирян – українців католиків у ЗСА.
Після римських торжеств, а особливо після відбуття помісного Синоду нашої Церкви, Крайове Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви повинно у співпраці з іншими подібними організаціями та парафіями заініціювати скликання Конгресу Українців Католиків у ЗСА.
Постанови Передсинодальної Наради, що відбулися у Чікаґо 6 і 7 вересня цього року відображують сучасний стан нашої Церкви в цій країні та виявляють побажання загалу мирян під цю пору. Учасники цієї наради підтримують Постанови винесені в Чікаґо і солідаризуються з ними.
Учасники наради вважають, що миряни нашої Церкви повинні мати своїх представників на Синоді і що ці представники повинні мати змогу висловити думки і побажання Божого Люду до Отців Синоду в актуальних питаннях що будуть предметом нарад цього світлого Збору наших Владик.

Учасники цього Передсинодального З’їзду Мирян і Священиків надіються, що Високопреосвященніші і Високопреосвященні Владики нашої Церкви візьмуть до уваги думки і побажання висловлені у цих Резолюціях.

ПРЕЗИДІЯ ПЕРЕДСИНОДАЛЬНОГО З’ЇЗДУ:

інж. Микола Хронов’ят – голова,

д-р Володимир Пушкар – заст. голови,

інж. Степан Процик і Богдан Ясінський – секретарі

13 вересня 1969 року, Філадельфія

Експозе Делегата Мирянських організацій др. Романа Осінчука на Синоді Українських Католицьких Єпископів у Римі

Ваше Блаженство,

Високопреосвященні і Дорогі нам Владики!

Високий Синоде!

Сьогодні миряни Української Католицької Церкви моляться за успіхи Святого Синоду у тих важливих рішеннях для нашої Церкви й Народу і вислали нас, зібраних тут делегатів, висловити свою велику надію з нагоди цієї історичної події. Радість наша безмежна бачити Вас Високопреосвященних Владик тут усіх та сердечна Вам вдячність від усіх мирян, що Ви дали нам змогу бути свідками цієї історичної події, якою є Ваш Високий Синод.

Посвячення Храму Божої Премудрости дня 27 вересня 1969 року, саме в день свята Воздвиження Чесного Хреста, це велика історична дата, що запишеться в нашій історії і в серцях усіх тих тисячних мас паломників, які прибули з далеких закутин земської кулі, з діяспори. І так як колись на досвідку нашої історії св. Андрей Первозванний підніс хрест на холмах, на яких пізніше виріс славний город Київ, що за часів великого державника Руси-України князя Ярослава Мудрого став четвертим що до величини містом світу, а храм св. Софії був символом великої української культури, що промінювала на Захід, а зокрема на Схід, так храм св. Софії в Римі, як символ нашої мученицької Церкви промовлятиме та постійно нагадуватиме західньому світові про мученичий шлях нашої Церкви й народу, буде нести світло нескореної вільної думки й правди про наше Я до нескореного народу на нашій батьківщині та підтримувати надії цілого українського народу на його воскресіння. Гарячі молитви до Господа Бога та Божої Матері будуть додавати сил до перенесення тих терпінь і тих усіх наруг, що їх зазнає наша Церква й наш нарід під сучасну пору.

І це не зайвий раз відзеркалює цей факт, що українська Церква й Народ це два нерозривні звена українського буття так на вершинах його слави, як і його занепаду, звена, що тісно пов’язані у житті українського народу. І тому саме за свій народ, і свою Церкву клали свої найкращі сини народу, наші Митрополити, Єпископи, Священики, провідні люди обох віровизнань, а в останньому чвертьсторіччі за свою Українську Католицьку Церкву зокрема. Ми сповнені гордости за їхні геройські чини, та низько клонимо голови перед їх найбільшими жертвами, жертвами їхнього цінного життя.

Проте в тих важких часах Боже Провидіння було ласкаве для нас. Саме у великий історичний день Вселенської Церкви в часі Другого Ватиканського Собору Боже Провидіння привело до християнської столиці світу – Риму нашого найбільшого сучасного мученика за Вселенську, а зокрема за Українську Церкву та свій народ, найкращого сина народу, Київо-Галицького Митрополита, Верховного Архиепископа Української Католицької Церкви і Кардинала Кир Йосифа Сліпого. І ми тоді з подивом гляділи на Нього, що навіть по сімнадцять і пів року каторги наш Первоієррх не шукав відпочинку для свого знеможеного тіла, а нескорений дух і ум великого екуменіста, яким був від зарання своїх літ, дав почин до великої історичної ваги діла а саме до поставлення разом з Вами на згаданому Соборі внеску на утвердження Української Помісної Церкви та піднесення Її до патріяршої гідности як рівно між іншими церквами у Вселенській Церкві. І коли сьогодні відбувається Синод Українських Єпископів у цій справі, то ми щасливі з того приводу.

Найдостойніші Владики. Дозвольте моїми скромними устами одного з Ваших вірних ради цієї невимовно радісної хвилини сердечно привітати нашого Первоієрарха Блахеннішого Патріярхорівного Верховного Архиепископа Української Католицької Церкви, дозвольте сердечно привітати нашого другого страдника за нашу Церкву Його Преосвященство Кир Йосипа Гопка, та усіх Вас тут зібраних Високопреосвященних Митрополитів, Архиєпископів,та Єпископів, Монаші Чини та Всечесніше духовенство нашої Церкви у діяспорі, та заявити Вам синівську відданість. В час тих історичних днів миряни гарячо моляться за Ваше здоров’я та просять Всевишнього щоб нагородив Вас своїми безмежними ласками та дав Вам силу, ясність ума та витривалість закінчити почате тут діло з успіхом для нашої Церкви-Матері, на хвалу Божу та добро українського народу.

Проте ця всенародня радість захмарена журбою кожного із Вас, Високодостойні Владики й кожного з нас мирян. Бо ж так як Вас так і нас журить безмежно постійне нищення наших церков продовж останнього півсторіччя, а зокрема нищення нашої мученицької Католицької Церкви загнаної в катакомби, що виявилось у останньому році хвилею нових арештів та судів наших священиків та вірних разом із Високопреосвященнішим Кир Василем Величківським.

Як Вас, Високопреосвященніші Владики так і нас мирян до живого вражає постійне розчленовування навіть нашої Церкви в діяспорі, а саме ліквідація і майже повна інтеграція з Римокатолицькою Церквою наших Церков на Мадярщині, Румунії, Польщі, а в останньому часі на нашій рідній Пряшівщині, яка належить тепер до католицької Словаччини. Впровадження чужої неукраїнської мови навіть частинно до нашої Літургії в ЗСА чи Канаді, календарні справи, та навіть дальше розчленування нашої Церкви в ЗСА у формі відокремлення Єпархій наших братів Закарпатців чи як останньо створення окремої Митрополії на території вже існуючої нашої Митрополії того ж візантійсько-українського обряду, а врешті намагання створення окремої Католицької Церкви т.зв. Східнього Обряду, та не згадуючи різних інших турбуючих проблем, – це все стало важною причиною відрухової реакції мирян в обороні своєї Церкви. Ця реакція, яка почалась ще перед закінченням Другого Ватиканського Собору, триває вже п’ять років, і виявилась у формі висилання петицій до Святійшого Отця з проханням завершити нашу Церкву, одну з найбільших Східніх Церков, патріярхатом. Миряни вірили й вірять, що Помісна Українська Католицька Церква зі своїм Синодом і Патріярхатом на чолі зможе об’єднано краще охоронитись перед всякими небезпеками зі зовні і з нутра. Отже такі фактори призвели до створення різних мирянських організацій та товариств які почали, ще раз підкреслюю, відрухову акцію в обороні Церкви, координувати її та ставити на допомогу нашим Владикам, які, маючи за собою голос народу мали таким чином більшу й свою силу впливу на компетентні чинники для розв’язання чи вирішення пекучих проблем Церкви. Для цього й існувала історично майже неповторна хвилина – схвалення Другим Ватиканським Собором і затвердження Святійшим Отцем декретів про Східні Церкви. Тому й не диво, що ці товариства діяли в залежності від умов різно, але усі вони, особливо в останніх роках, почали більше впливати на громадські чинники, та вести більш освідомляючу роботу серед мирянства. Вислідом такої роботи була висилка петицій від організацій громадянства до Святійшого Отця, особливо від культурних, професійних та наукових товариств. Праці Мирянських Орґанізацій треба й завдячувати оцю численну прощу до Риму.

У своїй праці ми завжди шукали контакту і благословення у наших Ієрархів, але не завжди ми були успішні. Ми не маємо претенсій на досконалість, і тому коли дехто з нас робив і промахи, то треба сказати, що не робив їх той, що нічого не робив. За всякі такі можливі промахи я в імені усіх прошу у Вас, Високодостойні Владики, пробачення.

Проте на цій громадсько-церковній праці ми не збивали жадного капіталу, ні політичного ні особистого, але навпаки, нерідко ми були прискрибовані так деякими церковними як і громадськими чинниками. Не зважаючи на згадані факти ми завжди стояли і стоїмо за піднесення авторитету нашої Церкви і нашої Ієрархії.

В цих святочних днях до Риму з’їхались представники і речники мирянських організацій Америки, Канади, Франції, Німеччини, Бельгії, Голяндії, Швеції, а деякі країни прислали свої повновласті, щоби по кількох нарадах створити свою репрезентацію, яка сьогодні має велику шану брати ось тут участь.

Радіючи із цього великого історичного факту, яким є Синод Єпископів Української Католицької Церкви, ми тішимось, що долю нашої Церкви вирішить авторитетний чинник, а це Синод на чолі з їх Блаженством Кир Йосифом. Ви, Найдостойніші наші Владики вітали нашого Первоієрарха в часі Його відвідин наших поселень в діяспорі, і бачили в яку сторону були звернені настрої і серця мирянства. Це був фактичний народній плебісцит.

Ми, представники численних делегатів мирян, які зібралися тут на молитві за успіх Ваших нарад бажаємо не лише представити наші побажання повної участи й допомоги в розбудові нашої Церкви, але й обіцяти постійну моральну й матеріяльну піддержку Патріяршому Урядові.

Ми рівночасно просимо Високий Синод запевнити мирянам конституційну участь у нарадах і рішеннях майбутніх Синодів Української Католицької Церкви, та прислухатись до їх голосу.

Останньої неділі Ви, Достойні Владики, чули на концерті голос і домагання мирянина, Достойного Сенатора Канади Павла Юзика, підтверджені одушевленим аплявзом усіх приявних.

Дозволю собі висловити від імені мирян нашу щиру пропозицію Високому Синодові, щоби він конституційно оформив Помісну Українську Католицьку Церкву, найвищий уряд якої вирішив би усі наші болючі проблеми, та створив би серед цього модерного світу твердиню Христової віри Українців Католиків, яка стала б оборонним муром нашої мученичої Церкви в Краю, і врешті здоровим осередком екуменізму й щирого діялогу з нашими братами православними.

Лише тоді наша Церква сповнить свої великі завдання коли вона у великій любові і єдності, до якої постійно закликав наш Первоієрарх, та до якої взивав також і Святійший Отець, збереже усіх вірних нашого обряду у діяспорі, і коли буде Помісною Церквою із Патріярхальним Устроєм, на чолі із патріярхорівним Верховним Архиепископом, і, дай Боже, в короткому часі Патріярхом, Блаженніним Кир Йосифом Сліпим.

Від Вашої, Високопреосвященніші Владики, праці залежить сподіване сьогодні усіми мирянами історичне рішення.

Господи Боже Вам допоможи !

1 жовтня 1969 року

Активність наших душпастирів

Наші священики, які з’їхались до Риму з багатьох країн світу, відбули там свої наради, на яких обговорювали пекучі під сучасну пору проблеми покликань і душпастирської праці. Зібрані священики вислали письмо Синодові, яке друкуємо нижче, вибрали делегацію священиків на Синод Українських Єпископів, яка була прийнята, та передали листу турбуючих проблем у нашій Церкві Синодові під розвагу. Наради не були заздалегідь приготовані, і священики, які вибирались на прощу, не знали про них нічого. Зате коли виявилась від кількох душпастирів ініціятива, усі душпастирі від усіх закутин світу виявили повну однозгідність до усіх справ, які відносяться до нашої Церкви в діяспорі, і до проектів спільного поступовання.

Звернення до Синоду підписали усі 69 присутних священиків, а другі підписали наступного дня. З ціллю продовжування так ентузіястично розпочатої організованої праці душпастирів зібрані постановили створити одну спільну світову організацію священиків, яка мала б бути продовженням діяльности Товариства св. Андрея Первозванного з України.

До їх Блаженства Верховного Архиепископа Кир Йосифа,

Високопреосвященніших Митрополитів і Архиєпископів та Преосвященніших Владик!

Ми підписані Ваші священики, що з української діяспори з’їхалися в Римі на посвячення Собору св. Софії, висловлюємо нашу радість з приводу проголошення Синоду Української Католицької Церкви.

Всіх Вас найщиріше витаємо та молимо Бога про окремі ласки для цієї історичної в житті нашої Церкви події. Осмілюємось просити Вас про одне: Встановіть Патріярхію нашої Церкви як одної з Помісних у Вселенській Церкві. Це не тільки наше прохання, але й усіх Ваших вірних. Не будь сьогодні Української Патріярхії, ми з журою думаємо про стан існування нашої Церкви.

о. Любомир Гузар, Предсідник

о. др. Мирон Стасів, Секретар

Пресовий комунікат Синоду Українського Католицького Єпископату

У днях від 29-го вересня до 4-го жовтня 1969 року, після величавих урочистостей посвячення Собору Святої Софії, що їх звеличали своєю участю Христовий Намісник, Святіший Отець Папа Павло VІ, Представники Священної Конґреґації для Східніх Церков і інших Римських Конґреґацій, як також Представники різних держав, відбувся у приміщеннях Українського Католицького Університету в Римі, Синод українських католицьких Єпископів.

Синод розглянув і вирішив ряд важливих питань відносно життя і праці Української Католицької Церкви, як питання: літургічної мови, виховання кандидатів до священичого стану, релігійної та національної формації нашої молоді, екуменічного діялогу з нашими православними братами, апостоляту мирян і т. д.

Найважливішою точкою нарад було питання патріархального устрою Української Католицької Церкви та вивищення Верховного Архиепископства до гідности Патріярхату. Під цим оглядом Синод випрацював і прийняв Конституцію патріярхального устрою Української Католицької Церкви та передав її на руки Святішого Отця враз із супровідним письмом, прохаючи Христового Намісника вивищити Верховне Архиепископство Української Католицької Церкви до гідности Київсько-Галицького Патріярхату.

Синод виготовив спільне Пастирське Послання, звернене до вірних, в якому вияснює окреме значення цього Синоду, його рішень і постанов та висловлює свої побажання відносно їх здійснення.

Вкінці Синод бажає оцим висловити свою найщирішу подяку Отцям Духовним, Представникам наших Чернечих мужеських і жіночих Згромаджень та усім тим нашим вірним, які численно взяли участь у торжествах посвячення Собору Святої Софії в Римі.

Зокрема Синод висловлює свою щиру подяку усім хорам і мистцям, що своїми мистецькими виступами піднесли велич і врочистість цих незабутніх історичних подій.

Рим, дня 4 жовтня 1969 року.

Президія Синоду

Експозе Делегата Мирянських організацій др. Василя Маркуся на Синоді Українських Католицьких Єпископів у Римі, 1 жовтня 1969 року.

Блаженніший наш Первоієрарше і Господарю дому цього,

Високопреосвященніші Митрополите і Архиєпископи,

Преосвященні і Боголюбиві Єпископи,

Всечесніші Духовні Отці,

Члени Синоду Українських Католицьких Єпископів!

Важко нам, учасникам цих кількаденних українських урочистостей у Вічному місті, отрястися з багатства й різноманітности вражень. Але одне почуття переважає над усіма. Це були і є історичні дні та хвилини, можливо, історично переломові у житті нашої Церкви.

Коли в суботу Ваше Блаженство заповіли, що відбудеться Синод Українських Владик, неначе великий камінь упав з багатьох сердець, який нас, тут зібраних, і чи не весь український Божий люд пригнічував великим питанням – «буде чи не буде?»

Сьогодні Синод е дійсністю. Усунено реальні і сповидні перешкоди: наші Владики на чолі з їх Блаженством дійшли до спільної формули його переведення і – сподіваємося – знайдуть теж спільну концепцію щодо сучасного і майбутнього нашої Церкви. За це всім тим з-поміж Ієрархії, які причинилися до цього початкового успіху, належить від мирян сердечна подяка і доземний поклін.

Коли сьогодні представники мирян мають шану і привілей промовляти на Синоді Єпископів, то це великий і важливий крок у влаштуванні нових взаємин у нашій Церкві між єпископами і вірними – новий і такий бажаний для того, щоб віднова і самоствердження нашої Української Церкви послідовно реалізувалися. Культивована досі подекуди, головно за океаном, девіза для мирян «пей, прей анд обей» що зводила мирянську частину Божого люду до ролі пасивних статистів, заломилася. Це не означає, що ми бажали б усунути з практики ці гарні прикмети віруючого члена Церкви. Ні! Ми хочемо платити, і то більше, щоб наша Церква стала ще сильнішою і матеріяльно незалежною людською установою! Ми мусимо молитись, і то щиріше, бо ми, як духова і Божа спільнота, потребуємо більше духового начала і Божих ласк. Ми будемо і повинуватися своїй церковній владі й надалі – проте гідно, розумно і відповідально, але не сліпо! Та ми хочемо ще чогось більшого: співучасти і співвідповідальности за долю Церкви – на своєму місці і в своїй сфері дії та так, як диктує дух Божої спільноти – Церкви!

Рух, який почався в останніх кількох роках в лоні Української Католицької Церкви, не є революційний; він не є ніяким радикалізмом, протестантизмом чи іншим деструктивним явищем у нашій Церкві. Навпаки, зродився він з глибокої свідомости співвідповідальности й турботи за долю Церкви, за її зміст, за її живучість. Ідейні мотиви цього руху наскрізь конструктивні, а мета благородна, навіть, якщо тут чи там доходило до ферментів і небажаних конфліктів. Я б сказав, що цей рух і фермент, що, може, не завжди виявивсь у конвенційних формах та не завжди і не як слід був зрозумілий, є для нас благословенням.

Не для заспокоєння власного «еґо», не ради інших користей активізуються миряни в церковних справах. Вони бачать у Божій установі Церкві щось більше, як лише традиційну інституцію, що виконує корисну ролю для суспільства і яку тільки через це треба підтримувати. Ми бачимо у ній глибший і властивий лише їй зміст та післанництво заснованої Христом і живучої в Ньому спільноти. Церква є для нас не лише недільною конторою священика чи домом Церковного служіння. Це є духова спільнота, продовження наших особистих існувань у ширшому спільнотному існуванні, вона є нашим існуванням у Бозі.

Дивлячись так на ролю і місце мирян у нашій Церкві, мусимо визнати за ними статус творчих співвідповідальних членів, які з своїми Владиками і священством при пошануванні ієрархічної структури дбають за внутрішнє здоров’я, зовнішній ріст і всесторонній розвиток цієї Церкви. Така концепція вимагає іншого розуміння, форм праці й участи мирян у Церкві на різних щаблях її організації. Здається нам, що наявні тепер форми церковних організацій при парафіях, а може більше їх зміст, повинні бути по-новому схоплені, переставлені на інші методи й повинні поширити свій обсяг дії. Якщо йдеться про адміністративну сторінку парафії, левина частина цього повинна б перейти на світський елемент, даючи змогу духовним особам займатися більше душпастирськими завданнями і священнослужінням.

Більшою, ніж досі, мала б стати участь мирянства в єпархіяльному керуванні суспільно-релігійними, а то й фінансовими справами. Не думається тут про якесь встрявання у права ієрархії, застережені їм церковним правом, а радше про ряд інших функцій, де участь мирян більш, аніж побажана.

Важко з тим погодитися, що в багатьох наших єпархіях і екзархатах немає церковно-мирянської організації в єпархіяльному обсязі. Також ненормально, що кількісно найсильніша наша митрополія в ЗСА, складена з трьох єпархій, немає загальнокрайової централі, спільних з’їздів усіх українських католицьких організацій, спільної плятформи та спільного єдиного речника перед єпископатом. Ми вважаємо, що паралельно до уконституування Синоду Єпископів Української Католицької Церкви повинен постати також і координаційний осередок українських католицьких організацій мирян та священства.

Коли ми при згадці про духовенство, то бажалось би висловити одне засадниче побажання. В нашій Церкві на майбутнє має зрости також роля священиків. Вони мають нині багато розпорядної влади й адміністративних функцій, але лише щодо своїх вірних. Чому не визнати духівництва гідним мати вплив і на єпархіяльні справи? Є нові й цікаві форми притягання духовенства до вирішування і співкерування єпархіяльними справами, тільки ці нововведені форми не сміють бути фіктивними і лише для людського ока!

Мирянський і священичий чинники повинні виявлятися й у співпраці та керуванні загальними справами нашої Церкви хоч би так, як ці чинники були активними в організації римських урочистостей. Ми бажали б цю працю бачити інституційно оформленою. Теперішний Синод Єпископів, що – як відомо – має за завдання випрацювати конституцію Української Католицької Церкви, мав би включити постанови й виробити наше партикулярне церковне право, відроджуючи елемент соборовости у нашій Церкві. Конкретно маємо на увазі, щоб наша Церква, крім свого постійного Синоду Єпископів на чолі з Первоієрархом як правлячою інституцією, мала свій Собор, у якому були б заступлені єпископат, речники чернецтва, духівництва й вірних.

Коли ми при цій важливій справі патріярхального устрою нашої Церкви, то бажаємо ствердити, що ми, миряни, – і вірю – також священики й Владики – всі бажаємо Патріярхату не номінального, а дійсного, з повнотою прав і влади. Це значить практично, що нас не вдоволяє ще один титул для одного з наших Архиєреїв, але це має дати нашу самоуправу, нашу одність і наш спільний діючий церковний керівний осередок для всіх одиниць і вірних нашої Церкви й обряду у світі. Тому ми відкидаємо всякі спроби і підсувані концепції розводнити справу патріярхату. Для нас ідея Патріярхату в Україні й удільних церковних провінцій поза її межами є несприйнятною! Для нас поняття патріяршої території і суверенних позапатріярших одиниць – митрополій, екзархатів чи чинів, є чужим! Це, на ділі, не патріярхальний устрій, а продовження того поділу, самочинства, що існує досі. Ми є за автономію певних одиниць, за їхні привілеї, за те, щоб не задалеко вмішуватися у внутрішні справи, але ми рішуче проти всіляких т.зв. екземпцій від влади власного Патріярха ! Це істотне, якщо ми не маємо бути поділені, наставлені проти себе самих, якщо ми бажаємо перестати біти знаряддям кого іншого. Вирішуймо ми самі свої власні справи!

Це далеке від т.зв. автокефалії, що – ми чули вже й тут у Римі дехто недоброзичливо нам закидає. Ми є і повинні бути складовою частиною Вселенської Церкви під учительським урядом Її Голови та у тісній співпраці з Її головним управлінням. Але ми мусимо позбутися тієї підопічної ролі і мусимо перестати бути об’єктом адміністрування, чого ми зазнавали досі з боку деяких римських установ. Люди, які там сиділи, чи й сидять, брали мало до уваги наші інтереси та ще менше їх розуміють. Не розуміють вони, за малими вийнятками, і природи нашої Церкви. Щоб наша самоуправність не була лише паперовим статусом, мусить постати дійсний і діючий патріярхальний осередок з усіма необхідними установами. До того часу, поки він зможе ефективно діяти на Рідних Землях, звідки беруть корінь і наші дочерні Церкви у всьому світі, у золотоверхому Києві, мусить постати ще тут, і то чимскоріше, патріярший осередок.

На цьому римському горбку вже існує зародок патріярхії – українського католицького Загорська чи Фанару. Тут, поруч собору Святої Софії, мали б постати ще інші патріярші установи. Католицький Університет, що вже існує, нехай стане справжньою нашою центральною богословською школою для всіх митрополій та єпархій. Нехай Мала Семінарія стане підготовним закладом до Академії! Нехай тут постануть нові будівлі для поширеної бібліотеки, музею тощо! Нехай тут зберігається, розбудовується та твориться все те з нашої національної і релігійної культури, в чому нам відмовлено на землі батьків і дідів.

Я свідомий, що всі ці «нехай» вимагають фінансових засобів. Думаю, що вони є! Я не уповноважений робити обіцянки, але, знаючи добре наші ресурси і мету їх призначення, думаю, що до двох років спільними заходами ієрархії, духовенства, вірних, релігійних і національних товариств може постати десятимільйонний патріярший фонд для покриття з відсотків коштів утримування патріярхії. Це, розуміється, крім коштів на дальшу розбудову, на яку громада далі може і мусить бути готовою! В такому осередку бачимо рятунок для нашої Церкви, ґарантію її дальшого розвитку і віднови в одності й повноті. Інакше, вона буде нидіти і за деякий час стане лише нез’ясованим додатком до потужних римо-католицьких Церков в окремих країнах. Такий осередок повинен створитися нашими спільними зусиллями вже тепер, не зважаючи, чи зараз або лише десь завтра формально патріярхальний устрій мав би бути санкціонований, бо статус українського Верховного Архиєпископа з патріярхорівними правами вже дає нам можливість будувати помісність та цементувати єдність нашої Церкви.

Хотілось би врешті висловити ще одну думку. До неї зокрема надхнули нас слова нашого Первоієрарха, Блаженнішого Йосифа, виголошені пам’ятного 28 вересня Року Божого 1969. Слухаючи оце новітнє «Слово о законі і благодаті» Верховного Архиєпископа, ми відчуваємо глибокий сенс, призначення і своєрідність нашої помісної Церкви – Церкви святих Ольги і Володимира, Теодосія Печерського, Митрополита Іларіона, Кардинала Ізидора, мученика за єдність Святого Йосафата, відновителя українського православ’я Митрополита Петра Могили, Церкви західніх окраїн і Церкви центральних земель України, Церкви замучених українських православних і католицьких Владик, Церкви Слуги Божого Андрея і новітніх мучеників у катакомбах. Ця Церква має свою самобутність не лише щодо форми, але й глибокий органічний національний зміст із сильними підкладами візантійської обрядовости і слов’янської духовости. Ми це хочемо зберегти і розвинути. Ми бажаємо Божий твір народну культуру і духовість – не змарнувати, але збагатити. Для вселенськости Христової Церкви вони потрібні. Природне право і сама істота речей у пляні Божого Провидіння диктують нам збереження етнічних і культурних вартостей. Хто підважує єдність і національно-етнічний характер Церкви, нашого обряду і народу, стає співучасником духово-культурного Геноциду. Це противиться Божому й людському законові!

Не убиваймо душі народної, не збіднюймо великого і пишного Божого твору!

Скажу ще, що немає у цих наших намаганнях нічого з шовінізму чи якогось супернаціоналізму, як дехто нам закидає. Здається, що більше націоналізму є в заходах асиміляції нашої Церкви і зміни літургічної мови на нову мову, мову неукраїнського оточення. Збереження етнічної самобутности в багатонаціональних країнах, плекання культурного плюралізму, пошанування прав меншин є глибокими гуманними і християнськими засадами, про які говорив на Ватиканському Соборі один з присутніх тут українських Соборових Отців.

В тому дусі бажаємо і про те благаємо, щоб наш Синод віднісся до проблеми мови, народної культури і обрядової самобутности нашої Церкви.

Наша Церква стоїть і буде стояти до того часу, доки вона розвиватиме свою вікову традицію, про яку так переконливо говорив Святіший Отець у неділю. А наша традиція не лише візантійська, але й тисячолітня русько-українська, і її ми не сміємо розтратити!

Віримо, Дорогі Високопреосвященні Отці Синоду, що задушевні бажання українських мирян будуть здійснені цим Синодом не лише щодо структури і помісної форми нашої Церкви, але і щодо Її релігійно-національного змісту. Молитви Божого люду, його сподівання і тривоги супроводять Ваші наради разом з благанням від Всевишнього для них усіх Божих Ласк.

Щасти Боже Вам і нам!

Посинодальна дійсність

Синод Українських Єпископів, який відбувся у вересні-жовтні 1969 року, підніс високо надії вірних на покращання, стану Української Католицької Церкви приверненням конституційного правопорядку, єдности і завершення її структури патріярхатом. Роки намагань і переконувань як серед ієрархії так і серед вірних були конечними щоби прийшло до того світлого історичного моменту, і коли врешті народ побачив його і прочитав про нього, то тяжко було допустити думку про те, що так негайно, пляновано й необхідно знова прийде обструкція. Хоч народ був обурений іґнорацією Синоду Філядельфійським Митрополитом Амброзієм Сенишиним і не вірив його облудному оправданні хворобою, то не мав нагоди виявити назовні свій прихований гнів. Замкненість праць Синоду і спосіб його комунікації з вірними не направили підозрілої ситуації а лише помогли ширенні непевности й заслони обструкційних замірів Митрополита Сенишина, які були скриті й пляновані наперед.

Одним із сталих доказів несубординації Митрополита Сенишина є справа непоминання Верховного Архиєпископа на богослужбах. У ЗСА як перед Синодом так і після цього не було жадного доручення в цій справі, і священики поступають як хто бажає. Хоч поминання в літургії не є ще визнанням юрисдикції, але й це Митрополит Сенишин використовує на демонстрацію окремішности, незалежности й іґноранції всієї Української Матірної Церкви. Він колись іґнорував Конференції Українських Єпископів, оскандалився своїм спізненим підписом на одному із звернень Українських Єпископів до вірних весною 1967 року і дальшою своєю поведінкою торпедував скликання Синоду декілька років. А коли врешті Синод став дійсністю, то він затріюмфував там відсутністю. Дякуючи політичному діябітісові він мав можливість ні одної години не показатись на Синоді Українських Єпископів, зате відбути літаком подорож через океан і зовсім добре почуватись у Філядельфії, щоби лише не дати доказу приналежности до нашої Церкви. Зате він радо бере участь у конференціях Американських Єпископів, асоціюється із Владиками других східних обрядів поширюючи видуманий і історично не оправданий «бізантин райт», облатинщує й обіднює свою Церкву ради заспокоєння своїх амбіцій серед чужого й ворожого нам світу, й веде подвійну розкольницьку політику як у своїй архиєпархії, так і супроти цілої Церкви.

Цураючись своєї Матірної Церкви Митрополит Сенишин шукає підтримки в чужих церквах претендуючи на якогось провінційного зверхника усіх так званих візантійців, бо в тій цілі і назвав вибудовану насильними контрибуціями наших убогих парафій катедру «катедрою усіх візантійських парафій у ЗСА», як це подається у кожному двомовному катедральному б’юлетені. Усі такі заходи Митрополита Сенишина, зроблені ним на доручення римських монсіньйорів, без консультації й апробати легальної влади нашої Церкви Синоду Українських Єпископів спрямовані на розчетвертування нашої Церкви, тобто на розкол насамперед в архиєпархії, а опісля на відділення архиєпархії від цілости Церкви.

Митрополит Сенишин ніколи не марнував ні одної нагоди щоби виявити ворожість і непошанівок до Української Церкви та народу. Ігноруванням ухвал Єпископських Конференцій з запроваджуванням на власну відповідальність облатинщуючих практик у нашій Церкві він сепарував себе і став своєрідним удільним князем у нашій Церкві. Але ніколи ще його руїнницькі потягнення не були такі відкриті й такі шкідливі, як саме тепер, коли він відмовився взяти участь у Синоді, відмовився підписати патріярхальну конституцію й прохання до Святійшого Отця про підвищення нашого Верховного Архиєпископства до гідности патріяршої.

Уся його диявольська акція від давна вже супроводилась нападами на український нарід, фальшуванням його історії, виявами примітивного українофобства, а при тому як на іронію – молитвою, патріотичною фразеологією, підступством, дискримінацією і фальшом. Такими мішаними методами він старається прикрити перед народом, а головно перед непоінформованими й легковірними один-одинокий специфічний факт відступлення; від Української Католицької Церкви, факт поставлення себе й цілої архиєпархії поза її конституцією і поза юрисдикцією її проводу. Іншими словами вірні поставлені тепер перед доконаний факт церковного розколу зі всіми його трагічними наслідками.

Від початку жовтня до 7 грудня не так далеко, але кожна мінута того невеличкого часового простору була використана на те, щоби у Філадельфії заперечити на ділі Синод Українських Єпископів, його постанови, і показати світові що володарем тут є Кардинал де Фюрстенберґ. Згідно з першими пресовими повідомленнями митрополичої канцелярії нікого більше з українських Владик, крім двох із Американської Митрополії, не запрошено, а уся церемонія мала відбутися з участю «візантійських Владик», над якими Кардинал де Фюрстенберґ має юридичну зверхність, і латинських, як гостей, і своїм антиукраїнським і розкольницьким характером мала анулювати не тільки зверхність Синоду Українських Єпископів на Американському терені, але і його змагання до єдности і патріярхату взагалі. Щойно під натиском людського гніву, який почав вибухати, появились публікації про нагле запрошення на церемонію українських Владик і Верховного Архиєпископа. Не коментуватимемо цього кроку через брак місця у цьому квартальному журналі, лише підкреслимо, що народ не дав себе одурити, і Митрополит Сенишин оскандалив себе таким трюком черговий раз. Факт, що жаден із українських Владик таким запрошенням не скористався дозволяє нам на ствердження, що святкувальні заміри Філядельфійського Митрополита були шкідливими і руїнницькими для української Церкви.

Імпреза 7 грудня була, заплянована напевно не ще одним церковним пікніком для філядельфійських бабунь, але вона мала свої політичні цілі, і її дириґент напевно не мусів бути мешканцем Філадельфії. Успішне закінчення Синоду Українських Єпископів хоч не знайшло відповідного резонансу у пресі й громаді, то воно знайшло його у зовнішному політичному світі. Ще може не усі наші Владики роз’їхалися з Риму як там уже прибули з Москви «паломники» Нікодим і Філярет, – представник патріярха Алєксєя і екзарх для України, на кількатижневе братання саме із Східньою Конґреґацією. Предметом братання напевно не було лише «віно б’янко» і золоті панагії, але й такий предмет спільного екуменічного заінтересування як патріярхальна система для Української Католицької Церкви. Що конкретно вторгував тим разом Нікодим – ще не знати. Кардинал Фюрстенберґ міг мати багато причин опонувати помісності нашій Церкві – економічні, престіжеві, організаційні, а дуже незручно додались до них ще й зовнішньо політичні, і вже зовсім помилкою його було з’являтися у Філядельфії у такій хронології подій.

Кардинал Фюрстенберґ мав багато нагод виявити позитивне ставлення його високого уряду до української Церкви, хоч би навіть під час таких урочистостей, які відбулись осінню в Римі. Там правдива і непідфальшована воля українських мирян мусіла торкнутися його кардинального сумління, спеціяльно коли її репрезентував у найкращій дипломатичній формі сенатор Павло Юзик з Канади. Його не зворушили навіть тисячі петицій з усіх кінців світу. Ані він сам ані його дорадники не звернули уваги на неминучі комплікації в зв’язку з тим, коли високий церковний достойник одержавши золоту панагію від Московської казьонної церкви з’явиться в українській Церкві перед українськими вірними. Вже безпосередньо перед виїздом до Америки він видав листа до Єпископів, в якому заперечив легальність Синоду Українських Єпископів, що, зрештою, він і повторив у філядельфійській католицькій газеті «Стендарт енд Таймс» від 18 грудня цього року, і що ,зрештою, тими самими словами висловив англомовний філядельфійський «Шлях» ще 12 жовтня цього року.

Не зважаючи на ці разючі факти Кардинал де Фюрстенберґ твердо постановив бути приятелем української Церкви. Про це вже тут постаралися філядельфійські приятелі. Коли у Римі потягнуть за шнурочки, то у Філадельфії маріонетки підскакують…

В неділю 30 листопада в усіх церквах Філядельфійської Архиєпархії відчитано заяву митрополичої канцелярії, підписану о. Михайлом Федоровичем, в якій не заперечується але у відповідний спосіб пояснюється візантійський комплекс, заперечується вороже ставлення до нас Кардинала де Фюрстенберґа, заперечується антиукраїнський характер плянованої філядельфійської імпрези тим, що мовляв, усі українські Владики й Верховний Архиєпископ запрошені на неї, при чому й прочитано текст такого запрошення, й закликається при кінці священиків й людей доброї волі подати до канцелярії прізвища осіб, які поширюють невірні вістки. Як що ця заява мала зробити з Кардинала де Фюрстнберґа нашого приятеля, то вона розбіглася з ціллю. Її оцінили люди як невдалий трюк, негідний місця перед церковним престолом, який ширив лише дезінформацію, неправду, і фальшиві контробвинувачення. Високий церковний достойник – дипломат, який акцептує такі методи, не може бути приятелем нашої Церкви.

Тиждень перед десятиліттям миряни міста Філядельфії зійшлися на віче. Там були розкриті пляни святкування, факт відступлення Митр. Сенишина від Української Церкви, факт претенсій до неї Східньої Конґреґації та акції дальшого баламутства, дизінформації й облатинщування подані у пресі, б’юлетенях та в інших урядових потягненнях Митрополита. Президія зборів вислала негайно телеграми до Святійшого Отця, з проханням здержати свого представника від виїзду до Філядельфії через обурення народу, до Кардинала де Фюрстенберґа з проханням відложити свою поїздку до Філядельфії бо тут заповідаються демонстрації, та до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа з проханням прийняти наше занепокоєння станом у нашій Церкві й передати його Святійшому Отцеві разом із нашою вимогою резиґнації Митрополита Сенишина. Збори схвалили резолюції до тих справ, які вислані до усіх наших Владик, та постановили ігнорувати «дар любови», просити усі товариства не брати участи у бенкеті, й закликати усе громадянство прийти 7 грудня перед катедру з портретами Верховного Архиєпископа і транспарентами на демонстрацію.

В цей час Митрополит Сенишин приступив до всесторонньої протиакції. Він прикликав до себе делегацію нашого товариства і старався вплинути на неї в примирливому тоні щоби вона припинила свої акції, а він за два місяці напевно полагодить усі свої розбіжності з Верховним Архиєпископом. Делегація просила переложити святкування на пізнішу дату, і зложила Митрополитові своє мемо на письмі. Крім того Митрополит Сенишин вніс до суду скаргу проти трьох громадян, /Богдан Артимишин,Степан Процик і Степан Ковалишин/, за образу наведену в опублікованій у Клівленді летючці з таки розрахунком, що урядник суду приніс кожному обжалованому до хати акт оскарження 24 години перед початком демонстрації. А вже вночі перед неділею якийсь анонімний поліційний інспектор замкнув залю горожанського клюбу, де мала починатись демонстрація. Остаточно розповсюджено чутки, що на свято приїжджає Верховний Архиєпископ, та що демонстрація відкликана.

Жоден із тих християнських засобів не виправдався. Філядельфійська громада, при співучасті багатьох вірних з інших міст, сказала Кардиналові Фюрстенберґові що її ніхто не відтягне від її Церкви і від її леґального проводу. Спрепарований акт ліквідації єдности й помісности нашої Церкви й обманути народ (скрахували ще перед порогами катедри Непорочного зачатія, заки до неї ввійшли римські й візантійські достойники зі своїми почотами. Там їх зустріли сотні демонстрантів з транспарентами й портретами Верховного Архиєпископа. Вони мовчали, і ця мовчанка була для декого голоснішою за грім. Це можна було вичитати з облич тих, які навчились іґнорувати волю тисяч вірних.

Дві години демонстранти простояли під холодним сніговим дощем, і коли під кінець богослуження весь почот почав виходити з катедри, число демонстрантів доходило до півтори тисячі. Уся ця маса людей з різним розумінням проблем і різними темпераментами встоялась в якнайкращому взірцевому порядку, так що надія на холод, дощ, зневіру або й провокативні виступи, які зразу зліквідували б весь замір, демонстрації, не оправдалась. При виході походу з катедри, коли був заплянований найважніший етап демонстрації, пролунали два кличі по англійськи: «Хай живе Святійший Отець» і «Хай живе Кардинал Сліпий». Настрої людей спонукали їх сказати більше як було запляновано, й коли чоло демонстрації заініціювало церковну пісню «Боже Великий Творче Всесильний», то з другого її кінця понеслись ще оклики без ініціативи проводу «Фюрстенберґ ґов гом» та «Юдо зрезиґнуй!» до тих, до кого це могло відноситись.

Посинодальна дійсність є більш вимогливою як передсинодальна. Кардинал де Фюрстенберґ ліквідує помісність нашої Церкви й Синод Українських Єпископів. Наше яничарство йому помагає. «Від становища мирян залежатиме те, чи збережеться в такій ситуації наша Матірна Церква як духова вартість нашого народу і як засіб спасіння душ наших у традиційних вірі обряді, а чи затріюмфують гробокопателі її. Філядельфійський епізод доказав, що Митрополит може відступити від Церкви, але народ того не зробить.

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

Синод єпископів УГКЦ

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку