Нарешті останніх формальностей у наданні Українській Церкві Томосу про автокефалію дотримано – вчора документ підписали всі члени синоду Вселенського патріархату і вже за кілька днів він знову опиниться в Києві. Томос зберігатимуть у Трапезному храмі Софії Київської під броньованим склом, де його на власні очі зможе побачити кожен охочий з 8-ї до 18-ї щодня.
Томос про автокефалію ПЦУ підписали всі члени Священного синоду
Про те, як функціонуватиме відтепер Православна Церква України, чому Томос для українського кліру є великим викликом, як останні події вплинуть на життя решти українських Церков і про нову для них “програму максимум” розповідає Анатолій Бабинський.
Анатолій БАБИНСЬКИЙ — гостьовий науковий співробітник Інституту східнохристиянських студій ім. Митрополита Андрея Шептицького, богословського факультету Коледжу святого Михаїла Університету Торонто
— Автокефалія ПЦУ – це вже назавжди, чи Томос може за якихось обставин бути відкликаний?
— Томос наданий «Православній Церкві в Україні», тому допоки існуватиме незалежна держава Україна, відкликання Томосу є малоймовірним. Однак тимчасове призупинення його дії цілком можливе у випадку, якщо, наприклад, у Церкві виникне якась надзвичайна ситуація: сильний розкол чи гострий конфлікт, а сама ПЦУ виявиться нездатною його розв’язати своїми силами, і буде необхідно вводити тимчасове зовнішнє управління. Це також можливе у тому випадку, якщо нова Церква не буде дотримуватись умов, прописаних у Томосі. Ми маємо приклад Православної Церкви в Чехії і Словаччині – там мали місце такі ситуації, коли Константинополь погрожував відкликати свій Томос, наданий 1998 року.
— Наскільки вільною у своїх діях є ПЦУ? Зокрема, чи може змінювати свій статут без погодження Вселенського патріархату?
— Думаю, що певні зміни в статуті можливі навіть без узгодження з Константинополем – оскільки Церква в Україні може потребувати таких норм, які дозволять їй краще пристосуватися до місцевих умов. Нинішній документ мені видається радше рамковим. Але ці зміни, очевидно, не можуть виходити за межі, окреслені Томосом. Скажімо, якщо завтра вони спробують офіційно закріпити в статуті посаду «почесного патріарха», прописати його повноваження, змінити положення щодо ротації синоду – то це однозначно буде заблоковане Константинополем.
— ПЦУ, очевидно, таки прагнутиме згодом отримати статус патріархату. Чи існують для цього якійсь формальні вимоги?
— Таких формальних вимог не існує. І розмір тут також не має вирішального значення. Церква Болгарії є патріархатом при двох десятках єпископів, а Елладська має понад сто – і не є патріаршою. В цьому питанні насправді немає якоїсь юридичної процедури – мовляв, треба відповідати ось таким вимогам – і тоді буде патріархат.
Тут можна поглянути також на ситуацію з УГКЦ, яка вже 50 років очікує визнання власного патріаршого статусу. Хоч ми можемо говорити, я вважаю, що процедура була запущена ще у 1842 році, коли о. Михайло Малиновський склав відповідну реляцію для Римської курії. На Другому ватиканському соборі було офіційно закріплено бажання отців Собору, що там, де буде потреба, повинні бути встановлені нові патріархати, проте формальних критеріїв щодо цього не було сформульовано. В Православній Церкві існують історичні прецеденти, але вивести з них певні критерії також важко. Нова Церква рано чи пізно звернеться до Константинополя з таким проханням, і тоді ми почуємо якусь аргументацію.
— Автокефалію ПЦУ наразі ще не поспішають визнати деякі інші помісні Церкви. Які у цій справі перспективи?
— На сьогоднішній день зрозуміло, що нову Церкву не хочуть визнавати Церква Чехії і Словаччини, Церква Польщі, Сербський та Антіохійський патріархати – тобто Церкви, які так чи інакше перебувають в орбіті росіян. З різних причин. Найважливішим у цьому списку є, звісно, Антіохійський патріархат, який належить до давніх патріархатів, серед яких є ще Александрійський і Єрусалимський. Останній раніше висловлювався прихильно, а перший радше двозначно. Цілком ймовірно, що так звані «грецькі» Церкви рано чи пізно всі підтримають Константинополь – не в останню чергу тому, що Москва зі своїм стилем ведення справ їм добряче набридла. Підтримає нову Церкву й Румунська Церква, яка є однією з найпотужніших – і це дуже важливо. Можна очікувати визнання з боку грузинів – може, не відразу, але з часом це відбудеться. Бачимо, що й Болгарська Церква не стала на шлях осуду дій Константинополя, хоч там є проросійські сили і вони про себе часом дають знати. Цей процес буде тривалий і вимагатиме залучення добрих «церковних дипломатів» зі «зв’язками», яких поки ПЦУ бракує. Якщо вона їх буде здатна залучити, то справи підуть легше. Тут слід сказати, що ПЦУ є в сопричасті з Константинополем, і всі, хто служитимуть з єрархами Константинополя, якоюсь мірою, опосередковано будуть визнавати й нову Церкву. Саме тому Москва так активно закликає всіх іти за нею в повну ізоляцію від Константинополя. Але наразі ніхто офіційно такого, крім них, не зробив.
— Чи можемо сподіватися, що ПЦУ тяжітиме у своїй східній традиції все ж до західного світу? І наскільки реальною є зворотна перспектина, бодай через приєднання парафій УПЦ МП, для яких ідея «руского міра» є органічною?
— Це питання радше для фахівців з постколоніальних студій. До цього часу українські автокефальні Церкви, не кажучи вже про УПЦ МП, перебували в цілковитій ментальній залежності від російської традиції. Парадигматичним прикладом цього, звісно, був переклад патріархом Філаретом Біблії саме з російської мови. Це все пояснювалося багатьма факторами: і тим, що перші покоління провідників УАПЦ і УПЦ КП були випускниками російських духовних шкіл, велику роль відіграє мовна близькість, що відбивалось у підручниках, за якими вчилися нові покоління священнослужителів, відсутність можливості навчатись у західних університетах чи вищих школах інших Церков. Ну й варто сказати, що багатьом просто подобається саме російська форма православ’я. Незважаючи на неузгодженість з росіянами у національних питаннях чи справі автокефалії, багато представників автокефального духовенства приймають майже весь російський філософсько-богословський набір. Це стосується і церковної естетики, вбрання духовенства тощо. Подолати все це буде важко – зрештою, у мене немає впевненості, що в ПЦУ є взагалі зараз таке бажання. Патріарх Філарет цього не хотів, він намагався створити українську копію Московського патріархату. Він хотів просто «перекласти» російську традицію українською мовою – і це стосувалось усього, в тому числі у розумінні автокефалії як такої.
Нова Церква може продовжити цю траєкторію і підживлюватися саме російською традицією, бо вона для них найдоступніша. А може спробувати змінити цю парадигму. Але це дуже важкий процес, який мав би починатися з освіти. Найкращим прикладом тут, звісно, є освітня реформа Петра Могили. Нині асортимент православного книжкового магазину в англомовному світі виглядає куди цікавішим, від аналогічного магазину в Росії. Тому варто добре подумати, в якому з них «закуплятись». Звісно, з’являться ті, які скажуть, що не треба дивитися нікуди. Але з цього нічого не вийде. Подразником чи стимулом для власної творчості є творчість іншого.
— Чи є якісь теологічні праці Епіфанія? Яка загалом ситуація з українською теологією?
— Мені не траплялися його книжки, хоч, звісно, це нічого ще не означає. Митрополит Епіфаній, попри свою високу посаду патріаршого намісника, ніколи не був надто публічною особою. Можливо, тепер хтось напише про його праці.
Загалом, українській теології немає наразі чим похвалитися. Ми надто зорієнтовані на збереження і відтворення. Це та не надто продуктивна риса, яка була притаманна київській Церкві від початків її заснування. Не маючи доступу до грецьких джерел через мовний бар’єр, все, чим русини століттями займалися, це переписуванням і переказуванням того, що потрапляло на Русь у перекладах з Болгарії, або копирсанням у дріб’язкових ритуальних і дисциплінарних питаннях. Тому до XVII століття практично не було жодного значного богослова. Коли почали вчити греку і латину, то почалися зміни. Це урок і для сучасності. Не існує універсальної теології на всі часи. Мусить відбутися зміна богословської парадигми, яка б була здатна розв’язувати питання, важливі для християнина у ХХІ столітті. Тут навіть не йдеться про питання, які цікавлять християн в Україні, бо ми вже не ізольовані від світу. УГКЦ після виходу із підпілля опирається на досвід мучеництва й ісповідництва перед лицем тоталітаризмів та ідеологій ХХ століття. Це дуже живий і важливий досвід, і він промовляє далеко за межі України. Україна сьогодні знаходиться в стані затяжної суспільної депресії, тому завданням богослов’я сьогодні, як на мене, має бути захист надії. Як пише апостол Петро, треба бути «завжди готовими дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію».
— Як, на вашу думку, тепер діятиме УГКЦ? Напевно, посилиться позиція «восточництва»?
— Залежить, що розуміти під цим терміном. Річ у тому, що з часу наших галицьких дискусій між «восточниками» і «західниками» змінилася сама парадигма Католицької Церкви. Більш-менш те, чого прагнули «восточники», стало офіційним вченням Католицької Церкви через декрет Другого ватиканського собору Orientalium ecclesiarum. Нині бути католиком не означає бути «латинником». Католицька Церква – це єдність у різноманітності. І що більше кожен є собою, то краще для «католицькості». Це почало мінятися ще за Митрополита Андрея Шептицького, і він, коли відкривав Львівський унійний з’їзд у 1936 році, то зауважив це: раніше греко-католикам казали, що якщо вони хочуть бути більшими «католиками», то мусять щораз більше ставати римо-католиками, але все змінилося тепер навпаки.
Якщо ж тут ідеться про повну відмову від західної інтелектуальної традиції, то я не думаю, що це станеться. Це наша перевага, що ми можемо існувати в двох регістрах, так би мовити. Це перевага єдності. У Митрополита Андрея ми бачимо, що він був прихильником відходу від латинізації в обрядових питаннях, але в інтелектуальному плані він не був схильний до «орієнталізації».
— А що таке, властиво, об’єднана київська Церква, яка декларується УГКЦ яко мета? Як при цьому буде вирішуватися питання догматичні різниці віри між католиками а православними?
— В основі цієї ідеї лежить діалог, який відбувався між унійною і неунійною Київською митрополією, починаючи з 1623-го і приблизно до початку 1680-х. Було декілька епізодів цих перемовин, і проходили вони з різною інтенсивністю та з різним складом учасників. Треба враховувати, що ситуація, яка тоді існувала, не влаштовувала жодної зі сторін. Тому вони шукали виходу. Це важливий нюанс. Тоді ж виникла ідея спільного Київського патріархату, який був би в єдності з Римом і Константинополем. Часом сторони вкладали різне розуміння в одні і ті ж формулювання. Проте навіть російський дослідник Євгєній Шмурло, працюючи на початку ХХ століття з документами в Римі, визнав, що частині православних єпископів, зокрема Петрові Могилі та шляхті, таки йшлось про єдність. Він це списував на те, що у XVII столітті Католицька Церква була іншою, ніж у його дні. Але для справедливості йому слід було б додати, що й Православна Церква змінилася за той час.
У ХІХ столітті виникла ідея греко-католицького патріархату в Австрійській імперії, але це дещо інша історія, про яку я згадував вище. А от ідея спільного патріархату виринула знову на початку ХХ століття за Митрополита Андрея. Вона продовжила своє існування потім у діаспорі, і напередодні Другого ватиканського собору українські єпископи двічі зверталися до православних із такою пропозицією. Це була ідея, яку розвивали також і Йосиф Сліпий, і Любомир Гузар. Але якщо в УГКЦ ми можемо простежити певну тяглість цієї ідеї, то у православних цей розвиток був перерваний, і вони не відчувають сьогодні зацікавлення щодо цього.
Київська Церква в тому вигляді, як це декларується УГКЦ, – це, властиво, мала б бути єдина Церква східного обряду в Україні, яка була б у єдності з Римом і Константинополем. Це програма максимум. Але вона передбачає багато різних кроків, і не всі з них можна відразу спрогнозувати. Будь-який початок співробітництва і діалогу буде кроком до мети. Цей діалог мав би рухатись у парі з православно-католицьким діалогом на світовому рівні. Бо православні часто наголошують на тому, що всі ці питання належать до тієї вищої інстанції. Але проблема в тому, що на сьогодні ми опинилися позаду того діалогу – варто було б спільно здолати й осмислити спершу пройдений ним шлях і закріпити це у власних спільних документах. Щоби не повертатися постійно до одних і тих самих питань по сто разів. У Північній Америці відбувається свій власний діалог, це цілком реальна річ і для України. Тим паче, є добрий приклад Київської студійної групи, яка включала українських православних з діаспори, представників УГКЦ і Константинопольського патріархату.
Тут, правда, є одне дуже серйозне застереження. Українські католики і православні мають говорити між собою не тому, що вони українці, а тому, що вони християни. Якщо платформою діалогу і взаємин буде «українство», то це лише дасть право Москві сказати, що за ним насправді стоїть український націоналізм. Дивлячись на ситуацію з іншого континенту, мушу визнати, що на Заході такі російські закиди зустрінуть із розумінням. В такому разі про суб’єктність українського християнства у глобальному вимірі, яке ми можемо зараз спільно наново осягнути, можна буде надовго забути. Так, західні християни часто закривають очі на російський націоналізм і шовінізм, але на український вони зреагують негативно. І Росія зі всією своєю пропагандистською машиною допоможе їм це зробити. Це стосується також й внутрішньоправославного контексту, а не лише екуменічного.
— Які перспективи екуменічного поєднання Риму і Констатинополя в ситуації опозиції останнього до Москви? Чи є теологічні шляхи вирішення догматичних протиріч?
— Ми бачимо, що поки що діалог продовжується, незважаючи на поставу Москви. Звісно, що РПЦ буде далі шантажувати «українським питанням» і Константинополь, і Рим. І якщо раніше мішенню були греко-католики, то тепер буде ПЦУ. Але зрозуміло й те, що Москві не йшлося про єдність. Вони про це говорили прямим текстом. Останніми роками в МП чітко давали зрозуміти, що вони готові до співробітництва з католиками, де їм вигідно, але не хочуть говорити про реальну єдність Церкви. Тому важко сказати, що буде далі. Рим дуже хоче бачити Москву – бо є ще багато тих, хто думає, що вона має ключ від усього Православ’я. В Москві це теж розуміють і будуть грати на цих почуттях стільки, скільки в Римі даватимуть це робити.
Єдине ключове і найважче питання, яке сьогодні стоїть на порядку денному, – це питання примату у Вселенській Церкві. Але й щодо нього вже вдалося знайти деякі підходи, які могли б завершитися спільним рішенням. Мені, правда, видається, що головна перешкода криється дещо в іншому. Світлої пам’яті о. Роберт Тафт якось сказав, що різниця між католиками і православними полягає не у Filioque чи догматі про Непорочне зачаття Діви Марії, а в тому, що католики серйозно ставляться до документів, а православні – ні. Можна уважно вислухати всі аргументи, все опрацювати, все продискутувати, дійти згоди, прописати все і підписати, а за якийсь час партнер вам скаже: «Ми все одно вважаємо, що ви неправі, і тому для нас всі ці “папірці” не мають значення».
— Які загалом перспективи РПЦ в новій ситуації?
— Вони якраз сьогодні у найцікавішій ситуації. Про це свідчить надто емоційний лист патріарха Кіріла до Патріарха Варфоломія напередодні вручення Томосу. Після самої події в РПЦ ще раз заявили про те, що Константинополь впав у розкол, оскільки вступив в євхаристійне спілкування з «розкольниками». Тепер, слідуючи своїй же логіці, вони будуть змушені оголошувати розкольниками всіх, хто буде у спілкуванні з Константинополем. Тут навіть не йдеться про визнання чи невизнання кимось ПЦУ.
Ще перед врученням Томоса з РПЦ звучали натяки, що вони хочуть відновити діалог із Константинополем, але з вимогою повної зупинки всього процесу. Тепер все залежатиме від того, як розвиватимуться події в Україні. Якщо вони бачитимуть, що можуть втратити все чи більшість парафій на користь ПЦУ – то, скоріш за все, будуть старатись рятувати бодай те, що можна буде рятувати, і будуть схильні до якихсь більших компромісів.
В РПЦ також не приховують, що вслід за Владіміром Путіним вони очікують найближчих виборів, які, на їхню думку, можуть наскільки змінити політичну ситуацію, що вся автокефалія «посиплеться» й УПЦ МП знову повернеться на чільне місце, як це було за В. Януковича. Можливо, вони й справді вірять у це – а можливо, це лише бравурна риторика, яка їм притаманна останнім часом.
Найскладнішою буде ситуація для УПЦ МП. Там є багато людей, які вже сьогодні розуміють, що ПЦУ – це не «фейк». Константинополь відмотувати плівку назад не буде, і суспільні настрої в Україні до часів режиму Януковича не повернуться. Медведчук президентом не стане, а більше ніхто навіть не намагатиметься зруйнувати автокефальну Церкву. Багато хто там добре усвідомлює рівень дискредитації УПЦ МП в очах суспільства та що процес надання автокефалії не був примхою політиків, бо за цим стоїть потужна громадянська підтримка, яка вже не зміниться. Тому ця Церква буде переживати складні трансформації: і внутрішні, і зовнішні. Що більше вони ізолюватимуться, то більше марґіналізуватимуться. Там є групи, яким це буде комфортним, але багатьом просто набридне і вони підуть. Не слід забувати, що великій масі священнослужителів йдеться не про питання канонів чи догматів, а про більш приземлені речі.
Розпитував Орест ДРУЛЬ