Церква і суспільство

Про пріоритети і культуру

о. Юрій Блажиєвський

Людський досвід формує культуру – діло рук людини. Культура в розумінні колективної людської діяльності становить надзвичайно важливу ланку для поєднання Божественного поклику згори (сфера «духовності») та інструментів людської відповіді на цей поклик (сфера «релігійності»). Загальновідомо, що найдавніші збережені витвори людської культури були «релігійними» проявами її «духовності». Це поховання і предмети, які можна в них знайти, музика, скельні розписи тощо. Функція культури полягає в наповненні діяльності людини сенсом. Тому дуже швидко культура вийшла на рівень не тільки вираження, а й формування ідей, розвинулися богословська і філософська думка, розквітла писемність. Згодом, у період античності, деякі релігійні культурні феномени почали відокремлюватися від духовності. Це, наприклад, спортивні змагання, що спочатку були дійствами культу, частинами окремих релігійних святкувань, або театр, який виріс із релігійних містерій. Те саме по черзі ставалося і з поезією, музикою, літературою, живописом, архітектурою… Відтак з плином часу різні суспільства входили у історичні фази культурної кризи, зумовленої недостатнім наповненням сенсом діяльності цих суспільств. Вони помирали, відроджувалися або були зметені більш цілеспрямованими культурами.

Євангелізація через культуру

З культурологічної точки зору саме культурна криза зумовила конкурентні переваги для християнства після смерті й воскресіння Христа. Перші апостоли у своїй євангелізації спиралися передусім на духовну складову – передавали свідоцтво про дію Бога. Інколи намагалися підкріпити це свідоцтво релігійним компонентом, але в цьому часто зазнавали невдачі: для юдеїв хрест був згіршенням, для греків – безумством. Тодішня культура була не в стані прийняти нові сенси, що їх пропонували апостоли. Тож згодом християнські спільноти почали витворювати власну культуру. Редакція Євангелій, Послання апостолів, літургійна творчість апостольських учнів… Святий Юстин дав початок розвитку християнської філософії, а святий Єронім своїми перекладами і дослідженнями наблизив тогочасній панівній культурі культуру біблійну. Ці та багато інших культурних процесів у лоні християнства перших сторіч посприяли тому, що Добра Новина дійсно сягнула «кінців землі», а Церква з підозрілого зборища начебто маргіналів-сектантів здобула державне визнання та допомогла перейти суспільству від античної культури до сучасної, зберігши та інтегрувавши тисячі її проявів у постійно живий культурний процес.

Сучасна культура виросла саме з християнства. Воно дало поштовх політичній думці (рівність, свобода, справжнє братерство, інтеграція мігрантів, службова функція влади тощо), філософії (перехід від арістотелізму до томізму і персоналізму), науці (заснування університетів як спроба передання і розвитку цілісного світогляду), літературі (збереження античної спадщини, переклади, бібліотеки, формування основних жанрів), мистецтву (спів і музика, скульптура, архітектура, живопис)… Саме культура стала шляхом проникнення християнства в суспільство. Звісно, основою Церкви є Боже Об’явлення, спасенна дія Бога. Але цю повноту духовності й благодаті Церква відкриває і передає не через мертвий «закон», формальні ритуальні дії, а через втілення Доброї Новини в конкретному житті сучасної людини. Останнє було б неможливим без повноцінної та авторитетної участі християн в культурному процесі.

Після тривалого періоду культурного занепаду (два-три покоління цілеспрямованої радянської та останнє покоління хаотичної руйнації культури) наше суспільство стало найбільш бажаним покупцем у супермаркеті культурних пропозицій. Як суспільство з великою часткою вакууму в сфері культурної спадщини воно є надзвичайно сприятливим середовищем для культурної експансії. Але святе місце пустим не буває. Якщо не буде якісних культурних пропозицій з боку християнства, тоді це місце дуже швидко виповниться бездуховним, хоча, може, й квазірелігійним шумовинням. Церква мусить зрозуміти просте правило: якщо культура не в пріоритеті у Церкви, тоді Церква не в пріоритеті у суспільства.

Про структури і культуру

Щоби шукати способів включитися в сучасний культурний процес, треба спочатку усвідомити собі його структуру. Як виглядає сучасна культура? Я зазвичай послуговуюся своєрідним міксом образів зі світу природи для створення ескізу структури культурного процесу.

Перший рівень, найбільш масовий – це те, що видно на поверхні, тобто верхівка айсберга. Це явища масової, поп-культури, які становлять мейнстрим[1]. Масовість цієї культурної пропозиції зумовлена її доступністю. Це часто досягається зменшенням видатків на її створення, а отже породжує помітно гіршу якість. Взагалі сучасний культурний процес перейняв на себе індустріальні риси. Про нього також говориться як про індустрію розваг, тобто продукцію мейнстримових товарів і послуг. Звісно, для цього потрібні великі гроші, які генеруватимуть ще більші прибутки. Фактично сьогодні всі галузі індустрії представлені міжнаціональними корпораціями, які контролюють більшу частину ринку, але також надають досить місця для альтернативних пропозицій.

Що ж зараз є культурним мейнстримом? Гадаю, вже треба відходити від класичних окреслень початку нашого століття. Справжній мейнстрим тепер мігрує в онлайн, його дім зараз – мережі комунікацій. Чільне місце, звісно, займають тут соціальні мережі, які потіснили інтернет-портали та блогосферу. Але й їм уже наступають на п’яти комунікатори та онлайн-відео (споти, відеоблогінг, короткі розважальні чи навчальні відео, стрим).

Відштовхуючись від усього перерахованого, із сумом констатуємо, що Церква присутня в наймасовішій сфері сучасної культури суто номінально. Також із недоліків – потрібні серйозні капіталовкладення в цю галузь для її просування в маси. З переваг – неврегульованість цього сегменту (авторські права, податки, цензура, тощо) все ще дає можливість талановитим одинакам обганяти неповороткі корпорації. Висновок: Церкво, в тебе слабкі шанси в прямій конкуренції з корпораціями, виховуй та підтримуй компетентних і запальних відчайдухів!

Основна маса кожного айсберга – під водою. Що ж відбувається на культурній ватерлінії, на стику мейнстриму та глибоких процесів, які його породили і дають йому теми й сенси? Тут містяться більш інституційні, але все ще глибоко комерційні культурні шари, де домінація промислових культурних виробників відчувається найбільше. Передусім це ті сегменти мереж комунікацій, які все ще опираються втисненню свого контенту виключно в кілька речень чи невелике зображення зі стрічки соцмереж: традиційні ЗМІ та подкасти.

Краще від них тримаються інші традиційні сегменти культури, що пропонують нелаконічний контент. Це ті галузі мистецтва, які радше обробляють сенси та зміст, аніж виробляють його: фільми (у тому числі документальні), музика (включно з культурою її живого виконання) та візуальний арт (театр, скульптура, стрит-арт, перформанс, живопис, постери, флаєри та інша візуальна продукція, дизайн). Є ще один культурний простір, який приваблює, мабуть, найбільші маси. Це спорт. Але праця в ньому варта окремої статті. Безперечним є лише те, що це найбільш інтерактивна галузь культури.

Недоліки – спорт, мистецтво і журналістика потребують висококваліфікованих виконавців, згуртованих у групи, а ті, своєю чергою, потребують багато часу і зусиль на власний вишкіл (не забуваймо про новаторство). Якщо коротко, необхідні значні людські та фінансові ресурси. Переваги – Бог дає таланти рівномірно, тому навіть серед віруючої меншості можуть сформуватися професійні колективи однодумців. Висновок: Церкво, інвестуй у формацію та навчання людей, сприяй їх соціалізації та створюй відповідне середовище, здатне видавати нових діячів спорту, мистецтва і журналістики!

Зіткнення з айсбергом наштовхує на неприємні асоціації з «Титаніком». Тому пропоную для опису ще глибших рівнів сутності нашого питання звернутися до рослинного світу. Отже, наступний рівень – коріння. Якщо верхівка айсберга складається з інтерпретацій наявного контенту, а ватерлінія формує його, відтворюючи сенси та змісти, то самі ці сенси і змісти з’являються на рівні коріння. Цим уже не можуть займатися сотні тисяч любителів чи десятки тисяч трудяг культурної ниви. Тут потрібна індивідуальність. Створення якісно різниться від інтерпретування чи відтворення. Саме тому продукти цього сегменту культури рідко стають мейнстримом у сенсі надприбуткових продуктів, але якраз вони живлять буйний цвіт індустрії культури.

З царини мистецтва можна віднести сюди архітектуру та книги. Адже через них людство комунікує широкому загалу принципово нові сенси. І цей спосіб залишається доступним, зрозумілим для багатьох, піддається відтворенню й інтерпретації. До цього варто додати тренди. Вони існують усюди – від політики та економіки до моди на їжу, одяг та інші кінцеві продукти споживання. Тренди також у зрозумілий і доступний спосіб комунікують стиль, тобто практичне переведення абстрактної думки в побут. Але тренди саме задають, створюють стиль, а не відтворюють його з інших джерел. Таким чином, вони відповідають за актуальні сенси і змісти в суспільстві. І для задавання трендів також потрібен митець-одинак.

Недоліки – християнська літературна та архітектурна творчість дещо втратили свої позиції в світі, хоча й залишаються помітними й впливовими, але в Україні вони зникли майже повністю. З трендами ще сумніше, хоча на світовому рівні деякі представники Церкви є ключовими гравцями галузі. Переваги – це вже той рівень, на якому більше важить індивідуальність; тому лише один геній, помічений і підтриманий, може суттєво вплинути на ситуацію (згадаймо хоча б Андрея Шептицького). Висновок: Церкво, не проґав того, хто може здійснити культурну революцію в суспільстві, вчасно підтримай тих, що мають бажання та можливості це зробити, розвивай допитливість і кмітливість, пропагуй читання!

Ще глибший культурний рівень я називаю гумусом. Як коріння живиться з плідного ґрунту, так і сенси та змісти напряму залежать від глибоких ідей. Мусить бути хтось, хто їх засіватиме. Це відбувається в царині думки: актуальний стан аналітики, богослов’я, філософії, інтерпретування історії… Це своєрідний простір, середовище, яке народжує актуальну культуру. Гумус формується протягом десятків, сотень років шляхом перетворення коріння та всього іншого. Він дозріває, повільно формується і збагачується. Висновок: Церкво, дбай про розвиток думки: освіти, науки, культури мислення!

Врешті, як і кожна солідна конструкція, людська дія, тобто культура, мусить мати поважну основу. До основ культури належать найвлучніші, найбільш аксіоматичні думки, надбання попередніх тисячоліть та поколінь, незабуті факти історії. Одним містким словом – це досвід цілої нації або людства. Звідси черпають натхнення до нових думок, які потім народять сенси і зміст. Основа забезпечує тяглість та безперервність цілого процесу. Думаю, що висновок очевидний.

Якість і управління

Ще дві прикінцеві зауваги. Щодо якості культури: якість не береться з повітря – це результат серйозної підготовки. Наприклад, Голлівуд живиться свіжими кадрами, що здобувають свої MFA[2] в сотнях спеціалізованих університетів США на чолі з Південним Каліфорнійським університетом. І вчать там не біографій давніх митців (хоча звісно згадують), а сучасного підходу до актуальної культури. Натомість технологічні можливості досліджень і практики для студентів переростають усю кіно- та аудіоіндустрію цілої Європи.

Питання якості також означає продуманий вибір форми культурної пропозиції. Сучасні напрями – це кросовер, змішання різних галузей в одному гібридному продукті[3]. Наприклад, infotainment або edutainment – поєднання розважального компонента з інформаційним чи навчальним – відповідно, дає змогу подати потрібні сенси в привабливій для сучасної людини формі. Також варто запитати, чи Церква бачить можливості культурного впливу через відеоігри? У 90-ті роки, в добу першої популярної гри Warcraft, наші школярі дослівно самостійно вчилися англійської завдяки їй і не тільки. До речі, Церква все ще має потенціал у сучасному культурному полі. Наприклад, термін «блокбастер» раніше вживали військові на позначення бомби, здатної дослівно «підірвати цілий квартал». Саме цей термін вжили журналісти Variety в рецензії на прокат фільму «Камо грядеши» у 1951 році. Відтак слово отримало нове значення.

І остання думка щодо якості. Сучасна культура, потерпаючи від надміру пропозицій, потребує гейткіперів (критиків, які пропонують, запрошують до пережиття конкретного культурного досвіду) та трендсетерів (хтось, хто перший встановлює тренди, які щойно мають з’явитися), які фільтруватимуть контент і покажуть своїй аудиторії лише те, що варте її уваги. Отже, сучасний Ареопаг чекає на свою католицьку Опру.

А тепер щодо менеджменту. Як я вже згадував, сьогодні культура втягується у конкурентне бізнес-середовище. Це означає, що навіть Леонардо Да Вінчі залишиться непоміченим без фахової галузевої менеджерської підтримки. Так щороку помирають чудові католицькі журнали, передачі, книжки, музика, канали… Культурний процес вимагає якісного управління, яке допоможе йому бути доступним для людей. Слова «фандрайзинг» і «краудфаундинг» можуть лякати митця, але тоді йому треба забезпечити фахову менеджмент-підтримку. Звісно, якщо Церква зацікавлена в його творчості.

Також сучасність ясно показує, що централізоване корпоративне управління культурними процесами буде ефективним лише тоді, коли ціла корпорація створена лише для цього. Церква також нагадує корпоративний механізм, але вона має ще й інші завдання. Тому намагання вирішити культурні питання централізовано більше нагадуватиме анахронізм у стилі КПСС, аніж гнучку сучасність, в якій перевагу на старті здобувають інді-проекти (тобто independent, незалежні). Може, замість того, щоби намагатися казати, що і як писати чи співати, треба просто мати фахових скаутів та менеджерів культури, які шукатимуть, допомагатимуть вчитися і сприятимуть творчості здібних та охочих людей, готових діяти на полі культури, щоби передавати світові Євангеліє?

То чи потрібно Церкві включатися в культурний процес? Так. Бо інакше вона не зможе у змінній ситуації сьогодення вповні виконувати свою євангелізаційну місію. Як це робити? Передусім знаходячи індивідуальний підхід до кожного з етапів культурного процесу. Це правда, що за останні 200 років Церква перестала бути монополістом у комунікації сенсів та змістів культури, а її переказ став невиразним і малозрозумілим, поступаючись конкурентам. Саме тому суспільство майже повністю викорінило із себе християнські ознаки. Але також залишається правдою й те, що Церква має неоціненну перевагу – вона є свідком єдиної основної правди людського життя, явленої його Творцем. Саме тому, міцно спираючись на основу, вона може завжди знову почати нарощувати чорнозем ідей, у якому закоріняться актуальні християнські сенси, що проростуть та розквітнуть захопливим розмаїттям квітів. Для цього треба докласти зусиль, «наповнювати землю і підпорядковувати її» (пор. Бут 1,28).

[1] Дослівно, «головний нурт» – масова культурна пропозиція.

[2] Master of Fine Arts – магістерський ступінь із «вільних мистецтв», тобто спеціальностей культурного спрямування, здобувається після 5-6 років навчання у виші.

[3] Сама суть кросовера – він позбавлений довершеності й закінченості, це перехідна форма, диковинка, дивний твір, в якому чи не найбільшу вартість відіграє елемент несподіваного поєднання, а не кореляція між його компонентами, тому вважаю термін гібридний вдалим, в будь-якому разі в кросовері не йдеться про синтез чи комплексність.

Наш побутовий атеїзм

Бо де твій скарб, там буде і твоє серце
(Мт. 6:21)

– Україна є державою, де приблизно три чверті громадян декларують віру в Бога, і понад 90% з них ідентифікують себе як християни. Рівень релігійності українців, згідно з результатами міжнародного соціологічного проекту ISSP, один з найвищих у Європі. А позаяк щира релігійність пов’язана з моральними принципами і теоретично забезпечує значний потенціал для суспільного розвитку, то свого часу до широкого вжитку в нас увійшов термін «релігійне відродження». Його активно використовують для характеристики зростання числових показників релігійної мережі з періоду пізнього СРСР і дотепер. Уважний читач одразу побачить розлам між категоріями релігійної моралі, що мали б забезпечити дійсне відродження, та простим збільшенням кількості громад і релігійних організацій. Звісно, вони пов’язані між собою, бо ж передусім саме віруючі гуртуються в громади і церкви. Проте характер проблем українського соціуму (свідомо не пишу «проблем в українському соціумі», бо їх не принесено ззовні) наполегливо наштовхує на думку про фразу з «Гамлета»: «щось негаразд у Данськім королівстві». Справді, українські проблеми з дуже великою натяжкою та й то важко назвати такими, що можуть супроводжувати суспільство дійсно релігійне, християнське. На тлі бравурних декларацій окремих ідеологів про щораз нові досягнуті вершини духовності та зустрічних овацій тих, хто «завжди радий» (соціологи стверджують, що є приблизно 10% громадян, які за будьяких обставин підтримують владу), подібні сумніви можуть видатися надмірним скепсисом. А все ж…

– 10 600 померлих у 2013 році від отруєнь спиртним проти 5 400 в 1990-ому; коефіцієнт народжуваності на рівні 1,5 дитини на жінку в 2013 році проти 1,84 у 1990-ому; 22,1% дітей, народжених жінками, які не перебували в зареєстрованому шлюбі, в 2013 році проти 11,2% у 1990-ому; 563 560 злочинів, скоєних у 2013 році, проти 369 809 у 1990ому… Все це – Україна після майже чверті століття «релігійного відродження». Цифри промовисті. На додачу все ті ж соціологічні дослідження і життєва практика свідчать, що багато людей не живуть згідно з нормами своєї віри: вони є віруючими номінально, тільки за йменням. Слід визнати, що мотиви та рушії у багатьох із нас (тих, що називають себе християнами), часто є далекими від релігії, суперечать їй. І мовиться навіть не про те, що лише меншість християн ходить до церкви щонеділі. Корені наших проблем глибші. Вони лежать у феномені, який можна назвати «побутовим атеїзмом».

– Щоби бути атеїстом, показово відкидати буття Бога необов’язково. Атеїзм є чимось іншим, значно масштабнішим за своєю суттю і наслідками, аніж словесні декларації. «Його соціальний зміст полягає не у звільненні свідомості людей від релігійних уявлень, як це часто думають, а в утвердженні людини в такому бутті, яке виключає необхідність звернення її за допомогою до надприродних сил тоді і там, де вона діє сама», – пише український релігієзнавець Анатолій Колодний. Атеїзм учений розглядає як чинник унезалежнення людини. Подібне знаходимо і в філософа Еріха Фрома, коли той пише про «здорове суспільство» і його членів-людей, які покладаються на власні сили. Ідею Бога він узагалі був здатний розглядати як наслідок відчуження людини від себе – перенесення своїх крайніх явищ на ідеалізований зовнішній образ. Як опозицію такому «конструктивному» атеїзму окреслена щойно традиція розуміє людину, залежну від зовнішніх сил, таку, що складає руки, сподіваючись на допомогу «згори», на диво. І хоча філософи, говорячи про свободу вибору і волю творити своє майбутнє, мають на увазі неповторний людський дух, на практиці висновки зі зроблених ними акцентів породжують невиправдану зневіру в релігії за надмірної довіри до власних можливостей.

– Пропаганду розуміння людини як самовпевненого творця «світлого» майбутнього українці добре пам’ятають із сірих буднів радянського минулого. Тодішня агітаційна машина феноменально ефективно спрацьовувала попри те, що, ведучи мову про свободу кожного, насправді мала на увазі неволю всіх. Але хіба щось нове приніс Україні та українцям колись омріяний капіталізм? Так, рекламні гасла незалежно від того, йдеться про політичну партію чи пральний порошок, переконують нас у тому, що кожен може робити все, покладаючись на власні сили. Трансцендент, Бог, для подібної культури є чимось зайвим. Його, як і ідею остаточної істини й добра, підмінюють частковими істинами, благами, залежними від тієї чи тієї ситуації. Все це відкриває можливості для неймовірних маніпуляцій.

– Сучасний рекламований продукт подає себе виключно в ролі помічника, хоча мета його творців протилежна: опанувати людину, прив’язати її до себе. Якраз у такому ключі варто розглядати поняття «електорат» і «споживач». І перший, і другий приречені бути ресурсом, який упевнений, що він – пуповина світу. Ресурсом, який покладається виключно на свої тілесні відчуття й дочасні бажання, забуваючи, що насправді все це не індивідуальне, а родове. Людині нав’язують думку, що вона гідна «божественної насолоди», хоча насправді зводять її до ролі стандартизованого покупця стан‑ дартних продуктів. Її індивідуальність відкидають за допомоги моди, трендів, брендів і подібних «божків» з популярними назвами. Це зворотна сторона сучасної свободи, покладання тільки на власні сили – отого «плідного» атеїзму. Особистість знеособлюється, перетворюється на річ з ряду інших речей, які можна замінити за необхідності іншими. Людина робиться засобом замість того, щоб бути метою. Відтак і атеїзм може призвести до тих же наслідків, що й релігійний фанатизм, до втрати людяності та поклоніння ідолам. У ролі останніх найчастіше в наші дні виступають статки і слава.

– Зазвичай людина думає: так, я досягну цієї вершини, а тоді заживу; зроблю кар’єру, а потім уже обзаведуся сім’єю; зароблю стількито грошей і після того буду чесним (чесною). Та насправді це пастка! Бо «тоді», «потім» і «після» вже не буде. Світ такий, що демонструє нам один міраж за іншим, і кінця-краю їм нема. А людина за своєю природою є істотою, яку ніколи не може задовольнити досягнуте. Самовпевнено покладаючись тільки на власні сили, вона прагне осягати все нові й нові цілі. Цей процес захоплює, і особа тоне у буднях та плинності. Навіть здобуті мільярди не рятують її від екзистенційного почуття беззмістовності, що на тому чи тому етапі життя неодмінно приходить до кожного хоча б раз у житті.

– Питання, для чого (кого) я живу, час до часу постає перед нами всіма. Багато хто відмахується від нього атракціями зовнішнього світу. І хоча історія свідчить, що зробити це насправді неможливо, людство віками стає на одні й ті ж граблі. Наша ситуація тотальної недовіри, апатії, феномен «опущених рук» і комплекс меншовартості – не унікальне явище в історії homo sapiens. Ситуація, в якій ми опинилися, є логічним завершенням нашого буття без дотримання справжніх цінностей нашої системи, в якій головне не людина, а кількість виплавленого чавуну чи видобутого вугілля. Знаково, що і в офіційній звітності Державної служби статистики України першими розміщені макроекономічні показники, національні рахунки та енергетика. Розділи про демографічну ситуацію і здоров’я посідають тільки 21-шу і 22 позиції з 29-ти. Напевно українцям треба врешті визнати, що ми вже віками перебуваємо на екстенсивному шляху розвитку, для якого дослуховування до потреб людини є вторинною потребою. Головне зовнішнє, цьогосвітнє. Чи не є наслідком цього ота наша меланхолійна індивідуальність та ірраціональність в менталітеті, про яку кажуть дослідники? Чи не тому, що ми як суспільство не спромоглися забезпечити продиктовану нашою релігією справедливість, ми шукаємо її у засвітах?

– Ми у своїй Конституції задекларували, що відчуваємо відповідальність перед Богом, але наше суспільство живе радше за принципом «якщо Бога немає, то все дозволено», висловленим Федором Достоєвським. Скільки разів єрархи УГКЦ тільки в незалежній Україні застерігали перед спокусою збудувати капіталізм на власному подвір’ї! Марно… В нас уже виникла закономірність: щойно окремі політики чи бізнесмени приходять до влади, як починають будувати «межигір’я» – кожен за своїми можливостями. Людей в Україні досі розглядають як речі, ресурс. І це насправді атеїзм у дії. Адже навіщо дослухатися до людини, у тому числі до себе, коли набагато простіше вульгарно тлумачити її потреби через піраміду Абрахама Маслоу. Водночас справжня релігійність – це не скиглення до Бога, аби послав манну небесну. Навпаки, це щоденна праця душі і тіла заради того, щоб бути з Всевишнім, якого одним розумом ми зрозуміти не зможемо ніколи. В цій праці особа пізнає цінність інших людей і цінність єдиних правил для всіх. Це природно, що віруючі бачать у загальних правилах Закон Божий. Інакше вони не були б віруючими. В соціальному вимірі головне у тому, що сама віра в Бога, любов до нього, не можуть бути виражені інакше, ніж через любов до ближнього. Це капітал релігії, який не можна замінити нічим іншим. Наважуся сказати, що в нас він досі не задіяний повною мірою.

Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст

Як будувати (сучасну) рідну хату?

Українське державобудування у світлі пастирського послання Митрополита Шептицького «Наша державність. Як будувати рідну хату»: історичний контекст та сьогодення.

Пастирське послання «Наша державність. Як будувати рідну хату» було написане Митрополитом Шептицьким в грудні 1941 року. Основна його тема – перспективи української державності та проблеми українського державного і національного будівництва. В першій частині цієї праці автор визначає засади політичного устрою та функціонування державної влади. Дуже важливими є роздуми Митрополита про переваги демократичного устрою та про те, яким має бути ідеальний демократичний устрій. На його думку, демократія як утілення природного права народу повинна будуватися на християнських засадах любові до ближнього та на розумінні здійснення владних функцій як служіння на благо всього суспільства. Андрей Шептицький зазначає, що демократія і широка участь народу у виконавчій владі не може служити реалізації фальшивих цілей та ідеалів, під якими він розумів соціалізм і не тільки…

Важливо наголосити, що всі роздуми Митрополита про політичний устрій, джерело влади та про засадничу важливість християнського підґрунтя суспільно-політичного життя є наслідком його власного глибокого вивчення багатьох суспільних, історичних, політичних та економічних проблем і явищ, наслідком здобутого ним досвіду проживання в різних за типом політичної організації державних утвореннях. За багатьма реченнями, уступами тексту цього пастирського послання стоять дуже складні інтелектуальні пошуки, власні пережиття Митрополита і досвід попередніх років. Деякі думки в непрямий спосіб стосуються саме питання функціонування національної/ багатонаціональної держави та національної/релігійної толеранції. Загалом знання такого ширшого історичного контексту постання конкретних уступів пастирського послання може допомогти краще зрозуміти як глибину думок Андрея Шептицького, так і зазначення актуальності його спадщини сьогодні.

Деякі слова Митрополита мають відношення до характеристики негативних сторін функціонування держави – чи то національної, чи то багатонаціональної. У першому розділі послання Шептицький двічі порушує тезу про негативні сторони етатизму (посилене втручання держави в економічне і політичне життя країни – ред.) або, як він каже, «державного тоталізму», характеризуючи цей тип політичної організації влади як такий, що виник на противагу крайньому лібералізму. Митрополит почав уживати цей термін стосовно Польської держави в 1930 році через сумнозвісну пацифікацію. Хоча й раніше давав вичерпні характеристики негативним сторонам польського політикуму, особливо в контексті дуже агресивної політики стосовно національних меншин та активного втручання уряду в питання життєдіяльності Католицької Церкви, особливо Греко-Католицької. Щодо останнього, то польський католицький єпископат під певним тиском узгоджував більшість своїх кроків у справі місійної праці серед православних українців, білорусів Польщі з основними напрямними національної політики правлячої польської еліти, детально інформував уряд про дискусії та рішення стосовно вибору методів і шляхів місійної праці, зокрема, допускав присутність міністра віровизнань та народної освіти С. Грабського на єпископських конференціях. Митрополит активно протестував проти такого втручання держави у справи Церкви. Він добре розумів, що Апостольський Престол усунув його особисто та його Церкву від діяльності серед православних українців Волині, Холмщини, Підляшшя в основному з огляду на тиск польського уряду. Слова Шептицького про неприпустимість надмірного втручання держави у життя суспільства не втратили актуальності й нині, адже багато українських громадян мали негативний досвід проживання в країні крайнього етатизму – СРСР. Тому переборення своєрідного «пієтету» до держави, її офіційних представників, вироблення в суспільстві засобів регулювання державних прерогатив є дуже важливим.

Андрей Шептицький мав послідовні переконання щодо ролі й права держави стосовно Церкви, при цьому політичний устрій не мав тут значення. В згаданому пастирському посланні Митрополит чітко формулює засади відносин Церкви та держави: “У цій цивільній толеранції супроти всіх вірувань і культів влада не має входити у внутрішній зміст тих вірувань, не апробує їх, а тільки запевнює громадянам у практиці цивільну свободу. Христовій Церкві, основаній самим Богом Ісусом Христом, влада зобов’язана запевнювати повну свободу виконання її Божого післанництва і проповідання слова Божого Об’явлення”. Для Андрея Шептицького це було важливе переконання, якому він слідував ще з перших років свого перебування на архиєпископській катедрі. Він завжди намагався зберігати незалежність своїх дій та рішень від світських чинників, через що мав незначні, але часті конфлікти з австроугорським імператорським урядом. Його послідовність в критичному ставленні до російського царату призвела до тривалого ув’язнення. В міжвоєнній Польщі Шептицький різними способами відстоюватиме незалежність діяльності своєї Церкви, інколи спираючись на підтримку Апостольської Столиці. Зіткнення з тоталітарним атеїстичним режимом ще більше укріпило його в думці, що Церква повинна мати право цілком незалежно від світської влади вирішувати питання внутрішнього життя та душпастирства. Теза про право Церкви на незалежність від світських органів влади та про гарантії державних чинників цієї незалежності є актуальною і в наш час, тільки набуває іншого значення. Сьогодні йдеться радше не про пряме втручання світської влади, а про намагання втягнути церковні інституції в політичні чи моральні дискусії виключно із секулярної точки зору або ж використати Церкву в політичній боротьбі конкретних партій чи партійних груп.

Андрей Шептицький мав досвід проживання в державах різного політичного устрою – в конституційній монархії Габсбургів, в демократичній, але з ознаками авторитаризму Польщі, в тоталітарних Радянському Союзі та фашистській Німеччині. Кожна з цих держав мала ще ту особливість, що була багатонаціональною. В пастирському посланні є дуже важлива фраза, що стосується саме багатонаціональної держави як такої. Митрополит звертає нашу увагу на те, що “коли олігархія спирається на одну партію або на один народ, спокуса надуживати власти для гноблення іншої партії чи національностей є більша. Чесноти громадян, що беруть участь у власті, мусять бути тим більші, чим більше партійність та національний шовінізм засліплюють чоловіка супроти прав противників”.

Що ж спонукало Шептицького саме до такої думки, до такого формулювання? Ця фраза, дуже ймовірно, має відношення до міжвоєнної Польщі, до її політичної еліти, котра розправлялася в рішучий спосіб з політичними опонентами – приміром, ув’язнила в Березі Картузькій політичних опонентів Пілсудського з центролівиці. Але ще більшою мірою на слова Митрополита вплинула національна політика міжвоєнної Польщі супроти української, білоруської та німецької меншин, яку характеризували плани, проекти агресивної асиміляції української і білоруської меншин та в основному витіснення німецької. Митрополит дуже скоро зрозумів усю небезпечність такої політичної лінії. Ще 1924 року в листі до Апостольського нунція у Варшаві Л. Лаурі він предметно критикує політику ендецького уряду, зокрема дії міністра С. Грабського стосовно української меншини в Польщі, вважаючи, що в даному випадку одна партія накидає своє шовіністичне бачення цілій державі, цілому польському суспільству. З політикою польської народної демократії Митрополит Андрей спершу пов’язував урядові заходи знищення культурного, політичного та суспільного життя своєї української пастви. Певний час мав надії на те, що в середовищі Юзефа Пілсудського є інші думки, ідеї стосовно української меншини. Однак невдовзі ганебна пацифікація української цивільного населення польськими військовими поклала край намірам Митрополита відігравати роль посередника українсько-польського порозуміння, залишивши глибоке переконання в шкідливості надмірного зосередження влади в руках однієї людини. На думку Галицького митрополита, і ендецькі уряди, і провід Пісудського діяли в інтересах польської нації та часто в інтересах власної партійної групи. Тому така заангажованість, короткозорість правлячої еліти не сприяли ні нормальному функціонуванню українців у Польській державі, ні досягненню українсько-польського порозуміння в Польщі. Цитовані вище слова Шептицького співвідносяться з нашим сьогоденням в тому сенсі, що державне будівництво в державі, де живуть різні національності та співіснують різні за ідеологічними і соціальними ознаками партії, ставлять особливі вимоги до політичних та суспільних лідерів. Власне відсутність глибокого розуміння значення нематеріальних цінностей, ваги переконань, моральних якостей особистості та моральних принципів і критеріїв призвели до того, що українське суспільство переживає дуже серйозну кризу – деморалізація владних еліт привела його до глибокого розчарування, зневіри. Всі проблеми становлення держави Україна з її багатонаціональністю, полікультурністю, із серйозним тягарем радянської спадщини можна пояснити відсутністю моральних цінностей або чеснот, як каже Митрополит, як у тих, кого обирають, так і в тих, хто обирає. А для задовільного співжиття і взаємного розвитку різних національностей в Україні відсутність високоморального, високоосвіченого керівництва стає серйозною проблемою.

Чи можемо знайти якусь підказку, здатну допомогти консолідації народу України, перебороти нашу роз’єднаність? Думаю, тут варто повернуся до роздумів Шептицького про національну єдність, про те, що нас робить, попри все, одним народом. Так, на думку Митрополита, мова має дуже велике значення в процесі постання національної єдності. Шептицький увесь час був великим поборником україномовної освіти та розширення поля функціонування української мови. Не всі знають і те, що саме Митрополит Андрей розпочав у 1924 році активну протидію законодавству міністра С. Грабського, котре обмежувало функціонування української мови в Польщі та завдало серйозного удару українському шкільництву. Шептицький дав розпорядження всім греко-католицьким священикам роз’яснювати парафіянам, як, використовуючи чинне законодавство, домагатися відкриття україномовних класів для своїх дітей. А Львівська архиєпархія до 1939 року вела судові процеси за право робити в Польщі метричні записи українською. Говорячи про значення мови, Митрополит стверджує, що національна єдність базується ще й на “стихійній, мало свідомій волі всіх одиниць злучитися в одну організацію. Така воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктовно пхають його до хотіння бути одним”. Шептицький має на увазі те, що не тільки видимі ознаки об’єднують людей в одну націю, як-от територія, мова, спільне етнічне походження, а існують інші поняття з духовної царини, ідейної. Тут можна побачити, що думка Шептицького перегукується з працею Е. Ренана “Що таке нація? ” (1882 р.), у якій автор каже просто: “нація – це душа” або ж “воля, бажання людей жити разом і творити значні якісь великі важливі речі разом”. Ренанові ідеї вплинули на багатьох сучасних дослідників, у тому числі й на Б. Андерсона, який у 1983 році висунув тезу про “націю як уявлювану спільноту”. Митрополитові погляди на національну консолідацію досить сучасні, можуть допомогти зрозуміти наші перспективи сьогодні. Тобто нині слова Шептицького означають перш за все те, що для національного об’єднання українців великої ваги набувають саме нематеріальні вартості – спільні моральні цінності, спільна воля до побудови майбутнього, спільні ідеали, що переступають колишні поділи й непорозуміння.

Ліліана Гентош – історик, науковий працівник Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, фахівець з історії Католицької Церкви в Україні, авторка монографії «Ватикан і виклики модерности. Східноевропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914 – 1923 рр. )» (Львів, 2006).

Церква і суспільство у 2012 році: вибори, FEMEN і футбол

Черговий «кінець світу», що викликав серед українців більше жартів, аніж страху, не настав. Тому спробуємо підбити підсумки того, яким був рік, що минув, для Церков і суспільства. Він був непростим через підготовку та проведення парламентських виборів, складну політичну ситуацію, ухвалення закону про мови, що ще більше розколов країну, був сповнений багатьох інших подій, на які Церкви змушені були реагувати.

Випробування виборами

Вибори (президентські, парламентські чи місцеві) – це завжди випробування для політикуму, суспільства, а також для українських Церков. Адже за даними багатьох соціологічних опитувань Церква є майже єдиним соціальним інститутом з позитивним балансом довіри українців, тому її голос підтримки надзвичайно цінний. Саме за цю довіру, а отже, і вплив, боролися політичні партії та окремі кандидати під час виборів до Верховної Ради України, що відбулися в жовтні.

Зважаючи на загальне розчарування та зниження громадянської активності, представники Церков одноголосно закликали українців прийти на вибори.

Глава УГКЦ Патріарх Святослав не раз виразно висловлювався щодо заборони священикам брати участь у передвиборчій агітації. Про невтручання в політику та виборчий процес заявили й глави інших українських Церков. Але на їхньому рівні зберігався нейтралітет. Як зазначив релігієзнавець В. Єленський, на перших осіб багатьох Церков під час виборчої кампанії чинили тиск, та вони поводились достойно.

Однак з огляду на те, що 225 депутатів обирали в мажоритарних округах, на місцях виникла запекла боротьба. Чимало кандидатів проявили незвичну передвиборчу щедрість. Пожертви на храми, на побудову та відновлення церков, каплиць, організація прощ для священиків – так намагалися підкупити виборців деякі з них. І саме тут ще раз виявилося слабке місце церковної структури, яка протягом років незалежності не виробила стратегії поведінки та чітких правил. Багато священнослужителів, приймаючи пожертви, ставали заручниками ситуації, адже, дякуючи за дар, агітували – свідомо чи несвідомо. Парафіяни гостро реагували на такі випадки агітації, інтернет ряснів обговореннями і відеодоказами. Саме це обурення вірних спонукало Патріарха Святослава під час одного з інтерв’ю доволі гостро відреагувати. «Це не може нас не турбувати. Коли я переглядав ролики, в яких священики показово за щось дякують певному кандидатові, то мені було соромно і за депутатів, котрі вдаються до таких дешевих трюків, і за духівництво, що на таке піддається. За це буде потрібно каятися і перепрошувати Господа Бога та наших виборців», – зазначив він у інтерв’ю каналу TVІ.

Але серйозних санкцій проти священиків, що відкрито агітували, не було: зокрема на Львівщині кільком оголосили «догану». Під час наступних виборів Церкви повинні розробити більш дієву схему поведінки, бо слабкість на місцях ослаблює довіру вірних в цілому. Наприклад, багато експертів зазначали, що кандидати, яких гаряче підтримували священики, не здобули перемоги.

Листи до Президента. Без відповіді

Доволі складним був 2012 рік і щодо державно-церковних відносин. Вони чимось нагадували танго: крок вперед, два назад. Хоча кроків назад з боку В. Януковича було більше. Все почалося із зустрічі членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій із Президентом України, заради якої вона скасувала свій візит до Брюсселя, де була запланована зустріч із головою Європейської Ради та іншими високопосадовцями. Під час цієї зустрічі В. Янукович говорив про Євро-2012, літаки, стан української економіки, реформи, про свої соціальні ініціативи, зовнішню політику держави, а також про справи релігійні. Гарант запевняв, що випадково зірвав візит церковників до Брюсселя. Ця зустріч виглядала підготовленою поспіхом і породила більше запитань, аніж дала відповідей. Багато експертів казали, вона виглядала як знущання і демонстрація влади, адже Президент не сказав нічого важливого чи значущого, що було б легітимною причиною перенесення давно запланованого візиту. Ця зустріч була відповіддю на клопотання глав Церков про помилування Юлії Тимошенко і Юрія Луценка. В. Янукович пояснив, що «Тимошенко ув’язнена законно» і пообіцяв розглянути це питання, проте і Тимошенко, і Луценко й далі перебувають за гратами.

Також безрезультатним був заклик Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до народних депутатів не вносити на розгляд парламенту законопроект «Про засади державної мовної політики», а також прохання до Президента України ветувати цей закон. Керівники конфесій просили «не підписувати вибухонебезпечний мовний законопроект №9073, накласти на нього вето і повернути до Верховної Ради для справжнього повноцінного розгляду та вироблення збалансованого рішення». Із закликами не ділити країну та не роздмухувати конфлікту зверталися і Блаженніший Любомир Гузар, і представники Українського католицького університету, і активісти ініціативи «Першого грудня», і багато інших, проте закон таки був підписаний та набув чинності 10 серпня 2012 року. Черговим кроком назад, з точки зору багатьох експертів, є промульгація закону №10221, який запроваджує резонансні зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Закон ускладнює реєстрацію релігійних організацій: тепер для того, щоб набути статусу юридичної особи, необхідно зареєструвати статут релігійної організації (в Мінкультури чи обласних держадміністраціях) та саму релігійну організацію в органах Укрдержреєстру. Це неузгоджені, заплутані процедури. Крім того, цей закон дає право контролю діяльності релігійних організацій прокуратурі, Міністерству культури, іншим міністерствам та відомствам, місцевим державним адміністраціям, повертаючи нас до радянського минулого, коли всі релігійні організації перебували під тотальним контролем.

Члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, Нарада представників християнських Церков України, а також правозахисники, громадські активісти та науковці закликали В. Януковича не підписувати змін до закону про свободу совісті, які не були узгоджені з релігійною спільнотою. Експерт Г. Друзенко назвав це підписання відвертим ляпасом, закликав Церкви долати «внутрішній сервілізм» і вчитися нав’язувати владі свій «розпорядок денний».

Єдиного часткового компромісу між Президентом і Церквами вдалося досягти у справі біометричних паспортів. Ці паспорти є вимогою Європейського Союзу і суттєво спрощують певні візові процедури. Проте Церкви виступили проти такого нововведення. З проханням ветувати закон про біометричні паспорти до Президента звернувся навіть Глава УПЦ (МП) Митрополит Володимир. Президент закону не ветував, але до нього були внесені зміни, суть яких полягала в тому, що вірні мають право відмовитися від внесення своєї інформації до безконтактного електронного носія.

Варто наголосити, що релігійні громади протестували проти ідеї запровадження біометричних паспортів не так із релігійних мотивів (печатка Антихриста), як із політичних. Відмова від цієї форми реєстрації є частиною політичного протесту і виявом недовіри до держави. Ці нотки звучали в більшості висловлювань представників Церков.

Моральні контроверсії

Питання абортів та гомосексуалізму, як правило, дуже дражливі для суспільства, незважаючи на рівень релігійності. І будь-які дискусії на ці теми переростають у баталії. Цього року українське суспільство зачепило з двох боків майже одночасно. Спочатку з’явилося звернення від імені єпископату Української Греко-Католицької Церкви та РимоКатолицької Церкви в Україні до Верховної Ради України із закликом змінити законодавство і заборонити в Україні аборти. Звернення це викликало обурення з боку деяких жіночих організацій, а також популізм деяких політиків. Приміром, депутат від БЮТ А. Шкіль у березні 2012-го зареєстрував законопроект, що забороняє аборт за бажанням жінки. Ця ініціатива була сприйнята неоднозначно, обговорення тривали протягом весни, а потім почалися парламентські перегони… Тепер Андрій Шкіль не є депутатом Верховної Ради, проте цей законопроект та ініціатива можуть стати козирем у руках політиків під час наступних політичних криз.

Закон про заборону пропаганди гомосексуалізму був ухвалений в першому читанні Верховною Радою України 17 жовтня. Норми цього закону передбачають запровадження кримінальної відповідальності за пропаганду гомосексуалізму. Ухвалення такого закону в християнському середовищі, особливо у протестантських церквах, було сприйняте як перемога. Однак деякі експерти зазначають, що закон, ухвалений за тиждень до виборів, міг бути й передвиборчою технологією, яка допомогла здобути голоси консервативно налаштованих виборців. Європейський Союз, багато міжнародних правозахисних організацій висловили негативне його сприйняття.

На даному етапі важко дати оцінку об’єднанню влади і Церков на основі консервативних цінностей. Церква завжди дотримуватиметься цих цінностей, бо це частина її навчання, а чи влада лише використовує Церкву, чи приймає її цінності, покаже час. Зараз в українському суспільстві такий тандем сприймається негативно.

Феномен FEMEN

Минулий рік запам’ятався Європі та Україні скандальними, епатажними акціями дівчат із FEMEN. Більшість із них мала навколорелігійний характер. Представниці руху доволі оригінально вирішили підтримати російський панк-гурт Pussy Riot, учасниць якого затримали після панк-молебню в храмі Христа-Спасителя у Москві. Варто сказати, що молебень цей мав політичний, а не релігійний підтекст, тому антирелігійні дії FEMEN сприймаються як безпідставний піар.

26 липня в аеропорту Києва під час візиту глави РПЦ Патріарха Кирила до України напівоголена активістка FEMEN з написом «Kill Kirill» на спині вигукувала: «Ізыди, сатана!» в бік Патріарха, за що отримала 15 діб арешту.

Pussy Riot, представниця руху FEMEN бензопилою спиляла Хрест, встановлений у Києві як знак пам’яті жертв політичних репресій. Абсолютно абсурдний жест, який викликав обурення не лише з боку Церков, але й людей, що не асоціюють себе із релігією.

Міжнародну «славу» рухові при‑ несла акція в Парижі, де його ак‑ тивісток побили учасники демон‑ страції проти одностатевих шлюбів. Колоритні фото облетіли всі світові агенції.

Цікаво, що жодна з українських феміністичних організацій не пов’язує себе із FEMEN. Досі не відоме й дже‑ рело фінансування його акцій.

Футбол

Проявом позитиву для багатьох українців у 2012 році став Євро‑ пейський чемпіонат із футболу, що відбувся в Україні та Польщі. Цей місяць був важливим не так для політики, бізнесу чи спорту, як для міжнародного іміджу нашої дер‑ жави, який після піднесення в часі Помаранчевої революції ставав що‑ раз гіршим. Голландські, шведські та німецькі фани, які танцювали й спі‑ вали на вулицях українських міст, стали символом відкритості, яку протягом місяця досвідчили україн‑ ці. УГКЦ також долучилася до про‑ ведення Євро-2012, організувавши кілька «християнських фан-зон», що привернули увагу медіа.

Таким видався минулий рік, якщо дивитися на нього крізь при‑ зму Церкви та суспільства. А якщо сприймати все у житті як подарунок або урок, то він був радше низкою уроків, які і Церкви, і суспільство мали б вивчити.

Мар’яна Карапінка, Релігійно-Інформаційна Служба України

ЄВРО 2012: не лише футбол

Протягом червня Україна жила футболом. На другий план відійшли політичні суперечки та економічні проблеми. Зараз спеціалісти підраховують кількість туристів, фінансові здобутки і втрати, оцінюють політичні та моральні дивіденди, а жителі приймаючих міст сумують за святом футболу, яке впродовж місяця тривало на їхніх вулицях, за відкритими, життєрадісними португальськими, шведськими, голландськими, німецькими фанами, за особливою атмосферою, яку подарувало їм Євро-2012.

Підготовка: звинувачення у расизмі та заклики до толерантності

Україна разом із Польщею отримала право приймати Євро-2012 у 2007 році ще за президентства Віктора Ющенка та Леха Качинського. Впродовж п’яти років будували стадіони, аеропорти, готелі, ремонтували дороги, реформували транспортні системи, кілька піар-компаній працювали над створенням позитивного іміджу країни. Саме з останнім, а не з капітальним будівництвом та реформами були пов’язані найбільш резонансні матеріали у західних медіа – хворі на СНІД повії, знищення безпритульних собак, жадібність українських готельєрів і таксистів, вибухи у Дніпропетровську і найважливіше – згортання демократії в країні.

Одним із найскладніших викликів було звинувачення України та Польщі у расизмі. Програма ВВС «Панорама» 28 травня вийшла під назвою «Стадіони ненависті», де були показані кадри, як футбольні фани відверто демонструють нацистські привітання і ображають чорношкірих. Колишній капітан збірної Англії Сол Кемпбел настійливо радив англійським фанам не їхати на Євро-2012. На цьому тлі особливого звучання набули звернення Патріарха Святослава Шевчука та Митрополита Володимира Сабодана. Вони закликали до привітності і толерантності. «Ці події, які ми будемо переживати, є доброю нагодою, щоби дати можливість ознайомитися нашим гостям з глибиною духовності нашої країни і цього міста. А Львів – місто високої культури, глибокої духовності, справжньої християнської моралі», – зазначив Патріарх Святослав. Митрополит Володимир також застеріг від негативних емоцій та агресії. «Спортивні змагання завжди супроводжуються багатьма емоціями. Але серед них не має бути агресії до суперників та їхніх вболівальників, національного розрізнення… це передусім гра, яка не повинна стати приводом до жорстокості та прояву руйнівної сили, а приводом до терпеливості, честі, мужності у переживаннях поразок і шляхетності у перемогах» –сказав Глава УПЦ (МП).

До вияву шляхетності сердець закликали і польські єпископи у зверненні «Wystapmy w «dobrych zawodach» («Виступимо у «доброму бою»), в якому наголошували на повазі до фанів інших команд: «Приймаймо їх доброзичливо, від криймося на їхній запал, ділімо з ними надії та радощі, поразки та смуток, налагоджуймо добрі стосунки. Спільне шляхетне вболівання, ентузіазм, емоції нехай будуть спортивними і виражатимуть не лише радість і підтримку власної команди, але й повагу до супротивника». Важливо зазначити, що всі звернення, застереження і заходи безпеки стали дієвими. Бійку зчинили лише польські та російські вболівальники. Була невелика сутичка й у Львові – знову ж таки, з ініціативи росіян. За прояви расизму три федерації футболу – Росії, Іспанії та Хорватії – були оштрафовані (Російська федерація взагалі стала рекордсменом серед штрафників).

Церковні вболівальники: Бог на стадіоні

Окрім багатотисячних фан-зон у Києві, Харкові, Львові та Донецьку, дві невеличкі фан-зони привернули особливу увагу медіа. У Вишгороді священик УГКЦ облаштував фан- зону. в підвалі храму, сказавши, що це ще одна можливість привернення людей. «Люди старшого покоління розповідають своїм дітям і онукам, які до церкви ходять не так часто. Це для них можливість «зайвий раз» прийти до церкви і побачити, що храм – це нічого страшного, а священик така ж людина, як вони», – сказав він у коментарі телеканалу 1+1. Християнську фан-зону відкрили й монахи-редемптористи у Львові на території монастиря святого Альфонса. Перед початком матчів за участі збірної України там відправляли молебні до Христа Чоловіколюбця.

До багатьох церковних діячів журналісти зверталися із запитаннями, за кого вони вболівають і чи моляться за перемогу своєї збірної. Найважче довелося Папі Бенедикту XVI перед матчем Італія-Німеччина. Будучи справжнім дипломатом, він сказав, що його серце розриватиметься між двома командами. А після гри висловив жаль з приводу програшу німецької збірної та привітав італійську з перемогою.

Митрополит Кракова кардинал Станіслав Дзівіш, активний блогер, написав, що Блаженний Кароль Войтила вберіг ворота польської збірної від пенальті під час поєдинку з Грецією. «Коли мені сказали, що Пшемислав Титонь відбиватиме пенальті, то в серці і в молитві підтримував його з усіх сил. В дусі дякував Святому Отцеві, бо глибоко вірю, що він допоміг у цьому моменті». Ці слова журналісти часто протиставляли коментареві Патріарха Філарета, який сказав, що під час поєдинків фани «впадають у гріховний стан і піддаються масовому психозу», порівняв їх із мавпами, чим запам’ятався закордонним медіа. Крім того, він зазначив, що не дивиться матчі та не вболіває за українську збірну.

Блаженіший Любомир Гузар у своїй колонці в «Українській правді» також звернувся до питання молитви. «Залишається запитання: чи можна згадувати Бога, коли дивимося спортивні змагання? Думаю, що так. Звичайно, не як гравця, а тим паче не як своєрідного «небесного вболівальника». Спортивні змагання взагалі, а особливо такої ваги, як Євро-2012, – це не тільки радісне святкування і велика забава. Це своєрідне дзеркало буття. Рідко коли за інших обставин люди мають нагоду побачити себе такими, якими є насправді. А бачать саме завдяки тому, що Бог також є на стадіоні. Тому мудрі люди не забувають про Нього і там. Він єдиний, дивлячись у серце всіх учасників змагань, бачить, наскільки кожний спортсмен є людиною. Адже треба пам’ятати, що спорт виховує людей, вчить їх сягати краси та величі людської природи» – сказав він.

Саме такою великою грою ми мали змогу насолоджуватися протягом місяця, незважаючи на те, що українська збірна так і не вийшла з групи. Частково розвіяні страшні міфи, задоволені шведські фани з плакатами «We love Kiev», співи португальців і німців на площі Ринок у Львові додаватимуть бонусів іміджу України. Але, можливо, найважливіше не те, що європейці відкрили для себе Україну (хоча 300 000 туристів –найбільша кількість за часи незалежності), а те, що українці побачили європейців у себе вдома – веселих, галасливих, відкритих, які не дали надприбутків ресторанам і готелям, проте створили святкову атмосферу і заразили нею українців.

На жаль, наш парламент не дозволив насолодитися післясмаком єврочемпіонату: через два дні після офіційного завершення був ухвалений закон про регіональні мови, який остаточно нівелював відчуття свята футболу на вулицях і повернув життя українців у звичне русло протестів та боротьби.

Мар’яна Карапінка

Рубрики

Свіжий номер

Мобілізація і РКЦ в Україні

Час ставати сильнішими

Церква і суспільство

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку