Свіжий номер

Ідентичність: яка і чия?

Час ставати сильнішими

Стати автором

Тетяна Мещерякова

Лист з Одеси

Дорога редакціє!

Дорогі видавці, дописувачі, жертводавці та розповсюджувачі «Патріярхату!»

Прийміть наші сердечні вітання зі святом Різдва Христового та з Новим Роком! Зичимо вам усім здоров’я і радости. Хай Ласка Божа і людська приязнь буде завжди з вами!

Дякуємо вам за вашу працю, за надзвичайно змістовний журнал, за те, що знаходите можливість посилати його й у наші краї, де духовну спрагу віруючих і досі, в основному, «погамовує» Московський патріярхат своїми антиукраїнськими проповідями та масовими виданнями книжечок-летючок, які повчають українців в отакому, дослівно, сенсі: «Нє трудно прєдставіть, что будєт с Православной Церковью на Украінє, єслі она отпадьот от Москви. Слєдующим трєбованієм будєт поючінєніє єйо Ріму…» Або: «Ми жівйом в прєддвєрії антіхріста, потому все, кому дорого Святоє Православіє, должни сохраніть благословєнное єдінство с Русской Церковью».

Іноді замість розмов про «прєддвєріє» антихриста можна прочитати фанатичні вигуки в адресу одного з першоієрархів Української Церкви: «В ньом жівйот сатана! В ньом дєйствуєт сатана! Каждая служба, совершаемая… (ім’я рек)… — ето прівлєчєніє гнєва Божьєго на нашє многострадальноє Отєчєство, на наш народ!»

Яке саме «Отєчєство» мають на увазі автори цих писань, і який народ вважають «своїм», — вони не уточнюють, але, оскільки до українського народу вони мають приблизно таке відношення, як житель о. Борнес до гіпотетичних мешканців якоїсь Авфи-Центаври, то під словами «наш народ», очевидно, розуміється ота горезвісна «історіческая общность», яку так довго намагалася вимістити із самобутніх народів їхнє Отєчєство.

На жаль, для спростування подібних інсинуацій, як і для ширення правди про історію української духовности й Української Церкви ми маємо дуже обмежені можливості. Жодна з організацій чи партій, яким болять ці питання, не має в Одесі не тільки власного друкованого органу, а й елементарного комп’ютера чи копіювального апарата для виготовлення та розмноження потрібних матеріялів. Газети, як правило, уникають гострих полемік з релігійних питань.

Все ж, в міру сил, намагаємось «достукуватись» до людських сердець. Вже два роки функціонує міський культурологічний семінар. Його організатори — учителька Галина Могильницька й викладач інституту сухопутніх військ Аліна Пляченко — поряд з іншими проблемами української історії та культури часто присвячують заняття і проблемам релігійним. Так дуже цікавими і змістовними були заняття за темами: «Християнство — і ми», «Автокефальна Церква в Україні», «Берестейська унія: причини, об’єктивні наслідки та уроки».

Часто виступаємо з лекціями у військових частинах, в навчальних закладах, Іноді «прориваємось» на шпальти газет, чи обласне радіо. Готуючи ці заходи, часто звертаємось до «Патріярхату», звідки беремо цікаві факти та знаходимо відповіді на ряд хвилюючих питань.

На потвердження цих слів надсилаємо вам статтю, видрукувану до 400-ліття Берестейської Унії в газ. «Чорноморські новини» (Статтю надрукуємо у наступному числі — редакція), в якій можете побачити посилання на ваш журнал, як, мабуть, і відчути в деяких позиціях автора відгомони детально простудійованих багатих матеріялів з цього питання, що публікувалися у вашому журналі. Отже, «Патріярхат» у нас не лежить без діла, а працює на користь нашій спільній українській справі. Тому дякуємо за нього усім вам, а також осібно високодостойному д-ру Володимиру Пушкареві, що взяв на себе труд впродовж уже кількох років систематично посилати його до нас.

На останок хочемо повідомити, що восени ми мали радість вітати в Одесі Його Високопреосвященство Владику Любомира Гузаря, котрий мав тут пресконференцію, зустрічався з членами греко-католицької громади, а також відслужив надзвичайно урочисту Службу Божу, на яку зійшлася вся україномовна Одеса, без огляду на конфесійну належність, — і всі мали високу духовну насолоду, і для всіх спілкування з Владикою та спільні з ним молитви були великим і радісним святом.

Прикро трохи, що ця урочиста служба відбувалась не у «власній хаті», а у величному польському костелі, в підвальному приміщенні якого з доброї ласки ксьондзів знайшла собі прихисток греко-католицька церква. Звісно, спасибі полякам, що пустили українську громаду «під свою стріху»… Але… Нехай Бог простить нас, якщо то грішні думки… Іноді, стоячи на молитві в тій підвальній церквиці, так ясно чуєш отам нагорі чиїсь кроки! І тоді не можеш позбутися відчуття, що по твоїй голові, твоїй вірі і твоїй церкві й досі топчуться чужі ноги.

Можливо, невдячне, але дуже символічне відчуття… Особливо, якщо взяти до уваги, що й українська церква Київського патріярхату має (без Вівтаря) площу… 8 (вісім!!!)м2. Це більш-менш уцілілий і нещодавно відремонтований шматочок колись великого, але вщент зруйнованого собору — залишилися напівобвалені стіни (лише зовнішні) просто неба.

Все цілком законно: євреям повертають синагогу, де містився військкомат, лютеранам — їхню церкву, де був ляльковий театр, полякам — другий костел, забраний в них під школу олімпійського резерву (один костел функціонував і при совєтах). Все це потребує реставрації. Але ж самі приміщення: стіни, дах, стеля, підлога, — все існує, все збережене. Українцям же — повертати нічого! Все, що не було знищене впень, — належало московській церкві і їй уже повернуте.

А при тій «ідеологічній обробці», якій щодня піддаються її приходжани (див. початок листа), смішно сподіватись, щоб вони самі запрагли змінити юрисдикцію котрогось свого храму. Тим більше, що майже жодної «протиотрутної» інформації вони не отримують з причин, про які вже говорилось на початку. Воістину — чого бідний? Бо дурний. А чого дурний? Бо бідний.

І все ж твердо переконані, що ситуація не є безнадійною, що Бог допоможе нам стати твердо на ноги, а Україна, ставши вільною, стане ще й Українською державою.

На тім стоїмо, для того живемо, на те просимо помочі в Христа Рожденного.

Щастя й добра «Патріярхату» і всім, хто докладає розуму, сил і коштів до його існування та ширення.

Христос ся рождає!
Славіте Його!

За дорученням одеситів-українців, вірних різних конфесій:

Тетяна Мещерякова, Степан Горхівський,
Нона Лебедева, Галина Могильницька