Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

Стати автором

Василь Боровий

Поезія

Богдан Мигаль Україна

Люблю небо України!

Світе милий, як тебе збагнути
зрозуміти велич і красу?..
Й частину Правди і Добра здобути
Й знайти до щастя стежку ясну?!

Як бистро мчать короткочасні весни.
Минають швидко літа теплі дні
І осені зникають дні чудесні!
Повзуть повільно зими затяжні…

Скільки ж то весен в вічність промайнуло?
Пройшло вже літо нашого життя…
І осені зникають дні чудесні!
Повзуть повільно зими затяжні!..

Хай лазер щастя душу Вам зігріє,
Й прилине радість і палкий привіт.
Хай ваше серце вічно молодіє.
Живіть щасливо понад сотню літ!

Люблю до болю небо України
І чую холод в слові «чужина»
Хоча й тепліші в світі є країни.
Мені і радість там була б сумна!…

Василь Боровий

Ластівка

«Ластівка постука у вікно — чекай гостей
Народна прикмета

Ластівка в вікно —
Кажуть, буде вість.
Що ж бо то воно —
Лихо а чи гість?..

З болем в очах
Змучена, сумна
Дивиться на шлях
Мати із вікна.

Шляхом повели…
Де він, той Сибір?..
Пусткою з імли
Вигасає двір.

Зими степові
Їй віщують згин…
І нараз: — Живі?..
На порозі — син.

Просвітліли в мить
В хаті образи.
Лиш в очах тремтить
Яснота сльози.

Як же жде давно —
І не розповість!..
Ластівка в вікно,
А в хатину — гість.

Релігійна поезія

Наша віра

Християнська наша віра.
Віра щастя та добра.
Всіх вона нас закликає
До боротьби проти зла.

Християнин не сумує.
Не впадає у зневіру.
Бо у серці та в душі
Християнську має віру.

Відкупитель наш Христос
Все турбується про нас.
Думає про наше щастя.
Вдень, вночі і в кожний час.

Всі згадаймо як Христос
Правди людей научав.
До любови та до праці
Добрим словом закликав.

Завжди був серед природи,
Вчив людей як треба жити.
Давав приклади у причтах.
Закликав других любити.

Християнська наша віра.
Віра щастя та надії.
Лиш не гріши у житті
То й сповняться твої мрії.

Пам’ятайте, добрі люди.
Що Христос це наша сила.
Вона зло і смерть жорстоку
В нашім світі покорила.

Ходім в церкву і молімся
Пам’ятаймо всі про Бога,
І щасливою буде
Життєва наша дорога.

А душа наша безсмертна
У вселенній буде жити,
Тільки треба на землі
Вічне щастя заслужити.

То ж радій християнине,
Смерть для тебе не страшна.
Жий, молися та працюй.
І борися проти зла.

Ми живемо тепер всі
В незалежній Україні,
Віддаваймо славу Богу
Й своїй рідній Батьківщині.

Кривий М.
1995 р.

Карло Копинець

Отцю Йосифу Штелисі — 75

Карпатами пливла чаклунка-осінь.
Снувала першу паморозь на дріт.
Озвалися архангели в крилосі,
Як Ви з’явились, Йосифе, на світ.

Мелодію і ніжну, а то й строгу
Співали Вам в сповиткові ночей.
Бо Ви прийшли воздати славу Богу
Найперш від себе, потім від людей.

Бо слава та на землю йшла віками
І йде, і йтиме завжди, як на те.
Ви доброту взяли від батька й мами
І до людей щоденно несете.

Бо в тій душі не лишиться руїна,
Де від любові паростки ростуть.
Обрала Вас для себе Україна,
І в цьому справжня, ювіляре, суть.

Ви даєте оте, що можна дати
І в світлий день, і в хмуру непогодь.
Священиком дарма хтось хоче стати.
Якщо того не дав йому Господь.

Федір Іскало

Різдвяна ніч

Була холодна тиха ніч.
Сніжинки осідали.
Хоча в куті горіла піч,
Тепла було замало.

Вона була сама-одна,
Так довелось їй жити.
Коханого в неї нема.
За ним стала тужити.

Вона самотньою була.
Далеко на чужині.
Далеко від своїх батьків.
Ще дальш від батьківщини.

Дівча стояло у вікні,
Їй зіронька моргала.
Але дівча на зіроньку
Уваги не звертало.

На другий день святе Різдво,
Свічки в церквах горіли…
Чийсь погляд пронизав єство
– З його очима стрілась.

Дівча повірить не могло.
Що в ніч святу буває —
Різдвяна зірка із небес
Їй долю посилає.

Василь Боровий

Колядка в 1941-му

Сніжок курився синювато.
Благословлялося на світ,
Коли я йшов колядувати,
Гукав біля чужих воріт.

І тонко дзенькала божниця
Під голосний дитячий спів:
Ти сійся, зерно і пашниця.
Щоб хліб господарю родив!..

А сніг летів і світ гойдався.
Як білий ясен при межі.
Ще світ наш дико не зривався
В огненнойдучі віражі.

Ще смерті крик таївсь у криці.
Як птахи — спали літаки…
І в хатах теплий дух пашниці
Я сипав з щедрої руки.

І де ж було хлопчині знати,
Що вже за вигоном — гроза.
В журбі німіла Божа Мати,
Світилась з покуті сльоза.

Вірую

В Бога, що благословля
Всіх, хто упав, — офірою;
В Бога, як Світ, як Земля, —
Вірую.

Він не жене до галер
Лютим бичем та сокирою,
В Бога найвищих офер —
Вірую.

Він не обтяжує крок
Путом, залізною гирею,
В Бога вольних думок —
Вірую.

Він не гартує меча
На менестреля з лірою.
Сонце йому — як свіча,
Вірую.

Він не сичить із Кремля:
«Ворог? Найвищою мірою!..»
Жде сівачів земля —
Променем ліг на поля,
Вірую!

м. Харків
Typesetting by:
МЕТА PUBLISHING COMPANY ,
P.O. Box 54101, Linden Hill Sta.
та New York 11354. Tel: (212) 445-2836

Слово про віру

У сталінських концтаборах, де катували навіть за намір щось записати, — вірші писались. І була в них незглибима віра в Божі сили, які принесуть повернення до життя, на Україну. І справді: на наших очах у 1953 році, коли помер великий деспот, захитались, здавалось, вічні будови імперії зла, а в 1956 р. уже бульдозери руйнували табірні бараки. Воістину «Путі Господні неісповідимі». Збулось те, що тримало нас в нелюдських умовах: віра в Божий Суд.

За мною засмутилась хата,
Ласкава просинь степова.
Там на причілку снів багато
Заколисала сон-трава.

За перевалами плянети,
Де моря Білого поріг,
Моїх начал живі прикмети
Хіба ж би я забути міг?

Як спалахне там сонцем жито —
Шум золотий пливе, як сон…
Його не в силі заглушити
Свист всіх дротів заборонзон!

Я повернусь! Конвой, багнети —
їх маячня мені чужа.
За перевалами плянети
У комишах хлюпоче мжа.

У рясці бавляться качата,
Матуся й кладка ждуть удвох…
Цей дріт — лиш заспів, лиш початок,
Ще скаже Бог — про епілог.

Нориллаг на Таймирі, 1953 р.