«Церква і життя»

У газеті «Церква і Життя», що свого часу була більше релігійно-церковного характеру, що з’являється в Австралії, була надрукована стаття під назвою: «Святий Дух і Церква», автором якої є єп. Петро Стасюк. Автор під спільний знаменник поклав багато такого, що туди ніяк не належало. Не треба бути для цього богословом, щоб цього не побачити. До редакції звертались, щоб в цій справі написати стосовну відповідь. Редакція не вважала за доцільне на неї реагувати, щоб нам не приписувати зайвого й непотрібно. Але ми були свідомі того, що тут відповідь не тільки потрібна, але й конечна.

В цій ситуації нас виручив від цього обов’язку «Інформаційний Листок Комітету за права УГКЦеркви і Мірян», що з’являється у Мельборні — Австралія, який у числі 7, за 1-го листопада 1996 р. надрукував статтю під тією ж самою назвою, що єп. Петро Стасюк: «Святий Дух і Церква». Стаття не підписана, але зі змісту виразно випливає, що її автором є владика. Отже, автор відповіді на статтю єп. Петра Стасюка є того самого церковного рангу, який бездоганно орієнтується у матеріялі, про який пише.

При цьому бажаємо, хоч кількома реченнями, поінформувати наших читачів про цей пресовий Орган, що називається «Інформаційний листок Комітету за права УГКЦеркви і Мирян». Цей пресовий орган створився з приводу певного конфлікту великої частини вірних з новоприбулим на австралійський терен Владики Петра Стасюка. Бажаємо тут тільки нагадати, що до приходу єп. Стасюка до Австралії, ця Епархія УКЦеркви була прикладом для всіх інших Епархій УКЦеркви в діяспорі. Владика Іван Прашко вмів з’єднати собі вірних, а вірні все розу­міли й повністю піддержували Владику Івана й таким чином творили мирну, гармонійну, співдружню і творчо-діючу релігійно-церковну родину. На жаль, після приходу на цей терен тепер діючого єп. Петра Стасюка, чомусь усе змінилось. Єп. Петро безпотрібно поділив вірних на старих і молодих та знехтував перших. Вірним старшого віку не сподобалась практика єп. Петра. Слід завважити, що ці «старі» вірні, це віддані, щирі й з самопосвятою працьовиті миряни. Це є ті, що будували релігійно-церковне життя у Австралії, варто до їх думок і порад прислухатись. Вони вже молодими не будуть, але молоді й єп. Петро колись стануть «старими» чи, вірніше, старшими й тоді зрозуміють їх настанову, але це вже буде запізно. На жаль, єп. Петро утворив нездорову атмосферу в релігійно-церковному житті в Австралії.

Часто ті, що носять єпископські мітри з сіяючими самоцвітами забувають, що мітра не є ознакою ні мудрости, ні влади, що це дає їм право все робити, що їм бажається. Мітра є ознакою пастира, слуги, служити вірним, мирянам для їх спасіння. До тепер у праці журнала «Патріярхат» ще такого не було випадку, щоб хтось з наших єпископів цензурував журнал і заховував від читачів. На жаль, Владика Петро Стасюк так зробив, задержавши кілька чисел, недопустивши до читачів. Журнал поніс не тільки моральні, але й матеріяльні втрати, яких Владика Петро не покрив. Хочеться при тому нагадати незаперечну істину, що хто сіє вітер, то й буде пожинати бур’ю. Можемо тільки Владиці Петрові порадити, щоб він над цим застановився. На жаль, така постава на терені Австралії єп. Петра Стасюка, яку він вважає, що це є виявом Святого Духа, причинилась до нездорової атмосфери й постання пресового органу «Інформаційний Листок…».

Тепер пропонуємо нашим читачам запізнатись зі змістом статті, яку друкуємо нижче й побачити, куди пробує вести вірних в Австралії єп. Петро. Варто мати на увазі, що не можна гріховні слабощі скривати і говорити, що вони є наслідком Святого Духа.

Редакція

(Мельборн)

Від кількох літ завдяки зичливості добрих людей можу постійно читати часопис «Церква і Життя», яка є, можна сказати, офіціозом епарха УГКЦ в Австралії. Не гак давно тут відбулася зміна поколінь

на ієрархічному поверсі. Новопоставлений, вічно усміхнений епарх прибув сюди з далеких північно-західніх околиць Канади і замінив епарха-емерита, котрий був своїм серед своїх, бо прибув на п’ятий континент майже одночасно, з першою хвилею нашої повоєнної еміграції. Новий владика відразу взявся міняти все, що було там напрацьоване його попередником і стало вже певною традицію або неписаним правом у церковному житті кількісно невеликої української колонії.

Очевидно, що зі зміною видавця (а ним є епарх), котрий має свої погляди на Церкву і церковну політику, мусів змінитися також і головний редактор газети. І що ж бачимо? Мало того, що газета почала «годувати» своїх читачів застарілими інформаціями з України, які давно вже перейшли через англомовні масмідія; вони, ці інформації, ще й до того підбираються якось так тенденційно, що пересічний читач, начитавшись її, тратить усякий інтерес до України, до її народу, до уряду, президента і всього того, що бодай зовнішньо має український характер.

До речі, так само «працює» українська редакція «Радіо Свобода», особливо її київська секція. То правда, що на Україні нині не все гаразд, не всі державні посади займають люди великого формату і національно зорієнтовані. Але «маємо те, що маємо», як говорив наш експрезидент, і нема на то ради. Ми тут, на Україні сущі, переносячи на своїх плечах неймовірні труднощі державотворення зі всіма його зигзагуватими і несподіваними ходами, любимо її такою, якою нині вона є. Але маємо надію і стараємось працювати для того, аби завтра вона була краща, спокійніша, багатша і духовно зінтегрована. Так думає і поступає велика більшість нашої діяспори.

Але коли отак тенденційно підбирати факти з її сьогодення, які, очевидно, що й мають місце, але є на то об’єктивні причини, то ми з часом дістанемо якусь огиду, якусь відразу до нашої вимріяної держави і до того всього, що є українське. Що таку лінію газета взяла свідомо і веде її консеквентно, переконує нас ще й такий факт. В послідніх 3-х числах (№ 4, 5, 6) »Ц. і Ж.» передруковує з львівської газети «За вільну Україну» великий еляборат Павла Чимериса «Банк «Кун, Леб енд Компані…», який ніхто нічого не вчить і не подає ніяких сенсанційних інформацій, хіба що дає підстави всім єврейським організаціям, включно з комісією Візенталя» звинувачувати… Українську Греко-католицьку Церкву в розпалюванні антисемітизму.

А цього нашій Церкві якраз найменше треба. Тим більше тепер, на порозі 400-літнього ювілею Берестейської унії, коли увага світу в більшій чи меншій мірі буде звернена на її сторону. Газета «За вільну Україну» подібними статтями давно утвердила за собою марку антисемітського пресового органу. Ще в 1994 p., будучи оказійно на якійсь міжнародній зустрічі в Кракові, прийшлося вислухати промову одного з учасників, який серед інших газет Европи, що своєю тематикою не сприяють утвердженню спокою між народами, а радше пропагують ксено- і юдофобію, назвав львівську газету «За вільну Україну».

Ну, скажім, що такий гріх для газети, яка називає себе «народнім часописом», не є смертельним. Але через газету «Ц. і Ж.» гріхом антисемітизму можна обтяжити цілу УГКЦ. А від цього гріха буде трудно очищуватися. За нього може нести незаслужену покуту ціла наша Церква.

Австралійські українці мають у тому немалий досвід, от хоч би по справі книжки «Рука, яка підписала папери…» Гелени Демиденко. Прецінь сама «Ц. і Ж.» в ч. 28 за 1995 р. писала про цей процес. Тепер же з волі молодого головного редактора, який, як виглядає, добре знає, що робить, при повній некомпетентності в цій матерії новоприбулого з Канади доброго, усміхненого владики не тільки австралійська єпархія, але ціла УГКЦ може попасти в таку халепу, що, як то кажуть, у чистій воді не відмиєшся. Треба пам’ятати, що в тих випадках, коли треба опаплюжити чесне ім’я українців, а тим більше ГКЦ, до помочі всім, хто про це старається, завжди є і ще довго буде «бєлокамєнная» Москва. Довготривалий і дуже коштовний процес І. Дем’янюка та й сама справа з т. зв. Геленою Демиденко є свідченням, хто за тим стоїть і хто зацікавлений у таких політичних «забавах». Щоб не прийшлося газеті «Ц. і Ж.» і її видавцеві оправдуватися потім, коли буде передруковувати з різних газет от такі безконечні «опуси», як згаданий «Банк «Кун, Леб…» або їм подібні. Нині кожна держава старається мати добрі стосунки з двома невеликими державами світу: Ватиканом та Ізраїлем. З яких причин, то це відомо всім, хто хоч трохи цікавиться політикою. Напевно, дуже добре знає це і новий головний редактор «Ц. і Ж.» і тому так старається. Може не знати цього новий дуже рухливий, але не занадто зорієнтований в політиці її видавець.

Ну, але, дай Боже, аби ці думки були тільки такі собі «страхи на ляхи». Проте церковній газеті варто би придержуватися, так би мовити, «профільної» тематики і не підставляти шпальти під такі сумнівної вартості! справи, що, фактично, відносяться до російської історії. Звичайно, якщо цей матеріял, про який тут згадуємо, є правдивою історією, а не дешевою ніби — сенсацією.

Іван Гречко, Львів

Не про якусь звичайну, тілесну недугу тут мова, але про недугу духа — гордість і зарозумілість — історичну недугу наших сусідів, поляків.

Новим проявом тої недуги — це Послання Польської Єрархії до папи Івана Павла II, з 12.3.1981 p., у зв’язку з його Апостольським Листом «Еґреджіє віртутіс», яким Папа проголосив свв. слов’янських Апостолів Кирила і Методія Покровителями Европи. (31.12.1980р.).

Послання, хоч підписане тоді ще живим кардиналом Вишинським і написане в імені Конференції Польського Єпископату, не вільне від польської самохвальби і гордости у відношенні до нас, українців.

Відомо, що солунські брати: Кирило і Методій, апостолували слов’янські народи на південь від Карпатських гір, давши тим народам переклад Св. Письма та Богослужних книг у старо-слов’янській мові, писані кирилицею. Відомо теж, що поляки з тої спадщини не скористали. Однак це не перешкоджає їм писати таке: «Ці переклади, як рівно ж удосконалення азбуки Глаголиці (в оригіналі ґлаґоліца — оіш), стали підставою-фундаментом початків розвитку багатої літератури, церковної і гуманістичної культури, що є славою Слов’янських народів від ранішнього Середньовіччя по сьогодні. Ці твердження відносяться не лиш до Слов’ян, які належали до Велико-моравської і Панонської Держави, але й до тих, які були в Болгарії, Сербії, Рутенії (сік!-оіш) і Польщі…».

Дальше польська єрархія старається доказати, що вплив і діяльність згаданих слов’янських апостолів сягала і на польські землі, та, начеб то поляки вже при кінці першого і на початку другого тисячоліття, враз з німецьким імператором Оттоном III, мріяли про об’єднану Европу. І тут, польські церковні провідники забувають на історичні факти, пишуть таке:

…(3). «Польща завсіди осталася вірною тій ідеї (Християнської Европи — оіш), зокрема в слов’янськім світі. Наш народ ніколи не вів загарбницьких воєн. Поляки зверталися до сусідніх країн у виді речників Віри в Христа і Його миру. Під проводом Польської Держави світло Євангелії було занесене на Схід і Північ святими: Войтіхом, Бруном з Керфуту, Оттом з Бамберґу, Домініканцем Яцеком, Апостолом флорентійської Унії Кардиналом Ізидором, францішканином Яковом Острогою. Ревними прихильниками християнства в Польсько-Литовсько-Рутенській Унії (сік!-оіш), у чотирнадцятім і п’ятнадцятім століттях були блаженна королева Ядвіґа і св. князь Казимир. У шістнадцятім і сімнадцятім століттях св. Йосафат Кунцевич і св. Андрій Боболя — посвятили своє життя місійному служінню Католицької Церкви на Сході. В тому самому часі польські королі — речники ідеї «Твердині Християнства» шукали об’єднання Европи в союзі з Австрією, Московщиною, Чехією і Мадярщиною. І, навіть пізніше, коли Польща втратила свою незалежність, польські поети домагалися об’єднання слов’янського світу, а російські землі були багаті в польські парафії аж до далекого Сибіру включно…».

В четвертій, кінцевій частині свого Послання польські єпископи висловлюють надію на поєднання християнської Европи і на перемогу Євангелії в третім тисячолітті Христової Церкви.

Повище Послання поміщене в англомовнім тижневику «Оссерваторе Романо» (10-17.8.1981 p.). Воно звернуло на себе нашу увагу своїм змістом. У тих, хто знає історію негативного відношення поляків до місії Апостолів Слов’ян: св. Кирила і Методія, від початку по сьогодні, це Послання викликає почуття образи на польську зухвалість і хитрість. Бо, хоч поляки і належать до слов’янської спільноти народів, то однак зі східньою спадщиною св. Кирила і Методія не мають нічого спільного, ані обрядово, ані спільної азбуки. Навпаки, впродовж історії, своєю ментальністю і відношенням до інших слов’янських народів поляки були їм противні і чужі. Коли ж трапилася нагода, щоб похвастатись публічно своєю слов’янщиною, то вони вдалися навіть до неправди і перекручення історичних фактів у надії, що ніхто не буде їх спростовувати чи перевіряти, а в очах світу вони входитимуть за «просвітителів» Сходу.

Ми, українці, хіба найкраще знаємо і можемо свідчити про ту «просвіту» і християнську єдність, яку несли на українські землі польські Заґлоби й там її защіплювали «огнем і м’єчем», упродовж століть.

Третя частина Послання, яку ми процитували вище дослівно, граничить з цинізмом. Зверніть увагу, читачу, на «невинну» заяву польської Єрархії: «Наш нарід ніколи не провадив агресивних воєн (ворс оф конкест»).

А хто ж упхав ніжу спину Українській Державі, тоді коли українські княжі полки своїми грудьми ставили опір Азії в ХІІ-ХІУ століттях? Хто привів до упадку Українську Державу Хмельницького у ХУІІ ст.? Хто задушив, ще немовлям, свободу Західньо-Української Республіки у 1918-19 роках? А потім силою пацифікував невинне населення Західньої України у 1919-39 роках? Думаєте, читачу, що польські єпископи того не знають? Знають! Але свідомо говорять і пишуть неправду та ще в папській газеті, вдаючи з себе невинних ягнят і оборонців миру і єдности Слов’ян. Все ж таки на Заході хтось у це повірить! Якщо Ви, читачу, дивуєтесь цьому, мовляв: як то можуть церковні достойники, та ще й публічно, писати таку неправду? — то ви ще не позбулись нашої галицької наївности-довір’я до людей. Ви погляньте у польську чи московську історію, а тоді переконаєтесь, що там, де ходить про національні інтереси тих народів, їхня провідна верства, світська і церковна, не вагається торгувати навіть правдою, і то без найменшого страху перед гріхом чи Богом.

Ще одна історична неправда, прямо нонсенс про те, що з Польщі на Схід, т.зв. в Україну було занесене світло Євангелії. Коли і як це сталося — це таємниця польських шовіністів ХХ-го століття. Коли Польща прийняла християнство 966 року, то в Україні воно вже було бодай 10 літ скоріше, на дворі княгині Ольги (охрещена 955 p.), а через 22 роки (966-988) християнська Польща ще сама не вспіла вилізти з пелюшок, щоб бути місіонарем-хрестителем Сходу, т.зв. України. Приписувати собі особу кардинала Ізидора, київського православного митрополита й подвижника флорентійської Унії — це звичайне окозамилювання чужинців про історичну велич і вагу впливів Польщі. На той самий список вписано і св. Йосафата тільки тому, що він був єпископом на окупованих Польщею білоруських землях.

Все це сказано на експорт у чужий світ, мовляв, дивіться, які то ми Слов’яни, і просвітителі Сходу, й оборонці Европи! Защита християнства! Що ж, все це написано, чорне по білому, пішло у світ і прийметься там як польська правда.

І так воно діється впродовж віків. Наші сусіди: Польща і Москва говорять про нас без нас, торгують нами, а ми стоїмо безрадні, безголосі. В папськім неофіціозі досі не знайшлося місця на Деклярацію Синоду Єпископів Помісної УКЦеркви про осудження львівського «Собору» 1946 p., а на необ’єктивне Послання польської Єрархії присвячено пів сторінки. Чи наша Єрархія готова спростувати неправдиві твердження своїх польських колег і братів у Христі? Чи найдеться на це місце в папськім «неофіціозі»? Побачимо!

о. Іван Шевців

* Передруковано з тижневика «Церква і життя» за 4-11 жовтня 1981 р. Мельборн, Австралія