церква св. Сергія і Вакха

Відзначення ювілейної дати в Римі

Дня 17 лютого, цього року, в день народження Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, Божественна Літургія була відправлена у церкві святих Сергія і Вакха, при площі Мадонна де Монті. Її відправляли Митрополит Максим Германюк, Архиєпископ Іван Бучко, Єпископ Іван Прашко з Австралії, Єпископ Андрій Горняк з Англії, нововисвячений Папою в латинському обряді Єпископ Єфрем Кривий, о. др. Мирослав Марусин,о. Володимир Андрушків, та були ще присутні також отці Студити, Селезіяни та Василіяни.

Під час літургії промовляли: Архиєпископ Іван Бучко та Єпископ Іван Прашко. На кінці промовляв Верховний Архиєпископ.

Після Богослужби відбулося скромне прийняття для єпископів, гостей і мирян. Під час прийняття вітали Верховного Архиєпископа отець В. Андрушків, др. 3. Ґіль, др. В. Пушкар, др. І. Ковальський – Німеччина, Ярослав Деременда – Англія, та інж. Є. Гарабач – Німеччина.

На усі привіти і промови відповів Верховний Архиєпископ зворушливою промовою, яку у переписі із магнітофонної стрічки скорочено подаємо на 12-тій сторінці цього журналу.

Під час кількаденного перебування у Римі усі прочани, з Америки й Европи, відбули збірні та індивідуальні авдієнції у Верховного Архиєпископа.

Зібрані з цієї нагоди представники мирянських і громадських організацій відбули свої наради у Римі, і видали комунікат до сучасного положення Української Католицької Церкви. Цей комунікат також друкуємо у цьому журналі. /Стор. 14/.

Церква св. Сергія і Вакха відбудовується

На обкладинці цього журналу поміщена фотознимка іконостасу церкви св. Сергія і Вакха, сьогодні вже української парохіяльної церкви в Римі. В попередньому журналі за «Вістями з Риму» була подана обширна, оперта на історичних документах інформація про леґальний стан церкви від початку передання її в посідання «Руської 3єдиненої Церкви» 1638 року, як і інформація про історичне й культурне значення цієї церкви на протязі століть.

Зображений іконостас, згідно з о. Ю. Федорівим, /«Обряди Української. Церкви», Рим –Торонто 1970/ був побудований Галицьким Митрополитом Сильвестром Сембратовичем при кінці 19 століття». Іконостас, за о. Федорівим, це насамперед «найвимовніше зображення Спасителя, Пресвятої Богородиці, Святих Божих Угодників, Апостолів і Пророків». Але це також істотна частина храму, яка відділює Святую Святих від храму для вірних, і деталями своєї конструкцій символізує розділ матеріального світу від духового та єднання вірних з Христом і Небесними Святими. Українська духовість зв’язана тісно з будовою і символікою церков, бо церкви нераз уже в історії виявилися твердинями, об які розбивалися сильні ворожі намагання знищити нас як нарід, як націю. Це, що ми свідомо називаємо себе сьогодні українцями й гордимось культурними й духовими надбаннями наших предків, завдячуємо тим, що вміли будувати храми й тим, що їх шанували і зберігали.

Іконостас церкви св. Сергія і Вакха не існує вже. Його, разом з храмом, продано було чужинцям, які кожну непотрібну їм деталь внутрішньої побудови храму зруйнували, перебудовуючи його на готель. Іконостас цей, хоч і не в чисто українському стилі, бо римські мистці вклали там не мало італійського, був доказом того, як наша ієрархія декілька століть тому уміла шанувати віру свою і традицію й розуміла в позитивному змислі участь їхньої помісної церкви у Вселенській Церкві. Але — століття проминули, й наші римські Отці перемінились. Цінна історична пам’ятка української християнської культури в Римі – іконостас церкви св. Сергія і Вакха, в наслідку комерційних трансакцій втрачена для українського народу назавжди.

При переробці церкви на готель власники понищили багато цінних фресок, орнаментів та ікон, як також розбили мармуровий престіл. Деякі мармурові таблиці й чудотворний образ Жировецької Матері Божої, які не легко було видовбати із солідних мурів, власники забили дошками й виправили штукатуркою. Після відкуплення храму від чужинців Верховним Архиєпископом Кир Йосифом Сліпим їх наново відкрито. Храм відновлюється, але віднова кожної зруйнованої детайлі складна і коштовна.

Положення церкви св. Сергія і Вакха

/УПБ, РИМ/ – В якій частині міста Риму знаходиться церква св. Сергія і Вакха? В іншому числі «Вістей з Риму» ми подали радісну вістку про те, що в висліді наполегливих заходів Верховного Архиєпископа Римський Апостольський Престіл створив українську парохію при церкві св. Сергія і Вакха. Це і є основна причина, чому бажаємо бодай в загальному поінформувати українського читача про те, в якій частині міста Риму знаходиться ця церква разом із прибудовами. Іншою причиною, таки прикрою, є те, що заки ми могли подати до відома громадянству згоду Римського Престолу на утворення парохії, безпосередньо після закупна церкви з прибудовами Верховним Архиєпископом, деякі василіянські борзописні «публіцисти» вилили на сам закуплений об’єкт, тобто на неоціненну пам’ятку української культури і на частину міста Риму, в якій ця пам’ятка знаходиться, стільки їді, що не приходиться ніщо інше сказати, як те: комусь на цьому залежить,щоб знецінити і саму пам’ятку й те, що пам’ятка вернулася до своїх правних власників, і тих, які потрудилися, щоб пам’ятку врятувати.

Стиль, словництво, діялектика і тенденція всіх цих «публіцистів» такі, що, якщо б не було підписів з попереджуючим «о.» і заключними чотирьома літерами «ЧСВВ», можна б догадуватися, що ці еляборати походять з тієї самої школи і кузні, з якої виходять вульгарні провокативні пасквілі, що їх анонімно що якийсь час розсилається до українських священиків і мирян, з ясною метою – зогидити все, що українській християнській людині є святе.

І так напр. на оправдання, чому то василіяни продали історичну пам’ятку, відповідається: «Головною причиною… було те, що цей осідок знаходився в одній з найгірших частин міста Риму… бо…» /тут дальше не цитуємо, бо не хочеться користуватися вуличними лайливими словами – прим. Ред./ «…та ціла дільниця міста, як препоганий «слам», була і так засуджена та призначена не перебудову. і цей дім з часом був би містом призначений на завалення. Очевидно, що темпо перебудов в Італії не йде таким темпом /!?/, як у Канаді чи Америці, тому мабуть ще деякі роки дім постоїть…». В дійсності місто заборонило в осередку Риму перебудови й бурення домів. Вкінці, редактор-пасквілянт згадує про те, що, мовляв, Єпископська Конференція «не хотіла купувати того осідку від василіян» /дивуємося, як можна було взагалі пропонувати Єпископській Конференції і оо. єзуїтам на колеґію такий «зогиджений» осідок – прим. Ред./, бо «чого пхатися між…». І пасквіль закінчується наступними словами: «…церкву св. Сергія і Вакха… відкупив наш Верховний Архиєпископ від згаданої Папської Колегії /тут пасквілянт свідомо перемішав факт, бо не від Папської Колегії, але від торговельної світської фірми – прим. Ред./, яка теж, побувши там пару років, побачила, що це не є для неї місце…». Інакше, пасквілянт хоче тим вмовити в українського читача, мовляв, втікли зі «сламу» василіяни, обмила руки українська Єпископська Конференція, втікли і єзуїти, бо «чого пхатися…» Натомість Верховний Архиєпископ, не знати з яких мотивів, відкупив церкву з прибудовою.

А інший підручний цієї ж корпорації вторує: хтось там «захопився старим домом, що знаходиться в дільниці міста – брудній, занедбаній, яку в Америці називають «слам»… В сусідстві, коли василіянські студенти там перебували, був дім розпусниць, і тому не дивно, що о. протоархимандрит звідти переніс манастир». Не знаємо, чи такий дім там був; не знаємо, чи він ще є, але за таке логічне пов’язання даного дому із фактом перенесення студентів о. протоархимандрит повинен насамперед «перенести» кудись самого пасквілянта, щоб не давав причини насмішок над самою корпорацією. Та є ще інша цвітка в листі цього читача /гл. «Українські Вісті», Едмонтон,1 жовтня 1970 р., ч.40, ст.2/. На доказ, що василіяни не перенеслися до «палатки», дописувач пише: «…василіяни купили не «палатку», а манастир оо. трапістів, найсуворіших ченців римського обряду». Направду, цю специфічну діялектику важко розчовпати. Насамперед, дописувач не розуміє, що таке «палатка». «Палатка», це в українській мові те саме, що «намет», отже, це щось скромніше, як «манастир». Але припустімо, що хтось розумів палатку, як здрібніле поняття від «палата», тобто в сенсі малого гарного «домику». Чи це обидливе? Але при чому тут оо. трапісти, оці «найсуворіші ченці»? Чи з того, що трапісти «найсуворіші ченці», що це був «манастир найсуворіших», треба вносити, що й переємці «палатки», згл. манастиря, такі ж «найсуворіші»?

Набирається враження, що пасквілянти «перевиконали норму» або «переплюли самих себе», якщо користуватися їхньою термінологією.

При цій нагоді не від речі буде пригадати, що ще недавно одній українській монахині чинено закиди за те тільки, що вона виступила з прилюдною доповіддю перед громадою, при чому сама доповідь як щодо змісту, так і щодо форми вислову була на культурному рівні. А водночас ті, що, як мається враження, зневажають, скільки вдасться, і історичні пам’ятки, і дорогих цілій українській громаді осіб, просто виливають помиї із своїх помийниць і лають на сторінках своїх пресових пасквілів. Чи це подвійна мораль в оцінках поступування? Самі пасквілянти пишуть, що їхній тодішній о. протоархимандрит колись «переніс манастир» зі «сламу», бо «чого пхатися між пр..». Чи не було б опортунним, щоб і теперішній о. протоархимандрит подбав про те, щоб пасквілянти, які і їхній власній корпорації наносять шкоду, навчилися пристойности і культурної поведінки, зокрема культури слова? Коли хтось наклепи і брудну лайку корпоративних пасквілянтів прийме за дійсність, то як обманений пасквілем читач має тоді інтерпретувати рішення Римського Апостольського Престолу про утворення української парохії при церкві св. Сергія і Вакха в отій зогидженій пасквілянтами дільниці міста?

Ми бажаємо запевнити українську громаду, що ні Папа, ні Верховний Архиєпископ не підводять віруючих українських католиків і не заганяють їх у «слам». Церква св. Сергія і Вакха лежить в центрі міста Риму, віддалено всього около 1000 метрів від головної римської залізничої станції, Стадійне Терміні. Площа Мадонна дей Монті біжить паралельно до великої римської магістралі вія Кавур. В оточенні церкви, в радіюсі від двісті до тисяча метрів лежать пам’ятки старого і християнського Риму, які кожний турист чи паломник обов’язково відвідує. І так старий Форум Романум знаходиться у відстані від церкви не більше 240 метрів. В такій самій віддалі, за рогом найближчої вулиці, знаходиться церква «Сан Пєтро ін Вінколі» з відомою мистецькою пам’яткою, Мойсеєм Мікельанджеля. У віддалі 500 метрів находиться «Базиліка Масенція», також історична пам’ятка християнського Риму, і Колізей. Не говоримо вже про те, що в віддалі 600 метрів находиться одна із патріярхальних базилік «Санта Марія Маджоре». Так же само віддалений від церкви св. Сергія і Вакха Квіринал і Кампідоліо. Не більше 800 метрів від церкви знаходиться прегарна площа «Пяцца Венеція». В такій самій віддалі на вія Меруляна є Генеральна Курія оо. Редемптористів і відома туристична атракція «Фонтана ді Треві». Не згадуємо тут різних церковних інститутів і менших церков, які знаходяться у близькому сусідстві до нашої української парохії св. Сергія і Вакха; не згадуємо старинних парків і луків.

Чи борзописні пасквілянти направду вірять, що відповідальні за християнський, давній поганський і новітній світський Рим, прийдуть і в «канадському чи американському темпі» зруйнують ці пам’ятки і заорають їх, щоб і сліду не лишилося? На щастя, ці римляни таки більше зрілі і вміють шанувати і зберігати свої історичні і культурні пам’ятки. Ні Колізею, ні Санта Марія Маджоре римляни не зруйнують, навіть римські комуністи, які збираються перебирати владу в Італії, цього не зроблять. Бо і червоні володарі в Кремлі не зруйнували московських церков, музеїв і історичних пам’яток, ні не зруйнували монастиря в Заґорську. Зате вони їх руйнували в Києві і по всій Україні. А руйнувати помагали і свої незрячі! Бо, на жаль, оборонців рідних пам’яток і соборів, таких як Валентин Мороз, ще так мало серед українського народу, на Батьківщині і поза нею. Руїнників більше; а вони крикливі і напастливі!

Людям доброї волі й тим усім, які по правді хочуть служити своїй рідній Церкві, мимо всього того крику і напастей, треба радіти, що історична церковна пам’ятка з чудотворною іконою Жировицької Матері Божої, знайшовшися над берегом руїни і небуття, врятована, що більше, що вона буде живою, бо в ній – як парохіяльній церкві – будуть служитися наші св. Літургії і буде линути до Всемогутнього Бога щира молитва українських душ за те, щоб Господь не допустив до повної руїни всього, що дороге українській християнській людині. І там треба буде таки молитися за незрячих синів нашої рідної Землі, щоб Господь і їх «вразумив, і просвітив, і помилував».

Церква св. Сергія і Вакха – історична пам’ятка, свідок минулого й сучасного Української Церкви

/УПБ, Рим/ – В попередньому числі «Вістей з Риму» було подана інформацію про те, що «по довготривалих заходах, вдалося Блаженнішому Верховному Архиєпископові набути одну з незвичайно цінних українських пам’яток в Римі, церкву св. Сергія і Вакха враз із приналежними до неї забудуваннями. Тим самим привернено давній правний стан цього важливого об’єкту так з точки зору минулого Української Церкви, як і з уваги на дальші перспективи цієї установи в майбутньому.

Разом з вісткою про набуття церкви і про ремонтні роботи «Вісті з Риму» подали в коротких ствердженнях майже чотиристарічної історії цієї історичної пам’ятки. У ствердженнях було подано наступне:

1. Апостольський Престіл передав церкву на початку XVII століття на власність – «Рутеніс» – Київських митрополитів, бо тілом вони представляли Церкву.

2. При церкві містився осідок постійних представників Київських, пізніше Галицьких митрополитів, отже, представників Помісної Української Церкви при Апостольському Римському Престолі /прокуратори-апокрізарії/.

3. Пізніше в Колегії, яку приміщено в цьому осередку виховувалися кандидати монашого і світського духовенства.

4. В підземеллях церкви похоронено цілий ряд видніших постатей Української Церкви, в тому представників нашої Церкви при Апостольському Престолі, т. зв. прокураторів, а навіть похоронено там тлінні останки Київського Митрополита, Рафаїла Корсака.

5. В приналежній до церкви будівлі жили Василіяни, як прокуратори і підчинені Митрополитові, які користувалися і церквою і житловим будинком.

6. В 1960 р. Василіянська Курія продала весь об’єкт, тобто церкву і приналежний житловий будинок оо. Єзуїтам.

7. ОО. Єзуїти перепродали все світській компанії.

8. У зв’язку з тими прикрими періпетіями церква й будинок дуже потерпіли, тому приходиться все відновляти.

В цих основних пунктах зібрано найважніші дані щодо минулого церкви і її теперішнього стану. А щоб було зрозумілим, в чому вартість цієї історичної пам’ятки, «Вісті з Риму» навели дослівно місця з тоді ще неопублікованого документу українського в’язня російського большевицького режиму, Валентина Мороза. Треба було сподіватися, що кожний неупереджений читач і кожна свідома українська людина, прочитавши слова Валентина Мороза, струсне своїм сумлінням і зрозуміє, яка цінність могла бути втрачена для української культури, якби дослівно в останньому моменті не було відкуплено від їх останніх власників, світської торговельної фірми, цілого об’єкту. Згідно з останніми документами, які є до огляду в римській комуні, торговельна фірма отримала згоду будівельного уряду перебудувати весь об’єкт на готель з усіма акомодаціями, які належать до модерного вирядження готелю, як кофейня, розривкова заля і т. п.

Ще в 1964 році, коли митр. Кир Йосиф шукав за місцем для Університету і посередник запропонував давню Українську Колеґію та церкву св. Сергія і Вакха, Митрополит був згідний купити це, тим більше, що кількох професорів теології в Римі заявили, що він в совісті обов’язаний рятувати згадану церкву, її історію і тлінні останки: митрополита і ін. Там мабуть має спочивати і царгородський патріярх Маммас, що святив митр. Григорія, наслідника Ісидора. Одначе оо. Єзуїти відбувши наради, заявили тоді, що коли добрий цей об’єкт для Митрополита, то добрий і для них. Вони примістили там 100 священиків студентів. Тоді прийшло до купна теперішнього терену Українського Католицького Університету і собору Св. Софії. По трьох роках згадані оо. Єзуїти, в скрутному фінансовому положенні, продали церкву св. Сергія і Вакха з забудованнями світській фірмі. Коли знову виринула можливість купна, і інші наші професори заявили, що Блаженніший в совісті обов’язаний купити це без огляду на ціну, якщо тільки можливо. Такий дійсний стан, у висліді якого історичний церковний пам’ятник мав бути переданий для профанних цілей, був алярмом, щоб не допустити до спрофанування і до зникнення його з лиця землі, як зникли сотки і тисячі українських історичних пам’яток на цілому просторі, де живуть українці, впавши жертвою новітнього вандальства.

І сталося щось нечуване. Замість радіти, що врятовано цінну історичну пам’ятку, посипалися в українській пресі, навіть в такій, що зве себе християнською, вульгарні лайки. Зчинився крик, який направду можна скваліфікувати словами в’язня, українського патріота, Валентина Мороза, що це «справді боротьба світла і темряви, як це написано в атеїстичних брошурах. Та де світло, а де темрява?» І ми питаємо себе, де світло, а де темрява? Історичну пам’ятку обкидано болотом та вилито на неї, якраз тепер, коли вона знайшлася в українських руках, відра помий. Можна ставити питання, чому, в чиєму інтересі знецінюється вартість історичної пам’ятки? Читавши з огірченням і обридженням ці «помийні» статті, очам своїм не віриться. Замість підкреслити цінність пам’ятки, історичної пам’ятки не ціниться грішми, – підкреслюється її матеріяльну безвартісність. Так підходять до справи тільки люди, яких душі обросли салом матеріялізму, яких серце, це серце торгівців і купчиків. Таких людей проганяв Христос батогом з Єрусалимської святині… Замість радіти, що історична пам’ятка врятована, розпуталася полеміка, – не в обороні пам’ятки, не в признанні для тих, хто врятував пам’ятку, але в обороні торгівців.

Нібито причиною до «святого» обурення була примітка в праці о. д-ра Ю. Федорова п.н. «Обряди Української Церкви» на ст.. 47-ій. Отець Федорів, написавши в праці, описуючи будову іконостасів в українських церквах, про те, що «зразковий іконостас із п’ятьма ярусами маємо в Римі, в греко-католицькій церкві Сергія і Вакха, який вибудував Галицький Митрополит Сильвестер Сембратович наприкінці XIX ст.», – вважав доцільним дати примітку, що церква вже не є в українських руках, що вона продана та що її мають перебудовувати на готель. І все те правда. В одному о. Федорів допустився неточности. Церкву продали Василіяни Єзуїтам, а ці перепродали світській компанії /Жидам/.

Думаємо, що можна було справу вияснити не полемічними статтями, а безпосередньо письмовою дорогою, вимагати уточнення, якщо оо. Василіяни чулися тим діткнені. Самої справи це ніяк не міняє, бо фактом, залишиться, що церква знайшлася в руках купців, від яких хіба годі вимагати, щоб вони мали зрозуміння до української культурної пам’ятки. Коли цього зрозуміння не виявили наші, продаючи чужим цю пам’ятку, то як можна вимагати, щоб чужинці, до цього люди, для яких цілий об’єкт мав тільки вартість матеріяльного об’єкту, яким можна торгувати, міняти, зруйнувати, і будувати щось нове, щоб ці чужинці вшанували пам’ятку української культури. Хто мав нагоду побачити церкву св. Сергія і Вакха в останньому часі, той мав нагоду переконатися про руїну. Вівтарі зруйновано, стінні фрески й образи знищено, образи вирізано з рам, іконостас викинено, залишилися тільки ікона Жировицької Матері Божої, якої важко було вирвати зі стіни, в якій вона вмурована, а окрім цього відомо, що римські жінки, для яких ця ікона стала їхньою рідною «мадонною», до цього не допустили. Хто на власні очі побачив руїну, міг обурюватися на те, що сталося з церквою. І такий жалюгідний стан наступив у висліді продажі церкви. Тут почалася руїна пам’ятки. На це виправдання нема, як немає виправдання на підпал бібліотек в Україні, на поступове і плянове нищення українських пам’ятників на українських землях, на нищення церков, соборів тощо.

Та користуючися не точно спрецизованою приміткою, розпутано полеміку, а саме полеміку за те, чия це власність, ота нещасна церква св. Сергія і Вакха. До речі, можна б думати, що це повинно бути байдужим для тих, що провели купецькі трансакції. Не слід забувати, що історична й культурна пам’ятка є власністю не якоїсь групи, але власність цілого народу, в даному випадку це культурна пам’ятка Помісної Української Церкви. Хто напр. сьогодні був би в посіданні старинного українського літопису-унікату і знищив його чи продав чужому, не турбуючись долею цього рідкісного предмету, цей в очах суспільства напевно не міг би надіятися на признання, навіть, якщо за здобутий гріш побудував би собі палату. Але в реакціях на врятування церкви св. Сергія і Вакха виявляється, що справа є в отих загумінках. Власність, мовляв, Василіянська, прокуратори – представники Василіян. Видно, важливіше подвір’ячко, як ціла Церква. Мається враження, що довкола загумінку крутилася ціла історія Української Церкви.

У «Вістях з Риму» було подано, що весь об’єкт – це власність Помісної Української Церкви. Не будемо покликуватися на невідомі «бюлетені»,які мають служити орієнтиром в політиці тієї чи тієї групи в Церкві. Наведемо важливіші документи, які говорять самі за себе і яких не знищено в архівах.

Дослідники історії української Церкви, зокрема дослідникам часів Берестейської Унії, повинно бути відомим, що найбільшою журбою Митрополитів Київських і всієї Русі, разом з єпископатом зєдинених з Римським Престолом Руської /Української/ Церкви, була справа виховання й освіти духовенства. Відомим є, що Папи – Климентій VII в 1595 р., Павло V в 1606 р., Григорій XV в 1623 р. – обіцювали зарадити цьому болючому питанню. Митрополит Рутський, а потім митр. Рафаїл Корсак /1637–1640/ робили заходи, щоб оснувати духовну семінарію в Римі.

Другим пекучим питанням для Київських Митрополитів було мати при Римському Престолі свій двір і свого постійного представника, чи, як його офіційно називали, прокуратора. Є така давня практика на Християнському Сході, що самостійні помісні Церкви втримують «двори» при інших патріярших Церквах, з якими знаходяться в повній єдності. Ці представники звуться «апокризіями»; представників Української Церкви в Римі звали прокураторами. З факту, що митрополити, єпископи й прокуратори були монахами, які жили згідно правил св. Василія Великого, годі заключати, що митрополити, єпископи та прокуратори заступали в Римі справи Василіянського чина.

Така інтерпретація просто знецінює цілу українську Церкву, бо ж Помісна Українська Церква, це не самі монахи чи якась одна чи інша «провінція» монашого чину. І було б дивовижею, коли б при Римському Престолі мав своє представництво /прокуратуру/ якийсь монаший чин, а не мала його ціла Помісна Церква, зглядно її Глава, Митрополит. Та видно такі ідеї ще побутують в декого з теперішних борців за свої загумінкові кільця.

Як згадано, дві головні справи стояли перед Київськими митрополитами: Справа своєї семінарії і справа свого представництва.

Документи, які збереглися до нашого часу, дають на це відповідь. Місця з деяких документів подаємо в українському перекладі. Першим прокуратором Помісної Руської /Української/ Церкви призначив Рутський, Митрополит Київський і всієї Русі, о. Миколу Новака, його офіційно прийнято в Конґреґації Поширення Віри дня 16 червня 1626 р. На прийнятті, на якому о. Новак пред’явив вірчі грамоти присутніми були 6 кардиналів. Стосовний документ, що знаходиться в «Акта С.К. де Про. Фіде, воль І», на ст. 40 занотовує наступне: «Конґр. 58. – Дня. 16 червня 1626 р. Відбулося Зібрання в палаті Високодостойного П. Кардинала Бандіні, в якому взяли участь шість кардиналів, а саме сам Бандіні, Борджа, Валеріюс, від св. Онуфрія, Маґальоттус і Маркомонціюс, і Ремус Монціюс. На ньому 1-е було допущено о. Миколу Новака, монаха св. Василія, русина зєдиненого, який пред’явив вірчі грамоти Митрополита Русі, на підставі яких цей, назначив його представником /по латині «аґенс», /примітка Вістей/ Руської зєдиненої Церкви при Апостольському Престолі і просив Святішого та Священну Конґреґацію, щоб його в такому характері прийняли та всьому тому, що він буде в імені своєму і Руської Церкви звітувати зволили виявити повне довір’я» /підкреслення Вістей/.

Дня 20 червня 1626 р. Конґреґація висловила в письмі до Митрополита Рутського своє вдоволення з приводу призначення представника і надію, що на майбутнє справи Руської Церкви будуть полагоджувані скоріше, більш авторитетно та успішно. Перший Прокуратор Руської Церкви при Апостольському Престолі доклав усіх старань, щоб якнайкраще виконати своє завдання. Вже в 1627 р. він представив Конґреґації Поширення Віри, яка полагоджувала справи нашої Церкви, 25 справ митр. Рутського і 8 справ єпископа Корсака, він окрім цього виконував чинности Постулятора в справі беатифікації і канонізації свящмуч. Йосафата. Вся його чинність Прокуратора наявно доводить, що він був речником цілої Руської /Української/ Церкви, а не «прокуратором» монашого чину. Від 1633-1635 уряд Прокуратора виконував єп. Рафаїл Корсак «Митрополит Рутський в листі до папи Урбана VIII називає його «нашим речником» та «представником і прокуратором» справи беатифікації муч. Йосафата.

Перші Прокуратори Руської Церкви не мали ще свого власного приміщення в Римі. Немає сумніву, що єп. Корсак робив заходи, щоб отримати власну церкву і власний осідок-резиденцію. та гостинницю /госпіціюм/ для русинів, бо цю справу розглядала Конґреґація вже в 1632 р. Щойно 1638 р. Р. Корсак, вже тоді Митрополит Київський і всієї Русі, знав, що справу вирішено задовільно, бо в своєму письмі з 12липня 1638 р. до Секретаря Конґреґації, Фр. Інґолі, пише таке: «Незвичайно тішуся, що церкву св. Сергія і Вакха призначено для русинів завдяки трудам Вашої Достойности…» /Пор. Великий А. Г.-Епістолє Метр. Кіос. Катол. Раф. Корсак…, ст. 154; Монумента Україне Гісторіка, водь. ІІ» ст. 247/.

Саме вирішення передати церкву св. Сергія і Вакха Русинам наступило дня 12 травня 1639 р. Про це згадується в письмі /Бреве/ папи Урбана VІІІ з 8 лютого 1641 р. /Пор. Великий А. Г. – Документа Поyтіфікум Романорум…, воль. І, ст. 517/. Не входячи в подробиці що історії самої церкви св. Сергія і Вакха, відсилаємо заінтересованих до наступного документу – «Акта С. Конґр. де Про. Фіде, воль. І» – Великий А. Г., де на ст. 174–175 читаємо: «Конґр. 267 Дня 25 червня 1640 р. – Було Зібрання. в Квіриналі у присутності Святішого, на якому були приявні 11 кардиналів,.. Реферував Ем. Кард. Сенкта Круціюс про Декрет візитації Апост., яким признається зєдиненим русинам /Рутеніс унітіс/церкву св. Сергія і Вакха в Римі разом з приляглими будівлями /підкреслення Вістей/. Цього самого дня Святіший Отець затвердив Декрет Свящ. Конґреґації».

Як згадано, Папа потвердив це рішення Конґреґації, надаючи йому силу ненарушного апостольського потвердження з вимогою, щоб усі ненарушно його зберігали «…так як ця Свящ. Конґреґація, властю їй даною Святішим Отцем… насамперед усно з Святішим Отцем і з його зарядження та уповаження постановила, вирішила і зарядила, щоб цією парохіяльною церквою св. Сергія і Вакха могла користуватися Колегія Руської Нації, яка має бути там утворена» /Пор. Великий А. Г. – Док. Ром. Понтіфікум… воль. Іст. 518/. Та руські /українські/ питомці і далі мешкали в Грецькій Колегії. Щойно 18груднгя 1897 р. папа Лев ХІІІ створив при церкві св. Сергія і Вакха «Руську Колегію». В стасовному письмі папа Лев ХІІІ згадує про задум папи Урбана VIII «…в думці прибігаємо до церкви св. Сергія і Вакха і її забудувань, які вже папа Урбан VIII – ласкаво призначив для Русинів» /підкреслення Вістей/. /Пор. Великий А. Е., цит. твір, воль. ІІ, ст. 485/.

Церква св. Сергія і Вакха була тим часом церквою Руської Нації, а в приміщенні, біля неї містився осідок Прокураторів Київсько-Галицьких Митрополитів. Для Митрополитів втримувано окремі кімнати. Вони, почавши від Київського Митрополита Р. Корсака, який вже як митрополит приїхав в вересні 1639 р., аж до Слуги Божого Андрея заїздили сюди як до свого власного митрополичого двору. Як відомо, Митрополит Корсак, приїхавши до Риму, тут занедужав і помер дня 28 серпня 1640 р. Згідно з його бажанням там його також похоронено.

Ствердження про те, що Києво-Галицькі Митрополити безпосередньо після зєдинення з Римським Престолом мали свій власний двір в Римі і утримували свого власного Прокуратора-Апокрізарія, має не тільки історичне значення. Церква св. Сергія і Вакха це не тільки історична пам’ятка, це свідок самобутности і помісности Руської /Української/ Церкви. Цей свідок говорить хоч мовчаливою, та зате дуже наглядною мовою до всіх, прихильників і противників, зрящих і незрячих, що Церква Київсько-Галицької Митрополії, це не якась собі провінція Латинської Церкви, але повноцінна, на началах свого власного східнього права і східньо-християнської традиції побудована Помісна Церква Руської /Української/ Нації. Не бачити цього, зводити все до маленького загумінка, це знецінювати цілу історію нашої Церкви, це підкошувати самі основи-принципи, на яких було заключено Берестейську Унію, це не розуміти «сіґна темпоріс», отих знаків нашого часу, це вбивати свідка, який говорить історичну і сучасну правду.

Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

церква св. Сергія і Вакха

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку