Валентин Стецюк

З 1988 року на другій за довжиною річці України працює культурологічно-екологічна громадська експедиція Товариства Лева «Дністер». Щороку охоронці природи і культури зі Львова, Києва та інших міст вирушають у багатотижневий похід по Дністрі та його притоках, вивчаючи екологічний стан регіону та відшукуючи стародавні пам’ятки української культури, зокрема культові споруди. Вздовж берегів Дністра в мальовничих селах збереглося чимало прекрасних дерев’яних церков, каплиць та окремих хрестів на честь важливих подій. В останні роки багато з них реставрується, багато також і відновлюється на місці старих, зруй­нованих в часи більшовицької окупації. Тепер майже в кожному придністровському селі від­новлені хрести на честь скасування панщини в 1848 році та поставлені величні кенотафи — символічні могили бійців УПА. Часто також будуються каплиці біля джерел із помічною водою. Три роки тому недалеко від Заліщиків відновлена чудова каплиця з фігурою Матері Божою над джерелом, до якого ведуть високі кам’яні сходи з гарними металевими бильцями. Тут завжди багато людей — дуже смачна вода в джерелі, місце мальовниче і затишне. Експедиція «Дністер» завжди зупиняється тут, щоб поповнити запаси свіжої води. Є гарні каплиці біля джерел також в селах Вістря та Онут, котрі мешканцями сіл підтримуються у зразковому стані. Та є на Дністрі давні культові споруди, котрі залишаються у занедбаному стані і поступово руйнуються як силами природи, так і відвідувачами. До таких споруд належить в першу чергу загадковий печерний храм біля села Стінка Бучацького району Тернопільської области, який в якісь давні часи був побудований в штучному гроті на схилі стрімкого скелястого берега, густо порослого лісом.

Цей храм відомий усім мандрівникам по цій ділянці Дністра, але досі не досліджений науковцями, хоча досліджувати тут є що. Учасники експедиції вперше відкрили для себе цей храм у 1988 році і з тих пір щорічно відвідують його. Храм притягає до себе не тільки мальовничим розташуванням, але і своєю таємничістю. З човнів, які пропливають Дністром, видно серед зелені тільки вхід до печери на висоті близько двадцяти метрів над рівнем води, але якщо піднятися, то можна побачити, що вхід прикриває невеличкий водоспад і тому досередини неможна зайти не замочившись. Крім того, земля перед входом дуже зволожена і поросла високими травами та пахучими і яскравими квітами, над якими гудуть бджоли. Отже, підніматися до печери треба якось збоку і вже зблизька видно, що під центральним входом вода промила додатковий лаз, через який теж можна проникнути до гроту, який має площу близько 25 кв. метрів. В тому, що це є храм, не виникає жодних сумнівів. Зразу на стінках входу можна побачити глибоко вишкрябані у камені хрести, а далі видно видовбаний у скелі вівтар з двома притворами (див. мал.). Далі від входу вже темнішає, а в хмарні дні вглибині храму взагалі морок, тому непросто побачити, що стіни храму покриті, крім хрестів, якимись таємничими знаками і символами, сенс яких залишається нерозгаданим. Тут можна побачити вишкрябані солярні символи у вигляді свастики, тамго подібні знаки, рельєфну фігуру стрибаючого звіра, ряди знаків, які нагадують літери раз грецького, раз кириличного письма, однак найчастіш повторюваний знак у вигляді петлі неподібний до жодної з відомих літер. Через темряву, в якій не допомагають слабенькі ліхтарики, надійно відтворити гадані надписи на стінах досі ще вдалося. Кожна людина відтворює їх по-своєму, хоча деякі знаки присутні у різних варіянтах зарисовок. Тут треба би було проведення фотографування у інфрачервоних променях, але такої апаратури експедиція «Дністр» ніколи не мала.

Зразу після побаченого у зацікавленої людини виникає питання, до яких часів належить цей храм. Наявність в ньому солярних і тамгоподібних знаків наводить на думку, що це було поганське капище, побудоване в дохристиянські часи, котре пізніше було перебудоване на християнський храм. Те, що християни не знищили поганських знаків, може свідчити про те, що храм походить з часів переходного періоду від поганства до християнства. Можливо, це Апостол Андрій, повертаючись з Києва, проводив на Дністрі місійну роботу? Підтвердити це могли би археологічні розкопки, але вони досі не проводилися, хоча знайдений тут уламок гончарного посуду археолог експедиції відніс до часів Київської Русі. Між тим храм потихеньку руйнується. Вода розмиває грунт і може унести в річку предмети матеріяльної культури, за якими можна було би датувати цю культурно-історичну пам’ятку, котра могла би пролити додаткове світло на процес поширення християнства на території України. Спотворюють храм і відвідувачі, якими є переважно діти навколишніх сіл, своєю «творчістю» на стінах типу «тут були учні 7 клясу». Ще донедавна рука сучасника не торкалася священих стін, і вигляд храму лишався майже непорушеним, але буквально в останні роки «цивілізація» дійшла і до українського села. Демократизація, яку наші люди розуміють як вседозволеність, приводить до значної розкутості! в поведінці сільських дітей, які раніше відрізнялися побожністю, скромністю, стри­маністю, а тепер через телебачення переймають найгірші риси сучасної людини з міста, яке для села завжди було мірилом високої культури.

Ситуація з печерним храмом біля села Стінка в певній мірі віддзеркалює недоліки в роботі сільських парохів, котрі не надають належного значення вихованню серед пастви дбайливого ставлення до пам’яток природи і культури, навіть таких, що стосуються історії Церкви в Україні. Старовинних печерних храмів на Дністрі є кілька, але жоден з них Церква ще не взяла під свою опіку. Деякі з них, такий як, наприклад, біля села Непортове Сокирянського району Чернівецької області!, де збереглися числені келії, видовбані в скелі, можна було би навіть перетворити в діючий манастир, побудувавши неподолік церкву. Слід сказати, що церкви на високому березі Дністра виглядають дуже велично. Наприклад, церква, збудована манастирем УПЦ МК в селі Хрещатик Чернівецької області! напроти Заліщиків, буквально панує над усією округою і одразу привертає увагу усіх, хто прибуває в ці місця. Це єдина церква, яка побудована на самому березі Дністра, хоча відповідних місць є багато. Так, біля села Одаїв Тлумацького району Івано-Франківської області біля старого дуба довгі роки стояв хрест недалеко від місця загибелі вояків УПА, котрий було видно за багато кілометрів. Тепер тут побудована капличка. Тут же поруч знаходиться цілий печерний комплекс, окремі печери якого використовувалися людьми в різні часи і для житла, і для відправи культів, і як криївки в часи визвольної боротьби. Це місце є ніби візитною карткою Дністра. З висоти сто двадцяти метрів чудово видно великий вигин Дністра із стрімкими берегами, навпроти яких в долині розташувалося село Горигляди, а далі безмежні (колгоспні) поля.

Дністер є однією з небагатьох великих річок Европи, котра ще залишилася у своєму досить природному стані. Іноземні туристи, котрі вже відвідують Дністровський каньйон, вражаються його незайманою красою. Можна передбачити, що з часом тут може розвинутися маштабний туристичний бізнес, котрий сам себе і загубить, якщо береги Дністра будуть розбудовані багатоповерховими готелями сучасної архітекутри, які зіпсують весь природний кольорит, і Дністер втратить притягальну силу. Досвід Іспанії і Португалії, де такі готелі побудовані на морському узбережжі в надії на високі прибутки від туризму, стоять тепер напівпорожніми, має бути для нас пересторогою. Але ніщо так гармонійно не вписується в природний ландшафт як будівля церкви. Отож, нехай церкви стануть окрасою ландшафту на Дністрі!

Конфлікт поколінь існував завжди. В усі часи люди скаржилися на те, що молодь не слухає старших, і від того йдуть усі нещастя. Так було, є і буде завжди. Але ніколи не було і, очевидно, не буде такого, щоб молоде покоління відкидало геть усі надбання попередніх поколінь і не прислуховувалося до думки визнаних нею авторитетів. В Україні одним з таких авторитетів для молоді був за свого життя Митрополит Андрей Шептицький. Кожна нація, потребує для підтримки свого морального здоров’я таких духовних батьків, яким був наш найславетніший Митрополит. На таких визнаних авторитетах тримаються держави, вони забезпечують тривалу тяглість поколінь нації. Внаслідок переслідувань Греко-Католицької Церкви комуністами світла постать Митрополита Андрея тепер для сучасної молоді залишається десь далеко, ніби відійшла в туман, тому повернути її в наше сьогодення конче потрібно.

Україна в теперішньому часі переживає тяжкі часи. Одночасно треба розбудовувати справжню українську державу, а також реформувати економіку і соціяльну сферу. Завдання для несконсолідованої нації надто складне. Хоча стара комуністична система остаточно дескредитувала себе в очах інтелектуалів, але найбільш відсталі прошарки суспільства все ще не розірвали з утопічною комуністичною мрією. Заважають процесові суспільно-економічного перетворення і мовні, культурно-історичні та конфесійні розбіжності Заходу та Сходу України, відсутність сформованих загальноприйнятих національних цінностей та правдивої національної еліти. В таких умовах багато надій покладається на нову генерацію, яка не пізнала отруйного впливу комуністичної ідеології. Таку думку можна почути і від старшого покоління інтелектуалів, і від самих молодих політиків, урядовців та бізнесменів. Мовляв, прийде нове прагматичне покоління і воно вже змінить все в нашій державі на краще. Безсумнівно, майбутнє належить молоді. І, власне, молодіжне середовище найбільше характеризується цинічним ставленням до моральних засад. Якщо старше покоління виховували Церква і вчителі старого хову, то прихід атеїстичної та брехливої ідеології не міг істотно змінити його мораль, і тому представники цієї генерації все ще продовжували виховувати молодь в дусі традиційних етичних норм. В наш час Церква, на­решті, може впливати на суспільні процеси, а все ще часто виховання молоді залишається справою аморальних наставників, зіпсутих комуністичною системою.

Значення моралі часто іде поза увагою людей, стурбованих економічними проблемами, і навіть тих з них, хто ці проблеми намагається вирішувати на державному рівні. У нас боротьба з корупцією та хабарництвом розуміється головно у сенсі силових методів, хоча основою суспільного порядку має бути мораль. Рівно сто років тому Митрополит Андрей Шептицький у своєму Пастирському листі до вірних Станіславівської єпархії («Перше слово пастиря») ще у 1899 році писав: «Говорю це до тих із Вас, що шукаєте економічної сили без моралі, без Божого Закону. Неможливий економічний добробут без моралі — бо неможливий він без суспільного ладу. А суспільного ладу нема, де нема рівноваги прав і обов’язків. А такої рівноваги нема, де нема етики». Немов передбачаючи, що запанує колись комуністична «мораль». Митрополит Андрей наголошував далі: «Мораль, потрібна до економічного добробуту. мусить бути незалежною від людей та їхньої самоволі. Мусить однаково обов’язувати. Мусить мати санкцію, вищу, ніж санкції трибуналів світу. Мораль, потрібна до заховання суспільного ладу, отже й до економічного добробуту, мусить бути Божим Законом». Наше суспільство і, в першу чергу молодь, мусить ще усвідомити ці мудрі слова нашого найвидатнішого Пастиря. Митрополит Андрей завжди ставився з великою приязню до української молоді, цікавився її інтересами і проблемами. Одночасно він добре відчував процеси, які проходили в молодіжному середовищі, і вважав своїм прямим обов’язком душпастиря слідкувати за тим, щоб молодь у властивих їх пошуках не збивалася на манівці, вказувати на ті від’ємні риси і недоліки, котрі розвивалися у молодого покоління українських патріотів, яке на початку 30-х років масово почало долучатися до національно-визвольної боротьби. Українська молодь тих часів у своїй гарячій любові до Батьківщини була готова на великі жертви заради здобуття Україною незалежності! і у своїй жертовності йшла так далеко, що готова була жертвувати не тільки власним щастям і добром, але і добром чужим, добром батьків і навіть загально-національними цінностями. Митрополит Андрей, відчуваючи скорий прихід хаосу і зла і бажаючи відвернути найгірше, визнав за необхідне звернутися до молоді й своїм власним посланням. В 1932 році було опубліковане його «Слово до української молоді», написане в надзвичайно м’якому тоні, без повчань і зайвого моралізаторства, але з твердою пересторогою: «Хочу Вам дати змогу зрозуміти, якою помилкою у Вашому житті є легковаження гадки й досвіду старших і тому скажу Вам так: як у Церкві і Християнстві, так само і в національному життю передання є підвалиною будуччини. Нарід, що за кожним поколінням зривав би з переданнями, нарід, якого кожне покоління наново від себе починало би національну працю для батьківщини, мусів би остати слабою дитиною поміж іншими народами. Народи не доходять мужеського віку працею одного покоління». Не можна сказати, що молодь тоді, на початку тридцятих, років зовсім злегковажила думкою Митрополита, але подальші історичні події показали наскільки пророчими були такі його слова: «А маєте ще й ту хибу, що гадки свої і свій спосіб бачення річей надто часто хочете накинути іншим, навіть часом засобами насильства і сліпого терору. Мало у Вас того, що давніші покоління називали толеранцією».

І в наш час молодь, сповнена великих амбіцій, часто не усвідомлює своїх недоліків. Вірячи у силу свого прагматизму, молоді люди дуже часто не тільки недооцінюють досвід старших поколінь, але часом легковажать прямими порадами старших, якщо навіть ставляться до них із зовнішньою повагою. При цьому, часто усвідомлюючи брак грунтовної освіти і необхідних знань, молодь шукає легкого заробітку, наївно вірячи, що можна заробляти великі гроші при мінімальних зусиллях впродовж мало не цілого життя. Маючи більше ніж десятилітній досвід роботи у молодіжному середовищі Товариства Лева, говорю це із достатнім знанням справи, хоча завжди пам’ятаю про закономірний конфлікт поколінь. Однак в умовах України цей конфлікт набирає більшої гостроти в силу перехідного процесу в державі, а. можливо, і в силу особливостей національного характеру українців. Свого часу я хотів донести до молоді Львова забуте вже тепер «Слово до української молоді», запропонувавши керівництву Товариства Лева проведення широкого публічного обговорення цього актуального і тепер звернення, але не знайшов розуміння і підтримки серед молодих людей, котрі збираються йти (а дехто вже і пішов) у велику політику. Як тут не погодитися із словами Митрополита Андрея, взятими з цього звернення: «Маєте ту недостачу, що свою думку сміливо і буйно ставляєте вище від думки всіх старших, що при найбільшій любові до батьків своїх себе мудрішими і вищими вважаєте. Як же Вас переконати, що наслідком такої ментальності, на жаль, часто помиляєтеся?» Ситуація з тих часів не змінилася, хіба би в гірший бік, однак мудрість Митрополита так чи інакше до молоді доносити треба, і, в першу чергу, такі слова: «Ви мусите з’ясувати собі, що легковаження гадки і досвіду старших є відкиненням авторитету віку і досвіду і що упадок авторитету є завсіди небезпечний. Хто відкидає авторитет старших, легко відкине авторитет батьків, а відтак і кожний інший авторитет у народі. Вкінці дійде до того, що буде відкинений авторитет Церкви, Бога і всякої етики».

Прагматизм і скепсис сучасної молоді не дозволяє їй навіть думати про якусь жертовність заради високих ідеалів. Можливо це сталося тому, що старші покоління у боротьбі за незалежність України заходили настільки далеко, що не тільки жертвували собою, але і вимагали подібної жертовности від інших, а це, безумовно, було не по-християнськи і тільки скомпромітувало саму ідею жертовности. До того ж стереотипи суспільної поведінки найбільш розбещеної частини молоді Західного світу сприймаються у нас тепер як взірець для наслідування. Навіть саме слово «жертовність» вважається тепер старомодним, але ж і досі батьки жертвують заради дітей і своїм добробутом, і здоров’ям, і це природно, тому мусимо говорити тут і там те, чому нас вчив Митрополит Андрей: «Християнська мораль, християнське життя, християнські ідеали стоять як на твердій основі на жертві зі себе — і без жертви зі себе нема в християнстві правдивих цінностей» (3 того ж «Слова до української молоді»). Великої жертовності від нашої молоді сподіватися годі, але вона має, принаймі, усвідомлювати, що заради майбутнього добробуту мусить жертвувати часом розваг задля кропіткого навчання і праці. Маючи можливість порівнювати ставлення до навчання наших і німецьких студентів, мушу визнати, що німці ставляться до науки більш серйозно, є більш самостійними та відповідальними. Особливо це стосується практики поза межами учбового закладу. В той час як німці під час практики сумлінно виконують завдання викладачів, українські студенти розглядають виробничу практику як можливість для розваг і відпочинку. Ця різниця пізніше має неодмінно позначитися на рівні компетентності, здатності на прийняття самостійних і відповідальних рішень наших молодих спеціялістів, які підуть на виробництво, у науку чи на державну службу, навіть тих з них, хто би хотів чесно працювати на користь собі і одночасно прислужитися Батьківщині. Але ж більшість дотримується иншої гадки. За успіх у житті молоді люди вважають влаштування на роботу, де можна працювати мало, а отримувати багато, і часто хизуються один перед одним таким «успіхом». Андрей Шептицький завжди наголошував, що тільки наполегливою працею народи досягають добробуту, а саму працю розглядав не тільки як засіб задоволення життєвих потреб, але і як обов’язок, покладений на людину від Бога. Навіть людей, готових у одному пориванні піти на жертву заради Батьківщини він наставляв: «Не зривами одної хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіязму, чим довгі роки з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір’я своїх, і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів перед побідою ані винагороди перед заслугою!» («Слово до української молоді»).

Митрополит Андрей Шептицький не тільки був авторитетним Духовним Пастирем цілого українського народу, він завдяки своїй багатосторонній освіті та вихованню у шляхетній родині прекрасно розумів принципи політичної боротьби. Хто знає, чи не уникнув би український нарід багатьох нещасть та політичних поразок і у найновіші часи, якби наші провідні політики завжди пам’ятали ці слова: «Хто лише поверхово судить, хто не доходить до ядра, до дна речей, того легко ошукує кожний горячий висказ, все. що видається наверх благородним поривом, хоч під тими приманливими зовнішніми познаками скривається обман і зрада. А тоді зведені на манівці, хоч несвідомо, можуть стати знаряддям чужих сил, а їхні жертви, при несені на жертовнику любові до Батьківщини стають предметом політичної гри анонімових, укритих перед ними чинників. їхній ідеалізм можуть використовувати другі, та вони цього не знають, а їхні жертви можуть навіть бути обернені проти Батьківщини, тої самої Батьківщини, якій вони ті жертви приносять. Тому всяка конспірація є завсіди так небезпечна, бо за нею йдуть невідступні її товариші: провокація і зрада, бо мусить бути получена з тайною, навіть для найближчих, якою завсіди прикрашений кожний обман. Для молодих конспірація тим небезпечніша, що так її манить» (там же). Як бачимо, ці слова Митрополита стали для України навіть політичним пророцтвом, бо пережили ми у наших визвольних змаганнях і в політичній боротьбі останніх років не тільки непотрібні жертви, але і зраду, і провокацію, і впливи чужих сил.

Іде процес канонізації Митрополита Андрея. Для його успішного завершення бракує чуда, яке би сотворив Митрополит у відповідь на молитву вірних. Саме звернення українців, вірних різних конфесій із спільною молитвою до Митрополита Андрея могло стати чудом, котре б об’єднало Україну. Від старшого покоління, переобтяженого міжконфесійною неприязню, годі чекати такої молитви, але українська молодь може бути готовою для неї.

Якщо оглянути швидким оком історію розвитку державного устрою різних народів світу від найдавніших часів до наших днів, то можна зауважити, що форми правління державою загалом розвиваються від авторитарних і демократичних. Цьому можуть бути дві причини: або демократична форма правління сама по собі є більш досконалою, тобто більше здатна задовільняти потреби людей в будь-якому суспільстві, або її поширення пов’язане із вдосконаленням самої людини в сенсі розвитку в ній здатности до самоконтролю власної суспільної поведінки. Це окрема тема, тому не будемо на ній зосереджуватися, дасть Бог, ми до неї ще повернемось, а поки що розглянемо питання, чи демократія дійсно найліпше відповідає завданню організації суспільства на найбільшу користь людини. Прихильники демократії люблять повторювати: «Так, демократія як форма правління недосконала, але людство досі ще не вигадало нічого іншого». Чи це так?

Уважно розглянувши структуру влади держав минулого і сучасності, можна прийти до висновку, що завжди існувало поєднання демократичних і авторитарних форм правління, і там, де це поєднання було більш гармонійним, держави досягали найбільших успіхів. Якщо ж це поєднання було менш гармонійним, там відбувалися почергові зміни демократичних і авторитарних форм. Згадаймо хоча б історію старинного Риму. Там від початку була монархія, потім демократія, а далі державою керував імператор, обмежений інколи, можливо, формально демократичними інститутами — сенатом, народними трибунами.

В середні віки в Европі панували монархічні форми правління, але, як не дивно, певна демократичність досягалася існуванням іншої авторитарної влади — загальноєвропейської влади над душами людей католицької Церкви в особі Папи Римського. Захищаючи християнські засади, Папа Римський ставав в обороні підданих королів та імператорів від їх свавілля та надуживання владою. Найяскравіше така оборона людських прав народів Священої Римської імперії проявилася у боротьбі папи Григорія VII (1073-1085 pp.) з імператором Генрихом IV (1056-1106 pp.). Коли імператор перейшов межі своєї влади, папа звільнив вірних від присяги імператору у випадках, коли той порушував існуючий закон. Піддані імператору світські магнати почали відмовляти в послуху свому свавільному сюзерену. Розлючений Генрих IV видав декрет про скинення папи, обвинувативши його в злочинах, у відповідь на що Григорій VII відлучив імператора від Церкви, що остаточно лишило його підтримки васалів. Усвідомивши владу папи над душами своїх підданих, Генрих IV мусив покаятися, після чого папа у 1077 р. зняв з нього відлучення. Фактично своєю боротьбою з імператором Генрихом IV папа Григорій VII започаткував новий підхід до розуміння влади як інституції, обмеженої у своїх повноваженнях певними рамками закону. З цього часу в історії європейського права починається новий етап. В європейських університетах, в першу чергу в найстарішому Болонському, починає розроблятися нова теорія права. Ця теорія, базована на праві римському, передбачає систематизацію і юридичних законів таким чином, щоб вони не суперечили один одному і в основі своїй виходили з християнської моралі, оборонцем якої на ті часи була католицька Церква. В ті ж часи в Европі виникла ідея «regentum mixtum» (мішане правління), котра передбачала поєднання влади Папи Римського над душами вірних із світською владою монархів.

В наш час навіть в найдемократичніших державах існують авторитарні інституції — армія, поліція, прокуратура. Демократична процедура прийняття законів у парляменті зовсім не заваджає авторитарному наглядові за їх суворим дотриманням. Фактично демократія закінчується там, де починає діяти закон. Відповідно і інституції, котрі слідкують за дотриманням законності побудовані на авторитарних принципах. Однак існує і найвищий закон, котрий діє в будь-яких державах, — Закон Божий, втілений у заповідях Божих, котрі не підлягають обговоренню, бо є загальновизнаними аксіомами, на котрих і досі побудоване право, хоча про це часом забувають деякі правники.

Загальне падіння моральности в усьому світі, котре почалося не в останні десятиліття, а має своє коріння в ідеях матеріялістів 18 століття, безсумнівно пов’язане з поступовим падінням впливу Церкви на життя суспільства. Можна вважати, що Церква часом не встигає за розвитком суспільства і не реформує достатньо швидко своїх поглядів відповідно до певних об’єктивних змін в суспільних явищах, але неможна нехтувати її ролю у формуванні суспільної моралі, побудованої на непорушних Заповідях Божих.

Враховуючи історичний досвід, можна припускати, що ефективність управління суспільством мала би підвищитися, якщо би воно було побудоване на гармонійному поєднанні авторитарних церковних і демократичних світських форм правління при виразному розмежуванню сфер їх юрисдикції. Таке поєднання суперечливих форм правління відповідало би гегелівському діялектичному методу, згідно з яким боротьба протиріч є джерелом розвитку. Однак навряд чи громадська думка сприйняла би цю теоретичну ідею для практичного втілення з відповідними змінами у конституціях сучасних держав, тим більше в умовах, коли церква відділена від держави. Значно реальніше було би реалізувати цю ідею в рамках вже існуючих традицій і досвіду співіснування та співпраці існуючих церков із світськими владами.

Централізоване управління католицькою церквою, побудоване багато в чому на засадах адміністративної системи старинного Риму з часів середновіччя полегшувало ефективний нагляд з боку Церкви над дотриманням християнських засад світськими владами, хоча часом цей нагляд ставав занадто ригоричним, що можна пояснити загальним духом того часу. Церква ж бо не тільки впливає на світські влади, але і сама підлягає її впливам, як і впливам цілого суспільства. В цьому відношенні католицька Церква як наддержавна структура має суттєві переваги над церквою православною, котра не маючи свого повноважного зверхника, є більш беззахисною перед свавіллям світської влади. Маємо досить прикладів в історії, особливо в історії Росії, де російська православна Церква в решті-решт перетворилася на іграшку в руках комуністичної тоталітарної влади.

Централізована структура дозволяє католицькій Церкві підтримувати власну цілісність і єдність, а відтак і власний авторитет в усьому світі. Якщо відмежуватися від церковних догм і теологічних суперечок, а зосередитись тільки на організаційних принципах душпастирства Церкви над вірними, то можна прийти до висновку, що організаційна структура католицької Церкви найбільше б відповідала авторитарному складнику з діялектичного поєднання демократії світської влади з авторитаризмом церковної.

Слід зазначити, що для реалізації ідеї «regentum mixtum» зовсім не обов’язково провадити відповідні зміни в конституції країни. Вистачить і самого визнання вірними верховенства Вселенського Архієрея у справах суспільної моралі і віри.

В теперішньому часі, коли з великими труднощами іде розбудова незалежної Україн­ської держави, чільні політичні і громадські діячі, та взагалі патріотично налаштовані громадяни відчувають нагальну потребу консолідації нації довкола якоїсь притягальної ідеї, котра б згуртувала населення України в ім’я високої мети і дозволила спільними зусиллями подолати перманентну кризу в суспільстві і вийти на широкий шлях розвитку і прогресу. Висловлюються і такі думки, що консолідації нації сприяло би об’єднання існуючих в країні християнських конфесій у з’єднаній українській християнській Церкві. Цю думку підтримують ієрархи усіх найчисленіших українських християнських церков, але йти на якісь поступки заради об’єднання ніхто з них не хоче або не може в силу достатньо серйозних, з їх точки зору, причин.

Особливості організаційної структури православної Церкви, котра не має жодного адміністративного центру і поділяється на окремі незалежні патріярхати, ускладнюють об’єднання окремих автокефальних церков, котрі виникають час від часу і котрі завжди мають можливість, принаймі надію, на досягнення власного патріяршества. Історія свідчить, що донині православна церква тільки ділилася. В таких умовах можливість об’єднання українських православних Церков в одну виглядає дуже сумнівною. Натомість унія котроїсь з них з католицькою Церквою може бути достатньо реальною справою.

Багатовікове існування греко-католицьких церков при визнанні Папи Римського і католицьких догматів і одночасному збереженні традиційного обряду, до котрого українці більш прив’язані, ніж до будь-яких догматів, підтверджує життєвість цієї ідеї і забезпечує перспективи її подальшого розвитку в напрямку екуменізації усіх християнських церков.

Значну ролю в цій справі може зіграти Українська Греко-Католицька Церква. Після десятиліть переслідувань в Радянському Союзі вона тепер буквально воскресла з попелу і поступово набирає сили та авторитету серед мирян. Маючи за собою багатовіковий досвід, моральну та матеріяльну підтримку Вселенської Церкви, УГКЦ при активній і розумній місійній роботі може знайти прихильників і серед православних Східної України, котрі ближче познайомившись з греко-католицькою Церквою, зможуть нарешті подолати в собі тради­ційну ворожість до католицизму, прищеплювану їм віками Москвою.