Товариство за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви

Комунікат представників мирянської наради в Римі 17 лютого 1972р.

Зібрані в Римі представники мирянських організацій на урочистому відзначенні вісімдесятої річниці від дня народження їх Блаженства, Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, відбули з цієї нагоди свої наради та спільно прийняли таке становище до актуальних питань нашої Церкви:

Насамперед складають іменем своїх організацій та широкого мирянського загалу з різних країн свій доземний поклін та вислови вдячности і відданости Найдостойнішому Ювілятові враз із подякою та молитвами до Всевишнього за ласки і благословення за працю і задуми нашого Первоієрарха.

Розглянувши сучасну ситуацію нашої церкви учасники наради ствердили, що Східня Конґреґація та куріяльні органи далі вмішуються у справи нашої Церкви, порушуючи забезпечені її історичні права та привілеї, головно Берестейською Унією і декретами Другого Ватиканського Собору. Доказом того є нові іменування ієрархії та свячення для нашої церкви в Бразилії нового єпископа-помічника. Висловлюємо незадоволення із способу іменування нового єпископа Кир Єфрема Кривого Чина Святого Василія Великого без згоди Верховного Архиєпископа і його Синоду.

Зокрема миряни і священики глибоко діткнені тим, що його свячення відбулося неукраїнськими владиками, але в латинському обряді. Цей факт вважаємо нарушенням рівноправности й гідности українсько-візантійського обряду в рямках Вселенської Церкви. Нас болюче діткнула участь чотирьох українських єпископів у цій хіротонії, які, не зважаючи на критичне ставлення Верховного Архиєпископа, були присутні на цьому обряді, чим вони одобрили згадане порушення. Висловлюємо особливий жаль, що між присутніми владиками були два члени постійного Синоду Верховного Архиєпископа – установи, яка покликана боронити прав помісности нашої церкви. На цьому свяченні в Соборі Святого Петра 12 лютого була присутньою, у ролі почесних гостей, делеґація Московського Патріярха під проводом архиєпископа Філарета з Москви, чим повторно зневажено нашу церкву. Це-бо була делеґація церкви, яка несе відповідальність за знищення і мучеництво Української Католицької Церкви на Рідних землях.

Зібрані представники протестують проти підчинення нової української католицької єпархії в Бразилії римо-католицькій архиєпископії у Куритибі, бо це рівнозначне із відірванням її від Помісної Української Церкви як це вже сталося в 1969-му році з Мунгольською митрополією для закарпатських русинів.

Ці акти розцінюємо як пляноване Східньою Конґреґацією пониження нашої Церкви, замах на наші Архиєпископські Синоди та особисте зневаження особи Ювілята Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа VII. В обличчі тих сумних явищ закликаємо Владик, священство, монаші чини та мирянство стати в обороні знову загрожених прав помісности нашої Церкви й особи Ісповідника Віри. Вважаючи на можливість дальших подібних акцій збоку неприхильних нам ватиканських чи інших чинників, українські священики та мирянство повинні бути чуйними, посилити акцію оборони нашої церкви та виявити максимум зусиль, щоб припинити розклад нашої церкви чужими і своїми руками.

Підписали:
др. Володимир Пушкар – за Світове Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви
др. Петро Біланюк – за Централю Комітетів Оборони Обряду і Традицій Української Католицької Церкви
др. Зиновій Ґіль, др. Рома Навроцька, др. Мирослав Навроцький – голова і члени Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в ЗСА
др. Іван Ковальський, інж. Євген Гарабач – від Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в Німеччині
Ярослав Деременда, Марія Капустинська – за Крайовий Комітет Громадських Організацій за Патріярхат у Великій Британії
др. Василь Маркусь – за Українську Католицьку Асоціяцію Преси
До цього становища представників мирянських організацій приєднується отець крилошанин Володимир Андрушків, голова Світового Товариства Священиків імені св. Андрея.

Із промови Верховного Архиєпископа під час ювілейних святкувань у Римі 17 лютого 1972 року

У цих словах, що їх Верховний Архиєпископ сказав як додаток до виголошеної раніше проповіди у церкві, він висловив щиру подяку не тільки зібраним на прийнятті, але й також усім тим відсутним мирянам, що виказали так багато посвяти, жертвенности і трудів у цій тяжкій боротьбі нашої церкви за життя. Ніхто не повинен почуватися вражений тим, сказав Верховний, що за цю жертвенність не одержав може на час подяки,що виглядало б на певну неувагу або занедбання. Людина, продовжував Ювілят, відображуючи його положення, змучена й перемучена нераз, не в силі й виявити нераз цієї уваги і вдячности, які серце почуває. Але прихильність, жертвенність, свідомість і позитивна праця добрими остануться навіки і в кожної чесної людини знайдуть признання і вдячність. Нехай кожному із наших вірних власна совість скаже, що те, що він зробив – зробив щось добре для великої справи, і це буде найбільша заплата. Більшої нагороди треба очікувати лиш у Бога. Але й історія скаже про це своє слово. Може вона, ця історія, не буде супроти них так жорстокою як до тих мільйонів жовнірів, що впали на фронтах, що сотнями ішли на смерть і що безіменні погибли в жорстоких умовах. Бо ці люди, що так віддано працювали, робили це також безіменно. Ось, присилає такий безіменний, отой свій доляр, ту кривавицю свою, як цю лепту вдовину. Присилає – але не підписується. І хто ж про це буде знати? Це, як і ця шклянка води, подана недужому в найтяжчі його хвилини – не залишиться в Ісуса Христа без заплати.

Нехай у кожного з вас буде те почуття, що ви робите щось добре. Це буде й ця найвища свідомість,що «я сповнив свій обов’язок – я приніс свій довг…»

Прийшовши до вислову більш персональних почуттів Верховний Архиєпископ сказав, що він ніколи не старався в своєму житті пригорнути когось для своєї особи. Навпаки. Коли він бачив чиїсь намагання в тому напрямі – він таких відтручував. Бо не про персональні амбіції тут йдеться і не про особу. Особа нині є – а завтра її немає. А справа Бога, справа народу й Церкви – це справа вічна. І коли сьогодні говориться признання, звеличання, похвали – то усе це не для моєї особи – сказав Верховний. Навіть коли б був і патріярх, то це не є річ особи, а річ церкви і народу. І це є річ, яка спасає народ. Тому ніхто не сміє забувати, що нам треба чогось, що б нас держало й усі мусять боронити цього, чи це комусь подобається – чи не подобається, чи це комусь вигідне – чи не вигідне.

Сьогодні чуємо про багато невдоволених, тим чи іншим. «Ність раб Божий господина своєго» сказав Христос. Він не задоволив усіх, і ніхто з нас того не потрапить. Бо ось одні «Многая літа» співають, величають і дякують, а другі гудуть і шнурок посилають, щоб повіситися. І це все – сказав Верховний – це людська річ. «Я можу сьогодні хвалити вас усіх з вдячности за все,що ви зробили для церкви і запевнити вас усіх, що ніколи у мене нема якоїсь урази навіть до найбільшого ворога»… Одна свідомість повинна держати людину при житті: що вона зробила усе, що могла зробити. А це то напевно буде прийняте у Господа Бога. Та й нарід і історія зроблять колись цьому свій спокійний суд.

Щоб нині здобути волю, державу, це не є справа одної людини, ні одної години, одного дня, бо на це треба довгих і довгих нераз десяток років праці усіх і вся, в усіх ділянках. Ось кажуть, продовжує Верховний – що патріярхат, це пропавша справа. «То я вам скажу – пропавша справа України! За що боротися? Пропала так само! Бачите, яке це все безвиглядне і що ми нині представляємо собою. А все ж таки це було б глупе й нерозумне закладати руки й казати – опускаймося на дно. Це було б найгірше, що можна зробити. Так само і з патріархатом: нині не йде, а завтра буде інакше й на Бога надія. Бувало покійний Митрополит Слуга Божий Андрей, коли приходили хвилини безнадії, завжди казав: «ще Бог над нами»… І так було легше. І тим мусимо кріпитись сьогодні ми.

Верховний Архиєпископ був би надзвичайно вдячний, як би із цього скромного ювілею кожний виніс цю свідомість, що він бажає великого й доброго, що він хоче для церкви зробити щось добре, що він хоче жертвувати чи причинитися до великої справи – бо це Божа справа. Чи свобода України, чи патріярхат, чи свобода церкви – це Божа справа. Людина може нею на всі боки повертати, на всі боки крутити, як кажуть по-українському, то усе це нічого не значить. Там, у Господа Бога усе має своє місце.

Ви чули сьогодні багато – говорив Ювілят – про вісімдесять років. Які це страшні роки! Не для мене. А для нашого народу і для нашої Церкви… Усе в руках Господа! Видите, мене не почитали, а мене били! Та я дякую Богу може більше за те, що били, ніж за почитання. Є така латинська приповідка: «Equam in ardui`s servare mentem». Навіть як є безвиглядне становище, то треба мати голову на карку. І не тільки одну голову, але дві треба мати. А що потрапить той, що лиш пів має? Чого слухати коли цей каже те, а цей те… Є поставлений плян і є напрям – і того держимося. Нині є гірше, завтра може бути краще. Верховний навів тут приклад з життя Ісуса Христа: ведуть на суд, б’ють, судять, плюють, найгірше, що можна видумати. А за три дні сценарія змінилася. Добра справа мусить у Господа Бога побідити.

«Ось мої слова, мої дорогі, слова старця-дідугана, якими я не нарікаю – борони Господи. Я вдячний за все. Бо як би нині цей грізний час вернувся, я ішов би до Христа тою дорогою, якою йшов. Не йшов я за кардинальськими почестями, ані за грішми не йшов. Ці всі пожертви, що ви складаєте – це не для мене. Собі я нічого не беру. Ось бачите усе, що я за них роблю. Ось сьогодні молимося перед іконою Жировицької Богоматері. Але як би ви знали скільки то крови, нервів і печінок пішло у те, заки це приведено до порядку, то ви це все оцінили б. Ми стоїмо сьогодні на цьому місці, на якому стояли ще 1640-го року, і мусимо того держатися. І завдячуємо це передовсім вам, що приїхали сюди, що виявили стільки труду, а також тим усім жертвенним мирянам, тому народові, в якого стільки посвяти, стільки жертвенности.»

«Треба здати собі з того справу, що нині усі ці патріярхальники, як їх у доброму чи злому розумінні називають, це є найідейніша група в народі!. Усім їм належиться подяка, і нехай Господь Бог нагородить їм. Як вони минулої осени сюди приїхали, то тут говорили,що вони приїхали з бизнесу… А я вам скажу одверто: з останнього зложив і приїхав. Приїхав з почуття обов’язку. З пожертвою приїхав. Хто міряє усе грішми – не може того зрозуміти.»

Наводячи контрастово духову й історичну вартість церкви святих Сергія і Вакха в порівнянні з мільйонами долярів Верховний Архиєпископ сказав, очевидно на адресу тих, що усе грішми лиш міряють, що йому пропонували гроші, і то в кількості що найбагатша еміґрація не в силі їх скласти. Але: «це нічого не представляє… Плюнути на те все! Історія свого народу, добро Церкви його – ось це найвище добро! А це, що хтось може сказати мені «Дай Боже здоров’я», або не сказати, забути, будучи подразненим – це не має також великого значення. Лиш оця свідомість, яка залишиться, що роблю щось добре. Як я роблю щось добре – то це є найбільша заплата для мене. Бо совість моя каже мені перед Господом Богом – я сповнив свій обов’язок. І чи мене хтось хвалить, чи поганить – я роблю це… Я сповнюю свій обов’язок. А як кожний із нас на своїй стійці сповнить свій обов’язок – то ніхто нас не побідить. Бо тоді Бог з нами!»

Слово др. Зиновія Ґіля, голови Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, під час відзначення 80-ліття від дня народження Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII в Римі, 17 лютого,1972 року.

Ваше Блаженство, наш Високодостойний Ювіляте!

Мені припала сьогодні велика шана привітати Ваше Блаженство від членів Крайового Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в ЗСА, як рівнож від Централі Комітетів Оборони Обряду і Традицій Української Католицької Церкви й від тих, що серцем і душею віддані Вашим ідеалам і Вашій Достойній Особі. Правда, нас тут мало з Америки приїхало. Але ми привозимо Вам, наш Дорогий Архипастирю, також привіти від тих усіх, що є тут тільки духом присутні з Вами, і в імені їх я тут заявляю, чи це подобається комусь сьогодні, чи ні, що для нас усіх мирян Ви є першим Патріярхом нашої Української Помісної Церкви.

Від них усіх я заявляю нашу пошану Вам, відданість любов і послух, та у вісімдесятьліття Вашого боголюбивого й трудолюбивого життя бажаю Вашому Блаженству кріпкого здоров’я, обильних Божих ласк і многих, многих літ.

Молимо сьогодні тут Всевишнього,щоб він наділив Вас митрополитами, владиками, священством та монашеством, яке не тільки стояло б вірно своїми словами при Вас, але теж ділами виявило зрозуміння ваги історичної Вашої місії, та факт, що хто не йде з Вами, той є гробокопателем нашої Помісної Української Церкви і нашої національної єдности.

Від імені усіх нас присутніх і тих що осталися вдома я прошу сьогодні Господа Бога, щоб нам наші вороги не заспівали заскоро того кінцевого сумного гимну життя, що його колись влучно накреслив польський поет Висп’янський: «Мялесь хамє злоти руґ»…, бо за те усе,що в ось цих історичних хвилинах зроблено Вами й усіми іншими – ми усі відповідаємо перед Всевишнім і перед історією.

І в цьому саме дусі я ще раз бажаю Вам, Найдостойніший наш Первоієрарше і Ювіляте, многих, благих і щасливих літ!

Привіт їх Блаженству Верховному Архиєпископові і Кардиналові Кир Йосифові Сліпому у 80-тий День народження

Від Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви,
та від тисячів наших шановних членів і прихильників вітаємо якнайщиріше

ЇХ БЛАЖЕНСТВО ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПА І КАРДИНАЛА КИР ЙОСИФА СЛІПОГО

з нагоди 80-ліття від дня народження, та разом з відзначенням Днів Помісности Української Католицької Церкви у Філядельфійській Митрополії.

Свідомі історичної ролі їх Блаженства в найкритичнішу добу історії України, свідомі надлюдських моральних і фізичних терпінь їх Блаженства за віру й народ, свідомі сучасної відповідальности їх Блаженства перед Богом і історією на становищі рівнопатріяршого Верховного Архиєпископа й Голови Синоду Українських Єпископів, і свідомі трагічного положення Української Католицької Церкви на Україні і в розсіянні у світі, що його їх Блаженство глибоко переживає, клонимо в цю хвилину наші голови перед їхнім Блаженством в духовому єднанні із тими мільйонами вірних Української Католицької Церкви, що не можуть сьогодні виявити своїх почувань.

В синівській відданості заявляємо нашу повну моральну і матеріяльну піддержку усім задумам і плянам їх Блаженства як в ділянці розбудови релігійного й наукового центру в Римі, так і в ділянці структурального завершення нашої знедоленої Церкви-Матері патріярхатом.

Радіємо успішно відбутим П’ятим Архиєпископським Синодом Української Католицької Церкви в Римі, в листопаді минулого року, і радіємо єдністю усіх українських Владик, які під моральним і фактичним керівництвом їх Блаженства Кир Йосифа VII побороли багато внутрішніх та зовнішніх перешкод і тим створили можливість відбуття V Архиєпископського Синоду.

У наших серцях ми будуємо глибоку віру, що їх Блаженство Кир Йосиф VII зможе успішно зробити Синод діючим, відстоявши твердо усі формальні перешкоди, втому й ті, які ось тепер не дозволили йому бути присутнім на урочистих імпрезах у Філядельфії.

В тому наміренні приносимо наші молитви до Всевишнього, і плекаємо надію, що ще цього року зможемо вітати Верховного Архиєпископа їх Блаженство Кир Йосифа VII на Американській Землі.

Від щирих наших душ бажаємо їх Блаженству багато витривалости, сили, кріпкого здоров’я, усіх Божих ласк, і багато успіхів.

НА МНОГАЯ ЛІТА ВЛАДИКО !

Засідання Краєвої ради мирян

15-го липня 1972-го року Краєва Рада Мирян Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви у ЗСА відбула своє засідання в Нью-Йорку. На цьому засіданні уконституовано Президію Ради, виконуючи тим вимогу Статуту Товариства, що її приписує стаття ч. 40. Президія Ради складається з трьох осіб: голова – М. Лабунька /вибраний на цей пост 5-тим делеґатським З’їздом Товариства/, заступник голови – М. Барусевич і секретар – Ю. Колтун. На засіданні винесено також ряд рекомендацій стосовно праці Товариства на внутрішньому й зовнішньому відтинках, що їх тут передруковуємо.

Рекомендації Ради Мирян Краєвій Управ і винесені на засіданні 15-го липня 1972-го року в Нью-Йорку:

І. У справах внутрішньо-організаційних.

Посилити організаційну роботу а цій каденції діяльности Товариства з метою збільшити число членства існуючих відділів, як і з ціллю організувати нові відділи в осередках, де вони ще не існують, особливо в західних стейтах країни.
Скріпити постійний зв’язок з відділами Товариства з наміром посилити взаїмну інформацію Крайовою Управою відділів і Управами відділів Крайову Управу про всі важливі події нашого церковного й релігійного життя в загальному з одної сторони й про місцеві справи – з другої.
Дальше проводити інформативну й роз’яснювальну акцію про змагання за український католицький патріярхат та за здійснення помісности нашої Церкви на місцях, себто в осередках поселення української діяспори; старатись про піднесення рівня релігійного життя української діяспори взагалі.
Старатись про те, щоб в українській пресі часто появлялись роз’яснювальні, а також засадничі статті про змагання за самобутність Української Католицької Помісної Церкви.
Подбати про те, щоб якнайскорше почав діяти постійний секретаріят Товариства у власному приміщенні, який рівночасно сповняв би завдання Інформаційного Центру мирянського руху в цій країні. Таке постійне Бюро Товариства змогло б закріпити дотеперішні здобутки мирянського руху, а також воно забезпечило б тяглість і систематичність праці на майбутнє.
Зреорганізувати видавничу діяльність Товариства так, щоб вона якнайкраще відповідала сучасним потребам мирянського руху та забезпечувала загал вірних потрібною і корисною інформацією про сучасні проблеми церковного життя.
Приготовити З’їзд Ради Мирян на весну 1973-го року.

II. У справах зовнішньої діяльности.

Рада стверджує, що саме відбутий Семінар, присвячений основним питанням нашої Церкви, належить уважати найбільшим осягом Товариства в ділянці інформації так чужого світу, як і української заінтересованої громадськости. Для того рода авторитетної інформації належало б випрацювати більш тривалу базу та систематичну черговість.
Подбати про те, щоб у недалекому майбутньому відбувся Конґрес Мирян Української Католицької Помісної Церкви.
Посилити співпрацю Товариства з іншими мирянськими організаціями в цій і інших країнах, які постали на тій самій базі, що Товариство за Патріярхальний Устрій і які змагають до здійснення тих самих цілей у нашому церковному й релігійному житті.
Нав’язати зв’язки з мирянськими організаціями інших народів, головно тих, що, як і українці, є східніх обрядів – з ціллю спільними зусиллями обороняти прав Східніх Церков у лоні Вселенської Церкви.
Посилити домагання, щоб УКЦерква, а також інші Східні Церкви були вийняті з-під юрисдикції Священної Конґреґації для Церков Східніх Обрядів з огляду на те, що така залежність є дискримінуючою для тих Церков та противиться духові постанов 2-го Ватиканського Вселенського Собору.

Взірцева активність клівлендського відділу Т-ва

Зміни й усучаснення, які в Католицьку Церкву увів Собор Ватиканський Другий, є тепер предметом опрацювання окремих створених комісій, і, припускаємо, промине ще багато років часу заки праці таких комісій будуть готові а поодинокі соборові постанови введені в церковне життя. Одною із постанов, що була чи не ґенезою скликання Собору, було привернення заінтересувань модерної людини до духово-релігійних питань включенням її до поширеного діяпазону церковно-релігійних функцій.

Роля українських мирян у їхній Церкві специфічна. Як на протязі історії так і в сучасності вони мусіли дбати не лиш про збереження Церкви як інституції, але й змагати за її національне обличчя, бо Церква була /і є/ у державних народів інструментом політики, а у бездержавних народів інституцією збереження національного обличчя. Цієї ролі Церкви ніхто на сьогодні не змінив, і ролі мирян, а втому й українських мирян – також ні. І тому мимо усіх екуменічних перспектив й універсальности у вірі не буде гріхом, коли українські миряни продовжуватимуть свою історичну традиційну ролю і спасення їхніх душ будуть осягати лиш в злуці з їхньою українською Церквою, яка найкраще відповідає їхнім потребам і їхній духовості.

Для ілюстрації такого розуміння ролі мирян у Церкві наведемо декілька фактів із праці нашого передового відділу в Клівленд, Огайо, вичисляючи ці імпрези, які були влаштовані там в останніх кількох місяцях його силами, або у співпраці з іншими організаціями.

10 вересня, ц.р. Окружний Комітет для відзначення Дня Помісности і 80-ліття їх Блаженства Верховного Архиєпископа влаштував доповідь отця Юрія Федоріва на тему «Історія обряду нашої Церкви». В Окружному Комітеті жертвенно працюють наші члени.

14 жовтня, ц.р. відбулися ширші сходини членів з доповіддю пана В. Пасічняка на тему «Помісність і Дійсність».

22 жовтня ц.р. відбулися ширші сходини відділу з доповіддю др. М. Топоровича на тему: «Виступ лані М. Рудницької у світлі подій».

29 жовтня відбувся урочисто День Помісности і 80-ліття їх Блаженства Кир Йосифа VII. Свято пройшло з великим успіхом при участі 800 учасників не зважаючи на позакулісові акції торпедувати його. Англомовну доповідь виголосила пані Олена Хімляк. Не зважаючи на згоду Владики Василя Величковського він на свято не приїхав в останній хвилині без ближчого пояснення не прибув на імпрезу співак А. Добрянський, що раніше також свою згоду на виступ дав.

19 листопада відбулися ширші сходини відділу т-ва з доповіддю др. Ярослава Крив’яка, /заступника голови Крайової Управи т-ва/ на тему «Причини браку священичих покликань у нашій Церкві».

З грудня ц.р. заходами Окружного Комітету відбувся доклад о. др. І. Нагаєвського на тему «Чого вимагає у нас Боже Провидіння в сучасну пору?» Цей чудовий доклад про історичні права нашої Церкви з історичними маловідомими фактами наскрізь відповідає ідеям нашого т-ва.

Крім того відділ повів активно висилку листів до наших владик з копіями до Верховного Архиєпископа, при чому він тісно співпрацює з другими організаціями. На видавничий фонд крайової управи зібрано й вислано 350 долярів.

Окружний Діловий Комітет існує в такому складі: др. Тарас Антонович, голова, др. Ярослав Крив’як, заступник голови, Софія Мельник-Бура,секретар, і члени: др. Володимир Базарко, др. Зенон Голубець, Василь Ільчишин, Микола Кавка, інж. Ірина Кашубинська, др. Мирослав Мичковський, др. Юрій Оришкевич, др. Богдан Футей, мґр. Олена Лучишин.

Вияснення Видавничої Комісії Товариства за Патріархальний устрій Української Католицької Церкви

В статті пані М. Рудницької, поміщеній в 20 ч. газети «Українське Життя» в Чікаґо від дня 3, грудня 1972 р. під наголовком «Безпідставні обвинувачення і підленькі наклепи» є кілька дійсно безпідставних закидів на адресу Видавничої Комісії Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, яка являється видавцем книжки авторства пані М. Рудницької п.н. «Невидимі Стигмати». Пані М. Рудницька пише: «Згідно з волею Верховного Архиєпископа видавці доручили друкарні знищити перший аркуш книжки і замість сконфіскованого вступного слова авторки – дали від себе передмову. Все це зроблено нишком і секретно передо мною. Безперечна річ, що видавець може дати своє вступне слово, але беззастережним і безсумнівним правом автора є його вступне слово»…

Відповідаємо: Ми – члени Видавничої Комісії, своїм рішенням дали доручення директорові друкарні «Логос» у Мюнхені, де друкувалась книжка, усунути вступне слово п. М. Рудницької, а на те місце вставити текст передмови за підписом Видавничої Комісії. Це наше рішення мало такі підстави і мотиви:

1. Пані М. Рудницька в листуванні з Видавничою Комісією ніколи не висувала своєї особи як кандидатки на автора вступного слова. Також Видавнича Комісія не брала пані М. Рудницької під увагу в цій ролі.

2. Зате Видавнича Комісія запропонувала була пані М. Рудницькій кількох кандидатів, до одного з яких вона мала звернутися з проханням від себе і від Вид. Комісії написати вступ до її книжки. Мова була про такий вступ, який мав би кинути історичне тло, на якому виросла постать Митрополита Кир Йосифа на рідних землях, на якому стали б зрозумілими 17 років московської каторги, ув’язнення Москвою Української Католицької Ієрархії, ліквідація УКЦеркви, звільнення з каторги, та поява Його у Римі в ореолі Ісповідника Віри.

Під розвагу були подані такі кандидати на авторів вступного слова: ВПрeосв. Максим Германюк з Вінніпегу, Преосв. Платон Корниляк з Мюнхену, Преосв. Андрій Сапеляк з Аргентини, Преосв. Іван Прашко з Австралії, о. др. Іван Гриньох з Мюнхену і проф. др. Микола Чубатий з Америки.

В листі до Вид. Комісії від дати 23 листопада 1967 р. п. М. Рудницька писала: «Насамперед треба висондувати опінію Верховного Архиєпископа, як щодо доцільности вступу взагалі, так і щодо особи автора. Без його відома й апробації нічого в справі цієї публікації не слід робити… А в листі Авторки до Вид. Комісії від дати б. червня 1968 р, читаємо: «На основі уповноваження і за згодою Риму /під «Римом» треба розуміти нашого Верховного Архиєпископа, або його секретаря о. др. Івана Хому. Примітка Вид. Комісії/, я просила тутешнього Екзарха Кир Платона Корниляка написати вступне слово. Такий вибір найдогідніший з різних причин…» «Прошу Видавничу Комісію прийняти цей вибір до відома.» Але не зважаючи на таку свою письмову заяву пані М. Рудницька написала вступне слово сама.

3. Користаючись повновластю від Видавничої Комісії слідкувати за працею в друкарні над згаданою книжкою – пані М. Рудницька доручила директорові друкарні Логос надрукувати її вступне слово, наклонюючи його держати цей факт якнайдовше в секреті перед Вид. Комісією.

4. Видавнича Комісія довідалася про цей факт щойно тоді, коли надрукована книжка опинилася вже в німецькій переплетні. Тоді щойно Вид. Комісія доручила директорові друкарні забрати з переплетні перший аркуш книжки, викинути з нього цілий вступ пані Рудницької і на те місце вискладати і вмістити передмову, що має назву «Від Видавця» та підписана Видавничого Комісією.

5. За цим нашим рішенням промовляли такі міркування:

а/ Не було вже часу на шукання доріг виходу з положення, в яке пані М. Рудницька підступно впровадила Видавничу Комісію.

б/ Пропоновані евентуальні автори вступу могли в цій прикрій ситуації відмовитись або відтягатися.

в/ Інша операція в цій справі могла коштувати безліч часу, якого вже й так шість років пройшло від започаткування праць над книжкою, а найважніше, що

г/ Видавнича Комісія цілком втратила довір’я до льояльности пані М. Рудницької, яка свідомо написала свій вступ без відома Вид. Комісії і Верховного Архиєпископа. Нормальний зв’язок її з Видавничою Комісією був зірваний.

6. У своїх листах до Видавничої Комісії пані М. Рудницька нераз підкреслювала, що в справах книжки «Невидимі Стигмати», а навіть в справі ілюстраційного матеріялу до неї вона стоятиме постійно у зв’язку з Верховним Архиєпископом. В листі від 17 квітня, 1968 р. Авторка писала: «Я не маю права нічого змінювати, що прочитано і апробовано в Римі. Прошу зрозуміти винятковість ситуації. Міродатною для мене є опінія не видавця і його рецензентів, а опінія протагоніста праці. Так зрештою, майже завжди водиться, коли автор пише про живу, видатну постать, про живу історичну особистість.»

А в листі від 6. червня, 1968 р. до Вид. Комісії пані М. Рудницька писала якнайвиразніше: «Запевняю урочисто Видавничу Комісію, що не роблю й не робитиму нічого без порозуміння з Римом. В книжці не буде ні одного рядка, що не був би перед друком прочитаний і апробований у Римі.»

Ми – члени Видавничої Комісії, виконали свої зобов’язання супроти Авторки своєчасно і льояльно. Запропонований нею авторський гонорар у висоті 2,450.00 амер. долярів ми виплатили їй ще в квітні 1969 року коли книжка не була ще у продажі, що вона сама підтвердила в листах. Крім цього ми переслали їй 300.00 амер. долярів на подорож і побут до Риму, та приділили їй 40 авторських примірників книжки.

У відповідь на наш респект, зичливість і льояльність пані М. Рудницька рішилась протиставити нам свою грубу невдячність і нельояйльність, та поставити Видавничу Комісію перед доконаний факт. Це тим більше дивне, що ці речі були заздалегідь обговорювані і застережені.

Ось в листі від 6. лютого 1967 р. Авторка писала нам: «Самозрозумілим правом видавця є ознайомитись зі скриптом перед відданням його до друку, я не маю наміру ухилятися від цього обов’язку.»

А проте пані М. Рудницька відхилилась від свого обов’язку в дуже прикрий спосіб, чим спричинила рішення Видавничої Комісії найти рішучий вихід з положення та забезпечити найшвидшу появу книжки «Невидимі Стигмати» без шкоди для цієї книги, що було обов’язком і правом видавця.

27 грудня,1972 року.

Члени Видавничої Комісії Крайового Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви:

о. Радник Роман Ганас
ред. Євген Зиблікевич
др. Юліян Колтун
інж. Степан Процик
інж. Іван Куземський

Відсіч потрібна!

Патріархальне товариство; стало від певного часу предметом гострої критики декількох організацій і осіб. Вправді, не так предметом критики в нормальному розумінні цього слова, а радше предметом кпин, гулікань, перекручень його цілей, спотворювання його акції і виразної упертої та заїдлої дискредитації. Критикувати товариство можна і треба кожному скільки завгодно. Але у нашому випадку ми критики діяльности майже не маємо, а маємо злобне намагання створити невірний і викривлений образ патріархального товариства і його керівних діячів, щоб принизити насамперед їхню працю, а при тому і їх самих. Як вже стало відомою практикою, — уся праця й акції т-ва скеровані в напрямі реалізації ідей і плянів Верховного Архиєпископа. Акція дискредитації товариства вживається критиками підсобним, посереднім кроком: у головній атаці на Верховного Архиєпископа, бо, як виявляють критичні публікації, до нього адресовані усі найбільш злобні й цинічні виступи.

Відрізняємо дискусію над політикою, цілями, акціями й методами товариства, яка може бути корисною не тільки для дискутуючих сторін, але й для посторонніх читачів, від речей недискусійних, таких, як приписання комусь неіснуючих гріхів, пояснювання явищ у противному від їхнього природнього значення напрямі, або таки просто засипання противника епітетами, злобою або закритими у фальшивому представленні подій негативними висновками. Автори такої критики розраховують на один незаперечний успіх – на те, хто більше наговорить. Або у нашому випадкові — опублікує, бо це культурніше виглядає. Відповідь, або дискусія в цьому випадку дійсно неможлива, що бажаємо продемонструвати прикладом на початку цієї статті.

Противники патріярхального товариства широко /«Америка», «Українське Життя», «Свобода», «Шлях», деякі відомі нам радіопрограми/ розголосили, що т-во вуличними демонстраціями хоче створити патріярхат. На ділі, то товариство демонстраціями бажало в даних часах лиш виявити наглий, негайний і гострий протест проти одної чи другої акції Ватиканських чинників, і то тому демонстраціями, що другі методи протесту виявилися неуспішними, а ще інші не були в той час товариству доступні. Отже, не патріярхат т-во творило на вулиці. Такий факт жахливого перекручення події і їх цілі вказує на дві речі:

Автори цілево і передумано не обдискутували інших метод і акцій т-ва, ані других плянів його дії /неначе вони не існували/, щоб принизити і обіднити т-во і його лідерів в очах читачів до одної лише дії, або зробити їх безвідповідальними.
Автори відмовляючися дискутувати працю т-ва в цілій ширині переконали читачів, що їхніми дійсними намірами була не дискусія про значення праці т-ва, але дорогою виелімінування цілої суми істотних факторів встановлення неґативної опінії про т-во, його лідерів, і що найважніше, посередньо й про Верховного Архиєпископа.

Ця маленька деталь, яку ми коротенько проаналізували, виглядає багатьом самозрозумілого, такою, що над нею не треба дискутувати, але для других, коли вона стане джерелом інформації і довір’я — це маленька траґедія. А сума таких маленьких траґедій – це наша велика траґедія. Це усе наше т.зв. організоване суспільне життя.

Чому?

Не знаємо чому й тому беремось до висвітлення декількох основних точок «дискусії!» і яку у названих вище часописах, і інших, завели пан Т. Лапичак: та пані М. Рудницька, і інші.

Політичний фактор число 1.

Перед у закидах патріархальному рухові політичности веде більшевицька сторона силами підрадянських і сателітних авторів у заінтересуванні пропаґандивно і суспільно виправдати ліквідацію УКЦ в Україні. Не з мотивів релігійних, а чисто політичних, загарбницьких і узурпаторських вони усій праці Верховного Архиєпископа, а при тому і мирянам, послідовно нав’язують політичні цілі ось такі «Суть позиції Ватикану зрозуміти не тяжко. То був крик господаря: мовляв, надто вже виграють уніяти зі своїми політичними плянами. Римська Курія дала зрозуміти, що не потерпить існування в своїй системі якоїсь незалежної організації на чолі з патріярхом. Споконвіку писалась у Ватикані своя історія, писалася для власних потреб «історія» України. В даному разі зіткнулися дві різні «школи» фальсифікаторів – ватіканська i українська буржуазно-націоналістична…»

«Одне слово, Кардинал Тіссеран штовхає і Сліпого і все його оточення на більш реалістичний шлях, бо фікція з Києво-Галицьким патріярхатом, є голим політиканством…»

«Грім з ясного неба, мабуть, менш оглушив би українських буржуазних націоналістів, уніятських єпіскопів і самого Сліпого, ніж лист Кардинала Тіссерана…» /«Людина і світ» ч.1, 1972, С. Даниленко/.

А пані Рудницька цю тему представляє, так: «В дійсності, мирянський рух не має нічого спільного з релігією. Він є наскрізь політичним феноменом і виводиться у прямій лінії від західньо-українського націоналістичного підпілля 30-тих років. Та сама ідеологія, та сама мораль, той самий тип ментальности, та сама фразеологія, ті самі методи…» /«У.Ж., ч. 19/.

Або ще й так: «Мені дуже не подобається, що УКЦерква розполітикована до крайности і то в дусі вузького шовінізму й нетерпимости».

…«Я рішуче засуджую факт, що на церковний терен перенесено методи боротьби з фізичним насильством включно. Мені дуже не подобається співпраця Верховного Архиєпископа з екстремними політичними групами та віддання в їх руки «мирянського руху…» / «У.Ж., ч.20/.

В дискусії над тими становищами хочемо обійтися без зайвих імплікацій, але бажаємо піддати під увагу читачів мотиви дії большевицької сторони, і пані Рудницької. Перша сторона приписує політику церкві на те,щоб легше було її приписати співпрацю з ворогами Рад. Союзу, а з тим оправдати жорстоку її ліквідацію. Вона, больш. сторона, цілево в жадній своїй енунціяції навіть словом не спімне, що це таки була і є церква, інституція духового порядку, об’єднання в справах віри й обряду, дорога спасіння душ. Ця сторона церкви у них не існує і тому нормальної дискусії на цю тему з большевиками не може бути.

Пані Рудницька приписує політику нашій церкві з невідомих нам мотивів, але з нею розумна дискусія може бути тоді, коли вона виявить докази співпраці Верховного Архиєпископа з екстремними групами. Але заки це буде зроблено, то треба насамперед вияснити, чому «співпрацю деяких ієрархів /і то не в справах патріярхату/ з екстремними групами», про що пані Рудницька не сміє не знати пишучи погромні статті, не тільки що промовчано, але й пришито Верховному Архиєпископові. Цікаво чому большевики громлять «епіскопів і Сліпого», а пані Рудницька самого Сліпого?…

Не можемо визбутися враження, що тут йшлося таки про кинення темного світла, а не про дискусію й вияснення таких відношень компетентних чинників, як єпископи, другі високі духовні чинники, ватиканські бюроктати, пані Рудницька, Верховний Архиєпископ та інші. Мало того, большевики і пані Рудницька, однаково цілево оминають аспекти духовий, релігійний, обрядовий, пасторальний, конституційний, канонічний і історичний, а обоє трактують церкву виключно як одну функцію політичної сфери. Пані Рудницька, коли бажала б, мала багато нагод протестувати проти вмішування політики до церкви, аналізуючи дію СКВУ, УККА, чи навіть газети «Свобода», але вона того не зробила. Вважала, що ніде тих влізливих політичних моментів не було, лиш у Верховного Архиєпископа, і рішила,так як большевики, почати руйнувати його на тому тлі.

Політичний фактор число 2.

У своїй газеті і в своїй статті п.н. «Про правильний шлях боротьби» пан Лапичак цитує «Америку», що патріярхальне товариство — це «двійкарська демаґоґія», і там же подає, що «Координаційний Комітет Товариства за Партіярхат» є під впливом бандерівців, а «Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ» є під впливом двійкарів», і вони взаємно підставляють собі ноги.

А пані Рудницька додає питання: «Чи за його /проф. Маркуся/ руїнницькою роботою як публіциста і церковного діяча, за його подвійною бухгалтерією та методами дискусії стоїть його партія? /Щоб не було непорозуміння – Маркусь «двійкар»/».

Коли б ми мали поважну дискусію з поважними людьми, то ми просили б їх не так свобідно поводитися з їхніми твердженнями, прикладами і поглядами, а більше сконцентруватися на доказах. Ось тут, замість того, щоб без надуми приліпити комусь партійництво /а це читачі популярно розуміють як найогиднішу методу суспільного поступування/, треба було б відповісти на питання «чому» і подати докази. Такі докази можуть бути, і з ними обов’язково треба було б ознайомити громадянство. Їх можна мати або у формі свідчень членів, управ т-ва за останніх кілька років, або у формі письмових тверджень, протоколів або звітів із праці товариства, де було б доказано, як то товариство використовувалось в практиці для цілей «двійкарських». Ми з повним респектом ставимося до довголітньої політичної і публіцистичної праці обох критиків т-ва і сподіваємося, що якісь факти партійництв у них знайдуться. Тоді подумаємо про відсіч. Але коли ні, тоді з прикрістю і болем в серці ствердимо, що маємо до діла з фальсифікаторством і підленькими наклепами».

Надії на об’єктивне дискутування ролі людини з окресленими політичними поглядами у церковному житті наші дискутанти наразі не дають. А шкода!

Що вони про нас думають?

Патріярхальне т-во існує як організована одиниця, що виконує свої статутові завдання власними силами й незалежно від організацій немирянського руху. Товариству вдалося досі провести велику організаційну та інформаційну працю серед громадянства і зустрітися з його активною піддержкою і симпатіями лиш тому, що його лідери говорили народові правду, а не агітували, чи лякали когось. Щоб говорити правду, треба її знати і для цього т-во користується силами високого наукового рівня, як своїми так і чужими. Завдяки їм воно змобілізувало й випустило друком оборонний матеріял нашої церкви, якого вона ще досі не мала. Наші дискутанти цього не бачать.

Для них товариство – це «болільники патріярхату, що виходять на вуличні демонстрації, вилазять на мітингові трибуни, чи хуліганять у церкві» /Лапичак/, або «бачать церковні справи лиш зі своєї жаб’ячої перспективи…» /Рудницька/. Підозріваємо, що відкиненням від уваги читачів більшости акцій т-ва і зосередженням критики лиш на демонстраціях автори хотіли заховати перед ними дійсний образ т-ва, і представити його применшеним, викривленим, мізерним. Підібрана принижуюча термінологія цю тенденцію поглиблює. І хоч як нам ясні і безспірні «шляхетні» наміри авторів, ми в наївності нашій все ж таки хочемо розумно дискутувати.

Факт демонстрацій найбільше болить наших критиків. /Видно, що більше нічого в діяльності т-ва вони критикувати не можуть/. Демонстрантів вони називають хуліґанами й людьми без перспективи. Дозволимо собі заперечити цю номенклятуру наших опонентів тому, що усі ці демонстранти є передовсім повними членами своєї церкви, вони мають почуття прив’язаности до неї, вони боліють її долею, і вони з розмислом, а не з аґітації протестують проти кривд, які незаслужено їхній церкві діються. Так вони це розуміють, бо таке значення мають факти, що приходять до їхнього відома. Вони могли б не демонструвати, і прийняти якусь іншу успішнішу методу дії, коли б хтось, скажімо із впливових публіцистів чи колишніх відомих політичних діячів зумів переконати їх фактами і аргументами і відмовити їх від демонстрацій. Але чи здібні наші опоненти на таку працю?

Шановний читач сміло може поставити авторові закид в наївності, бо він підозріває своїх опонентів у шляхетних намірах, яких вони ніколи. не мали. Не можна ж припускати, що автори Лапичак-Рудницька так щиро бажали переконати у поглядах демонстрантів, що з великих резерв їхнього журналістичного і політичного досвіду вибрали аж методу лайки й ліплення епітетів «болільник», або «хуліган». А це ще раз підтверджує, що не про дискусію їм йдеться, а про демонстрацію читачам їхньої безмежної і неоправданої люті.

А що ми про них?…

Демонстрували не тільки прості люди, яким зухвалість може пришити «жаб’ячу перспективу», але демонстрували інтелігенти, священики, студенти, професори, професіоналісти й політичні діячі різних переконань, бо в тому вони бачили ціль і протест, насамперед проти того, що руйнує нашу церкву зараз, і домагання реалізації належних її прав. І врешті, коли хтось здобувається на протест, бо демонстрація – це велика відповідальність за усі евентуальні невдачі її – то чи не було б першочерговим завданням публіцистів вірно поінформувати публіку про усі аспекти акції, проаналізувати їх, і тоді зібратися на загальне обговорення у пресі? Нічого з того ми не мали від наших двох визначних публіцистів, лиш неґацію. Коли у Ватикані ліквідують прямо один за одним прояви помісности УКЦеркви, обмежують і обтинають права Верховного Архиєпископа, висвячують нам єпископа в латинському обряді, передають нашу церкву під владу латинського митрополита — наших двох визначних публіцистів і вірних цієї руйнованої знедоленої церкви на протест не стало. Навпаки. Вони лають тих, що з цієї причини протестували. А це вже забагато й тут фальш не піде. Бо кожна гідна і чесна людина має обов’язок протестувати тими методами, які її доступні. А кожен пігмей, раб, опортуніст, людина без хребта, без лиця свідомо акцептує зневагу її найвищої духової цінности Церкви, вважаючи адміністративне розпорядження ватиканського бюрократа найвищим її законом.

Шановним читачам напевно не тяжко догадатись, що авторові не вистарчає матеріялу на критичне двостороннє продискутування поглядів на наше товариство, не говорячи вже про всестороннє, що є у наших умовах недосяжним ідеалом. Бракує йому творчої альтернативи, якої гоноровим постачальником повинна бути шановна опозиція, чи наші визначні критики.

Її /альтернативи до діяльности нашого товариства/ не було, і тому наша безпредметова дискусія має такий нудний, непродуктивний і яловий характер. Вони /критики/ говорять своє, а ми своє. Читач не багато з того скористає, за що обі сторони повинні в нього вибачитись. В таке нас вманеврували.

Її /альтернативи/ немає навіть тепер, після того, коли др. Лапичак в його газеті ч. 10 за 1971 рік збирався накреслити точки програми рятунку церковної ситуації, не здобувшися на щось ориґінальне-нове, чого вже перед тим наше товариство не пробувало. А шкода, бо як би такий ясний і позитивний концепт у противників нашого товариства існував, то може б вони, замість нас, одержали довір’я у тисяч «загітованих» демонстрантів. Бо вони, ці тисячі, лінію повного, вірнопідданчого і безкритичного акцептування курійних доручень, /а це лінія нової дивної «ад гок» спілки Лапичак-Рудницька/ відкидають як негідну.

«Ватикан»

Не тільки брак реакції наших опонентів на руїнницькі заходи Ватиканських курійних чинників, але пряме рачкування перед ними: «Мені дуже не подобається боротьба Верховного Архиєпископа з Ватиканом, яка підірвала повагу УКЦеркви в Апостольській Столиці…» «Я не можу захоплюватися фактом, що серед українського громадянства поширилися в застрашаючих розмірах протикатолицькі настрої, внаслідок розповсюдження відомостей про нібито ворожу УКЦеркві та українському народові політику Ватикану…» /Рудницька, «УЖ» ч.19/.

Могла б у нас бути спільна база дискусії, коли б ми устійнили що це таке Ватикан і Апостольська Столиця. І навіть якби ми устійнили, то тоді постане питання чи ці поняття сталі, незмінні, а чи не мінялися вони протягом історії. Колись папа Урбан VII заявив нашому народові, що «через вас, моїх русинів, я стараюся навернути Схід»… а сучасний папа цілує хрест в руках Нікодима. Колись папа Пій XII написав був «Послання до народів Росії». На рішучий протест і то навіть драматичний протест Архиєпископа Кир Івана Бучка в декілька місяців пізніше появилося папське послання «До Українського народу», того самого папи Пія XII. Отже, Апостольська Столиця вміє мінятись, як їй цього треба, лиш, на жаль, не завжди туди, як пані Рудницькій бажалось би.

Ватикан, або Апостольська Столиця – це у пані Рудницької курійний бюрократ, нижчої або вищої ранґи, який видає адміністративні доручення своїм підвладним, або й часом виплачує гроші… У мирян, тих із «жаб’ячою перспективою», Ватикан і Апостольська Столиця це: Берестейські Артикули, це «In Universalis Ecclesiae Regimine» 1807, це акти «Apostolica Sedes», «Cleri Sanctitati» і це врешті акти «Orientalium Ecclesiarum» Собору Ватиканського Другого.

Перестаньте, дорогі Панство, чарувати людей Ватиканом, і його опікою для УКЦ, а говоріть зрозумілою мовою або читайте і розумійте ці права, бо це ж дійсний Ватикан і дійсна Апостольська Столиця, або промовчуйте усі ці акти вперто, клякайте й кадіть ватиканським бюрократам, коли вашої рабської нищости на це вистарчає. I нe божеволійте, коли широкі маси народу, без вас, студіюють і розуміють за що їм боротися, і як.

/закінчення буде/

Чому ми вийшли з Координаційного Комітету в Торонті?

На останніх Загальних Зборах /З’їзду Делеґатів/ Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви в ЗСА делеґати від усіх відділів Т-ва з цілої Америки виріши відкликати своїх представників до т.з. Координаційного Комітету Укр. Організацій Канади й ЗСА за здійснення Патріярхату УКЦ у Торонті /К.К./. Хоч не було жадних запитів у справі цього рішення від широкого круга наших читачів, то все таки подамо декілька критичних завваг до діяльности та співпраці К.К. із нашим Т-вом, з огляду на деякі події, що заіснували недавно, як наслідок тієї діяльности та ініціативи К.К., а які наш мирянський рух не посилюють, а радше навпаки послаблюють, чи навіть стараються розбити його.

Вже саме творення К.К. відбулося у досить дивних обставинах. Тоді, коли Т-во за П.У. біля 5 років діяло на терені ЗСА та зорганізувало досить сильний мирянський рух /біля 12 відділів Т-ва та деяку кількість мужів довір’я чи зв’язкових із Т-вом по цілій майже Америці/, то на терені Канади, де був більш сприятливий ґрунт для такого руху, він почав прибирати деякі організовані форми щойно після IV Архиєпископського Синоду під кінець 1969 року. Тоді постала в Торонті Рада громадських організацій за творення патріярхату, зразу ж контрольована політично-партійними чинниками. Дещо пізніше голова цієї Ради в порозумінні з деякими діячами із Громадського Комітету акцій за Патріярхат у місті Чікаґо скликав на день 7-8 березня 1970 р. до Торонта конференцію не делеґатів існуючих вже тоді мирянських організацій, таких як Т-во за П.У., Гром. Ком. Акцій за Патріярхат у Чікаґо та Т-ва Оборони Обряду и Традицій УКЦ у ЗСА й Канаді, але діячів мирянського руху в. Канаді та ЗСА персонально, для обміркування акції в обороні прав нашої Церкви та за створення Патріярхату.

І цікаво, що в підготовці до такої поважної акції панове з Торонта не старалися консультуватись із існуючим вже кілька років на терені ЗСА Т-вом за П.У., лиш з льокальною організацією такого ж характеру в місті Чікаґо. Проте запрошені діячі із нашого Т-ва з огляду на таку важну справу взяли участь у тій конференції в надії, що це може привести до зміцнення позицій мирянського руху та координації спільних дій на терені північної Америки. На жаль сподіваної координації не було ніколи. Конференція була так зорганізована, що про методи спільних акцій чи координацій мирянських організацій не було часу, та може й не було охоти говорити. З поспіхом створена там спеціяльна Комісія оголосила склад президії К.К. у такому порядку: голова д-р Ю. Пелех з Торонта, перший заступник д-p Ю. Городиловський з Чікаґо, другий заступник д-р Р. Осінчук з Ню-Йорку, а секретарі мґр. Е. Мастикаш з Торонта та ред. М. Денисюк з Чікаґо. До ширшої Президії, побіч інших, введено із наших представників: ред. В. Качмаря, тодішнього Голову Т-ва за П.У. з Нюарку та сл. п. ред. Р. Криштальського з Нюарку від світового Т-ва за П.У. ЗСА, а нова управа делеґувала д-ра М. Навроцького до президії К.К.

Не зважаючи на це, що більшість учасників з Канади та ЗСА у своїх виступах заявлялася не за створення якогось кермуючого, але радше лиш координаційного осередку і навіть підібрала назву «Координаційний Комітет», а голова К.К. неоднократно у своїх листах підтверджував завдання К.К. як координаційного осередку, то діяльність К.К. вже від самого початку вказувала на що інше. Деяка, хоч дуже скупа діяльність К.К. виявила, чи старалась виявити, зовсім іншу форму якогось надрядного чи кермуючого чинника. Про це явно говорили представники К.К. на спільному засіданні з представниками Т-ва в Ню-Йорку, дня 29 січня 1971 р.

Півтора місяця після створення К.К. його президія скликала в квітні 1970 р. у Дітройті громадські Збори. Ці Збори були скликані без порозуміння з членами президії нашого Т-ва, без порозуміння навіть із головою дітройтського відділу, а організацію тих Зборів передали голові філії УККА, того УККА, яке тоді в нашій церковній справі не брало жадної активної участи, а деякі члени його екзекутиви навіть явно цю акцію поборювали. Мене, як «другого» заступника голови К.К. президія не консультувала перед Зборами, лиш повідомила про це, що такі Збори мають відбутися. Інших членів президії повідомлено в останніх 2 чи 3-ох днях. Вже на тих перших Зборах К.К. просував ідею творення на терені ЗСА якихсь громадських рад за Патріярхат, та без апробати усіх членів президії К.К. почав навіть розсилати проект статуту для таких рад. Чи це говорило про координацію? Чи це не підривало вже існуючого організованого мирянського руху в ЗСА?

В подібний спосіб були також скликані Збори чи наради в Клівленді. Без попереднього переговорення із членами президії К.К., та змову з поминенням компетенції голови місцевого відділу Т-ва. На нарадах замість говорити про так потрібну тоді координацію усіх мирянських сил, то звернено увагу на кооптацію до К.К. нових людей, особливо із політично-партійного естаблішменту. Але приявні там голова Краєвої Управи Т-ва, місцевий голова відділу та інші мирянські діячі своїми виступами звели багато згаданих замірів К.К. у нівець.

Не можна говорити про координацію й тоді, коли дня 16 грудня. 1970 р. у Торонті відбула нараду з тодішнім головою комісії для церковних справ УККА, д-ром Шебунчаком та секретарем УККА ред. І. Білинським., у висліді якої опубліковано комунікат про «потребу існування К.К. на базі всегромадського українського представництва». Очевидно, що такий крок К.К., зговорюватись поза плечима свого партнера, Т-ва за П.У. ЗСА, з представниками іншого Т-ва того ж терену та ще й без попереднього порозуміння з Управою Т-ва чи членами президії К.К. із того ж Т-ва, був нечуваним явним порушенням засад координації для якої К.К. був створений. Коли наше Т-во організувало протестаційну маніфестацію перед будинком папського делеґата у Вашінґтоні і треба було якоїсь моральної допомоги від К.К., то на лист д-ра Навроцького до К.К. в тій справі навіть відповіді не було. Одинокий проф. Маркусь із Чікаґо був приявний на цій маніфестації.

Не можна нам, членам президії К.К. закинути, що ми не були терпеливі. Ми постійно думали, що все ж таки якась співпраця наладнаються. Так д-р Навроцький від Управи нашого Т-ва, як теж і я від Ради Мирян Т-ва писали листи до голови К.К. у справі особистих зустрічей, на яких можна було б нам усім ці проблеми прояснити, визначували різні терміни чи місця для таких зустрічей, але до них із різних причин не дійшло, а на останній мій лист я не одержав навіть відповіді. Може найбільше доречною та певною датою і місцем для такої зустрічі мав бути Ню-Йорк у днях 29-30 січня 1971 в часі засідання СКВУ, на якому мав теж бути Високопреосвященний Кир Максим. На жаль, з приводу хвороби не міг тут бути голова К.К. д-р Ю. Пелех, а два інші представники президії К.К. в справах координації не хотіли з нами говорити, вимовляючись «браком мандату». Як же тоді пояснити усі ті акції, які президія К.К. творила у Дітройті, Клівленді та Торонті? Чи до них К.К. мав мандат? І від кого? Тоді саме представники К.К.. привезли зі собою спрепарований ними проект резолюцій до СКВУ в церковних справах та вимагали від нас нічого, лиш підпису. Коли ж наші члени президії К.К. хотіли внести деякі поправки до їхнього проекту резолюцій, то згадані представники на це не погодились і подали його до СКВУ у приготованій ними формі, бо він був наперед узгіднений із СКВУ. Тоді опубліковано резолюцію СКВУ в церковних справах, яка закликала «координувати цю акцію на форумі К.К. на всегромадській базі СКВУ». Ні словечка згадки про вже пророблену велику роботу на церковному полі Т-вом за П.У., чи хоч би згадки про його існування.

Саме тоді представники К.К, устами д-ра М. Кушпети заявили, К.К. є надрядним та кермуючим чинником мирянського руху у цілій північній Америці й покликувались на авторитет^– митрополита Канади, Кир Максима. Були там ще інші ствердження того самого представника про тісну співпрацю зі своїми єпископами, докладну поінформованість про їх становище в справі оборони прав нашої Церкви та зокрема про великі заходи митрополита Канади в справі помісности нашої Церкви. А тимчасом того ж дня на авдієнції у Високопреосвященнішого Кир Максима семичленна делеґація Т-ва за П.У. довідалась про інше: на наш запит Кир Максим вияснив, що він не К.К., а Крайову Раду Гром. Opг. за Патріярхат у Вінніпеґу уважає репрезентантом мирянського руху в Канаді.

Не можна ще на закінчення не згадати про членів президії К.К. із Гром. Комітету за Патріярхат у Чікаґо, з яких один був заступником голови, а другий секретарем K.К. Згадані члени президії К.К. неоднократно підписували різні заклики чи оголошення від К.К. на терені ЗСА, немов би це був якийсь відділ К.К. на терені ЗСА,вживаючи часом повну, встановлену його назву, часом К.К. в ЗСА, К.К., Чікаґська група, або відділ К.К. на середньому заході Америки. Звідки вони взяли такі назви та хто їм дав на них мандат, того мабуть уже ніхто не знає, ані я, як другий заступник полови К.К. Кожному, думаю, легко догадатись чому та для яких цілей вони такі різні назви вживали. Особливо тепер, по створенні «Крайової Ради Українських Організацій» ЗСА за Патріярхат Помісної УКЦ з осідком в Чікаґо, про що є, мова на іншому місці нашого журналу.

Тоді, коли наш Блаженніший роками закликає до єдности, то створення нової організації на терені ЗСА, де вже 8 років працює Т-во за П.У., це явна спроба розбивати мирянський організований рух, це намагання ослабити найбільш динамічне та віддане справі оборони прав нашої Помісної Української Католицької Церкви існуюче Т-во, щоб таким чином, хіба, приспати цю велику, церковну, національну та історичну проблему, яку видвигнув на історичну арену Верховний Архиєпископ УКЦ, Його Блаженство Кир Йосиф VII. Впровадженням політично-партійних чинників до керми справами мирянського руху підривається нашу акцію внутрі, послаблюється заходи нашого Верховного Архиєпископа та Голови Синоду УКЦ та дається оружжя в руки наших ворогів.

До такої ситуації причинилась й робота К.К. в Торонті, яка ціхувалась не ділами, а декількома голословними, патріотично-патетичними декляраціями. Тому не диво, що рішення відкликати представників із К.К. на Загальних Зборах Т-ва за П.У. принято було одноголосно. Воно є самозрозуміле.

Про причини патріархального руху мирян та його противників

Непорозуміння між єпископами УКЦеркви і мирянами заіснували у висліді змагань за патріярхат УКЦеркви. Деякі владики в ЗСА дальше не стараються про замирення і віднову довіря мирян до себе, хоч його можна осягнути через реалізацію прав УКЦеркви та їх власних синодальних рішень, які вони підписали і які дальше ще очікують на урядове зарядження владик.

Ці непорозуміння почалися в 1964 р. тоді, коли миряни зареаґували на відхилення отцями Другого Ватиканського Собору внеску Верховного Архиєпископа УКЦеркви, щоби «Києво-Галицьку Митрополію піднести до гідности патріярхату» і почали слати петиції до папи Павла VI в справі створення патріярхату УКЦеркви. Владики цього почину мирян не одобрили, а натомість спонукані інструкціями Конґреґації для Східніх Католицьких Церков, старалися припинити всяку акцію за патріярхат УКЦеркви /листи митрополита Амврозія до своїх отців духовних, 1965 р./

Миряни скоро довідалися, що неґативна постава ватиканських рішаючих мужів про політику Апостольської Столиці до встановлення патріярхату УКЦеркви була вислідом заходів московського державного уряду, який хоче зліквідувати УКЦеркву також і поза Україною і тому вони не оправдали надмірної льояльности своїх владик до нельояльних провідників Ватикану супроти УКЦеркви. /Читай Віктора Поспішіля: Старання за патріярхат УКЦеркви, ст. 24, Філядельфія, 1971 р./

Проватиканське становище владик підтримали були поодинокі діячі деяких українських громадських організацій, які спочатку не вловили затій Москви проти УКЦеркви і її патріярхату засобами інструкцій Ватикану до українських владик.

Українські провідні миряни оцінили ці настанови як зломання льояльности і вірности УКЦеркві. Тому вони самі на прю опінії владик і згаданих діячів станули в обороні УКЦеркви і почали змаг за встановлення її патріярхату. Для цеї цілі вони почали організувати патріярхальні комітети. Перший Патріярхальний Комітет постав літом 1964 р. в Ню Йорку за ініціятивою проф. Миколи Чубатого і ред. Василя Качмара. В цьому самому році миряни ЗСА зорганізували подібні комітети в містах: Нюарку, Ню Гейвені, Гартфорді, Балтиморі, Клівленді, Чікаґо і Вашинґтоні.

В 1965 р. ці комітети об’єдналися в Комітет Києво-Галицького Патріярхату з головою д-р Богданом Шебунчаком. Цей комітет весною 1966 р. переорганізувався в статутове Крайове Товариство за Патріярхат Української Католицької Церкви. В черговості дворічних каденцій Крайове Т-во очолювали: ред. Василь Пасічняк, ред. Василь Качмар, д-р Зиновій Ґіль, а тепер д-р Мирослав Навроцький.

В 1967 р. Комітети Оборони Мови і Традицій Української Католицької Церкви, які постали в роках від 1964 p., об’єдналися в Центральний Комітет Оборони Традицій і Мови Української Католицької Церкви, з головою проф. Богданом Попелем. Світове Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, якого ідею створення подав був перший голова Крайового Т-ва на засіданні його управи весною 1966 p., зорганізувала Комісія Крайової Управи Т-ва і чільні мирянські діячі в Европі, Австралії і Південній Америці в році 1968. Це Т-во очолює д-р Володимир Пушкар.

Діяльність Крайового Т-ва і Центрального Комітету загально відома. Вона спиралася виключно на силу незалежних українських мирян, ціхувалася безкомпромісовими і рішучими виступами проти маніпуляції правами УКЦеркви та виступала проти порушень цих прав тими українськими діячами, які своїми виступами вносили дезорієнтацію в українське суспільство зі шкодою для рідної Церкви.

Тому ті всі, проти дій яких ці виступи були спрямовані, не злюбили Крайового Товариства. Однак діяльність Т-ва зрушила совість загалу мирян і багатьох священиків, які підтримали акції Т-ва.

Нехіть опонентів до Т-ва з наведених вище причин, сполучених в додатку з особистими і груповими амбіціями, подиктувала їм творити різні організації у противагу до Крайового Т-ва. В надії осягнути цю свою ціль, вони зорганізували: Координаційний Комітет Українських Організацій за Патріярхат УКЦеркви в Канаді і ЗСА, Раду Громадської Дії за Патріярхат УКЦеркви в Чікаґо і чікаґівську Крайову Раду Українських Організацій за Патріярхат УКЦеркви та, остаточно, Комісію Патріяршого Фонду в Чікаґо.

Арґумент ініціяторів цих багатьох організацій про те, що вони творили їх тому, бо не могли увійти до Крайового Т-ва, яке об’єднує лише фізичних членів, є неслушне, бо ці організації могли боротися за патріярші права УКЦеркви в церковних комісіях при УККА і СКВУ, яких вони були і є членами. Якщо би в цих ініціяторів була добра воля, то вони могли би були стати членами Світового Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, яке об’єднує правних членів.

Творенню цих організацій сприяли також деякі владики, як це останньо підтвердило благословення для чікаґівської Крайової Ради владик Ярослава Ґабра і Василя Лостина у відрізненні до становища Голови Синоду Верховного Архиєпископа Йосифа VII, який відраджував ініціяторам творити Крайову Раду в Чікаґо, маючи на увазі непотрібне розпорошення українського потенціялу.

Діячі українських організацій повинні підтримувати змагання за патріярхальний устрій УКЦеркви, однак творення ними організації організацій є недоцільне, бо така організація спричинює заколот і дезорієнтацію серед українських мирян і дублює працю мирянського Руху.

Статути українських організацій не уповажнюють їхніх діячів творити нові патріярші організації. Легковаження власних статутів провідними людьми мусить доводити до непорозумінь серед їхнього членства і української громади.

Якщо діячі українських організацій направду хочуть приєднати для реалізації самоуправи УКЦеркви тих, які без наших прохань повинні це робити та які ще й тепер ведуть подвійну тактику, то це можна би осягнути чесною співпрацею і згодою громадських діячів з мирянськими діячами.

Якщо б ця згода наступила і якщо б громадські діячі морально підтримали плян Т-ва, який воно тримає в завішенні, то тоді патріярхальний устрій в УКЦеркві напевно був би зреалізований.

Деякі ватиканські екуменісти – партнери діялогів з Москвою вже твердять, що «українські патріярхальники самі себе пожеруть і тому немає потреби присвячувати увагу боротьбі мирянського руху за патріярхат УКЦеркви».

Тому між діячами мирян і діячами громадських організацій мусить дійти до замирення, згоди і дієвої співпраці в справах патріярхату, мимо протилежних виступів поодиноких людей. Хоч ці виступи є оправдані прикрим минулим, то однак добро Церкви й народу на це не дозволяє.

Треба нам усім постійно пам’ятати зазив Голови УКЦеркви Йосифа VII, що «де згода – там перемога».

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Church building in Ukraine: between old ruthenian traditions and russian synodal layers

Час ставати сильнішими

Товариство за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку