(Інтерв’ю з єпископом-помічником Глави УГКЦ Любомиром Гузаром)
Кор. Ваше преосвященство, ви щойно повернулися з іншого континенту, попрошу насамперед розповісти про мету Вашої поїздки до Австралії.
Вл. Л. Гузар. Наше поселення в Австралії святкувало цього року 50-ліття від першої св. Літургії, яка була відслужена на австралійській землі. Її відправив о. Павло Смаль, який приїхав до Австралії як контрактовий робітник. Приїхав він зі своєю дружиною і за дозволом місцевого латинського архієпископа для українських поселенців, які тоді також приїздили до Австралії на контрактові роботи, відслужив першу св. Літургію в каплиці біля катедри. Це було, здається, в травні 1949 р. скоро приїхав ще отець Іван Прашко й почали приїздити інші отці, які організували там наше церковне життя — служили і розвивали це наше життя.
Цього року власне припав золотий ювілей того богослуження і наша місцева єпархія — бо в міжчасі воно вже стало навіть єпархією — його торжественно святкувала по всіх своїх парафіях.
Я особливо був тільки в місті Мельборні, в осідку Владики Петра Стасюка, теперішнього епарха, і там, разом з ним і місцевою громадою, святкував цю подію. Із наших владик присутніми були також як гості Владика Михайло Вівчар з Чікаґо і Владика Василь Лостен із Стемфорду.
Разом із владикою-емеритом, першим нашим екзархом і епархом в Австралії єпископом Іваном Прашком.
Святкування мали, можна б сказати, подвійний характер.
З однієї сторони, в суботу 10 липня була нагода для відкриття певних інституцій, головно соціяльного і катехитичного характеру — як своєрідний доказ живучости нашої громади та її бажання продовжувати розпочату 50 років тому працю.
А в неділю 11 липня відбувся великий літургічний акт — торжественна архієрейська Служба Божа в катедрі св. Патрика (в латинській катедрі Мельбурна з огляду на те, що передбачувано велике число присутніх — їх було понад 3 тисячі осіб, наша катедра цього не вмістила б).
На цій Літургії, в якій взяли участь українські католицькі єпископи, були присутні також 22 латинських єпископи. Вони брали участь у нашій св. Літургії під проводом архієпископа Мельбурну.
Їхня присутність тим помітна, що вони приїхали з різних кінців Австралії. їхня присутність підкреслювала, що наша Церква в Австралії втішається популярністю і пошаною. Половина латинського єпископату була присутня на тім нашім торжестві.
Це були головні святкування, а ще кілька слів про історію, про проблеми, ситуацію наших поселенців там.
Вони, як я вже згадав, прийшли туди в 1949 р. і почали організовувати своє життя. Були це молоді енергійні люди, мали добрих провідників. У досить короткому часі один із тамтешніх священиків, о. Іван Прашко, став єпископом і екзархом, опісля епархом. Разом ці духовні і світські провідники збудували дуже гарну організаційну сітку нашого життя. Я мав в руках два томи історії українських поселенців в Австралії — це справді дуже імпозантний звіт досягнення нашої тамтешньої громади.
Вона ніколи не була дуже чисельною — не знаю, напевно не було більше як 30 тисяч, може й менше — а все ж таки вони проявилися дуже і дуже явно: побудували свої храми, народні доми, збудували цілу сітку свого культурного й економічного життя. Читати їхню історію, це справді, можна сказати, історія, з якої треба би гордитися.
Працю, яку так жертвенно й успішно провадив Владика Іван Прашко, тепер перебрав його наступник — Владика Петро Стасюк, який старається продовжувати оце й великий розмах, яким було позначене перше п’ятдесятиліття. Тепер він вже восьмий рік там владикою і старається в різні способи втримати це наше жваве життя. Воно не легко, бо завжди є небезпека асиміляції.
Може, однією з найбільших трудностей побуту нашого поселення в Австралії є свого роду різниця поколінь. Перше покоління, яке прийшло протягом 50 років, яке розбудувало своє життя: особисте, родинне, громадське, церковне і осягнуло, можна б сказати, дуже гарні успіхи — це покоління сьогодні вже на схилі віку. Це вже сьогодні люди 70-літні і більше. Приходять нові покоління, люди, які сьогодні в тридцятих роках, чи молодші, які також вже починають займати певні становища і які знаходяться в інших обставинах. Вони вже народжені в Австралії і вже, можна б сказати, врослися в середовище. їхнє ставлення до середовища — австралійського, не українського
дуже інакше ніж те, в якому були їхні батьки і діди. На світ вони дивляться вже інакше. І вони хотіли би свою Церкву бачити може дещо інакшою, як вона була в першому 50-літті. Це створює певні напруження, може навіть і непорозуміння між тими поколіннями.
Великим завданням сьогоднішніх провідників, особливо владики Петра Стасюка, є цю енергію, яка є в наших поселенцях — а є вона все ще значною — цю енергію зібрати разом, не дозволити їй розпорошитись та надати їй відповідного напряму. Ця сьогоднішня громада: ці старші, перші піонери, які багато працювали й багато осягнули, і їхні діти і внуки, які також хочуть зберегти свою церковну, духовну, навіть народну ідентичність, ідентичність походження, вони разом мають випрацювати візію майбутности своєї Церкви. Так, як ті старші своєю працею, своїм наставленням доказали, що для них УКЦ — це свого роду духовний притулок, їхня устоя, так само сьогодні молоде покоління мусить зрозуміти, що ця Церква все ще є для них духовною матір’ю. Але їхнє розуміння ситуації, їхнє розуміння потреб є вже далеко інакші. І тому мусить відбутися ця співпраця, хоча вона далеко не легка — якщо маємо зберегти такі гарні надбання останніх 50 років.
Кор. І чи вам вдалося залагодити конфлікт, що існує між владиками, репрезентантами цих різних поколінь?
Вл. Л. Гузар. Ну, бачите, я не можу сказати, що я налагодив це. Я, може, старався їх усвідомити.
Перш за все, я сам там був тільки дуже короткий час — приїхав 6-го, а виїхав 16-го липня. А практично я, можна б сказати, був там тиждень. Я не відвідував поселень — різних їхніх місцевостей, парафій, бо просто не було часу і сили — це доволі трудна подорож і дуже довго, майже добу, треба було летіти літаком — треба трошки прийти до себе, було трудно.
Я навіть собі і не ставив такого завдання, бо я зрозумів одразу, що це не вдасться. Одначе, я старався говорити з дуже різними людьми, прямо просив — сам від себе і вони зі своєї сторони були згідні: щоби говорити, щоби представити свою ситуацію. Я дуже настоював на тому, що мусить запанувати повне довір’я тих поколінь і що мусять вони з собою говорити. І що в цьому процесі, тої спільної праці, вироблення візії майбутности. мусять працювати всі.
І мусять працювати! — що не можуть надіятись, що то їм хтось дасть, це мусить бути їхньою працею. Бо ситуація абсолютно змінилася: сьогодні — це вже не є 49-й рік. Сьогоднішні молоді — це не є молоді з 50-ти років тому, які мали дуже інакше наставлення, дуже інакшу позицію внутрі австралійської спільноти. Ми сьогодні увійшли в ту спільноту, ми вже є частиною тої спільноти, ми не є тим замкненим суспільством, свого роду майже ґеттом, яким були ті наші перші поселенці. Тоді вони мусіли всі позиції здобувати з великим трудом: спочатку не знали мови, не знали обставин, не розуміли ситуації, в якій перебувають… Сьогодні вони вже це перебороли, але їхні діти, їхні внуки вже вростають в цю нову ситуацію цілком природно.
І тому я благав їх, щоби вони перш усього працювали, дуже ревно працювали, і щоби вони співпрацювали, працювали разом — щоби ніхто не виривався і не думав, що він має всі можливі відповіді. Бо життя є занадто складне. А ті непорозуміння, які може запанували — це не є непорозуміння, яких не можна розв’язати. Навпаки, я думаю, що їх при добрій волі і зрозумінні ситуації можна навіть дуже гарно розв’язати.
Кор. Чи погодилися «австралійці» з Вами?
Bл. Л. Гузар. Я не можу сказати — бо я не їхав туди, скажімо, з якоюсь готовою ціллю, я не розумів ситуації. Я щойно там трошки зорієнтувався. І я не маю жодних претенсій, що вповні зрозумів цілу ситуацію, далеко ні — за тиждень годі. Але так, беручи до уваги досвід наших поселень з Канади, а головно зі Сполучених Штатів Америки, мені цей досвід, так би сказати, допоміг дещо розібратися в ситуації.
А щоби якось вплинути на це, то я не надіявся на це і не думаю, що це було б вдалося — бо це закороткий час, щоб щось зробити, і люди мене не знають. Треба, щоби вони пізнали, набрали довір’я, щоби ми справді мали більше нагоди обмінюватися думками, обмінюватися зрозумінням ситуації.
Кор. Владико, а якою є міграційна ситуація? Якось мені говорили, що з України в основному приїжджають євреї, росіяни, але не вірні нашої Церкви.
Вл. Л. Гузар. Так, з України є дуже мало, трошки. Нема, так би сказати, таких свідомих українців — я говорю про українців, чи греко-католиків, чи православних. Сьогодні дуже мало.
Туди приїхала, вже не знаю скільки років тому, 10-15, може й більше — десь у 70-х роках, приїхала певна, досить поважна група українців з Боснії. То були такі часи, коли австралійці дуже радо приймали з тодішньої Югославії: там багато і сербів, і хорватів, але також там і багато наших босняків. Вони створили таку немов би другу хвилю.
Я не можу сказати, яке було їх число, але все ж таки воно помітне в громадах. Бо є ті, що перші приїхали, і ці, що приїхали пізніше. Менше-більше, це є групи, які дуже гарно між іншим співпрацюють. Різниця тих, хто приїхав з Галичини, і тих, хто приїхав з колишньої Югославії, властиво, не зарисовується дуже ясно у значення якогось протистояння, або що.
Кор. Однак цікавішою нам є нова хвиля з України, що триває вже біля 10 років.
Вл. Л. Гузар. Ця нова хвиля є невеличка. Є певне число новоприбулих в останні кілька років, але це, як мені казали, — зникоме число.
Кор. І так, якщо немає свіжого контакту, обрисовується якась перспектива виродження.
Вл. Л. Гузар. Певно, що контакт повинен бути, нема сумніву. Але щоби приїздило більше сьогодні трудно. Це все ж таки дуже далеко й вони сьогодні вже не так радо приймають еміграцію, тим більше, що досить поважну еміграцію мають з азійських країн, поселяються різні азійські народи. Все ж таки, при добрій суспільній, церковній і народній, культурній політиці наше поселення в Австралії все ще представляє, на мою думку, досить поважну силу.
Вони ще можуть не одне зробити. Розходиться про те, що першим завданням кожного поселення є зберегти самого себе. То значить, зберегти свідомість свого походження, тієї культури, яку ми внесли в дане поселення. Зберегти себе собою — то значить, не асимілюватися, не розплистися в чужому морі, бо тоді ми цілковито загублені: тратимо одне і не здобуваємо другого.
Отже, слід зберегти своє коріння, своє походження — церковне, народне. Це для жителів, наших поселенців в Австралії, не є проблемою якогось «люксусу» — це проблема самозбереження. Значить, треба щоби вони не загубилися, щоби вони знали, хто ми є — що вони є, яка їхня внутрішня вартість, що вони вносять в загальну скарбницю того гостинного краю.
Кор. Чи на святкуваннях говорилося про ці досягнення українців?
Вл. Л. Гузар. Так, безумовно, вже самі святкування — то була прекрасна нагода, і там багато згадувалося про ці досягнення.
Але мені здається, що певна криза є у тому, що немає власне ясно випрацюваної майбутности, що вони не мають точної візії, якої Церкви хочуть. А тому, що нема тої ясної візії, також нема й чіткого ставлення — Церква не завжди є для них, особливо для молодших, тим маяком, яким вони керуються в розвитку свого життя.
З єпископом-помічником Глави УГКЦ розмовляв Олег Дудич