Unum omnes

(На цю тему доповідав президент UNUM — OMNES Ганс-Йозеф Нюгелем
під час перебування у Львові від 4-6 червня 1999 р.
на запрошення Фонду св. Володимира)

Твердження, що політика брудить руки, залишається незаперечним фактом в свідомості багатьох людей і навіть християн. Часто можна почути, що саме зловживання владою і корумпованість політичних діячів дають підставу для такого твердження. Ця поширена думка все-таки одностороння і неправильна. У всіх ділянках людського життя є спокуси, а відповідно людина і грішить.

Але політичний діяч в особливий спосіб опиняється під «мікроскопом» громадськості. Його міряють дуже строгими мірками. Політик, як вільно вибраний депутат, бере на себе велику відповідальність за громадян, які виявили йому своє довір’я. В першу чергу це стосується тих, які займають високі пости. їхні політичні програми приміряються до їхнього життя. Чи можуть вони як християни виправдати ці сподівання. Чи є християнська віра імпульсом до того, щоб фактично правильне рішення стало морально правильним рішенням? Чи політичні закони і християнська віра взагалі поєднувані величини? Багато хто стверджує, що сувора дійсність політики знищує християнську мораль. Інші вважають, що в політиці мета може виправдовувати будь-які засоби, якщо вона тільки не приречена на невдачу. В чому ж полягає ця глибока риса християнського? В політичному рішенні? В політичній культурі демократії?

Підвищення політичної культури, якого з усе більшою наполегливістю вимагають громадяни, є не лише справою політиків, а кожного зокрема, і то потерпає за загальне добро і демократію. Що християнин, як такий має до політики, чи повинен він втручатися у вир політичного життя, чи повинен займатися громадською діяльністю? Євангеліє і нагірна проповідь не є угодою мовчання в політичних і соціяльних справах. Щоб зрозуміти це, не обов’язково треба мати богословську освіту. Хто візьме в руки Біблію і прочитає, той зразу побачить вимоги до діяльності у світі. На жодній сторінці Євангеліє не знайдемо християнства, пасивного в суспільно-політичному аспекті. Хто справді любить свого ближнього як самого себе, той має втручатися у політичне життя. Християнська любов до ближнього — це щось більше як подачка бідному, вона передбачає співпрацю для творення умов життя, достойних людини. Той, хто садить «тих з вулиці» за накриті столи нашого суспільства, змінює соціяльне становище на краще. Той творить скривдженим однакові можливості для життя. Тобто, він живе так, як того чекають від християнина. Бути християнином передбачає не тільки теоретично дефеніювати любов до ближнього, а й в своїй політичній і соціяльній діяльності реалізувати цю любов до ближнього.

Християнство без позитивного впливу на міжлюдські стосунки і суспільні явища не було б тим християнством, про яке йдеться в нагірній проповіді.

Євангеліє не є нейтральним ні по відношенню до умов людського життя взагалі, ні по відношенню до форм і цілей суспільного життя. Не можна бути християнином для себе, в своєму затишному гніздечку. Християнину і Церкві відведена активна участь у світі. Християнство є в певному сенсі радикальною релігією, бо воно вимагає радикальних рішень, будучи християнином не можна залишатися бездієвим між добром і злом, між людськими і нелюдськими умовами і лише споглядати цю ситуацію. Християнин повинен змінювати світ. Це означає допомагати поширювати справедливість і людяність. Якщо так розуміти християнське життя, то не дивно, що християнин буде зарахований до радикального крила в суспільстві, яке сьогодні керується далеко не християнськими мотивами. Якби кожен християнин у цьому сенсі був радикальним християнином, то як би виглядало наше сус­пільство, наш світ?

Ми потребуємо справжніх християн, якщо ми хочемо мати майбутнє. Ми потребуємо чоловіків і жінок, які є свідомі християнських перспектив, які покладають це завдання не лише на богословів, філософів чи сферу охорони здоров’я. Ми потребуємо чоловіків і жінок, які розділяють цю відповідальність, які розуміють, що майбутнє, достойне людини, залежить від кожного з нас. Нам потрібні християни, які замість резигнації і сумнівів поширюють надію і мужність.

Завдання християнина — формувати і щоразу обновлювати світ. Обновлювати означає відмовитись утопій, а випрацювати натомість реалістичний конспект дій, який би вселяв у нас надію. Обновлювати не означає, що все потрібно змінювати і щодня говорити щось інше. Обновлювати означає зберігати зв’язок сучасних тенденцій з нашими традиціями. Ми не потребуємо створювати нове Євангеліє, ми потребуємо такого витлумачення, щоб зрозуміти його за умов нашої дійсності.

Християни не повинні зважати на народне повір’я. Згідно з ним політика негативно впливає на людину. «Політика псує характер» це досить поширена думка. Навіть німецькі поети бачать це не набагато краще! Я добре знаю, що політика рідко коли служить вірності, вона витісняє з наших сердець відвертість, сердечність і поступливість», — писав Гете у своєму «Еґмониті». А у «Фаусті» він пішов навіть далі: «потворна пісня, неприємна пісня, пісня політики»! Такою політика зображена в народній творчості і в поезії. Один політик і науковець високого рівня, маючи власний досвід, сказав якось: «політика не псує характер, політика випробовує характер». Одне є беззаперечною істиною: якість наших політичних і суспільних порядків міряють не стільки цінностями, які лежать в їхній основі, не обіцянками партій і навіть не сподіваннями, які громадяни покладають на те чи інше рішення. Про якість нашого політичного устрою свідчить в значно більшій мірі рівень життя представників цього устрою.

Але для нас, християн, які повинні виконувати вимогу формувати і обновлювати цей світ, основоположним в політиці має бути принцип, про який завжди повинні пам’ятати ті, хто є чи хоче стати політиком: «служити народові». Політика — це служіння народу. Політика — це не демонстрація влади, насилля і задоволення своїх інтересів. Політика — це служіння людині. Для політики і політиків в однаковій мірі важливо, яке розуміння до людей ми маємо. Звичайно, з християнської віри не можна вивести якоїсь певної партійно-політичної програми. Але християнська віра зі своїм розумінням людини дає нам етичне підгрунтя для відповідальної політики. Вихідним пунктом всієї нашої діяльності має бути достоїнство людини. Як записано в нашій Конституції, достоїнством людини є її недоторканість. Ми шануємо кожну людину як неповторну і виняткову особу. Достоїнство людини, вільний розвиток особистості, свобода особи — це передумови держави і основні цінності суспільного життя людей. Достоїнство особи, недоторканість людського достоїнства — це ті цілі, завдання і цінності до яких зобов’язана кожна вільна держава.

Немає держави без цінностей. Я наполегливо заперечую тим, які стверджують, що це не обов’язкове завдання демократичних законодавців захищати цінності, які не відстоюються більшістю, бо для мене держава грунтується не на бажанні більшості, а на природі людини. Людина завдячує своє достоїнство не суспільству і не парляментській більшості. Вона отримує її через своє існування. Достоїнство особи держава повинна захищати і гарантувати. Вона не повинна керуватися вердиктом, який виносить більшість. Якщо політика є служінням для забезпечення свободи людини, то має бути сформульоване точне розуміння свободи, має бути поставлено запитання, чому людська свобода є незаперечною.

Свобода, так само як мир і охорона всього живого, є центральною темою християнського віровчення і одночасно передумовою Конституції кожної демократичної держави. Але яка відмінність між цими поняттями? За християнським вченням свобода подарована людині Богом. «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні» (Галатів 5). «Де Бог, там і свобода» (II до Кор, 3). Ця свобода означає звільнення від егоїзму, від бажання бути відокремленим, вона ідентична послуху віри. «Лише там, де панує Бог, ми повністю вільні», — каже Августин. Інструментом цієї свободи є жертовне служіння любові.

Цілком іншим є бачення Конституції вільної держави з часів Французької революції. Так в Деклярації про права людини і громадянина від 1879 року читаємо: «Свобода полягає в тому, що можна робити все, що не шкодить іншим». На цьому негативному визначенні поняття свободи довгий час вичерпувався громадський лібералізм. Небезпеки, які в ньому крилися, не визнавалися. Але це стало відчутно, коли поширилася сучасна педагогіка еманципованого поняття свободи. Егоїстична самореалізація, максималізація вигоди — були ключовими словами цього вчення. Популяризувалося заперечення будь-яких авторитетів, відлучення дитини від батьків. Цей помилковий шлях обійшовся всім нам дуже дорого. «Є еманципация, яка руйнує все: мораль, звичаї, право, релігію, подружжя, здатність любити, здатність вірити».

(Далі буде)

Переклад з німецької — Наталія Щиглевська

(На цю тему доповідав президент UNUM-OMNES Ганс-Йозеф Нюгелем
під час перебування у Львові від 4-6 червня 1999 р.
на запрошення Фонду св. Володимира)

(Закінчення з грудневого числа)

Цей вид еманципації веде до претенсійного мислення і до втрати готовности перебрати завдання заради загального добра. В ній криється велика небезпека для молодої людини і для цілого суспільства. Християни повинні рішуче виступити проти неї. Ми повинні вимагати, щоб любов до ближнього була в центрі виховання, щоб доброзичливість, терпіння, жертовність і готовність до прощення стали метою виховання. Треба пояснити молодим людям, що той, хто шукає досконалости в собі, буде страждати від того, що не розпізнав сенсу життя. Навпаки, зміст життя полягає в тому, щоб посвятити себе справам, які виходять за межі особистих інтересів. Незалежно, чи це служіння любові до ближнього, чи виховання власних чи чужих дітей, інше соціяльне завдання чи боротьба із злиднями в країнах третього світу, чи виступи за мир і життя, на яке поблагословив Господь.

Свобода людини грунтується на дійсності, яка переходить межі людського світу. Людина завдячує своєю свободою ні собі ні суспільстві. Вона не є останнім мірилом всіх речей. Вона несе відповідальність перед своєю совістю, а відповідно до християнського розуміння – і перед Богом. Формувати своє життя і світ у відповідній свободі є даром Господа людині і її завданням. Виходячи з такого бачення людини, політик має надійне мірило, згідно з яким він повинен звіряти свою політичну діяльність.

Звичайно, етика є не єдиним мірилом політичної діяльности. Політичні рішення повинні прийматися перш за все на основі політичних і правових критеріїв. Але ми все­таки правова держава. Кожне рішення має бути у відповідності з правовими нормами. Важливим є те, що велику ролю тут відіграє моральний критерій, але багато питань, які виникають в політиці і на які повинні відповісти політики, вимагають етичних цінностей. Назвемо тут лише генну інженерію, захист життя ембріону, прискорення смерти і нові комунікаційні технології. Ці нові вимоги не можуть бути виконані лише з допомогою політики права, тут набагато важливіше застановитися на етичних і релігійних питаннях.

Кожен з нас повинен пам’ятати про ті слова, які сказав один політик, залишаючи парляментське життя: «Я думаю над тим, чи надто ревне бажання встигати за часом не нашкодить фундаментові, який ми повинні будувати і оберігати заради майбутнього нашого народу». Він сказав про це у своїх спогадах. Хіба ж не часто трапляються ситуації, в яких ми ставимо собі це саме запитання? Чи не часто ми опиняємося під загрозою піддатися впливові часу? Демократія потребує особистостей, які є достатньо незалежними, щоб приймати рішення для загального добра. Політики потребують широкого кругозору, бо рішення, які потрібно сьогодні приймати, обмежуються не лише цим виборчим періодом. Християни повинні підтримувати політиків в тому, щоб вони могли глянути за межі одного виборчого періоду і приймати рішення, думаючи про те, як майбутні покоління відреагували б на ці рішення. У багатьох питаннях, які нас сьогодні хвилюють, йдеться про те, щоб прискорити прогрес в науці і техніці і поставити його на службу людині. Іншими словами йдеться про те, щоб заохочувати дослідження і підтримувати етику технічно-наукової цивілізації. При цьому ми не повинні забувати про те, якою високою є ціна, яку ми повинні платити за секуляризацію нашого суспільства. Нас довго і достатньо переконували, що для сучасної людини все є можливим. Для декого сучасна техніка стала замінником віри. Як християнин, я стверджую, що не вірю, ніби техніка стала замінником віри. Як християнин, я стверджую, що не вірю, ніби останні питання цього світу, та навіть і передостанні можуть бути вирішені. Ми, люди, не можемо уникнути нашої недосконалости і скінченности. Змиритися з цим означає в наш час велику мужність і тверде переконання, що кожен може здобути для себе і вірі в Бога. Безсумнівно, прискорений розвиток науки і техніки значно полегшив і спростив наше життя. Медичний прогрес значно виправдав наші сподівання. Винаходи багатьох інженерів дуже полегшили наш побут. В загальному сучасні технології полегшують наше життя і сприяють добробуту. Ми ще недостатньо це оцінюємо, бо просто звиклися з таким станом речей. Можливості, які створює прогрес, ми можемо, навіть повинні використати в майбутньому. Сучасні технології роблять наше життя гідним людини, вони уможливлюють нормальне навколишнє середовище, створюють умови для допомоги бідним і хворим і для боротьби з голодом і злиднями.

Але ми також свідомі того, що технічний прогрес наштовхується на ділянки, які більшість людей не може змалювати собі навіть силою уяви. Це стосується як незмірних просторів космосу, так і світу найменшого атому. На порозі нових пізнань, наприклад, в біології, ми повинні ставити і давати відповіді на питання про етичні засади. Керуватися тут треб а тим, що не людина має пристосовуватися до техніки, а наука і техніка повинні бути поставлені на службу людині. Ми повинні надати прогресові більш гуманних ознак. Ми повинні зрозуміти, що не можна розмежувати знання і совість. Але етика є вимогою не лише до політиків і мірилом їхніх політичних вчинків. Етика є передумовою нашого щоденного життя. Я маю на увазі, як політики ставляться один до одного і як ми, християни, ставимося до політиків. Мені здається, що в даному випадку необхідно як ніколи прислухатися один до одного, йти на зустріч і допомагати один одному. Треба бути також готовим засумніватися в своїй власній позиції, бо це великий здобуток демократії. Адже людське пізнання є дуже недосконалим і ніхто не має права нав’язувати іншим свою власну думку. До справді демократичної позиції належить усвідомлення, що я також можу помилятися. Тому до демократії належить толерантність. повага до чужих думок і переконань, повага до їхнього права мати власну думку. Я вважаю, нам бракує толерантності, і це стосується представників усіх політичних напрямків. Звичайно, ми швидше помічаємо відсутність толерантности в інших. ніж в самих себе, так само, як людина, яка помічає відсутність моральности в інших, від цього сама не стає більш моральною. Також і людина, яка вимагає толерантности від інших, не стане лише від цього лібералом. Але я не хочу зосереджуватися на питанні про непорушну гармонію. Конфлікт є неуникненим і навіть необхідним. Але ми повинні поважати свого політичного опонента. Під час політичної дискусії і обговорення кожен повинен отримати право без будь-яких перешкод викласти свої аргументи. Але від надмірних полемік треба відмовитися. Іншими словами, ми повинні буту чесними один з одним. Запальні дискусії по суті є добрими і бажаними. Вони не представляють собою нічого образливого для політичного опонента. Жоден депутат не є уповноважений виборцями зводити наклепи на своїх політичних опонентів. Всі політики повинні пам’ятати, що в кінці кінців взаємні наступи знеславлять не тільки політичного опонента, а й політику в цілому. Фанатизм, одержимість і безкомпромісність є чужими демократії, яка навіть при всій її недосконалости припускає менше помилок, ніж всі інші історичні і сучасні форми державного устрою.

Демократія може існувати лише тоді, коли досягнуто елементарний консенсус в розумінні цінностей. В чому ж полягає цей елементарний консенсус? Він полягає перш за все в розумінні того, що попри всі політично­партійні розбіжности думок для всіх демократів має бути спільне визнання певних цінностей, без яких демократія не мала б своєї внутрішньої стабільности і звичайно не могла б розвиватися. Така спільність цінностей не є розкішшю. Цінності мають бути насущним хлібом демократії.

Наші Конституції знають фундаментальні цінності, принципи та права, які навіть не потребують рішення більшости і не допускають внесення ніяких поправок, напр. гідність людини, свобода віровизнання, переконання… Але в окремих випадках конституційні норми потребують інтерпретації і конкретизації. Вирішальне значення при цьому має система цінностей, на якій вони грунтуються. Тому Конституційний суд держави досить часто посилається на усталену свідомість і усталені цінності народу. Це, власне, і є той момент, коли ми, християнські громадяни, повинні продемонструвати свою активність. У всіх випадках, де це можливо, ми повинні долучати до дискусії наші аргументи і цінності, щоб наш неповторний голос було чути в багатоголосому хорі інтерпретаторів. Це стосується не лише ЗМІ, дискусій в політичних партіях, в громадських організаціях, але й нашого щоденного життя. Що нам з того, коли напр. буде декляруватися свобода релігійного визнання, а ми немічно і мовчки спостерігатимемо, як зневажають нашого Ісуса Христа. Згідно з правовими нормами, державний обвинувачувач втручається лише в тому випадку, коли порушено релігійний мир. Іспанські і французькі католики на дієвому прикладі, а саме в питаннях шкільної освіти продемонстрували нам силу загального протесту. Що нам з того, що Конституція надає особливого статусу шлюбу і сім’ї, коли все більше християн нешлюбним співжиттям зневажають інститут сім’ї. Це означає, що в першу чергу ми, християни, у своїх думках, словах і вчинках повинні відображати державу про захист фасаду, якщо ми самі зруйнували фундамент. Лише одного говоріння про занепад цінностей недостатньо, потрібно запропонувати якусь дієву альтернативу. Доки ми самі не визнаємо слово Боже дороговказом всіх наших вчинків, то не бачити суспільству ніяких позитивних змін. Тут не йдеться про насильне нав’язування свого бачення християнських цінностей і наступ на переконання інших людей. Але ми повинні зробити все можливе, щоб наші християнські цінності стали очевидними для всіх людей і лягли в основу соціяльного життя. І сьогодні, 50 років після війни ми повинні пам’ятати, що трапляється з суспільством, в якому людське життя втрачає свою вартість. І тоді спогади будуть не жахливим самокатуванням, а початком оздоровчого процесу. Повага до людської гідности, захист від визискування, відповідна і справедлива плата за виконану працю, підтримка хворих і соціяльно нестабільних, порядність в бізнесових справах, чесність у стосунках з людьми є не якимись надзвичайними вимогами християнської віри, а фундаментом кожного цивілізованого суспільства, за межами якого людина подібна на вовка. Але піднімати планку цих вимог і закликати до них недостатньо. Лише наш власний приклад може стати переконливим доказом для інших. Бо саме через застосування своїх стати фактором перебудови зруйнованої і здеградованої римської культури. То ж давайте будемо вчитися на прикладі історії, щоб не робити помилок у майбутньому.

Наша демократична спільнота живе з принципом участи всіх у прийнятті рішень різними органами. Це проявляється в першу чергу у виборах. Тому, на мою думку, обов’язок кожного християнського громадянина брати участь у виборах. Свідоцтвом браку демократичної і християнської свідомости є наша неучасть у виборах. Деякі незадоволення є цілком справедливими й інколи нам не залишається нічого іншого, як вибирати краще з гіршого. Але своєю відмовою ми полишаємо цю сферу тим, які мають не дуже добрі наміри і намагаються реалізувати свої переконання, які є діяметрально протилежними до наших. Занадто пізна реакція може мати для нас катастрофічні наслідки.

Політичне гартування відбувається в партіях. Саме це завдання і відведено для них Конституцією. Досвід показує, що критика і висловлювання своєї думки зі сторони є не дуже ефективними. Можливо, на них і звернуть увагу, але визначального впливу на формування думки вони не матимуть.

Звідси висновок, що якомога більше християн повинні в наш час брати участь в політичних партіях, щоб наш голос і наші цінності були помітними і, можливо, навіть визначальними в цих складних процесах. Зараз вже навіть говорять про загрозу вимирання християнських політиків, якщо щораз менше чоловіків і жінок, сповнених християнського духу і свідомих християнської відповідальности, бажатимуть брати участь в політичному житті. Причиною відмови називається той факт, що люди не хочуть займатися брудною політикою, а праця в церковних структурах поглинає дуже багато сил. Звичайно, це твердження не є думкою більшости. Хоч II Ватиканський Собор, як ніякий інший, зробив наголос на відповідальність мирян за процеси, які відбуваються в світі, в останній час спостерігається такий відхід вірних від Церкви, що над цим варто задуматися. Напевно, набагато спокійніше жити за мурами Церкви, ніж йти назустріч новому вітрові політичних дебатів .

Коли ми говоримо про участь в політичних партіях, то не повинні забувати, що в нашій країні вони в певній мірі світоглядно й ідеологічно спрямовані і репрезентовані певні переконання. Тому необхідно досконало ознайомитися з партійними програмами, щоб не допускатися помилки під час виборів.

Християнство має велику заслугу у наявності демократичної культури, у досягненні консенсусу і визначенні спільної політичної ідеї, у примиренні народів. Я піду ще далі: порозуміння про центральні засади Конституції і права можливе лише тоді, коли в них присутні засади християнської моралі. Згода, порозуміння, досягнуті на засадах християнських принципів, мають стати, на мою думку, джерелом політичного консенсу.

Іншими словами, християнська заповідь любові до ближнього має політичне значення вона зобов’язує нас до толерантности, вимагає від нас вирозумілого ставлення до наших співгромадян.

До толерантности здатний лише той, чиї вимоги не містять елементів абсолютизму. Християнин повинен знати про обмежені можливості пізнання людини. При всій суб’єктивній впевненості своєї переконаності він визнає, що може помилятися, розуміє, що він не має монополії у баченні земної правди. Головною заповіддю Ісуса Христа є заповідь любові до ближнього. Ми повинні любити свого ближнього як самого себе. У нашому серці не повинно бути місця для ворожнечі.

Друга заповідь, про яку ми завжди повинні пам’ятати, є заповідь миру. Вона є центральною темою християнської віри в однаковій мірі важлива для кожного християнина: як для священика, так і для мирянина, державного діяча, політика чи робітника. Із заповіді миру, як і із заповіді любові до ближнього, випливає, що в нашому опоненті, незалежно, у внутрішній чи в зовнішній політиці, ми не повинні бачити ворога. Виховання ненависти до свого ворога в будь-якій формі і в будь-яких умовах ми заперечуємо, бо воно абсолютно суперечить заповіді любов і до ближнього і заповіді миру.

Християнська віра і політична діяльність, етика і політика не є протиріччями, якщо правильно розуміти християнство, то вони доповнюються і взаємопроникають. Отже, «політика не псує характер, політика випробовує характер».

Дозвольте мені процитувати лист святішого Отця Івана Павла II до єпископів на Єпископському синоді 1987 року під заголовком «lnstгumentum laboгis»: «Гідність особи і права людини, як і сповнена відповідальності участь громадян в суспільному житті, є істотними моментами правдивої політичної діяльности. Для мирян політична активність є особливою формою служіння іншим заради загального добра і любови. У християнина не може й виникати думки про скептичне ставлення до політики. Бажано, щоб якомога більше мирян вибирали професію, дотичну до політики, щоб християнські цінності служили людині і стимулювали справедливість в житті всіх народів. Християнські спільности і їхні пастирі повинні бути відкриті для політиків, готові кожної хвилини прийняти їх і сприяти виконанню їхніх завдань у відповідності з принципами віри».

Переклад з німецької – Наталія Щеглевська

Збори Unum omnes стали доброю нагодою для католицьких середовищ різних країн щодо обміну досвідом і втілення спільних планів. Окремо варто зазначити, що майже кожен учасник цьогорічного зібрання запитував представника України про стан справ у нашому суспільстві, в нашій державі у світлі російської агресії. Світ цікавиться Україною і готовий допомагати. Але нашим найважливішим завданням є те, щоб і самі українці цікавилися Україною та дбали про неї в дусі християнської відповідальності за спільне благо.

Unum omnes, як завпеняють його теперішній президент Едді Праг із Гани та генеральний секретар Сіімус МакДональд з Ірландії, відкритий до співпраці з організаціями католицького чоловічого руху.

Повністю текст читайте у паперовій версії журналу.