Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Церква і держава

Як будувати (сучасну) рідну хату?

Українське державобудування у світлі пастирського послання Митрополита Шептицького «Наша державність. Як будувати рідну хату»: історичний контекст та сьогодення.

Пастирське послання «Наша державність. Як будувати рідну хату» було написане Митрополитом Шептицьким в грудні 1941 року. Основна його тема – перспективи української державності та проблеми українського державного і національного будівництва. В першій частині цієї праці автор визначає засади політичного устрою та функціонування державної влади. Дуже важливими є роздуми Митрополита про переваги демократичного устрою та про те, яким має бути ідеальний демократичний устрій. На його думку, демократія як утілення природного права народу повинна будуватися на християнських засадах любові до ближнього та на розумінні здійснення владних функцій як служіння на благо всього суспільства. Андрей Шептицький зазначає, що демократія і широка участь народу у виконавчій владі не може служити реалізації фальшивих цілей та ідеалів, під якими він розумів соціалізм і не тільки…

Важливо наголосити, що всі роздуми Митрополита про політичний устрій, джерело влади та про засадничу важливість християнського підґрунтя суспільно-політичного життя є наслідком його власного глибокого вивчення багатьох суспільних, історичних, політичних та економічних проблем і явищ, наслідком здобутого ним досвіду проживання в різних за типом політичної організації державних утвореннях. За багатьма реченнями, уступами тексту цього пастирського послання стоять дуже складні інтелектуальні пошуки, власні пережиття Митрополита і досвід попередніх років. Деякі думки в непрямий спосіб стосуються саме питання функціонування національної/ багатонаціональної держави та національної/релігійної толеранції. Загалом знання такого ширшого історичного контексту постання конкретних уступів пастирського послання може допомогти краще зрозуміти як глибину думок Андрея Шептицького, так і зазначення актуальності його спадщини сьогодні.

Деякі слова Митрополита мають відношення до характеристики негативних сторін функціонування держави – чи то національної, чи то багатонаціональної. У першому розділі послання Шептицький двічі порушує тезу про негативні сторони етатизму (посилене втручання держави в економічне і політичне життя країни ред.) або, як він каже, «державного тоталізму», характеризуючи цей тип політичної організації влади як такий, що виник на противагу крайньому лібералізму. Митрополит почав уживати цей термін стосовно Польської держави в 1930 році через сумнозвісну пацифікацію. Хоча й раніше давав вичерпні характеристики негативним сторонам польського політикуму, особливо в контексті дуже агресивної політики стосовно національних меншин та активного втручання уряду в питання життєдіяльності Католицької Церкви, особливо Греко-Католицької. Щодо останнього, то польський католицький єпископат під певним тиском узгоджував більшість своїх кроків у справі місійної праці серед православних українців, білорусів Польщі з основними напрямними національної політики правлячої польської еліти, детально інформував уряд про дискусії та рішення стосовно вибору методів і шляхів місійної праці, зокрема, допускав присутність міністра віровизнань та народної освіти С. Грабського на єпископських конференціях. Митрополит активно протестував проти такого втручання держави у справи Церкви. Він добре розумів, що Апостольський Престол усунув його особисто та його Церкву від діяльності серед православних українців Волині, Холмщини, Підляшшя в основному з огляду на тиск польського уряду. Слова Шептицького про неприпустимість надмірного втручання держави у життя суспільства не втратили актуальності й нині, адже багато українських громадян мали негативний досвід проживання в країні крайнього етатизму – СРСР. Тому переборення своєрідного «пієтету» до держави, її офіційних представників, вироблення в суспільстві засобів регулювання державних прерогатив є дуже важливим.

Андрей Шептицький мав послідовні переконання щодо ролі й права держави стосовно Церкви, при цьому політичний устрій не мав тут значення. В згаданому пастирському посланні Митрополит чітко формулює засади відносин Церкви та держави: “У цій цивільній толеранції супроти всіх вірувань і культів влада не має входити у внутрішній зміст тих вірувань, не апробує їх, а тільки запевнює громадянам у практиці цивільну свободу. Христовій Церкві, основаній самим Богом Ісусом Христом, влада зобов’язана запевнювати повну свободу виконання її Божого післанництва і проповідання слова Божого Об’явлення”. Для Андрея Шептицького це було важливе переконання, якому він слідував ще з перших років свого перебування на архиєпископській катедрі. Він завжди намагався зберігати незалежність своїх дій та рішень від світських чинників, через що мав незначні, але часті конфлікти з австроугорським імператорським урядом. Його послідовність в критичному ставленні до російського царату призвела до тривалого ув’язнення. В міжвоєнній Польщі Шептицький різними способами відстоюватиме незалежність діяльності своєї Церкви, інколи спираючись на підтримку Апостольської Столиці. Зіткнення з тоталітарним атеїстичним режимом ще більше укріпило його в думці, що Церква повинна мати право цілком незалежно від світської влади вирішувати питання внутрішнього життя та душпастирства. Теза про право Церкви на незалежність від світських органів влади та про гарантії державних чинників цієї незалежності є актуальною і в наш час, тільки набуває іншого значення. Сьогодні йдеться радше не про пряме втручання світської влади, а про намагання втягнути церковні інституції в політичні чи моральні дискусії виключно із секулярної точки зору або ж використати Церкву в політичній боротьбі конкретних партій чи партійних груп.

Андрей Шептицький мав досвід проживання в державах різного політичного устрою – в конституційній монархії Габсбургів, в демократичній, але з ознаками авторитаризму Польщі, в тоталітарних Радянському Союзі та фашистській Німеччині. Кожна з цих держав мала ще ту особливість, що була багатонаціональною. В пастирському посланні є дуже важлива фраза, що стосується саме багатонаціональної держави як такої. Митрополит звертає нашу увагу на те, що “коли олігархія спирається на одну партію або на один народ, спокуса надуживати власти для гноблення іншої партії чи національностей є більша. Чесноти громадян, що беруть участь у власті, мусять бути тим більші, чим більше партійність та національний шовінізм засліплюють чоловіка супроти прав противників”.

Що ж спонукало Шептицького саме до такої думки, до такого формулювання? Ця фраза, дуже ймовірно, має відношення до міжвоєнної Польщі, до її політичної еліти, котра розправлялася в рішучий спосіб з політичними опонентами – приміром, ув’язнила в Березі Картузькій політичних опонентів Пілсудського з центролівиці. Але ще більшою мірою на слова Митрополита вплинула національна політика міжвоєнної Польщі супроти української, білоруської та німецької меншин, яку характеризували плани, проекти агресивної асиміляції української і білоруської меншин та в основному витіснення німецької. Митрополит дуже скоро зрозумів усю небезпечність такої політичної лінії. Ще 1924 року в листі до Апостольського нунція у Варшаві Л. Лаурі він предметно критикує політику ендецького уряду, зокрема дії міністра С. Грабського стосовно української меншини в Польщі, вважаючи, що в даному випадку одна партія накидає своє шовіністичне бачення цілій державі, цілому польському суспільству. З політикою польської народної демократії Митрополит Андрей спершу пов’язував урядові заходи знищення культурного, політичного та суспільного життя своєї української пастви. Певний час мав надії на те, що в середовищі Юзефа Пілсудського є інші думки, ідеї стосовно української меншини. Однак невдовзі ганебна пацифікація української цивільного населення польськими військовими поклала край намірам Митрополита відігравати роль посередника українсько-польського порозуміння, залишивши глибоке переконання в шкідливості надмірного зосередження влади в руках однієї людини. На думку Галицького митрополита, і ендецькі уряди, і провід Пісудського діяли в інтересах польської нації та часто в інтересах власної партійної групи. Тому така заангажованість, короткозорість правлячої еліти не сприяли ні нормальному функціонуванню українців у Польській державі, ні досягненню українсько-польського порозуміння в Польщі. Цитовані вище слова Шептицького співвідносяться з нашим сьогоденням в тому сенсі, що державне будівництво в державі, де живуть різні національності та співіснують різні за ідеологічними і соціальними ознаками партії, ставлять особливі вимоги до політичних та суспільних лідерів. Власне відсутність глибокого розуміння значення нематеріальних цінностей, ваги переконань, моральних якостей особистості та моральних принципів і критеріїв призвели до того, що українське суспільство переживає дуже серйозну кризу – деморалізація владних еліт привела його до глибокого розчарування, зневіри. Всі проблеми становлення держави Україна з її багатонаціональністю, полікультурністю, із серйозним тягарем радянської спадщини можна пояснити відсутністю моральних цінностей або чеснот, як каже Митрополит, як у тих, кого обирають, так і в тих, хто обирає. А для задовільного співжиття і взаємного розвитку різних національностей в Україні відсутність високоморального, високоосвіченого керівництва стає серйозною проблемою.

Чи можемо знайти якусь підказку, здатну допомогти консолідації народу України, перебороти нашу роз’єднаність? Думаю, тут варто повернуся до роздумів Шептицького про національну єдність, про те, що нас робить, попри все, одним народом. Так, на думку Митрополита, мова має дуже велике значення в процесі постання національної єдності. Шептицький увесь час був великим поборником україномовної освіти та розширення поля функціонування української мови. Не всі знають і те, що саме Митрополит Андрей розпочав у 1924 році активну протидію законодавству міністра С. Грабського, котре обмежувало функціонування української мови в Польщі та завдало серйозного удару українському шкільництву. Шептицький дав розпорядження всім греко-католицьким священикам роз’яснювати парафіянам, як, використовуючи чинне законодавство, домагатися відкриття україномовних класів для своїх дітей. А Львівська архиєпархія до 1939 року вела судові процеси за право робити в Польщі метричні записи українською. Говорячи про значення мови, Митрополит стверджує, що національна єдність базується ще й на “стихійній, мало свідомій волі всіх одиниць злучитися в одну організацію. Така воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктовно пхають його до хотіння бути одним”. Шептицький має на увазі те, що не тільки видимі ознаки об’єднують людей в одну націю, як-от територія, мова, спільне етнічне походження, а існують інші поняття з духовної царини, ідейної. Тут можна побачити, що думка Шептицького перегукується з працею Е. Ренана “Що таке нація? ” (1882 р.), у якій автор каже просто: “нація – це душа” або ж “воля, бажання людей жити разом і творити значні якісь великі важливі речі разом”. Ренанові ідеї вплинули на багатьох сучасних дослідників, у тому числі й на Б. Андерсона, який у 1983 році висунув тезу про “націю як уявлювану спільноту”. Митрополитові погляди на національну консолідацію досить сучасні, можуть допомогти зрозуміти наші перспективи сьогодні. Тобто нині слова Шептицького означають перш за все те, що для національного об’єднання українців великої ваги набувають саме нематеріальні вартості – спільні моральні цінності, спільна воля до побудови майбутнього, спільні ідеали, що переступають колишні поділи й непорозуміння.

Ліліана Гентош – історик, науковий працівник Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, фахівець з історії Католицької Церкви в Україні, авторка монографії «Ватикан і виклики модерности. Східноевропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914 – 1923 рр. )» (Львів, 2006).

Церква і суспільство у 2012 році: вибори, FEMEN і футбол

Черговий «кінець світу», що викликав серед українців більше жартів, аніж страху, не настав. Тому спробуємо підбити підсумки того, яким був рік, що минув, для Церков і суспільства. Він був непростим через підготовку та проведення парламентських виборів, складну політичну ситуацію, ухвалення закону про мови, що ще більше розколов країну, був сповнений багатьох інших подій, на які Церкви змушені були реагувати.

Випробування виборами

Вибори (президентські, парламентські чи місцеві) – це завжди випробування для політикуму, суспільства, а також для українських Церков. Адже за даними багатьох соціологічних опитувань Церква є майже єдиним соціальним інститутом з позитивним балансом довіри українців, тому її голос підтримки надзвичайно цінний. Саме за цю довіру, а отже, і вплив, боролися політичні партії та окремі кандидати під час виборів до Верховної Ради України, що відбулися в жовтні.

Зважаючи на загальне розчарування та зниження громадянської активності, представники Церков одноголосно закликали українців прийти на вибори.

Глава УГКЦ Патріарх Святослав не раз виразно висловлювався щодо заборони священикам брати участь у передвиборчій агітації. Про невтручання в політику та виборчий процес заявили й глави інших українських Церков. Але на їхньому рівні зберігався нейтралітет. Як зазначив релігієзнавець В. Єленський, на перших осіб багатьох Церков під час виборчої кампанії чинили тиск, та вони поводились достойно.

Однак з огляду на те, що 225 депутатів обирали в мажоритарних округах, на місцях виникла запекла боротьба. Чимало кандидатів проявили незвичну передвиборчу щедрість. Пожертви на храми, на побудову та відновлення церков, каплиць, організація прощ для священиків – так намагалися підкупити виборців деякі з них. І саме тут ще раз виявилося слабке місце церковної структури, яка протягом років незалежності не виробила стратегії поведінки та чітких правил. Багато священнослужителів, приймаючи пожертви, ставали заручниками ситуації, адже, дякуючи за дар, агітували – свідомо чи несвідомо. Парафіяни гостро реагували на такі випадки агітації, інтернет ряснів обговореннями і відеодоказами. Саме це обурення вірних спонукало Патріарха Святослава під час одного з інтерв’ю доволі гостро відреагувати. «Це не може нас не турбувати. Коли я переглядав ролики, в яких священики показово за щось дякують певному кандидатові, то мені було соромно і за депутатів, котрі вдаються до таких дешевих трюків, і за духівництво, що на таке піддається. За це буде потрібно каятися і перепрошувати Господа Бога та наших виборців», – зазначив він у інтерв’ю каналу TVІ.

Але серйозних санкцій проти священиків, що відкрито агітували, не було: зокрема на Львівщині кільком оголосили «догану». Під час наступних виборів Церкви повинні розробити більш дієву схему поведінки, бо слабкість на місцях ослаблює довіру вірних в цілому. Наприклад, багато експертів зазначали, що кандидати, яких гаряче підтримували священики, не здобули перемоги.

Листи до Президента. Без відповіді

Доволі складним був 2012 рік і щодо державно-церковних відносин. Вони чимось нагадували танго: крок вперед, два назад. Хоча кроків назад з боку В. Януковича було більше. Все почалося із зустрічі членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій із Президентом України, заради якої вона скасувала свій візит до Брюсселя, де була запланована зустріч із головою Європейської Ради та іншими високопосадовцями. Під час цієї зустрічі В. Янукович говорив про Євро-2012, літаки, стан української економіки, реформи, про свої соціальні ініціативи, зовнішню політику держави, а також про справи релігійні. Гарант запевняв, що випадково зірвав візит церковників до Брюсселя. Ця зустріч виглядала підготовленою поспіхом і породила більше запитань, аніж дала відповідей. Багато експертів казали, вона виглядала як знущання і демонстрація влади, адже Президент не сказав нічого важливого чи значущого, що було б легітимною причиною перенесення давно запланованого візиту. Ця зустріч була відповіддю на клопотання глав Церков про помилування Юлії Тимошенко і Юрія Луценка. В. Янукович пояснив, що «Тимошенко ув’язнена законно» і пообіцяв розглянути це питання, проте і Тимошенко, і Луценко й далі перебувають за гратами.

Також безрезультатним був заклик Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до народних депутатів не вносити на розгляд парламенту законопроект «Про засади державної мовної політики», а також прохання до Президента України ветувати цей закон. Керівники конфесій просили «не підписувати вибухонебезпечний мовний законопроект №9073, накласти на нього вето і повернути до Верховної Ради для справжнього повноцінного розгляду та вироблення збалансованого рішення». Із закликами не ділити країну та не роздмухувати конфлікту зверталися і Блаженніший Любомир Гузар, і представники Українського католицького університету, і активісти ініціативи «Першого грудня», і багато інших, проте закон таки був підписаний та набув чинності 10 серпня 2012 року. Черговим кроком назад, з точки зору багатьох експертів, є промульгація закону №10221, який запроваджує резонансні зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Закон ускладнює реєстрацію релігійних організацій: тепер для того, щоб набути статусу юридичної особи, необхідно зареєструвати статут релігійної організації (в Мінкультури чи обласних держадміністраціях) та саму релігійну організацію в органах Укрдержреєстру. Це неузгоджені, заплутані процедури. Крім того, цей закон дає право контролю діяльності релігійних організацій прокуратурі, Міністерству культури, іншим міністерствам та відомствам, місцевим державним адміністраціям, повертаючи нас до радянського минулого, коли всі релігійні організації перебували під тотальним контролем.

Члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, Нарада представників християнських Церков України, а також правозахисники, громадські активісти та науковці закликали В. Януковича не підписувати змін до закону про свободу совісті, які не були узгоджені з релігійною спільнотою. Експерт Г. Друзенко назвав це підписання відвертим ляпасом, закликав Церкви долати «внутрішній сервілізм» і вчитися нав’язувати владі свій «розпорядок денний».

Єдиного часткового компромісу між Президентом і Церквами вдалося досягти у справі біометричних паспортів. Ці паспорти є вимогою Європейського Союзу і суттєво спрощують певні візові процедури. Проте Церкви виступили проти такого нововведення. З проханням ветувати закон про біометричні паспорти до Президента звернувся навіть Глава УПЦ (МП) Митрополит Володимир. Президент закону не ветував, але до нього були внесені зміни, суть яких полягала в тому, що вірні мають право відмовитися від внесення своєї інформації до безконтактного електронного носія.

Варто наголосити, що релігійні громади протестували проти ідеї запровадження біометричних паспортів не так із релігійних мотивів (печатка Антихриста), як із політичних. Відмова від цієї форми реєстрації є частиною політичного протесту і виявом недовіри до держави. Ці нотки звучали в більшості висловлювань представників Церков.

Моральні контроверсії

Питання абортів та гомосексуалізму, як правило, дуже дражливі для суспільства, незважаючи на рівень релігійності. І будь-які дискусії на ці теми переростають у баталії. Цього року українське суспільство зачепило з двох боків майже одночасно. Спочатку з’явилося звернення від імені єпископату Української Греко-Католицької Церкви та РимоКатолицької Церкви в Україні до Верховної Ради України із закликом змінити законодавство і заборонити в Україні аборти. Звернення це викликало обурення з боку деяких жіночих організацій, а також популізм деяких політиків. Приміром, депутат від БЮТ А. Шкіль у березні 2012-го зареєстрував законопроект, що забороняє аборт за бажанням жінки. Ця ініціатива була сприйнята неоднозначно, обговорення тривали протягом весни, а потім почалися парламентські перегони… Тепер Андрій Шкіль не є депутатом Верховної Ради, проте цей законопроект та ініціатива можуть стати козирем у руках політиків під час наступних політичних криз.

Закон про заборону пропаганди гомосексуалізму був ухвалений в першому читанні Верховною Радою України 17 жовтня. Норми цього закону передбачають запровадження кримінальної відповідальності за пропаганду гомосексуалізму. Ухвалення такого закону в християнському середовищі, особливо у протестантських церквах, було сприйняте як перемога. Однак деякі експерти зазначають, що закон, ухвалений за тиждень до виборів, міг бути й передвиборчою технологією, яка допомогла здобути голоси консервативно налаштованих виборців. Європейський Союз, багато міжнародних правозахисних організацій висловили негативне його сприйняття.

На даному етапі важко дати оцінку об’єднанню влади і Церков на основі консервативних цінностей. Церква завжди дотримуватиметься цих цінностей, бо це частина її навчання, а чи влада лише використовує Церкву, чи приймає її цінності, покаже час. Зараз в українському суспільстві такий тандем сприймається негативно.

Феномен FEMEN

Минулий рік запам’ятався Європі та Україні скандальними, епатажними акціями дівчат із FEMEN. Більшість із них мала навколорелігійний характер. Представниці руху доволі оригінально вирішили підтримати російський панк-гурт Pussy Riot, учасниць якого затримали після панк-молебню в храмі Христа-Спасителя у Москві. Варто сказати, що молебень цей мав політичний, а не релігійний підтекст, тому антирелігійні дії FEMEN сприймаються як безпідставний піар.

26 липня в аеропорту Києва під час візиту глави РПЦ Патріарха Кирила до України напівоголена активістка FEMEN з написом «Kill Kirill» на спині вигукувала: «Ізыди, сатана!» в бік Патріарха, за що отримала 15 діб арешту.

Pussy Riot, представниця руху FEMEN бензопилою спиляла Хрест, встановлений у Києві як знак пам’яті жертв політичних репресій. Абсолютно абсурдний жест, який викликав обурення не лише з боку Церков, але й людей, що не асоціюють себе із релігією.

Джерело: https://lb.ua/.

Міжнародну «славу» рухові при‑ несла акція в Парижі, де його ак‑ тивісток побили учасники демон‑ страції проти одностатевих шлюбів. Колоритні фото облетіли всі світові агенції.

Цікаво, що жодна з українських феміністичних організацій не пов’язує себе із FEMEN. Досі не відоме й дже‑ рело фінансування його акцій.

Футбол

Проявом позитиву для багатьох українців у 2012 році став Євро‑ пейський чемпіонат із футболу, що відбувся в Україні та Польщі. Цей місяць був важливим не так для політики, бізнесу чи спорту, як для міжнародного іміджу нашої дер‑ жави, який після піднесення в часі Помаранчевої революції ставав що‑ раз гіршим. Голландські, шведські та німецькі фани, які танцювали й спі‑ вали на вулицях українських міст, стали символом відкритості, яку протягом місяця досвідчили україн‑ ці. УГКЦ також долучилася до про‑ ведення Євро-2012, організувавши кілька «християнських фан-зон», що привернули увагу медіа.

Таким видався минулий рік, якщо дивитися на нього крізь при‑ зму Церкви та суспільства. А якщо сприймати все у житті як подарунок або урок, то він був радше низкою уроків, які і Церкви, і суспільство мали б вивчити.

Мар’яна Карапінка, Релігійно-Інформаційна Служба України

У неділю у Львові помоляться за чесні вибори

У Львові 21 жовтня о 14:30 на площі перед пам’ятником Тарасу Шевченку відбудеться екуменічний молебень «За чесні вибори», повідомляє прес-служба Львівської міської ради.

У молебні візьмуть участь церкви різних конфесій міста Львова. Львівська міська рада повідомила усі виборчі штаби політичних партій кандидатів до Верховної ради України. На молебень запрошують також всіх охочих.

«Львів – релігійне місто. Впродовж кількох місяців у храмах Львова відбуваються молитви за чесні вибори. Але велику силу має спільне зібрання громади і поєднання різних конфесій для того, аби вибори були чесними. У Львові спільні молитви відбуваються на День міста, освячення води, в День Незалежності, це добра традиція. Цьогорічні вибори є надзвичайно важливими для майбутнього України», – зазначив Василь Косів, заступник міського голови Львова з гуманітарних питань.

РІСУ