Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

УКЦ в світі

Карпато-руська Візантійщина

В кінці минулого року закінчилась епопея карпато-руського єпископа Преосв. М. Елька його ризиґнацією із зверхництва «Візантійсько-католицької» єпархії у Пітсбурзі. Як було відомо, преосв. Елько був викликаний до Риму в наслідок протесту тридцятьп’ятьох священиків і пробув там біля одного року без права комунікуватись із священиками і вірними його єпархії, коли його справу досліджувала покликана Святійшим Отцем Павлом Шостим тричленна понтифікальна комісія. Після закінчення праці цієї комісії, висліду якої не опубліковано, Преосв. Елько 22 грудня мин. року зрезиґнував із свого посту і більше до Пітсбурґу не повернувся. Його місце зайняв Преосв. Коціско із Пасаїку. Уряд Апостольського Делеґата у Вашінґтоні повідомив коротко, що через існуючі специфічні умови було б не вказаним для Преосв. Елька вернутися до Пітсбурґу.

Хоч праці комісії досі не опубліковано то і без того деякі точки протесту карпатських священиків відомі: переіменовання церкви на модерний «Бізантін Райт», облатинщення обряду, зміна календаря та введення англійської мови у Богослужби. В тому Преосв. Елько тісно співпрацював із Священною Конґреґацією Східних Церков і римо-католицькою американською ієрархією, і тому його духовний і священичий авторитет не був предметом дискусії комісії.

Для нас цей епізод цікавий із двох аспектів: розвиток подій у карпато-руській церкві тотожний із подіями у нашій церкві, і друге – формально ці дві церкви є ще до сьогодні одною церквою.

Карпато-руських вірних колись греко-католицької Церкви є в Америці більше як українців-католиків. Перший єпископ українців католиків в США Преосв. Сотер Ортинський був спільний для всіх греко-католиків: карпато-русинів і галичан. А тому, що католики з Галичини були більше національно свідомі, /але за мало свідомі щоби держатись разом із карпатськими земляками, принайменше в релігійній ділянці/, мадярський уряд, якому церковна і національна єдність українців не була вигідна, постарався, що по смерти єп. С. Ортинського /1916/ єпископом для галичан призначено Преосв. К. Богачевського, а для карпатських русинів єп. Такача. Все ж таки в Римі ніхто тоді ще не оспорював що єп. Такач є того самого обряду /Рітус Рутені/, приналежний до тої самої церкви /Екклєзіє Рутене/. По зруйнованні нашої Церкви та ієрархії в Галичині і на Закарпатті /1945 – 1947/, Східна Конґреґація під проводом кардинала Тіссерана, при повній прихильности Папи Пія ХІІ, почала широку розбудову нашої Церкви в США і Канаді. На місце тимчасових екзархатів потворено нові канонічні єпископства і був підставлюваний плян централізації всієї греко-католицької Церкви в одну митрополію з осідком у Філядельфії.

Наступний Папа Іван XXIII, великий приятель східних, мав плян реорганізувати Східні Церкви на Патріярхати або Верховні Архиєпископства, і скасувати юрисдикцію Східної Конґреґації. Коли в лютому 1963 року Митрополит Ісповідник Йосиф Сліпий, овіяний славою мучеництва за Церкву Христову, прибув до Риму і справа утворення Українського Католицького Патріярхату почала прибирати реальних форм, достойники Східної Конґреґації ужили усіх своїх та українських сил, , щоби не випустити нашої Церкви із своєї понад тристалітньої влади.

В червні 1963 року помер Папа Іван XXIII, але декрети про Східні Церкви були вже приготовані на Соборі, і не могли бути скасовані. Та хоч Собор їх прийняв, і новий Папа Павло VІ потвердив, то Східна Конґреґація відзискала свої впливи і зробила все, щоби не допустити до завершення самоуправної помісної Церкви Українського Народу в світі. До цього спритно було використано наш внутрішний поділ, до речі акцептований усіми нами, і відчуження закарпатців. Колись на початку п’ятдесятих років Папа Пій XII випустив «Послання до Народів Росії», на яке, самозрозуміло, зареаґували протестами українці. Незадовго після того українці одержали сатисфакцію, бо цей самий Папа випустив другого листа вже з прихильним до них змістом, і вперше в Історії почали в Римі вживати назви: Україна. Від того пам’ятного часу прийнялася у нас назва Українська Католицька Церква, а в Римі перестали нашу Церкву називати «Екклєзія Рутена», а почали називати «Екклєзія Україна». Фатальні наслідки такого «українізаційного» успіху не дали на себе довго ждати. Після резиґнації кард. Тіссерана його наслідник кард. Чіконіяні, колишній Апостольський Делеґат в США, неприхильний українській справі, прийняв тезу, що «Екклєзія Рутена» і «Екклєзія Україна» це дві окремі церкви, і дві окремі національні одиниці Церквою українською почали в Східній Конґреґації називати лише неіснуючі галицькі єпархії, і більш нікого.

Давна назва «Екклєзія Рутена» включала екзархат Карпатських русинів, єпархію бачванських русинів, словаків і навіть мадярів греко-католиків, а після того вони перестали бути частинами одної церкви. Східна Конґреґація приступила тоді до ділення нашої церкви на частини, тобто проведення пляну цілковитої її ліквідації, і обсаджувати ієрархічні престоли людьми, які до цього надавалися. В цей час митрополитом українців став стемфордський єпископ А. Сенишин з тенденцією встановлення т.зв. візантійського обряду дорогою зміни календаря та введення англійської мови в Богослужби, а закарпатський екзарх Елько, відділивши закарпатців від українців, робив в своїй екзархії те саме. Його тимчасову установу – екзархію, перемінено на дві сталі єпархії візантійського обряду /вже не рутенського або руського/, і тим самим відтягнено їх з-під влади Верховного Архиєпископа чи евентуальної Патріярхії. Як відомо усі візантійські новотвори репрезентував на першому Синоді Католицьких Єпископів в Римі Митр. Сенишин, послушний виконавець плянів церковного розбиття.

В єпархії Елька перестали вживати назви не тільки українець, але й русин, чи карпато-русин, а коли приходилось в деяких випадках означати етнічне походження мирян, то екзарх офіційно вживав назви «рашен», Крім такого баламутства ширеного в духовній семинарії і також під час візитацій, він не зважаючи на те що «візантієць», давав доручення вводити латинщину в церкви, повикидати іконостаси, не вживати назви «русин», та вводити англійську мову в Богослужби. Хоч його вірні неприхильно наставлені до назви український, зате вони фанатично прив’язані до назви «руський», плекають свідомість до приналежности до своїх предків, мови, обряду та церкви.

В зв’язку з невигідними термінами на окреслення етнічного походження єп. Елько вкінці окреслив своїх вірних так, що вони церковно й національно «візантійці» що закінчилось анекдотою на міжнародному полі: коли двох його семинаристів поїхали на Закарпаття відвідати родини, переступили мадярський кордон і поповнили якусь неосторожність, то мадярська поліція посадила їх до тюрми. Коли при допитах вони ствердили, що вони громадяни США, а по національности візантійці, то це стало загадкою для мадярських урядовців. Не довіряючи арештованим вони звернулись до мадярської Академії Наук за поясненням де така національність водиться, але не одержали на це вдоволяючої відповіді.

Аж по довших дослідженнях вони переконались, що арештовані є карпато-руського походження, але до сьогодня мадяри не знають хто і з якою ціллю створив «візантійську» націю.

Церковна політика єп. Елька привела таки вкінці до обурення мирян і частини священства, і почались протести. Його канцлер о. Мартин на знак протесту перейшов на православіє, і висвятився на єпископа для карпатських русинів підлеглих візантійському патріярхові. Декілька парохій протестуючи проти тотальйого введення англійщини перейшли також на православіє, і почали правування з єпископом за зворот церковних будинків. А три парохії, які вже були тотально замериканізовані, постановили перейти на римо-католицтво, вважаючи, що коли, єпископ ліквідує рештки їхнього прадідівського обряду, то їм все одно бути із латинниками.

Особисто єп. Елько перестав користуватись авторитетом у своїх мирян, питомців та духовенства через те, що вів безвідповідальні і нераз єретичні розмови. Такі розмови були награні на стрічку і переслані до Риму разом з протестом 35-ти священиків. Це спричинило відкликання його до Риму, і по однорічнім дослідженні позбавлення його єпархії. Згідно з повідомленням Католицької Телеграфічної Аґенції єп. Елька усунено з катедри, але з почестями піднесення до архиєпископа, та іменуванням куріяльним радником, із зазначенням, що в нього жадної провини немає. Таку охорону матиме кожний поплентач Східної Конґреґації, і кожний розбивач української церковної єдности. І на це вони розраховують.·

Наступником єп. Елька став єп. С. Коціско із Пассейку, який продовжує бути єпископом візантійського обряду, але обережним. Привернув пошанівок до назви Карпатська Русь, хоч сам вже нащадок третього покоління закарпатців. Він об’єктивно висвітлює історичні процеси цієї частини рідної землі, говорить бездоганно по українськи, ввів подвійні Служби Божі – по церковно-слав’янськи і по англійськи, і в усіх справах поводиться стримано та об’єктивної Карпато-руська візантійшина одержала удар, хоч може й запізно. Наша українська візантійщина довершує руїну нашої церкви без перепон.

Важке положення Української Католицької Церкви у вільному світі

“Патріярхат” №2, 1967 року

До другої світової війни найбільш залежною від чужинців була Українська Католицька Церква в ЗДА, Канаді, Бразилії та Арґентині.

В тих країнах нашу Церкву дальше уважали Церквою Місійною, не признаючи їй повних канонічних прав. Повне канонічне оформлення наступило щойно після другої світової війни, коли встановлено митрополії в ЗДА та в Канаді, та єпархії в Бразилії і Арґентині.

Іншою була доля наших закарпатських братів та їх Церкви в ЗДА.

До 1924 р. закарпатські українці підлягали юрисдикційно спершу пок. Владиці Ортинському, потім Адміністраторові о. П. Понятишинові.

В 1924 р. закарпатські українці дістали власного Владику в особі пок. В. Такача. Слабістю Закарпатської Української Католицької Церкви було те, що Її Владики та духовенство не виявили себе національно свідомими, провадили Церкву безпляново і сліпо виконували зарядження чужих людей. У висліді цього Українська Католицька Церква закарпатських українців нині втратила майже цілковито своє національне обличчя, назвала себе Церквою Візантійською, прийняла багато латинських практик, майже цілковито занглійщила богослужби та щораз більше відчужується від українського народу. Всі обрядові зміни практиковані в Українській Католицькій Церкві наших закарпатських братів без спротиву, а то й за згодою Конґреґації для Східних Церков.

Переконливим доказом вартости опіки чужинців над нашою Церквою є сучасне положення Української Католицької Церкви в Югославії. Там, маючи навіть повну свободу праці, Українська Католицька Церква поволі нидіє, як відірвана від живого пня галузка. Вона має нині 60 000 вірних, 50 священиків /в тому 30 жонатих/ та двох Владик.

Долею тої Церкви ніхто не турбується, ніхто нічим не поможе.

Якщо б ми мали свій центральний провід, Патріярхат, то він напевно спільними матеріяльними та духовими силами цілої Української Католицької Церкви на чужині дав би поміч та зберіг би нашу Церкву в Югославії від упадку. І це відноситься не лише до Югославії. Деякі наші парохії і в других місцях нашого поселення починають підупадати.

Найбільш пекучими проблемами для нашої Української Католицької Церкви у вільному світі є: 1. Брак покликань на священиків та на монахинь, 2. Катастрофальний брак дяків, 3. Брак тісної співпраці поміж єпископами, духовенством та вірними, 4. Брак впровадження в життя декретів Другого Ватиканського Собору, а головно Декрету про Церкву, та 5. Брак єдности та одного церковного проводу для всієї Української Католицької Церкви.

Брак покликань на священиків – це найбільша для нас небезпека. Українська Католицька Церква у вільному світі начислює около 850 000 вірних і приблизно 750 священиків, в тому числі около 100 священиків в віці 75 до 80 років життя. Хто їх заступить? З прикрістю стверджуємо, що українська еміґрація у вільному світі, так родини як і організації, головно організації молоді, безболізно і байдуже сприймають цей факт. Цілком недостатньо думають про те, що коли не стане священиків, прийдеться замкнути церкви. А разом із тим ми перестанемо існувати як окремішня група українського походження. Однаково загрозливим для нас є брак покликань на монахинь, які провадять парохіяльні школи та навчають наших дітей.

Часто серед вірних можна почути слова критики та негодування про душпастирську працю молодих, тут роджених священиків. Критики їхнього життя та способу праці підносять, що вони, хоча є дітьми добрих українських емігрантів, відреклися свого народу, своїх організацій, стидаються говорити рідною мовою, не жертвують нічого на народні потреби, впроваджують на свою власну руку різні зміни в богослужбах, не читають українських книжок та преси.

На жаль ця критика у більшості випадків є слушною і потрібного.

Є болючою правдою, що, з малими вийнятками, тут роджені священики ніколи поміж собою не говорять українською мовою. Більшість із них не цікавляться проблемами Української Церкви. Це явище є сильніше в ЗДА, дещо слабше в Канаді.

Хто є винний за таке наставлення наших молодих, тут роджених священиків? Ми знаємо, що, приміром, польські, словацькі чи литовські священики навіть в третьому поколінні не цураються свого народу, всюди розмовляють мовою їхніх батьків, хоча не мають своїх окремих Владик чи єпархій.

В розмові із батьками тут роджених священиків можна почути такі жалі: Як же наші діти можуть бути інакшими, коли ними, в часі їхніх студій ніхто не займався, коли багато із них кінчали чужі семінарії, а ставши священиками, вони не дістали від своїх провідників плянів праці, ніхто їх не вчив, як вони повинні поступати. Тому не дивно, що живучи серед чужого окруження, без належних вказівок від своїх провідників, багато із них піддалися чужим впливам, а навіть піддалися поняттю меншевартости про наш обряд, Церкву та народ, із якого походять. Як же очікувати від тих молодих священиків охоти жертвувати на наші національні потреби, коли вони бачать, що деякі їхні провідники – Владики ніколи нічого не жертвують самі, хоча часто звертаються до вірних за пожертвами.

Знавці наших церковних справ у ЗДА і Канаді є переконані в тому, – що коли священики-емігранти залишать цей світ, тоді наші тут роджені священики дуже швидко перетворять Українську Католицьку Церкву на Церкву Католицьку Візантійського Обряду, подібно як це сталося із Церквою закарпатських українців. Це станеться наперід у ЗДА, опісля у Канаді. Деяке надхнення до такої зміни одержують молоді священики у ЗДА від своїх зверхників вже тепер.

А все ж не можна за ці недомагання всієї вини складати на цих молодих священиків, коли питомці духовного семинаря у Вашінґтоні не мають свого українського духовника, того найважнішого виховника, який формує душі молодих кандидатів на священиків. Сповідником наших питомців у Вашінгтоні є чужинець, римо-католик.

В житті українців католиків в ЗДА вже довгі роки ятриться незагоєна рана, незрозуміла, нечувана в других католицьких народів: між тут родженими священиками й новоприбулими затягнено немов залізну занавісу. Нехіть, відсутність бажання відвідувати один одного спричинили відсутність товариського життя між двома чітко визначеними групами, які стрічаються хіба на офіційних зібраннях, на соборчиках чи на конференціях. Таке нехристіянське і некультурне явище в житті наших священиків приносить великі духові шкоди Церкві.

Це саме явище існує теж і в Канаді, проте не у такій гостроті.

Де шукати причини цього болючого явища? Болючого, бо який успіх можуть мати накликування до згоди і до любови, коли священики самі між собою не визнають Христових заповідей братньої любови.

Це явище браку співжиття між священиками продовжується тому, що наші Владики не звертають на це ніякої уваги. Покійний митрополит Богачевський це бачив і болів із цього приводу, але чомусь не усував цеї ненормальности. Його наслідник митрополит кир Амврозій цей недолік толерує, а часом так виглядає, наче б то й апробує.

Із одним центральним проводом – Патріярхатом – такі прикрі факти не існували б.

Подібно предметом критики вірних є поведінка та праця тут роджених сестер-монахинь, які вчать у парохіяльних школах. Чуємо нарікання головно тому, що наші монахині не люблять і не вживають поміж собою української мови, не люблять нашого рідного обряду, наших традиційних звичаїв та з дітьми розмовляють тільки чужою мовою.

Одна із найстарших монахинь ЧСВВ висловилася так: «Не заперечую, що наші тут роджені сестри не люблять свойого обряду, мови і звичаїв так, як приїзджі. Але вони не є одинокі винні за це прикре недомагання. Наші Владики довгими роками цілком не опікуються нами, ніколи не відвідують наших монастирів, не цікавляться нашим життям, нашою працею, нічим не помагають нам в наших замірах. Великим опікуном був пок. Владика Ортинський, та він за скоро помер. Наші сестри, які вчать в наших парохіяльних школах, ніколи не дістають ніяких порад, ані дієцезальних плянів навчання. Їх праці майже ніхто не контролює. Тому вони, прямо з досади за те, що їхню жертвенну працю деякі із наших Владик не доцінюють, а їх самих іґнорують, йдуть за духом чужого окруження, серед якого виростали. Можливо, вони не відповідають вимогам української учительки».

І тут, у шкільній ділянці, основним порядкуючим чинником була б центральна юрисдикція і адміністрація у цілій нашій Церкві.