ТІ

«Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув». Духовність та сексуальне зловживання

«Біля Ісуса була Його Матір, коли Він входив у свої страждання і помирав. А моя мати, Церква, покинула мене у моєму болі та самотності». Ці слова, сповнені глибокого смутку та відчаю, пролунали з уст жертви сексуального насильства під час зустрічі з Папою Франциском. Вони влучно змальовують те, наскільки жахливим є власне сексуальне насилля над неповнолітніми в Церкві, в яку роль потрапляє Церква у цій ситуації та як вона повинна змінитися, зокрема ті, що наділені в Церкві відповідальністю.

Насильство, яке чинить особа духовна, набуває виняткового значення, адже, окрім психофізичної, воно заторкує і духовно-релігійну сферу людини. Якщо насильство чинить рідний батько, то завжди є до кого звернутися по допомогу – до Бога. Але якщо зловживає священник, той, який через богослужіння представляє Бога і про якого богослов’я каже, що він є alter Christus, тоді Божий образ затьмарюється, і людина може потрапити в бездонну темряву та самотність. Звичайно, це не обмежується випадками, коли кривдник є духовною особою, однак у такому випадку все набуває якісно іншого і серйозного виміру, особливо для тих людей, для яких віра, літургія та стосунки з Богом є важливими реаліями. Багато жертв такого насильства назавжди втрачають здатність вірити в Бога чи довіряти Йому.

Жертви насилля: їхнє бачення та страждання

Нерідко тих, які невимовно постраждали від представників Церкви та попри страх хочуть донести до загалу правду і бути почутими, відкидають чи звинувачують як порушників спокою, яким краще було б зникнути. Проте такий підхід спричиняє таку ж велику небезпеку духовної травми, як і травм психічної та фізичної. Здається, що багато людей у Церкві, в тому числі й особи відповідальні, не усвідомлюють значення ситуації. Але ж хто, як не ті, що уповноважено проголошують і тлумачать Євангеліє, повинні були б першими замислюватися над тим, як певні життєві події – в цьому випадку важка травма – заторкують та обтяжують духовне ядро віруючої людини? Дивно, що таке осмислення є рідкістю. Можливо, це й пояснює те, чому деякі єпископи та настоятелі приділяють більше уваги політичним, юридичним і психологічним наслідкам сексуального насильства, аніж духовно-богословським аспектам.

Тому й зрозуміло, що жертви насильства часто розглядають реакцію Церкви на звинувачення в насильстві так, ніби Церква є установою, яка займається лише собою, а не виступає як «любляча Мати» (важливо, що Папа Франциск використовує саме ці слова, щоб розпочати своє Motu Proprio, яким він наказує архиєреям і настоятелям брати на себе більшу відповідальність за виявлення та запобігання насилля).

Церква: свята і повна грішників

Церква заснована і покликана її Господом Ісусом Христом, щоб проголосити Добру новину: Бог любить людей, він милосердний і робить усе, щоб їх спасти, Він навіть віддає у Сині своє життя за них. Незліченна кількість людей виконала цю місію протягом останніх двох тисячоліть і посприяла тому, щоби зробити Церкву дивовижним таїнством спасіння в служінні бідним, хворим та найбільш зраненим. Однак одразу потрібно сказати, що в Церкві завжди були люди, які робили прямо протилежне до того, що проповідували самі, Церква та Ісус. Недарма папи останніх десятиліть неодноразово і наполегливо просили пробачення за гріхи та злочини представників Церкви.

Навернення: вимога та заклик Ісуса

Висвітлення теми сексуального насильства священників над неповнолітніми шокує і розриває душу. Мовиться не лише про секс і насильство, а й про зловживання довірою, про зруйновані життя та лицемірство – і все це в лоні Церкви. У певному сенсі зрозуміло, що хочеться втекти від цих питань, бо це порив самозбереження і бажання захистити свою інституцію. Однак не лише сучасна психологія, а й сам Ісус та багато духовних учителів після Нього вказують на незліченні й трагічні наслідки такого уникання. Той, хто відмовляється зустрітися віч-на-віч зі своєю темною стороною, той рано чи пізно ще сильніше з нею стикнеться. Фільм «Spotlight» («Прожектор»), у якому публічно засуджують приховування десятиліттями зловживань священників у Бостоні, дуже яскраво описує цей механізм.

Варто зазначити, що сексуальне насильство над неповнолітніми відбувається в усьому світі¹. Хоч у багатьох місцях відсутні статистичні дані щодо цього явища, однак заяви Конгрегації віровчення – того авторитету в церковному уряді, який здійснює керівництво кримінальними процесами щодо звинувачених священників, свідчать, що подібні зловживання трапляються в усіх помісних Церквах. Один із аргументів, який часто застосовують донині, – що сексуальне насильство над неповнолітніми є проблемою лише «занепадаючих» Західних Церков – є явно хибним та оманливим. Такий звужений погляд не дозволяє побачити, що в житті Церкви є очевидні чинники, які або сприяють зловживанням, або заважають чи перешкоджають їхньому виявленню та покаранню. Особливо якщо дивитися на цю тему в глобальній перспективі, стає зрозуміло, що Католицька Церква – це глобальна релігійна спільнота, яка нескінченно різноманітна і багатопланова, але що в повсякденній практиці у ній є великі подібності та незмінні елементи².

Звичайно, (відповідальним у Церкві) нелегко прийняти той факт, що в ній стільки зла і страждань. Особливо якщо вони особисто не причетні до нього. Однак чинником є те, що священників і єпископів у всьому світі ототожнюють з добром та злом, яке коїться в Церкві, і з тим, як поводяться їхні співбрати. Значно сильніше, аніж священники усвідомлюють це в своєму повсякденному житті, їх сприймають як представників Христа та Його Церкви – такими, якими вони й є – згідно з їхнім богословським визначенням. Що далі люди від Церкви, то чіткіше в них сформований образ Церкви як уніфікованої монолітної цілісності. Це одна з причин, чому кожне зловживання, скоєне священником, переносять на всіх священників і Церкву в цілому.

Священники: їхній стан і формація

Питання про те, чим особливі зловживання католицьких священників, очевидно, може стосуватися не тільки священничої ролі, її функції бути посередником та духовної і фактичної сили. Насправді зловживання сексуального характеру більшою чи меншою мірою присутні в кожній релігії: чи то в ісламі (можна лише згадати страхітливу статистику зловживань, вчинених у медресе (середній і вищій школі в мусульман Близького і Середнього Сходу, а також Пакистану і Північної Індії – Перекл.) у Великобританії), буддизмі, індуїзмі, юдаїзмі чи природних релігіях. Целібат теж не є винятковою рисою Католицької Церкви латинського обряду, оскільки в деяких інших релігіях та їхніх підгрупах є посвячені особи, які живуть безшлюбністю³. Саме тому кожен аспект, розглянутий у подальших розділах, зустрінемо не лише в Католицькій Церкві чи серед її священнослужителів. Але, мабуть, їхнє поєднання характерніше саме для них.

Ставлення до власної сексуальності

Ставлення до власної сексуальності є постійно актуальним викликом для кожної людини. На жаль, багатьом священникам, які обіцяють жити безшлюбністю, не пропонується достатнього людського і духовного проводу. Священники не вчаться здоровим та інтегрованим чином давати раду зі своїми сексуальними, емоційними потребами та потребами у здорових дружніх стосунках. А цього можна досягнути лише в серйозному процесі праці над собою, здійснивши відповідні кроки у розвитку, дотримуючись чіткої програми інтеграції та заручившись міцною психологічною і духовною підтримкою, яка супроводжувала б священника і після свячень. Незважаючи на вищого значення норми священничої формації, на яких ще раз наголошується у Ratio Fundamentalis, опублікованому Конгрегацією в справах духовенства 8 грудня 2016 року, формування людської зрілості de facto є другорядним у більшості освітніх програм для майбутніх богопосвячених осіб і священників. Враховуючи, що кризи покликання значною мірою спричинені тим, що особа закохується, а потім усвідомлює – з її слів, уперше – що прагне партнера та сімейного життя, дивно, чому відповідальні за формацію не вкладають енергію і час туди, де, як видається, є найбільша потреба⁴. Поглиблена психологія говорить про захисні механізми уникнення і заперечення життєво важливих імпульсів. Згідно з духовною інтерпретацією їх можна назвати акедією та інерцією – недбалістю та млявістю. Тут також напрошується теза про те, що це зволікання відповідальних за формацію осіб з тим, аби серйозно брати до уваги духовний досвід та людські процеси, приймати очевидні рішення, прямо та опосередковано передається тим, кого вони формують.

У процесі уникнення/витіснення емоцій-почуттів з’являється небезпека неконтрольовано вибухнути емоціями в тих речах, які були відхилені або осуджені, – в нашому випадку сексуального бажання, змішаного з багатьма іншими неприйнятими потребами. Це може проявитися як у активному, так і в пасивному протистоянні всьому, що пов’язане з цією темою і вимагатиме критичного розгляду, або ж у неконтрольованій волі, серед іншого там, де можна очікувати найменшого спротиву, – в нашому випадку з дітьми чи підлітками. А тут ще дві інші теми, які зараз не можемо описати докладніше: з одного боку, конкретні виклики, з якими стикаються кандидати у священство та священники-геї, з другого – електронне спілкування, формування стосунків та використання порнографії в світі Інтернету.

Розуміння священства у Католицькій Церкві

Розуміння священства та священничої ролі у Католицькій Церкві відіграє ключову роль у зловживанні неповнолітніми та запізнілому викритті цього зловживання. У багатьох частинах світу і в деяких релігійних групах, навіть у наших широтах (мається на увазі Європа – Ред.) священників вважають недоторканними Божими посланцями, які більш-менш безпосередньо одержали від Бога владу, авторитет та управлінські повноваження. Такий образ священника, з культово-сакральним елементом на передньому плані, може привести до благоговійної та непорушної ідеалізації з боку вірних, що ускладнить, ба навіть унеможливить, критику священника чи навіть припущення, що він здатний вчинити зло.

Є річ, яка пояснює те, що сьогодні виглядає немислимим для людей, які не належать до Церкви. Жертви насилля часто кажуть, що саме вони – а не священник – почувалися погано і брудно, коли справа стосувалася сексуального контакту. Інші сприймали фізичну та емоційну увагу священників як щось, що підкреслювало і робило їх неповторними, підносило до «священничої сфери». Якщо шукати відповідь на питання, чому стільки жертв насилля не могли розповісти комусь про жорстокі дії протягом років і десятиліть, одним із ключів до зрозуміння цього є конфлікт совісті та нерозв’язна дилема між почуттям жертви некерованого насильства та відчуттям величезного тягаря від того, щоб звинуватити в цій жорстокості духовну особу (в оригіналі – священника). Варто пам’ятати, що багато жертв сексуального насильства перебували поруч зі священниками, які з них знущалися, як міністранти, лідери молодіжних спільнот чи підопічні в інтернатах. Часто вони були особливо віддані і сповнені довіри – довіри, якою потім зловживали і яку зруйнували.

Той, хто в дитинстві та підлітковому віці, а також як семінарист навчився та побачив, що священник є недоторканним, міг легко розвинути в собі розуміння, що він не зобов’язаний виправдовуватися. Той, хто наділений священною владою, може взяти собі все, що хоче. Таке налаштування може хоча б частково пояснити, чому священники, які зловживають дітьми та підлітками, повністю заперечують це чи навіть вважають себе жертвами або «помічниками» («він спокусив мене»/«їй сподобалось»), та часто не в змозі визнати, що вони розуміють страждання, яких завдали.

У деяких кандидатів на священство можна помітити, що вони вважають семінарію чи священство традиційною професією, після закінчення робочих годин «приватно» роблять речі, несумісні зі священничим життям. Правдоподібно, що вони прагнуть привілеїв, влади та краси цього служіння, однак не бажають платити ціну того, про що говорить Євангеліє: убогість, чистота, послух і загалом ціна втрати життя заради Ісуса. Це явище приховує великі ризики для тих, що за певних обставин можуть вчинити різного роду зловживання. Це ризик для спільнот, єпархій та Церкви.

Менталітет фортеці

Ще одним компонентом типово католицької суміші, який уможливлює зловживання та перешкоджає їхньому виявленню, є таке відношення до проблеми, яке зазвичай називають «менталітетом фортеці». Хочеться вирішити все «між собою», не залучаючи громадськість, бо є страх за власну репутацію. Проте за такого підходу забувають як про страждання жертв (які повинні мовчати), так і про закон медіасвіту, який каже: «Рано чи пізно все вийде на яв. Самостійно візьми ініціативу в свої руки, визнай невдачу, щиро попроси пробачення – і тобі повірять».

Часто інший чинник вступає у гру, а саме одностороннє тлумачення особливого зв’язку та відповідальності, які пов’язують єпископа з його священниками. З одного боку, недостатньо уваги приділяється тому, що «батьківська турбота» включає не тільки прощення і милосердя, а й справедливе покарання. З другого боку, існує esprit de corps – корпоративний дух, за яким єпископи насамперед думають про захист «своїх», а не добробут слабких і нужденних. Рідко згадують про те, що багато винуватців сексуального насильства дуже вміло «витягують голову із зашморгу» і маніпулюють своїм керівництвом, і що керівництво дуже радо вірить тому, що йому обіцяють («я більше ніколи цього не робитиму»), і виявляють до них неправильно інтерпретоване милосердя. Дотримуючись позірної логіки, людина не шукає компетентної допомоги ззовні, а вважає, що може знайти рішення власними засобами і стратегіями. Отже, вона замикається у власній фортеці і не помічає, що саме в закритих церковних системах, таких як у Ірландії, католицьких спільнотах Австралії чи США, де Церква визначала все – від народження до смерті, зловживання траплялися з тривожною частотою і тривалістю.

Те саме стосується деяких богопосвячених спільнот і нових релігійних спільнот, які виникли до або одразу ж після Другого Ватиканського Собору і протягом багатьох років через порівняно велику кількість задіяних осіб вважалися великою надією Церкви. Останніми роками, однак, з’ясувалося, що в значній кількості цих груп, багато з яких поєднують рішуче консервативне церковне позиціонування із так званими традиційними формами літургії та богослов’я, існували серйозні й різноманітні форми зловживань. Деякими з найвідоміших прикладів – на жаль, не всі! – є: «Легіонери Христа» (засновані в Мексиці), «Спільнота блаженств» (заснована у Франції), «Місійна спільнота Віллареджії» (Comunità Missionaria di Villaregia) на півночі Італії, «Спілкування життя християнського» (Sodalitium Christianae Vitae) – переважно в Перу – та послідовники отця Фернандо Карадіми в Сантьяго-де-Чилі. У цих спільнотах зловживання були пов’язані не лише із сексуальним насильством над неповнолітніми, а й із сексуальним насильством над підопічними – таких як нови(ч)ки чи студенти. Посилаючись на обіт послуху та сувору релігійну практику, були створені стосунки крайньої залежності, в яких кожен вид критики був осуджений і покараний. Не дотримувалися важливі правила духовної традиції (!) – такі як розділення Forum internum та Forum externum, замовчувалися випадки зловживань Таїнством сповіді (це і порушення таємниці сповіді, і absolutio complicis, тобто відпущення гріхів співучасникові порушення Шостої заповіді).

Окремий розділ у цьому контексті міг би бути присвячений особистостям засновника. Деякі з цих засновників були виключені зі своїх спільнот через сексуальне насильство, фінансові зловживання, шантаж сумління і піддані церковним карам, у тому числі екскомуніці. Вони десятиліттями панували над людьми і справами, і ніхто не наважувався засумніватися у їхній абсолютній владі та вимогливій поставі, бо вони були обґрунтовані духовно. Оскільки не було дієвих органів контролю, не було системи checks and balances, вони мали змогу робити все, що завгодно. Не всі ці особи були або є священниками, що знову ж таки вказує на глибшу проблему: там, де (церковне) середовище закривається, осуджує відкриту комунікацію, процеси формації та розвитку людини, ризик зловживань зростає в експоненціальному масштабі.

Нечіткі лінії структур управління та неоднозначні єрархічні межі, які створюють вакуум і певною мірою є повною протилежністю до «ментальності фортеці», також сприяють умовам зловживань. На це вказував, до прикладу, так званий Deetman-Report (Доповідь Дітмана – Перекл.), що описує випадки зловживань у Католицькій Церкві Нідерландів. Вражає, скільки невирішених процедурних питань були викриті цим скандалом. Одним прикладом серед багатьох є окреслення відповідальності єпископів чи провінційних настоятелів за неправомірне поводження священників або за нехтування керівними обов’язками. Цю тему роками дискутують під ключовим словом «відповідальність єпископів» (bishop’s accountability) переважно в англосаксонському просторі.

Коли обов’язки визначені нечітко, людям легко вмити руки з будь-якої відповідальності. Ні принцип фортеці, ні хаотична організація не виправдовують себе. Авторитет і влада необхідні особливо тоді, коли це стосується захисту людських життів. Однак пов’язана з цим влада потребує як зовнішнього контролю, так і внутрішньої відданості, що допомагають відповідальним особам по-справжньому зрозуміти свій статус та обов’язки в тому сенсі, на який вказував сам Ісус: «Найбільший з вас буде вам слугою» (Мт. 23, 11).

Ми разом: запити і завдання

У суспільстві, де достовірність та надійність є одними з найвищих цінностей, криза зловживань ставить фундаментальні питання: чи готові ми переосмислити наш спосіб бути Церквою? Поки ми чинимо спротив, поки не бажаємо бачити наявні несправедливість і зло, поки прагнемо щонайшвидше повернутися після скандалів до «власне» душпастирської праці, доти наш погляд звернений лише на себе, а наша апостольська енергія і творчість заблоковані. Папа Бенедикт XVI, який постійно протистояв навіть тим кривдникам, що були видатними особистостями, своєю відставкою подав унікальний приклад того, як можна здійснювати владу (в Церкві). Папа Франциск ніколи не втомлюється засуджувати хвороби клерикалізму, кар’єризму та зручного способу життя і проповідувати навернення до простоти й щирості Євангелія.

Що стосується теми духовних причин і наслідків духовної травми постраждалих від насилля, то виникає кілька питань: яке визначення треба дати сьогоднішній керівній єрархії та здійсненню повноважень з точки зору Євангелія? Як жінки і чоловіки можуть доповнювати одне одного в різних видах розуміння та ставлення до влади? Чого ми можемо навчитися від того, що в суспільстві й економіці називається корпоративним управлінням (Corporate Governance) та дією відповідно до запиту чи наказу (Compliance) для справжньої співвідповідальності та перевірених механізмів контролю в структурі Церкви? Що насправді можна вважати ядром священства? Яку діяльність можна чи варто було б делегувати від священників на парафіях та в інших установах до співпрацівників? Як застосовувати особисте та спільнотне розпізнавання духів, яке допомогло б знайти оптимальний варіант між «ментальністю фортеці» та «хаосом»? Як єпископам і провінційним настоятелям навчитися зважувати аргументи та приймати рішення в потрібний момент? Як варто формувати майбутніх священників і богопосвячених осіб? Чи достатньо вкладаємо у навчання осіб, відповідальних за формацію?

Вже тут очевидно, що відповідальним у Церкві, а також багатьом «простим» християнам важко довіряти Ісусові та вірити в Його слова: «… і правда визволить вас» (Йо. 8, 32). Справді, нелегко заглянути в очі неприкрашеній правді. Потрібна сміливість і воля, щоб вийти назустріч реальності, якою б тривожною і болісною вона не була. Християнам варто було б довіряти Богові більше, аніж собі, особливо у важкі часи та в умовах особистих чи спільнотних невдач. У таких ситуаціях кожен, хто відкриє свої очі, розум і серце, здатний пізнати не лише речі про себе та інших людей на людському і духовному рівнях, але й відкрити себе благодаті навернення та прощення, що обіцяні всім тим, які щиро визнають свої невдачі та провини. Це також спонукає до готовності готовність відкритися на відчуття сорому, пригнічення, сумнівів і недовіри. Все це важко пережити. Однак тому, хто може прийняти це з вірою в Спасителя Ісуса Христа і знайде підтримку в спільноті вірних, обіцяна допомога Святого Духа. Така постава відкриває простір, який, проникаючи в глибини людського серця через «духовне спустошення» (як писав святий Ігнатій Лойола), за допомоги благодаті може принести розраду і навіть зцілення. Так насправді є: люди після років невимовних страждань на межі відчаю і самогубства, після років чи десятиліть депресії та болю знаходять доступ до джерела надії та життя. Ці люди, які, можна сказати, пройшли через пекло, є достовірними свідками сили відкуплення в Ісусі Христі. Багато хто з тих людей, які дали свідчення своїм життям – життям, сповненим страху та ризику, знову отримати травму: згодом говорили про те, що пізнали абсолютно нове значення страждань, смерті та воскресіння Ісуса. Якщо Церква буде глухою до голосу і свідчень постраждалих – тих, які змогли пройти шлях примирення, і тих, які цього не пережили, то вона не лише ще раз зранить тих, які особливо постраждали від представників Церкви, а й втратить можливість самоочищення через визнання своєї провини і відкине тих, які особливим чином пов’язані з долею Ісуса.

Чому Бог поставив свою Церкву в цю ситуацію? Який заклик він, Господь історії, посилає нам через скандали і кризи нашого часу? Що він хоче цим сказати християнам? Мабуть, найперше те, щоб вони відкрили очі на реальність, зрозумівши невимовні страждання жертв і свою причетність до ефективності сили зла. Ніхто не може раз і назавжди перемогти зло, навіть зловживання неповнолітніми – це було б фатальним прорахунком, але можна зробити багато, аби щонайбільше мінімізувати ризик зловживань. Так, як любляча мати врешті зробить все, щоб захистити⁵ сина чи доньку від біди, і не відмовиться від неї.

о. Ганс Цольнер, ТІ, професор психології Папського григоріанського університету, керівник Центру захисту дітей

Переклад Наталії Андрусів

Людська гідність у часи загрози

«Так, настав час призадуми. Ви гадали, що достатньо відвідати Бога в неділю, щоб бути господарями своїх днів» (Альбер Камю «Чума»)

Пандемія сколихнула світ, вибудовуваний в епоху глобалізації. За якихось кільканадцять днів коронавірус дістався – завдяки тій же глобалізації – майже до всіх країн світу. Та суспільно-економічна ситуація, яка зараз склалася, без сумніву, стала суворим іспитом для всіх громадян, урядів, політиків, культурних діячів, міжнародних організацій, дослівно – для всіх. Коронавірус дуже «демократичний» і «справедливий»: однаково атакує бідних і багатих, малих і великих світу цього. Зрештою, останні через свої численні контакти, навіть більшою мірою в групі ризику. «Принаймні тепер ситуація була зрозумілою, зараза стосувалася усіх» (Альбер Камю).

Багато хто порівнює епідемію з війною, одночасно наголошуючи на тому, що ворога складно розпізнати. Звідси випливає, що його складно піймати, він непередбачуваний і підступний. Переконатися в цьому змогли зірки спорту і політики, котрі, насміхаючись із епідемії, злегковажили заходами безпеки і стали жертвами хвороби.

Епідемія, одвічний людський ворог, пригадує нам сьогодні, що в питаннях крихкості людського життя, попри увесь цивілізаційний прогрес, небагато змінилося. Деякі загрози ми трохи віддалили від себе, вдаючи при цьому, що вони ліквідовані. У ЗМІ щораз частіше з’являються тексти із заголовками на кшталт «Короновірус оголив «світ»… Показав марноту, облуду, лицемірство» тощо. Не будемо тут ідентифікувати ті «світи», які оголює коронавірус. Проте якоюсь мірою це стосується всіх «світів», хоч, може, у різних діапазонах. І світу релігії в тому числі.

Без сумніву, ця сьогоднішня пандемія є важким іспитом для «людей Церкви»: духовенства і мирян, настоятелів і підлеглих, тих, що є практикуючими вірянами, і тих, що занедбують дотримання релігійних правил. В цій ситуації постає базове питання про суть нашого щоденного досвіду віри: чи наші релігійні практики є виразом формальності, чи знаком відчування Бога, який справді діє в нашому житті тут і тепер? Парадоксально, що тимчасова неможливість брати участь у недільній літургії, прийняття причастя, участі (особливо тепер, під час Великого посту) в Хресній дорозі[1] може стати для нас викликом, завдяки якому станемо перед Богом і перед власним сумлінням у щирості серця. Сьогоднішні обмеження парафіяльних молитовних практик можуть стати для нас справжніми реколекціями.

В періоди добробуту, успіху і позірного спокою ми легко піддаємося ілюзії, що наше життя – в наших руках, що ми можемо його на свій розсуд впорядковувати, формувати, змінювати.

Для творців «нової цивілізації», котрі гордовито, легковажно трактують права природи, протиставляючи їм досягнення культури, майже в кожній галузі, коронавірус нагадує про могутність природи та її права, яким людина підлягає незалежно від того, чи їй це подобається, чи ні. Хвороба ні в кого не просить дозволу і ні в кого не питає думки.

Безперечно, світ подолає теперішню пандемію. Науковці винайдуть вакцину. Однак усе це – тільки до наступної загрози… Але коли минає загроза, всупереч очевидним фактам ми знову піддаємося ілюзії, що оце зараз назавжди починається ера безпеки і спокою. Нема нічого ілюзорнішого. Нова загроза зазвичай приходить неочікувано. Так уже було в історії людства, так є тепер. І ніщо не вказує на те, що цей порядок речей зміниться. «По суті, зарази є чимось звичайним, але важко в них віриться, коли на нас звалюються», – підсумовує Альбер Камю.

Крихкість людського життя і пов’язані з нею загрози є важливим елементом антропології. Втрата з поля зору остаточного призначення людини, її остаточної мети та сенсу життя стає – в ситуації безпосередньої загрози – джерелом занепокоєння, втрати рівноваги, розпачу. Псалмопівець каже: «Ті, що не взивають до Бога, тремтять зі страху» (Пс. 14, 5).

«Якщо треба буде – помремо. Баста! Що можемо зробити? Руками ж цього не втримаємо», – сказав один італієць під час вуличного опитування. Пам’ять про останні речі (смерть, суд Божий, небо, пекло – Ред.) допомагає менше фокусуватися на відчутті загрози, а пробувати знайти вихід із неї, будувати надію, взаємодопомогу, шукати Бога. Хвороба і смерть не є кінцем того, що для нас найдорожче, найважливіше, єдине. «Є цінності, які за жодних обставин не можна принести в жертву в ім’я ще вищої цінності і які стоять понад збереженням фізичного життя» (Бенедикт XVI).

Теперішня пандемічна загроза вчить нас бути покірними перед життям та його крихкістю, вчить більшої поваги до прав природи та їхнього Творця. Наше занурення у віртуальний світ картинок і вражень, де все відбувається одним дотиком пальця, спотворює дійсність реального світу. В природі, у фізичному розвитку, духовному розвитку, у міжлюдських стосунках ніщо не стається раптово, в один клік. Усе відбувається повільно, є процесом, розвивається поступово, вимагає праці, зусиль, зобов’язань, а часом і терпіння. Сьогоднішня пандемічна загроза вимагає від нас саме того, чого вимагає й саме життя на кожному етапі свого розвитку: уваги, терпеливості, вміння чекати, метафізичного погляду, чистого сумління.

Безсумнівно, джерело нашого почуття загрози випливає також із факту відмови від метафізики, духовності та релігії. В ситуації загрози для життя людина опиняється в «безпорадній самотності». Не мовиться про ізоляцію від ближніх, усамітнення, а про внутрішню самотність серця перед Богом. Усі рефлексії, які сьогодні висновуємо, звучать банально і порожньо. Людина потішає і підтримує іншу людину тільки до певної межі. Поза нею кожен зостається сам на сам зі своїм страхом, браком відчуття безпеки. Навіть наші найближчі в ситуації, коли є загроза життю, завжди залишаються назовні того, що відбувається в людській душі, змученій страхом, болем чи розпачем. Хвилювання за себе і за своїх найближчих є голосним благанням серця про Божу присутність, Його силу та любов у нашому житті.

Теперішня загроза пандемії не є першою в історії. Нещодавно Папа Франциск здійснив паломництво до чудотворного образа Матері Божої Здоров’я Римського Народу (Salus Populi Romani) та чудотворного хреста святого Марчелло, перед котрим молилися римляни в 1522 році у розпал епідемії чуми. Коли в 1625 – 1629 роках у Вільнюсі скаженіла епідемія, святий Андрій Бобола та його співбрати несли хворим духовну та предметну поміч. Багато з них віддали своє життя в служінні жертвам пошесті. Жертвою допомоги хворим на холеру був Кароль Антоньевіч, ТІ, а блаженний Вінкентій Фреліховський помер у концтаборі Дахау, служачи хворим на тиф. У наші дні хворими під час епідемії займаються спеціальні медичні служби, фінансовані державними інституціями. Але як люди Церкви, духовні та миряни, ми повинні питати себе, яким повинне бути наше служіння вірним у час епідемії. Відповідь вимагала б розпізнавання, відкритості, а понад усе – молитви про світло Святого Духа. Парадоксально кажучи, саме сьогодні, у час біди, можемо бодай частково відновити втрачену через надужиття стосовно неповнолітніх довіру вірних та через наші дії перед обличчям навислої загрози. Вірогідними, однак, можуть стати тільки ті пропозиції, котрі будуть виразом чистоти серця та істинної любові до Бога і ближнього.

Мова душпастирської проповіді в період загрози, браку відчуття безпеки мусить бути зрозумілою, точною, недвозначною. Вислови «Ісус не передає зарази», «у церкві ми в безпеці» є неточними, двозначними. Це звороти, які легко можуть ввести в оману пересічну людину. Ісус не розносить заразу, але негігієнічне уділення Святих Тайн може стати причиною інфікування. Послух наказам і заборонам уряду та рекомендаціям єпископів є проявом покори і дисципліни. Нещодавно мені зателефонували і поставили питання: «Що маю зробити, аби моє сумління було спокійним, бо мій отець парох…?». Я відповів: «Слухатися священника так, як він слухається єпископа». Сьогоднішня нетипова, надзвичайна душпастирська ситуація показує, наскільки умовними можуть бути деякі літургійні форми і жести нами ж установлені.

Аналітики, які стежать за розвитком пандемії, зауважують, що там, де повсюдно порушували правила безпеки, епідемія швидко нарощувала темпи. Саме споживацькі звички призвели до розвитку епідемії в окремих регіонах. Через коронавірус значною мірою призупинили міжнародні пасажирські перевезення, скасували десятки, сотні важливих конгресів, зустрічей, культурних і спортивних подій, наукових з’їздів, до яких готуються іноді роками. Сьогоднішня ситуація вчить нас, що справи, якими ми часом переймаємося, дуже відносні, а саме людське життя, родинні зв’язки є тут, на землі, найвищими цінностями. За земні досягнення не варто платити власним здоров’ям і родиною. Час пандемії може навчити нас поміркованості, дисципліни і внутрішньої свободи в щоденному житті: міжособистісних стосунках, будуванні кар’єри, споживацтві, володінні благами. «Чума скасувала оціночні судження. Було очевидним, що нікого вже не цікавила, наприклад, якість одягу чи їжі, які він купував. Приймали все гуртом» (Альбер Камю).

Ще тиждень тому ми були обережні та скупі на слова, які стосувалися участі вірних у недільній літургії. Один зі священників, з яким я розмовляв, сказав: «Це неприпустимо, щоб люди не були в неділю у храмі». А втім це було можливе. Я чув зауваження на кшталт: «Навіть у часи переслідувань вірні збиралися у церквах». Так, але сьогодні уряд не є тираном, який переслідує Церкву, а справжній ворог, вірус (використовую відповідний сленґ) ні за що не відповідальний.

Як говорити про Бога і Його волю під час пандемії, яка безпосередньо загрожує життю? Це важке завдання. Воно вимагає не тільки глибокої віри, а й культури мови, духовності, розуміння сучасної людини, врахування її прагнень, вразливих місць, хвилювань, страхів. Як душпастирі ми повинні бути уважними, щоби в наших рефлексіях не використовувати цю складну ситуацію для світоглядної полеміки. Зараз не час для дискусії і доведення істинності власної релігійної точки зору. Наше свідчення не має нікого осуджувати, впокорювати, ставити під сумнів чиєсь почуття гідності. Ті цивілізаційні суперечності та слабкі місця, які зараз виходять назовні, треба побачити, зафіксувати, щоби могти, можливо, пізніше повернутися до відповідних тем. Але робити це спокійно, розважливо, з повагою до кожної людини. Те, що ми розбудимо сьогодні «ідеологічних демонів» (що дуже легко зробити в час небезпеки), не допоможе ані нам, ані нашим ближнім. Період небезпеки для життя – це передусім час особистого навернення!

«Польський інтернет захоплює хвиля фейків про коронавірус. Не даймо себе ошукати!» – закликають ЗМІ. Варто також триматися подалі від різноманітних прогнозів і передбачень. Багато хто схиляється до варіанта, що загроза триватиме не «надцять» днів, а тижні чи навіть місяці, квартали. Спокійно, наскільки можемо, нам треба думати про те, що мусимо відтермінувати чи навіть скасувати всі зустрічі, з’їзди, святкування (у тому числі церковні), презентації, іспити тощо. І хоча для більшості з нас це нелегко, а іноді навіть болісно, однак, попри все, воно може стати для нас уроком того, що варто шукати найважливіше в житті – суттєве, що становить фундамент усього нашого життя, дочасного і вічного. Наше життя в руках Божих і в руках наших. Другий Ватиканський Собор повчає, що «людина під наглядом Бога сама формує своє життя». Провидіння апелює до нашої відповідальності, нашої праці, зусиль, милосердя та наших страждань.

Французи, які надто довго підходили до пандемії легковажно (що має драматичні наслідки), накинулися тепер на повість Альбера Камю «Чума», в якій оповідається про зачумлене місто Оран на алжирському узбережжі. Повість ця, як зазначає сам автор, не має на меті бути «хронікою остаточної перемоги [над чумою]. (…) Може бути лиш свідченням того, що слід було зробити і що безсумнівно повинні робити й далі (…) всі люди, які, не будучи спроможними стати святими, але не бажаючи погоджуватися на зарази, стараються-таки бути лікарями». Якими ж правдивими та актуальними є ці слова уже не тільки для жителів Орана, а й для всіх людей нашого глобалізованого світу незалежно від релігії, світогляду, політичних переконань. «Чума» – це підручник, що навчає, як у випадку епідемії перемагати власний егоїзм, думати не тільки про себе, допомагати людям, підтримувати найближчих, а над усе – як протистояти крихкості людського буття, відкриваючи, серед змагань, її найбільшу цінність, гідність та остаточну ціль.

Переклад здійснено редакцією з дозволу автора. Оригінал статті на сайті https://ekai.pl/jozef-augustyn-sj-ludzka-godnosc-w-czasach-zagrozenia/

о. Юзеф Августин, ТІ, надзвичайний професор Ігнатіанської академії в Кракові, співзасновник і головний редактор квартальників «Życie Duchowe» і «Pastores».

[1] Статтю було написано в часі Великого посту.

«Бог посеред міста – воно не похитнеться…» (Пс. 46, 6)

Упродовж лише кількох місяців поширення світом коронавірусної інфекції глобальна людська спільнота раптом відчула брак чогось настільки важливого, настільки «нашого», людського. За умов карантину нам ніби раптом забракло самих себе. Два перші уроки, засвоєні сьогодні людством, – «ми безпорадно глобальні» та «ми глобально вразливі». Особлива небезпека вірусу в тім, що вражає він не лише людину, а механізм генерування людського суспільства. Суспільство ж – складна система комунікацій. Спілкування формує його тіло, уможливлює економічні, політичні, правові, культурні відносини, міжособистісні стосунки. Тому так важливо відшукати силу, здатну нас зцілити саме в епіцентрі нашої соціальної онтології. Необхідні правильні смисли та ефективні соціальні механізми, що можуть допомогти вистояти в умовах «дефіциту нашої людяності», спричиненої не лише сьогоднішнім браком соціального контакту, тотальної вразливості глобальної спільноти, а й в умовах крихкості сучасної культури. Адже крихкість – передумова хаосу, здатність розсипатися на атоми, втратити форму та цілісність, пірнути у безлад.

Куди йдемо?

В євангельських повчаннях і притчах Ісус часто говорить про майбутнє, звертаючи увагу слухачів уперед до вічності, яка розпочинається тут і тепер з особистого навернення. У своїх посланнях апостоли заглядають у минуле виключно з перспективи світу, що гряде. Книга Одкровення розгортає перед читачами епічний ландшафт прийдешньої дійсності з остаточною перемогою добра. Іншими словами, Новий Завіт – це про нове, про те майбутнє, що починається вже сьогодні, але про майбутнє. На жаль, упродовж кількох останніх століть ми ніби втратили цей герменевтичний вектор. Варто лише прислухатися до недільних проповідей у наших храмах. Ми ніби згорнулися в політичну апологетику замість того, аби дарувати людям надію: ми виправдовуємося, а мали б творити. І не всупереч, а задля. Інколи виникає враження, що ми відмовилися від мети й «місійного авантюризму», що дозволяє нам не завмерти перед викликами, а пропонує сенсу та снаги рухатися далі. Наша проповідь сьогодні розвернулася в минуле. А людству так потрібен альтернативний сценарій прийдешнього. Рання Церква стала ідейним проривом крізь тодішню систему смислів, вона боролася за виживання під стягом майбуття, а нам сьогодні доводиться виживати, реабілітуючи наше минуле. І мало кому спадає на думку вимагати іншого жанру парафіяльної гомілетики. Якість спілкування визначає якість відносин. Щоб майбутнє існувало, про нього необхідно мріяти вголос, ділитися власним баченням і малювати спільні горизонти, що об’єднували б наші свідомості, сформовані в епоху смислової розпорошеності. Чи ми сьогодні справді знаємо, куди йдемо?

Церква Христова – не музей, а місія

Незмінним маркером сучасності є теза про невпинну та неприборкану мінливість: «Світ змінюється!». Цього годі не зауважити. Зміни торкаються основ індивідуального та соціального буття. Автор однієї з найпопулярніших книг сучасності «Людина розумна» Ювал-Ной Харарі в процесі аналізу історичного розвитку людства звертає особливу увагу на нестримне прагнення наших сучасників озброїтися божественними компетенціями: здолати смерть, уможливити вічне існування, навчитися творити та безповоротно нищити. Соціальна робототехніка, квантові комп’ютери, геномна медицина, «дружній» штучний інтелект, планетарна цивілізація тощо вже сьогодні вимальовують перед нами все ще несміливі, але щодня реальніші горизонти нашого майбуття, проте не пропонують відповідей на питання про сенс, справжню естетику людського існування, остаточне подолання бідності, повагу до кожного людського життя, про те, що по-людськи гріє. Хто ми сьогодні як Церква в контексті цієї невблаганної трансформаційної метушні?

Ідентичність твориться в процесі подолання екзистенційних викликів, у боротьбі за існування в нових обставинах, за майбутнє, а не спробами реінкарнувати «старі добрі часи», коли все було «правильно». Церква Христова – не музей, а місія. Вона покликана до постійного втілення в соціальні структури людства Божого задуму спасіння. Від ранку воскресіння Христового і в мить формального усвідомлення Його учнями колективної місії у день Зіслання Святого Духа перед Церквою було лише майбуття і жодного права на минуле. Тому визначати церковну ідентичність кількістю кроків в обрядових дійствах чи барвою ризи у відповідні літургійні дні настільки ж недоречно, як неможливо. Церква Христова не може завмерти, споглядаючи минуле. У своїх Таїнствах вона вириває з обіймів часу історично об’явлене людству Богом і актуалізує вічність. Отже, невпинно творить нове. З великим захопленням завжди уявляю, як жменька рибалок і колишніх митарів з відвагою прямували в розлогий і незнаний новий світ без наміру відтворити уже наявне, а з чітким сподіванням створити щось зовсім нове, з амбітною претензією відкрити людству двері до Царства Божого, явити Божу Премудрість – «ганьбу для юдеїв і глупоту для поган» (1 Кор. 1, 23).

У світі Великих даних

У сучасному світі, на жаль, ніхто вже не очікує від Церкви благої вісті, ніхто взагалі не шукає якогось спільного для всіх горизонту. Звідси й культура ментальної крихкості. Можливо, тому що колись ми почали надто тихо мріяти. Якщо в основі організації людського суспільства в домодерну епоху були об’єктивні метафізичні принципи універсального характеру, а домінувальний у сучасному світі ліберальний порядок орієнтується на примат суб’єктивного сприйняття індивідом себе та світу, то в розпорошеному, деконструйованому класиками постмодерну світі з-під уламків метанаративів виринає нова сила, новий ресурс влади – Big Data, структуровані та неструктуровані Великі дані, що завдяки аналітичним спроможностям технологій надходять з великою швидкістю та в дуже великих обсягах, обробляються в майже реальному часі та визначають алгоритми нашого сприйняття дійсності й реакції на неї. І попри галасливе декларування особистої свободи вільні громадяни сучасного світу без зайвих підозр на глобальному ринку ідеологічного розмаїття приречені обирати лише з-поміж чітко детермінованого спектра можливостей. У світі Big Data діалог не потрібен, політика неможлива, а людської особи просто не існує. Механізми досягнення суспільного консенсусу також не потрібні, бо й сам консенсус – результат ретельно визначених аналітичними інструментами алгоритмів взаємодії. Це майбутнє без війн, голоду та бідності, але й без людини, як ми її знаємо сьогодні – з особистою свободою та гідністю.

За таких обставин чи не єдиним ідейним союзником Церкви – як би це не видавалося парадоксальним – може виявитися лише ліберальний гуманізм, який, по суті, є секуляризованою версією християнської релігійної думки: там все ще існує людська природа і невідчужувані природні права людини, поняття свободи й гідності людської особи. Там існував майданчик для діалогу між розумом і вірою. І не лише: там існували можливості для ціннісно-раціональних сценаріїв розвитку людства. Але, на жаль, проєкт Просвітництва добігає остаточного завершення. Упродовж кількох століть протистояння Церкві вдалося вистояти, узгодити термінологію та пристосуватися до умов секулярної держави. «Силлабус» Пія ІХ став історією, а свобода сумління та віросповідання – однією з улюблених тем церковних проповідників. Та попереду вимальовуються обриси світу, який ми ще не відкрили.

У новому світі не існує свідомості, не існує свободи волі та свободи вибору, зрештою, не існує свободи як такої. І це не про наступне століття, це про фейсбук, твіттер, інстаграм тощо, у яких ми «мешкаємо» вже сьогодні; це про можливості, що не знають національних кордонів, але відповідають інтересам транснаціональних корпорацій. Це про владу. Але не цінностей чи об’єктивних принципів і норм взаємодії, а про владу даних і сучасних розвинених технологій. Це навіть не про «владу-знання» (Мішель Фуко), яка нас «нормалізує» та синхронізує зсередини нашої свідомості, а про владу формул і алгоритмів, які не потребують нашої свідомості взагалі, а натомість чітко розраховують наші схильності й детермінують наш вибір. Саме тому одним із найактуальніших питань, що турбує дослідників сучасності, залишається питання межі: де проходить та межа, за якою інформація та новітні технології переймуть контроль над людським суспільством?

В епоху глобальної крихкості

Ми звикли жити, спостерігаючи, як світ стає складнішим, ефективнішим, краще керованим. Ми почуваємося дуже немічними, коли раптом не можемо впливати на дійсність і просто не маємо куди сховатися від власної слабкості. Коронавірус дещо натиснув на гальма нашої самовпевненої динаміки. В якусь мить епоха футуристичних сподівань перетворилася для нас в епоху глобальної крихкості. Однак це лише коротка перерва для адаптації. В епоху хаосу виживають ті, кому вдається скористатися його енергією для організації нового формату соціальної взаємодії. Наш історичний досвід свідчить, що в часи занепаду соціальних інститутів та послаблення інституційної спроможності суспільства в людини загострюється потреба надприродного. Коли руйнується світ людини, людство в особливий спосіб починає шукати захисту на небесах. Тому Церкві слід промовляти, мріяти вголос – словами і жестами, пригадуючи собі та світові власну місію, альтернативу інфікованого ментальною крихкістю майбутнього, про вічне, ціннісне, суттєве, що закладає основи суспільної та інституційної довіри.

Із часів Володимирового Хрещення Київська Церква в українському суспільстві відігравала роль інституту артикуляції ціннісних засад. Наша свободолюбність, наш соборний спосіб прийняття суспільно важливих рішень, наша повага до внутрішнього світу кожної людини, що лежить в основі розуміння людської гідності в національному філософському і культурному дискурсі, наша вимога соціальної справедливості у функціонуванні державних інституцій, турбота про спільне благо, увага до незахищених членів суспільства та етика влади мають в основі ті ціннісні засади, які проголошували в суспільстві з амвонів українських храмів і які синтезувалися із секулярними цінностями відповідної доби, ставали невід’ємною складовою певної культурної епохи. Вони становлять геном нашої духовної та національної самобутності, дозволяють долати нові виклики, завжди залишаючись собою. На нашому історичному шляху державотворення в Україні Церква, попри свою універсальну місію та розмаїття конфесій, набула певної національної особливості. У нас не існувало імператорських палаців, де формувався б культ легітимації влади імператора; ми не мали розлогих академічних аудиторій, в яких розвивалася б богословська думка і творилися богословські школи на рівні з тогочасними європейськими, що уможливлювали б існування класу академічного духовенства з певним «потойбічним» способом мислення; Київська Церква не ставала заручницею інтересів окремих суспільних класів. Вона в різні способи була органічною складовою суспільної дійсності, пропонуючи ціннісну матрицю, в якій формувалися та розвивалися основні типи суспільних відносин.

Наша духовна спадщина

У духовній спадщині київського християнства збережена та особлива мудрість, що заклала основи нашої народної та національної самобутності. Як про це згадує в своєму посланні «Наша Свята Софія» глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук: «У хрещальних водах Володимирової купелі Премудрість Божа воплотилася в тіло нашого національного буття – стала кров’ю та плоттю історії українського народу» (НСС, 5). З висоти київських пагорбів Київська мудрість розлилася по нашій рідній землі, сягаючи далеко за її межі. Відтак Київ стає в народній свідомості «другим Єрусалимом», джерелом ціннісної трансформації глобального людського суспільства. Уже Сергій Аверинцев, аналізуючи філософсько-богословський смисл духовно-символічної архітектури собору Софії Київської, бачив модель трансляції святості концентричними колами: «Храм – Град – Держава». Божественна Премудрість наповнювала смислами увесь навколишній соціальний простір. У наш час ця духовна динаміка може набути глобального масштабу, пропонуючи альтернативу футуристичної ідейної розпорошеності. Сформована в затишку київської цивілізації софійна спадщина нашої Церкви може стати успішним знаряддям вселенської місії Христової Церкви у сучасному світі. Можливо, нам просто сьогодні бракує відваги.

Серед основних морально-етичних і культурних орієнтирів нашої софійної духовної спадщини можна легко виокремити повагу до цілісності людської особи, соборний спосіб прийняття суспільно важливих рішень, відповідальну свободу, соціальну справедливість, пам’ять, що дарує надію, святість творіння, мудрість буття та діяльне споглядання як спосіб світосприйняття. Софія Київська – жива мудрість нашого народу – це спосіб онтологічної опірності, індивідуальної та національної, що шукає інституційного оформлення. Це не про минуле, а про постійно актуальне та потенційно можливе; про перевірений часом механізм національного самовідтворення; про соціальну динаміку, рух і розвиток в умовах екзистенційних загроз; про те, що в нашій історії спрацювало вже не раз. Це про те, що може спрацювати й сьогодні, коли в умовах глобальної турбулентності суспільство очікуватиме термінових магічних рішень і вимагатиме політики сильної руки, послаблюючи демократичні інститути та уповноважуючи авторитарні тенденції.

Ідентичність – це завжди про унікальний спосіб подолання екзистенційних загроз, сукупність соціальних механізмів, що уможливлюють індивідуальне й колективне виживання. Символи, образи, наративи лише забезпечують їх комунікацію. Ідентичність Київської Церкви, виписана словами з псалма на апсиді вівтаря собору Святої Софії Київської: «Бог посеред міста, воно не похитнеться; Бог йому допоможе перед світанком» (Пс. 46, 6). В цих словах, якщо бажаєте, сутність київської духовної традиції: Бог не над містом, не поза його мурами, а посеред міста, в центрі нашої соціальної дійсності. Втіленням цієї живої та діяльної присутності покликана сьогодні стати Церква в Україні, що власним словом і прикладом завжди залишалася серед свого народу. Звідси й наше засвоєне впродовж століть усвідомлення необхідності діяти в умовах загроз відповідно до певних моральних принципів, проявляти, як сьогодні українські медики та військові, героїчну турботу про спільне благо: Бог допомагає тим, що наближають світанок. Це дуже відповідальне усвідомлення, яке дозволяє нам знову з апостольським запалом перших Христових учнів розгледіти на обріях сучасності образ нашої надії.

Спільнота надії

Духовна спадщина Київської Церкви, мабуть, тим і відрізняється від інших національних церковних традицій, що вона глибинно-соціальна за своєю сутністю: наша Церква завжди була з народу і з народом. Саме тому в умовах суспільних загроз у нас спрацьовує духовний рефлекс Київської Церкви – швидка масова мобілізація задля ціннісно обґрунтованої софійної дії соціального характеру. Схожу поведінку українських Церков можна було спостерігати й під час Революції Гідності, впродовж російської воєнної агресії проти України. В умовах загроз, спричинених сьогоднішньою епідемією, від Церкви в Україні можна очікувати багато, а понад усе: 1) пропозицію сенсу; 2) платформу соціальної взаємодії; 3) комунікацію надії. Цього нас навчила історія. І наша віра.

Надія потребує спільноти вірних, очей віри, звернених у напрямку того ж горизонту. Тут вона проростає з усвідомленого досвіду випробувань. Спільноту людей об’єднують спільні мета, цінності та дія, що породжує усвідомлений досвід і розділену емоцію. Характер та ідентичність кожної спільноти визначаються її місією. З огляду на випробування, з якими доводилося зустрічатися першим християнам у своїх культурних середовищах, апостол Павло зауважив, що «утиск виробляє терпеливість, терпеливість – досвід, а досвід – надію» (Рим. 5, 3-4). В розхитаному викликами світі наша надія має стати платформою для побудови нової культури відносин. Християнську спільноту сьогодні понад усе мають визначати орієнтація на ціннісну діяльність, залучення кожного члена до спільних проєктів, взаємоповага та емоційна підтримка, ділення пережитим досвідом, час для спільної молитви, можливості для особистого зростання і розвитку власних талантів для служіння іншим. Наша участь у місії Христової Церкви в сучасному світі не може обмежитися рівнем усвідомлення власної приналежності до загальної Спільноти спасіння, а має стати живим свідоцтвом, конкретною дією у повсякденному житті.

Вектор воскресіння

Місія сьогодні, як і тоді, вимагає відваги. Ми замало дивимося в майбутнє. І забагато – в минуле. Ми навіть проповідуємо минулим. А мали б, напевне, проповіддю майбутнього наповнювати сенсом наш історичний досвід: заглядати в історію очима віри крізь призму вічності. Наші літургійні тексти – це тексти молитов, які також виконують соціальну функцію, формуючи нас до певного типу взаємин. Вони все ще прошиті багатьма термінами, які описують невідомі для нас соціальні практики та стосунки: «царство», «раб», «пан». Ніхто із нас, людей ХХІ століття, не може чесно асоціювати власні стосунки з Богом із відносинами, які передають ці поняття. Сучасна держава – не «царство», президент у демократичній країні – не «цар» і громадянин, навіть у не дуже ефективній демократії – точно не «раб». Літургія – це не лише молитва і таїнство, це ще й культурний механізм соціальної організації: тексти, жести, події мають значення.

Ми часто використовуємо літургійні категорії, які мали чітку ідеологічну функцію легітимації влади імператора чи феодала, консервацію в людській свідомості того типу суспільних відносин, у яких формувалися наші літургійні практики. Звичайно, згодом ми знаходимо богословські шляхи інтерпретації, але нам не до снаги позбавити окремі жести їх історичної валентності. До прикладу, всупереч самому Спасителеві, який під час останньої вечері в колі дванадцяти чітко наголошує: «Коли ви робите все, що я вам заповідаю, то ви – друзі мої. Тож слугами вже не називатиму вас…» (Ів. 15, 14-15); і всупереч Апостолові народів, який у своєму Посланні до галатів формує богословські засади християнської свободи, нагадуючи кожному з Христових послідовників: «Ти вже не раб, а син» (Гал. 4, 7), ми все ще з пієтетом і насолодою називаємо себе «рабами Божими». З якою метою? Можливо, щоб уникнути відповідальності? Адже раб не має свободи, а значить і не завдає собі клопоту турбуватися про зцілення людства. А Христос довіряє своїм учням місію – турботу про світ, людину та людство, про ціннісну трансформацію історії. Місія вимагає вільних і гідних, щоб були здатними любити, бо без любові, довіреної нам Спасителем, місію не здійснити.

В моїй уяві ранок воскресіння віддає особливою свіжістю: попереду обрій і простір безмежних можливостей, наповнений вірою в те, що новий світ реальний, що вічність розпочинається десь зовсім поруч, але попереду лежить безкраїй шлях, і пройти його – особливе запрошення та відповідальна місія. Щойно тут починається процес осмислення раніше сказаного Учителем. І все, що Ісус розповідав упродовж земної мандрівки, раптом починає складатися в єдине ціле, вимальовуючи певний горизонт – все ще не чіткий, але надзвичайно привабливий. Історія в очах його учнів стає стрункою, цілеспрямованою, набуває чітких орієнтирів, стає місією. Упродовж наступних століть вона набуває різних інтерпретативних оформлень: перші учні живуть у постійній есхатологічній напрузі – «Господь близько» (Фил. 4, 5). Згодом світ осідлає цю нестримну духовну динаміку і скерує її на розбудову земних царств та легітимацію транснаціональних імперій. В інтелектуальній парадигмі епохи Просвітництва та на хвилі Наукової революції християнську есхатологію замінять поняттям прогресу. А на стрімкому схилі непевної сучасності вона набуває концептуальних ознак розпорошеної футуристичної туманності. Очевидним залишається той факт, що євангельські тексти мають чіткий вектор, вони скеровують в напрямку майбутнього. І ми, його учні, не маємо права про цей напрямок забувати. Євангеліє – не ідеологія, створена для легітимації минулого, а шлях до остаточного зцілення людського серця та відновлення ціннісної архітектури глобальної людської спільноти. Євангеліє Христове – це завжди про майбутнє, за яке ми відповідальні вже сьогодні.

Можливо, настав час повернутися до нашого майбуття – того, що зоріло перед несміливими учнями смиренного Учителя з Назарета зранку першого дня в тижні, коли Ісус воскрес із мертвих. Можливо, настав час голосніше мріяти про нашу місію. Бо якщо не встигнемо зробити цього сьогодні, завтра доведеться волати в глобальній пустелі. Ми не самотні в цих реаліях: «Бог посеред міста – воно не захитається…» (Пс. 46, 6). Ми – Христова Церква, і у нас є смисловий горизонт: місія і випробуваний духовний шлях її реалізації. А раз так, у нас є майбутнє. Не забракло б нам лише відваги у нього повірити.

о. Андрій Зелінський, ТІ, заступник керівника Департаменту військового капеланства УГКЦ

Довіру можна відбудувати, якщо Церква діятиме послідовно

Продовжуючи тему сексуального насильства в Церкві, розпочату Анастасією Рябчук у попередньому номері журналу, пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з отцем Гансом Цольнером – німецьким єзуїтом, богословом і психологом. Він викладає в Папському григоріанському університеті і є провідним експертом у питаннях сексуального зловживання проти дітей у Церкві: очолює Центр захисту дітей при університеті та є членом Папської комісії у справах захисту неповнолітніх. Він відомий своїми радикальними висловлюваннями, що Церква має реагувати на випадки зловживань щодо дітей швидше і чіткіше та віддано захищати жертв насильства.

– Багато людей в середовищі нашої Церкви говорять про те, що, можливо, не варто надмірно зосереджуватися, адже в Українській Греко-Католицькій Церкві немає публічних зафіксованих випадків насильства щодо дітей. Чому важливо діяти наперед?

– На мою думку, це важливо вже з тієї причини, що сам Ісус нас закликав захищати дітей. Якщо в УГКЦ все гаразд, то, мабуть, не треба нічого змінювати. Однак якщо ви в цьому не впевнені, а ніхто не може бути впевненим, то краще щось робити наперед.

У багатьох країнах, наприклад, у Німеччині, люди були впевнені, що це чужа проблема, яка нас не торкнеться. У нас немає випадків – це проблема Північної Америки чи Ірландії. Ми так думали аж до того часу, поки не зрозуміли, що це і наша проблема. Бо немає країн чи культур, у яких відсутнє насильство над неповнолітніми. Це є всюди і це загальновідомо! У деяких країнах воно може бути менш поширене, але можемо не сумніватися, що цей феномен є у всіх країнах та контекстах і у всіх Церквах.

Єдиний вихід, який Церкви мають, це вирішити, чи діяти самим до того, як вибухне скандал, чи чекати, поки щось станеться, і діяти під тиском преси та громадськості.

– В країнах так званого східного блоку ми не чуємо новин про скандали. Чому так? Люди намагаються не говорити про це чи є інші причини?

– Частково причина може полягати у тому, що люди в Східній та Центральній Європі через сором чи культурну стриманість не звикли говорити про сексуальність та нездорову поведінку в цій сфері. Церкви – і Католицька, і Православні – теж про це мало говорять. У колишніх комуністичних країнах існує культура замовчування: люди нечасто говорять про те, що їх турбує. До того ж панує недовіра до поліції та судової системи, нема віри в те, що справа буде вирішена справедливо. Тому є менше звернень і природні сумніви, чи взагалі можна про це говорити. Така стриманість присутня в багатьох країнах, але в Східній та Центральній Європі особливо яскраво виражена.

– Тобто в нашій частині світу ця «біла пляма» ще біліша?

– Можна і так сказати. Але зараз це швидко змінюється.

– Чому про сексуальні злочини в Церкві заговорили саме зараз, хоча більшість випадків відбулися кілька десятків років тому?

– По-перше, люди зараз стали чутливішими до автентичності та вірогідності того, що проповідують у Церкві, відповідності між тим, що Церква навчає, і тим, як вона живе. Якщо порівнювати зі сприйняттям людей кілька десятків років тому, це стало критично важливо. Тому люди набагато легше критикують навіть авторитети чи владу, що було неможливо раніше. По-друге, розвиток суспільства приніс покращення стану, в якому перебувають діти. У Європі вже не практикують дитячу працю і не використовують дітей-солдатів, діти не помирають з голоду. Тому сфера, до якої люди стали дуже чутливими, це безпека дітей, протидія насильству, зокрема сексуальному. В Церкві завжди були випадки насильства, і це не зовсім новий феномен. Уже на початку IV століття про це говорив Синод у Іспанії. Є багато ранніх свідчень, що ця проблема існувала завжди і що Церква з нею стикалася. Та й законодавство завжди було дуже суворим.

Що призводить до зловживання? Люди, які публічно присягали жити в стані целібату, не можуть собі з ним дати ради, не можуть знайти допомоги, тому починають шукати простого виходу, «компенсації». Це може бути алкоголь, відеоігри, порнографія чи сексуальне надужиття з дорослим або неповнолітнім. У церковному контексті ми переважно не говоримо про складні патології – радше про зловживання осіб, що не могли дати собі ради з бажанням прийняття та близькості. Вони цього не отримують у звичайному житті, тому шукають і знаходять у зловживанні та насильстві – сексуальних стосунках із неповнолітніми.

– Щоб виростити дитину, потрібне ціле село, і щоб образити дитину, потрібне ціле село. Питання сексуального надужиття над неповнолітніми часто трактують досить єрархічно: що робить чи не робить єпископ і церковна влада? А як щодо парафіяльного життя? Що можна зробити на парафіяльному рівні, щоб захистити дітей і неповнолітніх?

– Кожна людина мусить розуміти, що на своєму місці вона може багато зробити, аби середовище для дітей у Церкві стало безпечним. Не треба бути священником, лікарем чи психологом, позиція не мусить бути високою. Якщо ви бачите, що дитина поводиться по-іншому, стала надто сором’язливою і дуже сумною, колись була довірливою, а тепер закритою, якщо ви бачите дорослого, який постійно підозріло крутиться біля дитини, і у вас виникає думка, що відбувається щось неправильне… Кожен може зробити багато для захисту дитини від насильства, відкривши очі та вуха, не будучи параноїком, але уважним. Бо й раніше (у час, коли було найбільше випадків) люди щось бачили, щось чули, щось відчували, але нічого не робили, бо їм здавалося, що не треба пхати носа не в свої справи, або ж не могли повірити, що цей священнослужитель чинить щось недобре. Я не кажу, що ми маємо впадати у крайність і підозрювати всіх у всьому, але коли є конкретні доведені факти, які показують, що коїться щось недобре, тоді треба говорити з людьми, які можуть щось змінити. Але справді кожен може долучитися!

– Ви розмовляли з багатьма священнослужителями, які чинили сексуальне насильство над неповнолітніми. Чи вони каються, чи розуміють, скільки зла наробили, а чи частіше виправдовують себе?

– Кожен злочинець – інший, у кожної жертви – своя історія. На жаль, і це мене вражає: багато з них не каються, намагаються применшувати, пояснювати чи навіть заперечувати те, що сталося. Це справді розчаровує, бо якщо людина робить зле і кається, усвідомлює – це по-іншому. Але, на жаль, типові злочинці, з якими мені доводилося говорити не лише в Церкві (але прикро, що в Церкві також), просто заперечують те, що вони зробили…

– Чи можливо створити щось таке, як Комісія правди і справедливості в Південній Африці, яка займалася питанням після апартеїду, щоби справу з насильством над дітьми вирішувати цілісно, а не в окремих випадках?

– Є намагання створити спеціальні комісії, як це, наприклад, зробила Єпископська конференція Австрії, щоб отримувати і вислуховувати скарги жертв, а тоді пропонувати єпископам спосіб компенсації цим жертвам. Це досить добре спрацювало. Багато жертв пройшли через цей процес і були певною мірою задоволені. Хоча це, по суті, не є примиренням, бо примирення і прощення залежить винятково від жертви. Жертва може знайти в собі силу пробачити, але її неможливо до цього змусити. Жертві завжди треба залишати право сказати: «Ні, я не можу пробачити».

– Ви кажете, що дивним чином з процесу осмислення шкоди, яку завдає Церкві сексуальне зловживання, виключені богослови. Цим питанням займаються каноністи, фінансисти, часом психологи. Як Церква повинна залучати богословів?

– Найперше богослови теж мають слухати жертв, прислухатися до реальності світу. Церковний світ сьогодні включає цей аспект. Богослови повинні розмірковувати над реальністю і ставити питання, де в цьому Бог. Який богословський зміст того, що ми зараз переживаємо? Як я можу говорити з жертвами зловживань про спасіння, відкуплення, яке розуміння прощення злочинця? Який образ Бога Отця?

Це глибокі богословські питання, і я не бачу, щоб хтось намагався їх ставити. Отже, треба прислухатися до реальності, передусім реальності жертв. Ця реальність має бути включена в програми, навчальні курси, семінари, майстер-класи. Вони не мають бути чимось окремим чи зовнішнім, а частиною звичайної богословської думки. Зараз ми над цим працюємо із богословськими факультетами в Німеччині. Наприклад, запитуємо себе, як справа сексуального зловживання щодо дітей у Церкві впливає на систематичне богослов’я, моральне богослов’я, етику, як це впливає на наше пасторальне планування. Це не питання, яке треба делегувати одному відділові. Треба сформувати сам спосіб мислення, бо таким чином ми як Церква серйозно сприймаємо проблему і за наказом Христа хочемо зробити Церкву безпечним і справедливим місцем.

– У багатьох католицьких країнах ця довіра настільки зруйнована, що сотні тисяч відійшли від Церкви… Як гадаєте, скільки часу займе її відновлення?

– Довіру, яка формувалася століттями, у деяких частинах світу зруйновано повністю. Особисто я вірю, що довіра може зрости впродовж наступних кількох років, якщо будуть послідовні дії , якщо люди зможуть побачити і переконатися, що те, що говорять єпископи чи церковні провідники, відбувається насправді. Якщо будуть непослідовності та розбіжності між словами та діями, довіра знову падатиме. Я завжди кажу, що цей виклик є поколіннєвим: нам потрібне покоління, яке працювало б послідовно і справді гоїло рани. Лише тоді зможемо сказати: «Так, довіра зростає, бо ми діяли відповідно».

– У викритті сексуальних надуживань не останню роль відіграють журналісти. Саме вони часом потрапляють у немилість. Як журналістам відповідно та відповідально трактувати цю тему?

– Коли ви як журналіст виконали свою роботу: провели розслідування і маєте докази (навіть якщо це коїться на найвищому рівні в Церкві або це дуже відомі люди), то не має значення – ваше завдання бути співпрацівником правди! Ісус казав, що правда зробить нас вільними, тому журналісти мають прийняти і поширювати правду. Сам Папа Франциск сказав про це журналістам: ви робите свою роботу, і ми вам за це вдячні.

Мусимо визнати, що в багатьох країнах Церква не почала б діяти, якби не було тиску громадськості, до якого доклалися журналісти. Я мав нагоду працювати з багатьма, і це переважно чесні люди. Так, вони критичні, вони ставлять неприємні запитання, але вони не злі і не намагаються обманути. Звичайно, є вороги Церкви, які її ненавидять і вигадують справи, але їх зовсім мало. Журналісти намагаються писати переважно правду, і нам теж треба її знати.

– Вам доводиться мати справу з дуже складними речами, що відбуваються в Церкві. Як ви собі радите, щоб їх опрацьовувати?

– Я йду на прогулянку перед сном – і звільняю мозок, йду до каплиці – і вивільняю своє серце, покладаюся на те, що багато людей молиться за мене. За мене моляться жертви. Тому відчуваю, що не несу цей тягар сам, є багато людей, які зі мною його ділять.

Розмовляла Мар’яна Карапінка

Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

ТІ

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку