Українське Патріярхальне Світове Об’єднання

Звернення Українського Патріярхального Світового Об’єднання

УКРАЇНСЬКОГО ПАТРІЯРХАЛЬНОГО СВІТОВОГО ОБ’ЄДНАННЯ
ДО УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ І В РОЗСІЯННІ ЖИВУЧИХ, ГОЛОВНО Ж ДО ЧЛЕНІВ ПАТРІЯРХАЛЬНИХ ТОВАРИСТВ
ТА ВСІХ МИРЯН УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
Дорогі Брати і Сестри!

Цей рік, що подарував нам Господь, рік перший відновленої української державности, є рівночасно і роком столітніх уродин великого українця наших недавніх часів — Ісповідника Віри, Патріярха й Кардинала Йосифа Сліпого, який народився в селі Заздрість на Поділлі 17 лютого 1892 року.

Багато є причин, щоб відзначити цей ювілейний рік: ще за життя свого Патріярх Йосиф був не лише визначним науковцем-теологом, не лише Главою Української Католицької Церкви у найважчі для неї часи, але й своїм 18-літнім ісповідництвом та непохитною поставою протягом цього часу став висловом і уосібленням цілої нашої Нескореної Церкви, і в його особі ми вшановуємо сонми незчисленних, а часто й невідомих Ісповідників та мучеників. Це ж вони, під Його проводом, винесли всі ворожі переслідування, щоб довести остаточно до відродження і легалізації нашої Української Греко-католицької Церкви, щоб підтвердити ще раз, що «враги пекольні її не переможуть».

Патріярх Йосиф Сліпий був і тим живим, харизматичним центром, довкола якого згуртувалися всі найкращі сили УКЦеркви в розсіянні для втримання батьківської віри і звичаю наперекір усім асиміляційним тенденціям. На міжнародньому полі Покійний був першим, хто в часи найбільшої деконьюнктури української справи — на Вселенському Соборі Ватиканському Другому — підняв справу мовчазної і незнаної тоді у світі нашої Церкви, ставлячи вимогу створення і завершення її Патріярхатом Києво-Галицьким. Цей виступ мав значення, яке далеко виходило поза чисто церковні справи.

Не можна й недооцінити значення Патріярха Йосифа в ділянці всеукраїнського екуменізму. Він залишив у своєму Заповіті відомі слова: «Ставайте всі в обороні Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям. Бороніть також інші християнські релігійні громади на українській землі…». І це були не лише слова, бо в усій своїй діяльності протягом двадцяти років у вільному світі, йдучи слідами свого великого попередника, Митрополита Андрея Шептицького, Патріярх Йосиф діяв у дусі екуменізму, в дусі єдности Церкви й народу та всіх українців-католиків. Відомий, наприклад, його щедрий дар на побудову пам’ятника Митрополиту Василеві Липківському у Бавнд-Бруці, Н.-Дж.

У цьому 1992 році відзначаємо не лише століття із дня народження цього мужа Божого Провидіння, але і плянується святочне перенесення 28-29 серпня 1992 року його тлінних останків із крипти храму Св. Софії у Римі у його правний осідок — до Катедри Святого Юра у Львові, так як цього бажав він у своєму Заповіті.

Тому Українське Патріярхальне Світове Об’єднання вважає вповні оправданим та доцільним проголосити цей 1992 рік Роком Патріярха Йосифа Сліпого та, за благословенням наших духовних властей, закликаємо все наше громадянство вшанувати великого подвижника Церкви і народу.

Особливо важливо, щоб наповнити звучання слів цього проголошення якнайширшим та найглибшим змістом. На 26-28 серпня 1992 року плянується Світовий Конгрес Мирян у Львові, присвячений актуальним проблемам Української Греко-католицької Церкви, на якому прозвучать ідеї Патріярха. Крім цього, плянуємо всенародні святкування, а зокрема академії, доповіді та конференції, які повністю з’ясували б та закріпили б у свідомості нашого громадянства вагу і вартість цієї небуденної людини та її життєвого подвигу. Пропонуємо широку пресову кампанію в цьому напрямі, яка охопила б теж і українську пресу, зокрема християнську. Робимо зусилля, щоб українська пошта серед перших своїх поштових марок також відзначила Патріярха Йосифа у 100-ліття його народження. Можливе виготовлення звукових та зорових стрічок про життя та діяльність Ісповідника-Патріярха. Виготовлення меморабілій, які поширювали б святкову атмосферу та пригадували б «печать духа» великого праведника на житті, як його духовних нащадків, дітей Української Греко-католицької Церкви, так і всього нашого народу.

Йдучи за кличем, що хто не шанує минулого, не вартий майбутнього, пошануймо належно цього велетня Української Церкви і Духа. Пошануймо належно, у всенародньому єдиномислії, того, хто, як колись Мойсей довів свій народ до обітованої землі, щоб самому не ввійти вже до неї.

Хай же витає його дух у вільній незалежній Україні та сповняться пророчі слова його заповітів.

За Головну Раду УПСО:

Василь Колодчин, голова,
Володимир Баран, секретар,
Мирослав Лабунька, заступник — Америка,
о. митрат Роман Ганкевич, заступник — Канада,
Роман Кравець, заступник — Англія,
Леся Крип’якевич, Українська Молодь Христові — Україна,
Іван Гречко, Клюб Української Інтелігенції — Україна,
Олег Гнатюк, Братство св. Володимира — Польща.

Дещо про Четвертий Конгрес СКВУ

Звичайно наш журнал не займає становища до політично-громадських справ, але в даному випадку робимо виняток і шляхом інформації подаємо наші враження та спостереження як офіційні учасники СКВУ з рамени Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО).

Делегати, що їхали на Четвертий Світовий Конгрес Вільних Українців, у Торонто, (Канада), який тривав від 30 листопада до 4 грудня 1983 p., не знали, у якому напрямі підуть наради, і яких можна сподіватись висновків, рішень та ухвал. До останньої хвилини відбуття Четвертого Конгресу СКВУ було під знаком запитання, чи він відбудеться. Може, ця непевність і тривога за дальшу долю СКВУ мала свій вплив. Якби не розцінювати нашу українську громадсько-політичну надбудову світового значення, що нею являється СКВУ, українська спільнота в діяспорі вбачає в ньому дійсного репрезентанта українців у вільному світі.

Численна участь делегатів у четвертому конгресі (понад 600 осіб) говорить сама за себе. Якщо до цього додати багато зареєстрованих гостей, які були з різних континентів і країн на протязі всіх чотирьох днів, має також свою вимову. Не ризикуючи, можна твердити, що ця численна участь делегатів у конгресі була у багатьох випадках вирішальною. Вона примушувала думати й передумувати кожний крок. Факт, що у конгресі брали безпосередню участь делегати і представники з різних континентів і країн вільного світу, підкреслює повноту збору — конгресу та його дійсного, а не фіктивного стану.

Коли до цього додати фінансовий бік справи, то побачимо, що це було з боку зорганізованої громади й безпосередніх осіб велике зусилля і посвята у фізичному розумінні та чималий фінансовий видаток, що його учасники конгресу не пожаліли. Всі ці моменти слід врахувати в оцінці відбутого ІУ Конгресу Вільних Українців, що відбувся в Торонто. Названі факти є подивугідні й багатомовні та підбадьорюючі. Вони говорять про те, що українська зорганізована громада у діяспорі не є байдужою і готова підтримати кожну добру ініціятиву для добра українського народу — України.

Це треба взяти до уваги і врахувати у своїх плянах праці нововибраним керівним органам СКВУ на чолі з його головою, д-ром Петром Саварином.

Хоч СКВУ дотепер не був на висоті своїх завдань, то перед ним є великі можливості, й українська громада в діяспорі свято вірить, що вони будуть належно використані. Спостережливий учасник не міг цього не завважити. Тому під тим кутом повинна проходити праця СКВУ.

Під час нарад вражало, що події, які не належали до завдань СКВУ, розігрались на його форумі. На жаль, вже на самому СКВУ не можна було цього оминути. Тут ішлось про знеславлення визвольної боротьби українського народу під час Другої Світової війни й після неї середовищем ІСНО (Ідеологічно Споріднені Націоналістичні Організації) у своєму органі «Самостійна Україна», що появляється у Чікаґо. Проти цього знеславлення виступили Організації Українського Визвольного Фронту та поодинокі учасники цієї боротьби, вимагаючи певних санкцій. Треба шкодувати, що середовище ІСНО не спромоглось, ще до самого конгресу СКВУ чи вже на самому конгресі, сказати «вибачаємось» за те, що було написане в «Самостійній Україні». Так нам трудно сказати «вибачаюсь». На жаль, і того не сталось. Мабуть, середовище ІСНО мало свої калькуляції, але в заключенні всі сподівання були розвіяні. Еквілібристика не помогла. Не треба думати, що противник завжди не має рації. Часом буває, що він має рацію. Можна шкодувати, що це питання забрало учасникам конгресу багато дорогого часу, але й це також можна зарахувати до одної з лекцій, яка є доброю наукою.

Другим складним питанням виявилось існування двох центральних установ на терені США, себто Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) і Українсько-Американської Координаційної Ради (УАКР). Перша Установа, себто УККА, заперечувала існування другої, себто У АКР, і не погоджувалася, щоб У АКР була репрезентована на форумі СКВУ. Після довшої дискусії прихильників і репрезентантів з одної і другої сторін, нарешті табір УККА, речником якого був Ігнат Білинський, визнав факт, що УАКРада є другою українською громадською централею на терені США, і що вона має рівні права з УККА. Ствердження цього факту мало надзвичайно позитивний вплив на дальший хід нарад. Всі інші питання були розв’язані в дусі дальших домовлень і узгіднень.

Це була друга лекція, що її «учні» не повинні забувати. Без сумніву, на такий позитивний зворот подій мали вплив безпосередні учасники, які не бажали себе зараховувати до одного чи другого табору, але дивились по суті справи і піддержували не якогось «івця», але справу. Властиво така постава делегатів була вирішальною. І це слід мати на увазі. Ніхто собі не міг дозволити на якісь зайві й непродумані протилежності. Це збагнули всі, і в тому був позитив конгресу.

Правдою є, що на конгресі не було багато часу на ділові, поточні проблеми нашої діяспори, але все ж таки в тій ситуації й обставинах були прочитані цінні доповіді на тему: «Що дало християнство Україні за перше тисячоріччя», яку виголосив митроф. прот. д-р Григорій Удод, а також «Релігія і Церква в сучасній Україні напередодні тисячоріччя християнської України», що її прочитав д-р Богдан Боцюрків. Доповідь «У сторіччя Українського Жіночого Руху» прочитала д-р Марта Богачевська і «Завдання СКВУ на тлі сучасних потреб» виголосив ред. Ілля Дмитрів.

У рамках СКВУ також відбувались інші наради молодечих, наукових і релігійних установ і організацій, які також винесли свої рішення. Тут дозволю собі ширше поінформувати про симпозіюм на тему:

Український екуменізм

Заходами Українського Патріярхального Світового Об’єднання відбувся у рамках СКВУ симпозіюм на вищеназвану тему, у якому були виголошені три доповіді й прочитана одна на цю тему стаття. Голова Ради українських громадських організацій з Канади за Патріярхат УКЦеркви, о. декан Роман Ганкевич, як господар на Канадському терені, привітав учасників та попросив голову УПСО д-ра Богдана Лончину відкрити симпозіюм. Вступне слово на відкритті симпозіюму д-ра Б. Лончини друкуємо на іншому місці. Правда, кожна доповідь називалась сесією, і для кожного доповідача був окремий голова сесії, який представляв доповідача й керував дискусією, але це нічого не додавало до суті й змісту симпозіюму. Можна це робити простіше.

Першу доповідь виголосив Владика Митрополит Максим Германюк на тему: «Діялог католицької Церкви з православними Церквами». Владика подав загальне широке тло, як прийшло до розколу однієї Христової Церкви на Східню і Західню в 1054 р. Властиво до розколу не було якоїсь канонічної, серйозної причини, але були особисті, що були первопричиною, а згодом для цього знаходились і інші. Доповідач підкреслив, що у спробах поєднання як з одної, так і з другої сторін не шукали причин поєднання Церков, але завжди знаходили арґументи, які їх роз’єднували й відцалювали. «Тут можна було б говорити й аналізувати про собор у Ліоні, Константинополі, про Фльорентійську Унію, про спроби Слуги Божого Андрея, але про все це не буду говорити, бо це дуже широка тема,— сказав доповідач. Владика зупинився на періоді, коли обидві — православна й католицька Церкви після дев’ятисотлітнього поділу зняли з себе клятву й обнялись, два архиєреї, поцілунком миру. У цьому велика заслуга Івана XXIII. Початок був зроблений, і на цьому не зупинились, але дальше почали працювати. Цю лінію діялогу дальше продовжує Папа Іван Павло II. Цей діялог не спирався тільки на заявах, але — проявлявся у практичному житті. Нещодавно покликана до життя спеціяльна комісія, до якої входять 60 осіб — по тридцять від обох Церков. Між тими учасниками й богословами є визначні особи. Нашу Церкву заступає Владика Мирослав Марусин. Відомо, що греки були проти участи нашої Церкви, вони вимагали, щоб видалити з цієї комісії Владику Марусина, але цього не сталося. Для греків унія — це форма зради грецької православної Церкви. Комісія почала свої праці на острові Потмас, а згодом перенеслась на острів Родос.

Закінчення в наступному числі
(Непередбачено матеріал затратився на пошті)

Богословіє мирянства

Українське Патріярхальне Світове Об’єднання влаштовує в суботу 30 жовтня 1982 p., в приміщенні Філії Українського Католицького Університету в Філядельфії, симпозіюм на загальну тему «Богословіє мирянства». Це нова наука, що розвинулася дуже сильно серед західніх католиків в останніх 30 роках. Вона досліджує ролю мирян у Церкві на основі Божого об’явлення. У нас ця проблема ще зовсім невідома та необговорена.

Щоб дати змогу всім тим, що цікавляться ролею мирян у Церкві, запізнатися ближче з цією проблемою, Президія УПСО влаштовує цілоденну конференцію, на якій будуть виголошені 4 півгодинні доповіді на такі теми: «Богословіє мирянства — його суть, значення, потреба» (о. д-р І. Музичка), «Миряни та три Христові уряди в Церкві» (о. д-р П. Біланюк), «Миряни в світлі II Ватиканського Собору» (д-р Б. Лончина), «Наші древні церковні братства та сучасний мирянський рух у Вселенській Церкві» (мґр Є. Іванків). Після кожної доповіді призначено відповідний час на запити й дискусію. Під час обіду передбачено слово американського католицького діяча на тему: «Досвід американських католиків в питанні участи мирян в житті й праці Церкви».

Початок симпозіюму о год. 9:00 ранку. Закінчення приблизно о год 5:30 після полудня.

Сердечно запрошуємо патріярхальних діячів із США та Канади взяти участь у цій конференції. Справа ролі мирянства в Церкві дуже важлива, тому треба ближче запізнатися з цією проблемою.

ПРЕЗИДІЯ УПСО

Перед черговим З’їздом УПСО

В суботу і неділю, себто 15 і 16 вересня 1979 в Лондоні відбудеться черговий З’їзд Українського Патріярхального Світового Об’єднання За Єдність Церкви й Народу. В основному з’їдуться делегати, а точніше діячі Патріярхального — мирянського руху з цілої української діяспори у вільному світі, щоби з одної сторони заслухати звідомлень керівних органів Українського Патріярхального Світового Об’єднання, їхні помічення й суґестії, а з другої, щоби поділитись думками та спостереженнями з праці мирянського руху на місцях. Взаїмна виміна думками, обговорення основного пляну праці на майбутнє надзвичайно конечні й необхідні.

Цієї безпосередньої зустрічі, яким являється З’їзд УПСО не може заступити жодна інша форма. Властиво заступити то може, але вона не може виконати цього завдання, що безпосередня зустріч під час з’їзду. Під тим оглядом треба максимально використати спільну зустріч діячів мирянського pуxy з різних місцевостей української діяспори.

З’їзд УПСО повинен би відійти від втертих форм з’їздів, які в основному обмежуються до формальних рутинових питань, себто звіту уступаючих керівних органів і вибору нової управи. Звичайно це є також важливі питання, але належало б зробити наголос, на питання: що далі? Властиво, це «що далі» повинно бути основною проблемою нарад З’їзду УПСО в Лондоні. До цього, що далі повинні приготовитись всі учасники З’їзду УПСО, щоби під час нарад можна було успішно всі важливі питання обговорити. Власне це, що далі є найбільш суттєве і найбільше змістове. Від цього залежатиме дальше обличчя зорганізованого мирянського руху.

На основі обговорення, аналізи й оцінки пройденого слід буде визначити перспективи мирянського руху на майбутнє. Обговорення й аналіза поодиноких проблем повинні дати відповідь на питання, що далі.

Кожний учасник та й не тільки учасник з’їзду повинен поставити перед собою питання, чи є будьякі перспективи й потреба для дальшого існування мирянського зорганізованого руху? Над цим питанням повинні серйозно й грунтовно застановитися і передумати під час з’їзду бо від відповіді на це питання залежатиме сила мирянського руху. Не ідеться тут про існування для існування, бо це для справи нічого не дасть. Знаємо самі з досвіду, що в нашому суспільно-громадському й політичному житті таких організацій не бракує. Але належить підкреслити, що існування зорганізованого мирянського руху не тільки потрібне, але й конечне.

Конечне воно є тому, що зорганізований мирянський рух має виконати конкретне завдання. Крім інших питань ідеться про те, щоби наше мирянство було включене у наше церковне життя по парафіях, не як пасивний, але як активний чинник.

Пасивність нашого мирянства у церковному житті повинна бути піснею минулого. Очевидно, без гідної й рішучої постави зорганізованого мирянського руху нічого не зміниться, бо ті, які керують церковним життям все ще не спроможні погодитись з фактом, що живу, воюючу Хрестову Церкву на землі творить Божий Люд, який складається з трьох компонентів: мирян, священиків і владик, які творять одну нерозривну цілість без яких Христова Церква не може себе виявляти у всій повноті. Таке найбільш повне й змістове розуміння Христової Церкви визначив Вселенський Собор Ватиканський II. Якщо так то від цього іде залежна похідна, яка нас переконує, що всі вище згадані компоненти мають свій голос в церкві. Звичайно цей голос не відноситься до всіх питань, але до деяких. Вірні не можуть займати вирішного слова у справах літургічних чи богословського навчання, бо це питання належить до церковної ієрархії. Але повинні мати активний голос в адміністраційних економічних й обрядових справах нашої Церкви. Знаємо з практичного життя, що проводились, а подекуди ще й сьогодні проводяться деякі зміни в нашій Церкві, а про них не питали навіть опінії мирян. Можна нагадати ще свіже питання календара нашої Церкви. Які були наслідки цього не приходиться тут згадувати, щоби не відкривати ще зовсім незагоєної рани.

Ні більше, ні менше конечно потрібною є співгармонія цілого Божого Люду в нашій Помісній Церкві. Як виявляє життя, на жаль цей процес в нашій Церкві не пройде швидко і без вливу зорганізованого мирянського руху прямо не є мислимий.

Звичайно, це завдання є на довшу мету. Його не можна осягнути на протязі короткого часу. В цьому напрямі належить провести постепенну й безпереривну працю. Треба, щоби в процесі самої праці, в процесі нашого церковного життя наступила закономірна перестановка думання до сучасних питань нашої Церкви. Цього не можна здійснювати силою, бо наслідок може бути відворотній, Для цього потрібно поступової усвідомлюючої та дослідчої праці. Тут варто включати студійні семінарі, аналітичні конференції, наукові симпозіюми й видавати солідні публікації. Це справді широкий засяг праці, але його можна вкладати в рамки святкувань 1000 річчя християнства в Україні. Це складні питання, які вимагають солідної й дбайливої застанови. З’їзд УПСО повинен би в тому напрямі хоч накреслити основні напрямі для наступної Управи УПСО, яка мала б цей плян поступово переводити в життя.

Поруч з тим дальше залишається питання поширення ідей патріярхату з підкресленням, ще і ще раз, що ми вже не боремося за Патріярхат, бо такий дефакто існує, але робимо все можливе, щоби його якнайбільш міцно закріпити. Чи Апостольська Столиця, а точніше Папа Іван Павло II його визнає, це в першу чергу буде залежати від нас кожного зокрема і всіх разом. В цьому відношені повинна існувати сильна віра серед нас самих тоді це матиме свою силу. Стараймось, щоби серед нас було якнайменше невірних Томів.

Для повищих завдань треба подумати і вибрати таку Управу УПСО, яка буде здібна перевести нелегкий плян в життя. Ці й інші питання повинні вирішити учасники з’їзду Українського Патріярхального Світового Об’єднання «3а Єдність Церкви й Народу». В цьому напрямі бажаємо багато успіхів у нарадах учасникам з’їзду УПСО.

Колонка редактора

50 років тому, в 1965-ому, у США утворилися перші осередки Патріархального руху, а вже через дев’ять років, у 1974-ому, такі спільноти існували по цілому вільному світі, тому було створене Українське Патріярхальне Світове Об’єднання. Сьогодні масштаби Українського патріархального товариства значно менші. Проте ідейний імпульс залишається відчутним і його можна зустріти далеко поза формальними межами самого товариства.

Можна сказати, що багато з тих ідей, які відстоювали «патріархальники», стали нині ідеями цілої Церкви. Коли гортаєш сторінки часопису «Патріярхат», бачиш, як сам рух еволюціонував, як з кожним роком не лише діяв, але й по-новому усвідомлював себе. В ширшій історії УГКЦ ХХ століття Патріархальний рух виглядав потужною мирянською ініціативою і у свій спосіб долучився до творення того обличчя Церкви, яке ми бачимо тепер.

На жаль, імпульс цього руху не передався в Україну, хоча журнал, заснований товариством у 1967-ому, з 2002 року видається у Львові. Причин, через які в Україні не постав повноцінний осередок, мабуть, багато. Я не знаю всіх, проте головною з них, очевидно, була неготовність мирянського середовища в незалежній Україні 90-их років до підхоплення ідей Патріархального товариства.

Слід щиро визнати, що в багатьох випадках ці ідеї були не надто зрозумілі людям, які на десятки років опинилися поза загальнокатолицьким контекстом. І сьогодні мало хто з вірних УГКЦ здатний відповісти на запитання, що таке Другий Ватиканський Собор, а тим паче, що таке Декрет Orientalium ecclesiarum, який був одним із основоположних документів для діяльності руху.

Однак історія Патріархального руху може нас багато чого навчити. Найперше – це колосальний приклад небайдужості. Можна багато критикувати ті чи ті дії представників руху, проте чого в них не забереш, то це щирої пасіонарності, яка в будь-якому разі краща від пасивності та збайдужіння. Власне з небайдужості виростає бажання брати на себе відповідальність. Серед «патріархальників» було і є маса людей, які присвятили Церкві левову частку свого життя, сил і матеріальних ресурсів. Не вистачить місця пригадати тут усіх їх, проте складаю щиру подяку всім знаним і призабутим діячам Українського патріархального руху!

Ваші старання дали сильний імпульс цілій Церкві, який буде ще довго відчутним у різних сферах її існування. Рух є й прикладом самопізнання, оскільки щораз глибше намагався зрозуміти свою природу, роль мирян у Церкві, а також прикладом, як вірні пізнають богослов’я своєї Церкви. Це також варто наслідувати в сучасному контексті розвитку суспільства і тих викликів, які постають перед ним. Тож вітаю усіх із цим п’ятдесятилітнім ювілеєм мирянського пробудження!

Наостанок хочу виправити одну тривалу несправедливість: річ у тім, що на обкладинці журналу і в 1995 (No12) році, і в 2015-ому (No4) був портрет праведного Митрополита Андрея Шептицького, проте без вказання автора цього рисунка – Альфреда Козака. Від імені редакції прошу вибачення в родини бл. п. А. Козака за цей подвійний недогляд.

Анатолій Бабинський

В Чікаґо створено відділ Товариства за Патріярхальний устрій УКЦеркви

Під кінець останнього року (28-29 грудня) наші зусилля довести до об’єднання мирянського руху за Патріярхат УКЦеркви увінчались великим успіхом, бо якраз тоді засновано у Вашінґтоні один центральний провід, що має кермувати українським мирянським патріяршим рухом у цілому світі; той центральний провід — це Українське Патріярхальне Світове Об’єднання під головуванням д-ра Петра Зеленого. Це, безперечно, велика радість для всіх тих з-поміж нас, що щиро прагнуть патріяршого завершення нашої Церкви, бо тим способом усунемо всякі можливості непотрібного роздрібнення, ривалізації чи, навіть, взаємопоборювання, чого так дуже прагнуть наші противники. А вже напевно найбільше радів цією подією наш Блаженніший Патріярх Йосиф, який у своїй тяжкій боротьбі за привернення нашій Церкві належних її прав чи не найбільшу піддержку одержує таки від мирян і тому хоче бачити мирян з’єднаних в одному спільному фронті. Може бути, що і ця подія — мирянське об’єднання в боротьбі за патріярхат також вплинула у великій мірі на рішення нашого Блаженнішого Отця прийняти офіційно титул патріярха.

Тепер, після осягнення цієї так довго очікуваної єдности, треба цю єдність ще більше скріпити посиленням мирянського руху, творенням нових відділів Товариств за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, приєднуванням нових членів. Цю потребу зрозуміло зокрема українське Чікаґо, яке все стояло в перших рядах змагань за помісність, патріярхат, збереження прадідівських традицій. Найкращим доказом цього є традиційна, помісного типу парафія св. Володимира й Ольги, що дуже активно проявляється у всіх ділянках нашого церковного, національного, громадського і культурно-мистецького життя. Але, крім парафії, треба ще відповідної мирянської організації, яка б займалася виключно патріярхальним рухом. Під час відвідин нашого міста проф. Зеленим на початку ц. р. створився тут ініціятивний комітет, якого завданням було заснування нового відділу Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви. 1 червня, о год. 12 опівдні почались основуючі загальні збори в авдиторії собору св. Володимира й Ольги. Збори відкрив голова ініціятивного комітету інж. Андрій Гарасовський. Після проведення молитви о. крил. М. Бутринським дальше ведення зборів перейняв д-р О. Фаріон, довголітній головний радний парафіяльної ради св. Володимира й Ольги. Після вибору президії коротке, але змістовне слово про завдання і програму Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви виголосив д-р В. Маркусь. Потім зав’язалась оживлена і речева дискусія, в якій брало участь багато присутніх. Учасники зборів підписували членські заяви та вплачували річні внески у висоті 3 долярів. На внесок д-ра П. Гладкого вибрано номінаційну комісію в такому складі: д-р І. Микитюк, д-р М. Головатий і П. Хома. Завданням цієї комісії було виготовлення кандидатів на членів управи. Рівночасно покликано резолюційну комісію в особах Є. Іванкова і д-ра В. Петрини. Під час голосування вибрано Управу в такому складі: голова — інж. Андрій Гарасовський, заступник голови — мґр. М. Косарчин, секретар — пані М. Сениця, скарбник — д-р М. Головатий, пресовий референт — Є. Іванків, організаційний референт — пані Рома Яхторович, члени: П. Хома, інж. Лев Боднар, І. Гуменюк. Контрольна комісія складається з таких осіб: д-р П. Гладкий, д-р М. Панчишин, пані Анна Білинська. До Товариського Суду ввійшли Р. Боднар, В. Миська, С. Горалевський. Членами Ради Мирян стали такі особи: д-р Т. Воробець, д-р Р. Кобилецький, ред. М. Денисюк, д-р О. Фаріон, д-р В. Маркусь, д-р Р. Смик, д-р В. Петрина, дир. П. Баб’як і проф. Р. Завадович.

Після прочитання і прийняття резолюцій кінцеве слово виголосив ще о. крил. М. Бутринський, який заохочував нас до послідовної, активної праці в патріяршому русі та вказував на збільшену діяльність священичого Товариства св. Андрея, що є неначе відповідником мирянського Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви. Збори закінчено молитвою. Закликаємо всіх наших свідомих українських-католицьких мирян масово вступати до нашої новоствореної патріяршої організації. Поможім нашому Блаженнішому Патріярхові в осягненні Його великих задумів. Хай наша Церква не буде вже більше бездушним знаряддям чужої політики, предметом торгів між Ватиканом і Москвою, але хай стане власнопідметною рівноправною одиницею у вселенській християнській родині.

Є. Іванків

Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Українське Патріярхальне Світове Об’єднання

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку