Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Василь Колодчин

Помер Микола Кунинський

12-го січня дітройська громада відпровадила на вічний спочинок видатного і заслуженого суспільно-громадського діяча бл.п. інж. Миколу Кунинського, який відійшов на вічну ватру на 82-му році трудолюбивого життя. Про покійного можна сказати словами Івана Франка: «Все життя він віддав для одної ідеї / І горів і яснів і страждав. / І трудився для неї», які влучно характеризують життя і працю нашого дорогого приятеля бл.п. інж. М. Кунинського. На протязі 50-літної громадської праці, він, наче той вояк на стійці, стояв у передових рядах праці й боротьби на службі українського народу. Для нього клич – Служба Богові й Україні — був змістом його життя. І тому не диво, що, коли в суботу 9-го січня поширилась вістка про його відхід у кращі світи, нам стало відчутним, що ми втратили цінну людину.

На руїнах знищеної Батьківщини, поневоленої комуністичною Москвою і панською Польщею, в часі пацифікації та жорстокого переслідування більшовицьким НКВД, насильницьким Гестапо, виростав у священичій родині на Івано-Франківщині молодий юнак Микола Кунинський. Він виховувався в атмосфері патріотичної відданої Богові й Україні родині. Молодий Микола пильно спостерігав як Його батько, не тільки сповняв душпастирські обов’язки. але йшов в народ, організував читальні, кооперативи, хори, аматорські гуртки, був душею і батьком громади. Коли молодий студент Микола закінчив гімназію в Коломиї і інженерію в Познані й Берліні, та після закінчення II світової війни прибув до Дітройту. він пішов слідами свого батька — віддав себе всеціло на службу Богові й Україні. Він був співосновником і головою Товариства Українських Інженерів, довголітнім скарбником Метрополітарного відділу УККА, понад 25 літ — скарбником Українського Культурно-Громадського Клюбу, головою Українського Патріярхального Товариства, фінансовим референтом Українського Патріярхального Світового Об’єднання, уповноважений Патріяршого Фонду при Товаристві Свята Софія та уділявся в інших організаціях. Вся ця праця та його жертвенність запевнюють йому гідне місце в пам’яті нашої громади.

Та не в самому переліку виконання праці покійного лежить справа, хоч сам цей перелік виразно вказує, як пляново вміла ця людина використовувати кожну хвилину життя. Ніякої праці він не виконував поверховно, в кожне діло вкладав належну частину свого високого інтелекту, організаційних здібностей, патріотизму та ідейного полету. Всюди помітна була його висока товариська культура, уважливість до кожної людини, правдивий християнський гуманізм, який виніс із священичої родини. Був людиною доброго серця, твердого характеру, високих ідеалів та вродженого оптимізму. Він любив людей і люди любили його. В нього була ота непохитна впевненість «Господь — кріпость моя. Чого ж я маю боятися?».

Відійшов від нас добрий муж, батько, дідусь, приятель, ревний християнин і взірцевий громадянин-патріот. В глибокому смутку залишив дружину Надію, сина Ігора з родиною, дочку Христю з родиною, ближчу і дальшу родину в Україні й на поселеннях та численних друзів.

Вічна Йому пам’ять!

Василь Колодчин

Привіт другій сесії Патріяршого Собору Української Греко-Католицької Церкви

У днях 13-30 серпня у Львові

Блаженіший наш Патріярше,
Високопреосвященні Владики
Високопреподобні Отці, Преподобні Сестри,
Дорогі Делегати і Гості.

Слава Ісусу Христу!

Дякую Господеві Всемогучому. що дозволив мені діждати такої великої радости і чести: вітати Вас від зорганізованого мирянського руху нашої Церква у діаспорі, від УКРАЇНСЬКОГО ПАТРІЯРХАЛЬНОГО СВІТОВОГО ОБ’ЄДНАННЯ.

У ньому зорганізовані миряни УГКЦеркви. розкидані лихою долею по всіх континентах, але безумовно вірш Церкві й вірі отців наших. 35 років тому почули ми з радістю голос нашого Патріярха. Йосифа Сліпого, чудом врятованого із неволі безбожників. щоб сповняв недослідимі заміри Божі. У синівській любові і послусі з’єдналися ми під його батьківським проводом, щоб здійснити його клич «ЗА ЄДНІСТЬ ЦЕРКВИ І НАРОДУ».

Це Блаженіший Патріярх Йосиф. Богом даний нам провідник, впевняв нас. що нам. мирянам, призначена окрема роля в розвитку нашої, тоді поневоленої Церкви та завершенні Її структури патріяршим устроєм. Ми сприйняли глибоко його слова: «Я буду таким патріярхом. яким ви будете народом». Згідно з його поученнями розвиток нашої Церкви впродовж історії був овочем не лише труду Єрархії та Духовенства, але й «християнської дозрілої свідомости мирян, отого духовного стада, довіреного їх пастирському служінню». Він скріплював нас у свідомості цієї нашої великої відповідальности, заохочував до дії, до гідної співпраці з нашим Духовним Проводом, для воскресення та розвитку нашої, тоді ще поневоленої та многостраждальної Церкви.

З великою радістю прийняли ми вістку, що ця сесія Патріяршого Собору присвячена вповні питанням мирянства, за взірцем численних таких нарад та сесій у всій Вселенській Церкві. Президія УПСО, стараючись дати і наш вклад у це велике діло, влаштувала разом із Краєвою Управою Українського Патріярхального Товариства США спільну підготовчу конференцію на тему: «Роля мирян у Церкві» при кінці травня цього року, в Ню Гановер, Ню-Джерзі, США.

Матеріяли цієї Конференції, видані окремою книжкою, знайдете у своїх робочих течках. У наших доповідях ми старалися проаналізувати та висвітлити проблеми нашого мирянства та його місця в нашій Церкві з якнайрізнородніших точок погляду й сподіємося, що наша праця знайде Вашу належну увагу та причиниться до успіху нашого спільного великого діла: першої такої в нашій історії Соборової Сесії, присвяченої виключно справами мирянства.

Ми віримо, що у висліді сьогоднішних наших спільних нарад, миряни та мирянські організації піднімуться до ще повноціннішого членства УГКЦ та дістануть ще кращу нагоду причинитися до розвитку нашої Церкви. їм дозволить ще успішніше працювати свідомість їх прав та відповідальностей, як теж глибше зрозуміння та прихильність зі сторони Церковного Проводу. Ця скріплена співпраця й довір’я дозволить їм ще краще використовувати свої, Богом дані таланти та вміння на славу Божу та на ріст нашої відроджуваної Помісної Церкви.

Президія УПСО закликає з цього місця мирян нашої Церкви, як в Україні, так і в діяспорі ставати в ряди зорганізованого мирянського руху, для активнішої праці у Христовому Винограднику. У повній пошані до нашого Духовенства і Єрархії, ми готові співпрацювати з ними для нової, посиленої євангелізації та духовного відродження нашої Церкви та всього народу, де б не жили його сини і дочки. Ми теж готові стати до спільного змагання для здійснення замірів Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, нового з’єднання всіх українців у Свято-Володимирському Хрещенні. Щоб за бажанням небесного Спасителя, «всі були одно» і разом прославляли Його Святе Ім’я.

Бажаємо цій другій сесії Патріяршого Собору особливого благословення та помочі Святого Духа і найкращих успіхів нарад.

За Президію УПСО:
Василь Колодчин, голова.

Ділова розмова з головою УПСО Василем Колодчином

Голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання Василь Колодчин, повертаючи з поїздки в Україну поступив до редакції журнала «Патріярхат» та поділився своїми вражіннями. Розмова відбулась 29 серпня 1997р. у Нью-Йорку.

Дорогий Пане Голово, вдячний Вам, що поступили до редакції і напевно будете могли поділитись з нашими читачами Вашими вражіннями, з побаченого, почутого і проведеної праці. В першу чергу скажіть, яка ціль була Вашої поїздки в Україну?

Відповідь — Я мав дві цілі. Перша — відбути спільну нараду з провідними членами Світового Християнського Конгресу у Львові, якого я є його співголова, а в Україні співголовою є Михайло Косів, що є депутатом до Верховної Ради України. А друга — як делегат взяти участь у Другому Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся від 21 до 24 серпня 1997 р. у Києві.

П. — Розкажіть, у загальному, про нараду провідних членів Світового Християнського Конгре­су та хто взяв участь у цій нараді?

В. — На жаль, не всі, що були передбачені взяти участь могли бути присутніми, бо в той сам час відбувався європейський з’їзд католицької молоді у Парижі, Франція, де також був Святіший Отець Папа Іван-Павло II. Велике число української молоді, десь біля 1200 осіб, виїхали на цю зустріч. У нараді взяли участь: Ігор Матушевський, що є заступником голови СХК, а також головою Фонду св. Володимира, проф. Паславський, Леся Крип’якевич — заступник голови Фонду св. Володимира, Ганна Іваницька — касієр СХК, Анна Мороз — голова спілки ім. А. Шептицького. яка видає журнал «Христос наша мила», Богдан Трояновський — голова Академічної Обнови, Стефанія Шабатура, Іван Гречко — голова Клюбу Української Католицької Інтелігенції, Марія Косів. На жаль, не міг прибути співголова Михайло Косів, який був змушений поїхати на вийняткове засідання Верховної Ради України до Києва, тому нарадами провадив я

Василь Колодчин. Під час нарад на окреме запрошення, був присутній Владика Юліян Ґбур.

П. — Чи могли б розказати, що було темою нарад?

В. — Спершу Г. Іваницька прочитала звіт з праці СХК голови Виконавчої Ради СХК-УГКЦ Марії Омельчук. Всі учасники нарад подали короткі звіти з проведеної праці Світового Християнського Конгресу, включно з докладним фінансовим звітом касієра Г. Іваницької. Тут слід завважити, що первісно організація Українська Молодь Христові мала два завдання: ідеологічно-виховне і допомогове. В останньому, ці дві функції розділено. За організацією Українська Молодь Христові залишилось завдання ідеологічно-виховне і вони видають газету «Вірую» і для другого завдання утворено окрему організацію: Фонд св. Володимира.

Першу очолює Теодор Ґудзяк, а другу — Ігор Матушевський. Обидві організації мають повні руки праці, але часто відчувається брак фінансових засобів. Вони проводять жваву працю. Також і я, як голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання подав загальну інформацію про працю і ситуацію у діяспорі. При цьому підкреслив, що ревні християни і віддані патріоти поволі переносяться у небеса, це закономірний процес, але, на жаль, їхні діти не мають того почуття, щоб включитися у працю, яку здійснювали і дальше здійснюють їх батьки. Відчувається брак священиків, а ті, що є не всі знаходять час для відповідної і дбайливої душпастирської праці. Це вимагає особливої уваги і глибокої застанови. Українське Патріярхальне Товариство перевело акцію-збірку на потреби Львівської Богословської Академії УГКЦеркви і зібрані гроші передано до заряду Академії у Львові. Голова УПСО передав від УПСО 1,000.00 дол. на працю УMX і 100.00 дол. на Фонд св. Володимира.

П. — Які ще питання були обговорені під час нарад?

В. — Я, — сказав В. Колодчин, — порушив справу наступної сесії Собору Української Католицької Церкви, що є заплянований на вересень чи жовтень 1998 р. Темою Собору має бути роля мирян у Церкві. При цьому я звернув увагу, щоб мирянські організації робили потрібні старання, щоб вони взяли участь, але тут треба поробити старання, щоб представниками мирянських організацій були запрошені, як делегати. Щоб не сталось так, як на першій сесії Собору. Отже, йдеться про те, щоб не обговорювали ролі мирян у Церкві без тих же мирян. Щоб на Собор була допущена преса, зокрема та, яка займається релігійно-церковними і мирянськими проблемами, щоб був запрошений журнал «Патріярхат». Слід зауважити і виразно сказати, що ні владики, ні священики без мирян не можуть говорити про Церкву, яка є Божою і людською установою на твердих основах. Для цього в США патріярхальне товариство заплянувало відбути відповідні наради і конференції для обговорення цих питань і підготовки до другої сесії Собору УКЦеркви. Для розбудови мирянського руху в Україні В. Колодчин запропонував організувати «Мирянські Ради» при кожній парафії і так іти аж до гори, себто до деканатів і єпархій. Для постійного зв’язку й інформації повинні створити «Листок Зв’язку», а з часом, цим «Листком Зв’язку», міг би стати журнал «Патріярхат».

На тлі цих проблем Іван Гречко завважив, що миряни не одержують потрібних інформацій про церковні проблеми. Звичайно, під тим оглядом не дописує провід нашої Церкви. До сказаних думок долучився і я, — сказав В. Колодчин, — і сказав, що журнал «Патріярхат», який робить вагому працю, але не одержує жадних інформацій з центру УГКЦеркви. Вже було чи мало обіцянок, але, на жаль, на обіцянках тільки і залишилось.

Під час нарад виступив Владика Юліян Ґбур, який порушив цілу низку актуальних питань. Висунена ідея творення «Мирянських Рад» є добра і варто її реалізувати. Владика Юліян підкреслив, що інтенсивно готуємось до наступної сесії Собору УКЦеркви. Будемо вдячні за допомогу у його підготовці та переведенні. Нараду започаткував і закінчив молитвою Владика Ю. Ґбур.

П. — Чи Ви мали нагоду зустрічатись з Владикою Любомиром Гузарем, який є під сучасну пору відповідальний за долю УКЦеркви?

В. — Так, я зустрічався з Владикою Любомиром. Передав йому листи від крайової управи УПТ у США й інші залучники призначені для нього. З розмови випливало, що перевантажений працею, виконуючи обов’язки єпископа помічника глави УКЦ, а особливою турботою для Владики Любомира є побудова собору УКЦеркви у Києві. Владика є переконаний, що площа на лівій стороні Дніпра, яку наділила міська адміністрація Києва є добра, хоч не всі з тим погоджуються. (Чому на лівому боці Дніпра, на периферії, а не у центрі Києва, себто на правому боці Дніпра?) В справі будови собору у Києві, вийшли відповідні повідомлення до всіх наших владик і ця справа буде окремо розглянена на черговому синоді УКЦеркви, що має відбутись 1997 вересня 1997 р. у Львові.

Я підказував Владиці Любомирові, щоб пере­вести збірку на будову собору у Києві чим скоріше, бо ж у діяспорі наші члени є старшого віку і переносяться у Божі засвіти, щоб за життя, вони могли ще посприяти цій справі. Збіркою на цю ціль повинні зайнятись наші владики, а зорганізований мирянський рух у цьому напевно допоможе. Крім цього обмінялись думками на проблеми нашої Церкви у діяспорі й в Україні. Також була мова про долю нашої Церкви у Казахстані. Ще окремо зустрічався з Владикою Ґбуром, який наполегливо працює над програмою другої сесії Собору УКЦеркви, що повинна бути затверджена на Синоді, що скоро відбудеться. Зустрічався з Владикою Софроном Мудрим з Івано-Франківська, з яким мав довшу розмову і Владикою Василем Лостеном з США (зі Стемфорду).

П. — Ви були учасником, як делегат, на Всесвітньому Форумі Українців — чи могли б поділитись Вашими вражіннями та спостереженнями?

В. — Звичайно, не тільки, що варто, але й потрібно поділитись враженнями з Всесвітнього Форуму Українців, бо там було мало такого, чого не повинно бути. До речі, делегати не мали жадних прав. Від них нічого не залежало, вони були статистами. Мабуть, всі справи вирішувались поза форумом, вони були форумові представлені. Вражало, що починали наради Всесвітнього Форуму Українців молитвою «Боже великий єдиний», що була записана на магнетофонній стрічці тоді, коли на залі були патріярх, митрополит і владики, які могли разом з учасниками помолитись. Чомусь на форумі не було передбаченого окремого місця для всіх наших церковних достойників. Можна передбачити, що в цьому могли бути певні труднощі, але не було для цього зроблено потрібних заходів. Іншими словами, треба знайти більше уваги й поваги до наших Українських Церков і її достойників!

П. — 3 висловлених Вами думок, що організаційна сторінка не була належно підготовлена, але напевно у цій незорганізованості були також і позитивні моменти!

В. — Звичайно, що було чи мало і позитивних сторінок. До речі, треба відмітити, що саме скликання Всесвітнього Форуму Українців було і є позитивним явищем. З’їхались делегати із різних сторін, континентів. Були делегати з діяспори західної і східної, а також були делегати з різних місцевостей — областей України, десь біля 500 осіб і понад 1000 осіб гостей. Це справді великий форум. Була прекрасна нагода зустрічатись з різними делегатами-українцями, з ними розмовляти і мати можливість довідатись про ситуацію на місцях, а треба сказати, що вона є у кожній місцевості відмінна. Фактично для цього форум був потрібний. На форумі, який передавався в телебаченні і радіо в Україні, виступали: президент Л. Кучма, голова ВР О. Мороз, бувший президент Л. Кравчук, прем’єр мін. В. Пустовойтенко, мін. Г. Удовенко, голова руху В. Чорновіл, І. Дзюба, Мовчан і інші.

П. — Нормально на таких форумах діюча управа складає звіти з проведеної праці. Чи могли б назвати, хто складав звіти?

В. — Звичайно, так би повинно було бути і було б цікаво для учасників почути, яку проведено працю! Правда, була доповідь, яку дехто називав звітною доповідю голови Івана Драча. Справді, це була гарна доповідь — поезія, яка не мала найменшого відношення зі звітом праці, це навіть не була інформативного характеру. Тут можна назвати інформативні виступи з поодиноких осередків західної і східної діяспори. Було цікаво ці інформації слухати, бо можна було багато чого цікавого почути. Звичайно, серед цих інформацій було чимало самохвальби. Слід відмітити, що при відкритті нарад форуму за президіяльним столом були президент Леонід Кучма зі своїм почотом, голова Верховної Ради Олександер Мороз, міністер зовнішних справ Генадій Удовенко, прем’єр міністрів Валерій Пустовойтенко і бувший президент Л. Кравчук. Всі названі виступали з промовами.

П. — Як властиво проходила праця форуму над різними проблемами?

В. — Для цього були утворені тематично круглі столи, які відбували свої окремі сесії. Всі ці круглі столи переводили свої наради у той же сам час. Вони відбувались у викладових залях Університету ім. Шевченка. Деякі круглі столи, скажемо, як церковної проблематики, учасники не могли поміститись у передбаченій залі й мусіли шукати більшого приміщення. Делегати самі вирішували для себе, на якому з круглих столів бажають бути. Праця на цих форумах проходила нормально, кожний учасник мав можливість висловити свою думку до порушених питань чи подати свою пропозицію. На кожному такому з круглих столів були прийняті окремі резолюції, які повинні були бути включені в одну цілість і зачитані на заключний пленарній сесії ВФУ. Я працював у резолюційній комісії духовного об’єднання Українських Церков.

П. — Чи під час відбуття ВФУ була також передбачена мистецько-розвагова частина?

В. — Так, була мистецька частина. Під час першого вечора, 22 серпня, відбувся величавий клясичний концерт. Треба відмітити, що під тим оглядом ми є неперевершені. Другий вечір був присвячений фолкльорним концертовим виступам. У другому концерті, 23 серпня, було віддзеркалене багатство народної творчости з різних місцевостей України. Це справді було приємно бачити і чути. Обидва вечори пройшли з великим успіхом. У них все було до найменших деталів продумане. І справді учасники мали чим любуватись. Цікаво, що й цим разом гостей розмістили на найвищих бальконах, мабуть, ближче неба тоді, коли на залі пустували вільні місця. Господарі повинні це взяти до уваги у плянуванні подібних імпрез.

П. — Чи могли б Ви щось сказати, що було найголовніше вирішено під час нарад ВФУ?

В. — Як вже було згадано, що відбулись круглі столи, на яких обговорювались різні теми і вони в заключені винесли резолюційні пропозиції, які повинні були бути зачитані під кінець нарад ВФУ на генеральній сесії. Така точка у програмі нарад була і ніби читались резолюції, але це була доповідь, яку виголосив Михайло Горинь, яка не включала тих резолюцій, що обговорювались і приймались на сесіях круглих столів. Треба припускати, що ніби резолюційну доповідь було підготовлено перед форумом і тому в ній не могли бути віддзеркалені думки і пропозиції круглих столів.

П. — Чи могли б назвати, кого обрано і хто увійшов до Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР)?

В. — На це питання дуже легко відповісти, бо властиво головою УВКР залишився той же сам голова Іван Драч, а коли ж ідеться про його іконостас, залишився майже беззмінно. На жаль, від тих людей, які увійшли до УКВР небагато можна сподіватись. Велика шкода, що до управи УВКР не увійшли особи дещо молодшого віку. На жаль, молодші люди незацікавлені громадською працею, яку треба виконувати безкорисно, посвячувати свій час і гроші. (Треба мати на увазі, що В. Колодчин, правдоподібно мас на увазі західну діяспору. А може поставмо реторичне питання, а чи цих молодших осіб запрошують, не тільки тут у діяспорі, але й в Україні? З того списка, що нам є доступний, то бачимо, що й в Україні не прийшли молодші люди. Залишились ті самі імена, які, на жаль, за п’ять років праці не багато внесли нового. — М. Г.)

П. — Чи бажали б ще щось до повищого сказати?

В. — Звичайно можна було ще багато чого сказати, але це забрало б нам багато часу. Все ж таки варто підкреслити, що на форумі була порушена справа української мови. Як висловлювались, то це питання представляється дуже серйозно. На жаль, і далі домінуючою є російська мова, навіть на державному радіо і телебаченні УТ-1.

Мало цього, в армії панує виключно російська мова. Чи це повністю відповідає правді, трудно сказати. На жаль, під оглядом мови ситуація є застрашаюча. У східніх областях України майже всі газети, журнали, шкільні підручники є на російській мові.

П. — Скажіть, хто був головою президії, себто хто провадив нарадами форуму?

В. — Нарадами форуму провадили: голова УВКР Іван Драч і голова СКУ Дмитро Ціпівник.

Щиро дякую Вам за інформації, це напевно буде цікаво прочитати нашим читачам.

Розмову вів Микола Галів

П.С. Заслухавши інформацій Василя Колодчина висувається питання, чи у цій ситуації потрібний є Світовий Конгрес Українців? Варто над тим подумати.

Крайова Управа Українського Патріярхального Товариства відбула чергове засідання

22 березня 1997 р. у Нью-Йорку відбулось чергове засідання крайової управи Українського Патріархального Товариства, у якому взяли участь:

Олександер Пришляк — голова і члени управи — Ігор Гайда, Рома Гайда, Микола Галів, Василь Колодчин (голова УПСО), Роман Левицький, Оксана Луцька, Олекса Мотиль, Василь Никифорук і Осип Труш. Наради розпочато молитвою. Спершу голова О. Пришляк подав коротку інформацію з проробленої праці, підкресливши при тому на певні труднощі, головне про певний спад членства і незацікавленість молодшої генерації мирянськими справами. Незалежно від цього управа провела деякі акції серед мирян, а зокрема підготовку до Собору УКЦеркви, збірку для Богословської Академії у Львові, яка принесла понад 30,000.00 дол. Члени управи також подали інформації про проведену працю. Рома Гайда подала інформацію про Собор УКЦеркви, що відбувся у Львові, у жовтні 1996 р. При цьому було зроблено наголос, — робити всі заходи, щоби мирянські організації були допущені на чергову сесію Собору УКЦеркви, що є заплянована на 1998 рік.

Під час нарад було обговорено проблему договору Ватикану з Московською Патріярхією, що мало місце у грудні 1996 р. у Москві. Про цю спільну зустріч ватиканських чинників від остполітік з представниками Московської Патріярхії подало Ватиканське Радіо. Навколо цієї справи розвинулась широка дискусія. Вирішено в цій справі звернутись у відповідній формі до офіційних чинників Української Католицької Церкви у Львові з запитом, що це має означати, і чи було щось в цьому напрямі зроблено, бо дотепер не було жадної публічної згадки. Крім цього вирішено в цій справі звернутись з запитом і протестом до ватиканських чинників, чому дальше проводиться остополітік у справі нашої Церкви й інших Церков, але без нас, себто офіційних чинників УКЦеркви, як також інших Церков? Також рішено стосовний документ надрукувати з коментарем в журналі «Патріярхат», який є надрукований у цьому числі на іншому місці.

Другою важливою справою була проблема журнала «Патріярхат». Це питання зреферував головний редактор Микола Галів. Він представив загальну ситуацію журналу, його труднощі, а зокрема про те, що треба думати, щоб життя журналу продовжити в Україні. Богу дякувати, що маємо наших добрих читачів і членів мирянських організацій, які також думають про те, щоби журнал «Патріярхат» продовжав з’являтися. В цій справі редакція одержала листа від активної діячки мирянського руху у Львові, одної з головних організаторів «Українська Молодь Христові», Лесі Крип’якевич, якого зреферував присутнім М. Галів, а водночас зачитав свою думку на запропоновану пропозицію, яку вислав до Л. Крип’якевич. Пропозиція Лесі Крип’якевич є, щоби журнал друкувався у Львові і з Львова розсилався, а редакція могла б і надалі залишитись у США, як дотепер. Відповідь на цю пропозицію була позитивна, щоби перебирати не тільки адміністрацію, але в першу чергу редакцію. Звичайно, що це не може статись на протязі короткого часу, для цього треба приготовити відповідний грунт і відповідних людей, що готові цю справу перебрати. Для цього треба належного часу. У такому дусі був написаний лист до Лесі Крип’якевич для розгляду і застанови. Лист, себто відповідь на пропозицію, присутні одобрили, як правильний. Над цим треба дальше працювати, отже є хоч маленька надія, що журнал «Патріярхат» знайде свій осідок в Україні.

Також обговорено питання участи Українського Патріярхального Товариства у черговій сесії Собору УКЦеркви та запляновано для цього провести потрібну підготовку.

Окремо обговорено лист Митрополита Стефана Сулика у справі парафії св. арх. Михаїла у Філядельфії. Навкола якого розвинулась широка дискусія і стверджено, що того рода суперечки не можна полагоджувати згаданим листом, бо це далеке від християнської любови, а лист навпаки викликає протилежне до любови не тільки серед членів парафії св. Михаїла, але широкого мирянства. До речі, тут не ідеться про спасіння, але про маєток, що має не дуже добре звучання з євангельського вчення. Всі одностайно висловились за тим, щоби шукати в цьому мирної розв’язки, без конфронтації.

Вирішено, щоби нав’язати кращі і ближчі контакти з Патріяршою Канцелярією у Львові, бо чомусь дотепер, його майже не було. Також запляновано відбути авдієнції з нашими владиками у США, щоби обговорити мирянські проблеми. Були ще обговорені поточні внутрішні питання Товариства. Голова О. Пришляк подякувала учасникам за успішні наради і молитвою закрито засідання.

Ватикан на прохання ставить питання!

Такі слова сказав під час авдієнції частини учасників Світового Конгресу Мирян, що відбулася 26 серпня 1992 р. у патріяршій палаті, Патріярх Мирослав-Іван Любачівський. Щоб це схоплення, що має особливе значення, було більше зрозуміле, слід подати, з чого воно випливає. Треба сказати, що делегацію мирян, яка, до речі, була багатолюдною, очолювали два співголови новоутвореної мирянської організації, що виступає під назвою «Світовий Християнський Конгрес Української Греко-католицької Церкви», Михайло Косів, що є депутатом до Верховної Ради України, і Василь Колодчин, що є головою УПСО. Вони окремо у своїх виступах подякували Патріярхові Мирославові-Іванові за уділення авдієнції та поінформували про відбутий Світовий Конгрес Мирян та утворення вищезгаданої мирянської організації. Василь Колодчин у своєму виступі окремо заторкнув питання останнього Синоду УКЦеркви та при тому висловив жаль, що синодальні отці замість прийняти існуючий Патріярхат УКЦеркви,і про це тільки повідомити Папу Івана-Павла II, як факт доконаний, що його довершив ще в 1975 році Блаженніший Йосиф, вислали листа з проханням, який підписали всі синодальні отці, щоб Апостольська Столиця визнала патріярхат УКЦеркви, на яке немає відповіді! Безпосередньо і зразу Патріярх Мирослав-Іван відгукнувся: «А звідки ви знаєте, що немає відповіді? Відповідь є. На прохання прийшло питання».

Хоч Патріярх Мирослав-Іван не сказав, яке питання прийшло на прохання, що було б цікаво почути, але це питання на прохання ще раз і ще раз підтверджує, що всі дотеперішні перешкоди, які існували для визнання патріяршої гідности Української Католицької Церкви, були димовими заслонами і більше нічого. Цього був свідомий св.п. Патріярх Йосиф, який після довгої, довгої надуми, коли він рішився у Святому 1975 Році прийняти офіційно у базилиці св. Петра і на гробі ап. Петра титул Патріярха, а офіційний возглас підніс під час архиєрейської Літургії о. д-р проф. Іван Гриньох «За Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси Блаженнішого Йосифа».

Сьогодні, з перспективи сімнадцяти років, треба подивляти св.п. Блаженнішого Патріярха Йосифа, що він мав таку реальну візію, яка спиралась на твердих основах. Патріярх Йосиф бачив Юдині лобзання, їх дуже добре розумів і тому голосно заявляв, що говорить в імені тих, що вже не спроможні слова сказати, що загинули, як ісповідники віри, що загинули за свою непохитну віру і приналежність до вселенської Христової Церкви, за її єдність, за єдність з наслідником апостола Петра — Апостольську Столицю. За це полились ріки невинної крови і виросли гори трупів. Це були слова глибокого розпачу, які залишились без впливу на керманичів Апостольською Столицею. Вони не були спроможні тоді і неспроможні сьогодні позбутися цієї приманливої «остполітік». На жаль, їх манить ось ця протиприродня й антихристиянська примана, яка нічого не дала і не дасть.

Наша Українська Католицька Церква, якій були готові співати реквієм чи наше «вічная пам’ять», понад усякі людські сподівання немов воскресла до нового і творчого життя. Вона сьогодні щирою молитвою і наполегливою працею гоїть свої рани і приходить до сил.

Треба було бути у княжому городі Львові пам’ятного 27 серпня 1992 р. і побачити, як український нарід величаво, достойно і святочно вітав перепоховання Патріярха Йосифа з Вічного Міста до Львова на Святоюрській Землі. Ми бачили біля тлінних останків Патріярха Йосифа українських владик Української Христової Церкви без уваги на різні прикметники. Серце радувалось зі сльозами на очах, що український нарід може спромогтись на подивугідну поставу. Хіба ж можна було сприйняти без зворушення, коли біля домовини Патріярха Йосифа сидів на візочку їх Святість Патріярх Мстислав (УАПЦ), були присутні Митрополит Андрій Горак (УПЦ) і президент України Леонід М.Кравчук у супроводі членів уряду, парляменту й військового почоту. Це був унікально-неповторний історичний момент, який має не тільки зовнішьно-оптичний характер, але глибоко змістове значення. Поруч з тим це був вияв сили і живучости, глибокої віри і релігійности українського народу.

Ще за життя Патріярх Йосиф звертався безпосередньо і просив Папу Павла VІ, щоб він визнав патріярхат Української Католицької Церкви, кажучи, що коли він цього не зробить, то зробить його наступник, а якщо і цей не зробить, то прийде такий, який визнає за нашою страждальною Церквою цю природню і законну, згідно з Вселенським Собором Ватиканським II, гідність. Також Патріярх Йосиф звертався і до Папи Івана-Павла II. У міжчасі були дві надзвичайно особливі нагоди для визнання нашій Церкві патріярхату. Перша, це була нагода відзначення тисячоліття хрещення Руси-України, коли до Вічного Міста приїхало біля одинадцяти тисяч українських паломників із західньої діяспори і навіть були неофіційно представники з України, які приїхали, щоб достойно і гідно відзначити цю історичну дату. А другою нагодою була, коли Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван повернувся з Риму на Святоюрську Гору у Львові. Ні в першому, ні в другому випадках не визнано існуючого патріярхату УКЦ, а на останнє прохання, яке підписали всі владики, з Апостольської Столиці прийшло не визнання, а питання. З цього повинні наші владики на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном зробити рішучі й невідкличні висновки і скористатись із рішень Вселенського Собору Ватиканського II. Ієрархія УКЦеркви повинна підкреслити, що вона не є Церквою другої кляси, але рівна між рівними. Бачимо, вже сьогодні є виключені всі перепони, які не були перепонами, маємо територію й українську незалежну державу, а тепер висувається питання, які, на жаль, перед нами закриті.

На жаль, дискримінація є не тільки у соціяльно-політичному житті, але навіть у Божій установі, якою керують люди. Треба і в Божій інституції домагатись наших Божих прав, бо ж перед Богом усі ми однакові. Домагаємось у Апостольській Столиці наших історичних, Божих прав і здійснення ухвал і рішень Вселенського Собору Ватиканського II.

М. Г.

 

Голова УПСО Василь Колодчин був на послуханні у Президента України Леоніда Кравчука

Авдієнція голови УПСО в президента України Леоніда Кравчука відбулась у вівторок, 6 липня 1993 р. Голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання інж. Василь Колодчин мав 45-хвилинну розмову з президентом України Леонідом Кравчуком у Києві.

Метою авдієнції було поінформувати президента про церковні проблеми, зокрема про проблеми УГКЦеркви га просити його допомоги.

Головною темою розмови був Києво-Галицький Патріярхат УГКЦ, який був проголошений 1975 р. Блаженнішим Патріярхом Йосифом Сліпим, на жаль, ще і досі не визнаний Апостольською Столицею. Інж. Колодчин поінформував президента, що право на завершення УГКЦ Києво-Галицьким Патріярхатом було забезпечене документами, постановами Вселенського Ватиканського Собору ІІ.

Було вказано, що визнання Апостольською Столицею Києво-Галицького Патріярхату УГКЦ не тільки сприяло б кращому розвиткові нашої Церкви, але піднесло високо престиж УГКЦ і української держави. УГКЦ — це вікно в західній, головно католицький світ. Інж. Колодчин просив президента, щоб він і його уряд впливали на Ватиканську Курію, вказуючи, що визнання Апостольською Столицею Києво-Галицького Патріярхату УГКЦ є в інтересі українського народу.

Президент жваво цікавився цією проблемою та ставив цілий ряд запитань. Логічним продовженням цієї теми була справа посла України до Ватикану. Голова УПСО заявив всесторонню підтримку для влаштування української амбасади у Ватикані та рівночасно запропонував кандидата на цей важливий у світовій столиці християнства пост.

Другою гемою була регабілітація УГКЦ, яка була зліквідована Сталіним, за допомогою НКВД в 1946 р.

Реакція президента була така: «Я кажу вам і прошу переказати Кардиналові Любачівському, що я з великою приємністю президентським указом відміню наказ Сталіна чи його уряду, якщо такий офіційний наказ був. До цього часу наші люди не знаходять в цій справі жодних документів, і від вас я не одержав жодної документації». При тому президент заявив, що УГКЦ втішається такими самими правами, як інші Церкви в Україні.

З черги було порушене питаня цілісности і єдности Помісної УГКЦ на всій території незалежної України. В цьому відношенні була насвітлена проблема Мукачівської єпархії на Закарпатті, як рівнож церковні впливи Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії га добре фінансованих Заходом протестантських проповідників, які наносять багато шкоди і замішання у духовному й релігійному відродженні українського народу. Зокрема була наголошена справа латинізації, яку в Україні поширює Польська Церква. Було вказано, що вона має в Україні п’ятьох єпископів, численне духовенство і 450 храмів, тоді коли в Польщі ще в 40-вих роках поляки забрали 250 храмів УГКЦ і досьогодні не хочуть віддати.

Була згадана харитативна діяльність УГКЦ, яка дуже позитивно впливає на стабілізацію суспільства.

Голова УПСО просив, щоб президент і його уряд сприяли побудові катедрального храму УГКЦ в Києві, який буде служити 35,000 вірним УГКЦ, що живуть у Києві і околиці.

І врешті інж. Колодчин в імені СХК і УПСО зложив заяву пошани, льояльности і довіри президентові Кравчуку та подякував за милу, дружню і ділову розмову.

Відбувся Крайовий з’їзд Українського Патріярхального т-ва

В суботу, 22 травня 1993 p., у Нью-Йорку, у приміщенні Наукового Товариства ім. Шевченка, відбувся п’ятнадцятий з черги крайовий з’їзд делегатів Українського Патріярхального Товариства в Америці. На з’їзді були заступлені 16 відділів, які були репрезентовані понад сорок делегатами. Згідно з статутом крайові з’їзди Українського Патріярхального Товариства відбуваються що два роки. В цьому відношенні з’їзд прийняв поправку до статуту і вирішив свої з’їзди відбувати що три роки. Варто тут пригадати, що Українське Патріярхальне Товариство, а точніше зорганізований мирянський рух за піднесення Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату, постав тоді, коли вже деякі наші організації у діяспорі припиняли свою діяльність і перестали існувати. Це були 1964 і 1965 роки.

Народження зорганізованого мирянського руху було драматичним, але без цього драматизму видющі були б не побачили, а неглухі були б не почули ось цієї загрозливої ситуації, у якій знаходилася наша Помісна УКЦерква. Без найменшого сумніву, в цій ситуації прапорним ім’ям було і залишилось — св.п. Патріярха Йосифа. За кілька років сповниться 30 років існування мирянського руху.

Завдання зорганізованого мирянського руху було не тільки змагатись за піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату, але також підкреслити, що Христова Церква складається з трьох складових елементів, а ними були, є і будуть миряни, священики й ієрархія. На жаль, у нашій Українській Церкві удомашнився звичай чи практика, що Церква — це тільки ієрархія. На жаль, права мирян і священиків не бралось до уваги. Слід підкреслити, що під тим оглядом у Римо-католицькій Церкві після Вселенського Собору Ватиканського II миряни і священики мають більші права. Отже, з того часу досьогодні Українське Патріярхальне Товариство дальше старається, щоб миряни у нашій Церкві також мали свої права і мали вплив на ріст і розвиток нашої Церкви.

З’їзд молитвою відкрила голова Товариства Рома Гайда. Вона щиро привітала делегатів, що приїхали, щоб підсумувати пророблену працю та намітити плян праці. При цьому вшановано пам’ять тих, що відійшли у Божу Вічність, а зокрема названо духовного опікуна Т-ва о. мітрата Маріяна Бутринського й одного з основників мирянського руху, провідного діяча ред. Василя Качмара.

З’їздом керувала обрана президія в складі: Роман Левицький — голова; Володимир Саляк і Мирослав Троян — заступники голови, Надія Попель і Степан Голуб — секретарі. До почесної президії запрошено о. пароха із Чікаґо Івана Кротця і голову Українського Патріярхального Світового Об’єднан­ня (УПСО) Василя Колодчина. З’їзд прийняв запропонований управою порядок нарад і обрав комісії: верифікаційну, номінаційну, статутову і резолюційну. З’їзд привітали: Патріярх Мирослав-Іван, Владика Іннокентій Лотоцький, Владика Василь Лостен, Владика Роберт Москаль, протоігумен Христофор Войтина, ЧСВВ, о. Іван Кротець з Чікаго, д-р Леонід Рудницький від Св. Софії і Юрій Милаховський від відділу УПТ в Нью-Йорку.

За працю крайової управи звітували — голова Рома Гайда, заступник голови і одночасно організаційний референт Олександер Пришляк, другий заступник голови, який також виконував функцію секретаря, Василь Никифорук, скарбник Василь Сосяк. Окремо звітували: редактор журнала «Патріярхат» Микола Галів і адміністратор д-р Володимир Пушкар. Звітування закінчено звітом Контрольної Комісії, за яку звітував Теодор Крочак. Всі звіти були короткі й ділові. У звітах були віддзеркалені досягнення і труднощі в праці. На основі заслуханих звітів відбулась широка дискусія. Підкреслено, що критична ситуація в нашій Церкві у першу чергу залежить від наших владик. Звичайно, що можна мати оправдані претенсії до Апостольської Столиці за невизнання патріярхату нашої Помісної УКЦеркви й інше, але чи всі наші владики, самі для себе, визнали Патріярхат нашої Церкви? Чому після Синоду УКЦеркви, що відбувся у травні 1992 року, чотирьох владик написало окремого листа до Ватикану? Також відмічено, що американські владики стараються накинути цензуру деякій світській пресі. Підкреслювано, що на синодах приймаються рішення, але після того їх або не виконується, або не мають відваги їх оборонити. Події, що мали місце в Торонтській єпархії з номінацією Апостольського Адміністратора для Владики Ізидора Борецького, в обороні якого стала подавляюча більшість священиків цієї ж єпархії, — це дуже сумне явище. Чому Ватикан поза відомом Синоду й глави — Патріярха Мирослава-Івана робить такі потягнення? Знаємо, що Церква є для того, щоб служити, але не панувати. Правда, така незаконна номінація, себто поза Синодом УКЦеркви, сталась для філядельфійського митрополита і пройшла без спротиву, у Канаді так не пройшло. Делегати ставили питання, як можна пояснити, що крайовій управі не вдалося нав’язати будь-якого контакту з одиноким Митрополитом Степаном Суликом? На жаль, уступаюча управа не могла дати якогось логічного пояснення. Уступаюча управа підкреслила, що з усіма владиками мала дружні відносини і робила всі старання, щоб такі відносини нав’язати з Філядельфійською Митрополією, але без успіху. Також відмічено і недотягнення, а зокрема про те, що не поширено мирянської мережі. Це справді складне і важке явище до розв’язання. Правда, є багато мирян, які поділяють наші ідеї і готові їх кожночасно піддержувати, але не бажають бути членами і брати на себе членські зобов’язання.

Також обговорено проблеми журнала «Патріярхат», який є здобутком мирянського руху, бо вдержується завдяки читачам і щедрим жертводавцям. Журнал не одержує жодних дотацій, ані субсидій і є незалежний ні від кого. Він є власністю всіх мирян і читачів. Були думки і пропозиції, щоб журнал «Патріярхат» друкувати в Україні. Після закінчення дискусії голова Контрольної Комісії Т. Крочак подав внесок уділити абсолюторію уступаючій управі, що прийнято одноголосно.

Верифікаційна Комісія, яка перевірила протокол з попереднього з’їзду, за яку реферував Василь Никифорук, заявив, що всі записи віддзеркалюють перебіг з’їзду. За працю статутової комісії реферував Олександер Пришляк. Голова номінаційної комісії Василь Никифорук подав склад нової управи, до якої за незначними змінами вибрано наступних осіб: Олександер Пришляк — голова, Микола Галів, Василь Колодчин, Василь Никифорук, Оксана Бережницька, Стефанія Бережницька, Роман Дубенко, Ярослав Клим, Оксана Луцька, Ігор Гайда, Сидір М. Тимяк, Степан Голуб і Осип Труш — члени управи. Контрольна Комісія: Василь Сосяк, Теодор Крочак, Іван Крих; заступники — Роман Левицький і Ярослав Білинський. Товариський суд: Олекса Мотиль, Юліян Головчак, Юрій Малаховський. Статутова комісія: Сидір Тимяк, Володимир Саляк, Володимир Медуха. Рада Мирян: Рома Гайда — голова, Мирон Куропась, Наталія Ґавдяк, Леонід Рудницький — члени.

Над зачитаним текстом резолюції вив’язалась широка і жвава дискусія. З одної сторони підкреслювано, що прочитані резолюції були задовгі, а з другої — постійно все додавались нові й нові пропозиції. Прийнято схематичний бюджет на черговий період праці.

Новообраний голова Олександер Пришляк в імені свойому і вибраних членів управи подякував за вибір і довір’я та заявив, що докладе всіх зусиль, щоб дальше успішно продовжувати працю на так важному відтинку, яким є зорганізований мирянський рух у нашій Помісній УКЦеркві. Молитвою закінчено наради з’їзду.

Безпосередньо після з’їзду відбулась заходами попередньої крайової управи доповідь на тему: «Помісність УКЦеркви в обличчі централізації Католицької Церкви», яку виголосив о. Іван Кротець, парох свв. Володимира й Ольги в Чікаго. Слід підкреслити, що це була особливо актуальна доповідь. Доповідач подав широку й глибоку аналізу ситуації Христової Церкви в цілому і на цьому тлі зокрема Української Католицької Церкви. Доповідач о. Кротець мав відвагу називати всі проблеми їх властивими іменами. Відмітив, що, без найменшого сумніву, нашій УКЦеркві діється кривда, але в цьому вина не тільки сторонніх чинників, але нас самих. Ми повинні в цих справах в першу чергу звертатись до наших владик. На основі виголошених думок о. Івана розгорнулась широка дискусія. Доповідача окремо представив новообраний голова О. Пришляк і також провадив дискусією. Дискусію продовжено при каві.

Микола Галів

Друга конференція Світового християнського конгресу у Львові 26 червня 1993 року

На відміну від минулорічної засновницької конференції, обставленої урочистостями, нинішній форум мирян мав діловий характер. Своє зібрання, що проходило в приміщенні колишнього Домініканського храму, де нині знаходиться Музей історії релігії, делегати і гості розпочали спільною молитвою. Від імени Блаженнішого Мирослава-Івана присутніх привітав єпископ Филимон Курчаба. Владика виявився єдиним священнослужителем в залі. Вступне слово мав виголосити, як свідчило з попередньо видрукованої програми, генеральний вікарій УГКЦ о. д-р Іван Дацько, проте було повідомлено, що він не зміг прибути.

Всі тепло привітали делегацію мирян з Румунії, які вперше прилучилися до участи у Світовому Християнському Конгресі. Всі троє — Рудольф Синкович, Штефан Андрусяк і Ярослав Обух приїхали з південно-буковинського міста Серет.

Штефан Андрусяк милозвучною буковинською говіркою оповів про нелегке становище українських греко-католиків у Румунії. Ще недавно люди боялися признатися, що є греко-католиками. Нині ситуація потрохи змінюється на краще. Так, у серетській парафії вже є понад 200 родин. Разом зі священиком Василем Поповичем, який переїхав сюди з Мараморощини, громада взялася обновлювати церкву, збудовану 80 літ тому, але бракує коштів.

Тому в Сереті будуть вдячні кожній допомозі, сподіваються, що про отчу святиню згадають вихідці з буковинського краю, яких доля закинула на Захід.

Потребують буковинці також молитвенників, літератури для катехизації. Варто наперед зауважити, що майже аналогічна незавидна ситуація нині й у греко-католицьких громадах, що на Сході, за Збручем. Тобто вже у проголошеній два роки тому Українській Державі, де в силу об’єктивних і суб’єктивних причин досі ще нема належного місця для Української Греко-католицької Церкви.

Бо чим пояснити, що аж 10 місяців довелося очікувати, заки Міністерство юстиції України зареєструвало Світовий Християнський Конгрес як міжнародню організацію. Натомість без зволікань швидко реєструють різні кишенькові політичні партії і громадські угрупування, котрі не завжди стають на засади нашої державности. Викладаючи програмні засади діяльности Світового Християнського Конгресу, його співголова, народній депутат України Михайло Косів, передусім подякував співголові СХК з США панові Василеві Колодчину за сплату в долярах за реєстрацію СХК у Києві. Отже, від 17 червня 1993 року СХК є легальною міжнародньою організацією в Україні.

Доповідач щиро зізнався, що за 10 місяців діяльности зроблено небагато. Та на рахунку вже є первинні організації в 13 областях України. У Львові одержано приміщення для канцелярії: дві кімнати і заля для засідань в будинку №3 по вулиці Миколи Вороного. Зараз там відбувається ремонт. Проте вже доводиться реагувати на безліч невідкладних справ, які тривожать громади греко-католиків. В Галичині гострою продовжує залишатися проблема почергового богослужіння в храмах, які раніше належали греко-католикам. Гак, у рідному селі митрополита Андрея Шептицького — Прилбичах, що на Яворівщині, православні, озброївшись ломами та сокирами, розбили навіть капличку, призначену офіційно для потреб греко-католиків. І таких прикрих прикладів чимало, бо багато колишніх храмів греко-католиків перетворились у «стіни плачу». Трапляється, що односельці-православні не допускають занести востаннє покійника до батьківської церкви. «Полагодження мирянських справ неможливе без повної регабілітації Церкви», — наголосив у своїй доповіді співголова СХК Михайло Косів. У той же час зачекалися від Апостольської Столиці й на статус Помісної Церкви. Відсутність Патріяршого центру у певній мірі спричинила до того, що від тіла УГКЦ відривають по шматку парафії в Польщі, Словаччині, Закарпатті, Румунії, Хорватії, Сербії, Боснії.

Пан Михайло Косів звернув увагу на дві важливі дати в житті нашої Церкви, які пов’язані з річницями М. Смотрицького та Й. Кунцевича. Шкода, що на Конференції не було представників української греко-католицької громади з Вільна (Литва), де жменька наших співвітчизників свято шанує місця, пов’язані і життям і діяльністю першого святого в УГКЦ Йосафата Кунцевича.

Співголова Світового Християнського Конгресу Василь Колодчин поінформував присутніх про діяльність Світового Патріярхального Об’єднання, підкресливши, що миряни складають 99.99 відсотків Церкви, а решту становлять єпископи, священики, монаші чини і згромадження. Тож при вирішенні важливих питань не можна не рахуватись є думкою мирян. Не варто також забувати, що ні один Патріярхат — Антіохійський, Вірменський, Константинопольський чи інший не був відразу визнаний Апостольською Столицею. Усі вони були започатковані мирянами. Щодо нашої Церкви, то Берестейська Унія запевняє нам помісність. В цьому контексті було проаналізовано ситуацію, яка склалася навколо Перемишльської єпархії та призначення апостольського адміністратора до найбільшої в діяспорі єпархії Торонто, події в Закарпатті.

Було з болем констатовано, що брак єдности в нашому єпископаті привів до того, що четверо наших владик відкликали свої підписи під основним документом, який був прийнятий на останньому синоді у Львові минулого року.

Майбутнє Церкви — в руках мирян, і вони повинні стати в обороні своїх прав, проявляти більшу активність у справі визнання помісности УГКЦ, її юрисдикції. 5 мільйонів вірних в Україні повинні добиватися від президента Леоніда Кравчука, щоб він на офіційному рівні домагався від Ватикану визнання Патріярхату УГКЦ. «А в кінцевому рахунку нам треба прямувати до єдиної Української Церкви. Молімося, бо все залежить від Бога. Будьмо собою!» — закликав учасників другої конференції СХК його співголова Василь Колодчин.

З проектом програми Світового Християнського Конгресу ознайомив Володимир Гаюк, директор Львівського Музею історії релігії.

Посланці Донецька, Вінниці, Києва, Львівщини та Тернополя у своїх виступах торкалися проблем, пов’язаних з перешкодами у побудові греко-католицьких храмів, міжконфесійних конфліктів та небезпеки з боку реакційних сект на сході України, де, зокрема, під загрозою стає нерідко життя дітей, і ому необхідно, щоб не лише порушувалися кримінальні справи проти злочинців, але щоб і наша Церква стала на захист дитячих душ.

Відомий поет і громадський діяч Ігор Калинець закликав усіх греко-католиків в Україні визначитися щодо наступного референдуму і відношення до президента Леоніда Кравчука.

Треба, щоб голос наших мирян набув ширшого звучання, набрав розголосу в пресі, щоб були депутації, петиції з районів, а зібрання стали велелюдними. Як і деякі інші виступаючі, Ігор Калинець зауважив, що, на жаль, не налагоджується контакт мирян з ієрархією. За часів Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого все було по-іншому.

Конструктивним був виступ львівського науковця Івана Паславського, який спробував погляд на Рим розмежувати на Апостольський Престіл, Святого Отця і державу Ватикан, до якої належить ставитись, як до будь-якої держави. А ситуацію в греко-католицькому середовищі Закарпаття охарактеризовано як проблему політичного русинізму. На думку вченого, потрібно відродити школу української греко-католицької історіографії.

Пані Леся Крип’якевич відзначила подвижницьку ролю молодих священиків з діяспори, завдяки яким вдалося відродити славні традиції руху «Українська Молодь — Христові», що перетворився у постійно діючу організацію У MX, котра розширює свою діяльність. З лав УМХ творилась студентсько-католицька «Обнова».

Водночас з цими мирянськими організаціями розвиваються Спілка імени митрополита А. Шептицького, Марійське Товариство, самовідданим членам яким часто не під силу полагодити справи, які відносяться до компетенції властей і церковної адміністрації. Отож, як ще раз підкреслила пані Стефанія Шабатура, вкрай необхідно, щоб духовенство звернуло увагу на мирянські організації.

Значна увага при виступах була приділена пресі, яку небезпідставно критикували. Тенденційне замовчування столичною пресою відродження нашої Церкви в Україні ще якось можна пояснити офіційною позицією Києва до УГКЦ. Але, незважаючи на те, що виходить патріярша «Мета» й кілька газет невеличким накладом, навіть у Галичині досі нема поважного католицького мирянського видання, як, приміром, «Тигоднік Повшехни» в сусідній Польщі.

Певні надії покладаються на радіо «Воскресіння», яке перебралося з Бельгії до Львова. На високому професійному рівні готують телепрограми отець Теодозій Янків, ЧСВВ, та ведуча Оксана Гайова. Однак в релігійних програмах найактивніші різні протестантські проповідники. Більшість з них вже перенесли свої добре ілюстровані інформаційно-пропагандистські видання з-за океану в Україну. Тому під час конференції СХК неодноразово висловлювалось побажання про можливість перенесення в Україну або спільного українсько-американського видання журналу «Патріярхат».

Розглянуто організаційні питання. Співголовами Світовою Християнського Конгресу знову обрано народнього депутата України Михайла Косіва та Василя Колодчина (CШA). Запропоновано ввести посаду екзекутивного директора СХК, який би займався поточними справами, а також зформовано гри комісії з питань лекційної та видавничої діяльности й правничу.

Кость Чавага 

На вулицях Києва і Львова у першу річницю Незалежности України

Здається, немає слів, ні фарб, якими можна передати ці унікальні події, переживання і почування, які відбувались на вулицях Києва і Львова у ці виняткові дні першої річниці незалежности України. Все це сталось, як сон. Тому рік пролунали перші слова проголошення незалежности, самостійности і соборности української держави, як несподівана блискавка над українським небосхилом, а сьогодні відзначуємо один рік її життя. Незалежність української держави з’явилась, як мітичний Фенікс, до нового, творчого життя. Тому рік, коли до нас у діяспорі долітали слова деклярації — проголошення незалежности України навіть не могли подумати, що через рік будемо брати безпосередню участь у святочному відзначенні однорічного життя молодої незалежної української держави, що доведеться свобідно, без страху гуляти вулицями Києва і Львова, ходити стежками великих українських князів і гетьманів, подивляти красу Києва та чудового Дніпра. Справді, краса Києва і Дніпра прямо очаровує людину, але, на жаль, трагедія Чорнобиля відстрашує людей насолоджуватись хвилями Дніпра. Забруднення вод Дніпра є пострахом для населення.

Під кінець серпня майже всі київські готелі були переповнені гостями із східньої і західньої діяспор. Тим разом для гостей Київ був іншим, бо учасники, що прибули на Всесвітній Форум Українців, почувались, як у себе дома, на своїй вільній і незалежній батьківщині. Це особливе почуття, якого ми дотепер ніколи не мали, бо навіть як приїжджали перед тим, як туристи, то ми все були чужинцями для офіційних чинників. Вже сама Українська Авіялінія, що була на трасі Нью-Йорк — Київ, викликала в українських пасажирів певну гордість, що ми не останні, що ми не є безбатченки. Правда, літаки закуплені від поляків з польськими написами, але через гучномовці вже звучить українська мова, хоч обслуга на літаку між собою вживає російської мови. На українському летунському майдані Бориспіль довга процедура. Делегатів і гостей на Всесвітній Форум Українців з рамени оргкомітету зустрів В. Якимець, який подав поточні інформації і призначення до готелю. Подав, який є офіційний курс доляра і на чорному ринку, остерігаючи, щоб бути обережним з чорним ринком, бо є фальшиві купони.

Всесвітній Форум Українців

розпочався 21 серпня 1992 року молитвою «Боже великий, Творче всесильний» у палаці культури «Україна». Це гарна і репрезентативна споруда з просторою залею і сценою. Перед тим від 18 до 20 серпня тривала реєстрація учасників-делеґатів і гостей, яка відбувалась у Міжнародньому центрі культури і мистецтва.

За президіяльним столом засіли члени Оргкомітету, президент Леонід Макарович Кравчук, деякі члени уряду та запрошені гості. Офіційне відкриття Всесвітнього Форуму Українців зробив голова Оргкомітету Микола Жулинський, який в коротких словах привітав учасників форуму.

Слід звернути увагу, що чомусь організатори Всесвітнього Форуму Українців не передбачили, щоб таку особливу подію, крім відспівання пісні, започаткувати наради молитвою, щойно на залі запрошено двох присутніх на залі владик Митрополита Української Католицької Церкви Максима Германюка і Митрополита Української Православної Церкви київського патріярхату Філарета Денисенка, які разом проказали молитву «Отче наш».

Після цього довшу промову виголосив президент Л. М. Кравчук. На жаль, промова президента до справді святочної атмосфери причинилась до зайвого несмаку. Йдеться про те, що на такого роду форумах не варто вносити полемічні нотки, не варто розправлятись зі своїми політичними противниками, а що найгірше, не варто їх називати по імені.

Отже, тут ішлось про «Рух», який розколовся, а розкол приписано Чорноволові. Можливо, що це і незаперечна правда, але це не було місце про це говорити. Цей факт викликав серед присутніх несмак, а серед деякої частини пряме обурення, і на залі почулися вигуки: «бу-у, бу-у…». При цьому можна сказати, що президент Л. Кравчук має поганих дорадників, а що гірше, поганого промовописця. На жаль, це завважується і в інших промовах президента.

Після цього слідували дальші доповіді, серед яких слід назвати доповідь президента Республіканської асоціяції українознавців Івана Дзюби, яка була найбільш концептуальна, глибоко осмислена. Вона була на потребу сьогоднішнього і завтрашнього дня.

Можна тільки висловити жаль до президента СКВУ Юрія Шимка, який мав говорити на тему «Західня діяспора: завдання і перспективи діяльности», чомусь трішки розминувся з темою. Замість говорити про перспективи, дав лекцію президентові Л. Кравчукові, що і як треба діяти, а на закінчення прочитав меморандум, який пляновано особисто вручити президентові Кравчукові. (Для інформації слід подати, що Ю. Шимко був організатором і очолював делегацію, яка складалась з біля 25 осіб, для зустрічі з президентом Л. М. Кравчуком, щоб вручити згаданий меморандум, яка, на жаль, вийшла не надто щасливо).

Там знову була викладена лекція Л. Кравчукові. Також була мова про підписання договору Л. Кравчука з Б. Єльциним, як факт доконаний, що не відповідало правді, бо це була тільки одностороння пропозиція з російської сторони. З цього можна зробити заключення, що дехто їхав на ці святкування не для того, щоб підкреслити і віддати належне за пройдений однорічний період незалежности України та визначити її перспективи на майбутнє, але, щоб поширювати свої вузько групові чи особисті інтереси.

На особливу увагу заслуговував виступ члена Координаційної ради Товариства «Славутич» Олександра Руденка-Десняка, який у своєму слові розказав багато цікавих моментів з життя українців у Москві та на терені Російської Федерації. Вказав на багато різних труднощів, які має українська меншина в Росії. Українська діяспора на Сході потребує окремої уваги й допомоги. Чи сьогодні молода українська держава буде здібна і спроможна цю допомогу подати, трудно сказати, а тим більше під сучасну пору, коли є багато різних першочергових завдань до виконання. Такі виступи і їм подібні вказували для учасників форуму про складність проблем української меншини у розсіянні. Ці проблеми зовсім інші від української діяспори на Заході. Найбільше відчутними є економічні проблеми, які не можна легко розв’язати.

О дванадцятій годині дня, того ж 21 серпня, на останньому поверсі палацу культури «Україна» відбулось пресове звідомлення з проведених нарад Форуму для закордонних журналістів, яким провадив начальник відділу інформації Міністерства закордонних справ України Володимир Л. Чорний, а також відповідав на питання Іван Драч.

Після обіду дальше проводились наради. Виступали з короткими промовами поодинокі особи. Серед них виступав генеральний секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь, який розказав про дію українського резистансу під час Другої світової війни. Далі виступали Іван Драч, Павло Попович (Москва), Дмитро Павличко, Богдан Гаврилишин, Василь Маркусь, Павло Мовчан, Олександр Гарканець (Казахстан), Мирослав Маринович,Юрій Колєсніков, Лариса Скорик, Вячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Костянтин Морозов, Юліян Тамаш й інші. Післяобідня сесія тривала до шостої години вечора. Треба відмітити, що це було велике перенасичення виступами. Слухач не мав фізичної спроможности всього схопити. Серед виступаючих було чимало таких, які не мали що сказати. Під тим оглядом організатори були замало селективні. На жаль, мало з виступаючих додержувались передбаченого регляменту.

На закінчення першого дня нарад Всесвітнього Форуму Українців відбувся концерт творчої молоді «Рок-Академія» популярної музики «Молода Україна», що відбувся у залі Міжнароднього центру культури і мистецтва. Можливо, концерт сучасної музики не дуже відповідав для цього слухача, але з цього можна було зробити дуже виразний висновок, що під тим оглядом мистецько-музичної творчости Україна не відстає від того напрямку музики на Заході. Слід підкреслити, що програму концерту розпочато молитвою і молитвою закінчено, що також має свою вимову.

Другий день нарад, себто 22 серпня, до обіду відбувався по секціях, яких було всіх вісім. Кожна секція мала своє окреме приміщення, розкинені по Києву. Якщоб наради секцій були б відбувались в одному будинку, то можна було б брати участь на кількох, а так можна було бути виключно на одній. На секціях обговорювалось багато різних актуальних проблем. Крім цього були «круглі столи», яких було шість, також розкинених по різних місцях. Мені довелось бути на міжконфесійній секції, що відбулась у домі Спілки Українських Письменників. До речі, заля виявилась замалою. Тут в основному зібрались переважно владики, священики, пастирі і миряни різних конфесій, які активно виступили та висловлювали цікаві думки.

Ось деякі думки, що були висловлені на форумі цієї секції. Довше вдумливе слово, треба підкреслити, спонтанне слово, бо до нього не приготовлявся, виголосив о. д-р Іван Музичка. Зайняв слово митрополит Володимир (Сабодан) з Української Православної Церкви, який тепер сидить у Київській Лаврі. Він сказав — наша розмова буде дружня і приязна. У Церкві не було іншого шляху, як іти з своїм народом. Чи хтось змінив наш світогляд? Останньо у церкві чомусь замість Тарасового слова «обніміте» часто чуємо розпни, розпни… Ми розуміємо дію політиків. Ось у Луцьку замкнено церкву, там автокефальники намагались забрати катедру для себе. Де ж тут миротворчість? Церква повинна спиратись на християнських ціннощах.

Митрополит Філарет (Денисенко) у своєму слові наголосив, що у незалежній державі повинна бути незалежна Церква. Знаємо, що у ранніх роках нашого християнства греки старались настановляти своїх митрополитів, але наші князі старались мати своїх, українських владик. Отже йшла боротьба за незалежність. У 1654 р. Росія доклала всіх зусиль, щоб Київську Русь приєднати до Росії. Держава не може бути незалежною, як Церква є залежною. Нагадав, що Українська Автокефальна Православна Церква, що постала у 1918 році, не вдержалась. Нагадав, як по православних церквах виклиналось ім’я Івана Мазепи. Українська Автокефальна Православна Церква Київський Патріярхат бажає відновити, історичний патріярхат…

Патріярх Мстислав сказав, що тут були висловлені цінні думки. Як бачимо, церковні справи є дуже важкі. Український народ є розкинений по цілому світі, а що ми думаємо про державу, про богослов’я… Церква може тільки сослужити з державою, але держава не може вмішуватись у церковні справи. Держава накидає своїх кандидатів, так було в минулому і так є сьогодні. Державі не обійтися без Церкви…

Сергій Білокінь розказав, на основі простудійованих документів, як НКВД нищило християнську Церкву.

Митрополит Максим Германюк ствердив, що ми повинні змагати до цього Господнього «щоб усі були одно». Ми не повинні нікого оскаржувати, нікого не осуджувати, кожний це скаже сам перед Богом. Ми повинні себе шанувати, ми мусимо разом сходитись, себе поважати, молитись і себе взаємно пізнавати. Скажім собі, що ми бажаємо жити спільно.

Мирослав Маринович, відомий дисидент, висловив жаль, що митрополія УАПЦ під час святкування 1000-ліття християнства Руси-України не знайшла спільної мови зі сторони католицької ієрархії… Одна жінка закликала, щоб в першу чергу помирились священики. Знову ж інша жінка з Дніпропетровського звернула увагу, що на 70 відсотків українців немає на своїй землі ні одної української церкви, а всюди панує дух російської церкви. Виступало багато представників євангельсько-баптистських з’єднань, які закликали до молитви.

Безперечно, така міжконфесійна зустріч була б куди більше корисна, якщо б для цього було призначено більше часу, але і це було корисне, що одні на одних подивились і взаємно себе послухали і побачили, як багато треба працювати для того, щоб відродити віру в Христа і змагати до того Господнього — «щоб усі були одно». Час наглив і не давав можливости все якслід передумати й глибинно осмислити, бо треба було кінчати.

У пообідніх годинах у палаці культури «Україна» відбулось урочисте засідання Верховної Ради та уряду України на пошану Дня Незалежности України. На цьому форумі президент Леонід М.Кравчук, у відміну до попереднього дня, виголосив чудову, глибоко осмислену святочну промову, яка викликала бурю оплесків. Після цього запрошено до слова президента УНР у екзилі Миколу Плав’юка, який виголосив річеве коротке слово, стосовне до хвилини часу, відмічуючи факти, чим екзильний уряд займався на чужині, яку проводив працю, щоб належно інформувати чужинецький світ про Україну. Передаючи мандати екзильного уряду президентові України Леонідові Кравчукові, сказав, що з цією хвилиною перестає існувати екзильний уряд УНР. Це справді була зворушлива хвилина, яку учасники піддержали довготривалими оплесками. Після цієї церемонії у вечірніх годинах відбувся величавий концерт, у якому взяли участь багато різних співочо-музичних і танцювальних ансамблів. Це був вияв високого рівня музичного, хорового і танцювального мистецтва. Можливо, було б куди краще, якщо б були обмежились до клясичного хорового і музичного мистецтва, а балет і гопак відклали на інший раз.

На жаль, організатори на неділю, 23 серпня, не передбачили відповідного часу на молитву — Службу Божу, себто на подяку Всевишньому Господеві за всі блага. Незалежно від того, що праці Форуму продовжувались, частина мирян, священиків і владик УКЦеркви зібрались біля церкви на Аскольдовій могилі, і там була відправлена торжественна Служба Божа. В той же самий час також була відправлена Служба Божа під дзвіницею при Покровській вулиці 6, де є офіційна парафія Української Католицької Церкви, парохом якої є студит о. Валерій Шкарупський, яка підлягає юрисдикції Патріярхові Мирославові-Іванові Любачівському. Перша згадана парафія, якої парохом є о. Ігор Онишкевич, ЧСВВ III ступеня, що означає одружений священик, яка невідомо чому підлягає єп. Дмитеркові у Івано-Франківську. Це виглядає трохи парадоксально, але така є дійсність. Можемо поставити питання, що шукає в Києві Владика Дмитерко? Чому о. Ігор Онишкевич поза відомом Глави УКЦеркви Патріярха Мирослава-Івана творить ще одну парафію, коли така вже була і є? Без сумніву, є місце для всіх, але не слід починати історії від себе. Ось у Казахстані шукають і просять священика і не знаходяться ті, що посвятились працювати у Божому Винограднику.

Наради Всесвітнього Форуму у неділю закінчились спільною вечерею. Треба відмітити, що багато виступів на форумі були безпотрібними й зайвими, бо вони своїм змістом нічого не вносили до тієї скарбниці, яка тому рік відродилась — української державности. Це саме можна сказати про виступи у понеділок, 24 серпня, на Софійській площі. Ті, що на Софійській площі, намагались вирішувати дальшу долю України, міняти уряд, закривати прозорі кордони, організувати українську армію і проводити свої особисті чи клікові порахунки, звичайно, помилялись, бо цих питань, які, звичайно, треба вирішувати, але в жодному випадку не на такому форумі. Цей форум на Софійській площі мав заманіфестувати факт, що Україна появилась на мапах світу як самостійна, незалежна українська держава.

На закінчення можна поставити питання, чи Світовий Форум Українців осягнув те, що перед собою ставили організатори? На мою скромну думку, він розминувся з ціллю, але зате був блискавичною лекцією, як улаштовувати подібні імпрези на майбутнє. Учасники форуму роз’їхались з різними почуттями, але залишився незаперечний факт, що молода українська незалежна держава існує, росте і розвивається, може не так скоро, як дехто цього собі бажає, але незаперечно росте, а це є найбільш істотне.

Всесвітній форум українців у Києві закінчився створенням Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), до якої делегують по чотирнадцять представників від західньої, східньої діяспор і України. Ця Рада буде діяти між всесвітніми конгресами.

Львів по-своєму відзначив річницю незалежности України

Сотні тисяч львів’ян і околиць відкриттям пам’ятника Тарасові Г. Шевченкові, за спорудження якого боролись довгі, довгі роки, відзначили першу річницю незалежности України. Здавалось, що хмарна з дощем погода переб’є і відстрашить львів’ян, але над сподівання на той час і небо трішки прояснилось, і львів’яни масово заповнили Проспект Свободи і всі сумежні вулиці. Хмари людей прибули, щоб бути безпосередніми учасниками тієї небуденної події, на яку древній Львів чекав сотні років, а водночас з тим, щоб підкреслити і відзначити, що український народ після довгої неволі став господарем на своїй прадідній землі. Це справді ціла симфонія людських почувань, які поруч всієї складности різних проблем молодої — однорічної незалежної української держави були тими промінчиками, які вказували шлях до українського сонця, до кращого завтра.

На Проспекті Свободи майоріли українські синьо-жовті прапори, у етер неслись святочні слова — відкриття посадника міста Львова Василя Шпіцера, святочні промови, молитовні, народні і на слова Т. Шевченка пісні, чудово виконані різними мистецькими ансамблями міста Львова. Це була справді унікальна і незабутня хвилина радости, радостей у житті, довгому і страждальному житті українського народу. Сповнилось ось це Шевченкове: «Будеш, батьку, панувати…».

Можна б тут було говорити про сам пам’ятник, який не всім сподобався, а зокрема українській діяспорі на Заході, але це вже не має значення. Покищо стоїть сам пам’ятник Т. Шевченкові, а фасада, яка буде ще добудована, може додасть певної мистецької завершености і може при тому згубляться соцреалістичні вплив и на мистецьку творчість пам’ятника. На жаль, і тут, у Львові, деякі промовці, а маємо тут на увазі Валентина Мороза, який не відчув духу часу, що це був час не на політику і критику президента Л.Кравчука, але на слово, присвячене великому генію української нації Т. Шевченкові. Поминаючи всі недоліки, Львів гідно відзначив першу річницю незалежности України величавим відкриттям пам’ятника Т. Шевченкові.

У Львові відбувся Світовий Конгрес Мирян

Світовий Конгрес Мирян, що відбувся у Львові у будинку Профспілок, при вул. Володимира Великого 50, слід також розглядати в аспекті подій відзначення першої річниці незалежности України та перепохоронення св.п. Патріярха Йосифа. До речі, слід підкреслити, що Світовий Конгрес Мирян, що відбувся 25 і 26 серпня 1992 року, є незаперечним плодом зерна, яке засіяв св.п. Патріярх Йосиф. Організаторами Конгресу Мирян були Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) і Мирянські Організації у Львові, а господарями були львів’яни.

У Конгресі взяло участь сто сімдесятвісім осіб, у тому сто двадцять з України і п’ятдесятвісім осіб з діяспори.

Наради Конгресу, які відкрив депутат до Верховної Ради України і один з членів Оргкомітету по відбутті конгресу Михайло Косів, розпочато молитвою. Продовжуючи, М.Косів привітав Владику Филимона Курчабу, о. Івана Дацька і голову Львівської Ради Миколу Гориня, які зайняли місця у президії, присутніх отців та всіх учасників. «Вчора, — сказав М. Косів, — ми святочно відкрили пам’ятник Т.Шевченкові, закінчивши одну фазу наших змагань, сьогодні ми ставимо черговий крок у релігійно-церковному житті і стоїмо перед похороненням св. пам’яти Патріярха Йосифа».

Після відкриття Конгресу Владика Курчаба прочитав привітання від Патріярха Мирослава-Івана, яке друкуємо на іншому місці. Микола Горинь привітав конгрес від Львівської обласної Ради, підкресливши, що на шляху нашої національної і релігійної незалежности впало багато жертв, яких трудно почислити. Сьогодні покладаємо великі надії на зародок мирянського руху в Україні, перед яким стоять важливі завдання. Голова УПСО Василь Колодчин, який також зайняв місце в президії, склав щире привітання для учасників конгресу, підкресливши, що ми, тут присутні, а ще більше неприсутні, є духовими дітьми світлої пам’яти Патріярха Йосифа і зійшлись тут, щоб спільними силами продовжувати візію й ідеї Патріярха Йосифа. Після привітів предсідник М. Косів попросив цілу низку осіб до почесної президії. Дальше слідували запляновані доповіді.

Першу доповідь на тему «Релігійне відродження в Україні як один із основних факторів розбудови української незалежної держави» виголосив Михайло Косів. Доповідач проаналізував ситуацію релігійного питання в Україні, яка вона була в далеко і близько-минулому і яка під сучасну пору. Підкреслив, що українське політичне життя багато покладало на духовно-релігійне відродження. Підкреслив, що до релігії повертаються вчорашні атеїсти-комуністи. Відмітив, що на Україні є біля 170 костьолів. Доповідач цікаво схопив і представив релігійно-церковні питання в Україні.

Отець д-р Іван Дацько у своїй доповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми й перспективи» підкреслив, що легалізація стала більше академічною, але дійсність є іншою. За все те, що сьогодні маємо на релігійно-церковному полі, ми можемо тільки завдячувати Божому Провидінню. Сьогодні УГКЦерква начисляє п’ять мільйонів вірних. Слід зупинитись над питанням про відношення держави до Церкви, про дипломатичні відносини Ватикану з нашою Церквою та в загальному з Україною. Поставив питання, як нам прямувати до релігійної єдности в Україні. Марґінесово згадав про велике число абортів й проблеми корупції та хабарництва, що сильно негативно впливає на розвиток соціяльного життя. Без сумніву, треба б також визначити ролю української діяспори. Церква сама без уряду не може переводити більших проектів. Доповідач підкреслив, що коли Церква буде тісно співпрацювати з мирянами, то наш екуменізм буде успішним.

У міжчасі Конгрес обрав комісії: до номінаційної обрано Романа Чмелика, Олександра Пришляка, Івана Гречка; до статутової обрано Олександра Пришляка, Михайла Косіва, Василя Колодчина, Ярослава Гавриха й Ігоря Матушевського; до резолюційної обрано Миколу Галіва, Рому Гайду, Сидора Тимяка, Лесю Храпливу-Щур, Леоніда Рудницького, Василя Маркуся, Костюка і Юзьківа.

Д-р Дмитро Степовик, відомий з своїх писань та виступів на релігійно-церковні теми, говорив про «Проблеми християнського екуменічного руху в Україні». Доповідач чітко визначив проблеми Церкви, вдаючись до богословських критеріїв. Висунув думку, що атеїзм є також своєрідною релігією, бо посідає деякі релігійні елементи. Також відмітив, що в останньому часі миряни перебирають принципи душпастирювання, а особливо і наполегливо шукають спільної мови і активно проводять екуменізм у нашій Церкві, підкреслюючи, що всі ми є православні по вірі і католики по любові. Католики повинні перестати критикувати православних. Ми повинні дальше змагатись за визнання патріярхату УКЦеркви у Римі, продовжувати екуменічний рух, не вносити місцевих конфліктів до Церкви. Висловлені думки Д. Степовиком заслуговують на окрему увагу, бо це дорога для того «щоб усі були одно».

Отець Мирон Бендик у своїй співдоповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми і перспективи» підкреслив, що треба дальше змагати до повної регабілітації Української Католицької Церкви, як також порушив пекуче питання церковної власности, яка була перед 1946 роком. Тоді всі церкви в Західній Україні належали і були власністю УКЦеркви. Розв’язка цього питання є дуже трудною, але треба шукати різних можливостей, щоб її знайти. Також підкреслив, що деяким наших священикам в Україні перешкоджає комплекс підпільности. Це справді дуже складне питання.

Іван Гречко, що є головою Клюбу Католицької Інтелігенції, говорив про «Християнізацію культури і духовних вартостей в Україні». Доповідач цікаво осмислив свою тему. Відмітив, що наша Церква, а точніше ієрархія, не дуже цікавиться мирянським рухом і не сприяє його розвиткові. Шкода, що немає мирянської преси, яка б могла підносити релігійно-церковні проблеми мирян, підкреслив доповідач.

Першою сесією керував Михайло Косів, а другою Леонід Рудницький. Надзвичайно цікаву і глибоко продуману доповідь архимандрита Любомира Гузара (який не був присутній через смерть мами) на тему «За відродження духовости, за християнську Україну» прочитав Олександер Пришляк. Доповідач підкреслив, що допомога для Церкви — це допомога для нас самих. УКЦерква мусить сьогодні дивитись не на Галицьку частину, але на цілу Україну. Така повинна бути візія нашої Церкви. Ми можемо ставити перед собою питання, чому Господь дозволив на такі великі наші жертви? Відповідь на ці й інші питання дає нам ясну картину, як далеко ми є позаду у богословському відношенні. Треба пам’ятати, що вороги Церкви не знищать її, бо це Божа Установа.

Отець д-р Іван Музичка говорив про «Ідею українського патріярхату в житті та діяльності Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого». Слід підкреслити, що доповідач о. Іван Музичка належить до тих небагатьох священиків, який вміє словами кольоритно накреслити ситуації, проблеми і силюетки людей. Доповідач розгорнув широке полотно, на якому барвисто представив широку творчість Патріярха Йосифа та його унікальну візію про УКЦеркву.

Д-р Михайло Димид, як знавець канонічного права, говорив на тему «Канонічно-юридичне завершення процесу формування нашої Церкви, усталення її місця у Церкві Вселенській». Доповідач до цих питань підійшов з правної точки зору. Він відповідними прикладами і посиланнями на документи доказував, що УКЦерква повинна була вже давно мати своє патріярше завершення.

Проф. Василь Маркусь доповідав на тему «Принципи побудови стосунків поміж Церквою і державною владою». Тема важлива, і доповідач її цікаво представив. Доповідач оправдано обстоював, що держава не повинна втручатись у церковні справи.

На другий день конгресу доповідали: Василь Колодчин про завдання мирянського руху, а Микола Галів — «Для чого створюється мирянські організації у світі. Їхня мета і принципи діяльности». Рома Гайда з’ясовувала питання поновного входження українських релігійних організацій у світові структури мирянських організацій. Тут в першу чергу йшлось про відому міжнародню організацію «Пакс Романа». Цікаво представив ролю мирян в Українській Католицькій Церкві о. мітрат Роман Ганкевич. Про досягнення і проблеми добродійної організації, відомої під назвою «Марійський рух», в Україні доповідала Стеф. Шабатура. Д-р Борис Ґудзяк говорив на цікаву тему — участь молоді у церковно-релігійному житті. Треба радіти, що участь молоді в релігійно-церковному житті в Україні без порівняння є більшою, як у діяспорі. Леся Xраплива-Щур говорила про християнську родину і ролю в ній жінки. Про суспільну етику та християнську соціяльно-економічну програму в пристосуванні до української дійсности доповідав проф. Володимир Мокрий. Кінцевою доповіддю була «Українська Церква і громада у світі», яку виголосив Роман Кравець.

З повищого видно, що Світовий Когрес Мирян заторкнув широкий вахляр релігійно-церковних проблем. Слід завважити, що програма, поза всяким сумнівом, була перенасичена. Дослівно не було часу на обговорення хоч деяких питань, а це велика шкода, бо напевно дискусія і форма запитань були б увипуклили і доповнили не одну з виголошених доповідей.

Під час другого дня нарад був учасником конгресу патріярший архимандрит о. д-р Іван Гриньох, довголітній співробітник Патріярха Йосифа, якого привітав предсідник нарад Михайло Косів. Отець Іван Гриньох щиро привітав учасників конгресу, підкресливши, що нам треба постійно переображуватись, як про це говориться у празник Переображення Господнього. Наша Церква не є Церквою Галичини, але Церквою вселенського християнства. Христова Церква вічно переображується, оновлюється і є живою творчою Церквою.

Олесь Пришляк зреферував статут створеної нової організації: «Світовий Християнський Конгрес Української Греко-католицької Церкви».

Після прийняття статуту обрано управу, якою керуватиме двоє співголов, якими є Михайло Косів — Україна і Василь Колодчин — діяспора, США, заступниками голови обрано Ігоря Матушевського — Україна й Олега Гнатюка — Польща, секретар — Роман Чмелик —Україна, скарбник — Ганна Іваниць — Україна і двоє членів: Борис Ґудзяк — США і Богдан Трояновський — Україна.

Передбачена також Головна Рада, до якої мають делегувати своїх представників мирянські організації в Україні і діяспорі. Число делегатів визначає статут. До Контрольної Комісії вибрано: Анізія Кравчук, Мельник, Р. Кравець, М. Гуменюк, М. Косів і Анна Мороз. У Конгресі взяло участь 180 осіб, у тому 120 з України і 58 з діяспори.

Микола Галів прочитав випрацьований резолюційною комісією текст резолюцій, які за незначними завваженнями прийнято. Текст резолюцій друкуємо на іншому місці. В імені Конгресу Василь Колодчин висловив щиру подяку Оргкомітетові, а зокрема Лесі Крип’якевич, за її особливу дбайливість та організаційну підготовку. Конгрес закінчено молитвою.

У патріяршій палаті катедри св. Юра, о годині 6 вечора відбулася авдієнція учасників Конгресу у Патріярха Мирослава-Івана. Обидва співголови, Михайло Косів і Василь Колодчин, поінформували патріярха про відбутий Світовий Конгрес Мирян, який закінчився створенням Світового Християнського Конгресу УГКЦеркви. Після цього Патріярх Мирослав-Іван подякував за інформацію, розказав про проблеми Церкви та спроби за визнання Апостольською Столицею патріярхату нашої Церкви. На закінчення Патріярх побажав обраній управі Світового Християнського Конгресу успіхів у праці та уділив усім патріярше благословення.

Відбувся у Львові сьомий з черги З’їзд делегатів УПСО

27 серпня 1992 р. у Львові у залі Профспілок, при вулиці Володимира Великого 50, відбувся сьомий з черги з’їзд делегатів Українського Патріярхального Світового Об’єднання, у якому взяло участь двадцять один делегат та гості. З’їзд відкрив голова УПСО Василь Колодчин, привітавши учасників з’їзду, та попросив о. мітрата Романа Ганкевича провести молитву. З’їздом керувала президія у складі: Олександер Пришляк — голова, Роман Кравець — заступник, Василь Никифорук і Оксана Тарнавська — секретарі. Після прийняття порядку нарад обрано комісії: до номінаційної увійшли Ярослав Гаврих, Микола Когут, Леся Храплива-Щур, Олександер Пришляк, Іван Бобин; до верифікаційної увійшли Рома Гайда, Антін Ґралюк і Сидір Тим’як; до статутової увійшли Роман Кравець, Василь Маркусь, Сидір Тим’як; до резолюційної увійшли Микола Галів, Рома Гайда і Василь Колодчин.

З огляду на обмежений час уступаючі члени управи склали дуже короткі усні звіти, а письмові були передані до секретаріяту. Першим звітував голова Василь Колодчин, який підкреслив, що його праця була складною, бо приходилось робити різні поїздки до Англії, Австралії, Канади і двічі на Україну, відмітив відбуті засідання та участь у різних спільних громадських акціях. Микола Галів склав звіт з редакційної праці, вказуючи на труднощі у праці, а також сказав кількома реченнями про працю адміністратора д-ра Володимира Пушкара, який хоч був у Львові, але занедужання недозволило йому особисто скласти звіту. Леся Храплива-Щур склала звіт з пресової референтури. Був прочитаний звіт Контрольної Комісії Ігоря Гайди з переведеної контролі, у якому була подана пропозиція на уділення абсолюторії. Дальше слідували короткі інформаційні звіти з поодиноких країн. За Австралію звітував Антін Ґралюк, за Англію — Роман Кравець, за Бельгію Микола Когут, за Німеччину Іван Бобин, за США Рома Гайда, за Канаду о. мітрат Роман Ганкевич, за Союз Братств і Сестрицтв Василь Маркусь. Дальше слідувала коротка виміна думок над заслуханими звітами.

На внесок Контрольної Комісії, піддержаний у залі, уділено абсолюторію уступаючій управі УПСО. Тому що обрані комісії, такі як статутова і резолюційна, не мали можливости працювати, прийнято пропозицію резолюційної комісії, щоб з’їзд УПСО прилучився до прийнятих резолюцій, які були прийняті Світовим Християнським Конгресом УГКЦеркви. Пропозицію прийнято, а статутова комісія буде працювати між каденціями. Номінаційна Комісія подала наступний склад управи УПСО: Василь Колодчин — голова, Мирослав Лабунька (США), о. Роман Ганкевич (Канада), Роман Кравець (Англія), Юрій Конюшко (Австралія) — заступники голови; Володимир Баран (США) — секретар, Анатоль Ромах (США) — скарбник, Леся Храплива-Щур (Канада) — пресова референтка; члени ради: Антін Ґралюк (Австралія), Антін Хлопецький (Аргентіна), Ярослав Гаврих і Маркіян Шептицький (Англія), Іван Бобин (Німеччина), Оксана Бережницька, Рома Гайда, Дарія Кузик, Василь Маркусь, Василь Никифорук, Олександер Пришляк, Леонід Рудницький, Сидір Тим’як (США); Мирон Барабаш, Мирослав Гладишовський, Методій Кінах, Павло Копачівський, Степан Петелицький, Роман Рожак, Ярослав Сиваник (Канада), Кирило Митрович (Франція), Союз Братств і Сестрицтв Омелян Басюк (США). Контрольна Комісія: Ігор Гайда (США) — голова, Юрій Буцяк (Англія), Рома Дигдала і Любомир Калинич (США), Іван Равлюк (Англія) і Оксана Тарнавська (Австралія). Товариський Суд: Микола Кушпета (Канада) — голова, Михайло Василик (Аргентіна), Михайло Марунчак (Канада), Богдан Шарко (Німеччина), Микола Щупляк (Англія).

Редактор «Патріярхату» — Микола Галів, адміністратор — Володимир Пушкар (США). Номінаційна Комісія: Іван Бобин, Ярослав Гаврих, Микола Когут, Олександер Пришляк і Леся Храплива-Щур. Запропонований склад був прийнятий. Голова Василь Колодчин подякував за вибір і з’їзд закінчено молитвою, яку провів о. мітрат Роман Ганкевич.

УПСО вітає о. мітрата Маріяна Бутринського з ювілеєм

11 листопада 1990 р.

Слава Ісусу Христу!
Високопреподобний о. мітрат Маріян Бутринський
Парох собору свв. Володимира і Ольги у Чікаго, Ілліной

Високопреподобний і дорогий нам отче мітрат!

У цей великий день Ювілею 20-ліття Вашої душпастирської праці у парафії свв. Володимира і Ольги прийміть від Українського Патріярхального Світового Об’єднання

НАШ СЕРДЕЧНИЙ ПРИВІТ!

У Вашій високодостойній особі шануємо одного з найвизначніших парохів нашої Церкви, який впродовж 20 років розбудував від найскромніших початків та вивінував усіми духовними скарбами найбільшу в діяспорі парафію Помісної Української Католицької Церкви, за побудову величавого культурного центру, за широку розбудову мирянських організацій і установ у Вашій парафії та за постійну Вашу батьківську опіку над молодими питомцями, священиками і мирянами.

Та найщиріше вітаємо із цим Світлим Ювілеєм Вас, Високопреподобний отче мітрат, як вірного сподвижника ідеї їх Блаженства Патріярха Йосифа Сліпого. Від самого початку його приїзду у вільний світ Вистояли непохитно за його ідею Помісности і Патріярхату Української Католицької Церкви. Ви і далі твердо і неустрашимо продовжуєте змагання великого Покійного за самобутність нашої Церкви та її права, забезпечені від чотирьох сот літ у Берестейській Унії та за внутрішню єдність Української Католицької Церкви по всьому світі, включно з рідними землями.

Хай же стане Вам Благословенням Всевишнього усе це добро, яке чините безперестанно вже довгі роки у Христовім Винограднику, принесе Вам, дорогий нам, отче мітрате, найвищу душевну радість і вдоволення Миру Божого, ще на —

МНОГІ І БЛАГІ ЛІТА!

За Президію Головної Ради УПСО

Василь Колодчин, Голова
Володимир Баран, Секретар

П.С. Редакція журналу «Патріярхат» прилучується до привітання УПСО і щиро вітає Преосвященного Владику Іннокентія Лотоцького та Всечеснішого о. мітрата Маріяна Бутринського і бажаємо нашим Дорогим Ювілятам кріпкого здоров’я, довгого життя та успіхів у праці на славу Української Церкви і добро українського народу.