Тарас Антошевський

Про те, що наш світ живе в інформаційну епоху, вже казано-переказано. Медіа мають такий сильний вплив на світогляд сучасного суспільства, що професійний журналіст у дійсно масовому ЗМІ може вплинути на більші маси людей, аніж єпископ чи навіть глава Церкви. Навіть очевидців якогось факту журналіст може переконати у тому, що все було не так. Або створити ілюзію подій і процесів. Загалом створення ілюзій – одне із завдань (звісно, що не проголошене) мас-медіа.

Як і чому виникали релігійні медіа

Секуляризаційні процеси, які розпочалися у ХІХ столітті, вдарили по монопольному впливу Церкви у Європі на свідомість пастви. Далеко не всюди держава в особі її правлячої еліти стояла на боці Церкви. Потужний удар було завдано по звичній територіально-парафіяльній структурі – індустріалізація, а за нею й урбанізація витворювали нові великі за кількістю мешканців робітничі квартали. І в них переважно не було ні храмів, ні місць для молитви. Натомість тут доволі успішно поширювалася соціалістична пропаганда, яка мала атеїстичний чи антиклерикальний характер. І засобами для її поширення часто були саме листівки, газети. Збільшувався й відсоток тих, що мали хоча б початкову освіту і могли ці засоби масової інформації читати. На такий медіа виклик Церква зреагувала із запізненням, але несуттєвим. Із середини ХІХ століття починають виходити різні церковні медіа. Зокрема, одне з найвідоміших і найстаріших єзуїтських видань La Civiltà Cattolica стартувало в 1850 році. Згодом по всій Європі почали виходити різноманітні католицькі чи інших конфесій видання, завдання яких було донести до ширших мас слово Євангелії і погляд Церкви на ті чи ті суспільні питання.

Активізація католицької преси відбулася в міжвоєнний період. І це була заслуга Папи Пія ХІ та заснованої ним Католицької акції. Цей понтифік перший видає душпастирські документи щодо мас-медіа. За нього починає свою діяльність Радіо Ватикану, у тому числі його українська студія.

Історія українських церковних мас-медіа приблизно така ж довга. Греко-католицькі видання почали виходити в середині ХІХ століття, хоча їхнім завданням спочатку не була боротьба із секуляризмом, а національно-просвітницька місія. Священики загалом любили займатися журналістською і редакторською справою, писати художні та публіцистичні твори. З тих найдавніших до нашого часу виходить василіянський «Місіонар» (цього року йому виповнилося 120 років). Сам Митрополит Андрей Шептицький, ще як монах, був причетний до виходу часопису «Душпастир». Загалом до радянської окупації Західної України тут видавали у різний час кілька десятків релігійних газет і журналів. Важливою рисою їх було те, що вони не обмежувалися релігійною тематикою – писали на суспільні теми, не боялися незручних тем. Зокрема, тижневик «Мета» гуртував довкола себе українську католицьку інтелігенцію, був рупором Українського католицького союзу. Звісно, не бракувало видань, які мали допомагати священикові у євангелізаційній та душпастирській місії.

Далі естафету перейняла Церква в діаспорі, де додалося ще завдання гуртування української спільноти, захист своєї ідентичності, відстоювання права на помісну Церкву. До речі, найстарішу українську газету в США – «Свобода» – заснував греко-католицький священик Григорій Грушка. А вже після завершення Другої світової війни появилися медіа нової хвилі діаспори, зокрема бюлетень товариства «Обнова» – першої української організації, яка після ліквідації в Україні відновилася на поселеннях.

Саме спадщина діаспорної преси мала вирішальний вплив на відновлення українських релігійних видань в Україні. А з іншого боку, це був досвід самвидаву в часи підпілля. Тобто відродження релігійної преси в УГКЦ наприкінці 80-их – на початку 90-их років відбувалося на доброму ґрунті, чим вона якісно випереджала інші конфесії. Діаспорне радіо «Воскресіння», часописи «Місіонар» і «Патріярхат», місцеві відроджені газети «Мета», «Нова зоря», новостворені єпархіальні видання, молодіжне «Вірую», різноманітні парафіяльні газетки – ось далеко не повний перелік мас-медій УГКЦ 90-их років.

На той час у церковних ЗМІ був широкий спектр тематики, найперше катехитичної, обрядово-літургійної, еклезіальної, екуменічної тощо. Людям доводилося пояснювати на нинішній погляд елементарні речі, вчити молитов, історії Церкви, давати поняття про обрядові речі, відмінності та відносини між конфесіями, поняття Церкви, парафії, патріархату тощо. Натомість суспільної тематики було доволі мало. І це був радше наслідок радянського виховання та дуалізму, який існував у багатьох віруючих до того: поділ на публічне і приватне життя. У приватному людина могла ходити до церкви або брати участь у приватних Богослужіннях, таємно читати Біблію, приступати до сповіді і Причастя. А в публічному житті поводитися як типовий радянський обиватель, дотримуватися тоді (як і тепер) звичного правила «не вкрадеш – не проживеш» чи навіть бути членом компартії. І цей дуалізм дотепер відображений у розділенні так званого духовного і матеріального життя. Відповідно, дотримуючись цього правила, церковна преса рідко вдавалася до розгляду питань корупції, етики у професійному житті і політиці тощо. Вона віддавала перевагу позитивним новинам, уникала конфліктів. Світські питання порушували хіба на рівні теоретичних поглядів/вчення Церкви щодо тих чи тих справ. Попри те можна сміливо казати, що у 90-их роках УГКЦ була лідером серед інших конфесій за рівнем мас-медіа. Лише вона мала загальноукраїнське радіо, яке ще й щотижнево видавало бюлетень релігійної інформації, мережу єпархіальних прес-служб, друкованих видань і цікаву молодіжну газету. Але це був час, коли інтернет ще не став лідером серед ЗМІ.

В кінці 90-их років назріло розуміння, що Україні потрібна якісна релігійна преса про все. За приклад переважно брали сусідню Польщу, де існували такі видання (наприклад, Tygodnik Powszechny). З цією ідеєю виступив єпископ Юліян Гбур, українець з Польщі. І наприкінці 1999-го вийшов сигнальний примірник заснованої ним релігійно-суспільної газети «Арка». Її планували як тижневик, але для початку «Арка» мала виходити що два тижні, а потім стала місячником. Видання не мало статусу офіційного. Лише згодом, коли владика очолив новостворену Стрийську єпархію, «Арку» асоціювали саме з нею. У певному розумінні це вже був прорив. Але це був і виклик. І він полягав у тому, як писати критично про все, у тому числі про внутрішні церковні проблеми, залишатися незалежною, об’єктивною, злободенною, цікавою, стати комерційно вигідною. І проблема виникала вже на рівні фахівців. Знову ж таки були ті, що вміли писати про релігійне життя, але вони не завжди були фахівцями в сферах економічній, політичній, культурологічній та не вміли представляти їх із релігійної, християнської точки зору. Проте найбільший виклик полягав у тому, що далеко не завжди аудиторія, широкий загал готові були це сприймати. Траплялися випадки, що певний матеріал не подобався комусь із єпископату або протоєреїв, і «Арка» у відповідних єпархіях чи деканатах не розповсюджувалася. Отож, проіснувавши кілька років, вона перестала виходити.

За останні п’ять-десять років друковані медіа відійшли на другий план, витіснені електронними ЗМІ. Сьогодні фактично кожна єпархія, монастир, комісія, парафія УГКЦ мають свої сайти. Особливу роль відіграють соціальні медіа, які, своєю чергою, витісняють за популярністю звичайні сайти. І вони стають яскравим прикладом, як сучасні медіа можуть діяти в постмодерному суспільстві.

Навіщо Церкві присутність у мас-медіа?

Сьогодні Церква надалі залишається лідером громадської довіри в Україні. Але, як зауважують соціологи, це радше данина традиції, довіра на тлі недовіри до більшості інших суспільних інституцій, насамперед влади. Проте доволі швидко їй склали конкуренцію волонтери, армія, а також мас-медіа. І ця довіра, власне, є зароблена, особливо в умовах війни та інформаційної боротьби. І саме мас-медіа зараз мають максимальний вплив на формування авторитетів у суспільстві. Проте головне завдання їх тепер не так інформувати, як створювати шоу, розважати читача/глядача, бути вдалим бізнесом. Медіа–експерти говорять і про те, що нинішні медіа, особливо ТБ, створюють свою реальність, де глядачеві як важливу інформацію подають, наприклад, яскравий опис насильства чи інших негативів (принципи формування стрічки новин на одному з телеканалів: скандали, сенсації, страх, смерть, секс, сміх і гроші). А потім відразу іде розважальне шоу, яке після цього інформаційного негативу пропонує покращити настрій глядачеві. У результаті він вже стає залежним від «зомбоящика», який у поміркованих дозах вкладає в голову споживача необхідну комусь інформацію, формує певний світогляд. Російські медіа у цьому пішли доволі далеко і створили фактично паралельну реальність щодо подій у самій Росії та світі. А українські часто багато в чому наслідують своїх недавніх колег і наставників. У цьому світі інформаційних ілюзій формуються й свої авторитети. Блогер або громадський активіст може легко стати «героєм дня», запропонувавши або якусь цікаву ідею, або потроливши певну особу, тему, або елементарно вчинивши якусь провокацію. Головне, щоб це було представлене в соціальних медіа та на великому екрані.

А до чого тут Церква? Власне, вона вже перестала бути недоторканною «священною коровою», про яку говорять мало і лише добре (як би хотів багато хто в Церкві). І про неї нерідко подають інформацію саме в стрічці сенсацій, скандалів. Єпископ, який забавляється в барі, швидше стане героєм новин, аніж єпископ, який закликає жінок не робити абортів. Багатьох представників Церкви обурює такий підхід. Але потрібно розуміти і те, що підрив існуючих усталених авторитетів – це також частина медіа політики в епоху постмодернізму. Зрештою, як це часто буває, навіть за скандалами стоять конкретно зацікавлені люди чи групи (як це було довкола відомого скандалу з Архиєпископом УАПЦ Мстиславом). Навіть коли журналіст, але насамперед ведучий шоу, намагається нібито вияснити якусь церковну проблему, він запрошує в студію, окрім експертів, ще й людей, як то кажуть, з народу. В підсумку замість тверезого прояснення теми робиться типове шоу для глядача з попкорном у руках. У той же час медіа не відмовляються від позитиву – навіть шукають його. Але й він має бути не без сенсації. Великі побожні конференції, на яких порушують глобальні теми християнізації всього світу, не такі цікаві для майстрів камери, бо їм банально нема що показати: картинку, де сидять мудрі люди і щось говорять, ніхто довго дивитися не захоче. А ось коротко передати суть події, зацікавити темами, які обговорюються, не всім з церковних піарщиків вдається. Часто навіть найкращі церковні достойники не вміють коротко і по суті працювати перед камерами, особливо говорити звичайною мовою.

Отже, нарікання, що мас-медіа показують лише погане, виглядають не дуже переконливо, якщо врахувати, скільки реальних негативних фактів завдяки інформаційній прозорості суспільства потрапляє на очі. Ще святий Папа Іван Павло ІІ говорив, що Церква має бути відкритою для медіа, сам давав приклад співдії. З нашого досвіду маємо чудовий приклад медіа активності блаженної пам’яті Патріарха Любомира. Він фактично перший у новітній історії УГКЦ запровадив практику більш-менш сталих прес-конференцій, зустрічей із редакторами ЗМІ, створив неофіційну дорадчу групу з медіа експертів для консультацій. На прес-заходах був максимально відкритим до журналістів і тим самим відкривав їх на щиру розмову, не уникав незручних запитань і тем. Що дуже важливо, він умів публічно й доволі сміливо виступити з різними суспільно важливими проблемами, критикувати найвищу владу за конкретні негаразди. Звернення щодо гріховності затримки заробітної плати ще на початку його патріаршества привернуло до нього увагу журналістів, які люблять відважних і конкретних спікерів. Він заторкував актуальні теми, але міг сказати не банально, не завжди те «попсове», що хотіли чути журналісти, а скерувати їх на інший погляд на речі. І вмів скерувати напрямок розмови, переконати в своєму баченні навіть цілком секуляризованих співбесідників.

Подальша суспільна діяльність зробила з владики Любомира улюбленця медійного середовища. У результаті він мав один із найвищих рівнів довіри в суспільстві, який більш ніж утричі перевищував кількість греко-католиків у країні. Звісно, не проповідями в храмі заробив Блаженніший звання совісті нації, а саме своєю присутністю та активністю в медіа. Зрештою, він був єдиним главою Церкви, який вів колонку, і саме на сайті Української правди (відомої своїм ліберальним світоглядом). Пресконференція, на якій Блаженніший Любомир заявив про своє зречення, зібрала величезну аудиторію (для цього шукали найбільшу залу для пресконференцій у Києві), у тому числі чільних осіб з провідних ЗМІ. І завершилася вона таким унісоном щирих аплодисментів поваги, яких в Україні не заслужив жоден політик. Такий самий шквал аплодисментів подяки і поваги супроводжував Блаженнішого Любомира в його останню путь.

Можна з упевненістю сказати, що наразі ніхто із церковних достойників не вмів так зацікавити медійне середовище. Мається на увазі не те, яке й так з повагою чи навіть пієтетом ставиться до Церкви, а саме секуляризоване, часто антиклерикальне. І таким чином впливати на його світогляд. Тобто, з одного боку, він був цікавим ньюсмейкером, а з другого – делікатним реколектантом для тих журналістів, з якими спілкувався. Він пропонував їм самим альтернативний усталеному секулярному, часто постсовєтському, погляд на процеси і факти.

Саме цього вмілого душпастирського підходу бракує в діалозі Церкви та мас-медіа сьогодні, як і відкритості та щирості в бесіді. На жаль, часто переважає метод засудження і відмежування, самоізоляції від медіа, бо ті, мовляв, «пишуть про нас погано». Популярним стає підхід, що в медіа, особливо офіційних, мають бути лише «добрі» новини. І це нерідко дисонує зі світськими ЗМІ, які «знаходять» достатньо негативних фактів (наприклад, нетверезий священик, який збиває людей на дорозі). Цей дисонанс, з одного боку, загострює стосунки між церковним середовищем і медіа, а з другого – створює ефект взаємної недовіри. Для прикладу, знімальна група приїхала в село, щоби зробити сюжет про списки пожертв на храм від парафіян. Журналісти не мали на меті апріорі засудити священика чи провід парафії за ці списки і зазначених у них боржників парафії. Проте зустріли в громаді агресію на чолі зі священиком, який навіть не намагався розібратися, що хотіли зробити журналісти. У результаті вони були шоковані поведінкою віруючих і їх пастиря, а сюжет вийшов навіть кращим, аніж цього заслужили парафіяни. І в багатьох таких чи подібних випадках церковне середовище на місцевому рівні не вміє спілкуватися з пресою, бути щирим і відкритим до неї, сприймає її як підступного ворога, навіть якщо це віруючі люди (авторові доводилося не раз бути «адвокатом» одночасно однієї і другої сторін у таких випадках, до того ж переважно журналісти краще ставилися до опонентів, аніж навпаки). Натомість доволі популярним у церковних колах є метод спілкуватися лише зі своїми журналістами, які ніколи нічого незручного не запитають, поганого не напишуть. Щораз рідше представники Церкви проводять великі пресконференції, роблять виходи до преси. Зокрема, предстоятель УПЦ (МП) Митрополит Онуфрій за три роки правління не провів жодної відкритої прес-конференції для широкого загалу, спілкувався лише з довіреними журналістами, здається, навіть із російськими частіше, аніж з українськими. У результаті він залишається невідомим широкому загалові українських мас-медіа, переважно про нього важко знайти позитивні матеріали, зате негативних достатньо.

Біда в тому, що роль мас-медіа й надалі зростатиме. Все важче приховати щось негативне, оскільки сучасні медіа проникають у найбільш закриті й приватні середовища. І секуляризаційний наступ вже давно вийшов за межі поваги до свободи думки та совісті. Медіа формують тренди, в яких християнський світогляд на стратегічні речі виставлений на сміх як щось анахронічне, застаріле – і це в кращому випадку. Незрозумілі особи під виглядом спікерів певних середовищ гостро нападають на намагання Церков впливати на суспільні процеси, освіту, медицину тощо. І тепер стає щораз важче захистити свою позицію, якщо бути байдужим до ролі ЗМІ або сприймати їх вороже. Замикання в церковних ЗМІ має ознаки радше сектантського світогляду, оскільки церковні ЗМІ рідко коли орієнтовані на широкий загал, не виходять за межі вузької аудиторії і фактично не творять інформаційних хвиль.

За останні роки УГКЦ запропонувала кілька сучасних медіа проектів, які виходять за межі «зручної» аудиторії, як то кажуть, запливають на глибину. Насамперед, це ЖивеТБ і оновлене радіо «Воскресіння». Налагоджену систему трансляцій у інтернеті Богослужінь за участі Блаженнішого Святослава, прямих включень із важливих подій в житті Церкви. Це створює відчуття близькості Церкви до широких кіл, дозволяє швидко доносити візію Церкви. Католицьке «Радіо Марія» не боїться порушувати різноманітні гострі теми і виходити на екуменічний рівень. Особливо успішними є медіа, творені молоддю, зокрема сайт ДивенСвіт гуртує довкола себе молодий актив УГКЦ. На жаль, відверто відстають у цьому плані єпархіальні прес-служби та рівень новин. І це насамперед проблема ставлення до них на єпархіальному рівні, а особливо професійного підходу. Далеко не кожен священик може бути публічним спікером, а тому краще залучати професійних журналістів з числа мирян, таким чином даючи і їм можливість проявити себе. Це, до речі, практикували у 90-их роках, коли львівські церковні ЗМІ за рівнем професіоналізму не поступалися світським.

Церква, від проводу до звичних мирян, має зрозуміти роль мас-медіа в сьогоднішньому інформаційному суспільстві, не робити собі на шкоду зі ЗМІ та журналістів ворогів і не боятися йти на відвертий та щирий діалог. Наростає потреба загальної медіа освіти, особливо у семінаріях. І мовиться не лише про те, як писати «читабельні» матеріали, але й як фільтрувати інформацію в час гібридних війн та фейкових маніпуляцій. Намагання сховатися за мурами храмів перетворює церковну спільноту на типову секту. Натомість Христос закликав нести світло віри всім, а не лише своїм.

Тарас Антошевський, директор Релігійно-Інформаційної Служби України