Неподалік від Мукачева, на околиці села Іванівців, стоїть пам’ятний знак Єпископу Теодору Ромжі. Саме на цьому місці 27 жовтня 1947 р. совєтський режим вчинив замах на життя владики.
… Понеділок того далекого вже жовтня став останньою подорожжю єпископа до своїх вірників. Освятивши на празник Христа-Царя церкву в селі Лавках та відправивши архиєрейську літургію, Теодор Ромжа переночував у селі Лохові і разом із священиками Даниїлом Бачинським, Андрієм Березнаєм та семінаристами Михайлом Бугірем і Михайлом Маслеєм, котрі супроводили його у цій поїздці, вирушили бричкою до Мукачева, аби звідти дістатися до Ужгорода. Лиш минули село, як просто на них на великій швидкості ринув «студебеккер» . А віддалік його супроводив легковик. Від зіткнення бричка розлетілася на тріски, а тих, хто був у ній, розкидало усебіч. Владика та о. Бачинський опинилися між обломками брички. Нападники метушилися біля «студебеккера» – вантажівка не заводилася, а потім підбігли до скалічених і почали їх бити. На той час на дорозі з’явилася поштова машина й нападники, аби залишитися непоміченими, припинили звірячу розправу над скаліченими і, залишивши «студебекер» на дорозі, втекли легковою машиною.
Рядки ці – із книги «Сповідництво і мученича смерть єпископа Теодора Ромжі»; складеної за матеріялами беатифікаційної біографії о. Ласлом Пушкашем. Багатий матеріял у закарпатській пресі, зокрема, в газеті «Орбіта логос», подала тодішня медсестра Мукачівської лікарні сестра Теофіла (ЧСВВ), котра доглядала за потерпілими і на очах якої завершив свої останні страждання єпископ Теодор Ромжа. Вступне слово до книги написав єпископ-ординарій Мукачівського і греко-католицької єпархії Іоанн Семедій. Вийшла книга накладом 1000 примірників.
«Насильницька смерть від ворогів Церкви і бездоганно праведне життя є умовами для визнанняя Церквою мучеником, – пише Іоанн Семедій. – У житті єпископа Теодора Ромжі ці чесноти проявилися у героїчній ступені. про це свідчать спогади очевидців, архівні документи та повідомлення вірників про вислухані, по заступництву єпископа Теодора, молитви.
Святійший Отець Іван Павло II постійно звертає увагу на справу беатифікаціі єпископа Теодора Ромжі, називаючи його « великим мучеником»…
Маємо всі підстави надіятися, що не є далеким той час, коли Слуга Божий єпископ Теодор Ромжа буде визнаний Церквою блаженним».
Він сповна розділив ту гірку чашу, яку випила Греко-католицька Церква унаслідок репресій безбожницької влади. Лише на Закарпатті по перших часах окупації 35 священиків було засуджено на заслання чи до смертної кари, а додому повернулося лише 20. За 1949-1950 роки ще 94 священики були засуджені на 25 років ув’язнення й вивезені до таборів Сибіру й Казахстану. 16 з них там і померли. А ті, хто чудом уник репресій, продовжували душпастирську опіку в умовах підпілля. До неї долучилися й отці, що повернулися з таборів. Тому змагання за збереження віри можна вважати духовною спадщиною єпископа Теодора Ромжі.
Народився Теодор-Юрій Ромжа 14 квітня 1911 року в сім’ї залізничного службовця і був дев’ятою дитиною і ній. У великому Бичкові гірської Рахівщини закінчив початкову школу, а відтак – Хустську гімназію. 1930 року поїхав навчатися до Риму і став богословом колегії Германікум-Гунгарікум. Філософські й богословські студії відбував у Папському Університеті Грегоріяна. Через 4 роки переселився до Колегії Руссікум. Тут утворилося своє рідне Браство – «Апостолят молитви», за навернення Росії, щоб Спаситель простив злочини войовничих безбожників.
Додому Теодор повернувся улітку 1937 року як священик. Його одразу призвали до війська й він став курсантом Празького Училища воєнних священиків. У березні 1938 року повернувся у рідні гори. Мав приходи сіл Березова й Нижнього Бистрого Хустського району. Закарпаття входило тоді до складу Чехословаччини. І коли у вересні 1938 року було оголошено загальну мобілізацію, Теодор знову пішов до війська. Після Віденського арбітражу більша частина Мукачівської епархії залишилася за Чехословаччиною, а єпископська резиденція в Ужгороді, як і міста Мукачів й Берегів, знову повернули Угорщині.
Наприкінці літа 1939 року єпископ Олександр Стойка іменував Ромжу духовним наставником (спірітуалом) і професором духовної семінарії в Ужгороді, бо ж мав він і відповідну освіту, і, попри молодий вік, практику духовну. Після раптової смерти Олександра Стойки у травні 1943 року Апостольський Престол іменував Теодора Ромжу титулярним єпископом аппійським і помічним єпископом владики. Висвячення в єпископи о. Теодора відбулося 24 вересня в Ужгородському катедральному соборі. А вже через місяць частини Радянської Армії зайняли Закарпаття. Почалося нищення Греко-Католицької Церкви та її священиків, бо Йосиф Сталін вважав їх такими, що служать « міжнародному імперіялізму». Нова влада взялася за відрив Греко-Католицької Церкви від Ватикану і за приєднання її до РПЦ. Вимоги ці ставилися не лише жорстко, але й жорстоко, але вони в Мукачівській епархії не виконувалися. А так, як уже в перші місяці радянської влади від католиків було відібрано 15 церков і каплиць. Єпископ Ромжа почав протестувати проти цього. Його все частіше « запрошували» в НКВД й вимагали перейти на православ’я. Та він відповідав, що віддасть перевагу стражданням, навіть смерті, але не зрадить римської Церкви.
Терор посилювався. Церковні землі передавалися місцевим комітетам, із Мукачівського манастиря було вигнано монахів і передано його православним. Владика з цього приводу звернувся у Москву, до Верховної Ради й це підлило масті до вогню. Начальник 4-го управління держбезпеки СРСР П. Судоплатов на звернення Хрущова до Сталіна «разрешить ему тайно ликвидировать всю церковную верхушку в Ужгороде», одержав від міністра безпеки Абакумова завдання посприяти цьому. Священнослужителям було заборонено їздити по Закарпаттю без «благословення» уповноваженого у справах релігійних культів, за ними пильно стежать органи держбезпеки. І все ж владика регулярно таємно виїжджає до вірників. Так було і 27 жовтня 1947 року…
… Після трагедії поштовики доставили потерпілих і катованих до Мукачівської лікарні. Завідувач хірургічним відділенням, у майбутньому відомий професор Олександр Фединець, про якого так тепло відгукається сестра Теофіля, робив усе, аби урятувати життя отців духовних. Єпископ Ромжа мав переломи нижньої щелепи, а цілими залишилося лише сім зубів. Тіло було у синцях та крововиливах від побоїв. У ще тяжчому стані доставили до лікарні о. Даниїла Бачинського, бо нападники помилково вважали його єпископом й били особливо жорстоко. Та здоров’я Теодора Ромжі йшло на поправку й він через якийсь час мав намір вийти з лікарні.
Але Москва ніяк не могла змиритися з невдалим замахом. До Мукачева терміново відрядили Судоплатова, а начальник токсикологічної лябораторії НКВД Майрановський доставив отруту кураре. На роботу до лікарні прийняли якусь санітарку Одарку й розпорядилися, що вона має давати їжу владиці. Сестри-василіянки, а найперше Теофіля, котра була тут медсестрою й доглядала хворих єпископа й о. Бачинського, чергуючи біля них і вдень, і вночі, як могли, протистояли цьому. Але тієї фатальної ночі на вимогу головного лікаря Бергмана, котрий, нібито піклуючись про Теофілю, наполягав, аби вона відпочила після безсонних ночей, звернувся до ігумені Ігнатії Геревич з проханням, щоби почергували біля владики та о. Даниїла хоч одну ніч інші сестри-василіянки. Сестра Теофіля в коридорі пошепки попросила їх не залишати палату й на хвилину. Але не встигла вона з ігуменею помолитися в капличці й добратися до клавзури, як дістали звістку про те, що владика помирає. Сестри зі сльозами на очах розповіли, що головний лікар із своїм заступником наказав їй вийти в коридор і долучитися до обходу хворих. Коли ж через 5-8 хвилин вони повернулися в палату, почули стогін владики і слова: «О, Ісусе!» Це були останні слова владики…
Отець Даниїл Бачинський, який до того був непритомним, підняв голову й сказав: «Була тут дівчина й сунула щось владиці під ніс». Доктор Фединець одразу ж припустив, що отрута могла потрапити в організм через ніс (слизові оболонки) й була вона сильнодіючою. Він зателефонував Бергману і, набравши номер, почув, як той доповідав кудись, що доручена йому справа виконана … Комісія ж, що прибула з Ужгорода, після розтину констатувала: причиною смерти був крововилив у головний мозок.
Легендам про те, що автомобільна катастрофа не що інше, як нещасний випадок чи то через недосвіченість водія «студебеккера», чи то через напад бандерівців, люди не вірили. Тому перед злочинцями постала проблема: як зробити, аби похорон владики не викликав збурення. То ж прелатові Олександру Хірі (згодом він помер на засланні) було поставлено вимогу, аби похорон відбувся відразу на другий день. увечері, 2 листопада. Але той відповів:
«Похорон відбудеться згідно приписів обряду 4 листопада з участю священиків у катедральному соборі, як це належить архиєрею».
Пізно ввечері, 2 листопада похоронна процесія вирушила з Мукачева до Ужгорода. Усюди в селах люди зі сльозами на очах зустрічали похоронний супровід із тілом владики. Воно було поховане зранку, 4 листопада, після відспіваної Святої Літургії. Домовина ж захоронена у крипті під катедральним собором.
Але й після цього останки владики не залишили у спокою. Коли собор було повернуто греко-католикам і до крипти був доступ, виявилося, що ніша, де зберігалася домовина Теодора Ромжі, була порожньою. Майже усі гроби розбиті, пограбовані й сплюндровані. Гріб владики якимсь чином опинився в іншій ніші. Череп на рівні чола був акуратно розпиляний – очевидно, під час розтину комісії. У труні виявлено нарукавник та маленьку червону шапочку, яку носять єпископи-католики. Підтвердилися й свідчення про те, що нижня щелепа мала два переломи. Експерти з Будапештського музею прикладного мистецтва засвідчили ідентичність одягу із фотографій під час поховання і знайденими рештками у труні, а фахівці з Будапештського інституту антропології тепер ретельно працюють над тим, аби остаточно ідентифікувати останки єпископа.
Ім’я Теодор означає: «Божий дар», тобто знак Божої любові до людей. Ця ознака імені єпископа Теодора – ЛЮБОВ – проявилася через все його життя, яке було нічим іншим, як подвигом доброго Пастиря, який «життя своє за овець кладе» (Ів 10, 11). В житті єпископа Теодора і священиків Мукачівської епархії впізнається правдивість слів апостола Павла: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені. Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним» (ІІ Кор 4, 8-10)».
Цими словами закінчується книга про ісповідництво і мученичу смерть єпископа Теодора Ромжі.
Правда, як би хто не прагнув її приховати, все одно стає правдою.
Іван Гуцзоватий,
Закарпатська область