Свіжий номер

Редактору-емериту часопису «Патріярхат» Миколі Галіву – 100 років!

Час ставати сильнішими

Стати автором

Церква і суспільство

Про пріоритети і культуру

о. Юрій Блажиєвський

Блажиєвський Юрій о 2Людський досвід формує культуру – діло рук людини. Культура в розумінні колективної людської діяльності становить надзвичайно важливу ланку для поєднання Божественного поклику згори (сфера «духовності») та інструментів людської відповіді на цей поклик (сфера «релігійності»). Загальновідомо, що найдавніші збережені витвори людської культури були «релігійними» проявами її «духовності». Це поховання і предмети, які можна в них знайти, музика, скельні розписи тощо. Функція культури полягає в наповненні діяльності людини сенсом. Тому дуже швидко культура вийшла на рівень не тільки вираження, а й формування ідей, розвинулися богословська і філософська думка, розквітла писемність. Згодом, у період античності, деякі релігійні культурні феномени почали відокремлюватися від духовності. Це, наприклад, спортивні змагання, що спочатку були дійствами культу, частинами окремих релігійних святкувань, або театр, який виріс із релігійних містерій. Те саме по черзі ставалося і з поезією, музикою, літературою, живописом, архітектурою… Відтак з плином часу різні суспільства входили у історичні фази культурної кризи, зумовленої недостатнім наповненням сенсом діяльності цих суспільств. Вони помирали, відроджувалися або були зметені більш цілеспрямованими культурами.

 Євангелізація через культуру

З культурологічної точки зору саме культурна криза зумовила конкурентні переваги для християнства після смерті й воскресіння Христа. Перші апостоли у своїй євангелізації спиралися передусім на духовну складову – передавали свідоцтво про дію Бога. Інколи намагалися підкріпити це свідоцтво релігійним компонентом, але в цьому часто зазнавали невдачі: для юдеїв хрест був згіршенням, для греків – безумством. Тодішня культура була не в стані прийняти нові сенси, що їх пропонували апостоли. Тож згодом християнські спільноти почали витворювати власну культуру. Редакція Євангелій, Послання апостолів, літургійна творчість апостольських учнів… Святий Юстин дав початок розвитку християнської філософії, а святий Єронім своїми перекладами і дослідженнями наблизив тогочасній панівній культурі культуру біблійну. Ці та багато інших культурних процесів у лоні християнства перших сторіч посприяли тому, що Добра Новина дійсно сягнула «кінців землі», а Церква з підозрілого зборища начебто маргіналів-сектантів здобула державне визнання та допомогла перейти суспільству від античної культури до сучасної, зберігши та інтегрувавши тисячі її проявів у постійно живий культурний процес.

Сучасна культура виросла саме з християнства. Воно дало поштовх політичній думці (рівність, свобода, справжнє братерство, інтеграція мігрантів, службова функція влади тощо), філософії (перехід від арістотелізму до томізму і персоналізму), науці (заснування університетів як спроба передання і розвитку цілісного світогляду), літературі (збереження античної спадщини, переклади, бібліотеки, формування основних жанрів), мистецтву (спів і музика, скульптура, архітектура, живопис)… Саме культура стала шляхом проникнення християнства в суспільство. Звісно, основою Церкви є Боже Об’явлення, спасенна дія Бога. Але цю повноту духовності й благодаті Церква відкриває і передає не через мертвий «закон», формальні ритуальні дії, а через втілення Доброї Новини в конкретному житті сучасної людини. Останнє було б неможливим без повноцінної та авторитетної участі християн в культурному процесі.

Після тривалого періоду культурного занепаду (два-три покоління цілеспрямованої радянської та останнє покоління хаотичної руйнації культури) наше суспільство стало найбільш бажаним покупцем у супермаркеті культурних пропозицій. Як суспільство з великою часткою вакууму в сфері культурної спадщини воно є надзвичайно сприятливим середовищем для культурної експансії. Але святе місце пустим не буває. Якщо не буде якісних культурних пропозицій з боку християнства, тоді це місце дуже швидко виповниться бездуховним, хоча, може, й квазірелігійним шумовинням. Церква мусить зрозуміти просте правило: якщо культура не в пріоритеті у Церкви, тоді Церква не в пріоритеті у суспільства.

 Про структури і культуру

Щоби шукати способів включитися в сучасний культурний процес, треба спочатку усвідомити собі його структуру. Як виглядає сучасна культура? Я зазвичай послуговуюся своєрідним міксом образів зі світу природи для створення ескізу структури культурного процесу.

Перший рівень, найбільш масовий – це те, що видно на поверхні, тобто верхівка айсберга. Це явища масової, поп-культури, які становлять мейнстрим[1]. Масовість цієї культурної пропозиції зумовлена її доступністю. Це часто досягається зменшенням видатків на її створення, а отже породжує помітно гіршу якість. Взагалі сучасний культурний процес перейняв на себе індустріальні риси. Про нього також говориться як про індустрію розваг, тобто продукцію мейнстримових товарів і послуг. Звісно, для цього потрібні великі гроші, які генеруватимуть ще більші прибутки. Фактично сьогодні всі галузі індустрії представлені міжнаціональними корпораціями, які контролюють більшу частину ринку, але також надають досить місця для альтернативних пропозицій.

Що ж зараз є культурним мейнстримом? Гадаю, вже треба відходити від класичних окреслень початку нашого століття. Справжній мейнстрим тепер мігрує в онлайн, його дім зараз – мережі комунікацій. Чільне місце, звісно, займають тут соціальні мережі, які потіснили інтернет-портали та блогосферу. Але й їм уже наступають на п’яти комунікатори та онлайн-відео (споти, відеоблогінг, короткі розважальні чи навчальні відео, стрим).

Відштовхуючись від усього перерахованого, із сумом констатуємо, що Церква присутня в наймасовішій сфері сучасної культури суто номінально. Також із недоліків – потрібні серйозні капіталовкладення в цю галузь для її просування в маси. З переваг – неврегульованість цього сегменту (авторські права, податки, цензура, тощо) все ще дає можливість талановитим одинакам обганяти неповороткі корпорації. Висновок: Церкво, в тебе слабкі шанси в прямій конкуренції з корпораціями, виховуй та підтримуй компетентних і запальних відчайдухів!

Основна маса кожного айсберга – під водою. Що ж відбувається на культурній ватерлінії, на стику мейнстриму та глибоких процесів, які його породили і дають йому теми й сенси? Тут містяться більш інституційні, але все ще глибоко комерційні культурні шари, де домінація промислових культурних виробників відчувається найбільше. Передусім це ті сегменти мереж комунікацій, які все ще опираються втисненню свого контенту виключно в кілька речень чи невелике зображення зі стрічки соцмереж: традиційні ЗМІ та подкасти.

Краще від них тримаються інші традиційні сегменти культури, що пропонують нелаконічний контент. Це ті галузі мистецтва, які радше обробляють сенси та зміст, аніж виробляють його: фільми (у тому числі  документальні), музика (включно з культурою її живого виконання) та візуальний арт (театр, скульптура, стрит-арт, перформанс, живопис, постери, флаєри та інша візуальна продукція, дизайн). Є ще один культурний простір, який приваблює, мабуть, найбільші маси. Це спорт. Але праця в ньому варта окремої статті. Безперечним є лише те, що це найбільш інтерактивна галузь культури.

Недоліки – спорт, мистецтво і журналістика потребують висококваліфікованих виконавців, згуртованих у групи, а ті, своєю чергою, потребують багато часу і зусиль на власний вишкіл (не забуваймо про новаторство). Якщо коротко, необхідні значні людські та фінансові ресурси. Переваги – Бог дає таланти рівномірно, тому навіть серед віруючої меншості можуть сформуватися професійні колективи однодумців. Висновок: Церкво, інвестуй у формацію та навчання людей, сприяй їх соціалізації та створюй відповідне середовище, здатне видавати нових діячів спорту, мистецтва і журналістики!

Зіткнення з айсбергом наштовхує на неприємні асоціації з «Титаніком». Тому пропоную для опису ще глибших рівнів сутності нашого питання звернутися до рослинного світу. Отже, наступний рівень – коріння. Якщо верхівка айсберга складається з інтерпретацій наявного контенту, а ватерлінія формує його, відтворюючи сенси та змісти, то самі ці сенси і змісти з’являються на рівні коріння. Цим уже не можуть займатися сотні тисяч любителів чи десятки тисяч трудяг культурної ниви. Тут потрібна індивідуальність. Створення якісно різниться від інтерпретування чи відтворення. Саме тому продукти цього сегменту культури рідко стають мейнстримом у сенсі надприбуткових продуктів, але якраз вони живлять буйний цвіт індустрії культури.

З царини мистецтва можна віднести сюди архітектуру та книги. Адже через них людство комунікує широкому загалу принципово нові сенси. І цей спосіб залишається доступним, зрозумілим для багатьох, піддається відтворенню й інтерпретації. До цього варто додати тренди. Вони існують усюди – від політики та економіки до моди на їжу, одяг та інші кінцеві продукти споживання. Тренди також у зрозумілий і доступний спосіб комунікують стиль, тобто практичне переведення абстрактної думки в побут. Але тренди саме задають, створюють стиль, а не відтворюють його з інших джерел. Таким чином, вони відповідають за актуальні сенси і змісти в суспільстві. І для задавання трендів також потрібен митець-одинак.

Недоліки – християнська літературна та архітектурна творчість дещо втратили свої позиції в світі, хоча й залишаються помітними й впливовими, але в Україні вони зникли майже повністю. З трендами ще сумніше, хоча на світовому рівні деякі представники Церкви є ключовими гравцями галузі. Переваги – це вже той рівень, на якому більше важить індивідуальність; тому лише один геній, помічений і підтриманий, може суттєво вплинути на ситуацію (згадаймо хоча б Андрея Шептицького). Висновок: Церкво, не проґав того, хто може здійснити культурну революцію в суспільстві, вчасно підтримай тих, що мають бажання та можливості це зробити, розвивай допитливість і кмітливість, пропагуй читання!

Ще глибший культурний рівень я називаю гумусом. Як коріння живиться з плідного ґрунту, так і сенси та змісти напряму залежать від глибоких ідей. Мусить бути хтось, хто їх засіватиме. Це відбувається в царині думки: актуальний стан аналітики, богослов’я, філософії, інтерпретування історії… Це своєрідний простір, середовище, яке народжує актуальну культуру. Гумус формується протягом десятків, сотень років шляхом перетворення коріння та всього іншого. Він дозріває, повільно формується і збагачується. Висновок: Церкво, дбай про розвиток думки: освіти, науки, культури мислення!

Врешті, як і кожна солідна конструкція, людська дія, тобто культура, мусить мати поважну основу. До основ культури належать найвлучніші, найбільш аксіоматичні думки, надбання попередніх тисячоліть та поколінь, незабуті факти історії. Одним містким словом – це досвід цілої нації або людства. Звідси черпають натхнення до нових думок, які потім народять сенси і зміст. Основа забезпечує тяглість та безперервність цілого процесу. Думаю, що висновок очевидний.

 Якість і управління

Ще дві прикінцеві зауваги. Щодо якості культури: якість не береться з повітря – це результат серйозної підготовки. Наприклад, Голлівуд живиться свіжими кадрами, що здобувають свої MFA[2] в сотнях спеціалізованих університетів США на чолі з Південним Каліфорнійським університетом. І вчать там не біографій давніх митців (хоча звісно згадують), а сучасного підходу до актуальної культури. Натомість технологічні можливості досліджень і практики для студентів переростають усю кіно- та аудіоіндустрію цілої Європи.

Питання якості також означає продуманий вибір форми культурної пропозиції. Сучасні напрями – це кросовер, змішання різних галузей в одному гібридному продукті[3]. Наприклад, infotainment або edutainment – поєднання розважального компонента з інформаційним чи навчальним – відповідно, дає змогу подати потрібні сенси в привабливій для сучасної людини формі. Також варто запитати, чи Церква бачить можливості культурного впливу через відеоігри? У 90-ті роки, в добу першої популярної гри Warcraft, наші школярі дослівно самостійно вчилися англійської завдяки їй і не тільки. До речі, Церква все ще має потенціал у сучасному культурному полі. Наприклад, термін «блокбастер» раніше вживали військові на позначення бомби, здатної дослівно «підірвати цілий квартал». Саме цей термін вжили журналісти Variety в рецензії на прокат фільму «Камо грядеши» у 1951 році. Відтак слово отримало нове значення.

І остання думка щодо якості. Сучасна культура, потерпаючи від надміру пропозицій, потребує гейткіперів (критиків, які пропонують, запрошують до пережиття конкретного культурного досвіду) та трендсетерів (хтось, хто перший встановлює тренди, які щойно мають з’явитися), які фільтруватимуть контент і покажуть своїй аудиторії лише те, що варте її уваги. Отже, сучасний Ареопаг чекає на свою католицьку Опру.

А тепер щодо менеджменту. Як я вже згадував, сьогодні культура втягується у конкурентне бізнес-середовище. Це означає, що навіть Леонардо Да Вінчі залишиться непоміченим без фахової галузевої менеджерської підтримки. Так щороку помирають чудові католицькі журнали, передачі, книжки, музика, канали… Культурний процес вимагає якісного управління, яке допоможе йому бути доступним для людей. Слова «фандрайзинг» і «краудфаундинг» можуть лякати митця, але тоді йому треба забезпечити фахову менеджмент-підтримку. Звісно, якщо Церква зацікавлена в його творчості.

Також сучасність ясно показує, що централізоване корпоративне управління культурними процесами буде ефективним лише тоді, коли ціла корпорація створена лише для цього. Церква також нагадує корпоративний механізм, але вона має ще й інші завдання. Тому намагання вирішити культурні питання централізовано більше нагадуватиме анахронізм у стилі КПСС, аніж гнучку сучасність, в якій перевагу на старті здобувають інді-проекти (тобто independent, незалежні). Може, замість того, щоби намагатися казати, що і як писати чи співати, треба просто мати фахових скаутів та менеджерів культури, які шукатимуть, допомагатимуть вчитися і сприятимуть творчості здібних та охочих людей, готових діяти на полі культури, щоби передавати світові Євангеліє?

 

То чи потрібно Церкві включатися в культурний процес? Так. Бо інакше вона не зможе у змінній ситуації сьогодення вповні виконувати свою євангелізаційну місію. Як це робити? Передусім знаходячи індивідуальний підхід до кожного з етапів культурного процесу. Це правда, що за останні 200 років Церква перестала бути монополістом у комунікації сенсів та змістів культури, а її переказ став невиразним і малозрозумілим, поступаючись конкурентам. Саме тому суспільство майже повністю викорінило із себе християнські ознаки. Але також залишається правдою й те, що Церква має неоціненну перевагу – вона є свідком єдиної основної правди людського життя, явленої його Творцем. Саме тому, міцно спираючись на основу, вона може завжди знову почати нарощувати чорнозем ідей, у якому закоріняться актуальні християнські сенси, що проростуть та розквітнуть захопливим розмаїттям квітів. Для цього треба докласти зусиль, «наповнювати землю і підпорядковувати її» (пор. Бут 1,28).

[1]   Дослівно, «головний нурт» – масова культурна пропозиція.

[2]   Master of Fine Arts – магістерський ступінь із «вільних мистецтв», тобто спеціальностей культурного спрямування, здобувається після 5-6 років навчання у виші.

[3] Сама суть кросовера – він позбавлений довершеності й закінченості, це перехідна форма, диковинка, дивний твір, в якому чи не найбільшу вартість відіграє елемент несподіваного поєднання, а не кореляція між його компонентами, тому вважаю термін гібридний вдалим, в будь-якому разі в кросовері не йдеться про синтез чи комплексність.

Наш побутовий атеїзм

Зазвичай людина думає: так, я досягну цієї вершини, а тоді заживу; зроблю кар’єру, а потім уже об‑ заведуся сім’єю; зароблю стільки- то грошей і після того буду чесним (чесною). Та насправді це пастка! Бо «тоді», «потім» і «після» вже не буде. Світ такий, що демонструє нам один міраж за іншим, і кінця-краю їм нема. А людина за своєю природою є істотою, яку ніколи не може задовольнити досягнуте. Самовпевнено покладаючись тільки на власні сили, вона прагне осягати все нові й нові цілі. Цей процес захоплює, і особа тоне у буднях та плинності. Навіть здобуті мільярди не рятують її від екзистенційного почуття без‑ змістовності, що на тому чи тому етапі життя неодмінно приходить до кожного хоча б раз у житті.

ПОВНІСТЮ СТАТТЮ ЧИТАЙТЕ В ДРУКОВАНІЙ ВЕРСІЇ ЧАСОПИСУ

ЄВРО 2012: не лише футбол

Протягом червня Україна жила футболом. На другий план відійшли політичні суперечки та економічні проблеми. Зараз спеціалісти підраховують кількість туристів, фінансові здобутки і втрати, оцінюють політичні та моральні дивіденди, а жителі приймаючих міст сумують за святом футболу, яке впродовж місяця тривало на їхніх вулицях, за відкритими, життєрадісними португальськими, шведськими, голландськими, німецькими фанами, за особливою атмосферою, яку подарувало їм Євро-2012.

Підготовка: звинувачення у расизмі та заклики до толерантності

Україна разом із Польщею отримала право приймати Євро-2012 у 2007 році ще за президентства Віктора Ющенка та Леха Качинського. Впродовж п’яти років будували стадіони, аеропорти, готелі, ремонтували дороги, реформували транспортні системи, кілька піар-компаній працювали над створенням позитивного іміджу країни. Саме з останнім, а не з капітальним будівництвом та реформами були пов’язані найбільш резонансні матеріали у західних медіа – хворі на СНІД повії, знищення без-притульних собак, жадібність українських готельєрів і таксистів, вибухи у Дніпропетровську і найважливіше – згортання демократії в країні.

Одним із найскладніших викликів було звинувачення України та Польщі у расизмі. Програма ВВС «Панорама» 28 травня вийшла під назвою «Стадіони ненависті», де були показані кадри, як футбольні фани відверто демонструють нацистські привітання і ображають чорношкірих. Колишній капітан збірної Англії Сол Кемпбел настійливо радив англійським фанам не їхати на Євро-2012. На цьому тлі особливого звучання набули звернення Патріарха Святослава Шевчука та Митрополита Володимира Сабодана. Вони закликали до привітності і толерантності. «Ці події, які ми будемо переживати, є доброю нагодою, щоби дати можливість ознайомитися нашим гостям з глибиною духовності нашої країни і цього міста. А Львів – місто високої культури, глибокої духовності, справжньої християнської моралі», – зазначив Патріарх Святослав. Митрополит Володимир також застеріг від негативних емоцій та агресії. «Спортивні змагання завжди супроводжуються багатьма емоціями. Але серед них не має бути агресії до суперників та їхніх вболівальників, національного розрізнення… це передусім гра, яка не повинна стати приводом до жорстокості та прояву руйнівної сили, а приводом до терпеливості, честі, мужності у переживаннях поразок і шляхетності у перемогах», – сказав Глава УПЦ (МП).

До вияву шляхетності сердець закликали і польські єпископи у зверненні «Wystapmy w «dobrych zawodach» («Виступимо у «доброму бою»), в якому наголошували на повазі до фанів інших команд: «Приймаймо їх доброзичливо, від криймося на їхній запал, ділімо з ними надії та радощі, поразки та смуток, налагоджуймо добрі стосунки. Спільне шляхетне вболівання, ентузіазм, емоції нехай будуть спортивними і виражатимуть не лише радість і підтримку власної команди, але й повагу до супротивника». Важливо зазначити, що всі звернення, застереження і заходи безпеки стали дієвими. Бійку зчинили лише польські та російські вболівальники. Була невелика сутичка й у Львові – знову ж таки, з ініціативи росіян. За прояви расизму три федерації футболу – Росії, Іспанії та Хорватії – були оштрафовані (Російська федерація взагалі стала рекордсменом серед штрафників).

Церковні вболівальники: Бог на стадіоні

Окрім багатотисячних фан-зон у Києві, Харкові, Львові та Донецьку, дві невеличкі фан-зони привернули особливу увагу медіа. У Вишгороді священик УГКЦ облаштував фан- зону. в підвалі храму, сказавши, що це ще одна можливість привернення людей. «Люди старшого покоління розповідають своїм дітям і онукам, які до церкви ходять не так часто. Це для них можливість «зайвий раз» прийти до церкви і побачити, що храм – це нічого страшного, а священик така ж людина, як вони», – сказав він у коментарі телеканалу 1+1. Християнську фан-зону відкрили й монахи-редемптористи у Львові на території монастиря святого Альфонса. Перед початком матчів за участі збірної України там відправляли молебні до Христа Чоловіколюбця.

До багатьох церковних діячів журналісти зверталися із запитаннями, за кого вони вболівають і чи моляться за перемогу своєї збірної. Найважче довелося Папі Бенедикту XVI перед матчем Італія-Німеччина. Будучи справжнім дипломатом, він сказав, що його серце розриватиметься між двома командами. А після гри висловив жаль з приводу програшу німецької збірної та привітав італійську з перемогою.

Митрополит Кракова кардинал Станіслав Дзівіш, активний блогер, написав, що Блаженний Кароль Войтила вберіг ворота польської збірної від пенальті під час поєдинку з Грецією. «Коли мені сказали, що Пшемислав Титонь відбиватиме пенальті, то в серці і в молитві підтримував його з усіх сил. В дусі дякував Святому Отцеві, бо глибоко вірю, що він допоміг у цьому моменті». Ці слова журналісти часто протиставляли коментареві Патріарха Філарета, який сказав, що під час поєдинків фани «впадають у гріховний стан і піддаються масовому психозу», порівняв їх із мавпами, чим запам’ятався закордонним медіа. Крім того, він зазначив, що не дивиться матчі та не вболіває за українську збірну.

Блаженіший Любомир Гузар у своїй колонці в «Українській правді» також звернувся до питання молитви. «Залишається запитання: чи можна згадувати Бога, коли дивимося спортивні змагання? Думаю, що так. Звичайно, не як гравця, а тим паче не як своєрідного «небесного вболівальника». Спортивні змагання взагалі, а особливо такої ваги, як Євро-2012, – це не тільки радісне святкування і велика забава. Це своєрідне дзеркало буття. Рідко коли за інших обставин люди мають нагоду побачити себе такими, якими є насправді. А бачать саме завдяки тому, що Бог також є на стадіоні. Тому мудрі люди не забувають про Нього і там. Він єдиний, дивлячись у серце всіх учасників змагань, бачить, наскільки кожний спортсмен є людиною. Адже треба пам’ятати, що спорт виховує людей, вчить їх сягати краси та величі людської природи», – сказав він.

Саме такою великою грою ми мали змогу насолоджуватися протягом місяця, незважаючи на те, що українська збірна так і не вийшла з групи. Частково розвіяні страшні міфи, задоволені шведські фани з плакатами «We love Kiev», співи португальців і німців на площі Ринок у Львові додаватимуть бонусів іміджу України. Але, можливо, найважливіше не те, що європейці відкрили для себе Україну (хоча 300 000 туристів – найбільша кількість за часи незалежності), а те, що українці побачили європейців у себе вдома, – веселих, галасливих, відкритих, які не дали надприбутків ресторанам і готелям, проте створили святкову атмосферу і заразили нею українців.

На жаль, наш парламент не дозволив насолодитися післясмаком єврочемпіонату: через два дні після офіційного завершення був ухвалений закон про регіональні мови, який остаточно нівелював відчуття свята футболу на вулицях і повернув життя українців у звичне русло протестів та боротьби.