Українське православ'я

Євромайдан та його продовження стали великим потрясінням не лише для українського суспільства загалом, але й для релігійного середовища зокрема. Про те, як священнослужителі різних конфесій реагували на події на Майдані у Києві та в інших містах, вже сказано багато. Майдан як лакмусовий папірець показав, хто є хто і яке в кого моральне обличчя. Не дивно, що на хвилі перемоги учасники протестних дій, говорячи про люстрацію, згадали, що вона має торкнутися і церковної сфери.

Вибір тої чи тої позиції церковниками під час революційних подій показав і їх заангажованість у політико-церковних «узах любові» та ставлення до державно-конфесійних відносин. Звідси й залежність від можновладців, партійно-кланових спонсорів та просто цивілізаційних орієнтирів носіїв панагій. Недарма українське православ’я у всіх своїх формах майже без винятку є спадкоємцем візантійського цезаропапізму з усіма наслідками.

Майдан став великою єднаючою силою. Спільна молитва перед лицем спільної загрози поставила перед різними православними запитання: а чому ми не разом?

«Танго» від УПЦ (МП): крок вперед і два назад

Українська Православна Церква в підпорядкуванні (просто єдністю це назвати неможливо) Московської Патріархії ніколи не була однорідною. Навіть якщо Архиєрейський Собор УПЦ ухвалював якісь рішення, то це не означало, що всі архиєреї мали його дотримуватися. І чи не в першу чергу це стосується політичних рішень, як-от участь/неучасть у виборах, засудження/підтримка «політичного православ’я».

Тим більше неоднорідними є рядові священики і миряни: під час Майдану одні виступили публічно на його підтримку, інші виправдовували дії силовиків.

УПЦ (МП), напевно, чи не найбільше з усіх Церков скористалася з президентства Віктора Януковича. І вимірювалося це не лише матеріальними благами. Зрештою, ті блага стосувалися не цілої повноти Церкви, а лише тих, хто мав доступ до їх розподілювачів. Так вона стала залежною від влади. Це відчувалося у різних справах. Режим ніколи нічого не робив просто так!

Коли у Церкві точилися розмови про самостійність УПЦ, то відразу ж найбільші спонсори натякали, що перестануть ними бути, якщо ті розмови й далі триватимуть. Крім того, цю Церкву зсередини роз’їдали різні інтриги, в першу чергу намагання Одеського митрополита Агафангела захопити у ній владу.

Ще одним героєм інтриг став намісник Києво-Печерської лаври митрополит Павел. Його і досі не полишає бажання стати наступним предстоятелем УПЦ. З одного боку, його постійно супроводжують медійно-фінансові скандали, а з іншого – він перебував у дружніх стосунках із нещодавніми можновладцями, що забезпечувало йому підтримку.

В пресі з’явилися розповіді, що саме він причетний до організації так званого викрадення монахинь у Києві, в якому пляма звинувачень з’явилася на багаторічному особистому секретареві предстоятеля УПЦ владиці Олександрові. І коли в Києві уже пролилася кров, владика Павел виголошував ледь не єретичні промови, порівнюючи Януковича з… Ісусом Христом, що викликало проти нього особисто праведний гнів вірян різних конфесій, у тому числі й з УПЦ.

Зрештою, лавра стала одним із місць гуртування «тітушок», за якими стояли лідери того ж «політичного православ’я», котрі свої акції організовують саме на її території. І хоч владика Павел намагався цього разу від них відцуратися, вони й далі використовували територію лаври та місцевих вірян для своїх провокаційних заходів. І владика, який завжди намагався представити себе як господаря, в цій ситуації того не довів.

Звісно, якщо відомо, що за політправославними лідерами стоїть всесильний Віктор Медведчук, бути до них «негостинним» ризиковано…

Чергова інтрига виникла довкола обрання місцеблюстителя престолу предстоятеля УПЦ. Здається, нічого надзвичайного: митрополит Володимир важко хворий, і для управління Церквою за такої складної ситуації в країні має бути обраний його місцеблюститель.

Проте в ЗМІ потрапила цікава інформація про саме обрання. Зокрема, що згаданий владика Агафангел намагався запровадити пряме синодальне правління в УПЦ і отримати, як старший за хіротонією, важелі влади. Тож обрання митрополита Онуфрія місцеблюстителем стало саме реакцією на амбіції одеського владики.

Вже з перших днів йому довелося поринути «у бій». То панічно ширилася інформація про спроби захоплення лаври радикалами з Майдану, то з регіонів надходила інформація про подібні акції, зокрема із Сум та Почаєва. Щодо першого, то очевидці фіксували: ніяких спроб захоплення лаври не було, радше навпаки – захист її від можливих провокацій. І чомусь саме російські ЗМІ стали першими та найбільш «обізнаними» про те, що повинно було статися. Виникло навіть припущення, що їх спеціально запросили фіксувати провокацію.

Цього ж дня, коли обрали місцеблюстителя, Синод УПЦ прийняв звернення, в якому прозвучало: «ми однозначно засуджуємо злочинні дії тієї державної влади, що спровокувала кровопролиття на вулицях та майданах золотоверхого Києва». Не дивно, що такий текст викликав схвалення і розуміння, що йдеться саме про осуд влади Януковича, хоча цього дослівно в ньому не було. Та згодом цей осуд зник із тексту звернення. Натомість з’явилося: «ми однозначно засуджуємо гріх вбивства, особливо коли гинуть невинні».

Звичайно, Церква завжди засуджувала гріх убивства – це просто в Декалозі записано. Тому незрозуміло, навіщо повторювати те, що й так відомо. Це як стверджувати, що трава зелена, а небо голубе… Невідомо, коли і чому ця підміна відбулася. Можливо, тоді, коли в Москві почали активніше готуватися до агресії проти України та говорити про необхідність повернення «законного» президента Януковича до влади.

Ще більшим викликом для УПЦ (МП) стала агресія Росії проти України та інтервенція російськими військами Криму. Варто зауважити, що в УПЦ зреагували доволі швидко і патріотично. Ще 27 лютого, коли невідомі бойовики захопили приміщення кримського парламенту, митрополит Кримський Лазар закликав молитися за мир на півострові. А коли відбулося вторгнення російських військ, місцеві православні священики, а також священнослужителі УПЦ з інших єпархій почали підтримувати українських військовослужбовців, навіть ставали живим щитом, стримуючи наступ окупантів. Місцеблюститель митрополит Онуфрій звернувся з листом до Патріарха Кирила, в якому просив не допустити агресії Росії проти України, та написав особисто Путіну, просячи його не розколювати Україну та не розпочинати братовбивчої війни. Зі ще радикальнішими посланнями звернулися інші владики УПЦ: головний військовий капелан владика Августин закликав українських військових захищати свою Батьківщину, а владика Львівський Філарет висунув вимогу до Путіна вивести російські війська з України. Треба зауважити, що в цей час російський президент маніакально переконував світ, що ніяких російських військ у Криму немає – лише ті, що приналежні до Чорноморського флоту, і то вони всі на території російських військових баз.

З Москви на лист митрополита Онуфрія прозвучала цинічна репліка отця Всеволода Чапліна, що українці не повинні чинити опору російським військам. А вже сам Патріарх Кирил ситуацію в Криму спробував пояснити так, що це наслідок політичної кризи в самій Україні і що український народ повинен сам визначати свою долю, але нічого не сказав про російську присутність у Криму і те, що в таких умовах ніяке мирне самовизначення неможливе.

Тож не дивно, що в УПЦ (КП) таку відповідь назвали недостойною православного архиєрея, лукавою.

А в самій УПЦ частина пастви і клиру відреагувала ще радикальніше. У словах Патріарха не побачили реальної підтримки пастви в Україні, а тому багато священнослужителів відмовилося поминати предстоятеля РПЦ в літургії. Серед мирян і духовенства почалися розмови про те, що за такої реакції Московської Патріархії потрібно повертатися до ідеї відновлення канонічної Київської митрополії під омофором Константинопольського Патріархату.

Не виключено, що ця ідея була почута в Москві і могла викликати побоювання, що Константинополь зможе втрутитися в українські справи (тим паче що Патріарх Вартоломій висловив молитовну підтримку Майдану), і Росії вже буде важко використати турецьку владу для стримування українських амбіцій Фанару, оскільки турки однозначно засудили агресію Росії проти Криму.

А тому не виключено, що саме через це Патріарх Кирил особисто поїхав на зустріч глав Православних Церков на Фанарі 6–9 березня, на якій раніше не мав наміру бути присутнім. І хоча там про ситуацію в Україні згадали, якихось радикальніших кроків щодо нашої держави не зробили… Здається, в Росії зрозуміли, що з церковними справами в Україні легковажити не варто. Можна припустити, що події українсько-російських відносин штовхатимуть УПЦ (МП) до своєрідного і вже звичного для неї «танго» – крок вперед, два назад.

Це добре видно з міжправославного діалогу і позиції УПЦ (МП) у ньому. Також це наслідок, з одного боку, великої відмінності між УПЦ (МП) та її метрополією в Москві, а з іншого – великої залежності від тієї самої Москви і несміливості українських єпископів вести свою Церкву своєю дорогою. Особливо зараз, коли на носі обрання нового предстоятеля, а в Москві точно не захочуть мати тут «церковного Мазепу». Проте антимосковська активність значної частини мирян і клиру УПЦ може цього разу багато що змінити.

УПЦ (КП) знову на коні. Але чи готова до діалогу?

Натомість УПЦ (КП) з революційних подій вийшла однозначно переможницею, здобувши вотум довіри не лише серед своєї пастви. Йдеться про активну публічну участь священнослужителів у підтримці акцій протесту та захисті самих протестувальників. Фото з польового лазарету в Михайлівському соборі облетіло весь світ. Священики УПЦ (КП) правили на Майдані, Стримували «беркутівців», рятували поранених. Патріарх Філарет та інші владики Київського Патріархату критикували владу Януковича за байдужість до вимог протестувальників. Одне слово, під час цих подій УПЦ (КП) стала набагато ближчою до своєї та потенційної пастви.

І вже 22 лютого Синод УПЦ (КП) закликав УПЦ (МП) і частину УАПЦ до відновлення єдності українського православ’я. «Маємо негайно розпочати діалог про об’єднання в єдину Помісну Православну Церкву. Переконані, що Вселенський Патріарх і більшість інших Помісних Православних Церков з радістю приймуть наше спільне рішення про подолання в Україні церковного розділення та визнають автокефалію єдиної УПЦ», – йдеться у зверненні до УПЦ (МП). А щодо УАПЦ, то Синод звернувся до її найбільших Львівської та Івано-Франківської єпархій, оминаючи предстоятеля УАПЦ, якого в УПЦ (КП) назвали несамостійним.

Такі звернення отримали доволі позитивну реакцію, оскільки відповідали духові суспільної думки про необхідність національної єдності. У відповідь на Синоді УПЦ (МП) 24 лютого була створена комісія для діалогу з представниками УПЦ (КП) і УАПЦ. Подібну комісію створили й на Синоді УПЦ (КП) 26 лютого.

Коментуючи створення комісії УПЦ (МП), один із її учасників єпископ Львівський Філарет наголосив, що подолання розколу має відбуватися тільки згідно з канонами. А ось митрополит-місцеблюститель Онуфрій на зустрічі з головою Верховної Ради доволі скептично оцінив результати діалогу, застерігши від можливого зовнішньополітичного тиску на цей процес, а також від можливих захоплень храмів та релігійної війни.

Владика мав на увазі поодинокі випадки, коли невідомі особи пікетували або намагалися захопити церковні приміщення УПЦ (МП). Нападники називали себе переважно представниками Майдану, УПЦ (КП), від чого сама УПЦ (КП) одразу ж відхрестилася. Але в Тернопільській області запевнення місцевого впливового священика УПЦ (КП) отця Анатолія Зінкевича, що він буде до кінця Великого посту організовувати паломництва до Почаївської лаври, потрактували саме як спробу захоплення цієї святині, яка нині належить УПЦ (МП).

А коли Росія захопила Крим, там почалися напади на храми УПЦ (КП) російських козачків і деяких представників духовенства УПЦ (МП). В тій же УПЦ (МП) стали чинити тиск на тих своїх єпископів, які були причетні до діалогу з УПЦ (КП).

Як зауважує релігієзнавець Андрій Юраш, навіть самі розмови про об’єднання українських Православних Церков у розпал революції лише спровокують агресора Путіна на подальшу війну. «Пікантність ситуації у тому, що якщо зараз розпочнеться об’єднання, у Москви буде новий аргумент – росіян у Криму українізують, а нашу російську Церкву заганяють до Київського Патріархату, а за цим всім стоять “фашисти і бандерівці”».

Ще більшого удару по міжправославному миру завдала заява низки українських діячів культури, що Києво-Печерська і Почаївська лаври повинні належати УПЦ (КП). У відповідь на це вийшло інше звернення, більш міжконфесійне, в якому закликали уряд не допустити перерозподілу церковного майна і таким чином не дозволяти розпалювати міжконфесійну ворожнечу.

«Країна на межі катастрофи, і ще один конфлікт – міжконфесійний – тільки ускладнить ситуацію в нашій країні. Міжрелігійний мир та порозуміння – це один з наших найбільших суспільних здобутків впродовж всього періоду незалежності України», – йдеться у зверненні. На попереднє звернення відреагували й у російських колах, потрактувавши його як наступ «бандерівців» на православні святині. Тож відповідно російська сторона має стати на захист своїх.

УАПЦ: розібратися в собі

Для УАПЦ Майдан став часом випробування. Вже очевидно, що вона єдина з великих Церков, глава якої не виступив з приводу Майдану. Митрополит Мефодій пояснював, що звернення готували, але не встигли оприлюднити (нагадую, що інші видали по кілька за цей час!). Хоча в самій УАПЦ кажуть, що він ніколи не виступав з критикою влади. Януковича, натомість проти євроінтеграції і має тісні взаємини з проросійськими колами, які свого часу сприяли його обранню предстоятелем. Понад те, у Львівській єпархії УАПЦ розповідають, що до їх митрополита приходили як посланці предстоятеля, так і держорганів, через те, що він перший в УАПЦ відверто виступив з осудом агресії влади щодо людей. Власне, такі особи, як митрополит Львівський Макарій та єпископ Подільський Володимир, стали речниками УАПЦ на Майдані. Не дивно, що звернення Собору УПЦ (КП) про об’єднання було адресоване саме владикам Львівському та Івано-Франківському, за якими реально стоїть більшість парафій цієї Церкви.

В УАПЦ почалися дискусії про необхідність відновлення єдності в ній самій. Одним із перших виступив владика Ігор Ісіченко з Харкова, який із підпорядкованими йому парафіями в центрі та на сході України вже віддавна відокремлений від решти УАПЦ, але підтримує близькі стосунки з частиною УАПЦ в Галичині. Владика Ігор запропонував Львівському та Івано-Франківському владикам і священикам та мирянам галицьких єпархій відновити єдність. Необхідно відразу ж зазначити, що це не всі частини УАПЦ, бо у конфлікті з предстоятелем перебуває владика Роман Балащук, за яким стоять парафії УАПЦ на Поділлі. За самим митрополитом Мефодієм – частина парафій на Тернопіллі та декілька вірних йому єпископів, які, щоправда, фактично не мають парафій. Від останніх владика Ігор закликав очиститися. Натомість хоче скликати довгоочікуваний Помісний Собор (якого так і не скликав за 14 років жодного разу митрополит Мефодій) і просити митрополита Антонія з УПЦ в США очолити УАПЦ.

Ці пропозиції не є чимось новим по суті, бо йдеться в кінцевому результаті про старе: пошук єдності з визнаною світовим православ’ям громадою українців у діаспорі.

Не дивно, що на Львівщині також зацікавилися пропозицією УПЦ (КП). Але, як тут зауважують, далеко не всі прагнуть єднання з УПЦ (КП). Багато хто пригадує, як виглядало попереднє об’єднання, коли верхи говорили про єдність, а низи – священики УПЦ (КП) – переманювали парафії УАПЦ. Крім того, в УАПЦ висувають певні умови щодо єднання з УПЦ (КП) – йдеться бодай про часткове збереження назви, а не просто про входження у лоно УПЦ (КП), як там би хотіли. Значну частину парафіяльних священиків лякає й те, що після переходу в УПЦ (КП) вони втратять ту самостійність у діях і фінансову незалежність, яку мають зараз.

Тому на перше місце в УАПЦ ставлять саме відновлення внутрішньої єдності. Особливо на цьому наголошує братство як найбільш активна частина цієї Церкви. І якщо для них не проблема знайти порозуміння між активом мирянського середовища, то його бракує єпископату, якому часом важко самому зібратися без тиску мирян.

Все так не буде…

Майдан поставив нові виклики перед релігійним середовищем і вказав на внутрішні та зовнішні проблеми. Цілком логічні заклики до об’єднання виявилися не такими вже й легкими для виконання. В УПЦ (МП) зависли в очікуванні, коли події самі за них все вирішать. Стан здоров’я Блаженнішого Володимира дуже надихає на боротьбу за трон, а тому навіть не варто очікувати, що хтось із претендентів на нього скаже щось таке, що може не сподобатися не те що в резиденції Патріарха Московського, а й у Кремлі.

Бо останні події в Росії показали, що навіть підлеглі Патріарха Кирила вже виконують не так його волю, як завдання Кремля. Ситуація з Кримом зробила з Патріарха заручника – підпорядкування півострова напряму означатиме втрату значної частини УПЦ (МП), а залишити його в юрисдикції Української Церкви не дозволять.

Сама УПЦ (МП) у не менш хиткому становищі, їй зараз не до пропозицій КП. Надія залишається на майбутні президентські вибори і на те, що новий господар на Банковій буде також до них прихильний і припинить внутрішні бродіння між Москвою та Константинополем. Одне зрозуміло: гени сміливості й помісності в проводу УПЦ або належно не розвинені, або ж подавлені активнішими генами страху і пристосуванства.

Та й в УПЦ (КП) не всі визначилися з ідеєю єдності. Попри заяви і чіткі кроки верхів, у низах ніщо не змінилося: хтось заглядається на чуже, хтось ідеалізує своє, хтось в очікуванні змін, а загалом залишається стара позиція, бо «ми самодостатні». Небезпекою для справи єдності та подальшого розвитку загалом залишається проблема і цього самозадоволення, і принципів спілкування з партнерами з приводу єднання. А політичні обставини часто спонукають їх бавитися в кішки-мишки: сьогодні ми кіт, бо вчора були мишкою.

УАПЦ важко щось назовні пропонувати, бо їй самій потрібно зрозуміти сенс свого існування – об’єкт чи суб’єкт. Внутрішній багаторівневий розкол і процеси фактично самознищення не дозволяють їй бути повноцінним суб’єктом переговорного процесу. Тому без внутрішньої консолідації та порозуміння УАПЦ ще довго залишатиметься поза загальноукраїнськими об’єднавчими проєктами.

Таким чином, маємо не вельми втішну картину українського православ’я, але все одно набагато обнадійливішу, аніж це було, скажімо, рік тому. Бо суспільні зрушення, що заторкнули згадані Церкви зсередини, штовхають їх до єднання. Єпископат, якщо не буде на чолі або частиною цього руху, має шанс опинитися на маргінесах церковного життя.

І подібно до того як Майдан показав світу велич українського духу, згаданий рух змусить православний світ не ігнорувати феномен українського православ’я, особливо напередодні чергової спроби скликання Всеправославного Собору.

Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України