Василь Говера

Україна і Казахстан, якщо глянути на карту, трохи схожі обрисами своїх контурів-кордонів. Львів і Караганда розташовані на майже одній географічній широті, проте відстань між ними сягає близько 4000 км. Попри таку далечінь, для сотень тисяч українців, зокрема галичан, Казахстан став місцем життя і вічного спочинку. На жаль, велика кількість наших земляків була виселена до цієї великої азійської країни примусово: спершу в часи панування Російської імперії, згодом – за радянської репресивної системи.

Сьогодні, за офіційними даними, понад триста тисяч (за неофіційними, українське походження мають понад мільйон) нащадків українських політичних в’язнів та людей, які «піднімали цілину», замешкують простори цієї величезної країни. Казахстан у чотири з половиною рази більший від України. Більшість українців проживає в містах Астана, Алмати, Караганда, Семипалатинськ та Павлодар. У цьому матеріалі хочемо ознайомити читачів з вірними нашої Церкви в Караганді, оскільки тут діє одна з найстаріших та найактивніших парафій УГКЦ у цій країні.

Українська греко-католицька громада з’явилася в Караганді унаслідок депортації жителів Західної України до Казахстану в 40 – 50-ті роки ХХ століття Переважна більшість українців опинилася там через акцію «Захід», яка розпочалася 21 жовтня 1947 року Це були і колишні в’язні «Карлагу», і ті, що сиділи в тюрмах у Сибіру, і ті, кому заборонили повертатися в Україну. Вони приїхали в Караганду до родичів, яких сюди депортували.

До 1955-го в Караганді не було священиків, адже більшість із них перебувала в тюрмах. У другій половині 1950-их душпастирів разом з іншими в’язнями почали звільняти. Деякі з них залишилися служити нашим вірним у Караганді. Серед них – владика Олександр Хіра (1956 – 1983) та отці-василіяни Степан Пришляк і Микола Шабан (1956 – 1988). Було й багато інших душпастирів, які короткий або тривалий час опікувалися українцями в Казахстані. Їхнє служіння відбувалося зазвичай підпільно, у землянках і бараках, де мешкали наші вірні.

У той час в Караганді підпільно душпастирював і блаженний отець Олексій Зарицький, який знайшов вічний спочинок в казахській землі, відбуваючи покарання за свою душпастирську діяльність в таборі поселення Долінка поблизу Караганди.

Оскільки на цій території проживала чимала кількість німецьких та польських спецпереселенців, у 1977-ому в Караганді була зареєстрована римо-католицька громада. Вірні отримали дозвіл на будову храму. У 1980-ому владика Олександр Хіра освятив новозбудовану церкву Святого Йосифа в районі Майкудук у Караганді. Тут із 1980 до 1985 роки публічно служили й греко-католицькі священики. Але в 1985-ому влада заборонила нашим отцям звершувати літургію в східному обряді, тому вони змушені були знову перейти у підпілля.

Після розпаду Радянського Союзу настали вільніші часи, і в 1993 році громада УГКЦ отримала дозвіл на реєстрацію. Завдяки німецькій благодійній організації Renovabis вона звела невеликий дерев’яний храм. Та вже за два роки стало зрозуміло, що святиня надто мала для тієї кількості вірних, які є в місті. Тож розпочалося будівництво просторішого Божого дому, наріжний камінь для якого освятив святий Іван Павло ІІ під час свого папського візиту до Казахстану. Храм Покрову Пресвятої Богородиці освятили у 2005 році.

Упродовж 1989 – 1992 рр. у Караганді душпастирював отець Володимир Геш, після нього до 1996-го отець Василь Дурда. Обидва з України. Від 1997 року й донині настоятелем парафії є отець Василь Говера, якому з 2000 року допомагають у праці Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії.

«Наша парафія в Караганді є центром української громади в місті. Парафія разом із українським товариством організовує концерти, відзначення національних та релігійних свят, літні табори для молоді, вертепи, вечори української пісні тощо. Звичайно, асиміляція і в Казахстані робить своє. Старше покоління – те, що родом з України, практично вже відійшло. А те, що народилося в Казахстані, не завжди почувається пов’язаним із УГКЦ: дехто приходить до храму тільки на великі свята. Більшість подружжів уже мішані, а діти в третьому та четвертому поколіннях практично не знають української мови. Це стає своєрідним викликом для нашої громади та її майбутнього, тож маємо шукати шляхів, аби зберегти повноту Церкви, зважаючи на знаки часу та місця», – ділиться думками про свою парафію отець Василь Говера.

Щиро дякуємо йому за допомогу в написанні цього матеріалу!