Закінчення. Початок у попередньому числі «Патріярхату»
Сьогодні внутрішня ситуація розподілу відповідальностей змінилася: уся турбота про життя Церкви перейнята священниками, а лаїки-миряни радо виконують вказівки отців, якщо такі вказівки є, або нудьгують без вказівок.
Тоталітарна влада зруйнувала «адміністративну» Церкву. Передусім було зруйноване розділення Церкви на парохії, які від Середньовіччя утвердилися як фундаментальна одиниця церковного життя. В тоталітарному режимі храми були зруйновані та зачинені, вони більше не були епіцентрами життя географічної спільноти. Віруючі самі вибирали, до якої церкви ходити, щоби взяти участь у Таїнствах.
Коли ж настала воля…
Прийшла воля. І ми не помітили того, що ментальність людей ХХІ століття вже не дозволяє розміщувати своє духовне життя і брати участь в Таїнствах Церкви за місцем «прописки». Життя стало занадто динамічним. Від’їзди, переїзди, зміна помешкань, міст, сіл не дають людям можливості бути приналежними до того, що раніше називали рідною парафією, а тим паче парафіяльною спільнотою. Тих, що збираються в парафіяльних храмах, трудно так назвати. Парафіяльні практики минулого, побудовані на принципі географічної приналежності, вже не дуже працюють. Ми не захотіли помітити того, що вільна спільнотність часів підпілля продовжує своє існування, і люди, особливо молодь, охочіше збираються в спільноти згідно з інтересами та мотиваціями навколо яскравих капеланів, аніж у храмових будівлях за місцем «прописки». Модель Церкви підпільних часів утвердилась і в нових часах, але як необов’язковий додаток до регулярних храмових містерій.
НЕ_підпільна Церква відродилася в іншій моделі. Відродилася Церква адміністративно впорядкована, Церква, життя якої організоване за монархічним принципом «верх панує над низом» і «васал мого васала не є моїм васалом». Натурально, що географічний принцип парафіяльності, притаманний феодальним часам, був також найбільш відповідним для вдалого адміністрування і проведення зборів на потреби катедри, семінарії тощо. Ще більш натуральним при такому форматі стало те, що відновлення Церкви відбувалося через будівельні роботи задля відродження церковних будівель, у яких би священники могли вільно розгортати свою діяльність і які були б пунктами відродження парафіяльної системи церковного поділу. Тобто при своєму відродженні Церква повернулася до «географічного» існування. В такому форматі всі, що живуть у районі відбудованого чи новозбудованого храму, ставали (хоча б номінально) прихожанами саме цього храму і запрошувалися до нього, бо «тепер можна», «у всіх людей так прийнято», «ми всі християни з прадідів» і до того ж «всі охрещені». Ага! І сумнозвісне «хто не з нами, той проти нас». Таким чином змінилася мотивація: від індивідуального вибору радикальності участі в пасхальності Христовій до мотивації «тотальної», бо всі такі, і треба бути як усі.
Занепад спільнотного духу
Здається, що задля відбудови Церкви за самим лише «географічно-парафіяльним принципом» довелося пожертвувати спільністю підпільних часів, коли люди гуртувалися задля того, щоб разом звершувати прощу до Небесного Царства, підтримувати одні одних, особливо найслабших, відстоювати справедливість і Богом дані людині права: бути милосердними та солідарними. Стилістика християнського життя невідворотно приводила спільноти до участі в Таїнствах Церкви. Але коли такі спільноти були замінені населенням у певних географічних кордонах, згуртованим навколо церковної будівлі, почали зникати і спільність, і спонтанні солідарність та милосердя, особливо мужність захисту прав і відстоювання справедливості. Тепер, через 30 років, адміністрація Церкви згори додолу пробує відродити цю стилістику, цю солідарність, милосердя і правовий захист, але чомусь туго воно йде. Бо солідарність милосердної справедливості завжди є спільнотною справою мотивованих християнством людей; бо «вподобав Бог спасати людей спільнотово», каже нам Другий Ватиканський Собор. Бо Церква спочатку будується із «живих каменів»: з поєднаних в одному Дусі людей, а лише потім – із цегли та цементу. І сукупність безлічі окремих людей, що виконують християнські ритуали в християнському храмі, ще не є християнською спільнотою. І адміністративні директиви не замінять духовної сили навіть малесеньких спільнот, які творять Боже діло, бо кажуть «з нами Бог».
Сказання про антихриста
Пам’ятаю, як улітку 1979 року десь на горищі один із нас відшукав «Три розмови» і «Легенду про Антихриста» Володимира Соловйова. Вечорами ми збиралися і читали вголос. Після читання були бурхливі суперечки, особливо щодо «Сказання про Антихриста», бо саме в ньому був чітко прорисований абрис тоталітарного «щастя», в якому нам довелося жити. Саме тоді ми вперше заговорили про те, що державний тоталітаризм є завжди антихристиянським та безбожним.
Але зненацька хтось поставив питання про можливість тоталітарності в Церкві, і градус дискусії підскочив до небезпечної точки кипіння. Історичні події та документи однозначно вказували, що Церква сама в собі тяжіє до тоталітарності, яка регламентує і цензурує, примушує кожного бути таким, як усі, міряє людей однією міркою. Тотальна уніфікація обрядів у Європі, проведена Римо-Католицькою Церквою, внаслідок якої зникли галіканська та амврозіанська літургії, тотальні шпигування та контроль думок інквізицією, шукання ворогів і відьом спотворили Церкву і спровокували вибух Реформації. Така сама ситуація мала місце в Московії за часів Петра Романова, коли патріаршество було замінене святійшим синодом з оберпрокурором на чолі. Саме цей святійший «главком» повинен був керувати адміністративно-єпископськими структурами і через військо священників «тримати в порядку» думки та наміри російського народу-богоносця.
І сама Церква не помітила…
У той час ми ще не знали роздумів Ганни Аренд, Віктора Франкла та інших світочів європейської думки, які пережили Голокост і концтабори нацистського режиму. Саме вони ставили питання: всі люди, що з істеричною радістю вітали Гітлера, знищували людей у концтаборах, масово «як один» ненавиділи і переслідували євреїв, – саме ці люди є в певному сенсі результатом багатовікового виховання народів Католицькою Церквою. Всі ці генерали, офіцери і солдати вермахту, які нищили ні в чому не винних людей і виправдовували себе тим, що «виконували наказ», – усі вони були виховані славетним католицьким принципом «послух більший за благочестя». Вони були виховані церковною інституцією, яка виносила послух, однаковість, підпорядкованість загальній думці та інші тоталітарні ознаки понад правду Голгофи і Христа, понад правду Спасителя, понад правду Воскресіння. І сама Церква не помітила, як, декларуючи тоталітарні принципи, стала «церквою від світу цього», виховуючи з людини хижу потвору, а з цілої нації – загрозу для людськості.
Ми ще не знали про метаною і переворот, який здійснила Католицька Церква під час Другого Ватиканського Собору саме задля того, щоби ніколи не повторювати гріх власної тоталітарщини у минулому. Ми не знали, бо жили в надрах системи, яку створив «святий народ-богоносець», як його називав Достоєвський та інші слов’янофіли. Саме він, вихований віками тоталітарного монголо-татарського православ’я, зміг зруйнувати цивілізацію і культуру в своєму рідному просторі, знищити науку, просвіту, економіку, але передусім весело і святково руйнувати Божі храми, калічити і вбивати священників, єпископів, монахів і монахинь, рубати сокирою ікони, знущатися зі святих мощей. Цей народ-богоносець, творець тоталітарної радянської імперії, також був вихований тоталітарністю російської Церкви, яка забула, що не послух владі, не обслуговування сильних людей, не промивання мізків є фундаментом Церкви, але майже абсурдний парадокс Заповідей Блаженства та Нагірної проповіді, скандал і позорище Голгофської Хресної смерті та тиха, майже таємна слава Воскресіння, яке вже тут, але назавжди потойбіч смертного буття.
Цілу ніч ми говорили між собою
Саме тоді, в часи підпільного церковного існування, цілу ніч ми говорили між собою про те, що підпілля переслідуваної Церкви є проявом Божої опіки. Ми говорили про те, що саме так Бог повертає свою Церкву до первинного натурального і притаманного стану, бо прагне не тоталітарної Церкви, але Церкви містичної, таїнственної, Христової. Тієї Церкви, яка не приймається думкою «силовиків світу цього», тієї Церкви, яка нехтує тлінними цінностями смертного світу заради Небесної Вітчизни. І в цьому відкритті була радість. Та сама радість, яка, можливо, надихала перших християнських мучеників, для котрих смерті не існувало, але тортури зближували їх тріумфальне Воскресіння.
Щоправда, уже тепер, через майже 30 років після «виходу з підпілля», мені довелося почути від «просвічених» семінаристів, що християнин не повинен бажати мучеництва, а радше дбати, щоби прожити життя мирно, пристойно, у всякому благочесті й чистоті. Про підпілля вони знали – Героям слава! Говорили про підпілля в епічно-героїчних тонах і співчувати тим, що брали участь у тому підпіллі. Але в згоді з тим, що говорив генерал Григоренко, справедливо вважали, що підпілля – це жахіття, яке зникло – і Богу дяка.
Трудно було пояснити їм, що свідоцтво і мучеництво є невід’ємним атрибутом Церкви, що Церква живе за рахунок хресних свідчень. І що підпілля нікуди не поділося, бо влада світу цього, влада кітчевих фестивалів, попсових мелодій, влада без культури, але з гонором, влада сильних адміністраторів і поліцейських, а особливо влада тих, що мають гроші та можуть усе «порішати й перетерти», – ця влада продовжує шукати непомітні стежки, щоби поріднитися з церковною адміністрацією і поставити церковні структури на обслуговування інтересів, які аж ніяк не збігаються з інтересами Пасхального Воскресіння та Небесної Вітчизни.
Трудною була та розмова, бо довести цю абсурдну для «пересічного загалу» думку, навіть спираючись на Євангеліє, було майже неможливо.
Бо часи змінилися.
І тепер ми маємо багато новозбудованих церков. Та й старі церкви теж покриті бляхою. Золочених бань – безліч. Дзвони привозять з-за кордону. Розписи, іконостаси у грецькій манері… Тільки чогось не вистачає, і ми все більше це відчуваємо: на шляху відродження Церкви, що вийшла з підпілля, ми допустили болісні втрати спонтанної солідарності, спільнотної домінувальної уваги до тих, що страждають; ми втратили силу місійного духа, відчуття відповідальності за спасіння душі того, хто поряд, того, хто в темряві безнадії; будівельні справи передують справам будування спільнот і дуже часто ритуал переважує Таїнство. Трудно інколи відшукати «смачну» катехезу, ба навіть сам смак до катехизації зникає. Занепадає дух смиренного служіння задля віднови «панувальної шляхти» тих, що приналежні до єрархії.
Але ж і успіхів досить багато! А втрати можна виправити – лиш би вони не були фатальними. Бо за фатальні втрати інколи треба платити.
о. Олександр-Август Чумаков, салезіянин