Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

В. Пайташ

Відповідь В. Пайташа на завваги до його статті «Чому в Україні порожніють церкви?»

Кореспондент п. Е. Іванків, нав’язуючи до моєї статті у «Патріярхаті» з березня м-ця, подав свої зауваги у квітневому номері «Ще одна небезпека для нашої Церкви».

Від років, читаючи «Патріярхат», здається мені, що я вперше викликав дискусію на тему загрозу нашій Церкві і то зі сторони католиків-поляків. По-іншому бачить цю проблему автор, який постійно перебуває в Америці, а інакше бачу я це з перемишльського подвір’я. Поглядами тут можемо різнитися, і такі різні прояви зустрів я у статті Е. Іванківа, а саме:

«… Автор (Пайташ) подає різні поради і пропозиції, деякі з них правильні, а деякі ні. Ті шкідливі пропозиції могли б спричинити у нашій Церкві ще більший хаос, якщо б їх здійснено… Пропонує дальше впровадити до нашого східнього обряду латинські звичаї, як наприклад суплікацію, вервицю, дзвінки, хресну дорогу, музичні інструменти та інше».

Автор п. Іванків подає, що «вводячи тут латинські звичаї, нічого не зискаємо, ми тоді б златинщили цілу нашу Церкву й усіх вірних».

Не знаю, чи п. Іванків знає наш обряд лише з книжки чи з практики. Пише, що я пропоную впровадити до нашого обряду латинські звичаї. Я взагалі цього не пропонував, бо ми тут вже з цими практиками зжилися, ще мене на світі не було. Практики ті у нас є уведені ще в минулому столітті, і вони нас не златинщили.

Хресна дорога. В молитовниках і підручниках, видаваних у Римі, в останніх кількадесятьох роках нема вже хресної дороги, значить напрям іде з Риму. Чи цей напрям правдивий? Ми тут в Перемишлі маємо молитовники і осібні підручники, видавані й апробовані нашими владиками і мучениками за віру, в яких то молитовниках є хресна дорога. Усі Кальварії світу й відпустові місця — це ніщо інше, як стації мук Христових. В часі посту й в інших страсних днях літургійного року люди найбільше численно беруть участь у хресній дорозі. Вірні на богослуженнях хочуть бути активними і тут є місце внутрішніх релігійних переживань. Коли б у нас не було практикованої хресної дороги, то люди зараз ідуть на це богослуження до польського костела, і ніяка сила їх не здержить. Знаю з практики, як наші греко-католики ходять з поляками на Кальварію Пацлавську і там ходять від каплички до каплички — по хресній дорозі. (Ще з княжих часів ця хресна дорога належала до греко-католицької Курії в Перемишлі. Після війни поляки зруйнували нашу хресну дорогу, а останню каплицю розвалено в 1980-х роках. Дуже сумніваюся, чи у нас в Перемишлі вдалося б це богослуження хресної дороги скасувати, хіба що з дуже великою шкодою для вірних і нашої Церкви. Через останні два роки (1993-94) скорочено молитви при стадіях хресної дороги, то вже вірні запротестували і в цьому році привернено давню форму молитов.

Молебен до Найсв. Серця Ісусового, Преч. Діви Марії, Св. Йосифа, Св. Йосафата, Христа Царя, перша п’ятниця місяця, свята година чи суплікація. Ті богослуження були уведені до нашого обряду в цьому столітті, а ввели їх духовні провідники нашого народу. Напевно вони не бажали зла для своїх вірних. Ті богослуження урозмаїчують літургійний рік. Перемишльський Владика Йосафат Коциловський був великим пропагатором богослуження до Найсв. Серця Ісуса. Видав книжку «Найсвятіше Серце Ісуса і священство», про яку навіть згадує у своїй книжці о. Гаврилів «Кожна людина — це лиш історія». Були видавані підручники, як переводити святу годину на пам’ятку терпінь Ісуса в оливному городі. Сам Преосв. Коциловський уложив і впровадив богослуження (молебен) до обручників св. Йосифа на місяць жовтень, який ми, перемишляни, до сьогодні співаємо. Тут ще додам, що у 1944-45 році Преосв. Йосафат мав намір впровадити богослуження св. вервиці, але цього наміру не встиг зреалізувати, бо був вивезений на заслання. Намір цей реалізував о. кан. Ст. Яворський як останній священик греко-католицької капітули і був ще тоді в Перемишлі. Ті всі такі гарні богослуження мали б ми одним помахом руки перекреслити і викинути, бо це ніби то латинські і засмічення? Які вони латинські? Це неправда! Це твори нашого народу Галичини, і ми на цих надбаннях зросли. Якщо ми ті богослуження усунемо з нашого молитовника, то що нам залишиться, одна Служба Божа, Вечірня Утреня і може Акафист.

Вище згадані Молебні люди скоро собі присвоюють, бо в них є лиш кілька тропарів і легко запам’ятати, Акафист без книжки ніяк не відспіваєш. Ті надбання нашого обряду відповідають психіці наших людей. О. Гаврилів у своїй книжці згадує, що ленінградський митрополит Нікодим завжди ставив Греко-католицьку Церкву в Галичині за зразок.

П. Іванків пише, що наша Служба Божа є врочиста, велична і святкова, і спів, навіть скромний, є конечний. «Коли б це була правда, то чому вірні на Україні цієї краси не бачать, а йдуть до костелів?». Дальше П. Іванків подає, що «читана, так звана «тиха» Служба Божа, ніяк не повинна мати місця в нашій Церкві». Я у своїй статті про Службу Божу «тиху» взагалі не писав, такого слова я не вжив. У нас в Перемишлі щоденно відбувається — відправляється Служба Божа рецитована, ми усі в церкві рецитуємо на голос, а фрагменти співаємо (Святий Боже, Іже Херувими, Свят, Тебе поєм, Один свят).

Дзвони: енциклопедія подає, що «Перші дзвони появилися в Китаї 2.200 р. перед Христом. Опісля прийнялися в Арабії, а в шостому столітті в Европі, Італії. За часів прийняття християнства на Україні дзвонів тоді ще не було. До нас прийшли аж в 13 ст. з Німеччини і то через Новгород». Стільки енциклопедія. Отже ж наші прапрапредки прийняли і присвоїли собі від латинян їхню практику скликування вірних на богослуження дзвонами. Згідно з новими напрямами в нашій Церкві, що у наш час бачимо на кожному кроці, повинні бути усунені і ті великі дзвони, бо вони прийшли з Латинської церкви (чистість обряду). Нонсенс. Брак логіки. Дзвінки на наших богослуженнях є дуже практичні. Наша Служба Божа є досить довга, і пересічна людина, увійшовши в часі богослуження, не дуже орієнтується, чи це є початок, чи вже є після освячення. Як служачий задзвонить і усі клякають, то і ця людина і кожний в церкві духово себе наставляє, що це важна частина Служби Божої. Приходять на наші богослуження і чужинці, і коли дзвонять, то й вони також клякають. До Перемишля часто приїздять люди з України, з ними розмовляю. Один лікар каже: «Після сорок років я вперше чую дзвінки, то мені аж мороз пішов, щось рушилось в душі, пригадались наші рідні богослуження, яке воно то наше рідне і гарне». Учителька з України: «Як дивлюсь на наше в Перемишлі богослуження, то стверджую, що у вас час задержався, як було перед війною, так і осталося». Люди, які приїздять з України до нас, є вичулені на всякі зміни в богослуженнях і в тих змінах підозрівають православні впливи. У великих церквах часто люди стоять при вході і не чують голосу священика. В такому укладі дзвінки сигналізують важніші моменти богослуження, і це є найкращим розв’язанням. Малі церковці, котрі не поміщають усіх вірних,і вони стоять за порогом, коли вони почують дзвінок, то на цю хвилину скупляться і приклякнуть. Дзвінки — вони притягають хлопців служити до Служби Божої. Хлопці дзвонять, виконують якусь чинність. Вони люблять дзвонити і бути активними при престолі. Коли нові напрями повикидали з богослужень дзвінки, то нехай і повикидають дзвони. Навіщо вони будуть заважати. Яка різниця, чи це малий дзвінок, чи великий дзвін, і то дзвонить, і те також. А як не буде дзвонів, то навіщо й дзвіниці — треба їх зруйнувати. Часто в церквах малі дзвінки заступають великі.

А суплікація (благальна пісня) з дзвіночками, яке прекрасне богослуження, як могутньо вірні її співають, щось незабутнього.

П. Іванків подає приповідку: «Цудзе хвалєцє свего не знацє, самі нє вецє, цо посядацє», Я від малої дитини є зв’язаний Перемишльською катедрою, буваю на усіх богослуженнях і похоронах, а тепер, після війни, вже тридцять вісім років веду церковний хор і я не знав би свого обряду? Знаю знаменито не з книжки, а я щодень тим обрядом живу і знаю, що ми «посядами».

Дзвіночки. Під кінець статті п. Іванкова Редакція «Патріярхату» подала невеличку дописку і одержала вістку, що я є закоханий у дзвіночки…

Я є страшенно вдоволений і вдячний тій людині, що так написала. Це виглядає на прекрасний гумор, одначе я на це твердження відповім кількома реченнями.

Обоятно, хто не написав, але напевно ніхто з вірних, з котрими я щоденно зустрічаюся і працюю. Вони противно — дуже мені вдячні, що я не боюся і піддержую нашу традицію. На милий голос дзвінків люди клякають і встають. Не думайте, що люди так точно орієнтуються, що там при престолі діється, але знають, і коли почують дзвінок,що це є важлива хвилина, і треба її ушанувати, — клякають.

Двічі наш владика І. Мартиняк, говорячи про обряд, згадував, що дзвінки є непотрібні, але це є приватне речення владики, а не людей.

Ми маємо традицію, а те, що пишуть в теперішніх літургійних підручниках, то перейняли від часів передунійних, а Берестейська унія принесла нам дзвінки — це одна з форм і ми її держимося.

В Перемишлі два роки тому були на одній урочистості, патріярх І. Любачівський і єпископи з ним, а я дзвонив, і ніхто не відважився заборонити мені цієї функції.

А візьмім нашу «Пісню благальну» суплікацію, як вона прекрасно звучить з дзвіночками. А виставлення Найсвятіших Тайн і т.д.

Моє закохання у дзвіночки — це не цілковита правда. У великодньому часі в нашій Перемишльській катедрі на усіх Службах Божих, рецитованих і співаних у свято і будень, дзвонять дзвіночки на престолі на спів «Ангел вопіяще», а також на Великдень в часі співу Євангелії. Я тоді не дзвоню, бо це виконують служачі при престолі, але коли при престолі не дзвонять, тоді я виконую цю функцію.

Дзвіночки є неначе якимсь доповненням до краси нашого обряду.

Дещо з історії: не так давно, аж у минулому столітті, двох наших ієрархів взялися на Холмщині до відлатинізування нашого обряду (греко-католицького) і так успішно наш обряд відлатинізували, аж оба перейшли на православіє (Попель і Сємашко).

Коли б людина, котра помістила цю згадку про мене, потрудилася і подала якісь наукові підстави, історичні, практичні і т.д., що я не маю рації, то могли б ми ще подискутувати, а то так виглядає, кинув камінець у чужий городець або помахав у мою сторону руками, ніби дав мені ляпаса і сам укрився, виглядаючи, що з того буде, сам до двобою не став, це такі солом’яні герої, це після мене є люди конфліктові.

Я вихований на передвоєнній традиції, де на наших богослуженнях були заховані всі елементи, гармонізуючі з цілістю богослужень. Ця традиція виплекала і виховала нам героїв для Церкви і народу, їхні численні могили є кругом Перемишля і ми тим живемо і в їх пам’ять піддержуємо нашу традицію в церквах.

Якщо з нашого обряду усунемо дзвіночки, хресну дорогу, Найсвятіше Серце Ісуса, суплікацію і т.д., то що нам залишиться? Зістанемо «голі». А з цього скористають тільки поляки на Україні, розбудовуючи свої приступні богослуження і то в нашій мові ширять свій обряд і притягають наших вірних. Наші ієрархи повинні йти з поступом, а не держатися «літери». Це було може добре за княжих часів, а не сьогодні.           

В. Пайташ

П.С. Пане Пайташ, подана вістка редакції не є анонімом, вона виявилась правдивою, Ви її потвердили. Не шукайте авторитетів, бо Ви їх не узнаєте, у всьому як мас бути в церкві, авторитет є Ви. Владика Мартиняк не однократно звертав на ці питаня увагу, але це для Вас нічого. Патріярх Мирослав-Іван не протестував проти Ваших дзвінків.

Редакція

Деякі думки про релігійно-обрядові проблеми нашої Церкви

На перший погляд, може декому видаватись, що справи Церкви та її проблеми належать до владик і священиків, але не до мирян. Так колись до проблеми Церкви підходили, але це не означає, що це було правильно. Беручи до уваги проблеми Церкви, слід виходити із заложення, що творить живу Христову Церкву, яка є людською і Божою інституцією. Отже, Церква складається з трьох суспільних чинників, які творять повноту Церкви, це є: миряни, священики й ієрархія. У відношенні Церкви Вселенський Собор Ватиканський II виніс охопну концепцію «Божий люд». Дехто це розуміє — масовість, себто велика кількість людей — простолюддя. На жаль, від такого розуміння «Божого люду» не вільні священики і деякі владики. До речі, на концепцію Вселенського Собору Ватиканського II складаються миряни, священики й ієрархія, це є ці три елементи, що творять живу Христову Церкву. Всі ці три складові елементи мають свої не тільки обов’язки, але також і свої права.

За долю нашої Церкви відповідають не тільки ієрархія і священики, але також миряни. Прошу не подумати, що це якась нова позиція, вона все була, тільки у нашій Церкві не практикувалась. Чому не практикувалась, зовсім просто, бо такого права мирянам не дала ієрархія, а миряни не домагались. Як це питання мається сьогодні, напевно не краще.

Тут для увиразнення цієї картини слід згадати відомі у нашій історії Церковні Братства. Звичайно, вони є представлені у дуже суперлятивних прикметниках і рожевих фарбах, але про їх негативний вплив рідко згадується, а він позначився у нашому церковному житті.

Тут варто нагадати, що царгородський Патріярх Єремія, який вніс неясність у ієрархічну систему Київської Церкви, надав широкі права церковним братствам, виділивши їх з-під влади місцевих єпископів. Таким чином Патріярх Єремія визнав право братчиків контролювати поведінку ієрархії та духовенства. До речі, це було також одною з причин, що штовхнула Львівського Владику Гедеона Балабана відірватись від Царгороду і визнати верховенство Риму. До речі, хоч Гедеон один з перших висунув питання єдности, але вкінці сам не приєднався. Така роля братства була застрашаючою для української ієрархії, яка поставилась до братств, щоб не сказати ворожо, неприхильно.

На цьому місці слід наголосити і підкреслити, що зорганізований мирянський рух за патріярхат не мав і не мас цілей посягати тих позицій, що їх мали у той час прицерковні братства.

Але повернімось до нашої основної теми, себто ролі мирян у Церкві. Незалежно від того, що Вселенський Собор Ватиканський II у своїх ухвалах визначив не тільки обов’язки, але й права мирян, цього факту не прийняли наші владики. На жаль, під тим оглядом, як також деякими іншими для наших владик, Вселенський Собор Ватиканський II не відбувся. До речі, у Латинській Церкві миряни беруть участь у Єпископських Конференціях і навіть стають їх дорадниками. У нашій Церкві щось подібного не є можливим, але на четвертому каменноугольному Синоді, що відбувся під головуванням Верховного Архиєпископа Блаженнішого Йосифа Сліпого, миряни були учасниками без права голосу, але мали можливість висловити свої думки. На жаль, всі Синоди нашої Церкви є закритими для мирян на всі замки. Напевно не пошкодило б, якщо б на наших Синодах була заступлена думка мирян. Тому що миряни не мали доступу на Синоди, то висловлювали свої думки і пропозиції у листах чи друкувались на сторінках журнала, але за ввесь час не було такого випадку, щоб ці думки, пропозиції і прохання розглядались на форумах Синодів.

На жаль, як у минулому, так і тепер українська ієрархія трактує мирян як пасивного чинника в Церкві, якого завдання є приходити до церкви, молитись, складати свої пожертви і слухати. Незаперечним є, що від такої постановки давно відмовився Вселенський Собор Ватиканський II. На жаль, наш церковний провід не взяв цього до уваги і дальше трактує мирян, як трактував у минулому.

Сьогоднішній мирянин є інший від вчорашнього, він є більше едукований, він вимагає від свого церковного проводу і своїх душпастирів не тільки зовнішнього блиску, але глибокого християнського і релігійного осмислення. Для нього не вистачає, як колись, об’їжджаючи українські громади, один з наших владик і вигукуючи, ставив питаня: «Чи любите Матінку Божу?». Вірні відповідали: «Любимо», і знову: «Скажіть це сильніше й сильніше». Такий сценарій повторявся не раз і не два. Але запитаймо себе, яке це мало значення? Чи мало це якийсь позитивний вплив на внутрішній стан вірного, учасника цієї зовнішньої релігійної демонстрації? Дефінітивно, ні. Сучасний мирянин хоче почути у церкві глибоко вдумливу проповідь, а для цього так багато життєвих нагод, які належало б належно осмислити.

Якщо б так було, то не поставали б такі голоси, що наша Служба Божа не є атрактивною, є задовгою і т.д. Ось візьміть статтю В. Пайташа, що була надрукована у березневому числі. Чи тут можна назвати статтю, що з’явилась у газеті «Церква і життя», що друкується у Австралії, за 9 квітня 1995 p., автором якої є В. Березій:

«… Першим кроком реформи у релігійній площині — всі церковні свята треба святкувати разом за латинським календарем, ввести двомовний вокальний режим богослуження, за скороченими текстами, організувати клюб «Молодь для Церкви», клюб салонових танців, квартети популярної пісні й музики, танців, шахові гуртки, льотереї, екскурсії, спортивні команди. Можна організувати клюб перегонів на байдарках, як спорт акватики, і таке інше. Ввести музичні інструменти в хорові релігійні пісні і гимни при відправі Служби Божої. Ці іновації притягатимуть молодь до церкви…». «Ми, старші, мусимо пожертвувати нашими почуттями заради збереження нашої Церкви, хоч напівангломовної, але української. Ми не можемо бути егоїстами і казати: «Поки ми живемо, хай все буде по-старому, а як нас не буде, то буде, як Бог дасть».

Це безвідповідальність…

В обидвох випадках ідеться про атрактивність Служби Божої. Обидва автори вбачають рятунок, оживлення і привернення молоді до Церкви у особливо візуально-слухових та й чуттєвих феноменах. В. Пайташ це бачить у дзвіночках й інших інструментальних виявах. В. Березій розглядає ці питання значно ширше, який готовий на все, щоб тільки якось «заманити» молодь до церкви. Ні одного з авторів не можна посуджувати у їх злій волі, вони справді бажають для Церкви добре, але вони не відчувають тих глибоких внутрішніх феноменів релігійно-християнського життя. Вони не всеціло збагнули суті Христової Церкви і тим самим Служби Божої. Чи можна їх за це винуватити, звичайно, ні!

Але поставмо самі перед собою питання, скільки разів ми почули з амвони, що це є Служба Божа. Людина відчуває потребу прийти у неділю і свято до церкви. Це є вияв душевної потреби. Служба Божа не є, не була і не буде атракцією, але глибоко вдумливою, всеохоплюючою спільною молитвою, під час якої відбуваються безкровна жертва — Свята Євхаристія. Ця спільна молитва є сперта на безмежній любові до Бога і людини. Для того ми приходимо до церкви, щоб цю спільну молитву відбути разом, вона все є іншою від нашої особистої молитви, коли ми молимось вранці, ввечері чи під час праці. Отже, коли Служба Божа є спільною молитвою, то тоді ми всі повинні слідкувати за змістом слів і бути співучасником спільної молитви, а не безпорушними статистами. Тому, що Служба Божа є спільною молитвою, то під час її відправи немає приватних молитов чи то на вервиці, чи без вервиці, бо ж Служба Божа є молитвою, яку ми всі спільно відмовляємо.

На іншому місці друкуємо статтю, де Сестри Василіянки в Україні жалуються, що, мовляв, їм забороняється молитись на вервиці. Якщо хтось відмовляє вервицю під час Служби Божої, то цього не повинно бути, бо тоді людина не бере участи у спільній молитві. Це дуже суттєве. Так можна приходити до церкви і спільно відмовляти вервицю, тоді воно нічому не суперечить. Також Сестри Василіянки в Україні мають свої застереження до прийняття Святого Причастя стоячи, бо, на їх думку, треба, як колись, приймати навколішках. Прислухаймось, що говорить перед Причастям священик: «Зі страхом Божим і вірою приступіть». Але коли хтось бажає прийняти Святе Причастя клячачи, то може собі збоку клякнути і коли священик уже всіх запричащає, напевно уділить Святе Причастя тим, що клячать. Всі ці питання повинні бути кожночасно душпастирем належно вияснені, щоб вірні зрозуміли, чому і для чого це робиться.

Звичайно, наша Церква намагається усувати з нашого обряду всякі латинізми. Це не тому, що вони колись були добрі, коли їх вживали, а тепер вони стали поганими. Вони і тоді, і тепер є добрими для латинського обряду, а обряд нашої Церкви є київський, чи як хочете — східній, а дехто його також називає візантійським, отже, йдеться про чистоту нашого обряду, і в тому немає також нічого злого.

Треба взяти до уваги, що був час, коли нашу УКЦеркву переслідували і силою знищували та переводили на православ’я, і тоді, щоб хоч якось відрізнитись від пануючого московського православ’я, ми добровільно приймали латинський обряд чи деякі його практики, щоб тільки хоч якось відрізнитись і бути іншими від православних.

На жаль, і по сьогодні наша Помісна УКЦерква не має своєї однообразности. Це значить, що не у всіх наших церквах відправляють однаково, не тільки щодо самих текстів, але також мови й обрядових практик. У діяспорі майже всюди вживається українська мова, в Україні також, крім української мови, вживається староцерковна. Знаємо, що був час, коли у латинських церквах була виключно латинська мова, а у нас староцерковна, православні відправляли на українській й на староцерковній. Тоді здавалось, що Господь розуміє тільки латинську й староцерковну мови. Після Вселенського Собору Ватиканського II латинські церкви перейшли на живі мови. На жаль, наша Церква під тим оглядом не є однозначна.

Можна б ще багато суттєвого сказати, але залишається незаперечним фактом, що наша Церква, зокрема її провід і духовенство, потребує внутрішньо-духовної обнови. Без щирої обнови і справжнього глибокого внутрішнього розуміння Христової Церкви будуть множитись болючі, прямо неймовірні коломийські та їм подібні події і буде ширитись непокора черниць. Ці проблеми самі від себе не зникнуть, тут потрібна щира молитва й рішуча дія.

М. Г.