УАПЦ

Ми, Предстоятелі двох православних юрисдикцій — Української Православної Церкви Київського Патріярхату та Української Автокефальної Православної Церкви (надалі Сторони)

усвідомлюючи свою відповідальність перед Боголюбивим українським народом, неприродність існування трьох українських православних церковних юрисдикцій, що поділяє народ, зашкоджує миру і злагоді в суспільстві, бажаючи суспільного єднання в Україні, добра і спасіння кожній людині і всій українській людності,

констатуючи відсутність загально-православних канонів щодо автокефалізацій Церкви, відстоюючи державнотериторіяльний принцип церковно-канонічного устрою: єдина держава, єдина Церква, єдиний єпископ, сподіваючись з вірою у промисел Божий, що історична справедливість стосовно Київської Церкви, звідки поширилося світло Христової віри по всій Україні-Русі буде відновлена і український народ буде мати єдину Помісну Православну Церкву.

прагнучи зустріти 2000-ліття від Різдва Христового у згоді, єдності, благодаті та Божому благословінні,

проголошуємо у присутності Президента України Л. Д. Кучми наше бажання і твердий намір щодо об’єднання Української Православної Церкви в єдину Українську Помісну Православну Церкву з патріяршим управлінням.

До проведення об’єднавчого Всеукраїнського Православного Помісного Собору Сторони упродовж 1998 року проведуть Помісні Собори УПЦ-КП УАПЦ з обговоренням цього питання, а також створять на паритетних засадах передсоборову єпіскопську конференцію, яка опрацює механізм об’єднавчого процесу та підготує проект статуту єдиної Української Помісної Православної Церкви з патріяршим управлінням згідно з загальноправославним канонічним правом та канонічним правом української Церкви.

Закликаємо ієрархів, кліриків та вірних УПЦ-КП та УАПЦ відкинути все, що було і продовжує бути перепоною на шляху до церковної єдності в Україні, і ставши дозрілим знаряддям Господнього довір’я робити усе можливе для створення єдиної Української Помісної Православної Церкви. Благаємо нашого Господа Ісуса Христа, щоб обдарував душпастирів та церковний люд мудрістю у Богом благословенний справі об’єднанні наших Церков. Всі ці заходи повинні мати канонічну основу.

Патріарх Київський і всієї Руси-України
+ Філарет

Патріарх Київський і всієї України
+ Дмитрій

Голова Фундації Духовного Єднання України
М. Кравець

Доповідь на Другому Помісному Соборі УАПЦ

Євангельська місія Церкви в світі, визначаючись незбагненними в своїй величі плянами Божественного відкупленя, втілюється в розмаїтій і багатогранній суспільній діяльності, покликаній осяяти світлом істини єдиний правдивий шлях людства в історії — шлях до вічного життя. «Ніхто не засвічує світила, щоб його вкрити посудиною або поставити під ліжко, а, навпаки, його ставлять на свічнику, щоб ті, що входять, бачили світло» (Лк. 8; 16). Мусимо бути тим свічником, з якого на далекі виднокола рідного краю й діяспори випромінюють лагідне сяйво радісної відкупительної звістки наша молитва й наші добрі справи.

Ворожі Христовій Церкві сили, не здолавши її під час новітніх гонінь на віру, змінили свою стратегію. На жаль, вони здужали порізнити українських християн, нав’язати їм міжконфесійні змагання, ввести до церковної ієрархії осіб, дискредитованих у минулому й нерозкаяних, позбавлених належних духовних і моральних якостей, спокусити частину клиру й мирян гонитвою за майном, славою, підтримкою владних структур. А відтак авторитет Церкви, насамперед нашої Православної незалежної Церкви, в очах громадськости впав, знов зросла підозрілість і недовіра мирян до клиру.

Попри позірне толерування державою Української Церкви ставлення парламентарних і урядових кіл до віри й віруючих у порівнянні з Радянським Союзом засадничо не змінилося. Пільгове оподаткування й заохочення доброчинної діяльности лишилося нездійсненною мрією; збитки релігійних громад, котрі втратили храми й майно, не відшкодовуються; в багатьох церквах продовжують діяти музеї, концертні залі, кінотеатри; жодній конфесії не надається етерний час для ведення теле- і радіоєвангелізації, хіба що за грубі гроші чужоземних місій; в більшості шкіл не допускається навчання релігії; тривалі розмови про інститут капелянів не мають досі жодного наслідку, крім нелегальних спроб залучити священиків до праці на військових посадах у соціяльно-психологічній службі Міністерства оборони України. Архаїчне й суперечне релігійне законодавство дає грунт для найрізноманітніших зловживань, серед яких особливо виділяється багатомісячна наруга над громадською гідністю вірних УАПЦ, проскрибованої, зацькованої органами масової комунікації й позбавленої юридичних прав, як і колись, за Петра І та Йосифа Сталіна. Інструментом дискримінації віруючих і розпалювання релігійної ворожнечі лишається Совєт у справах релігій, сталінсько-більшовицьку природу якого не здатні переінакшити жодні кадрові зміни.

Ми пишаємося тим, що сподобилися повторити подвиг катакомбної Церкви апостольських часів, наражаючись на переслідування, потерпаючи від погроз і насильства, змушені правити Службу Божу в тісних приміщеннях або й надворі. «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи Мене ради» (Мт. 5:11), — говорив на горі Спаситель. Але ж чи не трагічно, молячись на кожній відправі «за боголюбиву і Богом бережену Україну нашу, уряд та військо її», усвідомлювати, що перший провід відродженої держави стягає богоборчою політикою на край і народ найнебезпечніший гнів — гнів Творця і Вседержителя світу. Мусимо бути покликом сумління, котрий заохочує до покути й примирення. Але водночас мусимо твердо й послідовно відхиляти спокусу упокоритися волі держави, нехай навіть нашої Української Держави, світській владі, хай найдемократичнішій у світі. Бо державна Церква — то вже не Церква, а урядовий департамент з релігії; визнавши ж владу світських законів вищою за догми й канони Церкви, стаємо на службу до того, хто показував був колись Ісусові всі царства світу й славу їхню, намовляючи: «Оце все дам Тобі, як упадеш ниць і мені поклонишся» (Мт. 4:9).

Шануючи принципи відокремлення Церкви від держави, саме в перспективі реалізації цього принципу бачимо неозоре поле використання духовного потенціялу Церкви задля вищого добра української нації, поставленої нині на межу не тільки втрати небесного майбуття, але й туземного існування. Примара виродження й заглади стає щораз очевиднішою. Відкинувши християнську ідею вічного життя, суспільство підпадає під вплив новітньої антигуманної культури смерти. Смертна кара для ув’язнених, самогубство, кримінальні злочини, взаємна ненависть і жорстокість, масове вбивство ненароджених дітей, культ грубої фізичної сили складаються в цілісну сатанинську систему, котра здійснює наступ на масову свідомість. І небачені маштаби таких форм повільного самогубства, як алькоголізм і наркоманія, ставлять нас не колись у майбутньому, а вже сьогодні, зараз перед прямим вибором: з Христом до життя чи в прірву небуття через богоборчу закам’янілість атеїзованого мислення. Перевівши спільно з іншими Церквами та державними урядовцями ідеї християнської етики й антропології в площину реальних соціяльних програм, ми можемо дієво протиставитися цій руйнівній хвилі.

Індивідуальна свобода, така манлива в посттоталітарному суспільстві, легко може обернутися анархією та вседозволеністю за обставин духовного вакууму, котрий прагнуть заповнити вчення й ідеології, несумісні з християнством. Аморально бути пасивним споглядачем наступу оккультних і езотеричних доктрин, згромаджень сексуальних меншин і необільшовицьких угруповань. Мусимо твердо й послідовно боронити суспільство від культу наживи і статевої розбещености, людиноненависницької ідеології клясової боротьби і расової винятковости. Стаємо в обороні шлюбу й родини, права людини на власність, гідности й соціяльної забезпечености дітей, інвалідів, хворих і літніх людей. І саме для здійснення свого суспільного обов’язку вимагаємо від держави:

 юридичного визнання УАПЦ, правних гарантій її розвою і відшкодування вчинених кривд;

• безоплатного надання УАПЦ етерного часу на українському телебаченні та радіо для трансляції недільних і святкових богослужень та щоденної катехизації;
• стимулювання доброчинної діяльности через запровадження пільгового оподаткування для жертводавців;
• підтримку видавничої діяльности Церкви;
• жорстокого обмеження пропаганди аморальности, клясової ворожнечі, торгівлі алькоголем і цигарками, проституції;
• чіткої юридичної кваліфікації вбивства ненародженої дитини як найважчого кримінального злочину;
• відмови від смертної кари;
• законодавчого й економічного забезпечення можливостей для душпастирської опіки над військовими, в’язнями, хворими, каліками, учнями шкіл і студентами, вихованцями дитячих будинків і мешканцями будинків ветеранів війни та праці;
• створення можливостей для розширення мережі церковних шкіл, дитячих садків, лікарень, шпиталів, в т.ч. за рахунок передачі Церкві у власність державних установ.

Головною передумовою для порозуміння між державою та Церквою є ліквідація ганебного залишку атеїстичного тоталітаризму — совєту в справах релігій і його відділів в областях. Досвід показує, що інститут уповноважених неспроможний займатися чимось іншим, крім волюнтаристського втручання у релігійне життя з метою здобуття певного політичного й матеріяльного зиску. Ці корумповані структури в Києві заграють з УПЦ-КП, у Львові — з УГКЦ, в Харкові — з УПЦ-МП, але ніде ще не дали жодних корисних наслідків. Функції забезпечення зв’язку церковних установ із урядом і місцевою владою цілком компетентний здійснювати висококваліфікований юрист, посади якого можна встановити при Кабінеті Міністрів України, обласних і Київській міській державних адміністраціях.

Рівень нашого патріотизму інколи намагаються вимірювати готовністю сліпо виконувати пляни державного апарату, політичних партій і рухів. Досить дивна, щоб не сказати абсурдна, позиція. Християнин дивиться на стосунки Церкви, держави й партій по-іншому. Наша держава й політичні партії остільки є українськими, оскільки здатні оцінити й пошанувати релігійно-церковні традиції Української Нації, носієм яких є УАПЦ. Ми готові до самовідданої і жертовної праці, але не задля політичних інтересів певного уряду, партії чи групи, а в ім’я цілої нації та всього народу Божого. Вимагаємо при цьому не пільг чи привілеїв, а нормальних стосунків і правного захисту.

Перші спроби безпосередньої участи священнослужителів у виборах і парляментарній діяльності дали наслідки трагікомічні, найповніше втілені в постаті митрополита Агатангела Савина. Це — осторога для всіх нас. Священик, а тим більше єпископ не може нехтувати пастирськими обов’язками або виконувати певні зобов’язання перед позацерковною групою осіб, котрі його обирали або підтримали. Життя підводить нас до необхідности ствердити традиційну для Церкви заборону для духівництва займати державні посади або бути членами політичних партій. Мусимо утверджувати соціяльну доктрину Церкви з катедри й проповідальниці, сповідаючи й навчаючи мирян, з яких і треба виховувати кваліфікованих політиків, здатних ліпше за пастиря захистити християнські ідеали на партійних зборах, мітингу чи в парляменті.

А це вимагає широкої та розгалуженої мережі громадських організацій православних мирян. Досвід таких організацій виробило Всеукраїнське братство апостола Андрія Первозванного, статус якого в Церкві досі лишається непевним і не закріпленим статутово. Але не використовується форми сестрицтв (бо спроби политізованих киянок деклярувати себе як сестрицтво успішним не назвеш), мистецьких об’єднань, клюбів, товариств тощо. Всім їм повинне зайнятися почесне місце і в новій редакції церковного статуту, і в повсякденній практиці пастирської діяльности наших парафій.

Суспільство прагне бачити в Церкві не банальне громадське об’єднання, а вищий взірець, несхитну моральну силу, твердого оборонця духовної традиції. І коли ми зараз заявимо про готовність негайного вступу в нові міжцерковні альянси, це не тільки завдасть нищівного удару по авторитетові національної Церкви, але й може стати благословенням для входження цілої країни в аналогічний політичний альянс — нав’язуваний більшовиками економічний союз, політичний союз СНД, а відтак повернення собі ролі меншого брата у відродженому СРСР. Добре зважимо над цим, перш ніж говорити про об’єднання. Порадьмося з партнерами: УГКЦ як другою національною Церквою України, двома спадкоємцями Київського екзархату РПЦ — Українськими Православними Церквами Київського та Московського Патріярхатів. Забудьмо дріб’язкові образи й власні амбіції, але пильно простудіюймо наші церковні догми, канони й устави. Перечитаймо історію, аби не вийти з об’єднавчого собору розчленованими на декілька додаткових уламків.

Я бачу шлях до єдиної Української Помісної Християнської Церкви повільним, впевненим і безкомпромісним. Шляхом до духовної свободи, а не протекторату Москви, Риму, Царгороду чи світського уряду. Поквап і легковаження є припинення взаємної дискредитації, створення всеукраїнської міжцерковної передсоборової комісії з постійно діючими філіями в кожній із Церков східнього обряду, ретельного слідства над канонічністю свячень і церковних рішень, покути за порушення канонів (поставлення на катедру через втручання влади, хабарі при зведенні в сан, пересвяти, священнослужіння під забороною тощо), узгодження обрядових особливостей, вироблення спільного статуту й спільного перекладу богослужбових книг і, нарешті, евхаристійного поєднання довкола одного престолу. А вже після цього не проблемою буде зібратися на справді всеукраїнський собор і обрати єдиного предстоятеля національної Помісної Апостольської Церкви. Як би добре було впоратися з цим до 400-річчя трагічного поділу нації в Бересті! Що ж до більш ранніх термінів поєднання, то вони можливі лише як підпорядкування слабших організаційно чи економічно сильнішим, і треба тоді прямо говорити не про об’єднання, а про входження під юрисдикцію папи римського, московського патріярха чи Михайла Антоновича Денисенка. Коли ж прагнемо до об’єднання рівних братніх Церков, мусимо нині вийти з собору зміцнілі й поєднані, обравши гідного предстоятеля.

Проблема досягнення міжцерковної згоди є, безперечно, надзвичайно істотною. Але це не дає підстав облишити решту справ і заходитися без краю дискутувати над об’єднанням, вбачаючи в цьому панацею від усіх лих. Ніколи не була наша Церква такою єдиною, як після 1946 р.,* але й ніколи не була вона такою духовно слабкою. Не повторюймо пережитих помилок! Виростаймо в Церкву творчу, будівничу й наступальну. І коли ми розсунемо штучно створені бар’єри, розпросторимо покрову материнської опіки над усіма верствами народу України, тоді й буде зроблено вирішальний крок у переході від неприязних суперечок до поєднання в любові перед престолом містичного глави, Котрий «на суд у цей Світ прийшов, щоб ті, які не бачать, бачили» (Ів. 9:39).

Київ, 7 вересня 1993 р.

* Чи справді автор статті уважає ліквідацію Греко-католицької Церкви досягненням, а Української Православної Церкви взагалі не було. Отже, про яку «єдиність» іде мова. Якщо про російську, то так, але ж і в тому була трагедія Української Католицької і Православної Церков.

Редакція

 

Київ. (Укрінфрм). «Рішення про об’єднання Української Автокефальної Православної Церкви з будь-якою іншою Церквою, відповідно до статуту, може бути прийняте лише скликаним мною Собором єпископату, духовенства та мирян УАПЦ», — заявив Патріярх Київський і всієї України Мстислав. Тим самим він не визнав рішення про об’єднання у червні нинішнього року частини Української Православної Церкви і Української Автокефальної Православної Церкви в єдину «Українську Православну Церкву — Київський Патріярхат».

У своєму зверненні до єпископату, духовенства та мирян УАПЦ, опублікованому у київській газеті «Независимость» 31 жовтня, Патріярх Мстислав висловив глибоке занепокоєння тією атмосферою невизначености, що склалася навколо Церкви після так званого «об’єднання». При цьому він зовсім не відкидає ідею єднання усіх православних християн України та діяспори. Як повідомляється у зверненні, підготовка до Собору УАПЦ вже розпочалася. Що стосується визнання частиною єпископату УАПЦ рішень червневого Собору, то, як зазначив Патріярх Мстислав, вони не є зобов’язуючими для єпископату, духовенства та мирян УАПЦ.

https://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/20808/

(Уривок з інтерв’ю)

— Верховна Рада України проголосила закон про свободу віри і совісти. Яке практичне значення цей закон мас для УАПЦ? Чи припинить цей закон віросповідні конфлікти між ісповідниками УАПЦ і Митрополією Московського Патріярхату та між УАПЦ і Греко-католицькою Церквою?

— Про цей закон про свободу віри й совісти я вже, фактично, дізнався в Америці, що такий уже вийшов, що такий уже є. Я так вважаю, якщо цього закону будуть дотримуватися всі обласні, районні і республіканські центри, — то він може навести порядок, і конфліктів віросповідних не повинно бути в Церкві. Але я також вважаю, що ще більшим є закон моральний, який багато повинен спричинитися до того, щоб спинити всі конфлікти; вони не потрібні для нас, і ми не повинні давати можливості цим конфліктам розгорятися, їх треба всіляко пригашувати.

— З уваги на те, що в простолюдному розумінні різниця між УАПЦ і т. зв. «Українською Православною Церквою», яка залишається вірною Московському Патріярхові, вбачається лише в площині юрисдикцій, — чи є спроби звести ці юрисдикції до порозуміння або й поєднання їх воєдино?

— Ви може знаєте, отче Протопресвітере, що була така розмова, але ми з своїм Патріярхом, з підготовкою до всього, що мало слідувати за тим, — втратили і програли час. Час змінився не в нашу користь. Але я маю переконання, що ієрархи конфесії Московської Патріярхії — це ієрархи Російської Церкви на Україні, бо ми не вважаємо, що то Українська Церква. Якщо вони служать по-російському, то яка ж то «Українська Церква»? Я сподіваюся, що все таки дійде до згоди між нами; вони зрозуміють, що на Україні повинна бути одна Церква, і що Україну не потрібно ділити. На мою думку, це скоро повинно статися, — якщо Бог дасть на те Своє благословення.

— Добре, а тепер, Владико, вдаймося в припущення: якщо б Московська Патріярхія надала Православній Церкві в Україні повну автокефалію, — як цю автокефалію потрактувала б існуюча УАПЦ?

— Про цю «повну автокефалію» ми вже чуємо давно. І саме це приспішило нас скликати Всеукраїнський Собор — щоб ця «автокефалія» не проковтнула нашої Церкви. Але я зараз вважаю, що якщо б навіть Московська Церква і дала автокефалію всій Українській Церкві — наша УАПЦ не пристане до цієї автокефалії. Ми вважаємо, що ми відібрали від Руської Церкви тільки те, що вони від нас незаконно взяли 1686 року. І тому я переконаний, що то було б зрадою зараз відійти від своєї рідної Української Автокефальної Православної Церкви і знову прийняти якусь милостиню з Москви. На це, думаю, ніхто з нас не піде.

— Владико, ми всі свідомі того, що УАПЦ в Україні, канонічно говорячи, знаходиться в тяжкому положенні і що чимало членів її ієрархії і духовенства вірять, що Українська Православна Церква в Канаді може допомогти УАПЦ, так би сказати, «канонізуватися» по відношенні до інших Православних Церков. Наша Церква, справді, готова зробити все, що могла б, щоб допомогти УАПЦ в Україні. Як ця допомога розуміється в Україні?

— Дійсно, я вам хочу сказати, що так як колись людство очікувало народження Спасителя і чекало цього кожен день, так і зараз Українська Церква жде якогось виходу — тому що ми не хочемо називатися сектантами; ми не хочемо бути, як острів чи як човен на морі, гонимий вітром, що не може пристати до берега. Ми багато покладаємо надії на Канадську Церкву: вона нам може в тому допомогти. Ми розуміємо, що вона багато робить для того, щоб подати нам руку. Тільки, може, ми самі мало прикладали зусиль для цього. Треба було нам давно або відразу після Собору поїхати до Константинополя, розібратися там, як нас трактують, — може нам підказали б щось, як дальше поступати. Ми, наше духовенство, яке я очолюю, всі дуже хочемо ввійти в родину Церков Всесвітнього Православія, щоб не жити окремо, а як одна сім’я. І це не означає, як хтось думає, що ми з неволі московської пішли б у неволю грецьку. Це зовсім не так! Ми вважаємо, що ми є народ — 60 мільйонів — великий народ. Нехай одну третину того народу займуть інші конфесії, але дві третіх — це чисте Православіє! І ми хочемо бути в сім’ї православній, вийти на форум світового Православія, щоб про нас знали, як про Церкву, і рахувалися з нами, щоб ми молилися з усіма, бо, як. кажуть, спільна молитва більш Богові ближча і миліша. Навіть Літургія, що називається «літос то ергон», означає — «загальна молитва». Та й перед світом ми не будемо мати імени. І я вважав це від першого разу, ще коли навіть відроджував нашу Церкву в 1989 році, коли вперше посвятив в диякона о. Юрія Бойка; я сказав тоді, що перше моє бажання — це відродити Церкву на Україні — нашу Українську Автокефальну Православну Церкву; друге — відродити ієрархію для неї; а третє — ввійти в молитовне, євхаристійне поєднання з усіма Православними Церквами Сходу. Наразі, як ми бачимо, Канадська Церква ввійшла в це поєднання, і ми вітаємо її за це. Я знаю, що ви багато приклали до цього своїх фізичних і духовних сил, а ваш Святитель, Ангел Канадської Церкви — Блаженніший Митрополит Василій, довів цю думку до повного завершення — мрію ще раніших ієрархів, як Митрополита Іларіона, Митрополита Іоана та інших, які всім своїм єством стреміли ся до того поєднання. Я вважаю, що цим велике діло ви зробили. Може дехто, не розуміючи того, говорить, що «вони знову пішли в неволю». Я ж кажу, що це не є неволя, це — вхід в православну сім’ю. Я враховую, що ви, ваша Церква, знаходитеся зараз в теплому, гарному домі, а ми, наразі, знаходимося надворі, де холодно, і ми хочемо також до теплої, обмолитвенної хати, щоб разом і ми могли молитовно зігрітися. Цим домом якраз і є Вселенська Церква, Єдина Церква, в сім’ю якої входять усі Православні Церкви.

І ми хочемо також гідно ввійти до цієї Церкви. Просимо вашої помочі, щоб і ми нормалізувалися в своєму церковно-духовному житті. До того я буду стремітися, скільки зможу.

— Недавно в газетному інтерв’ю із Святішим Мстиславом одна кореспондентка чомусь задала питання, чи знає він те, що Ви колись ніби то співпрацювали з КҐБ. Що це таке?

— Отче Протопресвітере! Я скажу коротко, що хтось хотів би бажане бачити дійсним. Хтось хоче так зробити, щоб мені попсувати авторитет перед Церквою. Як ви чуєте самі, що новий Патріярх вводить нові порядки. Я не так дуже переживаю за те, тому, що це його справа; він вже відповідає за все. До цього часу я, як первоієрарх УАПЦ в Україні, переживав, але зараз нехай переживає Патріярх. Я вважаю, що таке запитання було явною провокацією, щоб очорнити мене, як Первоієрарха УАПЦ в Україні. Бо кожний розуміє, що найтяжчим ударом і наговором або очорненням для церковнослужителя чи навіть ієрарха є звинувачення в співпраці з людьми, які вчинили так багато кривди для нашого народу і для нашої Церкви. А ви знаєте, що мого батька так тяжко побили — за нас, двох синів, за те, що нас не було вдома, бо мусіли втікати від ворогів, — батька так побили, що він за десять днів, у віці 50 літ, помер. Нас з братом (він зараз Владика Тернопільський і Бучацький) засудили: брата на десять літ каторжних робіт, і він всі ці роки, навіть більше, відбув з тяжких морозах Красноярська і Норильська, там, де вічна мерзлота. Мене ж засудили на 20 літ каторжних робіт, і я відбув 9 років тяжких робіт у шахтах. Всю мою молодість зруйнували й змарнували, і після того, коли в нас було все знищене, — чи може свідома людина бути помічником для того, хто зробив стільки зла для нашої родини, для України і для всієї Церкви? Це є абсурд!

Кожний знає, як я працював, як єпископ, ще в Житомирі: я відкрив 85 церков, які були майже на знищенні. Я відкрив, дав кожній церкві священика. А було дуже важко в ті часи. Я один в Радянському Союзі судився з уповноваженим по церковних справах Анатолієм Топольницьким. Я один — мені казали — що ти робиш! Та то ж КҐБ! Я кажу, що я за правду сидів у тюрмі, я не люблю неправди; як хто говорить неправду, я виходжу, я там не можу бути. І я все таки поборов, правда взяла верх. Мене насильно, без мого бажання, Руський Синод в 1989 році звільнив від управління Житомирською ієрархією і післав на лікування, якого я не просив. Мене, напевно б, не звільнили так легко б, а дали б другу єпархію, якби я водив дружбу з сильними миру цього… Я їх ніколи не знав. Нам з ними не по дорозі. Я вважаю, що комусь зумисно хочеться, щоб такий ярлик причепити людині, яка займає вище становище в Церкві.

— На жаль. Тепер таке питання: одного разу я розмовляв з політичним діячем з України, і він переконував мене, що вихід з віросповідної ситуації в Україні полягає в тому, щоб завести в Україні одну т. зв. «Християнську Церкву». Побуваючи в Україні недавно, я також неодноразово чув про цю ідею. Як, на Вашу думку, чи багато людей в Україні поділяють ідею «Християнської Церкви»?

— Дорогий отче Протопресвітере! Я також чув про це. Але я вважаю, що прямих послідовників такої версії немає. Мені навіть дивно почути, що така Церква,як УАПЦ, не відповідає своїй дійсності, що Церква Греко-католицька також не є досконала. А яка мала б бути ця третя Церква? Це — утопія, це говорить дитина, яка не вміє розрізнити правої руки від лівої. Це була б Церква, яка не мала б Христа і Його правдивої науки в своїй основі. Церква Греко-католицька є дійсна, і вона не потребує перелицьовування, не потребує цього і наша УАПЦерква, ані Протестантська. Щоправда, Протестантська може часом наближатися до якогось більш, так сказати, реального життя духового, — канонічного життя, від якого вона, наразі, ще далеко. Таке може бути. Але щось таке третє, серединне — такого не буде і бути не може.

— Дорогий Владико, я дуже вдячний Вам за Ваші погляди, за Ваше розуміння, а тепер — чи Ви хотіли б щось від себе сказати?

— Я хочу сказати, отче Протопресвітере, що щиро дякую Блаженнішому Митрополитові Василію і Преосвященнішому Владиці Юрію за хліб-сіль, за їх щедру гостинність. Я буду все своє життя молитися Богу, щоб вони були здорові, щасливі і в ласці Божій. Надіюся, що в 1992 році вони відвідають мене в нашій славній Україні. Також хочу, щоб між нами було молитовне єднання, щоб ви приїжджали до нас і в нас служили, а ми, в свою чергу, щоб приїжджали до вас і служили у вас, щоб якось наша Україна з’єдналася з усією діяспорою, бо де єдність — там сила. Вже досить нас роз’єднували. Хотілося б, щоб ми зараз виробляли певний курс взаємної допомоги: ви зі своєї сторони, а ми — зі своєї. Я дуже вдячний Блаженнішому Митрополитові Василію, що він багато-багато трудиться для користи нашої Церкви. Я бажаю йому сил і здоров’я. Я дуже вдячний вам, що ви приїжджаєте до нас на Україну, що ви нам допомагаєте у всьому. Я вважаю, що вашу поміч ми всі дуже цінимо. Я дуже бажав би, щоб скоро вся діяспора була єдиним, великим українським народом.

— Дасть Бог, то буде. Моліться за нас, Владико. Я Вам сердечно дякую, благословіть!

— Бог благословить. Дякую.

+ Блаженніший Митрополит Іоан
8 серпня 1991 р.

 

Покищо не збираємось аналізувати ситуацію Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) в Україні, але бажаємо наших читачів запізнати з двома документами, що з’явились в українській пресі. Авторами цих двох документів, які друкуємо нижче, є творці українського автокефалізму в Україні у наш час. Перший документ належить протопресвітерові Володимирові Яремі, це є своєрідне звернення, яке з’явилось на сторінках газети «За вільну Україну», 20 вересня 1991 p., що друкується у Львові, під назвою: «До духовенства і віруючих УАПЦ». Тут бажаємо хоч кількома реченнями сказати про о. В. Ярему. Як сам о. В. Ярема у своєму «Відкритому листі Митрополитові Київському Філаретові (Денисенкові)» писав: «Пишу цього листа як один із сучасників і учасників праці Ініціативної Групи по переходу греко-католиків у Православ’я. Тоді я був ще тільки кандидатом у священство, тому не міг бути членом Групи…». (Цей відкритий лист о. В. Яреми був надрукований у нашому журналі за вересень і жовтень 1989 p.). Поруч з тим бажаємо вказати, що о. В. Ярема був також одним з головних ініціяторів створення УАПЦ, один з тих, що знайшов Владику Іоана Боднарчука, і один з головних організаторів Собору УАПЦ у Києві.

Другий документ, якого друкуємо тільки дещо з нього, це «Інтерв’ю з Митрополитом Іоаном», яке провів редактор «Вісника» — протопресвітер о. д-р Степан Ярмусь. «Вісник» є пресовим органом Української Православної Церкви в Канаді, а з’являється у місті Вінніпегу, Манітоба. Інтерв’ю було надруковане за вересень 1991 р. До речі, бажаємо тільки пригадати, що Митрополит Іоан був одним із головних організаторів Собору УАПЦ у Києві, на якому обрано патріярхом Блаженнішого Мстислава, а він сам, себто Владика Іоан, був обраний на містоблюстителя Патріярха Мстислава. Владика Іоан від деякого часу перебував на лікуванні у Чікаго, а опісля відвідав Канаду і брав участь у святкуваннях 100-річчя поселення українців у Канаді. Відвідав деяких українських католицьких єпископів, а в основному був гостем у Митрополита Української Православної Церкви у Канаді у Владики Василя. Владику Іоана тепло вітали. Не будемо подавати ближчих пояснень й інформацій про Владику Іоана, бо наші читачі знають з наших інформаційних статтей, що були надруковані у минулому. Виглядає, що Владика Іоан перестав говорити про «козацьку» Церкву. Як вже на початку сказано, покищо удержуємось від коментарів, бажаємо, щоб їх наші читачі робили собі самі.

Редакція

До духовенства і віруючих УАПЦ*

Українська Автокефальна Православна Церква відроджується у складних умовах. Вона є категорично небажаною до шовіністично настроєної верхівки РПЦ та її філії в Україні, тому має сильного ворога в особі компартапарату і всіх його органів. Будучи виразником традиційного потягу галичан до духовної єдности з усією Україною та до церковної незалежности і самобутньости, вона має також опонента в особі УКЦ, підтримуваної і ззовні, і зсередини матеріяльно і морально. Ідея церковної незалежности тримається лише на щирому ентузіязмі прихильників і живиться народньою підтримкою.

Лише наївний міг би вважати, що потужна тоталітарна машина не передбачила всього можливого, щоб створити перешкоди для розвитку УАПЦ на східні області. Отже, вона шукала засобів скувати енергію автокефалії міжконфесійними конфліктами (і дуже вміло залучила до цього навіть представників нових демократичних організацій, а відтак новообраних Рад), спровокувати внутрішню боротьбу, підірвати авторитет, опанувати верхівку.

Дуже небажаною для ворожих сил була кандидатура Владики Мстислава Скрипника на патріярха УАПЦ. Небажаною була і організація свідомих мирян — Братство УАПЦ. Позбувшись цих двох перешкод на шляху опанування УАПЦерквою, відсунути її ініціяторів залишалось простою справою.

До боротьби проти інтронізації обраного патріярха Мстислава був залучений владика Іоан Боднарчук, перший єпископ УАПЦ. Важко сказати, чи був він спеціяльно підставлений як приманка для ініціяторів автокефалії, які на той час гарячково шукали ієрарха, чи опрацьований відповідними органами та їх агентурою в оперті на негативні риси характеру — лицемірство, жадобу влади і грошей, підступність і мстивість. Таким чином, владика Іоан почав виставляти себе як претендента на титул патріярха і після невдалих спроб у змові з прибічниками зірвати інтронізацію обраного патріярха Мстислава почав майже відверто провадити боротьбу проти нього. Мало місце збирання підписів проти патріярха (зокрема, в Турківському районі), ігнорантське ставлення до нього, спроба перешкодити його другому приїздові до Львова (зірвана свідомими мирянами), різні інтерв’ю та виступи. Розкольницька діяльність митрополита Боднарчука поширилась і на українські православні церкви за межами України. Митрополит та його група розповсюджували наклепи на патріярха, сіяли серед владик і духовенства сумніви щодо канонічности та страх перед собороправністю.

Почалось методичне руйнування засад УАПЦ, проголошених на початку її відновлення. Митрополит Іоанн оточив себе духовенством, що відігравало недавно неабияку ролю в РПЦ і перебувало в приязних стосунках з комуністичною владою. Почалась боротьба з ініціяторами автокефалії. Відразу впав у немилість чесний і принциповий отець Іван Пашуля. Підступно і цинічно митрополитом та його прибічниками штучно формувався образ Братства святого апостола Андрія Первозванного, як такого, що нібито рветься до влади у Церкві, і якщо його не розігнати, почне керувати священиками, а, найгірше, церковними касами. Ця хитрість, на жаль, мала помітний успіх, і Братство стало майже паралізованим у своїй діяльності, також у скерованій на формування осередків автокефалії в східніх областях.

Львівська єпархія поступово перетворювалась у специфічну, незалежну від патріярхії, самодостатню і незацікавлену у розвитку на схід, формацію.

Коли шкідлива діяльність митрополита стала очевидною, патріярх відсунув його від управління. Однак, підривна структура, збудована навколо митрополита, продовжувала діяти і, мабуть, не без його таємної участи. Молодий владика Данило, поставлений керувати Львівською єпархією, виявився маріонеткою митрополита Боднарчука та його групи, і справи в єпархії далі гіршали. Епархіяльна рада, у якій половину становлять священики з периферій, втратила можливість контролювати події, і канцелярія єпархії опинилась під повним впливом прибічників митрополита.

Сказати однозначно, хто є безпосереднім виконавцем сценаріїв, писаних комуністичними органами, покищо неможливо, бо тут об’єднались коляборанти, нечесні священики, владолюбні особи. Діє ця група у постійних контактах з провідниками УПЦ-РПЦ.

Тепер, вже з благословення владики Данила, почали штучно створюватись всілякі товариства і ради, альтернативні Братству та існуючим церковним радам. Ще до цього були випадки, коли окремі громади УАПЦ були підштовхувані до голосування за Союз, до пошуків захисту в комуністичних структурах та їх друкованих органах.

Недавно відбулася спроба втягнути мирян УАПЦ у співпрацю з «Громадою Г. Костельника», інспірованою УПЦ-РПЦ та компартапаратом.

Агентурні структури в обох конкуруючих конфесіях використовували і використовують для підтримування нових конфліктів, з одного боку, тенденційну політику більшости місцевих Рад у ставленні до конфесій та, з другого боку, навмисну пасивність правоохоронних органів. Сильним прикладом і аргументом, використовуваним тими, хто підштовхує УАПЦ до демонстративного висловлення недовіри Львівській обласній Раді та її керівникам, є те, що при виразному урядовому сприянні УКЦ УАПЦ досі не отримала у Львові навіть єдиної кімнати для своїх потреб.

До речі, східні області потребують священиків, як спрагла земля — води, тому відсутність у Львові бази для семінарії є своєрідним індикатором щирости українського патріотизму і політичної зрілости. Аргументом є і всі невдалі пункти ухвал обласної Ради щодо врегулювання міжконфесійних відносин, котрі в деяких місцевих умовах виявились майже провокаційними. Отже, «активні захисники» громад УАПЦ мають грунт для набуття популярности і поступово скеровують незадоволення мирян на політичних лідерів Галичини.

Казати про все те — гірко і тяжко. Розумію, що викличу бурю пристрастей, вияви підтримки і незадоволення, правильного розуміння і перекручень. Але не говорити — гріх і велика шкода ідеї Автокефалії, бо провадить до зневіри й упадку Церкви.

Для УАПЦ настав переломний момент. Перед свідомим духовенством і мирянами постає найважливіша життєва проблема: очиститись від ворожих сил і відмежуватись від них. Треба зректись позиції сторонніх спостерігачів і брати долю нашої Церкви у свої руки. Не можна допустити, щоб УАПЦ, замість демократично керованої, близької до народу, істино національної, стала криївкою і приватним ужитком нечесних людей. Не можна допустити, щоб згодом у нашій Церкві продавались висвяти, священичі нагороди і парафії, як було недавно в РПЦ. Треба радикально впровадити в наше церковне життя демократичні засади управління, відкритість, підконтрольність і відповідальність керівництва. Мусимо пам’ятати, що у Православній Церкві не існує догмату про непомильність владик.

Біди можна уникнути, якщо здорові сили, які серед духовенства і мирян переважають, об’єднаються і скажуть своє вагоме слово.

Закликаю вас: не допускайтеся, навіть у відчаї, нехристиянських діянь, не компромітуймо УАПЦ войовничістю! Вірмо в Господню Справедливість і будьмо торжествувати. Зло лише породжує нове зло.

Протопресвітер Володимир Ярема